Аратта - На головну

24 жовтня 2017, вівторок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в Україні знаходиться унікальний міст, що пролягає між правим берегом однієї річки. Не вірите? Можете переконатися на власні очі, якщо відвідаєте Кам’янець-Подільську фортецю, що на Хмельниччині. Стара фортеця розташована на скелястому острові, охопленому петлею каньйону річки Смотрич. Таким чином, міст, що веде до фортеці, пролягає між двома точками правого берегу однієї річки. Крім того, ми не знайшли більше прикладів у світі, коли б міст тримався без усіляких підпор, а спирався б тільки на скелі. За однією з гіпотез, цей міст було зведено римлянами ще у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію. Нині Кам’янецька фортифікація включена до переліку ЮНЕСКО

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Що нам Кубань?

Думка українця 10021 перегляд Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 31.10.2014 | Всі публікації | Версія для друку

 Що нам Кубань?
Ігноруючи діаспору, Київ втрачає величезний потенціал.

Питання національно-культурної присутності (у тій чи іншій формі) Української держави на землях компактного проживання зарубіжного українства є доволі важливим, бо без такої присутності не буде руху назустріч із боку української діаспори, що послаблюватиме Україну, адже діаспори є потужним чинником впливу держав і націй у світі.

Нерідко вони є запорукою існування і виживання держав. Важко сказати, чи зміг би протриматися Ізраїль у ворожому арабському оточенні без усебічної допомоги світової єврейської спільноти, чи досяг би нинішніх технологічних і комерційних успіхів Китай без сприяння багатомільйонних громад зарубіжних китайців, так званих хуацяо, в Індонезії, Малайзії, Бірмі, Таїланді, Лаосі, Кампучії, Сінгапурі, на Філіппінах тощо. Чимало зробили для своїх країн грецька діаспора, хорватська, польська, албанська, угорська, в’єтнамська тощо.

Ще в 70-ті роки минулого століття автор цих рядків, відвідавши столицю радянської Вірменії Єреван, із подивом побачив там будівлю, на якій було зазначено, що це Міністерство у справах репатріації зарубіжних вірменів, фактично у справах вірменської діаспори. Навіть у радянські часи маленька Вірменія не забувала про свій розкиданий по світу народ (за межами країни вірменів живе значно більше, ніж на батьківщині). До речі, здатність цієї держави протистояти значно потужнішому Азербайджану в питанні Карабаху не в останню чергу пояснюється підтримкою зарубіжного впливового вірменського лобі.

А що ж Україна? Кілька мільйонів українців живуть у США, Канаді, Південній Америці, Західній, Центрально-Східній Європі (й тут це часто не діаспора, а споконвічне корінне населення), Росії, на Кавказі, у Центральній Азії та Казахстані, Білорусі. Але, щоб це була потужна сила, що сприяє Україні, наша держава має докласти якихось зусиль. Проте всі роки незалежності справами українців за кордоном опікуються маленькі й слабкі громадські організації, що змушені випрошувати в уряду гроші на свою діяльність.

Ніякої державної стратегії в усьому цьому не спостерігається. Тому українська діаспора поступово асимілюється й відчужується від нашої країни. Втрачається величезний національний ресурс. Це стосується і Кубані, де проукраїнські настрої не такі вже й помітні. Навпаки, Кремль намагається максимально зіпсувати відносини між Україною та кубанцями. Так, ще за часів конфлікту навколо острова Тузла головну роль у тій антиукраїнській провокації було доручено виконувати саме Краснодарському краю РФ, а в агресії 2014 року в Криму активну участь брали загони кубанського козацтва.

Брак виразної політики України щодо діаспори аж ніяк не випадковий. Це продовження млявої національно-гуманітарної політики всередині держави. Чи може ефективно провадити свою лінію за кордоном країна, що не здатна консолідувати власні регіони? Чи допоможе українцям Кубані, Сибіру, Далекого Сходу київська влада, що виявилася неспроможною допомогти українцям Криму і Донбасу? Та й сьогодні постійно демонструє цю безпорадність і гнилість, будучи не національною владою, а якимось комітетом з управління справами олігархів і вищої бюрократії.

Автор особисто спостерігав 20 років, як офіційний Київ віддавав на ідеологічну поталу Кремлю Крим, як у Севастополі (370 тис. населення) Москва швиденько відкрила понад десяток філій вишів РФ, у яких навчала місцеву юнь за російськими програмами. Бачив відкриття (з дозволу нашої влади!) філії МДУ ім. М. В. Ломоносова, елітної російської гімназії під покровительством мера Лужкова (до речі, що дуже показово, вона підпорядковувалася не Міністерству освіти, а Міністерству оборони РФ). З українського боку нуль. За 22 роки не було збудовано жодної української школи, не відкрито філій провідних університетів, та й в інших сферах ситуація не краща. А ви кажете Кубань. Звісно, дай, Боже, нашому теляті…

Як показує досвід Криму і Донбасу, якщо наша країнакраїна не навчиться працювати в культурно-політичній царині на власній території, навряд чи на неї чекають лаври переможця в українському світі за кордоном. Не забуваймо, що нинішній сплеск українського патріотизму на Півдні стався не завдяки офіційному Києву, а всупереч йому. Є навіть підстави вважати, що й весь Донбас було б утрачено, якби не потужний народний тиск на владу. Крім того, багато питань і щодо надійності ситуації в Харкові, Одесі, Запоріжжі.

Це аж ніяк не означає, що не треба ставити амбітних, стратегічних завдань, просто при цьому не слід нехтувати прагматичністю. Справді, Кубань є доволі перспективною територією для культурної співпраці з тамтешніми українцями. Адже наприкінці XVIII століття після нищення Запорозької Січі за наказом Єкатєріни ІІ розпочалася українська колонізація Північного Кавказу (не лише Кубані, а й Терської області). Як писав Лєв Толстой у повісті «Казаки», «над кубанськими і терськими станицями ширяло малоросійське наріччя»).

Спочатку на Кубані було сформовано Чорноморське козацьке військо (суто український етнічний елемент), потім його об’єднали з Лінійним козацьким військом (російський етнічний елемент) і виникло Кубанське. Принаймні протягом XIX століття козаки-чорноморці відчували беззаперечний духовний зв’язок з Україною. Зокрема, Тарас Шевченко дружив і листувався з генералом Яковом Кухаренком, отаманом Чорноморського війська. Власне, й досі розмовною мовою кубанських і терських станиць є українська, котру навіть викладають у початкових класах деяких сільських шкіл, але там її суворо заборонено називати українською, це «кубанське наріччя».

Сплеск проукраїнських сентиментів кубанців припав на добу УНР і гетьманської держави, коли в кубанському середовищі обговорювалися перспективи федеративного чи конфедеративного зв’язку Кубані з матір’ю-Україною. Хоча кубанські, терські й донські козаки були основою Білої армії «Півдня Росії», білогвардійські генерали постійно й небезпідставно підозрювали їх у сепаратизмі, у прагненні створити власні козацькі держави, а кубанців ще й у таємному прагненні приєднатися до України.

Як писав український дослідник Віктор Лупейко: «На Кубані в той час переважало українське населення. Його зросійщення та «розбавлення» іншими національними елементами здійснювалося дуже інтенсивно за радянських часів. Кубанці тяжіли до УНР, прагнули у вогні війни відвоювати для себе якомога більше самостійності. Для цього була утворена Кубанська рада з представників різних сил. До її складу увійшли Рябовол, Омельченко, Гатагоу (горець), Бєлоусов та інші «самостійники», як їх називали денікінці. Було сформовано Кавказьку армію як складову частину Добровольчої. Її треба було б називати Кавказько-Кубанською. На 80–90% вона складалася з кубанських українців. Козаків офіцери-шовіністи тримали в «черном теле». Не забезпечували їх боєприпасами; погані справи були з обмундируванням та продовольством. Кубанців зневажали, називали «хохлами», «малоросами», «петлюрівцами» тощо. У Катеринодарі та кубанських станицях розпочалася масова агітація проти великоруського командування Доброармією. Член Кубанської ради Макаренко, наприклад, наголошував на мітингах: «Кубанців змушують проливати кров у боротьбі з дружніми горцями Дагестану і Чечні, зі спорідненими українцями Петлюри…»

Особливе взаємне несприйняття кубанців і російських білогвардійців виникло після вбивства російськими шовіністами голови Кубанської ради Рябовола, який тяжів до УНР. Росіяни дуже боялися, що він через Раду проведе рішення про федерацію чи конфедерацію цього краю з Українською Народною Республікою. Тому вночі з 13 на 14 червня 1919 року на сходах готелю «Палас» у Катеринодарі російські монархісти застрелили Рябовола.

Це стало початком кінця Кавказької армії, розпочалися масове дезертирство кубанців із лав Білого руху і збройні сутички між кубанськими козаками та російськими офіцерами. Але на тому біди кубанських українців не скінчилися. Проти них чинився більшовицький терор у формі так званого розкозачування, у вогні якого загинули десятки тисяч кубанців, а сотні тисяч знищив Голодомор. І тут Кубань повністю пережила долю України. Спочатку там, а також у Терській області відбулася українізація, а невдовзі розпочався геноцид голодом. У спустошені козацькі станиці краю масово завозили етнічно надійніше населення з інших регіонів Росії.

Але й у таких умовах кубанці зберігали мовно-культурну ідентичність, сказати б, «підпільно-стихійним» способом. Ось що про це писав російський культуролог Ґріґорій Померанцев: «У 1953 році я почав працювати учителем в станиці Шкуринській (колишнього Кубанського козацького війська), і ось виявилося, що деякі школярі восьмого класу не розмовляють російською. Мені відповідали по підручнику напам’ять. Кубанці – нащадки запорожців, їхня рідна мова українська, але за сім років можна було чогось навчитися. Я вирішив обійти батьків найбільш недорікуватих учнів і порадити їм наглядати за читанням дітей. Почав випадково з дівчинки, у котрої було російське прізвище Горкіна. Мати відповіла мені не літературною, але, безперечно, російською мовою. З явним задоволенням, усмішкою. «То ви росіянка?» «Так, ми з-під Воронежа. Нас переселили в 1933 році замість вимерлих від голоду». «Чому ж не навчили доньку своєї рідної мови?» «Що ви, щоб їй проходу не давали?! Били б смертним боєм!»

Виявилося, що п’ятирічні хлопчаки-дошкільнята своїми малесенькими кулачками змушували дітей переселенців балакати по-місцевому. За кожне російське слово на перерві – по зубах. Російською тільки на уроці, учителю. Заборона знімалася тільки з восьмого класу. Уся ця автономістська мовна політика стійко протрималася з 1933-го (коли була скасована українізація) до 1953-го і тривала при мені, тобто до 1956-го. Далі не знаю».

А далі автор згадує, як читав спогади колишнього студента київського університету, який у 60-ті роки ХХ століття працював вихователем піонерського табору в Краснодарському краї. За його словами, якось він почув, як кілька хлопчиків-кубанців спілкуються між собою українською, підійшов до них і також звернувся українською. Діти страшенно перелякалися, ніби їх спіймали на чомусь непристойному, негайно перейшли на російську мову і більше ніколи не говорили українською в присутності цього вихователя. На Кубані, як і в інших російських місцевостях, вистачає так званих криптоукраїнців, себто таких, що з різних причин змушені приховувати свої українські мовно-культурні орієнтації. Нині вони більше реалізуються у формі кубанського автономізму, який залюбки використовувала місцева номенклатура, починаючи з багаторічного губернатора Кубані Кондратенка («батько Кондрат»), а тепер це робить його наступник пан Ткачов. Постійне культивування кубанської окремішності, стриманого ставлення до Москви та інших регіонів РФ, оспівування Кубанського козацького війська, трактування кубанських козаків як окремого етносу, нестримний місцевий патріотизм тощо. Але це ще й вибухова суміш імперського мілітарного шовінізму, комуністичних ідеологем, антизахідництва й антисемітизму.

Під шаром позірної лояльності на Кубані вже розвинулися латентні форми сепаратизму, що має перспективи виразитися не в українофільстві (нинішня нікчемна влада України з відсутністю сильних і яскравих лідерів навряд чи може викликати великі симпатії і тяжіння до нашої країни), а в місцевому козакофільстві, кубанському самостійництві. Власне кажучи, всі механізми (владні, організаційні, ідеологічні, економічні тощо) для самостійного плавання Кубані вже склалися. Вона є самодостатнім регіоном, житницею, майбутнім потужним гравцем на світовому аграрному ринку. Бракує лише відчутного зовнішнього поштовху.

Щоб вплинути на ці процеси, звісно, потрібні інші за якістю Українська держава й українська влада, здатна мислити і діяти стратегічно.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Якщо знаєш себе і супротивника, то завжди виграватимеш. Якщо знаєш себе, але не знаєш супротивника - один раз переможеш, всі інші - програєш. Якщо не знаєш ні себе, ні його - завжди програватимеш”
Цзу Дзинь

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.