Аратта - На головну

22 січня 2017, неділя

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- Гоголь, зупиняючись у німецьких готелях, підписувався як “Гоголь-українець”. Гоголя не любили в Росії, бо героїчною і красивою показував він Україну, а нерозумною і дикою Московщину. “Киньмо Московщину… Для кого ми працюємо?… Поїдемо до Києва, адже він наш, не їхній”, – писав він у листі до другого українця – Михайла Максимовича, видатного нашого вченого-природознавця, історика, філософа, фольклориста.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Чому ми такі злі?

Психологія та стосунки 6415 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 9.02.2016 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Чому ми такі злі?
Майже кожен, кому доводилося повертатися на Батьківщину з інших країв, відчував на собі цей ефект. Ледь ступивши на рідну землю, ти немов входиш в якусь особливу ауру. Ще ніхто не відтоптав тобі ніг в метро, нічого поганого не зробив, а тіло реагує.

Щось немов стискається в сонячному сплетінні, ледь помітно напружуються плечі, кисті рук і щелепи. Ми відчуваємо, що потрапили в агресивне середовище.

Бойова стійка

Наші дзеркальні нейрони, прочитавши щось по обличчям, голосам, поглядам, запаху, миттєво, минаючи свідомість, призводять тіло в стан готовності до агресії. Ви самі можете бути як завгодно мирною та добродушною людиною, але мозок і тіло миттєво оцінюють навколишнє середовище як небезпечне і призводять бронепоїзд на запасній колії в робоче положення. І навпаки, багато хто відзначає, що за кордоном розслабляються, навіть якщо бувають там по роботі, незважаючи на мовний бар’єр і незвичну обстановку.

Не забуду, як у відрядженні з обміну досвідом в Англії, ми їхали з англійським колегою вузькими вуличками містечка, ми поспішали, спізнювалися на наступну зустріч. І тут перед машиною звідки не візьмись з’явилася старенька бабця, жвава така божа кульбабка, з паличкою. І в абсолютно недозволеному місці, сердито махнувши в нашу сторону тростиною, почала переходити дорогу. Заверещали гальма, натягнулися ремені, машина встала, колега, людина досить емоційна, висунувся з вікна. Ну, думаю, зараз я просунуся в розмовній англійській, дізнаюся, як буде «Куди преш, стара карга!». Але він жартівливо погрозив їй пальцем і сказав турботливо: «Обережніше!». Справа не в тому, що він був ввічливий і стримався. Я сиділа поруч і бачила, що він абсолютно не був розлючений. Невеликий стрес, але якщо все обійшлося - то і чудово. Услід старенькій він похитав головою, як люблячий батько похитує, дивлячись на непосидючого малюка.

Що заважає нам так само реагувати на неминучі в житті неприємні сюрпризи, дрібні незручності, чиюсь дурість і необережність, зіткнення інтересів, - не через щось дуже важливе, а по дрібницях? Чому наш Інтернет сповнений текстів на тему «Ні, ну ви тільки подумайте, які всі ідіоти (сволота, бидло, хами)», кілька таких текстів завжди висять на вершинах рейтингів. Приводом може бути що завгодно: діти галасували в кав’ярні, а батьки їх не пристидали, дівчата з недостатньо гарними, на погляд автора, фігурами, носять відкритий одяг, люди, які неправильно, на погляд автора, паркуються (переходять вулицю), люблять неправильну, на погляд автора, музику і т.п. На кожен такий пост приходять сотні коментарів одного і того ж змісту: «Так, як мене теж дратують ці виродки!», у відповідь на які приходять відповіді «Та ти сам потвора», і пішло-поїхало. Тут справа не в поганих манерах, не в низькій культурі, як часто думають, а в почуттях. Адже дійсно дратує. Лють спалахує всередині легко, немов сірник. Немов галасливі діти або чиїсь голі неідеальні коліна, або провінціал в метро, що ошелешено застиглий на проході і озирається в пошуках покажчиків, це не просто люди, які чимось завадили чи не подобаються - вони агресори. І їм треба дати негайний жорстку відсіч.

Причини люті

Причин у цієї люті багато, і вони переплетені в такий тісний візерунок, що не завжди зрозуміло, де закінчується дія одного фактора і починається іншого.

Для початку про саму агресію. Хоча іноді саме це поняття сприймається негативно, та й слова «злість» і «зло» в нашій мові однокореневі, в природі агресія - дуже корисна для виживання властивість живих істот. Вона призначена для самооборони, для захисту своєї території і свого потомства, для видобутку їжі (у хижаків), для конкурентної боротьби за самку (у самців). Тобто агресія, хоча і може часом вбивати, сама по собі перебуває на службі життя, продовження роду. При цьому природна агресія завжди дуже функціональна і економна, якщо на кону не поставлене життя, використовуються в першу чергу її ритуальні форми: загрозливі звуки і пози, силова боротьба без заподіяння серйозних каліцтв, позначення території знаками і т.д. Чим менше плодовитий і чим небезпечніший озброєний від природи той чи інший вид, тим менше він може собі дозволити гри з агресією. Міські коти можуть провести вечір за кривавою бійкою, тигри в тайзі - ніколи.

Людина сама по собі, від природи, тварина слабка. Ні зубів, ні кігтів. Тому вшитих, інстинктивних програм заміни бійки на ритуали у неї дуже мало, - адже не тигр. Тому людям довелося самим винаходити собі способи заміни прямої агресії: від ритуалів ввічливості до чемпіонатів з футболу, від тонкої іронії до процедури судового розгляду, від державних кордонів і дипломатії до демонстрацій і профспілок. Ми агресивні, і навчилися з цим жити, і вчимося далі, тому що коли ми втрачаємо контроль над своєю агресією, це буває страшно, прикладів в історії чимало.
Але та розлита агресія, про яку ми почали розмову, не схожа на агресію на сторожі життя. Це розлита «агресія взагалі», нікуди і ні з жодною конкретною метою, а отже, всюди, завжди і за будь-якого приводу, агресія неврозу, одне з визначень якого: «регулярна неадекватна емоційна реакція на обставини, що викликана психотравмою або дистресом (тривалим, постійним стресом)». Тобто буквально те, що ми маємо: реакція, що явно неадекватна причині, буря в склянці води, сказ через дрібниці.

Що ж за психотравма, що за дистрес стоїть за цим явищем?

Те, що лежить на поверхні - це постійні дрібні і не надто обмеження в правах. Простий приклад: на всіх вокзалах в Росії тепер стоять на вході металодетектори (збільшилося їхнє число і в Україні, - прим. перекладача). ОК, країна живе з постійною загрозою тероризму, нехай так. В Ізраїлі, наприклад, теж скрізь стоять. Але. Там при цьому все дійсно ретельно перевіряють. І якщо у тебе «дзвенить», нікуди ти не підеш, поки співробітники поліції не зрозуміють, що. При цьому рамок ставлять стільки, скільки поміщається, працюють на огляді сумок, не покладаючи рук, дуже стараються, щоб швидше. Черга терпляче чекає: тому що видно, що це все серйозно і має сенс. Що ми маємо. Широкий вхід в вокзал. Посеред стоїть одна рамка. Інший простір просто перегороджено столами або бар’єрами. Коло рамки дрімають або базікають троє поліцейських. Люди, брязкаючи і гримлячи, не знімаючи з плеча сумок, проходять всередину. Ніхто і не дивиться в їхню сторону, пронести можна хоч базуку. Але якщо раптом ви зрозуміли, що помилилися входом, прийшли не туди, і захочете вийти назад - вас не випустять. Тому що вихід - там. Де там? А ось там, - через двісті метрів. Які вам належить, з дітьми або валізами, подолати спочатку туди, - до дозволеного виходу, а потім назад - до тієї точки, в яку вам треба повернутися. Можливо, запізнившись при цьому на свій потяг. Чому? Тому що так, і все.

Обмеження, що не мають під собою жодної розумної основи, звичайно, дратують. Перекриття доріг і пробки при проїзді перших осіб, закриття центральних станцій метро у вихідний, щоб перешкодити акціям опозиції, вимога приносити з собою бахіли в лікарню і школу, навіть доріжки, які чомусь завжди прокладають не там, де людям зручно ходити - все це створює постійний фон дистресу, немов би тебе щохвилини «ставлять на місце», дають зрозуміти, що ти ніхто і звати тебе ніяк. Це - особливість суспільства, яке вибудуване зверху вниз, по вертикалі: тут права і можливості не належать людям за визначенням, їх спускають зверху. Скільки і яких вважають за потрібне. Тут у людини немає «своєї території» в принципі, а значить, немає і кордонів, які можна було б охороняти. У неї у будь-який момент можуть зажадати документи, їй диктують, де вона може і де не може перебувати, до неї можуть спробувати увійти в дім, щоб перевірити, як вона виховує дітей, - вона собі не належить. Межі не те щоб порушені, - вони проламані і стерті дуже давно. (На щастя, українське суспільство більш вільне, але наслідки тоталітиризму нам вихекувати ще дуже довго, особливо в сфері правоохоронній, - «Аратта»)

Уявімо собі, що людина вирішила використовувати природну здорову агресію, щоб відстоювати свої кордони, коли їх хтось порушує. Обуритися, відмовитися виконувати дурні вимоги, написати скаргу, подати до суду, нарешті. З’ясовується, що у вертикальному суспільстві це майже неможливо. Самі процедури відстоювання своїх прав, якщо вони і є, дуже невиразні і громіздкі. Припустимо, я хочу, контролюючи свою агресію, тобто цивілізованими методами, відстояти своє право виходити з метро у власному місті у вихідний день там, де мені зручно. На кого мені подавати в суд? На адміністрацію метрополітену? На поліцію? На мерію? Хто приймає рішення і хто може їх скасовувати? Це завжди досить складно буває з’ясувати. Але навіть якщо я все ж-таки подам, мене чекає непередбачувана за тимчасовими витратами тяганина: засідання нескінченно можуть переносити і скасовувати. А якщо суд і відбудеться, які мої шанси його виграти? При нашому-то правосудді?

Добре, спробуємо інший шлях. Я хочу явочним чином, мирно і ненасильницько, здійснити своє право. Тобто все одно піду, хоч і не велять. Чемно, нікого не ображаючи. Просто мені тут зручніше, тут спеціальне місце для виходу, я заплатив за послуги метрополітену і хочу їх отримати в повному обсязі, доїхавши куди мені треба, а не куди дозволено. Чим закінчиться? Швидше за все, затриманням і судом, результат якого теж визначений. І навіть власні друзі і товариші по службі мене можуть засудити: навіщо ліз, якщо не дозволено? Найрозумніший?

Тобто що виходить: практично всі напрацьовані людством мирні способи відстоювання своїх кордонів і прав, в вертикальному суспільстві перекриті. Ми не можемо змінити владу, не можемо домогтися зняття з посади винного в порушенні наших прав чиновника, у нас немає можливості перешкодити прийняттю законів і рішень, які порушують наші права. Спроби реалізувати свої права явочним чином автоматично вважаються злочином, і завжди знайдеться який-небудь «закон», за яким ми ж опинимося і винні.

Але кордони вже проламані! Ми зачеплені. Ми відчуваємо стрес. Агресія виникла, вона не випарується в нікуди. Не маючи можливості бути відпрацьованим «по суті питання», вона, як пар, який притиснутий зверху кришкою, вимагає виходу.
Зло передається по колу

Вихід різні люди знаходять різний.

Один з найбільш частих - переведення агресії донизу. Тобто, отримавши хамський наганяй від начальства, нагрубити підлеглому. Вислухавши нападки вчительки, відлупцювати дитину. Мій син, вперше самостійно здійснюючи далеку подорож, здійснював пересадку в аеропорту Франкфурта, величезному, як ціле місто. «Але я, - розповідав він, - швидко знайшов свій літак на Москву. Треба просто йти туди, де батьки кричать на дітей». Звичка будь-який стрес (а авіаперельоти - завжди стрес) зливати вниз по ієрархії, на слабших, на дітей, замість того, щоб піклуватися і про зниження стресу для них, - типова, на жаль, поведінка росіян (для українців, можливо, така поведінка властива в меншій мірі, але часто це має місце, особливо для мешканців великих індустріальних міст і більш помітно при пересуванні із Заходу на Схід - «Аратта»).

Існують цілі системи, де агресія йде постійним потоком зверху вниз: начальство кричить на директорку школи, вона на вчителя, вчитель на восьмикласника, той відважує стусана першокласникові. Чи можна очікувати, що, наприклад, співробітник опіки, якого начальство по телефону щойно накрило матом (реальність, на жаль) щось з отриманої порцією агресії швидко зробить і зустріне відвідувача з посмішкою на обличчі?

Наступний спосіб теж дуже частотний: перенаправити агресію по горизонталі. Тобто, простіше кажучи, злитися на всіх навколо. На будь-кого і кожного, хто вільно чи мимоволі встане поперек. Але вибір цей теж загрожує: якщо злитися постійно і на будь-кого, швидко отримаєш репутацію сварливої людини з поганим характером. І сам собі не будеш подобатися. Тому є хороший варіант: злитися не на всіх підряд, а на інших. Неважливо, чим інших: манерами, поведінкою релігією, національністю, статтю, особливостями фігури або мови, тих, що мають (не мають) дітей, жителів столиці (провінції), освічених (неосвічених), тих, що дивляться ТБ (не дивляться ТБ), що ходять на мітинги (не ходять на мітинги). У хід йдуть аргументи, будуються довгі і стрункі системи доказів чому відчувати і проявляти агресію по відношенню до них добре і правильно. Знаходяться однодумці, і ось вже можна «дружити проти», заодно задовольняти своє почуття приналежності. Не дивно, що ця гра в «свій-чужий» як спосіб перенаправлення агресії дуже популярна.

Нарешті, можна перенаправити агресію теж вгору, але не туди вгору, звідки прийшов імпульс, що зачепив тебе, це, як ми вже говорили, або неможливо, або небезпечно, а кудись там вгору. Як то кажуть, вистрілити в повітря. Наприклад, ненавидіти «начальство взагалі». Лаяти владу, не роблячи жодної спроби відстояти свої права. Ще добре виходить ненавидіти уряд іншої країни. Це просто, безпечно і дуже духопід’ємне. Як в старому радянському анекдоті: у нас свобода слова, - кожен може вийти на Червону площу і вилаяти президента США.

Найбільш схвалюваним й «інтелігентним» (а також «християнським») варіантом є спроба погасити агресивний імпульс на собі. Лягти на гранату агресії, накривши її собою. Одне погано - робити це довго не вдається нікому. Нехай не за один раз, як граната, але за кілька років агресія, що проковтується зусиллям волі, руйнує тіло, обертається хворобами і вигоранням. Людина або поступається вимогам середовища і починаєте справно, як всі, бути провідником агресії зверху на всі боки, або навчається не відчувати, засвоює ту саму штучну «добренькість», яка часто так дратує в людях, підкреслено «культурних» (або підкреслено віруючих).

Потрібно бути святим, щоб, поглинаючи агресію, не руйнуватися і не передавати далі, а святими, як відомо, поле не засіяне.
Безпорадний агресор

Втім, і цим справа не вичерпується. Перенаправити-то агресію можна. Але при цьому ти знаєш: ти проблему не вирішив. Порушені кордону нікуди не поділися. Ти не захистив себе, свою дитину, свою територію, свої права. Стерпів, проковтнув. І за це ти ненавидиш і зневажаєш самого себе. А отже, кожен, начебто дріб’язковий акт порушення твоїх кордонів (підлітки вночі кричать під вікном), для тебе не просто неприємність і неподобство (спати не дають), це питання, яке звучить в голові з знущально-глумливо інтонацією: «Ну, і що ти зробиш? Ти, хто ні на що не здатний? Ти, нікчемність?».

Досвіду вирішувати такі ситуації немає, відпрацьованих технологій захисту кордонів немає, навіть самих кордонів немає майже. Страшно. Складно. Незрозуміло як. І десятки людей перевертаються в ліжках, матюкаються і клянуть «цих виродків», але жоден з них не спуститься вниз, щоб попросити їх поводитися тихіше і жоден з них не подзвонить в поліцію, щоб викликати черговий наряд. Тому що: а раптом вони агресивні? А якщо вони не послухають? Та хіба поліція приїде? Та й взагалі, що мені більше всіх треба, інші ж терплять.

Парадокс у тому, що насправді ми маємо справу не з надлишком, а з дефіцитом агресії, здорової агресії, здатної захистити. Багаторічна звичка пускати цю енергію в бічні русла призводить до того, що в найбільш явній, очевидній ситуації, коли нам потрібно відстояти свої кордони, захистити спокій свій і своїх близьких, ми безсило сердимося і нічого не робимо. Заздалегідь вирішивши, що це неможливо, хоча підлітки під вікном - це не поліцейська держава і, в цілому, можна було б спробувати.

Пригадується випадок: влітку ночами хтось регулярно катався під вікнами на мопеді, що голосно торохкотів. Ми переверталися, злилися, дивилися у вікно, довго не наважувалися спуститися вниз. В голові крутилися фантазії про те, як нахабний господар мопеда, моральний виродок, спеціально їздить саме вночі, насолоджується своєю владою над цілим мікрорайоном, якому він не дає спати і ніхто йому нічого не може зробити. Нарешті вийшли у двір, - спати хотілося нестерпно. Уже добряче злий, мій чоловік просто встав на шляху мопеда і коли той загальмував, схопив нашого мучителя за комір. І тут ми почули переляканий голос: «Дядьку, не бийте мене, будь ласка!». «Моральним виродком» виявився щуплий хлопчак років 13, який плутано пояснив, що катається ночами лише тому, що у нього прав немає, а про те, що в квартирах так чутно, він просто не подумав: навпаки, був упевнений, що якщо ніч, всі сплять і ніхто не дізнається. Ну, і зрозуміло, що там за батьки, які не переживали, де дитина о другій годині ночі. Підхопив свій мопед і пішов кататися на пустир. Ми йому крикнули слідом, щоб обережно їздив. Було і смішно, і соромно за себе і свої фантазії про когось крутого і зловмисного.

Ось тут міститься причина глибша і серйозна: невіра в свої сили, усвідомлення свого боягузтва, презирство і ненависть до себе, нездатного до самозахисту, робить кожен випадок стократ більш болючим. Щоб вийти зі стану нікчеми, люди знову використовують агресію - як спосіб відчути хоч на час свою силу, своє існування. До будь-якої агресії зверху завжди знаходяться охочі приєднатися і голосно «підтримати» (іноді голосніше і активніше, ніж навіть сам агресор), немов би це символічне злиття з «сильним» дає їм індульгенцію від нікчеми. І потоки перенаправлення агресії не вичерпуються і нестримно плескаються навколо. І ми спускаємося з трапа в аеропорту і входимо в цю знайому ауру, і наші плечі, пальці і щелепи ледь помітно стискаються...

Що робити

Що ж робити? Перш за все, усвідомлювати все це. Усвідомлювати що позиція вічної жертви - це зовсім не позиція миролюбності і «доброти». Це позиція пасивної, безсилої агресії, яка руйнує і нас самих, і тканину суспільства, тому що коли все навколо «виродки» - яка тут може бути соціальна тканина?

Усвідомлювати, що позицію цю ми займаємо зовсім не тільки тому, що нас в неї загнали, але і за власним вибором. Вона вигідна, при всіх мінусах, не передбачає жодних дій і жодної відповідальності. Сидіти і звично злитися на все і всіх просто і зручно.

Але якщо ми хочемо коли-небудь перестати чути питання «А чому в Росії всі такі злі?» І перестати «насолоджуватися» розлитою всюди безсилою злобою, нам потрібно повернути собі свою агресію, свою здорову злість, свою здатність за себе постояти. Згадати або створити заново технології відстоювання своїх кордонів, навчитися не боятися говорити: «я не згоден, мені це не підходить», не боятися «висовуватися», навчитися об’єднуватися з іншими, щоб відстояти свої права.

Не випадково, наприклад, багато хто відзначає, що натовп людей на протестних мітингах, як не дивно, виявляється набагато більш дружелюбним, ввічливим і веселим, ніж натовп в метро в годину-пік (доведено двома Майданами - «Аратта»).

Коли люди освоюють цивілізований спосіб висловити свою агресію прямо за адресою, їм немає за що злитися на оточення.

В кінцевому підсумку - завдання полягає в тому, щоб заново збудувати кордони на всіх рівнях від низу до верху, переробити вертикальне суспільство в суспільство якоїсь більш цікавої і складної конфігурації. І тоді напевно з’ясується, що зовсім ми не злі, а зовсім навпаки.

Переклад українською - «Аратта. Вікно в Україну»

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Психологія та стосунки»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Людина – це духовна істота. Саме тепер на часі звернення до традицій і духовності рідного народу. Чесність, щирість, мудрість – ось що вимагається від нових людей України. Потрібна Нова Січ – Духовна Січ! ”
О.Бердник, український філософ і письменник, засновник Української Духовної Республіки

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.