Актуально
30986 переглядів
 |
Відверто недостатні успіхи України в галузі державного будівництва за десятиліття з моменту здобуття незалежності можуть пояснюватися найрізноманітними причинами: економічною й політичною нестабільністю, кадровим дефіцитом, історичним ущемленням, спадщиною радянського минулого, важким постколоніальним синдромом. Однак визначальними є, як здається, причини метафізичного порядку — без їхнього розуміння аж ніяк неможливо пояснити українську «втечу від державності». Державні утворення, що історично існували на території нинішньої України, для переважної більшості населення були, за рідкісним винятком, органічно чужі, нав’язані ззовні — найвища влада була неправославною та неукраїнською (литовсько-білоруською, польською, австрійською, радянською), або хай і російською православною, але такою, що пригнічувала специфічні українські начала самоорганізації.
Доба незалежності показала, яким може бути саме українська держава, які її потенціали та межі розвитку. А також — які «родові прокльони» українського політичного мислення і якими мають бути ліки від комплексу «бездержавності». Дехто схильний вважати сучасну Україну саме неукраїнською державою через байдужість політичної еліти до проблем відродження національної ідентичності, культури й мови. Однак у своєму сутнісному аспекті саме подібний тип державності досить точно відповідає усім настановам українського колективного несвідомого.
Українське суспільство виявилося нездатним до якоїсь самоорганізації, до вибудови вертикально-ієрархічних відносин, сучасна Україна позбавлена будь-якого формотворного стрижня, мобілізаційної програми, екзистенціального мотивування власної державності. А на початку 1990-х од України було чимало різноманітних очикувань: мовляв, отримавши незалежність, країна піде шляхом консервативно-революційного розвитку, стане рівноправним учасником міжнародного процесу, здійснить економічне чудо, залучить з усього світу українську діаспору, здивує усіх досягненнями своєї культури, відродить інтенсивне релігійне життя.
Порожнім виявилося і десятилітнє уповання влади на формулювання загальнозначущої національної ідеї. І головна причина неуспіху — аж ніяк не в нездатності суспільства сприйняти таке послання, скільки в нездатності політичної та культурної еліти його сформулювати — виразно, грамотно й сучасно. Замість генерування уявленнь про Україну як про суб’єкта історичного та політичного процесу, еліта все звела до створення мазохістичного загальнонаціонального культу українських історичних образ (головним чином, образ на «північного сусіда»).
Тому й питання: що із себе представляє сучасна українська держава і: чим вона повинна бути в ідеалі? — аж ніяк не риторичні. Держава як репресивний механізм придушення та здійснення кланово-корпоративного панування? Як торгове підприємство, що забезпечує правлячій еліті доступ до ресурсів? Як «нічний сторож», що встановлює «правила гри» та відсторонено стежить за їхнім виконанням? Як соціальний організм, здатний солідаризувати спільні й приватні інтереси? Як поступ Бога у світі? Як «остання кріпость» в есхатологічній боротьбі Добра і Зла?
Відмітною рисою сучасної української державності, політики, громадського життя, сімейного устрою, культури, ширше — українського космосу, українського образу світу, — є загальна невизначеність, відсутність підпірок буття, непроявленість онтологічної вертикалі, безхребетність. Видима тому причина — порушення стате-ролевої або, як тепер прийнято виражатися, гендерної гармонії у бік приниження чоловічого і домінування жіночого начала.
Подібна «гендерна інверсія», перевернутість чоловічої й жіночої поведінки, здрібніння чоловіків — проблема не лише українська або загальнослов’янська. Це одна з найбільш характерних тенденцій сучасної епохи, не випадково названої в індійській традиції ім’ям чорної богині смерті — Калі-Юга (або, за Гесіодом, Залізний Вік). Чоловіче начало десакралізується та позбавляється свого онтологічного й соціального статусу, чоловіки втрачають свою суб’єктність, створений за чоловічою моделлю світ переходить в управління до жінок.
Традиційна арійська держава, як відомо, народжується з чоловічого союзу, з духу суперництва й протиборства, в її основі лежить чоловічий архетип, панують вертикально-ієрархічні, патріархальні стосунки, на чолі стоїть батькоподібна постать («цар-батюшка», «отець народів» і т.д.), в усьому домінує сонячне начало.
При перекрученні подібного порядку речей жінка починає виконувати функції, які в традиційному суспільстві зазвичай належать чоловікам, але при цьому вона не перестає бути жінкою. Багато функцій принципово не можуть бути нею виконані через природню обмеженість жіночого єства — жіноче начало пов’язане із світом творіння, із природою, тоді як чоловіче — із Творцем, із понадприродними абсолютами. Чоловіче начало — сонячне, жіноче — місячне, а Місяць, як відомо, світить відбитим світлом. Державу може бути створено також і жінками. Але то буде специфічна держава амазонок.
Пригніченість чоловічого начала веде до політичної неспроможності, до «непроявленості» державницького дискурсу. В такій ситуації, здавалося б, повинно бути розвинуте громадянське суспільство, в основі якого лежить саме жіночий архетип «домашнього вогнища». Проте, оскільки жіноче начало несамостійне й похідне від чоловічого, ніяке громадянське суспільство не може існувати без повноцінної стійкої держави. І найкраще тому підтвердження — сучасна Україна з її феноменом «негромадянського суспільства», основа якого — несуб’єктний обиватель — «середній українець», що живе за цілком буддійською мінімалістською парадигмою: «аби війни не було».
Взагалі, в українському суспільстві тенденції фемінократії та гендерного декадансу простежуються особливо чітко навіть при порівнянні з іншими слов’янськими народами, і причиною тому — тривала й стійка традиція матріархату. В українській народній та професійній культурі гіпертрофовано розвинутий культ «зовнішньої жінки» — жінки-матері, матері-землі, матері-природи, стосовно якої чоловік виступає як пасивний об’єкт. Водночас, помітно недорозвинутий культ Прекрасної Дами — «внутрішньої жінки», стосовно якої чоловік має відчувати себе активним суб’єктом. Тому найбільш репрезентативний образ сучасного українського чоловіка — інфантильний та несуб’єктний підкаблучник. (У повсякденному та професійному житті такі чоловіки, як правило, переживаючи свою ущербність і неповноцінність, невеликодушні й дуже ревно ставляться до успіхів більш талановитих колег-жінок.) Аж до XIX століття дівчина могла сама собі вибирати нареченого й навіть сама сваталася (іноді так і висловлювалися: «взяти заміж»); саме жінка в українській сім’ї займалася та займається вихованням дітей (як дівчаток, так і хлопчиків). Архетипова постать батька — будь-то батька сімейства, будь-то «царя-батюшки», в українській свідомості асоціюється з насильством і страхом, звідси винятково негативно-репресивне розуміння державної влади. Український фольклор перенасичено сюжетами, в яких дружина домінує над чоловіком — аж до фізичної розправи, тоді як для Європи та для Росії, що має досвід «Домострою», навпаки — характерною є розправа чоловіка над дружиною. Навіть у шлюбно-сімейному законодавстві УРСР як данина національній традиції передбачалася можливість присвоєння подвійних прізвищ (у законодавстві РРФСР подібна норма була відсутня — передбачалося, що дружина і діти успадковують лише одне батьківське прізвище). Традиційний побутовий уклад української сім’ї найдоречніше визначити як «домашній матріархат».
У старі часи на теренах України існувало багато різних традиційних культур — поза залежністю від участі того чи іншого племені в етногенезі українців, сучасна українська культура в тій чи іншій мірі успадкувала інколи більші, інколи менші фрагменти кожної з них. Це вплинуло також і на баланс жіночого / чоловічого. На Україні й дотепер традиційно сильні жіночі відовські культи. Жіночу перевагу «зашифровано» у багатьох українських територіях. В Криму та Гілеї (Нижньому Подніпров’ї й Причорномор’ї) існував пов’язаний з неіндоєвропейською землеробською традицією культ Великої Матері богів Кібели, що припускав навіть людські жертвопринесення (грецький аналог — Артеміда, римський — Діана, слов’янський — Дана); за свідченням Геродота, в легендарному Гелоні (Більське скіфське городище на Полтавщині) регулярно відбувалися містерії Дионіса (Історія, IV, 108).
В тих самих південних степах свого часу жили цілі колонії амазонок. Одним із зримих символів сучасного Києва є діва-войовниця, титанова амазонка з мечем — пам’ятник Матері-Батьківщині, типологічно співвідносний із Богоматір’ю Орантою (Стіною Непорушною) собору Св. Софії Київської — захисницею міста та народу перед Богом. Усю архітектурну семантику християнського Києва задано храмами богородичного циклу, саме Київ у східнослов’янських землях позначено ідеєю Св. Софії — їй присвячений головний храм міста (після падіння Києва в XIII столітті культ Св. Софії на Русі забувається). Небезпідставна думка про те, що культ шанування Богородиці в Давній Русі склався під впливом культів Великої Матері та Великої Діви (із явною перевагою першого). Примітно, що київська Мати-Батьківщина та аналогічна статуя у Волгограді на Мамаєвому кургані символічно позначають межі давньої країни амазонок. По всьому українському степовому просторі з найдавніших часів і аж до XIX століття стояли кам’яні баби; зовсім невипадково, що десята річниця української незалежності також вшанована жіночою скульптурою Матері-України.
Стать — це онтологічна категорія, статева приналежність, крім чисто функціонально-біологічного, соціального й чуттєвого значення має також якісний, метафізичний вимір, статеве та гендерне різноманіття аж ніяк не вичерпується чоловічим і жіночим полюсами.
Найвищий щабель займає андрогін. Це — сакральний ідеал, що передбачає містичне злиття жіночого і чоловічого начал, утворення нової, трансцендентної якості. І Христос, і Богородиця, на думку отців церкви (св. Максима Ісповідника, зокрема), мають андрогінну природу, єднаючи у собі обидві статі, хоча в земному житті були чоловіком і жінкою відповідно. (Згодом тему містичної андрогінності розвивали алхіміки й містики Середніх віків та доби барокко, ще пізніше — романтики й символісти.)
Далі йде рівень чоловічого / жіночого в його звичному заземленому вигляді — як він склався після Гріхопадіння.
Якщо в андрогіна синтез чоловічого й жіночого начал відбувається на внутрішньому, духовному, нефізиологічному рівні, то гермафродит поєднує обидва начала ззовні, механічно. В древньому традиційному суспільстві, де саме андрогін був духовним ідеалом, діточок з ознаками гермафродизму вважали виродками й знищували одразу ж по народженні.
Нижчий щабель у подібній ієрархії займає «третя стать», unisex. Це не просто стиль сучасної моди, ця саме відсутність статі — ідентичність, характерна, наприклад, для робочих мурахів або бджіл. Комунізм, що починавася як перемога над природою, над жіночим началом, на ділі обернувся придушенням і жіночого, і чоловічого, перетворивши велику частину населення в представників unisex. (Жінка, що сказала на одному з теле-шоу на зорі горбачовської Перебудови, що в Радянському Союзі сексу немає, в метафізичному смислі була глибоко правою.) На буржуазному Заході аналогічна трансмутація відбувається на тлі створення «суспільства споживання»: «одновимірна людина», «споживач» — от найповніше втілення «третьої статі».
Українська політична безхребетність актуалізує ще одну неарійську культурну паралель — буддійську. Чоловіки, і насамперед політики, немов би перебувають у пошуках Нірвани, внутрішнього спокою, бездіяльності й рівноваги, в українському варіанті — Злагоди. Не випадково також в українському суспільстві стала крилатою майже буддійська за духом фраза екс-президента Леоніда Кравчука: «Маємо те, що маємо», а в офіційній риториці нагнічується буддійськоподібний оптимізм — мовляв, «усе минеться, головне, що держава відбулася».
Цікаво, що популярна в XVIII—XIX століттях народна картина «Козак Мамай», що висіла в кожній українській хаті, на думку дослідників, сягає образу Будди просвітленого. Аналіз діяльності й поведінки багатьох українських чоловіків-політиків виказує їхню близькість саме до буддійської особистісної парадигми. Політична біографія того ж екс-прем’єр-міністра Віктора Ющенка схожа, скоріш, не на боротьбу за владу, а на цілком буддійське ухилення від влади.
Щось прямо протилежне демонструють представниці слабкої (в українському випадку — сильної) статі. Взагалі, українська культурна і політична історія багата насамперед чудовими жінками: княгиня Ольга, Маруся-Богуславка, Роксолана, Марко Вовчок, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Марія Башкірцева, Олена Теліга, аж до сучасних культових персонажів — Ліни Костенко, Оксани Забужко або Соломії Павличко. Симптоматичним є відгук Івана Франка про Лесю Українку як про «єдиного чоловіка» в українській літературі.
Щось дуже схоже можна побачити й у сучасній українській політиці: хіба не найцікавіші в ній постаті — Юлія Тимошенко, Наталя Вітренко, Ярослава Стецько; приблизно та сама картина й в українській політичній журналістиці. При всій неоднозначності цих та подібних їм постатей, не можна не відзначити їхньої особистісної, антропологічної самодостатності. Чоловіків під стать їм в українській політиці знайти не так просто. Їхня головна відмінність — в них є власна позиція, нехай навіть висловлена в істеричному тоні. Тоді як у чоловіків — суцільна обтічність та невизначеність. (У Росії таких жінок немає, в Європі та США — тим більше. Жінки-політики типу Маргарет Тетчер, Мадлен Олбрайт, Кондолізи Райс, Хіларі Клінтон або Ірини Хакамади складають враження, скоріше, пародії на чоловіків.)
Тому пасіонарні українки віддають перевагу шлюбам з неукраїнцями. Не випадково також, що іноземці з захватом відгукуються про українських дівчат і жінок, але щось не пригадати аналогічних відгуків іноземок про українських чоловіків. Цілком ймовірно, що саме жінки — останній стратегічний ресурс України.
В українській політиці мало жінок в біологічному відношенні. Абсолютна більшість українських політиків носить штани. Але не факт, що всі вони — чоловіки. Якраз навпаки, біологічні чоловіки відтворюють жіночий стереотип поведінки, у них розмите чоловіче світосприйняття та світогляд, чоловічий тип аналізу, чоловіче ставлення до навколишнього, їм властива аморфність, безвільність, субпасіонарність, «фанаріотизм», безхребетність, дитячі комплекси (у т.ч. кастраційний). (У цьому відношенні показовою є доля трагічно загиблого журналіста Георгія Гонгадзе, вихованого в кавказькій традиції чоловічого домінування, — його стереотипи поведінки, наскільки можна судити, помітно різнилися із стереотипами поведінки середнього українського чоловіка-субпасіонарія.)
Переважна кількість українських політиків-чоловіків фатально нездатна приймати стратегічно значимі рішення, брати на себе відповідальність, у них відсутня воля до опору, дух самозречення, відданість яким би не було ідеалам, вони не готові нести на собі тягар «конфліктних істин» — серед воєначальників зустрічається чимало пацифістів, стратеги міжнародного розвитку України щиро вірять у глобалізацію «із людським обличчям», в декларовані західними країнами «гуманістичні цінності».
Спроможність до формотворчості, виробка власної думки, власної самодостатньої позиції є саме чоловічою ознакою, тоді як жіночою — наслідування шаблонів або відоме українське «контрасне відштовхування» од відповідного російського досвіду. Керівники України, що за століття бездержавності звикли саме виконувати, а не приймати рішення, часто проговорюються про свою нездатність до формотворчості — мовляв, розкажіть, що саме будувати, і ми побудуємо. Поки що українська еліта не здатна до створення нових смислів, а лише до трансляції вже створених.
Українські чоловіки в своїй більшості — мінімалісти, що звикли жити без внутрішнього «опору матеріалу» — за принципом: «і так зійде», «не напружуйся», «тобі що, більше за інших треба?». Серед них вкрай мало людей, здатних на інноваційний розвиток та динамічний прорив, майже немає яскравих харизматиків, які, до того ж, мали б певну волю та властиву пасіонарним особистостям спроможність мотивувати свою політичну поведінку надособистісними інтересами — державними, національними, інтересами цивілізаційної спільноти і т.д., але не власним інстинктом матеріального стяжання. Людей із «мудрістю Рима» — таких, кому було б не страшно «державу довірити».
Більшість із них поводиться як той хохол з анекдоту, який на питання про свої дії у випадку, коли б доля сподобила його стати царем, відповідає: «вкрав би сто рублів та й утік».
Найбільш виразна недостатність чоловічих стереотипів поведінки в галузі геополітики, геостратегії та міжнародних відносин.
В України немає виразної міжнародної політики, геополітичне мислення відсутнє в принципі (ну не вважати ж, зрештою, геополітиками київських епігонів Бжезінського!). Як би й кому це не подобалося б, але поки Україна на зовнішньополітичній арені відіграє контрпродуктивну ролю буфера , «сірої зони» — вона є не суб’єктом міжнародної активності, але об’єктом впливу — як з боку Заходу, так і з боку Росії, та ідентифікує себе як не-чоловік.
Це виявляється також і в самовідчутті України як цивілізаційного «лімітрофу» (нестійкої прикордонної зони між самодостатніми цивілізаціями) або як геополітичного «Rimland» (прибережних територій) — такої собі країни як величезної «хати скраю». Жіночна стратегія «багатовекторності» міжнародних пріоритетів України — це пошук відповіді на питання: «із ким Україна?». З Європою, США, Росією, з кимось ще? Думка про необхідність переформулювання питання в: «хто з Україною?» українським політикам-мінімалістам навіть до голови не приходить.
Відмова од ядерної зброї — це й у символічному, і в стратегічному плані — самооскоплення, позбавлення чоловічого начала, символічна кастрація. Зрозуміла річ, що Україну, яка на початку 1990-х років володіла третім у світі за потужністю ядерним потенціалом, ніхто дуже сильно не чекав у клуб ядерних держав. Однак чому національна еліта погоджувала власну політику із чиєюсь прихильністю? У тому-то й полягав історичний шанс (і в плані геостратегії, і в плані формування «вертикального» дискурсу політичного мислення), щоб не дивлячись ні на що вибороти власне право на політичну суб’єктність, а не підкорятися диктату сильніших гравців.
У сучасному однополярному світі суб’єктом за формальним критерієм можуть вважатися лише США, інші країни — схожі на американський «гарем». Українські «отці отечества» морально готові зайняти своє місце в гаремі. Так, наприклад, один інколи впливовий український політик, коментуючи результати візиту Володимира Путіна в Україну в квітні 2000 року, заявив буквально таке: «В України є тільки один шлях — швидкими, семимильними кроками рухатися в Європу. Відкинувши флер надмірної “політичної цнотливості”, потрібно “віддаватися” Європі або “великій сімці”».
Як Україні ставитись до тих чи інших питань міжнародної стратегії? Українська позиція найчастіше позбавлена ціннісних орієнтирів, вона обтічна й суперечлива, орієнтована на поточну кон’юнктуру. Поки хіба що «старші брати» — США, Росія, Західна Європа — не висловлять свого ставлення до стратегічно важливої проблеми, не сформують декілька підходів до рішення питання, із яких Україні в кращому випадку буде надано вибирати.
Українську безхребетність до такої високої міри проявлено в геополітиці, що навіть роль регіонального лідера, об’єктивно призначена Україні в силу природних географічних чинників, просто випала з її рук — у руки Польщі. У цьому ж ключі можна розглядати й історію блока ГУУАМ, який так і не відбувся, незважаючи на всі зусилля ззовні.
Геополітична свідомість, як відомо, найміцніше пов’язана з есхатологією — з орієнтацією на конечність світового розвитку. Чоловічому, суб’єктному світосприйманню відповідає лінійна, есхатологічно зорієнтована картина часу і таке ж розуміння світової історії, тоді як жіноче світосприймання, зорієнтоване на землеробські культи й агрокалендар, тяжіє до циклічності часу. Обретення геополітичного мислення можливе тільки з подоланням циклічного розуміння часу і відновленням есхатологічної перспективи в усвідомленні змісту історії людства.
З погляду романо-германського Заходу, Росія представляється суцільно жіночим утворенням — об’єктом, нездатним до самоорганізації, з домінуванням підкреслено пасивних функцій, країною, що перебуває в глибокому історичному сні. Однак із погляду самої Росії, вона є цілком динамічним та самодостатнім суб’єктом, тоді як Україна представляється винятково як об’єкт впливу. Чимало російських філософів, характеризуючи російський дух як анархістський, писали про «вічно бабство» російської душі. Але стосовно Україні — це системне начало. Росія ставиться до Україні приблизно так само, як романо-германський Захід — до самого Росії.
Поруч з європейцями росіяни видаються шукачами Істини та Вічного Граду, а самі європейці — приземленими матеріалістами й раціоналістами. Аналогічно, українці на тлі росіян — це трохи не «народ божий», що перебуває в недіяльному спогляданні, а росіяни — нація прагматиків, політичних й економічних агресорів — купців, капіталістів, нафто-газових олігархів, що прагнуть «приватизувати» Україну.
Подібним є й характер культурно-мовного впливу. Майже ту саму роль, яку в Росії відігравали в свій час західноєвропейські мови та культури, грає російськомовна культура в українському культурному просторі: крім розширення інформаційних обріїв і відкриття нових смислових полів, ще й потужна мовно-культурна експансія, спрямована на витискування рідної мови.
Нечоловіче, несуб’єктне позиціонування України й українського народу має тривалу історію. Взагалі ж, українське минуле складалося як протягнуте на століття оскоплення: Брестська церковна унія, Полтавська битва, знищення Запорізької Січі, голод 1933 року, русифікація, позбавлення ядерної зброї в 1990-х — ці та інші події різко зменшували суб’єктність України, знижували вольові якості українських чоловіків. Однак, позбавившись чоловічого начала, організм зовсім не перетворюється на жінку — він перетворюється на unisex.
Найчастіше причинами подібної ущербності вважають придушення української державності з боку Варшави, а потім Санкт-Петербурга та Москви, що, в цілому, вірно. Втім, головними причинами слід, очевидно, вважати інші. Так, відсутність у Середні віки досвіду православної монархічної традиції, при якому все суспільство, уся країна могли б себе ідентифікувати за допомогою сакральної постаті василевса, «царя-батюшки», мала вкрай негативні наслідки. (Спроба встановлення православної монархії за Богдана Хмельницького, як відомо, зазнала невдачі.) Ще більш важливою слід вважати відсутність у середньовічну добу історичного досвіду «симфонії» — співіснування православної церкви та православної держави: звідси властиве українцям анархістське ставлення до держави як до абсолютного метафізичного зла і несуб’єктне, «фанаріотське» розуміння православ’я.
Проте, в українській історії було реалізовано, нехай меншою мірою, й інші сценарії, орієнтовані на пропорції сакрального суспільства, на домінування чоловічих архетипів — недарма «Золотим Віком» у національній свідомості вважається великокнязівська епоха Київської Русі та «козаччина» часів Запорізької Січі — саме тоді Україна позиціонувала себе як чоловіка. Напівлегендарна літописна розповідь про покликання варягів — це сюжет про чудесне знаходження чоловічого — організуючого й впорядковуючого начала.
Прагнення стати «другою Швейцарією», затишно-комфортною «хатою скраю», поширене у свідомості значної частини української еліти, — це патологічний потяг до самооскоплення, позбавлення себе головної чоловічої ознаки — суб’єктності. Поки в політиці та громадському житті будуть домінувати люди з нечоловічими стереотипами поведінки й мислення, які розглядатимуть Україну як об’єкт, вона буде позбавлена всіляких перспектив — стан безхребетності триватиме невизначено довго.
Позитивною особливістю України є наявність повновісого жіночого начала, чого немає в багатьох інших близьких культурах. Для повноцінної історичної реалізації сучасній Україні необхідна активізація чоловічого начала, обретення суб’єктності — політичної, онтологічної й психологічної, вирощування нової еліти з яскраво вираженими особистісними якостями, формування нових стереотипів поведінки, відтворення істинної гендерної пропорції. Зрозуміла річ, нова еліта буде «малим народом», «малою спільнотою» всередині величезної безформної та безхребетної країни. Однак, тільки її поява зможе перетворити Україну в гідного учасника міжнародної політики, відродити національну економіку та громадянський патріотизм, відновити парадигми сакрального суспільства, реалізувати середньовічне пророцтво про Україну як про Новий Єрусалим — прообраз Небесного Царства на землі.
24.08.2001
Публiкацiї за темою «Політологія»:
