Аратта - На головну

29 травня 2017, понеділок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- одна з найвідоміших у світі різдвяних пісень - це «Щедрик», народна пісня, записана українським композитором Миколою Леонтовичем. Світ знає її як Carol of the Bells або Ring Christmas Bells. На Youtube різні виконання «Щедрика» набирають мільйони переглядів...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


У бункері розуму

Психологія та стосунки 11329 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 19.04.2014 | Всі публікації | Версія для друку

У бункері розуму
Три останні місяці я регулярно (напевне, як і багато читачів цієї статті) отримую листи та дзвінки від друзів із Росії з найрізноманітнішими пропозиціями спасіння мене та моєї сім’ї від оскаженілих «бендерівців».

І підтримку пропонували, і молитися обіцяли, і навіть запрошували переїхати в безпечну та щасливу Росію, щоб перечекати «смутні часи».

Дякую вам дуже, мої російські друзі, це справді по-людськи. Це щиро й зворушливо. Ви справді хочете мені допомогти. Біда тільки в одному – ви не хочете мене почути! Коли я починав розповідати про те, що відбувається в Україні так, як я це бачив і розумів, вони, мої російські друзі, на якийсь час змовкали. А потім починали делікатно й тактовно виясняти, коли востаннє я виходив з дому, чи не перепрацювався, чи не захворів бува, чи не тримає мені, в даний момент, ніж на горлі який-небудь екстреміст-націоналіст, чи не збожеволів я? На всі мої заперечення, про те, що і здоровий я, і «бендерівців» в очі не бачив, і розумію, що в країні відбувається, мені казали тільки одне: та ти телевізор включи і подивися, що там у вас на Україні діється!

З доброти душевної та наївної віри в людський розум, я ще намагався когось схаменути та переконати. І фактами, і аргументами, і своїм власним авторитетом (все ж таки мої учні, читачі моїх книг, старі знайомі). Не допомагало нічого. На всі мої слова був тільки один, зате непробивний контраргумент – по телевізору ж показували! Так, наче в цілому світі існує тільки одне єдине телебачення, і воно російське!

Справедливості заради скажу, що були й люди (зовсім небагато, але були), які мали свою думку про українські події, і ця думка не співпадала з телевізійною. Мало того, їхня думка постійно змінювалась, розбудовувалсь, руйнувалась. І саме вони, ці люди, запитували в мене: а скажи, що ти сам думаєш про Майдан, про людей, про країну. Вони хотіли мене чути і чули мене. Чому?

Чому одні люди вміють слухати і хочуть чути, а інші навіть не завдають собі праці перемкнути канал телеприймача?

Російський історик та письменник Марк Солонін в одному з телеінтерв’ю сказав, що людство розділилось на дві категорії – на тих, хто користується Інтернетом, і на тих, хто дивиться телевізор. Згоден, але уточню: на мою думку людство ділиться на тих, хто мислить (або принаймні намагається це робити) і на тих, кому зручніше вірити (це не про релігію мова йдеться, а про віру). На мислячих і віруючих. Тільки от чому дехто мислить, а хтось вірить? Чому?

Щоб зрозуміти це, треба трошки заглянути вглиб людського мислення. А принаймні зрозуміти, як воно влаштоване.

Психологи часом порівнюють людське мислення із льодяною горою – айсбергом. Верхівка айсберга, ота що стирчить над водою, - це наша людська свідомість. Це наша здатність оцінювати своє місце в часі та просторі, себто розуміти де ми знаходимось і відрізняти вчора від завтра. Свідомість – це також наша здатність вибирати, приймати рішення, відрізняти уявне від вигаданого і правду від неправди (не завжди!), створювати певні зорові образи, а також розмовляти і думати за допомогою слів. Спрощуючи, це і є робота свідомої частини нашого мислення.

Однак верхівка айсберга в кілька разів менше від того, що приховане під водою. І пливе айсберг туди, куди його тягне ота невидима, підводна його частина. Так і з нашим розумом. Свідомо приймаючи рішення чи оцінюючи якісь події, ми навіть не здаємо собі справи, що все це надиктоване підсвідомістю. Її ж бо не видно й не чутно, чи не так?

Несвідома частина розуму, ота занурена в темні води, невидима і неосяжно велика частина людяної гори, має своє власне завдання. Одне і дуже конкретне. Ще більш спрощуючи, можна сказати, що завдання це полягає у збережені життя ввіреної їй Паном Богом чи Матінкою Природою (це вже на вибір) особи. Мене, вас, його, її і кожної живої людини. Підсвідомість є нашим охоронцем або, якщо хочеш, ангелом-хранителем. І охоронець цей (будемо все-таки називати цю силу так) наділений майже необмеженою владою над свідомістю свого «власника». «Власника» беру в лапки, тому що це ще питання, хто ким володіє? Адже «командний пункт» нашої поведінки, нашого світогляду, нашої системи цінностей знаходиться власне там, у несвідомому. Це нам тільки здається, що мислимо ми самостійно і що хочемо – те й робимо. Мислимо ми й робимо тільки те, що нам не забороняє наша власна підсвідомість, звіряючись із певним кодексом, набором правил, який у неї обов’язково є.

Використовуючи іншу метафору, можна сказати, що мозок людини у більшій своїй (і несвідомій) частині, - це, як гігантський комп’ютер, завантажений незліченою кількістю програм, більшість із яких запускаються автоматично, без відома оператора (мене, вас, його чи її) і виконують свої функції непомітно, але дуже фахово, узгоджуючи всю нашу поведінку із певними стандартами.

Якими є ці стандарти? Дуже простими. Ще раз повторюся – це збереження життя. Виживання! Будь-якою ціною, навіть ціною страждання, болю, бідності, нещастя і хвороби.

Давайте, шановний читачу, уявимо собі, що нас з вами призначили охоронцями якоїсь дуже поважної особи. І наказали її охороняти так, щоб волос з її голови не смів упасти. І надали нам для цього усі права й повноваження. Що будемо робити? Тратити свої сили на курси карате і рукопашного бою, організовувати розвідку та контррозвідку, міркувати, як правильно організовувати схеми пересування? Можна й так. Однак це потребуватиме неймовірної кількості зусиль з нашого боку і не гарантує ідеальної безпеки.

Можна зробити простіше. Знайти який-небудь підземний бункер з метровими цегляними стінами і титановими дверима та запроторити наш об’єкт охорони туди. Довічно. Не випускати нікуди і нікого всередину не впускати. Тільки їсти давати щоденно і водички вдосталь. І вистачить. А що? Всі формальні умови виконано – там, у бункері, наша особа буде знаходитись в абсолютній безпеці. Навіть, якщо по вуха в лайні.

Психологи називають цю внутрішню в’язницю зоною комфорту. Із сарказмом (може й неусвідомленим), але правдиво. Бо найбільший парадокс, полягає якраз у тому, що там, у тюремній зоні комфорту, більшість людей почувають себе надзвичай комфортно. Там вони мають для цього все, а найперш, свої власні уявлення про світ, в якому начебто живуть, цілковито не бачачи, не чуючи і не розуміючи його. І як тільки ця уявна картина світу хоч чимсь порушується, пильний та дбайливий охоронець негайно приходить на допомогу, нищачи все, що тільки могло б цю картину змінити.

Адже стабільна картина реальності – це частина всього комплексу безпеки, яким підсвідомість сумлінно захищає людину… від реальності. Інакше кажучи, кожен з нас живе, якби в двох світах – в світі зовнішньої реальності, де все відбувається так, як відбувається. І в світі внутрішньої реальності, де будь-яка інформація, що проникає туди із світу зовнішнього, або адаптується до існуючої реальності або ж відкидається, як шкідлива, неправдива, вигадана. У кожного своя правда, чи не так?

Ця правда твориться вихованням. Домашнім, шкільним, соціальним. Батькам тільки видається, що це вони виховують своїх діточок. Насправді ж діти виховують себе самі. Спостерігаючи переймаючи всі ті моделі поведінки, думки, слова, переконання, які демонструють оточуючі їх дорослі люди. Особливо ті, яких діти найбільше люблять. А хто ж не любить своїх матусю з татком, дідусів з бабусями, виховательок у садочку та вчителів у школі? Хто не любить чудових пригодницьких фільмів та захоплюючих книжок, у яких добро завжди перемагає зло? Хто не любить веселих свят, зустрічей, концертів, карнавалів? Хто не почувається в безпеці поряд із людьми, що поділяють ваші погляди на життя?

Все, що пов’язане з емоціями або повторюється достатньо довго, ніколи не проходить безслідно для нашого мозку. Все це залишає свої сліди і власне ці сліди є тими цеглинками із яких підсвідомість вибудовує свої бункери.

А тепер повернемось до наших… російських друзів. До тих, котрі не вміють думати, а хочуть лише вірити. До тих, які сидять по шию у лайні і вважають це мірилом безпеки для всього світу, Для тих… Я навмисне зробив такий довгий екскурс на тему того, як діє людських мислення, щоб дати нам усім можливість зрозуміти, що для тих, хто вірить, жодні факти, судження експертів, думки прогнозистів і навіть людські емоції не є аргументом переконання. Бункерам, у яких ув’язнено їхній розум, всі ці речі можуть пошкодити так, як комарині укуси дирижаблю. Більше того, всі наші спроби переконати віруючих, тільки підкріпляють їхню віру.

Це діється тому, що віруюча людина несвідомо схильна переносити свої власні моделі поведінки та стереотипи мислення на інших людей. Тобто, віруючий не сприймає людей, як «інших». Він бачить тільки дзеркальне відображення самого себе, де праве стає лівим. Або, точніше, негатив фотокартки – де біле автоматично перетворюється у чорне. Це чорно-біле сприйняття поглиблюється ще й психологічним дальтонізмом віруючих – окрім чорного, білого та їх відтінків, інші кольори для них просто не існують.

Так само діється і з морально-етичними імперативами. Кожна людина автоматично вважає, що знаходиться на «білій» стороні буття, себто на боці добра. Тоді інша (навіть не протилежна) думка для віруючої людини може бути тільки злом. І чим світлішим є власний ангельський образ, тим очевиднішими є роги та копита будь-якого опонента. Тому переконувати таких людей – це тільки опускати себе в їхніх очах. То що ж робити? Як їх переконати в том, що біле – це справді біле, а чорне – таки чорне?

Відповідь буде парадоксальною: нічого не робити. Не переконувати. Не наводити аргументів та фактів. Не просити і не злитися. Не тратити намарне свій час та психічну енергію. Єдине, що слід зробити – це зрозуміти.

А якщо хочеш зрозуміти людину, - довідайся, яким було її дитинство. Це стара психологічна істина ще довго такою буде залишатись. Чим було заповнене дитинство людей, віком понад двадцять п’ять років, які народились на теренах колишнього СРСР?

Червоними прапорами, новорічними «огоньками», букетами квітів на початку березня і військовими парадами на початку листопада, фільмами про те, «як наші німців б’ють», газетами з різними назвами, але однаковим змістом, і ще Його Величністю Телевізором, який був (а для віруючих і залишився) єдиним джерелом інформації з зовнішнього світу. Він став таким тому, що володіє унікальною здатністю імітувати людський погляд. В газетах можна написати все що завгодно, люди брешуть і без радіо, а от те, що бачиш на власні очі, підсвідомо видається правдивим. Телевізор дає таку можливість. Бачити правду. Якщо не замислюватись при цьому над різницею між «бачу сам» і «мені показують».

Але й це не є найважливішим. Телевізійна брехня є тільки насінням, зубами дракона, які потрапляють на благодатний ґрунт. А ґрунтом таким є найміцніший у світі клей, який склеює докупи всі оті цеглини підсвідомих обмежуючих переконань, про які ми говорили вище. Ім’я цьому клею – страх. Панічний, тваринний, сковуючий тіло та мислення страх. Страх, про який ми можемо (на щастя для нас) розмірковувати тільки теоретично.

Ми, навіть на мить, не можемо собі уявити страх матері, діти якої помирають від голоду. Страх солдата, який в окопі очікує наказу. Страх в’язня, якого ведуть на допит. Страх звичайного обивателя, який кожної ночі може стати в’язнем. Страх сказати зайве слово. Страх спілкування з незнайомою людиною. Страх того, що найближча людина може виявитись сексотом. І просто страх. Тваринний і невпинний страх за своє життя, який супроводжував три покоління (три!) так званих радянських людей від колиски до скону.

Три покоління – це діди, батьки й онуки. З отих трьох поколінь, покоління дідів було майже винищене, покоління батьків винищене наполовину і повністю деморалізоване. То яким повинно було вирости третє покоління? Додам до цього ще й те, що радянська система запустила своєрідний механізм неприродного добору – виживали не кращі, не ті, які могли і хотіли чинити супротив, а ті, хто умів краще боятись. І пристосовуватись до життя зі страхом.

Це як рибки, що збиваються в купу при появі акули. Та рибка, яка заб’ється глибше, має більше шансів вижити, аніж та, яка опиниться скраю. Для слабких і безборонних – це єдиний спосіб захисту. Стати подібним до всіх, нічим не виділятись, як можна глибше закопатись усередину зграї, відгородитись від небезпеки тілами своїх одноплемінників. А в випадку загрози ще й виштовхнути когось на край зграї, щоб наситити ним хижака і зберегти власне життя.

Біологічні закони однакові для всіх організмів. Тільки на відміну від риб, людина наділена розумом, свідомістю і совістю. А совість – це дуже неспокійна річ. Щоб вона не боліла і не турбувала її треба постійно заспокоювати. Тому такими популярними у середовищі віруючих є «пігулки від совісті», міфи про те, що всі оті колективізації, індустріалізації, голодомори та інші злочини проти людства, були просто необхідні для того, щоб захистити геть усе людство від ще страшнішого зла – фашизму, нацизму, націоналізму та ін.

Все це дає можливість вижити і заглушити совість – зробити так, щоб вона не боліла. Ну, майже не боліла. Біда тільки в тому, що «пігулки від совісті» викликають привикання, наркотичну залежність, інакше кажучи. І людина, позбавлена цих заспокійливих засобів, сама починає їх шукати, а то й створювати, як вміє та, як може. Це дійсно страшно.

Тим не менш, не варто засуджувати цих людей. Вони жили в страху, і передали свій страх своїм нащадкам зовсім не тому, що хотіли цього. Якби вони знали, що хоч не зразу, хоч і через десятки років, імперія зла таки розпадеться, багато з них чинили б інакше. Тільки не дано людині заглянути в майбутнє. Ні тоді їм. Ні тепер нам. А жити мусимо тепер. Вони, оті люди, зберегли найцінніше – життя, яке змогли передати своїм нащадкам. Ціною власного страху, власного приниження, втрати гідності, совісті і багатьох інших, чисто людських якостей, вони дали нам шанс стати, врешті решт, людьми. Будемо їм вдячні. А наша вдячність – це їхній спокій.

Проте, ми не поговорили ще про найголовніше. Напевне, читаючи цю статтю, у вас уже з’явилось запитання, чому ж тоді, якщо підсвідомість є таким всевладним внутрішнім жандармом, були і є люди, які все-таки шукають, читають, сумніваються, мають власну думку і мужність змінювати її під впливом фактів? Звідки береться ота мисляча меншість?

Ще раз нагадаю, що найважливішим завданням підсвідомості є запевнення безпеки її носія. Одним із способів досягнення цього результату є створення обмежуючих переконань, картини реальності, відомої в психології, як зона психологічного комфорту, «золота клітка» чи, простіше кажучи, внутрішня тюрма. Енергетично – це найпростіший спосіб, адже мозок наш, як зрештою і кожен орган тіла, потребує для свого функціонування енергії. І немало! Кожна п’ята одиниця енергії, що потрапляє у наше тіло навіть у стані ментального спокою, витратиться власне на підтримання роботи мозку. А що ж вже казати про стан інтенсивного мислення! Мислити важко, і тоді на допомогу приходять інформаційні лінощі – віра, яка, одночасно, лікує і від совісті.

Однак природа наділила деяких людей (отих, що в меншості) діаметрально протилежним способом творення безпеки. Не замиканням у стінах отого підсвідомого схрону, про який ми говорили вище, а, навпаки, постійним розширенням та руйнуванням його стін. Коли метою підсвідомості стає не уникання всього, що нове і не вписується в існуючу карту реальності, а збагачення цієї карти.

Для підсвідомості віруючого все, що не пасує до його карти реальності, становить потенційну небезпеку від якої слід триматись подалі. І навпаки, підсвідомість мислячого, кожен новий об’єкт, що потрапляє в поле її зору, намагається вивчити, дослідити та проаналізувати, щоб зробити безпечним. А для нових знань та навичок тюремна камера стає тісною, її доводиться розширяти, себто змінювати й модифіковувати, постійно пристосовуючи до справжньої реальності.

Такі люди найбільше в житті прагнуть одного – правди! Диваки, чи не так? Так, диваки! Але якби не знайшовся колись якийсь дивак, що не побоявся розпалити вогонь, то людство і дотепер жило б у печерах. Саме диваки є двигуном поступу, а зовсім не «нормальні» люди.

Ми звикли сприймати людство, як сукупність окремих індивідів, чиї долі є залежать тільки від випадку та їх власних рішень. І вперто не бажаємо розуміти, що люди, - це як клітини у єдиному цілісному організмі людства, планети, Всесвіту. Організм же розвивається за єдиним планом, обумовленим інформацією, ще до народження закладеною в його гени. Кожна людина, кожна нація, кожна країна – це тканина, орган, що функціонує за планом і для добра цілісності.

І як кожен біологічний організм, організм людства постійно змінюється – відмирають старі клітини, тканини, органи. Виникають нові. Пасивність змінюється активністю. Порядок перетворюється в хаос, щоб відтворитись уже в новому порядку. Так відбувається поступ усього людства. І всі ми можемо тільки здогадуватись, із якого джерела надходить та енергія, яка змушує людей відмовлятись вірити й починати робити в житті щось нове, раніше для них незвичне.

Лев Гумільов, автор теорії етногенезу, називав такий стан переходу порядку в хаос і знову в порядок – пасіонарністю і вважав, що причиною його є якісь невизначені космічні промені, що в певні епохи і в певних місцях падають на Землю. Так воно чи ні, ніхто достеменно не знає. А от те, що в зону пасіонарності зараз потрапила Україна – це факт. Ми можемо багато говорити про економічні та соціальні причини української революції, однак все це, на мою думку, зовсім не причини, а тільки наслідки, а навіть передвісники глибинних процесів, що стосуються усього людства. Як землетрус є тільки наслідком і свідченням невидимих оку, але могутніх тектонічних рухів у надрах земної кори.

На планеті почалась епоха хаосу. Це очевидно. Однак зовсім не очевидно, яким буде новий світ і коли він з’явиться. Здавалося б, борючись із старим, ми, тим самим прискорюємо прихід нової ери? Зовсім ні. Природа не знає пустоти. Ніщо не виникає на пустому місці. Старе зникне тільки тоді, коли нове стане великим та дорослим. Тому не варто тратити сили на те, що і так відмиратиме. Нищачи його, ми ніяк не допоможемо творенню нового. Хто хотів зрозуміти – той уже зрозумів, а хто не хоче цього – того й не переконаєш.

Час та енергія пасіонарності не безконечні. Ми не знаємо скільки їх нам подаровано на створення нової реальності буття. Не варто розповідати усім про те, що ми боролися проти зла. Варто подумати про те, як самим стати добром. Поспішаймо!

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Психологія та стосунки»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Вони вважають життя наше забавою і житіє прибутковою торгівлею, бо кажуть, то повинно ж звідкілясь мати прибуток, бодай із зла”
Біблія

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.