- Українські дерев`яні церкви були збудовані у символічній формі кораблів та звернуті зі Сходу на Захід. Історично, українські церкви були побудовані з центральним нефом та двома боковими проходами. Це розділення споруди на три частини відповідає трьом догмам, або Божої Священної триєдності: духу, душі, та тілу людини. Багаточислені куполи та шпилі позначають щогли кораблю, а хрести на кожному вістрі розмежовують де бути вітрилам.
Великдень столітньої давності, намальований Ярославом Пстраком, колись знаним у Європі галицьким художником, повертається із забуття разом з ім'ям автора.
Ще змалку майбутній маляр, який народився 24 березня 1878 року неподалік Коломиї, сповна надпив із чаші випробувань. Родина Пстраків із семи осіб, що була на утриманні батька Василя, постійно бідувала. Глава сім'ї, за спогадами тогочасних очевидців, був непоганим майстром ліплення та різьби по дереву, але не завжди знаходив замовлення, тому вдавався до лихварських позичок на кабальних умовах. Хронічна кредитозалежність, як то часто буває, завершилася сумно: за несплачені борги будинок Пстраків конфіскували. Не здатний дати раду в полоні злиднів, батько залишив сім'ю, а мати невдовзі померла з горя. П'ятеро дітей «розлізлися межи людьми» і змушені були дбати самі про себе. Та завдяки винятковій хлоп'ячій любові до малювання і підтримці коломиян потужний талант Ярослава Пстрака таки проріс з-під тяжких житейських завалів до рівня одного з найталановитіших західноукраїнських художників першої чверті ХХ століття.
Моє знайомство з особистістю цього талановитого галицького митця пов'язане з мереживом загадкових обставин. Уперше кілька поштових пасхальних листівок, видрукуваних у Галичині на початку ХХ століття з робіт Ярослава Пстрака, я побачив років п'ять тому в приватній колекції відомого івано-франківського краєзнавця Петра Арсенича, коли готував для «УМ» публікацію про святкування Великодня в дорадянські часи на території сучасного Прикарпаття. Сюжети дещо побляклих від довгого віку пасхальних карток були настільки яскравими і колоритними, що, споглядаючи їх, можна було легко уявити себе одним із персонажів тих майже казкових обрядових дійств.
Удруге наші шляхи з Пстраком «перетнулися» трохи більше року тому у вагоні потяга «Івано-Франківськ — Київ». Тоді мою увагу привернув сусід по купе — інтелігентний чолов'яга в окулярах, самозабутньо занурений у роботу з рукописами. Як з'ясувалося згодом, Валерій Ковтун, директор Коломийського педагогічного коледжу, перед консультацію зі столичними експертами доопрацьовував макет майбутнього альбому-каталогу під назвою «Творчість Ярослава Пстрака в поштовій листівці». Так пощастило побачити 176 зібраних докупи на поштових картках робіт майстра, а згодом пан Валерій зателефонував мені і як початківцю-поціновувачу Пстракової творчості повідомив про вихід у світ довгоочікуваного альбому. З поїздкою в Коломию на його презентацію в тамтешньому музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття тоді не склалося. Однак про Пстрака я не забув.
Третій дотик до його спадщини також не обійшовся без символічного збігу. Зовсім випадково, приїхавши цьогоріч у Коломию, я дізнався, що потрапив сюди саме на 126-й день народження художника.
Ніяких урочистостей з цього приводу, зрозуміло, не влаштовували — не «кругла» дата, та й фінансова підтримка нашої культури брязкає скромними мідяками десь аж на дні бюджетної кишені. Але ім'я Ярослава Пстрака сьогодні вже відоме в інтелігентних колах Прикарпаття — не в останню чергу завдяки тисячному накладу згадуваного альбому-каталогу, котрий став певним підсумком тривалої пошукової праці коломийського філокартиста Валерія Ковтуна.
«Уперше листівки Пстрака з портретами я побачив років двадцять тому в одному приватному зібранні, — пригадує пан Валерій. — Вони мене настільки вразили реалістичним зображенням галичан початку минулого століття, що я з тих пір захопився вивченням біографії та малярської спадщини їх автора. До цього його творчість ретельно досліджував лише івано-франківський професор-мистецтвознавець, нині покійний Михайло Фіголь, який наприкінці хрущовської відлиги, у 1966 році, ще встиг видати невелику за обсягом (68 сторінок), але дуже цінну монографію з відомостями про життя та діяльність Ярослава Пстрака, а також подав каталог з назвами його 340 творів та місць їх зберігання.
Цілком зрозуміло, що за радянської влади цей талановитий художник мав мінімальні шанси на добру про себе згадку, оскільки у своїх творах багато уваги приділяв релігійній обрядовості західних українців, зокрема намалював надзвичайно цікаві різдвяні та великодні цикли, дуже багато портретів світських дам і священиків, патріотичних сюжетів. Цього тоді було достатньо, аби потрапити у розряд «забутих». На превеликий жаль, його творчість ще гідно не оцінена і в незалежній Україні.
Я радий, що наше з Сергієм Полегеньким видання, яке побачило світ винятково за кошти меценатів, корисне і потрібне. Потрібне передусім тому, що певною мірою повертає із забуття ім'я колись знаного у Європі художника».
Потяг до малярства, як стверджує Михайло Фіголь, котрий склав найповніший життєпис Пстрака-художника, пробудився у Ярослава дуже рано. У п'ятирічному віці він малював на всьому, що потрапляло під руки, — клаптиках паперу, дошках і стінах. Під час навчання у Коломийській гімназії пристрастився до карикатур та дружніх шаржів, які мали великий успіх в однокашників, але не в шкільних наставників. Зрештою, за неналежну старанність в опануванні навчальної програми та сатиричні малюнки на вчителів його виключили з гімназії. Та біда, як кажуть у народі, сама не ходить: за боргові зобов'язання у Пстраків відібрали будинок і сім'ю викинули на вулицю.
На прожиття Ярослав заробляв малюванням, поки талановитого хлопчака не помітили представники місцевої інтелігенції, й українська громада, зібравши гроші, в 1895 році відправила його на навчання до Мюнхенської академії мистецтв. Після її закінчення він переїхав до Львова, де на той час домінувала польська мистецька мода, яка в українському місті картини українських авторів не пускала й на поріг виставкових салонів. На національно-патріотичному протестному грунті Пстрак зблизився з Іваном Трушем — палким прихильником ідеї розвитку української культури. Молоді художники почали більше працювати над сюжетами з життя і побуту галичан, відображенням неповторних карпатських краєвидів, зокрема Гуцульщини, де після мюнхенських студій Ярослав побував тричі. У селах Розтоки, Ільці та Жаб'є він розписав кілька церков, зобразивши деяких біблійних персонажів у народному вбранні з елементами гуцульських нарядів.
Ажіотажний попит на вітальні художні листівки, особливо різдвяної та великодньої тематики, що виник у середовищі галичан на початках ХХ століття і став доброю традицією, залучив до поліграфічної справи кращі тогочасні малярські таланти. На період зрілої творчості Пстрака припадає «золотий вік» українських листівок, чому, безперечно, прислужився і сам Ярослав. За його оригіналами лише впродовж 1912-14 років львівський видавець Григорій Гануляк видрукував, за оцінками Миколи Забоченя, 120 поштових карток. Особливо великим тиражем розійшлася по західноукраїнських землях яскрава листівка з портретом Тараса Шевченка пензля Пстрака, випущена видавництвом «Русалка» до сторічного ювілею Кобзаря.
За відсутності на той час кольорових фото- та кіноплівок виконані вправними майстрами серійні листівки, приурочені до найбільших християнських свят, залишаються чи не єдиним «у всіх кольорах веселки» джерелом образної інформації про звичаї та обряди столітньої давності. Отже, і читачі «України молодої» уже в третьому тисячолітті мають змогу (шкода, що не у всій повноколірній красі) побачити змальоване Пстраком великоднє дійство — розписування писанок, свячення пасок, святковий салют порохових зарядів, понеділкове обливання водою — в одному з галицьких сіл напередодні Першої світової війни. Вітчизняні та зарубіжні літератори-очевидці написали сотні цікавих сторінок про тодішню великодню обрядовість, але нам, сучасним, вочевидь, було б важко уявити її без колоритних пстраківських образів.
* * *
Мабуть, мав рацію Віктор Гюго, коли задовго до появи на світ Пстрака-маляра стверджував, що нужда народжує духовну і розумову міць, а важкі випробування вигодовують гордість. Однак нужда переслідувала Ярослава все його життя — навіть у зеніті слави він не мав матеріальних статків. Перша світова війна і злидні підірвали його здоров'я — почався прогресуючий розлад нервової системи. У свої неповні 38 років він виїхав зі Львова до Харкова, де через кілька місяців, навесні 1916-го, помер у тамтешньому військовому шпиталі. Однак його персонажі продовжували жити аж до 1939 року. Уже згадуваний Григорій Гануляк як власник творів, виконаних на його замовлення Пстраком, перевидавав їх майже щорічно, особливо новорічні, різдвяні та великодні листівки. Згадка про їх автора з приходом «совітів» і запровадженням нових радянських свят та зміною поколінь стерлася з масової свідомості. Тепер ім'я Ярослава Пстрака повертають українцям ентузіасти.
Репродукції з альбому-каталогу
«Україна у старіій листівці».
Російське духовенство завжди навчало паству свою не пізнавати і любити Бога, а тільки боятися чортів, яких воно ж і розплодило зі своїми попадями
” Василь Ключевський
Актуально
78230 переглядів
Публiкацiї за темою «Образотворче мистецтво»:
