Аратта - На головну

27 травня 2017, субота

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- серед найдавніших та найважливіших символів Великоднього яйця (писанки) є символ Сонця. Найпростішим зображенням Сонця є коло з промінням або без нього. На Великодніх яйцях, незалежно від релігії, що існують на Україні, також зображено восьмиконечну зірку, що в минулому була символом Сонця. Свастика (сварга, свастя), або як її називали “нерівний хрест” або “гусячі шийки”, в язичницькі часи була символом Сонця. В ті часи, вважалося, що яйце було талісманом, що мав значну силу, оскільки воно захищало власника від хвороб, невдач або злого ока. Символічна сила Великоднього яйця пояснювалася не лише тим, що воно захищало власника від злого, але й тим, що воно захищало людей та зберігало людський рід.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Кінські історії

Україна - це Я! 21261 перегляд Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 10.01.2014 | Всі публікації | Версія для друку

Кінські історії
Наші пращури вірили, що Сонце вдень їде небом у колісниці, запряженій кіньми, а вночі перепливає, щоб ранком знову з’явитись підземними ріками за допомогою качок.

Я, щоб віддати шану тим, хто тягне на небі колісницю із Сонцем, а на землі ношу свою земну, зібрав дев’ять оповідок.

Форбс

Виїзні коні – це не просто коні. Це – статус господаря. Я би сказав – тодішній Форбс. Описи приїзду поміщиків і куркулів, царів та інших, здобулих чесно і нечесно свій капітал, рясніють епітетами і похвалами їхньому транспортному засобу та тягловій силі. Приїзд – це не просто прибуття в кінцевий пункт маршруту, то – створення іміджу.

Розповім історію про одне таке прибуття, почуту у Запорозьких степах. У Великому Лузі до одного села в’їжджав поважний пан. Біля воріт його зустрічали дорослі й діти. По вулиці йшли два вороних коня неземної краси, впряжених у безтарку. Вони були такі дивовижні, що ніхто не помічав навіть дорогої збруї й ресорної ходи у транспорту. У безтарці стояв чоловік у френчі з дорогого сукна, тримав лівою рукою віжки. Біля ніг його була виварка, з якої він розкидав людям сірники у коробках.

Два запряжених “шестисотих мерси” везли вулицею… Нестора Івановича Махно.

Обліковець

На одній із бригад працював обліковцем Павло Омелянович. В кінці сімдесятих він перевів заміри механізованих виконаних робіт у полі на вищий рівень. Коли в інших бригадах і господарствах ходили обліковці з косими сажнями пішки – він цей процес поставив на колеса в прямому і переносному розумінні.

Павло Омелянович на колесах своєї бідки намалював білою фарбою мітки. Виміряв окружність колеса і як арифмометр рахував оберти зігнувшись щоб бачити з бідки колесо. Кінь Майор розмірно тягнув її дорогою між ланами. Тривав процес обліку. А, враховуючи кріплення для бідона з водою у бідці, і взагалі це був багатофункціональний агрегат.

Та в кожному автоматизованому процесі , яким би він досконалим не був, є чинники, що спричиняють збій у роботі. Коню Майору й Павлу Омеляновичу траплялися різні зустрічні.

- Доброго дня, Омеляновичу.
- Доброго. От ……..ать! Збився.


І розвертав Майора, щоб рухатись до початку заміру. Дорослі зустрічі – то були не системні збої в його автоматизованій системі обліку. А от системні – то дітки, котрі, побачивши обліковця й Майора, чомусь розділялися на групи і далі йшли із проміжком в пару сотень метрів. Петро Омелянович любив дітей, про що й говорив після привітання, а Майор – за звичкою, слова “Добрий день” розумів як команду розвертатися на сто вісімдесят градусів.

Добрий кінь. Все життя – в одній бригаді. Було відпустить Майора Юрій Омелянович, поки з механізаторами вирішує питання, а той і об’їде з бідоном холодної води усіх, кого бачить. І, що цікаво, межі своєї бригади ніколи не перетинав – чітко знав свої поля.
Жіноча солідарність

Почав якось аж занадто вже перейматись Василь Харитонович своєю бригадирською роботою. Зрання впрягає кобилу у бідку і – по полям, а далі – в бригаду і знов по полям. В обід поїсти додому не приїздить – все працює. Аж на вечір, втомлений, являється до господи. І так він вже майже місяць у несамовитому трудовому пориві. Знаючи чоловіка змолоду, Ганні Петрівні прийшли на думку сумніви…

Одного дня з’явилась вона у бригаді перед обідом. Тихо прийшла, потай від чоловіка. Ніби, все в нормі – кухарки на кухні, чоловік у майстерні, всі у справах. Та душа все ж непокоїлась. Відв’язала Ганна Петрівна від конов’язі кобилку, сіла у бідку, скзала “Но” і відпустила віжки… Потихеньку повезла її кобилка Галка… до села, через греблю, на сусідню вулицю. Серце Ганни Петрівни відчувало, що їде вона до таємної правди. І чим ближче було до тієї правди, тим більше було впевненості, що знає її ім’я. І навколо тієї «правди» вже назрівав величезний скандал.

Несподіванки не сталось, кобилка не проїхала повз самотню «правду» на ім’я Валентина. Звернула на краю її двору у старий садок, зупинилася біля ясел з вівсом і відерцем води. Правда з цього моменту вже була не така важлива, як той скандал. Не буду вдаватися до подробиць батальних сцен у дворі й по селу. Чоловіче населення співчувало Василеві Харитоновичу… деякий час він жив у бригаді, а як знадобилось копати картоплю – його все ж забрали додому.

Отак жіноча солідарність вивела на чисту воду Василя Харитоновича. І тільки сотня відер посаженої картоплі врятувала міцну сім’ю.
Ловелас

В одному невеличкому музеї архітектури і побуту під відкритим небом жив собі кінь. За заслуги свої отримав він статус вільного поселенця. Мав фураж і галявину для випасу, мав чисту воду криничну. У вільний від випасу час не гребував спілкуванням з гостями музею. Не зважаючи на високий статус культури того міста, де він жив, і доволі поважний вік, кінь час-від-часу впадав у гріх. Втираючись у довіру, кусав відвідувачів за ногу – нижче або вище – зі спини.

Жаркого літнього дня до музею завітав у супроводі поважного панства посол однієї з Балканських країн. Ходив він в оточенні підлеглих під руку з дружиною по музею, слухав оповідки про експонати й колишнє життя в цих краях. Підійшли й до дерев’яної церкви пріснопам’ятних часів. Гості слухали директора музею і розглядали споруду. Кінь, скориставшись тим, що випав із поля зору людей, розглядав собі екскурсантів. І вибрав для традиційної забавки… дружину посла. Підійшов тишком і взяв зубами її легеньку спідничку… Таким же неквапом він зробив кілька кроків назад… зі спідничкою в зубах. Екскурсанти стояли вже спиною до будівлі й обличчям до коня. Вірніше лиця на жодному, крім коня, вже не було. Чоловіки – хоч без лиця та в штанях, а от пані послиха – без лиця й без спіднички.

Найкмітливішою і найсміливішою виявилась все та ж пані. Побачивши розгубленість і переляк на обличчях екскурсантів і майже бездиханне тіло директора музею, вона взяла ініціативу на себе. Посміхнувшись, промовила: “Можна коня попросити ще раз отак зробити?...”

Схиляю голову перед сміливою жіночкою, обдарованою величезним почуттям гумору. Співчуваю директору, котрий за тиждень ледь прийшов до тями. Ну, а з коня що взяти? У когось же він цьому навчився!
Іноземці

Після війни в господарство попало пару німецьких трофейних коней ваговозів. Кінь – річ взагалі дорога, а ваговози – й поготів. У перші повоєнні роки і взагалі орали коровами… Я навіть порівняти тодішню ціну тих коней із нинішньою відповідно не можу! Приставили до коней конюха. Як він з ними не говорив, як не хитрував, – а не слухаються вони! Одного разу той конюх розлютився так, що вдарив палицею коня по спині. Кінь задрав голову, глянув на дядька, взяв його зубами за комір піджака і відкинув метрів на три…

…Зібрали консиліум, аби розв’язати питання: ”Як приручити іноземних коней”. Старійшина села сказав: “Пам’ятаю, як у 1918 році нам попали німецькі коні. Вони не розуміли нашої мови. І тоді ветеринар навчив нас по-німецьки давати їм команди.” Порада була слушна. З району запросили вчителя німецької мови. Усі команди коням записали німецькою мовою українськими літерами. Так і керували конями, поки ті були в господарстві.
Вуха

Осіннього дня якось їздив до обласного центру, аби відвідати універсальне торгове об’єднання і дещо придбати. Придбавши не те і не все, з парою обірваних у черзі ґудзиків, покинув заклад високої культури обслуговування. Для врівноваження балансу негативних і позитивних вражень – пішов за останніми через проспект, до картинної галереї. Увійшов до великої зали і опинився… в епіцентрі поля бою. Десятки картин навколо мене зливалися в одне батальне полотно історії усіх часів і народів. Повстання Спартака, Ватерлоо і Бородіно, бій під Жовтими Водами, Перша кінна і татарська кіннота, облога Києва монголами… Воїни, зброя, коні… Як людина, котра нерівно дихає до коней, я стояв, заскочений, забувши про свій невдалий шопінг в УТО. Коні гніді й вороні, руді й сірі, чалі й булані!… Думка була одна – завтра привезу діда Антона, з котрим пас коней, зроблю йому подарунок.

Наступного дня по обіді вилазив з «Москвича» під картинною галереєю дід Антон – провідний фахівець з питань коней і взагалі гужового транспорту. Ровесник минулого століття. Кінець вісімдесятих років відкрив завісу у його біографії. Змолоду – ходив з отаманом Григор’євим на Одесу, відмітився в кінному полку Пилипа Хмари, втік до Бессарабії. Повернувся в сороковім до села, у другу світову – доїхав підводою при госпіталі до Німеччини. Вмів орати і боронувати, косити і ворушити сіно кіньми. Професіонал.

В залі з батальними полотнами дід Антон уважно розглядав картини, не проявляючи особливих емоцій. Зупинилися у кінці експозиції біля вікна. В надії на позитивні дідові емоції – запитав:

- Ну, як Вам?
- Неправда це все, Юрко.
- Як неправда? Це ж кращі художники!
- Розумієш, рідко в якого коня після другого бою були цілі вуха. І шрамів було ого-го…Та не переживай, Юрку, ну звідки ці хлопці художники знають, як воно було, - вони ж у кавалерії не служили…


Молитва

В кінці сорокових - на початку п’ятдесятих минулого століття Дніпро покривався льодом повністю… Їздив Василь Павлович Науменко, тоді ще хлопчиком, через Дніпро у Волоське, на правий берег. Молов із дядьком зерно на борошно для односельців. Сидів у санках, управляв конем, а той тягнув їх по льоду. Дядько Левко прив’язував малого Василя мотузкою за пояс і йшов поряд метрах в десяти. Не дай, Боже, що, - то хоч хлопчака витягнути. І чим ближче до середини Дніпра – тим повільніше йшов кінь, ледве дихав. Лід тріщав від морозу, і всі мовчали від страху. На березі ж – кінь і дядько, як п’яні, в обнімку, йшли дорогою до колгоспної клуні.

Я інколи приходжу на берег до того міста, що показав Василь Павлович. Там починалась і закінчувалась зимова «дорога життя» через Дніпро. Згадую його слова: «Влітку пасемо корів над порогом, а кінь стане й дивиться на Волоське. Сонце сідає, і точно по тому шляху – сонячна доріжка. Очі в Орлика великі. Стоїть і немов молиться. Немов дякує, що живий, і просить у Господа, щоби льоду товстого послав узимку».

Актриса

Відслуживши довгого віку на арені, а потім із рік покатавши діток у візку перед виставами, була відправлена у село актриса цирку – гніда кобила Фея з буйною гривою й чорним до блиску хвостом. Отримала місце в конюшні й роботу при школі. Стала працівником освіти на селі. Закладала підвалини для освітнього процесу. Возила у шкільну їдальню з ферми молоко, перевозила городину до погрібника, борошно із млина, олію з олійниці і дрова із лісу. Навесні, коли розливалася річка й заливало стежину з підлісного хутора, переносила на спині через воду до школи й зі школи усіх хутірських учнів, усіх трьох. Добрі справи робила. Любив її дід Антон – за доброту і слухняність. Коли не було роботи – відпускав попастись на величезному шкільному подвір’ї. Любили її діти. Дівчата їй розчісували гриву й хвіст, заплітали кіски, прикрашаючи стрічками.

З кожним днем все більшою освітянкою ставала Фея, але в її душі жила актриса. Фахівці кажуть, що коні – дуже великі шанувальники гарної музики. От і наша гніда актриса, коли чула красиву музику, що лунала зі шкільних вікон, - залишала свою соковиту траву і починала повільно обертатись, вальсуючи…

В душі вона була актриса. Вона жила в танці!

Навколо – десятки радісних глядачів аплодували актрисі Феї.
Місія

Впряжений в безтарку Барвінок, тягнув через вічність і степ бочку води. Він зупинявся біля кожного, кого зустрічав. І поки не вип’є води людина – не рухався далі. У нього була така місія на цій землі.

* * *

Коні і люди, згадані в цих замітках, мали місце в історії і творили її на теренах Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської і Черкаської областей . Деяких із них я знав особисто, про деяких чув. За збереження пам’ятки про німецьких коней моя шана Дмитру Глущенку, а за махновських коней - Володимиру Тарасенку).

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Україна - це Я!»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Минуле корисне тільки в тому сенсі, що вказує нам шляхи та засоби до розвитку”
Генрі Форд

 
Відпочинок на схилах Дніпра
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.