Аратта - На головну

18 січня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- під час англо-бурської війни (Південна Африка) в 1899-1902 роках, командир одного з загонів бурів українець Юрій Будяк, врятував від розстрілу одного молодого англійського журналіста. Згодом останній допоміг Ю.Будяку вступити до Оксфордського університету. В 1917 році Ю.Будяк працює в уряді Української Народної Республіки. В 1943 році Юрій Будяк помирає в радянському концтаборі. Англійського журналіста звали .... Уїнстон Черчілль....

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Сонцепоклонник та його Божі квіти

Українці 13985 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 18.09.2014 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Сонцепоклонник та його Божі квіти
На приміському хуторі Абазівка (Замоста), що тоді був мальовничим передмістям Вінниці в сім’ї дрібного урядовця 17 вересня (5 вересня) 1864 р. народився український письменник Михайло Михайлович Коцюбинський.

Ще у 1820-х рр. садибу заклав дід майбутнього літератора по материній лінії Максим Абаза, придбавши на безлюдній околиці ділянку землі й збудувавши хутір, який склали хата, комора, клуня, шопа, стайня тощо. З південного боку до Абазівки приступав великий майдан, на якому збирався ярмарок. Вздовж східної межі садиби проходив Липовецький шлях (нині – вул.. Коцюбинського), а на північ і захід стелилися неокраї левади та духмяні баштани.

В рідній хаті із деякими перервами відомий громадський діяч України, голова товариства “Просвіта” в Чернігові, один із активістів “Братства тарасівців” прожив 33 роки, тобто дві третини свого 49-літнього віку. До свят тут мали звичай мазати хату: підводили червоною та синьою глиною долівку, вимальовували півників на комині, їдальню застеляли запашним сіном, вкривали стіл чистою скатертиною, додаючи до сірих буднів піднесеної простоти та традиційного затишку, властивого старосвітським дворянам.

Голова сім’ї, губернський секретар Михайло Матвійович Коцюбинський працював дрібним службовцем, пив, мав доволі різку і нестримну вдачу, тому часто міняв роботу. Саме тому великій родині часто доводилося переїздити: Вінниця, потім - Бар, Шаргород, Станіславчик, Куканівці, Пикове, Брацлав і далі, далі, далі.

Мати, проста і чутлива до гарного Гликерія Максимівна Абаза (1837), всупереч волі батьків, 1863 р. вийшла заміж за вдівця М.М.Коцюбинського, котрий уже нажив двох дітей від першого шлюбу.

Муся став першою спільною дитиною молодого подружжя Коцюбинських - при хрещенні у Вінницькому Преображенському соборі первістка нарекли Михайлом. Потім у Михайла Матвійовича та Гликерії Максимівни народилося ще четверо дітей: Лідія (1868), Хома (1870), Леонід (1872), Ольга (1877).

Нянькою у малого стала сільська жінка Хима, від неї, як і Олександр Пушкін, майбутній літератор чув українське слово та смачну народну казку. Мати віддавала Мусі всю материнську любов, практично не приділяючи уваги пасинкам. Тим часом виплеканий Михайлик тягнувся до зведених сестер, грався з ними, ввечері читав їм наголос книжку з бібліотеки чи вів мирну розмову, наче намагаючись загладити провину дорослих перед сиротами. Пізніше Михайло Коцюбинський згадуватиме так:

- Ми були у великій приязні з матір’ю, і власне їй я завдячую за нахил до всього гарного та любов і розуміння природи.

Хлопчик часто ходив на ярмарок слухати сліпих лірників, особливо - діда Купріяна; той співець певний час жив у родині Коцюбинських. Мати виховувала дітей на засадах православної віри та моралі, прищеплюючи їм любов до Бога, рідного краю, праці, справедливості. Михайлик регулярно ходив до школи, добре навчався і рано почав виявляти літературні здібності.

Але матеріальна скрута та пиятика чоловіка примусила освічену і ладну на жертви Глікерію Максимівну Абаза шматками розпродати батьківщину, забрати звідти душу та виїхати з улюбленого хутора.

1897 року Коцюбинські назавжди залишили Вінницю й переїхали до Чернігова. Більше до Вінниці Михайло Михайлович не приїздив.

***

У незаможній дворянській сім’ї Коцюбинських повсякденною мовою спілкування була російська – українська знаходилася під офіційною забороною. Та одного разу Михайлик захворів на запалення легенів, і під час нападу марення раптом заговорив українською, чим здивував та перелякав рідню. Коли Муся одужав, посестри розповіли про пригоду, і допитливий хлопчик… глибше зацікавився українським словом.

Яким його бачили в школі однолітки? Повновидний, невисокого зросту, з темним, трохи кучерявим волоссям, завжди чепурний і чисто вдягнений розумник, хто у дев’ять років складав перші власні співанки на зразок народних, а в дванадцять - написав російською мовою повість із… фінського (!) життя.

Все змінилося на 12-му році Мусіного життя, коли школярик випадково дістав кілька примірників журналу “Основа”, оповідання Марка Вовчка, “Кобзаря” Тараса Шевченка, а за ними буквально проковтнув твори Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя. За визнанням самого письменника, це безповоротно скерувало його на визначило свідомий український шлях.

А до красного письменства підштовхнуло, мабуть, перше кохання. У 12-літньому віці Михайлик закохався у… 16-річну дівчину. Аби привернути увагу, Муся вирішив стати “великою людиною” і накинувся на книжки.

Як у Барській початковій школі (1875-1876), так і Шаргородському духовному училищі (1876-1880), він запам’ятався сумлінним учнем. Здавалося, життя родини налагоджується, але через пиятику батько невдовзі втратив постійну роботу. Назавжди. Спересердя Михайло Матвійович покинув сім’ю.

По закінченні училища разом з іншими випускниками у 1881 р. Коцюбинський-молодший вирушив до Кам’янець-Подільського, де вступив до духовної семінарії.

Але про навчанням Мусі довелося забути: батько помер, мати осліпла, а він виявився єдиною опорою для сліпої неньки, братів та сестер. Аби прогодувати велику родину, 18 лютого 1886 р. він залишив “захлялий город”, Вінницю, де виразно псувалося кволе здоров’я, та в селі Михайлівка Ямпільського повіту став домашнім учителем. Заробітки мізерні, але авторитет юнака у Вінниці зріс настільки, що його обрали гласним Міської думи.

Роки бідувань, напівголодне існування, злидні, непевність у майбутньому, “ласкава опіка жандармів”, переживання за долю родини - саме в той час юнак і почав писати оригінальні твори. Перше оповідання “Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” з-під пера Михайла Коцюбинського з’явилося 1884 р.

Дебют молодого автора блискавично обплювали; один із літературних критиків навіть порадив початківцеві… залишити цю справу. Попри присуд Зоїла творча наснага у Коцюбинського не згасла: автор писав і надалі. Утім, у стіл, бо твори до друку не подавав.

Тільки із 1890 р. Михайло Коцюбинський почав публікуватися, коли львівський дитячий журнал “Дзвінок” оприлюднив його вірш “Наша хатка”.

А ще майбутнього письменника захопив визвольний рух, який збурював тоді всю Російську імперію. Михайло Коцюбинський почав пропагувати ідеї революційних змін задля народного добра, самостійницькі ідеї українофілів. Заснувавши нелегальний гурток для молоді, він поширював до читання заборонених тоді Миколу Чернишевського, Миколу Некрасова, Михайла Салтикова-Щедріна. Ясна річ, Подільське жандармське управління взяло на облік зарозумілого репетитора. На квартирі Коцюбинських поліція здійснила декілька обшуків, а за Михайлом Михайловичем було встановлено таємний нагляд. До речі, до самої смерті письменника його прізвище знаходилось у списку “неблагонадійних”.

***

Середнього росту, стрункий, худорлявий, завжди трохи вперед похилений, одягнений скромно, без найменших розкошів та, звичайно, з якоюсь квіткою в бутоньєрці. Таким його тепер пам’ятають витончені знавці.

Так, Михайло Коцюбинський знав дев’ять іноземних мов, серед яких - грецька, татарська, циганська. Але саме квіти були його пристрастю, його захватом...

Наче бурхлива весна, пристрасно він любив природу і виказував це на кожному кроці. Наче лагідне сонце, безмежно він пестив добрих людей та сприяв їхньому розвитку. Наче багаття вночі, щедро він шанував приємне товариство, а коли натрапляв на таке заводив щедрі розмови. Наче мудрий самітник, ніжно він любив дітей і ніколи оминав малих, щоб не заговорити чи пожартувати.

На одній із вечірці Коцюбинського назвали соняхом, на те письменник зрадів:

- Так, я - сонях. Люблю сонячне повітря і, як сонях, тягнуся до сонця.

Саме тому Михайла Михайловича називали - то Сонцепоклонником, то Соняхом. Таким він був за природою своєю: звичайний чиновник із статистичного відділу Чернігівської управи, котрий на службу неодмінно з’являвся з квіткою у бутоньєрці.

Літератор-квітка, саме таким він мені завжди і ввижається… Мало сказати, що Михайло Коцюбинський любив квіти. Він залюбки писав про них. К творах та листах читач буквально тоне в рослинному світі України: назви близько 200 різних рослин - квіти, дерева, кущі, городина, польові рослини. Здається, в класичній українській літературі нема іншого такого письменника, який виявив би більш ґрунтовні знання із ботаніки. Близький приятель автора, 1907 р. художник Михайло Жук малював літератора на фоні улюблених квітів… червоної красолі.

Повертаючись з віддаля, Коцюбинський завжди привозив цікаві рослини. Зокрема з італійського острова Капрі автор “Intermezzo” привіз в Україну насіння гвоздики, яка в національній науковій літературі відтоді відома як… “гвоздика Коцюбинського”.

У 1892-1896 М.М.Коцюбинський трудився у складі Одеської філоксерної комісії, що боролася зі шкідником винограду – клятою філоксерою. Зокрема із травня 1894 р. він опинився в Ізмаїльському повіті, де зарплатня літературного генія складала… 70 крб. Кажу вам, - ЗЛИДНІ! Утім, праця в селах Бесарабії дала фантастичний матеріал для створення майбутнього циклу молдавських оповідань: “Для загального добра”, “Пе-Коптьор”, “Дорогою ціною” і таке інше.
У грудні 1894 р. на з’їзді просвітницького товариства “Громади” у Києві Михайло Коцюбинський познайомився з колишньою вихованкою природознавчого факультету Бестужівських вищих жіночих курсів у Петербурзі Вірою Устимівною Дейшою (1861-1921). То була відчайдушна революціонерка, яку торік, за поширення нелегальної літератури арештували та ув’язнили у Варшавській цитаделі.

- Прекрасний жіночий лоб, темне стрижене волосся до плечей, величезні сині очі, серйозні, що вдивляються уважно… у мене після зустрічі на душі світлий сум і радість, що є на світі такі чудові дівчата, - так описав власну зустріч із курсисткою Вірою Дейшею у ті часи студент історико-філологічного факультету Санкт-Петербурзького університету, а згодом - відомий російський письменник В.В.Вересаєв (1867-1945).

Перебуваючи на запрошення Бориса Грінченка в Україні, передова жінка свого часу, котра походила з м.Ржева Тверської губернії, познайомилася з завсідниками чернігівських молодіжних зібрань. І то, здалося їм двом, була доля!

То була справжня дівчина-Квітка! Де дарма ж наприкінці ХІХ ст. Віра Дейша опублікувала в галицьких журналах кілька науково-популярних статей з ботаніки.

З першої ж зустрічі Михайло Коцюбинський захопився цією непересічною особистістю. Виникло листування, епістолярій переріс у палке почуття. Він писав:

- Я так звик до тебе, ні, це слабий вираз, краще - так поріднився з тобою, що ти мені потрібна як повітря, як вода.

У січні 1896 р. вони побралися, і чоловік полишив службу у філоксерній комісії, якій віддав п’ять років життя. Кілька місяців Михайло Михайлович працював хронікером житомирської газети “Волинь”, опублікувавши серію статей під загальною назвою “Свет и тени русской жизни”. Старша на три роки дружина Віра Устимівна Дейша стала справжнім товаришем та помічником М.М.Коцюбинського, допомагаючи чоловікові й на літературній ниві. Згодом вона завідувала бібліотекою в “Просвіті”, була в тому товаристві скарбником. Віра Устимівна пережила чоловіка на вісім років і померла наприкінці 1921 р. від жахливого виснаження, запалення легенів і висипного тифу вдома на руках молодшого сина - Романа.

Із Вінниці 14 липня 1897 р. у пошуках кращої долі родина вирушила до Чернігова, де й оселилась у найманій квартирі. Утім, того ж таки дня Третє діловодство департаменту поліції у відношенні за №6590 сповістило чернігівського губернатора, мовляв, “определение Михаила Коцюбинского заведующим книжным складом Черниговского губернского земства представляется нежелательным”.

Далі почався справжній Кафка: 1898 р. письменник змін влаштуватися… лише діловодом в Чернігівську земську управу, щодня переписуючи марудні циркуляри місцевого статистичного бюро. Вони працював разом із дружиною, тож у Чернігові сім’я Коцюбинських й оселилася назавжди. Тут виросли їхні діти – Юрій, Оксана, Ірина, Роман.

Щотижня у будинку письменника, на “суботи” збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили Василь Еллан-Блакитний, Микола Вороний, Аркадій Казки, зовсім юний студент Чернігівської духовної семінарії Павло Тичина. Саме Михайло Михайлович 1912 р. порадив Михайлові Грушевському вмістити вірші того початківця у журналі “Літературно-науковий вісник”.

***

Повертаючись з лікування за кордону, улітку 1910 р. М.М.Коцюбинський заїхав до карпатського села Криворівні, враження від відвідин якого увічнив фантастичний твір “Тіні забутих предків”. Ненадовго, але доля дарувала можливість присвятите повністю себе красному письменству. Зокрема “Товариство прихильників української науки і штуки” у 1911 р. поклало Михайлу Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 карбованців на рік.

На службу годі було вже й ходити, мучили хвороба серця, астма і сухоти – то був відгомін буремної юності та усього полум’яного життя. Перебуваючи в клініці ординаторного професора В.П.Образцова в Києві, глибокої осені 1912 р. Коцюбинський дізнався про смерть ліпшого друга, композитора Миколи Лисенка.

Ще душевних сил відібрала лиха звістка, мучиться хворобами, злиднями та прогресуючим божевіллям Іван Франко, а у південних краях трагічно гине незламна Леся Українка.

Зваживши на постійні прохання Коцюбинського - залишалося недовго жити - у січні наступного року пацієнта виписали з лікарні.

Письменник повернувся до Чернігова, бо хотів померти вдома.

25 квітня 1913 р. о 14:30 на 49-му році життя серце Сонцепоклонника зупинилося. Останніми, сліпучими словами людини-Соняха були:

- Я жити хочу!

***

Після церковної панахиди під час похорону за труною везли дві великі колісниці квітів. Поховали М.М.Коцюбинського в улюбленому місці його щоденних прогулянок Черніговом - на Болдиній горі в гаю Троїцького монастиря.
Олександра Аплаксіна
Олександра Аплаксіна
Серед тих, хто проводжав письменника в останню путь, було і його останнє кохання, його Шурочка, з якою він працював разом, коли ще служив на книжковому складі Чернігівської губернської земської управи.

Випав ясний квітневий день, цвіли яблуні. 34-річна Олександра Іванівна Аплаксіна трималась осторонь його рідних і близьких. Проте принесла віночок із цвіту яблуні і попросила приятельку покласти дарунок біля чола коханого.

В одному з перших листів до Шурочки М.М,Коцюбинський коханій писав:

- Цветут яблони. И солнце уже взошло и золотит воздух. Так тепло, так радостно. Птицы щебечут над голубым небом. Я машинально срываю цвет яблони и прислоняю холодный от росы цветок к лицу Розовые лепестки от грубого прикосновения руки сипаються и тихо падают на землю.

Коли він помер, Олександрі Аплаксіній минав 33-й рік, та більше жінка нікого так і не покохала...

***

Михайла Коцюбинського дуже цікавило, чому на гуцульських могилах такі мізерні дерев’яні хрести, і він не заспокоївся доти, доки якийсь старий гуцул не пояснив:

- То уособлення мізерності смерті у порівнянні з життям.

Готуючись до написання повісті (“Тіні забутих предків”, які М.Горький зверхньо назвав “отличным очерком”, тоді як М.Лисенко – “чудовою поемою в прозі”) літератор потрапив на старовинний гуцульський обряд, із числа наскрізь поганських, бо нарід той жив здебільшого серед різнорідних злих духів:

- В селі, вночі померла бабуся - і ось з далеких хат (тут хата від хати на кілька верст) зійшлися люди. На лаві під стіною лежить покійниця, горять перед нею свічки, а в хаті поставлені лави, як у театрі, і на них сидить маса людей. Тут же, біля покійниці в сінях, зібралася повеселитись молодь. І яких тільки тут ігр не було! Сміх лунав безперервно, жарти, поцілунки, крик. А зо покійниця? Та тільки скорбно зімкнула вуста… І тепляться похоронним блиском свічки. І так всю ніч.

***

Яким він бачив себе, бачив ззовні? У незавершеному творі “Павутиння” Михайло Коцюбинський якби відповів на те моє запитання:

- Художник має трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ Божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку.

1864, 17 вересня – Михайло Коцюбинський народився у Вінниці, у сім’ї дрібного службовця. 1876-го після двокласної початкової школи вступає до Шаргородського духовного училища, закінчує його за чотири роки. Далі навчатися не має можливості: батько кидає родину, тож Михайло, як найстарший, мусить заробляти – дає приватні уроки, щоб утримувати матір і двох сестер. Займається самоосвітою, складає іспит і отримує свідоцтво "народного вчителя". Тоді ж починає писати. 1890-го їде до Львова, що тоді був закордоном – в Австро-Угорській імперії. Знайомиться з галицькими письменниками, зокрема Іваном Франком. Налагоджує зв’язки з літературними часописами, яким відтоді надсилає свої твори. Повертається на Вінниччину, вчителює в селі Лопатинці.

1892 – у Бессарабії, нинішня Молдова, починає працювати у філоксерній комісії – цей шкідник винограду викликав там епідемію. На цій посаді працює п’ять сезонів з весни до осені. Щоб зупинити заразу, треба було знищували всі підозрілі господарства. "Ми були свідками того, як господарі виноградників ламали собі руки і кидались на огонь, де горіли їх кущі, кажучи: "Краще мене спаліть, ніж моє добро! Чим я дітей буду годувать?" – згадував Панас Погибко, який влаштував Коцюбинського на цю роботу.

1896 – через рік після одруження в Михайла Коцюбинського народжується первісток Юрко. 1898 року з’являється донька Оксана, а за рік – Ірина. Найменший, Роман, – 1901 року народження. Старший син стане головнокомандувачем Збройних сил Радянської ­України, ввійде до першого більшовицького уряду України, дослужиться до голови Раднаркому УСРР. Його брат теж вступає до кінного корпусу Червоного козацтва. Обох розстріляють 1937-го за звинуваченням у антирадянській діяльності. Оксана 1917 року також стає на бік більшовиків. За два роки, вагітна, гине в голодному Петрограді. Лише Ірина доживе до старості. 1956-го вона стане директором батькового музею в Чернігові.

1910 – їде в Карпати, зупиняється в гуцульському селі Криворівня. Мешкає там на віллі Михайла Грушевського. З учителем Лукою Гарматієм та етнографом Володимиром Гнатюком ходять по горах, сплавляються на плотах-дарабах. Коцюбинський збирає матеріал до повісті "Тіні забутих предків". Серед звичаїв, що його особливо цікавлять, Гнатюк згадує: "Вільна любов, яка проявляється у тім, що майже всі – з малими виїмками – гуцули не доховують подружньої вірности і поза легальним подружжям знаходять собі любасів та любасок, з якими проводять далеко кращі хвилі, як із вінчаним подругом чи подругою".

1913, 26 квітня – помирає після довгої хвороби, що завершується, імовірно, інфарктом легень. Поховали на четвертий день на Болдиній горі в Чернігові, на цвинтарі Троїцького монастиря. Жалобна процесія налічувала понад три тисячі осіб. Дружина Віра Іустинівна заборонила приймати квіти від Олександри Аплаксіної. Та в головах покійного поклали саме її вінок – сплетений нею із цвіту яблуні.

Олександра Іванівна Аплаксіна переїхала до Ленінграда. Там у 20-ті чи 30-ті роки з нею трапилося нещастя - впала на підлогу і сильно забила голову, від чого осліпла. Це змусило Аплаксіну повернутися до Чернігова, в старенький будиночок на околиці міста. Тут Олександра Іванівна мешкала вдвох із сестрою до самої смерті у 1973 році.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Українці»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Скільки рабів, стільки ворогів”
Сенека

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.