Аратта - На головну

18 січня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- українська мова посіла друге місце в світі за мелодійністю після італійської. Також її визнали третьою найкрасивішою мовою в світі за такими критеріями, як фонетика, лексика, фразеологія та побудова речень після французької та перської мов на мовному конкурсі, що пройшов у Парижі в 1934 році...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Роль конфуціанського вчення у проходженні реформ в Китаї. Досвід для України

Політологія 24832 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 16.12.2005 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Кун-Цзи (Конфуцій) (551 - 479 рр. до.н.е.). Китайський філософ, творець однієї з перших зрілих філософських концепцій і родоначальник конфуціанства — ідейної течії, яка проіснувала більш ніж два тисячоліття.
Кун-Цзи (Конфуцій) (551 - 479 рр. до.н.е.). Китайський філософ, творець однієї з перших зрілих філософських концепцій і родоначальник конфуціанства — ідейної течії, яка проіснувала більш ніж два тисячоліття.
Автор розглядає основи конфуціанства, його роль в сучасному реформуванні Китаю. Підкреслюється, що формування національно свідомої людини - першочергове завдання китайських реформаторів. Показано, що ідеали і цінності, властиві традиційним суспільствам: колективізм, поважне ставлення до держави з боку особистості і турбота держави про людину, повага до старших і значення ієрархії в суспільстві, прагнення до безконфліктності та гармонії в соціальних відносинах, пріоритет дисципліни і порядку, турбота про міцність сім'ї, важливість злагоди, - це і є те, з чого складаються феноменальні успіхи країн Східної Азії в економіці й технології.

Акцентована увага на глобальному взаємозв'язку і перетинах розвитку культур "Схід - Захід", а також на вирішальній ролі еліти в процесі відродження і розвитку.

На шляху реформ, що почалися в кінці 70-х років, Китай досяг величезних успіхів. Але коли говорять про його феноменальні досягнення, увагу акцентують переважно на "модернізації економічної системи", обумовленої сприятливою світовою економічною ситуацією, що склалася на момент потужного поступу, чи на вдало обрану стратегію тощо. Звичайно, ці пояснення мають під собою підстави. Однак не слід забувати, що спроби застосувати ті ж самі підходи в інших країнах, як, наприклад, у Латинській Америці, спочатку давали бажаний результат, але згодом усе закінчувалося крахом. Таким чином, позитивний розвиток одних та провали інших спричинили до пошуків позаекономічного трактування нинішнього успіху Китаю та інших країн далекосхідного регіону. У даній статті ми намагалися розглянути китайський досвід перетворень, так би мовити, у чистому вигляді, що надало можливості більш виразного його бачення. Тому нами не робилося особливого акценту на недоліках чи на тих чинниках, що спроможні уповільнити або зупинити потужну ходу цієї країни. Такий аналіз, на нашу думку, певною мірою допоможе сформувати бодай якесь уявлення про те, "Хто ж такий китаєць?", а отже, надасть можливість зрозуміти, чому китайські реформи за своїм внутрішнім змістом не лише відрізняються від західних аналогів а й навіть є протилежні їм.

У Китаї, як відомо, править комуністичний режим. Звичайно, він далеко не того зразка, що був раніше, але, проте, саме йому належить видатна роль у забезпеченні економічних реформ, піднятті життєвого рівня громадян та виведенні країни у ранг супердержави. В Україні ж спроби створити демократію західного зразка привели до низки глибоких економічних криз. Тому приклад Китаю є свого роду вироком керівникам української економіки. Пов'язано це не з тим, що не була взята на озброєння китайська модель перетворень, а з тим, що не помічалося навіть спроб у пошуку шляхів та методів реформування країни, адекватних українській своєрідності, українському світоглядові, традиціям, звичаям, настановам тощо. Тому що, складаючись століттями, традиції несуть у собі досвід попередніх поколінь. Ігнорувати їх не може ніяке суспільство, якщо воно не хоче загубити свої національні ознаки і назавжди зійти з історичної сцени. Саме підхід, який враховує культурно-історичний досвід і з якого ретельно відбирається все те, що може принести користь для розвитку держави, виразно продемонстрували китайці. Тут опора на традиції, прив'язка проведених реформ до цивілізаційних коренів роблять таку політику більш прийнятною для суспільної свідомості, підкреслюють стабільність проведеного курсу, його надійність, що не може не сприяти успішній реалізації планів модернізації.

Насамкінець, слід підкреслити, що політична стабільність Китаю (як і інших країн конфуціанської цивілізації) багато в чому пов'язана з високою внутрішньою гомогенністю політичної культури. Історично ця риса сформувалася завдяки значній етнокультурній однорідності населення, що допомагає підтримувати високий рівень національної самоідентифікації та національної свідомості. Цю цивілізацію сформували глибокі національні традиції внутріетнічної солідарності, які містяться у почутті приналежності до древньої культури і які сьогодні є умовою самоповаги й ідентичності для китайців та інших народів східного регіону.

***

Китай розташований у Східній та Центральній Азії, а також займає ряд прибережних островів, найбільші з яких Тайвань та Хайнань. Його площа становить 9,6 млн кв. км, а кількість населення сягає близько 1,3 млрд чол. Китай є однією з найдавніших країн світу, що не схожа на жодну іншу своїми особливостями, над природою яких рідко замислюються дослідники. Тимчасом китайська цивілізація чи не єдина, що зуміла витримати іспит часом і зберегти свої базові цінності до теперішнього дня. Вони багато що визначають в житті цієї величезної країни, мають потужний вплив на культуру суміжного з ним регіону, а збережені національно-культурні зв'язки з китайською діаспорою роблять останню потужним фактором у житті багатьох країн світу, у тому числі й Заходу.

В процесі дослідження перш за все увагу привертає специфіка сформованої в Китаї (як і на всьому Далекому Сході) культури. Як виявилося, ця культура показала свою високу адаптаційну спроможність в умовах сучасного індустріального світу. Проявилося це не відразу, а впродовж останнього століття, після чого Піднебесна, як і регіон загалом (Японія зробила це раніше), почала своє потужне просування вперед. Китай у справі модернізації, на відміну від України, здійснює комплексний підхід у реформуванні найрізноманітніших аспектів суспільно-державного життя, особливо того, що стосується сфери духовної культури. Китайські реформатори, як відомо, взяли на озброєння гасло: "Старожитності на службу сучасності". Першими ж, хто успішно поєднав завдання модернізації з традиційними духовними цінностями, були японці, що знайшло своє втілення у так званій "ідеології японізму". Ядро її складає гасло: "Вакон - Єсай", тобто "Японський дух - західна техніка" [1]. Як бачимо, китайське та японське гасло знаходяться в одному семантичному полі і можуть цілком виступати у вигляді універсалій не лише для країн Сходу.

Формулювання китайського гасла було невипадковим, а виникло як ідеологічна настанова у Мао Цзедуна. Ідеї переваги китайської культури над іншими, що складали основу виховання у старому Китаї, сформували догмат його китаєцентристської зовнішньої політики. З перших кроків у публічній діяльності (з 1917 року) Мао Цзедун говорив лише про відродження колишньої величі Китайської імперії, що виступало, по суті, основою "національної ідеї". Шлях до цього лежав через "відродження духу військової доблесті". Кредо силової боротьби залишилося для нього головним назавжди [2]. Але до поняття національної ідеї необхідно підходити із погляду призначення державної влади. Що вона має забезпечити, - загальне благо чи зверхність одних над іншими? Вирішення проблеми лежить у виборі методологічних основ, оскільки постановка питання формує відповідні імперативи. Принцип політичної думки Древнього Китаю "Старожитності на службі сучасності" допоміг нинішнім ідеологам китайських реформ визначитися з вибором на користь загального блага, тобто блага народу і влади. Вибір українських політиків був інакшим. Призначенням державної влади стала домінація (зверхність, панування), що здійснювалася в ім'я утвердження та захисту не загального блага, а приватної власності [3], придбання якої часто-густо має сумнівне походження. Саме державний її захист насправді й оформився у вигляді національної ідеї для тих, хто перебуває при владі або має вплив на неї.

Китайські ж перетворювачі будують соціалістичну духовну цивілізацію, яка мислиться спадкоємицею цінностей, створених впродовж всієї китайської історії. Вона має зберегти зв'язки суспільства з ними, а також ґрунтовно розвинути їх та зміцнити. Ден Сяопін розробив основні принципи сучасного "китайського шляху до соціалізму", яких дотримується нинішнє китайське керівництво. Вони сформульовані наступним чином:

а) орієнтація на національні традиції та особливості Китаю при побудові соціалізму;

б) боротьба з догматизмом: практика - критерій істини;

в) першочергова увага до розвитку науки та техніки;

г) орієнтація на тривалий характер суспільних реформ [4];

д) особливий акцент на розвитку економіки та виробничих сил;

е) використання ринкової економіки зі збереженням загальних соціалістичних принципів управління;

є) створення спеціальних економічних зон як засобу заохочення іноземного капіталу та передових технологій;

ж) принцип відкритості для зовнішнього світу.

Сучасні китайські політики підкреслюють, що головним завданням китайського соціалізму є модернізація при збереженні життєздатності їхньої цивілізації. Китай лише використовує соціалістичні методи, розглядаючи їх не як соціальну модель суспільства, а як своєрідну форму, що прискорює модернізацію країни. Ось чому політична культура цієї країни так і не стала "соціалістичною" (у марксистському розумінні, де її формує "провідна та спрямовуюча" роль пролетаріату на чолі з компартією), залишившись глибоко національною.

Ден Сяопін не випадково використав концепцію "соціалізму з китайською специфікою". Посилання на особливі умови Китаю дозволило йому виправдати значне число теоретичних та практичних настанов, несумісних з марксизмом, а саме:
  • ідею інтеліґенції як частини робочого класу;

  • право селян на користування землею;

  • визнання приватної власності рівноправною юридичною формою власності;

  • створення змішаних (з іноземним капіталом) підприємств та спеціальних економічних зон [5].

Саме пріоритетний характер національної специфіки перетворень, особлива схильність китайського суспільства до своєї культурної традиції надали реформам виваженості й послідовності у досягненні позитивного результату. Тому головним призначенням політики і влади в сучасному Китаї з часів третього Пленуму ЦК КПК XI скликання визначено було приділити увагу економічному благополуччю та соціальному спокою. Китайський народ впродовж тисячоліть живе за конфуціанськими традиціями, і навіть у найважчі часи своєї історії - навали кочівників та "опіумних" війн - він зберіг віру у всесвітнє призначення своєї цивілізації. Китайська духовна культура сьогодні служить надбанням і моральною опорою для усіх, хто спрямований у майбутнє [6]. Не будучи релігією у повному розумінні цього слова, конфуціанство стало чимось більшим, ніж просто релігією. Воно є і політикою, і адміністративною системою, і головним регулятором економічних та соціальних процесів. Конфуціанство є основою всього китайського способу життя, принципом організації китайського суспільства, квінтесенцією китайської цивілізації. У певному сенсі можна сказати, що саме завдяки конфуціанству, з усим його культом давнини і консерватизмом, китайська держава і суспільство не тільки проіснували понад дві тисячі років у майже незмінному вигляді, але й набули такої значної інерції, що революційне XX століття, яке намагалося покінчити з конфуціанством як офіційною ідеологією, не змогло цього зробити. Ось уже більше двох тисяч років конфуціанство формує розум і почуття китайців, впливає на їхні переконання, психологію, поводження, мислення, сприйняття, на їхній побут та життєвий уклад. У цьому сенсі конфуціанство не поступається жодній з великих релігій світу, а навіть переважає їх. Конфуціанство помітно позначилося на всій національній культурі Китаю, національному характері його населення. Воно зуміло стати як для старого Китаю, так і новітнього незамінним, своєрідним регулятором життя [7].

КОНФУЦІАНСЬКЕ ВЧЕННЯ ЯК ОСНОВА БУТТЯ СТАРОГО КИТАЮ

(Кун-цзи, 551-479 до н.е.) народився і жив в епоху, коли Китай знаходився у стані важкої внутрішньої кризи. Влада була слабкою, хоча формальні ознаки і функції первосвященика зберігалися за правителем. Руйнувалися патріархально-родові норми, у жорстоких сутичках гинула родова аристократія, на зміну їй приходила централізована влада правителів окремих царств, яка спиралися на адміністративно-бюрократичний апарат, що складався із незнатного служивого чиновництва. Руйнація древніх підвалин сімейно-кланового побуту, міжусобні чвари, продажність і зажерливість чиновників, бідування і страждання простого народу викликали різку критику прихильників старовини. Об'єктивні обставини спонукали їх до формування нових ідей, які можна було протиставити пануючому безладу. Але для того, щоб відкидання такого способу життя мало право на існування і набуло необхідної підтримки, воно повинно було спиратися на визнаний авторитет. Саме Конфуцій знайшов такий авторитет у зразках глибокої давнини. Шанобливе ставлення до старовини в усій її сукупності, коли правителі були мудрими й умілими, чиновники безкорисливими й відданими, а народ жив щасливо, через кілька століть після смерті філософа став основним імпульсом суспільного життя Китаю.

Відомо, що величезний вплив на духовне життя китайського народу впродовж багатьох століть здійснили три вчення: конфуціанство, даосизм та буддизм. Але за глибиною та тривалістю впливу на розвиток суспільно-політичної та філософської думки, а також на формування духовної культури першість належить конфуціанству, що ототожнюється з релігією, хоча таким, у повному сенсі цього слова, воно не є. У ньому присутня релігійна складова, як віра в божественну силу Неба, обожнювання імператора, культ предків та ін., але змістом його виступає етико-політичне вчення, у якому розум домінує над почуттями. У конкретних умовах Китайської імперії конфуціанство відігравало роль основної релігії, "виконувало функції офіційної державної ідеології [8]".

У конфуціанстві основне місце займають питання етики, моралі та моральності, а також принципи управління державою. Конфуцій випрацював цілу систему морально-етичних правил та норм поведінки людини: пошану до предків (особливо батьків); людинолюбство (перш за все любов до рідні); повагу до старших та підлеглість їм, прагнення до внутрішнього самовдосконалення тощо.

Етико-політичні ідеї Конфуція дослідники характеризують як теорію управління за допомогою доброчесності (правил поведінки). Він вважав, що, коли народом керують за допомогою законів і вносять в народ порядок за допомогою покарань, народ намагатиметься запобігти покаранням і не переживатиме почуття сорому. Коли ж управляти народом за допомогою доброчесності і вносити в народ порядок за допомогою правил поведінки, народ зазнає сорому і виправиться. За Конфуцієм, той, хто править за допомогою доброчесності, подібний Полярній зірці, яка займає своє місце, а всі інші зірки оточують її. Головна ж причина того, чому управління на основі доброчесності має таку силу, може бути висловлене лише одним поняттям - "людинолюбства". Стримування себе і виконування правил поведінки становить головний сенс цього поняття. Його соціальна роль містилася у пом'якшенні суспільних суперечностей. З погляду Конфуція, людина, яка не володіла людинолюбством, не була здатною правильно ставитися до "правил поведінки". Конфуціанська "любов до людей" була новим судженням в історії китайської етики. Його висловлювання: "Не роби людям того, чого не побажаєш собі" - й сьогодні, далеко поза межами Китаю, є одним з найпопулярніших моральних імперативів серед людей, незалежно від їхнього соціального статусу, принаймні, на рівні побажань.

Говорячи про "шанобливість", "великодушність", "правдивість", "кмітливість" та "милість", Конфуцій вважав, що той, хто здатний розповсюдити в Китаї ці п'ять якостей, "є людинолюбним". "Великодушність" та "милість" пов'язані з народом. Перше вимагає від правителя проводити щодо народу великодушну політику (Конфуцій висловлював невдоволення тим, що війни ведуться за допомогою не навченого народу, оскільки, на його переконання, це призводить до невиправданих втрат людських життів). Під останнім він мав на увазі й надання народу певних матеріальних благ, вважаючи, що спочатку людей потрібно зробити заможними, а потім виховувати їх. На його думку, коли в державі буде достатньо їжі та зброї, тоді народ довірятиме правителю, що й буде запорукою ефективного його (народу) використання. Звідси випливає важлива особливість конфуціанської теорії управління, що міститься у вимозі "цінити народ". Конфуцій підкреслював, що можна усунути командуючого трьома арміями, але не можна позбавити простолюдинів їхніх прагнень. Оскільки зневажання людиною, за Конфуцієм, призводить до смут.

Ідея необхідності надавати народу милість поставила питання про "обов'язок та вигоду". У повній відповідності з конфуціанською традицією, що ставила пошану вище багатства, звучить його максима: "Шляхетна людина на перше місце ставить обов'язок" [9], яка багато в чому визначала байдуже ставлення китайського інтеліґента до матеріальних благ. Конфуцій вважав, що владі (правителю) слід діяти так, щоб і народ розумів обов'язок, інакше "низькі люди", які мають сміливість, але позбавлені обов'язку, почнуть розбійничати. Отже, його погляди щодо управління на основі доброчесності та людинолюбства не обмежувалися настановами морального виховання, а передбачали й покарання. У даному випадку слід звернути увагу на важливе застереження, що полягає в застосовуванні кари лише тоді, коли народ навчений. Спочатку, як вважав Конфуцій, народ потрібно "вчити, а вже потім карати".

Надзвичайно ґрунтовною обставиною у конфуціанській методології реформізму і одним з основних ланцюгів його ідеології є поняття "золотої середини". Вона полягає у необхідності "тримати в руках дві крайності", але використовувати для народу "середину, яка лежить між ними". Тобто між двома суперечливими тенденціями повинен обиратися шлях, який не допускає як надмірностей, так і відставання, з тим щоб пом'якшити суперечності та запобігти їхньому загостренню. Іншими словами, взаємини між владою і народом мають обумовлюватися компромісом. Але останній повинен ґрунтуватися на принциповій основі. Інакше безпринципні компроміси та угодництво, намагання спокійно прожити, бажання здобути прихильність для своєї вигоди, що розмиває межу між добром і злом, є "лицемірством", "ворогом доброчесності". Виходячи з ідеї "серединного шляху", Конфуцій, таким чином, виступав проти усього, що належить до поняття екстремізму, всіляких надмірностей, революційних перетворень тощо.

Отже, поставившись критично до свого століття й високо оцінивши давнину, Конфуцій на основі цього протиставлення створив свій ідеал зразкової людини. Він, на відміну від характерного для інших релігій співвідношення типу "бог - особистість", поміж якими стоїть постать жерця чи священика, запропонував зв'язок принципово іншого типу. "Небо, як символ вищого порядку - земне суспільство, основане на чесноті", опосередковане особистістю осіненого небесною благодаттю правителя, було імперативом Древнього Китаю. Цей імператив, значно посилений конфуціанством, визначив на тисячоліття важливі сторони життя Китаю, включаючи структурну стійкість держави і суспільства та обмеження ролі особистості з її емоціями і пристрастями.

Одним із надзвичайно важливих чинників, що підтримували конфуціанський культ, була система державних іспитів - єдиний засіб одержання державних посад. Відбулося це тоді, коли спадкова аристократія зійшла з історичної сцени, а вирішальна роль в управлінні країною перейшла до чиновництва. Воно стало комплектуватися за допомогою системи конкурсних випробувань, а не за рахунок походження. Конфуціанська освіта носила загальний характер, і в ній величезна увага приділялася історії, філософії, віршуванню і, звичайно, конфуціанському канону. Вважалося, що для успішної службової діяльності досить загальноосвітньої підготовки та високих моральних якостей, що виробляються у будь-якої людини, яка ретельно засвоювала конфуціанське вчення. І який би бік духовного життя Китаю ми не розглядали - взаємини між людьми, виховання та навчання, побут та мораль, обряди, звичаї та звички, - всюди помітний вплив конфуціанських ідей. "Кожний китаєць в усьому повинен був керуватися конфуціанською мораллю" [10].

Слід зауважити, що "соціальна мобільність у середньовічному Китаї досягла небачених для традиційного суспільства масштабів. Шлях нагору, до влади і багатства був відкритий для будь-кого, хто проявив достатньо спроможностей і старанності у навчанні. Ці цілком практичні причини породили культ освіти, надзвичайно поважне ставлення до знань і до освічених людей" [11]. Значна увага до здобування освіти приділяється в Китаї й сьогодні. Тут різними формами навчання охоплено близько 180 млн чоловік.

Таким чином, засновник "школи служилих", філософ та педагог Конфуцій залишив в історії Китаю багатий ідеологічний спадок. В ньому міститься безліч позитивного та раціонального. Конфуціанство, на відміну від інших релігійних течій, звертало увагу на облаштування життя у цьому світі, а не в потойбічному. І конфуціанське вчення, "пронизуючи всю суспільне життя Китаю, не могло не всмоктатися в кров народу" [12].

КИТАЙ У ВЛАСНИХ МЕЖАХ

Сьогодні Китай за економічними показниками вийшов на передові позиції в світі. Вплив конфуціанської традиції на прояви китайського буття, з якою пов'язують успіхи, дедалі збільшується. Аграрне суспільство поступово стає індустріальним. І якщо подібний процес у країнах Європи зайняв кілька століть, то в Піднебесній він пройшов набагато швидше. Сувора регламентація життя та незмінність становища людей у суспільстві, як ідеологічні засади конфуціанства, зберегли свої основи по сьогоднішній день. Ці основи можна вважати такими, що породили "китайський дух". Тому капіталізм китайського зразка багато в чому відрізняється від західного, оскільки основа відмінностей йде у глибоке минуле, в історію та культуру.

Американський дослідник Китаю Р.Елегант, аналізуючи економічні реформи, основну увагу зосереджує на причинах відносної усталеності і могутності нинішньої автократичної влади, партійної і державної бюрократії. Вони, на його думку, також кореняться в древніх національно-культурних традиціях, системі мандаринату, яка не змінюється і, на його думку, не зміниться, оскільки в 1988 році вона була такою ж, як у 1688 або 688 році [13]. Щодо останнього твердження, то воно не є бездоганним, але сам підхід до проблеми відбиває певну реальність, оскільки економічне процвітання та його динамізм у розвитку Китаю (й інших країн Азії) обумовлені стабільністю і сталістю політичних структур.

Загалом конфуціанська цивілізація [14] стала єдиною неєвропейською цивілізацією, що зуміла створити ефективну економіку капіталістичного зразка. Звичайно ж, з китайським обличчям. Суттєву роль конфуціанські традиції відіграють і в ряді країн Південно-Східної Азії, таких як Сінгапур, Гонконг, Макао, Індонезія, Малайзія й Таїланд. Примітно, що домінуючі позиції в економіці цих країн відіграють китайці. Наприклад, складаючи 10% населення Таїланду, вони контролюють 50% його ВНП. Третина китайського населення Малайзії володіє практично всією економікою країни. В Індонезії їх нараховується приблизно 3%, але контролю підлягає 70% економіки тощо [15]. Щодо самого Китаю, то у період найбільшого проникнення у нього Сполучених Штатів та здійснення ними тотального фінансового та політичного контролю над гомінданівським урядом [16], близько 60% посад у головних урядових, економічних, військових, академічних і суспільних структурах займали китайці.

Найхарактернішою рисою конфуціанського способу мислення і зв'язаних із ним уявлень про суспільство є ієрархічність (супідрядність). Упевненість у тому, що суспільство і держава являють собою строго ієрархізовану піраміду, зберігається у Китаї донині [17]. Ієрархічність тісно пов'язана з конформізмом. На думку ряду дослідників, співвідношення цих феноменів багато в чому сприяли китайському економічному зростанню. Дисциплінованість, готовність китайців без ремства, покірно зносити труднощі і без суперечок виконувати накази стали одним із чинників, що забезпечили і політичну стабільність, і високу виробничу дисципліну, вкрай необхідні в період, коли розвиток країни залежав від копіювання закордонних технологій і створення сприятливого інвестиційного клімату.

Впродовж тривалого періоду китайці жили в одному географічному ареалі, і "природно у них склалося переконання, що вони походять від одного предка, знаходяться між собою у родинному зв'язку" (В.Г.Буров). Тому для китайців, як і всієї далекосхідної культури, завжди був характерний етатизм - особливе ставлення до ролі держави. У конфуціанській традиції суспільство і держава ототожнювалися з патріархальною сім'єю, де батько був старшим за матір, батьки - старшими за синів, брати - старшими за сестер. Тому кожна людина зобов'язана виявляти лояльність до сім'ї як у конкретному її значенні, так і загальному (до сусідів, друзів, земляків тощо) впродовж усього свого життя. Такі взаємини зберігаються й нині. Вони відіграють визначальну роль у китайських общинах в усьому світі і впливають на службову кар'єру і формування чиновницького апарату, на парламентські вибори і заняття бізнесом.

У відповідності з цим держава сприймалася і сприймається не як щось вороже, відокремлене від людини, що характерно для ліберального світогляду, а як природна сила, яка здатна захистити свого громадянина. Тому для виконання офіційних приписів владі не потрібно докладати значних зусиль, хоча вона для цього й володіє потужним апаратом примусу. "Втручання держави в найрізноманітніші сторони життя вважалося благом, тим більше що історичний досвід однозначно свідчив людині, яка виросла в умовах далекосхідної цивілізації: слабка держава - це криза зрошувальних систем, це голод, це жорстокі внутрішні смути і ще більш жорстокі вторгнення кочівників" [18]. Тому китайці не роблять спроб демонтувати державні інститути влади, як робиться у нас завдяки обвальній лібералізації, а здійснюють концепцію регульованого державою ринку, що створюється в умовах багатоукладної економіки із збереженням домінуючого стану суспільної власності. Дослідження Інституту Далекого Сходу [19] також підтверджують, що найважливішою умовою успіху китайських реформ є збереження на всіх етапах державного контролю за ринковими процесами в країні. В її арсеналі є методи прямого і непрямого регулювання, а у разі необхідності вона може застосувати й чисто адміністративний вплив. Під їхньою дією знаходяться практично всі елементи створюваної ринкової інфраструктури.

Поважне ставлення китайців до влади, законослухняність стали помітними рисами їхнього національного характеру. Й сьогодні такі уявлення культивуються і переносяться в сферу виробничих відносин. У компаніях ведеться напружена виховна робота, спрямована на формування у працівників духу єдності. Й характерною рисою представників країн з конфуціанською традицією є прагнення до гармонійних взаємин, де запобігається будь-яким проявам відкритого конфлікту. Коли таке трапляється, то винуватцем вважається той, хто дав можливість конфлікту вийти назовні. Тобто, незважаючи на свій яскраво виражений етатизм, конфуціанська традиція завжди виступала за злагоду в суспільстві і прагнула до удосконалення земного життя політичними засобами.

Використання культурно-історичної спадщини, що зверталася до глибинних патріотичних та національних почуттів китайських громадян, стало, на думку дослідників, головною умовою успіху китайських реформ, що сприяло відродженню величі Китаю та його народу. Мета перетворення Піднебесної у могутню процвітаючу державу була сформульована у простій, доступній формі, а тому перетворилася у близьку і зрозумілу усім прошаркам населення. По суті, була сформульована справжня "національна ідея" китайців, що й втілилася у програмі "чотирьох модернізацій", яка включала в себе промисловість, сільське господарство, національну оборону, науку та освіту. Її здійснення розбивалося на три етапи і охоплювало період до середини XXI століття.

Архітектор перетворень, "китайський Маркс" Ден Сяопін, звернувся до співгромадян із закликом, щоб ті не боялися ризикувати і використовували плюси капіталізму. І справа не в ярликах "капіталістичний" чи "соціалістичний"? Головний зміст полягав в ефективному розвиткові продуктивних сил та підвищенні життєвого рівня. Було поставлене грандіозне завдання, щоб до початку нового тисячоліття збільшити національний продукт у чотири рази. Цю планку Китай подолав на п'ять років раніше терміну. У поданих цифрах реалізований не лише кількісний підхід, а в першу чергу якісний. Сьогодні бурхливо розвиваються високотехнологічні галузі, включаючи електроніку та атомну енергетику, село переходить на інтенсивні методи господарювання, створюється інфраструктура міжнародного туризму тощо. Завдяки цьому зростають прибутки населення і заохочується внутрішній попит, що є надзвичайно важливим чинником стрімкого економічного зростання. Отже, конфуціанське передбачення щодо співвідношення достатку ("їжі") в державі з рівнем довіри до влади (правителя), вимогою "цінити народ", турбуватися та захищати його набуває виразних ознак. Сказане виступає серйозним підґрунтям для активної участі людей в реформуванні країни, що є втіленням конфуціанської формули "ефективного його (народу - авт.) використання".

На ХV з'їзді КПК, що відбувся у вересні 1997 року, були зрештою прийняті до роботи "чотири принципи" Ден Сяопіна, які визначили сутність нинішньої китайської державності. У відповідності з ними -

а) КПК є керівною силою;

б) марксизм-ленінізм та ідеї Мао Цзедуна виступають ідеологічною основою;

в) демократична диктатура народу - форма влади;

г) китайський соціалізм - мета державного будівництва.

Слід зауважити, що КПК вдалося перебороти вузький класовий підхід, і нині вона приймає у свої ряди патріотично настроєних підприємців, талановитих менеджерів, представників наукової і творчої інтеліґенції. Партія почала спиратися не лише на адміністративний ресурс, а насамперед на моральний авторитет. Партійні керівники навчаються й навчають інших соціальній відповідальності, що дає можливість запобігати усіляким "шокотерапіям" та "обвалам". Усе підпорядковано одній меті - перетворити країну в квітучу, сильну державу [20]. Конфуціанське співвідношення "обов'язку та вигоди", втілене у його максимі: "Шляхетна людина ставить на перше місце обов'язок" [21], - набуває помітних ознак у сучасному Китаї. І владі, в процесі трансформаційних перетворень, вдалося діяти таким чином, щоб підтримувати в народі таке прагнення. Тому накреслені китайським керівництвом плани виконуються, і в підсумку Китай до середини XXI століття має наблизитися до рівня розвинутих капіталістичних країн. Проте ряд дослідників прогнозують перспективу виходу Китаю на такі позиції значно раніше - ще до 2020 року. Звичайно ж, при відсутності форс-мажорних обставин [22].

Досягнення країни у всіх проявах державного, суспільно-політичного та економічного життя сьогодні дивують увесь світ. Китай спромігся створити навіть власну термоядерну зброю, якою володіють лише найпередовіші країни Європи та Америки. Ключ до розгадки лежить у тій же програмі "чотирьох модернізацій", одним із гасел якої - "Нехай бджоли повертаються з медом до свого вулика", - підтвердили справжній патріотизм китайців, які працюють за кордоном ("хуацяо" - що за змістом звучить як "міст на китайський берег"), їхнє поважне ставлення до своєї держави та керівництва відповідно до конфуціанського "розуміння обов'язку". І "бджоли" у вигляді багатьох тисяч вчених та інженерів повернулися на батьківщину, створивши "мозковий центр" у галузі ядерної та ракетно-космічної техніки. І вже у квітні 1970 року перший китайський супутник "Дунфакун" був виведений на орбіту китайською ракетою-носієм "Великий похід-1" [23]. Сучасна ракета "Великий похід-З" не поступається за технічними характеристиками зарубіжним аналогам, але відрізняється дешевизною, що забезпечує державі комерційний успіх і значну кількість замовників. Слід додати, що "хуацяо" інвестували в економіку своєї історичної батьківщини більше $500 млрд, які стали запорукою успішності запроваджених реформ. Інвестиції за формою скоріше нагадували "повернення боргів із відсотками, на ті гроші і потік товарів, якими материковий Китай підтримував свою імміграцію в її економічному закріпленні за рубежем" [24].

Дуже важливим чинником забезпечення успіху в економіці виступає їхня послідовна соціальна орієнтованість, що узгоджується з конфуціанським "людинолюбством". Дію цього чинника тою чи іншою мірою на собі відчуває кожний китаєць, що і робить його активним прихильником реформ. І сьогодні у цій величезній країні якщо й помирають люди, то не від голоду. Хоча проблем, таких як безробіття, висока народжуваність, нестача енергоносіїв тощо, вдосталь.

Характерною рисою курсу китайських перетворень є зваженість у підходах, обачність, поступовість, неквапливість, запобігання всіляким надмірностям, загостренням, інтенсифікації процесу здійснення накреслених планів і т.ін. У містах на людних перехрестях висять гасла, які багато про що говорять китайцям: "Спочатку зачекай, озирнися довкола і лише після цього крокуй". Тобто взявшись за будь-яку справу, розрахуй свої можливості і переконайся, що твої починання не заподіють лиха твоїм співгромадянам. Такий підхід є унаочненням реалізації конфуціанської ідеї "золотої середини", і саме у цьому життєвість програми чотирьох модернізацій, що охопила основні сфери національного буття.

На підставі сказаного можна визначити наявність відчутної різниці у підходах до політичних трансформацій в КНР та Україні (як і в СНД загалом). У нашій країні вона полягала в кардинальній зміні ідеологічних орієнтирів, у стрімкому переході від соціалістичної ідеології до ліберальної, капіталістичної. Суттєву відмінність можна побачити й у виборі підступів до розробки стратегії реформ. Китайцями був обраний класичний підхід покрокового просування до мети. Жодне починання, яке могло мати стратегічні наслідки, за часів Ден Сяопіна не здійснювалося без експериментальної апробації. Реформаторський задум втілювався на обмеженій території (переважно однієї або кількох провінцій) при обов'язковій персональній відповідальності керівника, який мав бути прихильником реформ. Тобто сам підхід ґрунтувався на принципі: "у фактах знаходити істину". Метод поступовості у процесі вироблення стратегічних рішень в умовах ситуації непевності, як засвідчила історія різних країн світу, є найоптимальнішим [25]. До того ж він нерідко призводив до несподіваних, у позитивному розумінні, досягнень [26].

Примітно, що у нашій країні важливі для її долі рішення приймалися шляхом запозичення західної моделі розвитку, яка навіть на теоретичному рівні була слабко опрацьована, а отже, й адаптована до української дійсності. Прийняті рішення реалізовувалися відразу в масштабі всієї країни. Питання ж персональної відповідальності навіть не ставилося. Її не існує й понині. Політики, які стояли у підвалинах здійснення провальних реформаторських планів, й сьогодні залишаються при владі або в політиці, кардинально впливаючи на стан справ у державі.

Неоціненним заходом у плані забезпечення успішності китайських економічних реформ слугує те, що керівництво КНР, широко впроваджуючи іноземний досвід, не допускає того, щоб його застосування конфронтувало з національними особливостями Китаю, послабляло національну самоідентичність, підривало стабільність в країні, зрештою, загрожувало національній безпеці. Звідси й постає проблема розбіжності шляхів розвитку китайської та європейської цивілізацій, що почалася в глибокій давнині. Й немало суперечок ведеться про китайський досвід економічного розвитку, його придатність для інших країн, у тому числі й України. Але проходять вони у межах умовного часу, апріорно, без достатньої вдумливості у тонкощі цього процесу. Головним є те, що Схід продемонстрував інший, відмінний від Заходу шлях соціально-економічного та політичного розвитку, наповнивши його національно-культурною своєрідністю.

Щодо сказаного слід навести один приклад, який подає В.Соловйов у своїй роботі "Китай и Европа". Він згадує одне з засідань Паризького географічного товариства, де виступали географи, єгиптологи, мандрівники та інші, і серед них був китайський військовий агент у Парижі - генерал Чен-Кі-тонг. Саме він у юрбі з різнобарвними особами, але в одноколірному європейському одязі, зберіг своє національне вбрання і був героєм вечора. Його промова була виголошена чистою паризькою говіркою, але здалася усім дотепним марнослів'ям і викликала гучну овацію. В.Соловйов теж був у захопленні від гострого розуму китайського генерала, але водночас його вразив ваговитий зміст, що ховався під виглядом легковажної балаканини. У словах генерала, по суті, "виражалася ціла сповідь, спільна йому з чотирьохсотмільйонною народною масою". Здійснення у майбутньому висловлених китайцем прагнень історик оцінив як неминучість.

В.Соловйов наводить фрагмент тієї промови. "Ми готові і здатні узяти від вас усе, що нам потрібно, усю техніку вашої розумової та матеріальної культури, але жодного вашого вірування, жодної вашої ідеї і навіть жодного вашого смаку ми не засвоїмо. Ми любимо тільки себе і шануємо тільки силу. У своїй силі ми не сумніваємося: вона міцніша за вашу. Ви виснажуєтеся в безупинних дослідах, а ми скористаємося плодами цих дослідів для свого зміцнення. Ми радіємо вашому прогресу, але брати в ньому активну участь у нас немає ані потреби, ані бажання: ви самі готуєте засоби, які ми застосуємо, щоб скорити вас" [27]. Пророцтво В. Соловйова, як можна спостерігати, щодалі набирає виразніших форм, і Китай поступово перетворюється в могутню країну. З приходом до влади Ден Сяопіна китайці подалися на навчання до передових країн, насамперед Сполучених Штатів. Після повернення набуті знання та досвід вони застосували на користь своєї Батьківщини. Результат відомий. Китай за останні два десятиріччя став в економічному і політичному плані світовою державою.

Як в Україні, так і в Китаї влада та наближеність до неї є невичерпним джерелом збагачення. Однак у китайській державі існує жорстка система стримувань щодо прагнень партійно-державної номенклатури та бюрократії використовувати перебування при владі для особистого збагачення. Там суворо заборонено суміщення партійно-державної та комерційної діяльності. Важливим є й те, що прошарок заможних власників у Китаї, які володіють значною економічною й особистою свободою, загалом відчужений від політичної влади і засобів масової інформації. Саме цим пояснюється те, що успіх економічної реформи в Китаї не супроводжується подібними до наших, непродуманими політичними змінами та встановленням норм так званої західної демократії. До того ж китайському керівництву вдалося покінчити з трьома "демонами" - фракційністю, клановістю та земляцтвом. Сказане не означає відсутності проблем у цьому плані. Але влада жорстко і безкомпромісно діє у згаданому напрямку, не допускає того, щоб негативні процеси вийшли з-під її контролю і негативно позначилися на сферах державного, суспільного, економічного, політичного, соціального чи морального життя китайців.

Таким чином, "ідеали і цінності, властиві традиційним суспільствам: колективізм, поважне ставлення до держави з боку особистості і турбота держави про людину, повага до старших і значення ієрархії в суспільстві, прагнення до безконфліктності та гармонії в соціальних відносинах, пріоритет дисципліни і порядку, турбота про міцність сім'ї, важливість злагоди, - це і є те, з чого складаються феноменальні успіхи країн Східної Азії в економіці й технології" [28].

ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНО СВІДОМОЇ ЛЮДИНИ - ПЕРШОЧЕРГОВЕ ЗАВДАННЯ КИТАЙСЬКИХ РЕФОРМАТОРІВ

Як зазначалося, цивілізаційний аспект китайських реформ знайшов свій вираз у гаслі: "Старожитності - на службу сучасності", що було предметом особливої турботи суспільства і держави впродовж усієї багатовікової історії. Такий підхід не втратив своєї привабливості, набувши в нинішніх умовах розвитку Китаю нових граней. "Комплекс меншовартості, викликаний свого часу (особливо у XIX ст.) наочним порівнянням відсталої Азії з передовою Європою, нині залишився в далекому минулому. Традиційна структура Сходу, що спирається на усталені століттями норми великих цивілізацій …знову виходить на передній план і навіть зміцнюється в нових умовах" [29].

Цілком зрозуміло, що культурно-історична традиція зазнає потужного впливу з боку Заходу. Китай пережив бурхливий період активної вестернізації, коли західна культура слугувала для молоді зразком для наслідування. Сьогоднішнє китайське керівництво розглядає її як загрозу для китайської самоідентичності і докладає багато зусиль, щоб подолати негативні наслідки такого впливу. Але широкі контакти за межами своєї країни, здобування західної освіти, участь Китаю у світовій економіці ведуть до того, що старі стандарти поведінки все ж піддаються змінам. Проте скидати традицію з рахунків не доводиться, і вона виступає важливим елементом повсякденного виховання. Роль системи цінностей, особливості прояву ментальних властивостей залишається величезною. В ході модернізації країни китайське керівництво обов'язково враховувало специфіку традиційної свідомості і пристосовувало до неї свою політику.

Усвідомлення приналежності до єдиного культурного кореня, що не зазнавало перерви у своєму розвитку, завжди згуртовувало китайців, допомагало їм вистояти у найскрутніші часи своєї історії. Тому реформаторами величезна увага приділяється заходам, важливість яких важко переоцінити. З їхньою допомогою вирішується проблема консолідації усього китайського суспільства. "Чжунхуа міньцзу", або концепція "великої китайської нації" сьогодні неухильно утверджується в суспільній свідомості китайських громадян. У відповідності з нею народи, що проживають нині на території КНР, мають загальну історію, впродовж тисячоліть їх пов'язують тісні узи, а китайська цивілізація є результатом їхньої колективної творчості [30]. Центральною ланкою цієї концепції є виховання "гоцін", або носія національного духу. Воно спрямоване на активне залучення всіх членів суспільства до споконвічних цінностей китайської цивілізації. Невід'ємним компонентом "гоцін" є формування патріотичних настанов, вбирання в себе найкращих рис національного характеру, тих особливостей титульної нації (ханьців), які здавна відрізняли їх від інших народів і які завжди допомагали вистояти у буремні періоди й домогтися успіху. У зверненні до національної історії китайські реформатори шукають підтримку багатьом своїм починанням, оскільки багатовікова історіографічна традиція була завжди наділена важливими соціальними і державними функціями. Вона займала в системі її цінностей ледве не головне місце. Вихованню історичної пам'яті в КНР приділяється величезна увага.

Як відомо, на національній історіографічній спадщині заснований послідовний традиціоналізм китайської політичної культури. Прихильність канонам в політиці виступає однією з важливих рис сучасного політичного процесу, який багато в чому його стабілізує. Якщо політик, звертаючись до аудиторії, використовує як аргумент історичний факт, концепцію древнього філософа чи аналогію з минулим, він незмінно зустрічає прихильний прийом слухачів, оскільки посилання на гу (старожитності) виступає головним політичним аргументом. Поняття гу ніколи не обмежувалося часовими рамками, оскільки політика та історія тут завжди були взаємопов'язані. Політичні цілі в кожну історичну епоху вимагають нових аргументів, тому розширення рамок давнини безперервно продовжується [31]. "Національна історіографія виступала як хранитель накопиченого суспільством досвіду, а закладений у ній потужний дидактичний потенціал незмінно використовувався як засіб соціального контролю і вироблення необхідних стереотипів поведінки (насамперед це стосується її офіційної складової). Сьогодні ми є свідками того, як на благодатній ниві національної історіографічної традиції успішно вирощуються якості, необхідні "гоцін". Для цього мобілізована вся історіографічна спадщина. Певно, ніколи до цього Китай не знав подібного розмаху робіт у цьому напрямку" (Доронін Б.Г.).

Одночасно багатоаспектний процес реанімації традиційних конфуціанських цінностей в політиці дозволяє зміцнювати соціокультурну ідентичність сучасного Китаю. Генеральний секретар ЦК КПК Цзян Цземін, виступаючи у 1989 році на симпозіумі, присвяченому 2540-й річниці Конфуція, говорив про значення його ідей для морального виховання сучасних китайських громадян. У квітні 1990 року депутати Великих зборів народних представників (ВЗНП) виступили з письмовою пропозицією, що закликала до "формування непідкупного керівництва" та розробки закону "про чесне керівництво". Вони запропонували традиційний конфуціанський метод державного контролю: створення при ВЗНП Комісії адмінконтролю з метою безпосередньої ревізії діяльності керівництва країни від рівня членів Держради КНР і вище [32]. Тобто держава за допомогою "шляхетних чоловіків" та "гуманних законів" повинна здійснити організуючі, регулюючі та контрольні функції.

Зрозуміло, що виховання "гоцін" розглядається через призму конфуціанського морально-етичного учення, яке в усі часи виступало найважливішим надбанням китайської цивілізації, втіленням багатьох її принципових особливостей. Для здійснення цього завдання відбираються найбільш придатні і найважливіші його положення, щоб вони органічно ввійшли в практику нового Китаю. Така основа робить процес реформування більш прийнятним для суспільної свідомості, забезпечує стабільність обраного курсу, його надійність, що й сприяє звершенню накреслених планів по облаштуванню держави, суспільства, сім'ї й окремої людини як носія державно-суспільних цінностей.

Викликає інтерес те, що ідея розвитку національно-культурної ідентичності знаходить свій відгук і в інших регіонах планети. Наприклад, сьогодні ставиться питання про продовження та розвиток найкращих традицій багатовікової цивілізації імперії інків з одночасним використанням найважливіших досягнень сучасної науки та техніки. Відомий мексиканський філософ Л.Сеа в одній з своїх праць підкреслив необхідність усвідомлення власних сил та уміння застосовувати їх, що є "вірним способом відродження дійсності нашої Америки". Звичайно, що сказане припускає обов'язкове знання власної історії. На думку Л.Сеа, Латинська Америка може знайти порятунок не в даремних спробах наслідування Північної Америки, а спираючись лише на саму себе, на свої традиції, на весь культурний досвід тих, хто проживає на цій землі: "Єдиний засіб досягти цього полягає у тому, щоб виховувати латиноамериканців в дусі пізнання власної дійсності, щоб вони, завдяки незнанню, не взялися б знову за пошуки запозичених, далеких від їхньої власної дійсності зразків, які можуть призвести їх лише до нових поразок" [33]. Це не означає зневагу до світової культури, а те, що її потрібно адаптувати за принципом "іспаномовна культура - стовбур дерева, світова культура - його пагін". Він також підкреслював, що Латинська Америка увійшла у потік всесвітньої історії не завдяки іспанській конкісті, а силою опору народів Америки руйнівним діям іспанських конкістадорів та колонізаторів.

СХІД - ЗАХІД: ВДИВЛЯННЯ ОДИН В ОДНОГО

Як було показано, китайській цивілізації властивий зв'язок часів. Сьогодення вбирає в себе минуле як необхідність, а майбутнє виростає з цієї необхідності як ймовірність. Тому особливість феномена китайської цивілізації полягає в споконвічній гармонійній поєднаності природного начала та людської культури. Звідси й його унікальність, яка, без перебільшення, має всесвітньо-історичне значення. Вчення Конфуція надало соціального та етичного забарвлення усій наступній китайській думці. Його заслуга у тому, що він першим відкрив у людині суто людське начало, що міститься в притаманному людині прагненні до морального удосконалення, до розуміння іншого. "Відкриваючи в собі здатність подолати своє дрібне, себелюбне "я", людина усвідомлює себе такою, яка живе серед людей, щодо яких вона одночасно подібна у своєму прагненні до удосконалення, і неподібна, оскільки та ж воля до "подолання себе" роблять її людиною неабиякою, внутрішньо самостійною та самодостатньою" [34].

У цьому сенсі західна цивілізація, у порівнянні з китайською, була і залишається "не людською" (тобто не орієнтованою на людину), чим ставиться під сумнів система західних цінностей. Особистість там формується як атомізована одиниця, яка в силу обставин повинна перейматися своїми вузькими споживацькими інтересами. Західні ідеологічні настанови спрямовують людину лише на одержання задоволень, і для цього через потужну пропагандистську машину формують безліч штучних потреб. "Ідеологія розщеплюється на фотографічне відтворення примхливого буття й на нічим не приховану брехню про його сенс, не відкрито висловлену, але сугестивно навіювану та утовкмачувану у голови [35]".

Тому західна людина в реалізації своїх прагнень зорієнтована переважно на день сьогоднішній. На переконання ж Конфуція, "шляхетний чоловік думає про доброчесність, а низький - про корисливість". Там же, де за будь-яку ціну здобувається власна вигода, - втрачається сенс життя, оскільки людські взаємини перетворюються у "війну всіх проти всіх". У такому випадку "межа між добром і злом розмивається, а людські якості стають додатком до прейскуранта [36]". Це не що інше як демонстрація гегелівської "дурної нескінченності", безупинний біг по колу, де відсутні чіткі соціально значущі орієнтири, а людські ідеали зводяться до рівня шлунково-кишкового тракта та сексуальних утіх.

В системі ж споконвічних китайських цінностей пріоритет віддається обов'язку та доброчесності, а не вигоді та користі. Цю упевненість і віру у всесвітнє призначення Піднебесної китайський народ зберігає впродовж тривалого історичного періоду. Тому приклад китайського світосприйняття, дбайливе ставлення до своєї духовної культури може слугувати прикладом та моральною опорою для тих, хто прагне до майбутнього. Тож виходить, що на шляху нинішнього західного цивілізаційного варіанта, по якому нас вперто ведуть реформатори, прикладу для наслідування шукати не доводиться. Очевидно, слід згодитися із шпенглерівським занепадом Європи, якщо парадигма її розвитку не зміниться, не відбудеться переоцінка вартостей, повернення до своїх першооснов, як фундаменту для творення нової якості. І саме культура, як система допущень, прийнятих тим чи іншим соціумом, за О.Шпенглером, виступає моделлю опису і пояснення світу, тим самим сприяючи постановці проблеми її статусу в житті людини і суспільства. Культура, на його переконання, має бути гарантом соціального порядку, що втілює на основі накопиченого запасу спостережень закони здорового глузду - необхідні норми власного життя [37].

Щодо оцінки феномена прогресу, то з шпенглерівським поглядом кореспондуються й підходи уже згадуваного нами відомого німецького філософа Т.Адорно, який категорично стверджував, що "прогрес не відбувся". Ми спостерігаємо як бурхливий розвиток науки і техніки, споживацьке ставлення до природних ресурсів породжують глобальні кризи, пов'язані з екологічними, енергетичними чи демографічними проблемами. Для нас важливо зрозуміти головне, чи відбувся прогрес у західному варіанті? Відповідь здається очевидною. Злидні, голод, неписьменність, хвороби, наркоманія, різного роду збочення не зменшуються, а значно зростають. І всякі спроби нав'язати світовій спільноті західний варіант розвитку виявляється згубними для національних держав і природного середовища. Якщо й не наукове, але, принаймні, інтуїтивне розуміння такої ситуації призвело до породження Заходом теорії "золотого міль'ярда". Цією обставиною він продемонстрував упослідженість західноекономічних теорій і засвідчив свою неспроможність позитивно вирішувати глобальні світові проблеми. Сьогодні можна стверджувати, що західна модель, у нинішньому її варіанті виробництва і споживання, грубий тиск на природне середовище являє собою тупикову гілку в розвитку світової цивілізації. У Йоганнесбурзі (Республіка Південна Африка) із 24 серпня по 4 вересня 2002 року проходив Всесвітній самміт зі сталого розвитку. Президент Південної Африки Табо Мбекі (Thabo Mbeki) говорив про небезпеку "зростаючого ринкового фундаменталізму" та необхідність прийняти імператив розвитку, у центрі якого стояла б ЛЮДИНА ("people-centred development"). Зростаючий розрив між бідними і багатими країнами є, по суті, "глобальним апартеїдом" [38].

У 60-70-і роки західні політологи розглядали конфуціанство гальмом на шляху розвитку країн АТР, стверджуючи, що воно за своїм духом є ворожим економічному розвитку та соціальній модернізації. М.Вебер вважав його консервативною ідеологією, що лише сприяє пасивному сприйняттю дійсності [39]. Загалом виокремлювалися чотири основні принципи організації конфуціанського суспільства, які уповільнюють розвиток не лише Китаю, а й усього регіону. До них належать, по-перше, клановий характер, тобто висування на перше місце інтересів сім'ї, що є перепоною на шляху розвитку масштабного виробництва; по-друге, право спадковості за всіма дітьми, як фактора розпорошення капіталу; по-третє, надмірна увага до особистого нагромадження як гальма на шляху обігу капіталу; по-четверте, жорстка соціальна ієрархія, в якій ремісники та торговці займають місце внизу, що виступає гальмом для розвитку економічно потужного середнього класу [40]. Ряд дослідників справедливо критикують Вебера за подібні погляди, вважаючи, що в них відсутнє розуміння головного. Конфуціанство не релігія, а морально-етичне вчення, своєрідне зведення законів для суспільства, де все ж таки можна відшукати зв'язок між етикою і духом капіталізму, оскільки воно містить такі цінності, як бережливість, старанність, одержання користі (не плутати з корисливістю), новаторство тощо (Буров В.Г.).

А З.Бзежинський, погоджуючись з досягненнями Китаю, все ж наполягає, що для досягнення рівня держави першого рангу необхідно мати на руках чотири козирі: по-перше, ефективне національне керівництво, по-друге, політичну стабільність, по-третє, дисциплінованих громадян і, по-четверте, високий рівень нагромаджень [41].

Практика якраз доводить, що Китай володіє усім комплексом компонентів, зазначених американським політологом. Таким чином, висновок про неспроможність запропонованих західних схем можна вважати очевидним. Розстановка фігур на шахівниці виявилася не на їхню користь.

Ряд західних аналітиків, оцінюючи питання відношення між конфуціанством та демократією, стверджують, що "конфуціанська демократія" є внутрішньо суперечливим поняттям. Так, С.Хантінгтон, стверджує, що серед учених спостерігається майже одностайне визнання того факту, що традиційне конфуціанство слід вважати або недемократичним, або антидемократичним. У своєму намаганні подолати таку суперечність Ф.Фукуяма здійснив порівняльний аналіз, де намагався знайти точки дотику між двома системами. Він доходить висновку, що "не існує ніякої фундаментальної перешкоди в культурі для демократизації сучасних конфуціанських соціумів", і є деякі підстави гадати, що ці соціуми будуть рухатися у напрямку більшої політичної лібералізації в міру зростання їхнього багатства і добробуту. "Нам необхідно ставитися з певною долею скептицизму до тверджень, що авторитарні політичні системи обов'язково більш конфуціанські, ніж демократичні системи. Насправді, конфуціанські цінності можуть чудово служити й у ліберальному суспільстві (як це і відбувається в середовищі іммігрантів з Азії в Сполучених Штатах), де вони відіграють роль противаги щодо атомізації суспільства загалом" [42].

Основну ж відмінність конфуціанської культури від демократичної культури Заходу він пов'язує насамперед із статусом особистості, що проявляється, з одного боку, у визнанні колективного начала (сім'ї), а з іншого - в індивідуалізмові, на якому ґрунтується західний ідеал. Він висловлює сподівання, що корінна несумісність конфуціанства та ліберальної демократії буде подолана. Його безперечно цікаві й змістовні судження дещо страждають механістичним підходом, і йому, схоже, не вдалося проникнути в основи китайської своєрідності. На Схід, хоча і меншою мірою, ніж інші, він дивиться тими ж очима західника, вважаючи, що зростаючі на душу населення прибутки й освітній рівень у регіоні обов'язково супроводжуватимуться посиленням демократизації політичної системи. Необхідність цього, на його думку, ґрунтується на притаманному усім людям прагненні до "визнання своєї гідності за допомогою участі в політичній системі дорослих, самостійних людей [43]". Але відповідні категорії та поняття, що обумовлені своєю відносністю, відбивають суспільно-історичну практику певного соціуму. Тому привнесений досвід з іншого культурного середовища буде неодмінно "окитаєний". А вибудувана тисячоліттями піраміда суспільно-політичних відносин буде за всяку ціну намагатися зберегти свою ідентичність. Тому прагнення індивідуальної свободи західного зразка для Сходу вирішується в межах гегелівського імперативу "усвідомленої необхідності".

Тобто як західноєвропейці, так і американці, незважаючи на прискіпливу увагу до Китаю, досі перебувають у полоні західноцентристських догм. Вони вважають східні країни нездатними досягти західного рівня життя і мислення [44]. Захід не до кінця зрозумів, що на Сході інші підходи до якості життя і інший тип мислення. Безсумнівно одне - не дуже добре знання світу східних цивілізацій з його цілком відмінними від західних концепцій філософії та релігії "об'єктивно знижує конкурентоспроможність Сполучених Штатів, а тому об'єктивно послабляє позиції Заходу перед наступом Сходу" [45]. Ряд сучасних дослідників відзначають, що принципове розходження між західним та конфуціанським капіталізмом полягає в тому, що у першому випадку соціально-економічні проблеми вирішуються після того, як вони виникли, а у другому випадку проводиться політика, яка дозволяє уникати виникнення соціальних проблем.

Свого часу Гегель звернув увагу на переміщення центру світової цивілізації зі Сходу на Захід. Сьогодні можна говорити про початок зворотного процесу. Відомий американський футуролог О.Тофлер зауважив, що місцезнаходження центрів економічного та культурного життя змінюється і "банківська справа вже не так беззастережно концентрується у Лондоні, Нью-Йорку або Цюриху" [46]. І цей рух дуже добре усвідомлюється китайцями. У створений і діє "Фонд Конфуція", мета якого полягає в дослідженні ролі конфуціанства в модернізації Китаю, а також реінтерпретація основних конфуціанських понять адекватно сучасній епосі. Але вчені фонду знаходять переконливі свідчення того, що конфуціанство може активно сприяти гуманізації всього світу. Якщо ж перевести цю думку з дипломатичної мови на звичайну, то слід чекати, що Китай всерйоз буде займатися проблемою своєї експансії в країни не конфуціанської культури. Принаймні "повзуча" і невпинна міграція китайців на Захід, в Росію, Україну та інші регіони світу вже створює для них безліч проблем.

Посилення Китаю необхідно розглядати в контексті особливостей регіональних відносин, де основним принципом організації геополітичного простору також традиційним було ієрархічне підпорядкування найбільш сильній державі. Прискорена модернізація економіки, зміцнення становища на міжнародній арені означають відродження Китаю в його колишній величі як Серединної (центральної за значенням для Далекого Сходу) держави. "Навіть відносно модернізований Китай за чисельністю населення дорівнює десятьом Японіям. У цих умовах вказувати Китаю на європейські правила поводження з кожним роком стає все складніше" [47].

Сьогодні вже говорять про утворення "Великого Китаю", що включає не тільки Гонконг, але й Макао, Тайвань, Сінгапур. "Великий Китай" у XXI столітті залишить далеко за собою і Європейський союз, і США. Міць нового утворення, що базується на економіках країн із переваженням китайської нації, підкріплюється і домінуючими економічними позиціями закордонних етнічних китайців у країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Ця обставина, поряд з економічними успіхами, надасть нового імпульсу національним почуттям китайців. За приклад може слугувати Японія, яка після повернення їй США Окінави значно жорсткіше порушила питання про "північні території". Повернення Гонконгу є сигналом Китаю до посилення боротьби за колись втрачені на користь західних та північних "варварів" "тимчасово не заселені території". Зокрема "у головному щотижневику китайської еміграції в США "Шидзе чжоукань" з'явився заклик: "Повернувши Гонконг, виставимо рахунок Росії" [48].

"КАДРИ ВИРІШУЮТЬ ВСЕ!"

Надзвичайно містке й популярне гасло. Багато хто пов'язує його з іменем Й.Сталіна. Але на японських підприємствах, у цехах, воно зустрічається повсюду. Ним ніби задаються основи інтелектуального пошуку щодо підходів у справі реформування держави. Воно також вказує на необхідність певного елітного прошарку, який спроможний цей інтелектуальний пошук провести у потрібному напрямку. Останнє пов'язане з постановкою завдання активізації суспільної свідомості, де "гармонійна людина" має взяти участь у розвитку гармонійних начал в суспільному житті. Це свідчення того, що національні еліти мають пов'язати політичне відродження своєї цивілізації з новим прочитанням традиційних культурно-історичних пластів, здатних формувати основи політичної культури та політичної свідомості. Національні еліти мають володіти важливою здатністю формулювати "великі цілі" в політиці, спираючись на далеке минуле, що й продемонстрував Китай. А заради досягнення "великих цілей" нація спроможна мобілізувати весь свій духовний потенціал, що, у свою чергу, забезпечить всенародну підтримку та легітимність впроваджуваних реформ. Успіх Китаю та інших показав, що благополуччя нації складається не тільки і не стільки з економічнних показників, а значною мірою виростає з духовної єдності народу, який повірив у свою силу завдяки тим, хто цьому народові сформулював мету і вказав вірний напрямок її реалізації.

Тому якщо у нас еліту називають національною, то, природно, ми очікуємо на відповідність її такому змістові, який уособлює не тільки адміністративно-територіальну її приналежність, а й духовну. На відміну від китайської, українська "еліта" ставиться до своєї держави як інструменту, за допомогою якого вона "робить гроші". Останнє, по суті, й складає її (еліти) основний психолого-економічний зміст, оскільки в ньому відбивається його невідповідність, з одного боку, морально-етичним, громадянським, патріотичним та іншим феноменам, а з іншого - визначає спосіб добування матеріальних благ, що, переважно, не поєднані з самим матеріальним виробництвом. Їхня діяльність пов'язана із сферою послуг, комерцією та відвертим гендлярством.

Нещастя для нашої держави полягає у тому, що на початку перетворень за справу взялися доморощені "реформатори", які засвоїли певну кількість економічних знань, породжених в інших умовах і розрахованих на іншого споживача. Звичайно ж, що рецепти "гарвардських хлопчаків" стали згубними для України, але, з послідовністю українського вола, вони продовжують донині втілюватися у нашу економіку. Принаймні державна риторика залишилася такою ж, як і раніше. А відома формула Остапа Бендера "Захід нам допоможе!" виступає глибинним мотивом ментальності тих, хто перебуває при владі або впливає на неї.

Отже, наша "еліта" не обтяжена глибокими економічними знаннями відповідних умов, що склалися в країні, й у неї відсутнє відчуття національного грунту, і тому вона керується у своїй діяльності інтернаціоналістським (читай - ленінським) підходом. Проживання в Україні для них співмірне з місцем роботи, або точніше - "робочим місцем", яке, у разі зміни кон'юнктури, легко буде змінене. Оцією тимчасовістю й обумовлений життєвий цикл переважної більшості з них. "Новоукраїнці" вже давно "опірилися" на Заході, мають там свою нерухомість, навчають в іноземних закладах дітей, які вже здебільшого не повертаються, подібно китайським "хуацяо", до своєї "альма матері".

Психологія споживання, одержання лише задоволень, орієнтування виключно на сьогодення, відчуженість від своєї держави на користь іншої лише тому, що там краще (вимір іде переважно за критерієм одержання послуг та товарів), - і є тими характерними ознаками переважної більшості представників цієї категорії людей. Завдяки їхній споживацькій діяльності Україна переходить у стан держав "третього світу". Відомо, що у такому разі країна приречена бути полем для експансії чужих економічних систем, що не відповідають економічним умовам та психологічним особливостям наших громадян.

Переважна частина "еліти" України й донині настроєна на руйнацію. Під впливом "вітру свободи" була зруйнована комуністична система. Але разом із нею й те, що руйнуванню не мало підлягати. Об'єктами привласнювання, перерозподілу, а зрештою й продажу стали історія, традиції, звичаї, культура, мораль, людська гідність, талант, влада, гроші, власність тощо. Такий стан призвів до деформації самого феномена суспільної свідомості (про що свідчать і проведені соціопсиходіагностичні дослідження). В цих умовах населення відзначається своєю аморфністю, соціальною пасивністю, розгубленістю, керується у своїх вчинках переважно інстинктом самозбереження. Але аморфність свідчить про нездоров'я нації, недостатню придатність утворювати і сприймати щось нове, опиратися тому, що не підходить суспільству і є для нього шкідливим. Значно знижуються його консолідативні можливості через відсутність чітко сформульованих орієнтирів, мети, до якої суспільство має рухатися і визначення якої має бути першочерговим завданням ідеології державотворення. До того ж іде процес штучної індивідуалізації особистості на західний зразок, який відрізняється за типом від притаманного нашому народові подібного феномена й основаного на переважній орієнтації на внутрішній світ, власну чуттєву сферу (інтравертованість), що є якісно відмінним феноменом.

Такі обставини дають право стверджувати, що у нас не сформований прошарок найкращих представників нашого народу, який з повним правом можна назвати ЕЛІТОЮ. Сьогодні хіба ми можемо говорити лише про окремих її представників. Інші, яких називають елітою, зосереджені виключно на заробітчанстві, у тому числі й політичному.

Звертає на себе увагу цікава деталь, що випливає навіть з поверхового аналізу двох історичних періодів. В.Ленін з Німеччини привіз професіональних революціонерів, щоб взяти владу, а Л.Бронштейн приїхав з Америки з восьмистами банкірів, які мали взяти під свою оруду фінансову систему. Результатом стало тотальне пограбування країни, вивезення матеріальних цінностей за кордон. Те ж саме через 70 років, але значно тоншими і підступнішими методами було здійснене за допомогою іноземних консультантів та доморощених "демократів". У найкоротший строк країна позбавилася свого багатства, яке, знов-таки, опинилося на Заході. Й нині те, що залишилося після розпаду у вигляді "незалежних країн" перетворилося ще й на сировинний додаток.

***

Сьогодні в основі нашого буття - ХАОС. Він, а не цілісність - основа всього. ХАОС - демонічна сила. Він не у вигляді обмеженої даності, а як УСЕ, як всепоглинаюча реальність. ХАОС давно вже є небезпекою. Об нього сьогодні розбиваються усі добрі наміри. Він символ безперспективності, оскільки самим собою закриває будь-яку перспективу. Пересічній людині він не доступний для аналізу, тому що прихований за потужним нашаруванням облудливих слів. Така обставина не дає принципової можливості уявити світ як СИНТЕЗ, як ЦІЛЕ. Та все ж у самому хаосі перспектива присутня як випадок прихованої в собі системи. Але для її виявлення потрібні кадри, які спроможні вирішити все.

Олександр Чередниченко, кандидат психологічних наук, політолог, Національний інститут проблем міжнародної безпеки, державний експерт, м. Київ.

Література, джерела та зауваги:

1. Див: Молодякова Э.В„ Маркарьянц С.Б. Опыт столетней модернизации Японии. // Восток №2, 1993.

2. Див: Мао Цзэдун - "великий кормчий" Китая (часть 1). М.: Всемирная история в лицах. - 2002.

3. У США 85% громадян не мають своєї власності. Нерухомістю вони володіють переважно на правах оренди.

4. Це пов'язується з економічною та культурною відсталістю країни.

5. Див.: Буров В.Г. Модернизация тайваньского общества. - М.: ИФ РАН, 1998.

6. Див.: Криштапович Л. Феномен китайской цивилизации // Белорусская нива , 01.10.2002.

7. Див.: Васильев Л.С. История Религий Востока. - М.: Высшая школа, 1983.

8. Там же.

9. Див.: Історія китайської філософії. - М.: Прогрес, 1989.

10. Див.: Сидихменов В.Я. Китай: страницы прошлого. - М.: Наука, 1987.

11. Див.: Ланьков А. Модернізація по-конфуціанськи // "РЖ" 5.04. 2002.

12. Див.: Алексеев В.М. В старом Китае. - М., 1958.

13. Див.: Elegant R. Pacifik Destiny Inside Asia Today N/-Y., 1990.

14. До неї відносять Китай, Тайвань, Японію, Північну і Південну Корею, В'єтнам.

15. Див.: Уткин А.И. Американская стратегия для ХХІ века. - М.: Изд. Корпорация "Логос". 2000.

16. Це відбувалося в кінці 30-х років.

17. Переважна більшість державних підприємств, як говорять у Китаї, подібні до "маленьких держав", "невеликих урядів" у тому сенсі, що їхні адміністрації дзеркально відтворюють державну систему управління, починаючи з Держплану і закінчуючи органами планування народжуваності. Державні підприємства - це "суспільство" у суспільстві, змушені займатися не лише виробництвом, але й житловими проблемами, соціальним обслуговуванням працівників, які здебільшого знаходяться на умовах довічних найманців.

18. Див.: Ланьков А. Конфуцианские традиции и ментальность современного южнокорейского горожанина // Восток. - № 1. - 1996.

19. Обозреватель - Observer, 30.10.2000.

20. Китай в зеркале времени // Белорусская нива. 28.09.2002.

21. Див.: Історія китайської філософії. - М.: Прогрес, 1989.

22. Доконаним фактом можна вважати те, що Китай сьогодні єдина країна, де рівень життя населення неухильно зростає. Активно заохочується внутрішнє споживання, що виступає головним фактором стрімкого економічного зростання.

23. У 1964 році китайські ракети вже проникли в космос.

24. Див.: Девятов А. "Москва-Пекин". Старая песня о главном // Правда. РУ, 27.11. 2001.

25. Див.: Бородич В. Россия и Китай трансформируются по-разному // Страна.Ru 28 июня 2001 г.

26. Наприклад, несподіваним результатом при створенні системи технічного спостереження за СРСР, що випереджали наприкінці 50-х років США у галузі ракетних озброєнь, став бурхливий розвиток інформаційних технологій, необхідних для забезпечення автоматичних систем збору й опрацювання інформації. З того часу Сполучені Штати зайняли лідируючі позиції в галузі інформаційних технологій.

27. Див.: Соловьев В. Собр. соч. - Том V-VІ, фототипич. издание. - Брюссель, 1966, (1886-1894).

28. Див.: Зюганов Г.А. География победы: Основы российской геополитики. - М., 1997.

29. Див.: Васильев Л. История религий востока. М., 1988.

30. Див.: Доронин Б.Г. Древность на службе современности: цивилизационные аспекты модернизации Китая // В сб. "Восточная Азия - Санкт-Петербург - Европа: межцивилизационные контакты и перспективы экономического сотрудничества" Тезисы и доклады 2-6 октября 2000 г.

31. Див.: Василенко И.А. Политическая глобалистика: Учебное пособие для вузов. - М.: Логос, 2000.

32. Див.: Китайская философия и современная цивилизация. - М.: Восточная литература, 1997.

33. Див.: Сеа Л. Философия американской истории. - М., 1991.

34. Див: Китайская наука стратегии / Серия "Каноны". - М.: Белые альвы, 1999.

35. Див.: Адорно Т., Хоркхаймер М. Диалектика просвещения. - М., 1998.

36. Див.: Криштапович Л.. Феномен китайской цивилизации // Белорусская нива, 01.10.2002.

37. Див.: Шпенглер О. Закат Європы. - Т. І. - М., 1992.

38. Саммит Земли в ЮАР: "Мы должны идти дальше договоренностей" // Правда. РУ, 19.09.2002.

39. Див.: М.Вебер. Социология религии// Избранное. Образ общества. - М.: Юрист, 1994.

40. Див.: Василенко И.А.. Политическая глобалистика: Учебное пособие для вузов. - М.: Логос, 2000 .

41. Див.: Бзежинский З. Великая шахматная доска. - М.: Международные отношения, 2000.

42. Див.: Фрэнсис Фукуяма. Конфуцианство и демократия // Русский журнал. 25.12.1997.

43. Там же.

44. Вони обходять увагою той факт, що під час висадки перших переселенців на американський континент східні цивілізації вже володіли значним економічним та військовим потенціалом і мали високорозвинену науку і техніку.

45. Див.: Гройсон Дж., О'Делл К. Американский менеджмент на пороге ХХІ века. - М., 1991.

46. Див.: Новая технократическая волна на Западе. Сборник статей. - М., 1986.

47. Див.: Макаренко В. Возрождение Поднебесной империи. Китай - мировая геополитическая проблема XXI века // "РЖ", 17.10.2002

48. Там же.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Політологія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Немає більш вірної ознаки поганого устрою міст, ніж велика кількість в них юристів і лікарів ”
Платон

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.