Аратта - На головну

25 липня 2017, вівторок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- найдовший духовий музичний інструмент в світі - це трембіта, — конічна дерев’яна труба без бокових отворів. ЇЇ довжина може досягати чотирьох метрів. Діапазон трембіти — дві з половиною октави. Її звуки чутно більш ніж за десять кілометрів. Цей традиційний для жителів українських Карпат інструмент і досі використовується. Трембітарі сповіщають горян про важливі події. Якщо Ви включите до програми своєї подорожі один з фестивалів краю, то обов’язково познайомитеся з незвичайним інструментом.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Доба нерішучості

Державність 13757 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 27.08.2015 | Всі публікації | Версія для друку

Мітинг у Києві. 1991 р.
Мітинг у Києві. 1991 р.
Лояльність українців до незалежності корелює з економічною ситуацією і агресивністю Росії.

Соціальні мережі, яким українці приділяють дедалі більше уваги, стали серйозно викривляти навколишню реальність. З їх поширенням кожен дістав можливість створити собі комфортне середовище спілкування, а функція бану допомагає виключити контакти з тими, кого чути неприємно. Як наслідок — багато спілкуючись у Facebook, людина з часом починає судити про настрої в суспільстві за настроями у своїй френдстрічці. Патріотові здається, що в Україні небачений патріотичний підйом. Сепаратистові — що населення розчароване, а сама країна розпадається. Якщо ж у якийсь момент ми раптом опиняємося за межами цієї власноруч збудованої оранжереї, дійсність досить болісно розвіює усталену ілюзію.

Загальний патріотичний лейтмотив, що домінує в останній рік на українських телеканалах, створює враження різкого сплеску патріотичних настроїв у країні. Проте одна подорож у громадському транспорті може докорінно змінити це враження.

Переважна частина українських громадян, на жаль, нечасто розмірковує про долю країни. Знач­но більше народ хвилюють буденні питання: як заробити, назбирати на важливу покупку, зібрати дітей до школи. Готовність жертвувати частиною матеріальних благ заради країни притаманна порівняно невеликій кількості українців. Незалежність України, сам факт якої бачиться патріотичній громадськості безперечним досягненням нашого народу, аж ніяк не сприймається так само на всій території країни всіма її громадянами. Серед європейських країн Україна має, мабуть, найбільшу кількість мешканців, що ставлять під сумнів доцільність суверенітету власної держави.

У 2014 році, після анексії Криму та початку російської агресії, за даними соцопитування КМІСу, кількість українських громадян, що підтримують незалежність України, сягнула рекордних 90%. З одного боку, це, безумовно, позитивна тенденція. А з другого — сама необхідність проводити такі опитування в Україні свідчить про серйозні проблеми. Навряд чи соціологам у Фінляндії, Польщі чи Угорщині спаде на думку взагалі ставити таке питання громадянам своїх держав. В Україні ж за 25 років постколоніального існування це питання не втратило актуальності.

Цікаво простежити, як змінювалося ставлення українців до незалежності від 1991-го. За даними того самого КМІСу, у перші два роки незалежності в умовах значного зниження рівня життя, гіперінфляції та глибокої кризи частка прихильників незалежності радикально зменшилася й на початку 1994-го становила 56%. Водночас рекордно зросла кількість прихильників повернення назад до СРСР. Такий показник видавався майже вироком, але Росія в той час була ще занадто слабка, щоб ним скористатися.

Пояснити таку різку зміну суспільних настроїв після тріумфального для патріотів референдуму 1991 року нескладно. Значна частина жителів УРСР голосувала за незалежність України не так із патріотичних почуттів, як з особистого матеріального інтересу. Агітатори за незалежність обіцяли, що після відокремлення від Росії Україна перестане годувати Москву й заживе на широку ногу. Коли ж цього не сталося, а сталося навпаки, всі, хто голосував за незалежність із корисливих міркувань, передбачувано змінили свою думку.

Особливо показовий тут приклад шахтарів Донбасу. Якщо наприкінці 1980-х вони були тією рушійною силою, яка допомогла Україні відстояти незалежність, то вже на початку 1990-х шахтарі в ході страйків висували вимоги автономії Донецької та Луганської областей. Незалежність УРСР гірники підтримували лише для того, щоб їх не обділяв союзний центр. Коли ж столиця перемістилася до Києва, стали в опозицію до нового центру, вгледівши в ньому чергового нахлібника. У 1993 році, на наймасовішому шахтарському страйку, який організував Юхим Звягільський, висувалися вимоги широкої автономії для Донбасу. Щоправда, після перемовин та задоволення частини вимог вони були зняті з порядку денного.

Однак уже з 1994 року в Україні знову почалося поступове зростання патріотичних настроїв, що збіглося в часі з Першою чеченською війною в Росії. Налякані кадрами розтрощеного Грозного та терактами в Первомайську та Будьонівську, обивателі зрозуміли, що в тихій і спокійній Україні, де в 1990-х усупереч численним прогнозам так і не сталося жодного військового конфлікту, є свої переваги. До кінця 1996-го, попри економічну кризу, частка прихильників незалежності сягнула 71% дорослого населення. Хоча, як ми розуміємо, ця цифра суттєво відрізнялася від кількості справді патріотично налаштованих громадян.

У наступні роки показник не раз коливався залежно від економічної та політичної ситуації. В умовах фінансової кризи 1997–1998 років частка прихильників незалежності знову впала до критичних 60%. А в 1999–2000-му, під час Другої чеченської війни, повернулася до 72%. Наступний сплеск припав на період Помаранчевої революції, але й він швидко змінився спадом після провальних дій Ющенка та розпаду його команди. У 2008-му, після нападу Росії на Грузію, частка патріотично налаштованих громадян знову різко зросла з 72% до 83%, але через рік поступово повернулася до 74%.

Ще в 2010-му чверть мешканців України була проти самого факту її існування. Показник досить гнітючий. Щоб виправити його, знадобилася війна...

Цілком імовірно, що й нинішні 90% досить скоро відкотяться до 80%. Принаймні економічна ситуація в країні сприяє такому сценарію. Втім, покласти край 25 рокам коливань, імовірно, зможе втрата найбільш проросійських територій, яка змінить співвідношення проукраїнськи та проросійськи налаштованих громадян не на користь Москви. На жаль, змінити настрої українців без такої радикальної ампутації за роки незалежності так і не вийшло. Авторитет держави в Україні залишається вкрай низьким, країну важко назвати комфортною для проживання. Ті обивателі, у яких «батьківщина там, де дупа в теплі», так і не полюбили Україну через брак цього самого тепла. Зате бідність і депресія стали відмінним живильним середовищем для українофобії та сепаратизму.

Сьогодні на запитання «чи підтримуєте ви український суверенітет?» у різних частинах України, як і 20 років тому, можна почути протилежні відповіді. У західних областях браку патріотизму зазвичай не спостерігається. На Сході ситуація складніша. Її важко описати як повне неприйняття України та повальний культ РФ. Швидше це байдужість. Згода жити під будь-якими прапорами, за будь-яких урядів, «аби не було війни». Головне — стабільність. Саме за стабільність тут люблять Путіна й Росію.

Проголошення незалежності збіглося в часі з крахом соціалізму й переходом до ринкової економіки, що особливо гостро позначилося на промислових регіонах України. Через це незалежність України стала асоціюватися в тамтешніх мешканців із різким зниженням рівня життя, втратою роботи, інфляцією, зростанням злочинності. Про те, що ті самі процеси в 1990-х переживала й Росія, з якою вони вважали за потрібне возз’єднатися, ці громадяни воліли не думати. З їхніх депресивних, напівмертвих селищ здавалося, що проблеми Росії зовсім не такі важкі, як їхні.

Ймовірно, якби в 1990-х Україна пішла шляхом реформ і ввійшла до Євросоюзу, як інші країни Східної Європи, питання про ставлення до незалежності сьогодні навряд чи було б актуальним. А кількість противників суверенітету була б приблизно на рівні статистичної похибки. Але економічні невдачі, провал реформ і беззаконня, що захлеснули Україну, на довгі роки поставили її в статус «фейл-стейт» — держави, що не відбулася, з якого вона, вочевидь, вибирається тільки тепер.

Перш ніж саме питання про підтримку українського суверенітету втратить в Україні актуальність, мине, напевно, ще чимало років. І пришвидшити цей процес допоможуть тільки успішні реформи та подолання затяжної кризи. Після того як країна досягне пристойного рівня життя та перетвориться на привабливе місце для ведення бізнесу, дорожитимуть нею навіть ті мешканці, що не відчувають любові до національної мови та культури.

Хоча б тому, що тоді їм буде що втрачати тут.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Державність»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Справедливість без сили і сила без справедливості - обидві потворні”
Жозеф Жубер

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.