- в містечку Глухів (Сумська область) 12 травня 1870 року, поширилися звістка, що їх знаменитому земляку Артемію Яковичу Терещенко, відомому цукрозаводчику та меценату височайшим указом надано потомственне дворянство. Сини згодом гідно продовжували його справу. А от численні онуки, вже стали прикладати свої здібності в інших іпостасях. Михайло Іванович Терещенко був міністром фінансів та закордонних справ в уряді О.Керенського; Федір Федорович Терещенко був талановитим авіаконструктором, вельми високо цінувався Жуковським, й літаки його конструкцій були прийняті на озброєння російською армією в І Світовій війні...
Радянський Київ був дуже цікавим, складним і суперечливим явищем, яке поєднувало в собі як незугарні, так і цілком прийнятні риси. Відтак, коли почалася перебудова, здавалося, - досить незначних зусиль, щоб відсікти негатив і відродити довічне місто над Дніпром.
ЕКСКУРСІЯ В НЕПРЕКРАСНЕ МИНУЛЕ
Після занепаду першої половини 1990-х із кожним роком центр української столиці виглядає все більше і більше фешенебельним. Ростуть нові висотні будинки, розширюється мережа підземних торговельних центрів, неонові реклами щовечора обіцяють городянам незчисленні дива, а потік легковиків за своєю інтенсивністю зрівнявся з тими, які рухаються європейськими столицями.
І не тільки центр зазнав змін, а й багато районів, де швидко розгортається житлове будівництво. Та й середній заробіток у Києві сягнув за 300 доларів, що, звичайно, відчутно менше, ніж у Західній чи навіть Центрально-Східній Європі, але куди більше, ніж у самій же українській столиці ще п`ять років тому. Одне слово, маємо наочний прогрес.
А регрес – тим більше. У порівняння навіть із несвітлою радянщиною.
Ясна річ, центр столиці УРСР будувався і розвивався як вітрина зразково-показової столиці союзною республіки, про яку співалося, що “в Радянськім Союзі ти щастя знайшла”. Оце щастя – національне за формою, радянське за змістом – і мусив демонструвати киянам та гостям столиці (в тому числі й іноземним) центр міста.
Власне, цю роль виконувало у ті часи все місто, та про це трохи пізніше, спершу – про центральні вулиці, площі та квартали, сквери і фонтани.
Завдання було непростим, адже треба було розташувати поруч одночасно керівні партійні та господарські установи, житлові будинки як для партноменклатури, так і для пересічних киян, крамниці із суто ідеологічною функцією (як-от книгарню “Пропагандист”) і без неї, центральні офіси творчих спілок і численні служби КҐБ, засмакувавши їх під “народні дружини” та “юридичні консультації” (мене самого у середині 1980-х не раз допитували саме в таких “конторах”), елітарні освітні заклади та звичайні середні школи і т.д., і т.п.
Усе це вкупі мало підкреслювати непорушну єдність партії та народу і в жодному разі не засвідчувати наявність у суспільстві соціальної нерівності, тим більше – соціальних антагонізмів. А тому, скажімо, спецательє, яке працювало на ЦК КПУ, мало скромну назву “Комунар” і ховалося за ще більш скромним фасадом.
Проте, як мудро зазначав Євген Сверстюк, комуністична ідеологія була одним із чинників, який породжував протистояння з радянською системою. Міфологема про “найбільш читаючий народ” тягла за собою необхідність облаштувати у центрі Києва кілька великих книгарень; а для того, щоб ці книгарні не були порожніми декораціями, час від часу доводилося “закидати” у них непогані книги.
Що робити – навіть Ліну Костенко після понад десятилітнього замовчування її творчості довелося видати масовим накладом, на що вдячний читач відреагував не менш масовим “розхапуванням” цих книг.
Але це був швидше виняток. А зазвичай хороші книги виходили малими накладами і продавалися з незрозумілими молоді “навантаженнями”, але таки продавалися, і центр міста ставав місцем зустрічі книголюбів.
Схожим чином було і з художніми салонами, без яких радянський Київ також важко було уявити і в яких можна було знайти справді путні речі. Ну, а у хрещатицьких “Гастрономах” нерідко продавалося те, що годі було знайти десь у “спальних” районах, і тому в них постійно шикувалися великі черги, очевидно, псуючи партійним ідеологам іділію “заможного життя радянських трудящих”.
Ну, а національний колорит центрові Києва не в останню чергу надавали такі кафе-їдальні, як “Варенична”, “Дерунна” і так далі. Можливо, владі не подобалися ці недорогі заклади з українськими стравами, але ж... Ба, навіть рядки українського радянського гімну дисиденти вміло обернули проти радянської реальності: “Живи, Україно, радянська державо...” – держава ж!
А якою може бути держава? Або вільною, самостійною, рівноправною, або загарбаною, окупованою. А Київ – її столиця. То ж на що більше схожий русифікований за командами з Москви Київ – на столицю вільної чи окупованої держави?
Отож, повертаючись до нашої теми, відзначу, що центр Києва у радянські часи був такою собі ідеологічною вітриною, яка виконувала одразу кілька місій, проте в результаті була непогано пристосована до задоволення багатьох реальних потреб як пересічних жителів столиці, так і людей з вищими за середні інтелектуальними запитами.
Не тільки міська влада, але й недремне око ЦК КПУ стежило, щоб усе було правильно, щоб баланс реальності та ідеологічних міфів підтримувався на сталому рівні, щоб вічно незадоволені владою кияни не мали підстав вийти у цьому незадоволенні за безпечні для влади межі.
Зайве говорити, що ідеологічно чужа (в розумінні ЦК КПУ) публіка з центру міста усувалася. У цьому плані показові долі Віктора Некрасова та Гелія Снєгирьова; як тільки ці письменники, вони ж члени партії, посіли надто вже незалежні стосовно влади позиції, як їх почали “обкладати”, і в результаті Некрасова змусили виїхати за кордон, а Снєгирьова спершу запроторили за ґрати, а потім напівпаралізованого кинули помирати “на волі” до лікарні...
Але я пам‘ятаю й інше – старий Будинок кіно на не перебудованій ще площі Калініна, де мене, першокласника, вчив у художньому гуртку азам малювання Віктор Зарецький, кафе поблизу готелю “Дніпро”, де за недільними коктейлями сходилися на розмову про мистецтво наші батьки – молоді тоді шістдесятники, букіністичні книгарні, де можна було випорпати щось узагалі неймовірне, а потім, у студентські роки, - численні місцини, де можна було донесхочу посидіти над філіжанкою кави, обговорюючи філософські проблеми, як то кажуть, “на грані фолу”, й не боятися, що хтось на тебе “стукне”...
Ні, я зовсім не вдячний радянській владі за той вимір центру столиці і всього Києва, який можна назвати людським, неказенним, незаіделогізованим, - насправді це була вимушена поступка з боку всіх цих ЦК, ЦКК і МК, бо ж в іншому разі та влада впала б ще у 1960-х, коли повстав Новочеркаськ, коли у Києві білі булочки давали по одній у руки за списками, лише на дітей до 12-ти років (було й таке наприкінці правління Хрущова).
Проте “Київ для киян, а не для влади” – це була реальність, виборена і вистраждана, та реальність, яка вибухнула наприкінці 1980-х років масовими маніфестаціями під синьо-жовтими прапорами й гаслами “Хай живе КПСС на Чорнобильській АЕС!”
От тепер саме час звернути увагу на “спальні” райони міста і загалом на міську інфраструктуру. Розбудова цих районів була ключовим елементом радянського варіанту соціальної держави, “нашою відповіддю Чемберлену”.
Справа в тому, що свого часу Сталін змушений був зробити катастрофічну помилку: показати 1944-45 року народові частину Європи, не завоювавши весь Старий Світ. Відтак пересічна радянська людина наочно побачила, що під “буржуйською” владою трудящі класи живуть чомусь значно краще, ніж під мудрим проводом партії й особисто великого вождя.
Сумніви заглушили новою хвилею репресій. А тим часом, відновивши зруйноване війною господарство, незагноблений Сталіним Захід почав активну побудову соціальних держав, в межах цього розв‘язуючи й житлове питання. Тому радянське керівництво постало перед дилемою: або нарощувати репресії проти народів СРСР і нехтувати інтересами простолюду, або дещо послабити репресії й перейти до інших стимулів праці, до матеріального заохочення трудящих.
Отож жадана всіма і кожним окрема квартира стала на весь хрущовсько-брежнєвський період найкращою морквиною перед носом київських (і не тільки київських) трудящих. А до однієї морквини (незручної, некомфортабельної, маленької за мірками Європи, але ж реальної) додавалася інша: більш-менш збалансована соціально-виробнича інфраструктура, яка забезпечувала певний рівень стабільних найрізноманітніших послуг за прийнятними цінами.
Якість тих послуг – то інше питання, але ці послуги були. У кожному новому мікрорайоні обов‘язково мали бути наявні пошта, ощадкаса, кафе, їдальня, хімчистка, ательє індпошиву, пральня, овочевий магазин, “гастрономи”, книгарня, школи, дитсадки та ясла і т.д.
А ще в кожному районі міста і в масштабах Києва в цілому створювалися механізми зворотного зв‘язку: організації ветеранів війни та праці, мережі робітничих кореспондентів, лекційні структури товариства “Знання”, приймальні депутатів рад різного рівня і т.д.
Знов-таки, цей зворотній зв‘язок торкався тільки “окремих недоліків”, а не ґанджів усієї системи, але він існував і часом діяв вельми успішно. І знов-таки, немає чого плескати в долоні на адресу партноменклатури: вона діяла, виходячи з інстинкту самозбереження, а на додачу нерідко копіювала справді ефективні структури справжніх соціальних держав, скажімо, Швеції, де на початку 1980-х років середній громадянин був членом кількох (аж шести, якщо не помиляюсь) недержавних організацій – від профспілок до гуртків самоосвіти.
І цілком реальним учасником, змінюючи за допомогою цих організацій самого себе та впливаючи тим чи іншим робом на владу. Ясна річ, що в СРСР, тим більше в УРСР, усе це вироджувалося, ба більше – перетворювалося на свою протилежність – із засобів контролю за владою з боку громадянського суспільства на знаряддя влади, які слугували утриманню контролю за суспільством, як і належить у тоталітарній державі.
Та щодо “окремих недоліків” зворотній зв‘язок, повторюю, існував, і влада реагувала достатньо швидко – в інтересах підтримання статус-кво, не більше, хоча, можливо, до початку 1980-х й дожили десь на середніх щаблях номенклатури динозаври комуністичної романтики, “всього в ім‘я людини”...
А от що виламувалося із загальної картини міста-вітрини УРСР, так ще комунальний транспорт, від метро до таксі. Важко зрозуміти, чому існував такий очевидний збій у системі. Скільки себе пам‘ятаю, завжди вранці і ввечері влізти у київський транспорт було практично неможливо, капіталізм та комунізм виявилися в цьому сенсі близнюками-братами. Загадка з тієї ж серії, чому ніяк не може місто створити нормальну цілодобову мережу громадських вбиралень?
Так чи інакше, радянський Київ був дуже цікавим, складним і суперечливим явищем, яке поєднувало в собі як незугарні, так і цілком прийнятні риси. Відтак, коли почалася перебудова, здавалося, - досить незначних зусиль, щоб відсікти негатив і відродити довічне місто над Дніпром.
Кількатисячолітня безперервна традиція густонаселеної Пра-України...
дає сучасним українцям доказ непорушності володіння своєю землею
упродовж тисячоліть. Треба визволитися від змови істориків.” Юрій Липа
Актуально
23434 перегляди
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
