X

Вітаємо на нашому сайті!



У Вас встановлене розширення AdBlock або подібне. Будь ласка, додайте наш сайт до білого списку, - тим самим Ви сприятимете його розвитку, - адже сайт не утримується олігархами.
Аратта - На головну

18 грудня 2017, понеділок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- Гоголь, зупиняючись у німецьких готелях, підписувався як “Гоголь-українець”. Гоголя не любили в Росії, бо героїчною і красивою показував він Україну, а нерозумною і дикою Московщину. “Киньмо Московщину… Для кого ми працюємо?… Поїдемо до Києва, адже він наш, не їхній”, – писав він у листі до другого українця – Михайла Максимовича, видатного нашого вченого-природознавця, історика, філософа, фольклориста.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Не зривай колоски!

Філософія 25199 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 19.03.2014 | Всі публікації | Версія для друку

Не зривай колоски!
Існує переказ про те, як один молодий давньогрецький тиран, тільки-но прийшовши до влади, вирішив попросити поради у старого досвідченого тирана, як же все-таки правильно тиранити свій народ. Він послав до старого тираниська гінця і через деякий час отримав відповідь.

- О царю, - доповів гонець, - отой старий тиран напевне геть вийшов з розуму. Він нічого мені не сказав, тільки водив мене вздовж ячмінного поля і виривав щонайкращі та щонайбільші колоски.

Гонець не зрозумів сенсу послання і тому залишився живим. А от тиран зметикував що до чого, і, за довгі роки своєї тиранії, старанно та методично знищував не тільки політичних противників, а ще й тих людей, котрі хоч чимсь вирізнялись на фоні сірої маси натовпу. Натовп же був задоволений, обожнював свого тирана, а після його смерті довго оплакував його і нарікав на брак стабільності при новій владі.

І в цьому немає нічого дивного. Одне із завдань влади полягає саме в тому, щоб догоджати більшості, а більшість завжди прагне безпеки та спокою. Навіть, якщо це спокій цвинтарний. Тому більшість завжди вітатиме знищення всього того, що, на її думку, спокою загрожує. А думка більшості проста: кожен, хто відрізняється від мене і від тих, хто мене оточує – потенційний ворог. Тобто, чим більше однорідності - тим більше спокою.

Більшість людей (саме ота мовчазлива більшість, про яку ми ведемо мову) не схильна мислити, себто в чомусь сумніватись, самостійно шукати інформацію і робити на її основі свої власні висновки. Мислення вимагає зусиль, змушує переживати сумніви, негативні емоції, стреси, а більшості не потрібні такі самопожертви. Мислення підміняється вірою. Вірити в щось завжди легше, чим про щось думати. І створити цю віру – це головне завдання влади. Більшості потрібна віра, яку вона може отримати з авторитетного для неї джерела.

І тут постає петля зворотного зв’язку. Щоб не утрудняти себе мисленням, більшість погоджується «для святого спокою» вірити владі, тим самим закріпляючи її авторитет. Більше віри – більше авторитету, більше авторитету – більше віри. І тоді приходить час, коли вже зовсім неважливо, чи відповідає ця віра реальному стану речей.

Мало того, сredo quia absurdum – вірю, бо це абсурдно - стає головним правилом такого типу мислення (і це ще питання, чи мислення?). Будь-яка інформація, навіть така, яка діаметрально розходиться із здоровим глуздом і суперечить очевидності, але виходить від влади, сприйматиметься більшістю, як незаперечна істина. А вона, ця істина, створює те, що психологи називають картиною реальності. Тобто те, як ми собі оточуючий нас світ, уявляємо. І, відповідно, те, як на події у цьому світі реагуємо.

У кожної людини є своя картина реальності. Зливаючись, картини реальності окремих людей створюють єдину картину реальності суспільства, у якому вони живуть. І картини ці можуть бути неймовірно чудернацькими. Щоб переконатись у цьому не треба далеко ходити – для цього достатньо побалакати із пересічним громадянином Російської Федерації.

І горе тому, хто в цю спільну, суспільну картину реальності не вписується! Із двох людей, наділених однаковими талантами, більшого успіху досягне людина схильна до більшого конформізму із суспільною картиною реальності. Навіть більш того, в змаганні за суспільними правилами, переможе не геній, а конформіст.

Якою ж є спільна картина реальності сучасного українського суспільства?

До зовсім недавнього часу це була реальність табірної зони. Табірна зона в даному контексті – це зовсім не гіпербола і ніяка не метафора. Починаючи із двадцятих років минулого століття не тільки Україна, а й весь неосяжний Радянський Союз жив за законами, виробленими, як спосіб виживання, в кримінальному середовищі. І нічого в цьому дивного нема, враховуючи те, що, по-перше, Радянський Союз створили і керували ним на всіх щаблях влади, - кримінальники (переважна більшість «большевиків» мала кримінальне минуле). По-друге ж, значна частина населення цієї країни незалежно від власної волі пройшла свої «тюремні університети» і змушена була добре засвоїти їхні уроки.

Звичайно в Конституції СРСР було написано про рівність та братерство, однак неписані правила щоденного побутового життя були, без перебільшення, кримінальними.

Правила ж ці прості – виживання за будь-яку ціну. Навіть ціною брехні, крадіжки, ошуканства чи зради. Кожна людина є потенційним ворогом, якого слід остерігатись, або потенційним об’єктом для визиску, яким треба скористатись. Є коло найближчих людей, яких необхідно захищати, бо інакше не виживеш. Однак і в цьому колі не може бути рівності. Принципово повинна бути «вертикаль влади», коли хтось комусь «старший», а «молодший» повинен без дискусій виконувати забаганки старшого. А ще обов’язковою була мімікрія, як писав Оруел «двоємисліє», коли думалось одне, а робилось інше, і кожен був хазяїном свого слова – хочу дам, а хочу заберу назад.

Кримінальне мислення породжує кримінальну культуру, яке вже стала частиною нашої спільної культури і навіть мови. Навіть не помічаючи того, ми живемо «по понятіям» і розмовляємо «на фені». Маленький приклад: авторитетна журналістка авторитетного телеканалу в ефірі розповідає про те, як її «шмонали» на кордоні. Нічого страшного? Це просто «молодіжний жаргон»? Зовсім ні. Кримінальні звички – це частина нашої поведінки, яка для кількох поколінь так званих «радянських людей» стала нормою. Відсутність контактів з «іншим світом», фізичне знищення носіїв колективної пам’яті про те, «як було раніше», підміна реальної історичної пам’яті текстами з підручників та псевдопатріотичними стереотипами зробили своє діло.

А кримінальне мислення зорієнтоване тільки на задоволення найпримітивніших інстинктів. Тих інстинктів, які, власне кажучи, не розвивають нашу людяність, а обертають її в бік повернення до первинної мавпячої зграї. Успіхом, в парадигмі кримінального мислення, вважається тільки громадження та накопичення ресурсів як матеріальних (багатство) так і людських (влада). Накопичення є самоціллю, і будь-які новопридбані ресурси можуть бути використані тільки для того, щоб мати їх ще більше. Якесь інакше цільове призначення ресурсів (не тільки влада й багатство, але й знання, навички, здібності, стосунки) для людей з кримінальним типом мислення просто незрозуміле.

Україна, часів незалежності, є демонстративним тому підтвердженням. Бо Межигір’я - не тільки власність Януковича. Це втілення загальнонародної мрії тієї частини українців, яка ще живе радянсько-кримінальними стереотипами мислення. Це та віра, якою ще зовсім недавно жила більшість. Бо ніхто ніколи не намагався її зруйнувати. В момент, коли Україна стала незалежною державою, стривожена більшість прийняла це дивне для неї явище (можливість бути незалежним) з острахом, однак, швидко помітивши, що, окрім прапора та грошових знаків, принципово нічого не змінилось, прийняла нову реальність, як продовження старої.

23 роки ми продовжували жити в глибоко пронизаному кримінальним духом середовищі. «Двоємисліє» залишилось, радянський патріотизм змінився шароварним, а засада «бий нижнього, крий ближнього і пнися вверх» здобула навіть нове дихання. Недолугість влади (всього лиш колишні другі секретарі райкомів комсомолу) привела до того, що конкуренція серед бандитів, яка колись «за радянських часів» ще була стримуючим фактором, перестала діяти. Нова генерація бандитів, позбавлена будь-яких гальм, захопила державну владу разом з усіма її інструментами примусу. І саме завдяки своїй інтелектуальній недолугості, разом із невгамовною жадібністю, дуже швидко цю владу втратила, порушивши головний закон утримання влади – творення ілюзії стабільності.

Однак зміна облич при владі ще зовсім не означає зміни суспільної картини реальності. Це тільки відкриває можливість до її зміни. Бо навіть найрозумніші, найгеніальніші і найпатріотичніші люди нічого не вдіють без підтримки більшості. А більшість зараз шукає собі ту владу, котрій могла б вірити.

Не будемо говорити, що вірогідність появи нових злодіїв при владі є більш ніж вірогідною. І так напевно і було б, адже, як кажуть мудрі люди, революції здійснюють ідеалісти, а користуються їх здобутками негідники. Але, як каже один відомий український журналіст, є одне але.

Але путінська Росія не дозволила цьому статись. Побоюючись експорту революції з України в Росію, Путін буквально змусив українську революцію розвиватись далі. Намагаючись нав’язати Україні свою власну картину реальності Путін добився цілком протилежного результату.

Мовчазна більшість отримала альтернативу – або нова для неї реальність чужої держави, або нова реальність своєї власної, і третього не дано. Більшість дезорієнтована та розгублена – вона не знає, кому вірити, а без віри спокійно жити не може. Неспокій і тривога за власну безпеку змушують все більше і більше людей відмовлятись від звичної вертикалі влади і очікування на «доброго царя» і замінювати її горизонтальними зв’язками партнерства.

Коли не знаєш що робити, а робити щось треба, наступає те, що називають «розривом шаблонів» і людина просто вимушена створювати собі нові правила життя і нову картину реальності. І тоді вже нема часу чекати на те, що скажуть «зверху» і ми вимушені покладатись на тих, хто є «збоку». Майдан був першою ластівкою такої горизонтальної інтеграції. Перша ластівка весни робить?

Можливо і не зробила б, якби історія, чи, якщо хочеш Вищі Сили, нам у цьому не допомогли. Не маючи вказівок зверху, більшість українців просто вимушена вчитись мислити самостійно, приймати самостійні рішення, висувати ситуативних лідерів, обмінюватись інформацією, послугами, знаннями. Стрес, якого усі так бояться, - це не завжди погано. Поганим є тільки стрес бездіяльний. Коли ж стрес змушує нас діяти, тоді, і тільки тоді, ми стаємо справжніми людьми, а не сірою бездумною масою. Поступово із суспільства криміналітету ми стаємо суспільством партнерства.

Незважаючи на те, що одним із лозунгів Майдану були європейські цінності, насправді це творення суспільства горизонтальних зв’язків і партнерства є цілковито новим для Європи (а навіть і для світу) явищем. Цілком вірогідно, що на наших очах творяться підвалини нового типу світової цивілізації – цивілізації мережі, якій влада, навіть так звана представницька демократія, цілком непотрібна. В епоху засобів масової комунікації, людям перестали бути потрібні посередники та керівники у вирішенні їхніх же проблем. Ми ще не усвідомлюємо цього факту у всій його рельєфності, але це вже є. Однак не будемо фантазувати. Мережна цивілізація – це, можливо, не так уже й далеке, але все-таки майбутнє. Що зробити, щоб його наблизити?

Отто фон Бісмарк колись сказав, що Німеччину створив шкільний учитель. І мав абсолютну й незаперечну рацію. Картина реальності твориться вихованням. Звичайно ж не тільки шкільним, а й домашнім, і соціальним. Тому однією із вимог активної частини суспільства до діючої влади, повинна бути вимога радикальної реформи освіти. І не колись-там, коли «все утрясеться, якщо залишаться гроші», а вже і негайно, якщо ми хочемо, щоб наші діти жили в мирі та благополуччі.

Зараз нашою країною керують люди (не стільки в уряді, скільки на місцях), картина реальності яких є чисто кримінальною. Уточню – це зовсім не означає, що вони є карними злочинцями. Принаймні не всі. Просто всі вони свято переконані, що тільки так, як вони думають і чинять, повинні думати і чинити всі. Бо переконання ці винесли з батьківського дому, із школи, з життєвого досвіду. Якщо зараз цей ланцюжок не перервати, то наступне покоління прийде у світ з таким ж переконаннями.

Люди так уже влаштовані, що бажають змін «уже завтра», а про післязавтра не думають зовсім. Якби 23 роки тому, ми докорінно змінили б систему освіти та виховання, то зараз Україна не переживала б усіх тих нещасть, які маємо. Чи хочемо ми цього своїм дітям?

А ми, дорослі покоління, хіба не хочемо зазнати щастя? Звісно, що так. Навчатись можна і треба в будь-якому віці. Для тих, хто вважає себе застарим, щоб сідати на студентську лаву або й не має такої можливості, є самоосвіта. Є можливість створення мережі обміну знаннями й навичками. Для чого це?

Криміналізація завжди йде в парі з люмпенізацією. Криміналу не потрібні хороші лікарі, інженери, агрономи, робітники. Їм потрібні гроші, на які можна купити все. І вони ці гроші мають. Тільки вони, і ніхто інший. Тому всі шляхи для збагачення некримінальними методами в кримінальному суспільстві перекриті. Навіщо здобувати нові навички та знання, якщо з їхньої допомогою нічого в суспільстві здобути неможливо? Якщо єдиним мірилом успіху є гроші й влада над людьми?

Кризу, яка зараз охопила всю країну, ми повинні використати для створення суспільства горизонтальних зв’язків. В нашій присутності замикаються двері одних соціальних ліфтів, відкриваються інші. В горизонтально орієнтованому суспільстві успіху досягає той, хто більше знає і хто більше вміє. Чи багато, завдяки стандартній радянській освіті, ми вміємо і знаємо? Справа самоосвіти дуже скоро і для дуже багатьох людей може стати життєвою необхідністю для покращення життя «уже зараз».

Бернард Шоу говорив: якщо ми з тобою маємо по яблуку, і коли ми обміняємось цими яблуками, то у кожного із нас зостанеться по яблуку. Коли ми маємо по ідеї і обміняємось цими ідеями, то у кожного із нас стане по дві ідеї.

Ця ж теза стосується знань. Мало того, чим більше людина знає і вміє, тим важче стає нею маніпулювати та нав’язувати їй чужі рішення. Вона стає більш незалежною від зовнішніх обставин. Незалежне суспільство твориться з незалежних людей. Незалежних в усіх сенсах, а не тільки політично. Більшість завжди буде такою, якою її зробить меншість – оті колоски, які виділяються над нивою. Від них, отих.

Чим більше щонайкращих та щонайбільших колосків буде на нашому полі, тим важче буде всяким тиранам їх повиривати. Чи не так?

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Філософія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Є речі, котрі неможливо пояснити. Є голос, що керує нами...”
Микола Гоголь

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Internet Map Счётчик тиц и PR

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.