- гетьман Петро Дорошенко останні двадцять років свого довгого й бурхливого життя прожив у почесному засланні в Росії. Був Вятським воєводою. Отримав від російського царя в маленькому містечку Яропольче (Волоколамський повіт поблизу Москви) помістя - 1000 дворів і пенсію в 1000 карбованців. Там же він і помер 9 листопада 1698 року, де і був похований. Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була .... дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова...
Біографія Льва Троцького (Лейби Бронштейна) до моменту прибуття в США така:
Народився в родині багатого землевласника із середовища єврейських колоністів 25 жовтня (7 листопада) 1879 р., у селі Яновка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. [Єлисаветград — повітове місто Херсонської губ. У 1861 р. там проживало 8 073 євр. (4 синагоги і 15 будинків молитви). Згідно з переписом 1897 р. жит. 61 488, євр. 23 967. У 1905р. відбувся погром після оголошення маніфесту 17 жовтня]. Його батько навчився читати тільки на старість, а сам Троцький так і не здобув вищої освіти. Мови дитинства — українська і російська, ідиш він так і не опанував. Учився в реальному училищі в Одесі і Миколаєві, де був першим учнем у всіх дисциплінах.
У 1896 р. у Миколаєві ввійшов у гурток, члени якого вивчали наукову і популярну літературу. Спочатку співчував ідеям народників і відкидав марксизм, вважаючи його сухим і далеким від людини вченням. Вже в цей період проявилося багато рис його особистості — гострий розум, полемічність, енергійність, самовпевненість, честолюбство, схильність до лідерства.
Разом з іншими членами гуртка Бронштейн викладав політичну грамоту робітникам, брав активну участь у написанні прокламацій, виданні газети, виступав як оратор на мітингах, висуваючи вимоги економічного характеру.
У січні 1898 р. разом з однодумцями його арештували. Під час слідства Бронштейн вивчав за Євангеліями німецьку мову, праці Маркса. Згодом став фанатичним прихильником його вчення, ознайомився з роботами Леніна. Був засуджений до чотирирічного заслання в Східний Сибір.
Перебуваючи під слідством у Бутирській в’язниці, одружився зі соратницею по революційній діяльності Олександрою Соколовською. З осені 1900 р. молода родина перебуває на засланні в Іркутській губернії. Бронштейн працював прикажчиком у сибірського купця-мільйонера, потім співробітником в іркутській газеті “Східний огляд”, де публікував літературно-критичні статті і нариси про сибірське життя. Тут уперше виявилися його неабиякі письменницькі здібності. 1902 р. за згодою дружини, залишивши її з двома маленькими доньками, Зіною і Ніною, втік за кордон. При втечі він використав фальшивий паспорт на прізвіще наглядача одеської в’язниці — Троцького.
1903 р. у Парижі Троцький знову оженився із Наталею Сєдовою, яка стала його вірною супутницею і поділила всі злети і падіння.
Влітку 1903 р. Троцький брав участь у ІІ З’їзді російської соціал-демократії.
У жовтні 1905-го став заступником голови, потім головою Петербурзької ради робітничих депутатів. У грудні, разом із радою, був заарештований.
1907-го Троцький був засуджений до вічного поселення в Сибір із позбавленням усіх цивільних прав, але по дорозі до місця поселення знову втік.
1908–1912 рр. він видавав у Відні газету “Правда” (цю назву пізніше запозичив Ленін). У 1912 р. намагався створити “серпневий блок” соціал-демократів; був військовим кореспондентом “Київської думки” на Балканах, а після початку Першої світової війни — у Франції (ця робота дала йому деякий військовий досвід). Займав різко антивоєнну позицію, критикуючи уряди усіх воюючих сторін.
1916-го був висланий із Франції. За офіційною версією — за участь у Циммервальській конференції, а також через його запальні статті, написані для російськомовної газети “Наше слово”, що видавалася в Парижі. У вересні 1916 р. Троцький був чемно перепроваджений французькою поліцією через кордон в Іспанію.
Через кілька днів мадридська поліція заарештувала інтернаціоналіста і помістила його в “камеру першого класу”. Згодом його перевезли в Кадис, потім у Барселону, щоб зрештою посадити на борт пароплава “Монсеррат” Іспанської трансатлантичної компанії. Троцький разом з родиною перетнув Атлантику і 13 січня 1917 р. висадився в Нью-Йорку, де продовжував виступати зі своїми статтями. Інші троцькісти також перепливли через Атлантику в західному напрямку. Одна група троцькістів відразу ж набула значного впливу в Мексиці і написала Конституцію Керетаро для революційного уряду Венустіано Каррансі в 1917 р., надавши тим самим Мексиці сумнівну честь мати перший у світі уряд, що прийняв конституцію радянського типу [2].
Відомо, що до моменту падіння царського режиму емігранти-революціонери були сконцентровані не тільки в Швейцарії, а й у Сполучених Штатах Америки.
У Нью-Йорку перебували такі відомі євреї-революціонери, як Володарський (Коген), Урицький (Радомисльський) [З жовтня 1917р. — член Військово-революційного партійного центру із керівництва повстанням і Петроградським Військово-революційним комітетом. З березня 1918 р. — голова Петроградської Надзвичайної Комісії. Убитий есером в 1918 р.] і багато інших. Вони успішно вели пропаганду проти російського уряду, уважно стежили за перебігом війни і готувалися до участі в Російській революції.
Троцький пробув у Нью-Йорку три місяці (січень–березень 1917 р.). Цікаво, як він вижив у капіталістичній Америці, адже знав тільки німецьку і російську мови? Судячи з автобіографії “Моє життя”, його “єдиною професією в Нью-Йорку була професія революціонера”. Іншими словами, Троцький час від часу писав статті для російського соціалістичного журналу “Новий світ”, що видавався в Нью-Йорку.
Доходи в 1917 році становили 12 доларів у тиждень і “ще якісь гонорари за лекції” [3]. Тому його дохід від “Нового світу” становив 144 долари і, припустимо, було ще 100 доларів — гонорари за лекції. Разом 244 долари. З цих грошей слід було платити за нью-йоркську квартиру4.
Зовсім незрозумілим є походження суми 10 тис. доларів, яку вилучили в Троцького канадські офіційні особи в квітні 1917 р. в Галіфаксі. Троцький заявляє, що ті, хто говорить про наявність у нього інших джерел доходу — “наклепники”, що поширюють “дурні вигадки” і “неправди”; але такі витрати Троцький міг робити, хіба що отримавши виграші від іподрому на Ямайці. Очевидно, Троцький явно мав приховане джерело доходів, і цей факт не бажав визнавати.
“Вільям Б. Томпсон, який перебував у Петрограді з липня по листопад минулого року, особисто дав більшовикам 1.000.000 доларів для поширення їхньої доктрини в Німеччині й Австрії ”(Вашингтон Пост. — 1918. — 2 лютого).
26 березня 1917 року пароплав “Кристіаніафіорд” покинув Нью-Йорк, Троцький відпливав на його борту з американським паспортом. Він був у компанії інших революціонерів-троцькістів, фінансистів з Уолл-Стріт, американських комуністів і інших зацікавлених осіб, лише деякі з них ступили на борт для законного бізнесу. Ця строката суміш пасажирів була описана американським комуністом Лінкольном Стеффенсом так:
“Список пасажирів — довгий і таємничий. Троцький був у третьому класі з групою революціонерів; у моїй каюті був японський революціонер. Було багато голландців, які поспішали додому з Яви — єдині невинні люди на борту. Інші були кур’єрами, двоє прямували з Уолл-Стріт до Німеччини”5.
Група Троцького була знята з пароплава “Кристіаніафіорд” відповідно до офіційних вказівок, отриманих 29 березня 1917 р. черговим морським офіцером у Галіфаксі (провінція Нова Шотландія, Канада) через телеграф із Лондона. У телеграмі повідомлялося, що на “Кристіаніафіорді” перебуває група Троцького, яку слід “зняти і затримати до одержання вказівок”. Причина затримки вказана у доповіді чергового морського офіцера в Галіфаксі: “це російські соціалісти, мета яких — почати революцію проти існуючого російського уряду”. Дружина Троцького, двоє його синів і п’ятеро інших осіб, названих “росіянами соціалістами”, були також зняті з пароплава й інтерновані. Їх імена за канадським досьє такі: Nіckіta Muchіn, Leіba Fіsheleff, Konstantіn Romanchanco, Gregor Theodnovskі [Г. Чудновський (1894–1918) став керівником штурму Зимового палацу, а потім військовим комісаром Києва], Gerchon Melіntchanskyі [Г. Мельничанський (1886–1937) став членом Московського військово-революційного комітету], Leon Bronsteіn Trotsky.
1 квітня 1917 р. черговий морський офіцер, капітан О. Мейкінс, направив конфіденційний меморандум командиру з’єднання в Галіфаксі про те, що він “перевірив усіх російських пасажирів” на борту пароплава “Кристіаніафіорд” і знайшов шістьох чоловік у другому класі: “Усі вони загальновизнані соціалісти, і хоча вони відверто заявляють про бажання допомогти новому російському уряду, все ж цілком можуть бути в союзі з німецькими соціалістами в Америці і, цілком ймовірно, будуть великою перешкодою уряду Росії саме в цей час”. Капітан Мейкінс додав, що він має намір зняти групу, а також дружину і двох синів Троцького, щоб інтернувати їх у Галіфаксі. Копію цього звіту направили з Галіфаксу начальнику Генерального штабу в Оттаву 2 квітня 1917 року4.
Отже, можемо вибудувати таку послідовність подій: Троцький виїхав з Нью-Йорка в Петроград із паспортом, виданим завдяки втручанню Вудро Вільсона* і з оголошеним наміром “просувати революцію”.
Однак тлумачити наміри Троцького треба обережно. Він — майстер подвійної гри. Офіційні документи чітко демонструють його суперечливі дії. Наприклад, 23 березня 1918 р. відділ у справах Далекого Сходу Державного департаменту одержав два суперечливих повідомлення. Одне, датоване 20 березня, було надіслане з Москви і покликалося на російську газету “Російське слово”. У цьому повідомленні був фрагмент інтерв’ю з Троцьким, де він заявляв, що будь-який союз зі США неможливий: “Радянська Росія не може встати поряд ... з капіталістичною Америкою, тому що це було б зрадництвом... Можливо, американці, спонукувані своїм антагонізмом до Японії, прагнуть такого зближення з нами, але в будь-якому випадку не може бути і мови про наш який-небудь союз із буржуазною нацією”6.
З іншого боку, єдиний відомий прямий зв’язок між Троцьким і міжнародними банками простежувався через його родича Абрама Животовського, який був приватним банкіром у Києві — до російської революції й у Стокгольмі — після неї. Хоча Животовський мав антибільшовицькі погляди, у 1918 р. у валютних операціях він діяв фактично в інтересах Рад. Абрам Львович (Лейбович) Животовський (1868 р. н.) — дядько Л. Троцького по материній лінії. Відомий біржовий спекулянт, мільйонер; з 1912 р. — член спеціального консорціуму “Російсько-Азіатський банк”.
У 1915 р. створив Петроградське торгово-транспортне акціонерне товариство, одним з його постачальників була фірма “Америкен Метал Компані”, фінансові розрахунки проводились через Нью-Йоркський “Нейшнл Сіті Бенк”. Ще три брати А. Животовського відомі як підприємці і біржові ділки, що осіли після революції в різних країнах і “намагалися налагодити контакти між Радянською республікою і комерційними колами Заходу”7.
Сталінські показові суди 1930-их рр., зокрема суд у 1938 р. “над антирадянським право-троцькістським блоком”, частково прояснюють участь Троцького в перевороті. На Заході ці судові процеси вважали пародіями, їх не сприймали серйозно, тому що головним пунктом сталінського звинувачення було те, що троцькісти є платними агентами міжнародного капіталізму.
Ентоні Саттон викриває єврейську змову добіркою документів, які зберігаються у десятковому файлі (861.00/5339) Державного департаменту США. Центральний документ “Більшовизм і іудаїзм” датований 13 листопада 1918 року*.
У документі згадані Американський єврейський комітет, паризька фірма “Брати Лазар”, банк Гінзбурга, сіоністська організація “Поалей”, а також 31 прізвище провідних більшовиків-євреїв.
Зрозуміло, що і Парвус, і Троцький, і Ленін ретельно зберігали у таємниці свої закордонні зв’язки та фінансування. Обвинувачення, які звучали влітку 1917 р. про зв’язки більшовиків з Німеччиною, вони називали новою “справою Бейліса” і взаємно захищали один одного від “обурливого наклепу”.**
В автобіографії Троцький заперечує навіть саму наявність конфіскованих у нього 10 тис. доларів; він приховував, що їхав у Росію з американським паспортом і, прикидаючись наївним, зауважує про інцидент у Галіфаксі:
“Потрібно сказати, що закулісна механіка нашого арешту і нашого звільнення мені і зараз не цілком зрозуміла”8.
Прибувши у травні 1917 р. у Росію, Троцький зайняв позицію різкої критики Тимчасового уряду, а в липні вступив у складі “міжрайонців” у партію більшовиків.
Дослідження Е. Саттона, що вийшло 1974 р. в американському видавництві “Арлінгтон Хаус”, надзвичайно важливе. На підставі розсекречених урядових архівів США, Канади і Великобританії він критикує владні кола країн за егоїстичну політику, яка суперечить інтересам свого народу.
Проф. Е. Саттон документально доводить: “Без фінансової, дипломатичної і політичної підтримки для Троцького і Леніна, яку надали зацікавлені в революції союзники — капіталісти з Уолл-стріт, більшовики не могли б зробити переворот”.
Отже, згадані німецькі фінанси, які пройшли через структури Парвуса, мали вирішальне значення. Тому можна говорити про маштабний вплив світового капіталу на результат революції-перевороту в Росії, а отже, і на післяреволюційні події.
Міжнародну популярність Е. Саттон здобув завдяки тритомному науковому дослідженню “Західна технологія і радянський економічний розвиток (у 1917–1930, 1930–1945 і 1945– 1965 рр.)”, а також книзі “Національне самогубство: військова допомога Радянському Союзу”. Головна мета цих робіт — показати, як західна технічна допомога Радянському Союзу допомогла створити військовий апарат, що став загрозою некомуністичному світу.
Цікавий збіг обставин, що ще за рік до революції, 14 лютого 1916 року (коли Парвус вже здійснював свій план-меморандум), у Нью-Йорку відбулася закрита конференція емігрантів-революціонерів, у якій “взяло участь 62 особи, з них 50 — ветерани революції 1905 р”., а інші — знову прийняті члени-співробітники. Учасники конференції — люди інтелігентних професій чи “професійні революціонери”. Серед делегатів було багато євреїв. Матеріальну підтримку ця група отримувала від банкіра Якова Шиффа, про що неодноразово зазначали учасники конференції9.
Мине трохи більше року, і з США відпливуть пароплави з емігрантами, які поверталися в Росію після лютневого перевороту. Більшість пасажирів цих пароплавів — євреї, ті, що свого часу втікали з Росії (списки пасажирів збереглися в архівах). Поверталися і “політичні емігранти”, хоча між ними було чимало просто дезертирів, що тікали з Росії, щоб ухилитися від військового обов’язку. Обставини зробили цих дезертирів “жертвами царизму”, і вони як переможці їхали в Росію, щоб взяти участь у революції.
Після прибуття в Росію, вони розсіялися по її території і відразу ж почали активно діяти. У Петрограді осіло 265 прибулих з США євреїв (як справжніх політичних емігрантів, так і просто дезертирів, які “примазалися” до своїх одноплемінників), про що свідчив у 1919 р. перед комісією Сенату США методистський священик, доктор Джордж А. Симонс. Він багато років був настоятелем Методистської церкви в Петрограді. У документах (протоколах показань) 439 і 469, 65 сесії Сенату США записано: “Серед агітаторів були сотні євреїв з Даунтау-на [нижньої частини. — В. К.] східної окраїни Нью-Йорка, а в 1918 р. урядовий апарат у Петрограді складався з 16 росіян і 371 єврея, причому 265 з цієї кількості прибули з Нью-Йорка”4.
За два роки до своєї смерті Троцький заявляв: “Ви отримаєте революцію, жахливу революцію. Який курс вона обере, буде багато в чому залежати від того, що пан Рокфеллер накаже зробити пану Хейгу. Пан Рокфеллер є символом американського правлячого класу, а пан Хейг [політик від штату Нью-Джерсі] є символом його політичних знарядь” (Лев Троцький, “Нью-Йорк Таймс”. — 1938. — 13 грудня).
Троцький закликав царських генералів зміцнювати Червону армію, саме Троцький спонукав американських офіційних осіб контролювати революційну Росію і виступати в інтересах Рад, саме він спочатку придушив вільнодумний елемент російської революції, а потім робітників і селян.
“Більшовицький переворот — союз політиків-революціонерів і політиків-фінансистів, що об’єдналися проти істинно революційних вільнодумних елементів Росії” [Voline (V. M. Eichenbaum). Nineteen-Seventeen: The Russian Revolution Betrayed (New York: Libertarian Book Club, n.d.)]. Можемо пригадати й тезу Леніна: “Політика — це концентрований вираз економіки!”, або, як в народі кажуть: “Коли гроші говорять — правда мовчить”.
Грабуй — награбоване, непокірних рабів — знищуй
Не слід думати, що за кордоном збагачувався лише Парвус.
1935 р. у напівзабутому кремлівському сейфі покійного Якова Свердлова (Шварцбаума)* були виявлені золоті монети царського карбування на суму 108.525 карбованців, 705 золотих виробів із дорогоцінними каменями і закордонні паспорти, 7 чистих і 7 заповнених (Куди хотів тікати Свердлов? // “Джерело”. — 1994. — № 1. — С. 34). Найвищі більшовицькі лідери дбали про своє майбутнє на випадок краху існуючого режиму.
“У ВЧК, тов. Уншліхту. Прошу повідомити про причини арешту гр. Шелехеса Якова Савелійовича і чи можливо його звільнити до суду на поруки партійних товаришів чи перевести з місця утримання, тобто ВЧК, у Бутирську в’язницю. Голова СНК В. Ульянов (Ленін).”
Збагачувалися й інші революціонери. На закордонні рахунки декого з них стали надходити величезні, просто фантастичні суми грошей. Ленін захвилювався, коли йому доповіли про те, що газета “Нью-Йорк Таймс” звідкись дізналась про суми, які надійшли на його рахунок і рахунки деяких його однопартійців тільки за один рік.
Як це було, можемо детальніше прочитати в книзі І. Буніча1.
Арештований і звинувачений у розкраданнях оцінювач Гохрана Яків Шелехес, ювелір і годинникар. З нього ЧК швидко почало вибивати потрібні свідчення. Доповіли Леніну, а він відразу ж спробував витягти Шелехеса з лап ЧК. 8 серпня 1921 р. він шле секретну записку Уншлихту — заступнику Дзержинського і безпосередньому начальнику Бокія.
Арешт Шелехеса викликав справжній переполох у лавах більшовиків-ленінців. Але ВЧК, можливо, вперше з моменту свого створення, зробила вигляд, що не чує криків переляканих вождів. На ленінській записці Уншлихт написав резолюцію: “Тов. Бокій, надішліть мені терміново довідку”. На цій же записці Бокій написав Леніну ціле послання, нагадуючи, що останній раніше сам наказав почати слідство. Бокій виражав здивування, чому ж Ленін тепер, коли винуватець розкрадань викритий, арештований і називає спільників, робить на нього, Бокія, неприкритий тиск для того, щоб вивести Шелехеса з-під удару.
Бокій з відвертим підтекстом запитував, чи між Леніним і Шелехесом існують якісь невідомі йому, Бокію, стосунки, що Ленін так гаряче за нього клопоче? Наприкінці листа Бокій переконливо просить Леніна дозволити йому не звертати уваги на всякі клопотання і утиски у справі про Гохран: “Звільнення до суду, через наслідок, не вважаю можливим”.
Розлючений Ленін намагається вплинути на знахабнілих виконавців через самого голову ВЧК Фелікса Дзержинського. Але Дзержинський і Бокій — це стара і загартована команда. Випускник єзуїтського коледжу, чудово розуміючи, чого від нього хочуть, все ж п’є з Леніна кров: “Але Ви ж самі наказали, Володимир Ілліч... І чому Ви так упевнені, що цей Шелехес невинний?” Одержавши від Дзер-жинського запевнення, що показання Шелехеса вмруть (разом з ним) у ЧК, Ленін розуміє, що спільника не врятувати, що ЧК уже давно збирає матеріали на нього самого. У сум’ятті він пише відповідь Бокію, намагаючись, не дуже вдало, пояснити свою участь у клопотаннях за Шелехеса: “9 серпня 1921 р. Тов. Бокій! У листі про Шелехеса (Якова Савелійовича) Ви говорите: “За нього клопочуть аж до Леніна” і просите дозволити Вам не звертати ніякої уваги на всякі клопотання й утиски у справі про Гохран. Не можу дозволити цього. Запит, посланий мною, — це ні “турботи”, ні “утиск”, ні “клопотання”. Я зобов’язаний просити, оскільки мені вказують на сумніви в правильності. Ви зобов’язані мені, власне кажучи, відповісти: “Чи докази серйозні, і які саме. Я проти “звільнення”, проти “пом’якшення” і т. д. і т. п. Саме так, власне кажучи, Ви мені і повинні відповісти. Клопотання і “турботи” можете відхилити; “утиск” є незаконна дія. Але, повторюю, Ваша думка про те, що від Голови СНК є клопотанням, турботами й утиском, помилкове.
Голова СНК В. Ульянов (Ленін)”
Все ж було відомо, що Володимир Ілліч ще в квітні 1921 р. надіслав записку:
“Абсолютно секретно. Т. Уншліхту і Бокію! Це неподобство, а не робота! Так працювати не можна. Полюбуйтеся, що там пишуть. Негайно знайдіть, якщо буде потрібно, разом з Нар-комфіном і тов. Баша витік (інформації). Через таємність паперу прошу негайно мені повернути його разом із долученою вашою думкою. Голова СНК Ленін”.
“Долученою” була вирізка з газети “Нью-Йорк Таймс” із уже зробленим (особисто Леніним, судячи з почерку, перекладом): “Метою лідерів “робітників” більшовицької Росії, очевидно, є маніакальне бажання стати другими Гарун-аль-Рашидами з тією лише різницею, що легендарний каліф тримав свої скарби в підвалах свого палацу в Багдаді тоді, коли більшовики, навпаки, воліють зберігати свої(особисті) багатства в банках Європи і Америки. Тільки за минулий рік, як нам стало відомо, на рахунки більшовицьких лідерів надійшло:
Від Троцького — 11 мільйонів доларів в один тільки банк США і 90 мільйонів швейц. франків у Швейцарський банк.
Від Зінов’єва — 80 мільйонів швейц. франків у Швейцарський банк.
Від Урицького — 85 мільйонів швейц. франків у Швейцарський банк.
Від Дзержинського — 80 мільйонів швейц. франків.
Від Ганецького — 60 мільйонів швейц. франків і 10 мільйонів доларів США.
Від Леніна — 75 мільйонів швейц. франків.
Звідки такі фантастичні суми грошей надійшли на особисті рахунки цих чесних борців за справедливість у закордонні банки, і це тільки за один рік?
Здається, що “світову революцію” правильніше було б назвати “світовою фінансовою революцією”, вся ідея якої в тому, щоб зібрати на особистих рахунках двох десятків людей всі гроші світу” [1 с. 93].
Від приходу до влади більшовиків, 10 листопада 1917 року, спекулянтів, тобто підприємців, оголосили ворогами народу. Ленін видає чітку вказівку: “спекулянты... расстреливаются на месте преступления”. І на будинках, на парканах, на стовпах — скрізь забіліли накази: “Конфискация всего имущества и расстрел ждет тех, кто вздумает обойти существующие и изданные советской властью законы об обмене, продаже и купле”. Зіставте це з документом, згідно з яким Парвус на день раніше (9 листопада 1917 р.) отримує 15 млн. марок для політичної пропаганди в Росії (politishe propaganda in Rusland den Betrag von funfzehn Million Mark)!
Але Росія (і особливо українське населення) — країна аграрна, і більшість населення, це її годувальники — багатомільйонна армія селян — не могли не бути пограбовані і не роздавлені. Крім золотих речей у схованках селян, які постійно викликали роздратування Ілліча і не давали йому спокою, селяни ще володіли і могутнім еквівалентом золота — хлібом. А без хлібної монополії вождь світового пролетаріату просто не знав, що йому робити далі, “як більшовикам вдасться втримати владу”. І хоча в цей період можливість утримати владу виглядала дуже сумнівно, залишати не пограбованим настільки великий відсоток захопленого населення було абсолютно неможливо.
Енергія масового божевілля, випромінювана Леніним, підказала оптимальні рішення. “Наша важнейшая задача — это задача натравить сначала крестьян на помещиков, а затем, и даже не затем, а в то же самое время натравить рабочих на крестьян!”. — декларував вождь.
Треба було не просто взаємно нацькувати різні категорії населення, що завуальованою мовою більшовиків називалося класовою боротьбою, а під шумок цієї боротьби очистити до нитки всі сторони, що брали участь у цій “боротьбі”. Тому що питання, як не крути, ставилося цілком відверто: позбавити селянина права продавати своє зерно і просто захопити його від імені держави, не заплативши, зрозуміло, ні копійки. Зробити це можна було тільки одним способом — силоміць, тому що ніхто і не припускав, що селяни так просто — даремно, віддадуть свій хліб. Швидко почали формувати продовольчі реквізиційні загони для конфіскації хліба (й інших цінностей) у сільського населення. Але на селі справа не пішла так гладко, як у містах. Селяни негайно почали чинити лютий опір. 245 великих селянських повстань спалахнуло в 1918 році тільки в 20 районах центральної Росії. У селах спалахнули справжні бої. Суть ленінського плану полягала в забезпеченні за будь-яку ціну “хлібної монополії”, тому що без неї неможливо було перетворити в рабів двохсотмільйонне населення величезної країни.
“Объявить всех, имеющих излишек хлеба и не вывозящих его на ссыпные пункты, врагами народа, предавать их революционному суду с тем, чтобы виновные приговаривались к тюремному заключению на срок не менее 10 лет, изгонялись навсегда из общины, а все их имущество подвергалось конфискации...” Но не “менее 10 лет с конфискацией” всего имущества — это было только началом. Спустя некоторое время, в ярости от сопротивления повальным грабежам, Ленин будет отдавать направо и налево приказы следующего содержания: “Прекрасный план. Доработайте его с т. Дзержинским. Замаскируйтесь под “зеленых” (а позднее мы на них это и свалим!), проскачите 10-20 верст и перевешайте всех кулаков, священников и помещиков. Премия 100 000 рублей (видимо, с собственного лицевого счета. — И. Б.) за каждого повешенного” [1 c. 24].
Розбій у селах був страшнішим, ніж у містах. Селянські будинки обшуковували. Разом із хлібом конфісковували будь-які цінності, що вдавалося знайти в нехитрій обстановці сільських хат. Не лише гроші, — відбиралися навіть дешеві жіночі прикраси з “дутого” золота, оклади ікон, різний дріб’язок, куплений свого часу на повітових ярмарках. Хліб, як правило, не йшов далі від повітового центру, де недбало зберігався і здебільшого пропадав і гнив. Озвірілі селяни із дрюччям і вилами йшли на кулемети.
Але перспектива катастрофи не могла бути компенсована тільки масовими убивствами. Приймалися й інші міри.
Спочатку все робилося по-дилетантськи. До багатого колись заручника, що тремтів, очікуючи розстрілу, приходили з пропозицією про продаж нерухомості іншій особі, як правило, іноземному підданому. Оформлялися відповідні документи, скріплені підписами сторін і особистими печатками. Те, що ця нерухомість (заводи, магазини, пароплави, залізниці, видавництва й ін.) уже націоналізована, ніхто не згадував, а заручник-смертник, зрозуміло, ніяких зайвих питань не задавав, якщо йому обіцяли життя за продаж уже націоналізованого майна. Потім заручника розстрілювали, усі документи про нього вилучалися, і він пропадав безвісти. Усі права на майно переходили до іншої особи.
Так більшовики планували, говорячи сучасною мовою, ввійти в ринок через приватизацію чужого майна. Якщо білим вдалося перемогти, то вони насамперед були б зацікавлені в найшвидшому налагодженні господарського життя. Який-небудь приватний завод тільки вітали. Власником заводу виявлявся нікому раніше не відомий пан N. Але усі пам’ятали, що цей завод належав купцю Парамонову. Пан N. показував купчу, відповідно до якої купець Парамонов продав йому завод ще в 1916 році. Чому про це ніхто не знав? Комерційна таємниця. Справа в тім, що колишній власник потрапив у дуже скрутне фінансове становище і не хотів розголосу. А де він зараз? Невідомо.
Пан N. заявляє, що після підписання угоди він виїхав з Росії і не бачив купця Парамонова з 1916 року. Відомо, який це був час. Куди усіх розкидало. “Є, однак, дані, що Парамонов був схоплений і убитий більшовиками з усією родиною”.
Окупаційний режим, встановлений Леніним у завойованій країні, якщо і відрізнявся від гітлерівського, то значно більшою жорстокістю [1 с. 78]. Ось наказ комендатури з посиланням на рішення ВЦВК від 11 червня 1921 року: “1. Граждан, отказывающихся назвать свое имя, расстреливают на месте без суда. 2.Селянам, у которых скрывается оружие, объявлять приговор о взятии заложников и расстреливать таковых в случае несдачи оружия. 3. Семья, в доме которой укрылся бандит (то есть ограбленный до нитки крестьянин, осмелившийся сопротивляться. — И. Б.), подлежит аресту и высылке, имущество ее конфисковывается, старший работник в этой семье расстреливается на месте без суда. 4. Семьи, укрывшие членов семьи или имущество бандитов, рассматривать как бандитские, и старшего работника этой семьи расстреливать без суда. 5. В случае бегства семьи бандита... оставленные дома сжигать. 6. Настоящий приказ проводить в жизнь сурово и беспощадно”.
Отже, Російська імперія завойована. Що ж робити далі? Яку державу будувати? З’ясувалося, що ніхто про це детально і не думав, оскільки завоювати Росію і не сподівалися. До голови нічого не приходило, крім старої як світ “соціалістичної” схеми Платона, розробленої 2000 років тому, ПРАВИТЕЛІ — ВАРТА — РАБИ. Варта стоїть між правителями і рабами, у варти є шанси стати правителями, або рабами, залежно від службової запопадливості. Для виховання вартових необхідні міфи. Раби нічого не повинні знати про правителів. У Платона це “Ідеальна держава”. Античний філософ при цьому правильно вказував, що соціалізм неможливо побудувати в жодному іншому суспільстві, крім рабовласницького [1 с.78].
Зрозуміло, що про реальний розмах і деталі фінансування революції, ми можемо довідатись небагато. Адже навіть з Німеччини фінансування революціонерів було організовано по декількох каналах.
Наприклад, як вказує у своїй книзі відомий історик В. Катков [10, влітку 1916 р. кайзер доручає канцлеру “почати рішучіші кроки для проникнення в Росію при сприянні «банкірів, євреїв і так далі”. У відповідь канцлер “запевняє кайзера, що Міністерство закордонних справ поводиться відповідно до його вказівок, але що, на жаль, “багатообіцяюча особистість” — банкір Дмитро Рубінштейн — арештований у Петрограді під час єврейського погрому” (тобто за незаконні фінансові операції).
Виявити точну картину фінансування революції історики, мабуть, не зможуть ніколи, тому що всі її учасники були вкрай зацікавлені в нерозголошенні інформації. Ф. Кахен (Cahen), німецький співробітник у Копенгагені, причетний до плану Парвуса, заявив у спогадах, що дещо “так і залишиться таємницею, тому що в паперах міністерства нічого знайти не вдасться” [10 c. 284, 262, 128.]. До того ж багато німецьких архівів втрачено.
Це ускладнюється тим, що в таких “делікатних” справах велась подвійна бухгалтерія, особливо в тих російських банках, що у своїй діяльності були занадто тісно пов’язані з німецьким капіталом.
Надзвичайно важко або й неможливо повністю розібратись у всіх фінансових таємницях, які спочатку деякий час захищає Закон — це ж “комерційна таємниця”, а потім зникають. І. Буніч вважає: “Ще ніким не написана фінансова історія світу, оскільки фінансові таємниці, на відміну від державних і військових, не розкриваються в ході історії, а стають ще більш непроникними”.
Воістину, вбиває грішника його ж зло!
Зло безбожному смерть заподіє, і винними будуть усі, хто ненавидить праведного.
Псалом 33:22.
Кінець отців перевороту — це ще не кінець мук народу...
Із тогочасної Росії, у складі якої була Україна, почалось нівелювання істинних християнських цінностей. Почався процес руйнування духовності, стимулювання порушення Божих заповідей новими керівниками: можна вбивати, забирати чуже, лжесвідчити, доносити... і не боятися кари. Якщо Бога немає, то чого Його боятися, Божественна Істина — це вимисли духовенства, християнську Любов, доброзичливість, замінено на ненависть, класову ворожнечу.
І тоталітарна влада демонструвала це усьому світові, здійснювала такі масштабні гоніння на священнослужителів, які перевершили гоніння на християн у перших століттях. Але, це було XVII–XIX століть тому, в часи існування рабства!
Все ж християни зберігали в ці часи жорстоких випробувань чистоту і незламність віри. Це важко описати словами. Арешти, звірячі катування, їх кидали в вогонь, топили в ополонках, криницях і громадських нужниках, труїли, розпилювали дворучною пилкою, ховали живцем, розпинали на хресті, здирали шкіру з рук і ніг... Конфісковували всі цінності. Мета одна: знищити будь-яку релігію і замінити її безбожництвом.
Апостоли Христа несли добру звістку — Євангелію усім народам, світу. А тут маємо встановлення на царювання антихриста. Апостол Павло говорив про це як про царювання антихриста (Друге послання до солунян 2:7-8). “Бо вже діється таємниця беззаконня; тільки той, хто тримає тепер, буде тримати, аж поки не буде усунений він із середини. І тоді-то з’явиться той беззаконник, що його Господь Ісус заб’є Духом уст Своїх і знищить з’явленням приходу Свого”.
Із швидкоплинним часом гроші, влада, життя і все інше спливло, і від Парвуса, і від Леніна (обоє померли в 1924 р.).
Про смерть Парвуса (Гельфанда) повідомив 20 грудня 1924 р. заснований ним же берлінський журнал “Dіe Glocke”. Від Берлінського крематорію в останню дорогу його рештки проводжала невелика групка соратників... Де розташована могила Парвуса, нині ніхто не знає.
Вождь Ленін (Ульянов-Бланк) помер 21 січня 1924 року, не доживши до свого 54-річчя. Його забальзамоване тіло лежить в мавзолеї на Красній площі.
Партія і її бойовий загін ВЧК розкололися на два табори, групуючись навколо двох могутніх фігур — Троцького і Сталіна. Вони уособлювали дві протилежні тенденції: втекти з багатством за кордон або залишитися, щоб добудовувати соціалістичну державу, з якої вичавлені далеко ще не всі можливості.
Відомо, що лідер першого табору, Троцький, жив у Мексиці на своїй віллі. Він зізнавався, що щоденно чекав чорного ангела смерті. І він прийшов. Троцький був смертельно поранений сокирою-льодорубом 20 серпня 1940 року. Вбивця — Рамон Меркадер, агент НКВС. Меркадер відсидів 20 років в мексиканській тюрмі, згодом був нагороджений урядом СРСР (таємно) найвищою нагородою СРСР. Тіло Троцького поховане у дворі своєї вілли.
Життя триває. Давно немає видатного ляльковода Парвуса і його головних ляльок-виконавців. Кілька поколінь співвітчизників пережили наслідки перевороту. Замість вигаданої тези “диктатура пролетаріату”, якою прикривались неблаговидні справи “геніальних мислителів”, нині знову маємо стару тезу — “диктатура капіталу”. І все зрозуміло.
Але в суспільстві повинна діяти ще одна диктатура — це диктатура справедливості. Кожній людині, яка робить добро, — відплата добром і навпаки: за зло — справедлива покара.
Для згуртування української нації надзвичайно важливе духовне відродження. Вшанування багатомільйонних жертв голодоморів і репресій кількох поколінь співвітчизників, про яких більше ніж півстоліття мовчав тоталітарний режим.
Нам необхідне повне усвідомлення того, що відбулось з попередніми поколіннями українців. Це не можливо без правдивого, всебічного дослідження історичних фактів, хто б їх не висвітлював раніше і нині. Головне — повна і всебічна об’єктивність. Ми повинні позбутися фальсифікацій і кривотлумачень нашої історії, як це зробили інші європейські нації. Саме тому пропоную заснувати “Інститут Національної Пам’яті України”(ІНПУ).
Нині, після перемоги демократичних сил, це питання слід ставити ширше. ІНПУ, спираючись на ґрунтовні дослідження вчених, істориків, архівістів, юристів, соціологів, криміналістів тощо, очолить процес оновлення національної самосвідомості. Об’єктом його дослідження, на основі Конституції України, повинні стати:
- неспростовні факти багатомільйонних жертв народу України;
- обов’язок переслідувати злочинців як вираження волі народу. Кожна протиправна, злочинна діяльність щодо громадян України повинна бути досліджена і засуджена;
- порушення прав і злочини проти людини не можуть в державі зберігатися в таємниці, їх не можна забувати. Це було б також злочином перед минулими, нинішніми і прийдешніми поколіннями українців.
В Інституті і його регіональних філіалах потрібно зібрати і накопичувати документальні відомості про події в Україні, починаючи від 1917 року. Вести їх облік та використовувати матеріали архівів, зокрема Служби безпеки України й інших держав, про злочини на території України, включаючи:
- злочини, вчинені комуністичними діячами;
- злочини, вчинені нацистами;
злочини, пов’язані з мотивами політичних репресій;
злочини діяльності органів НКВС;
охорону відомостей про постраждалих осіб, оскільки є спроби приховати або й знищити їх;
інші злочини проти мирного життя і людяності;
публічне висвітлення і роз’яснення діяльності Інституту Національної Пам’яті.
Діяльність Інституту сприятиме ширшому викриттю, осмисленню, осуду наймас-штабніших в Європі злочинів проти громадян України в мирний час. Комісія накопичення документів при Інституті спиратиметься на документальні дослідження; забезпечить збереження і охорону відомостей про багатомільйонні жертви співвітчизників. Це повинно сприяти усвідомленню, покаянню, взаєморозумінню і примиренню усіх громадян в Україні.
Вірю, що ця діяльність врешті забезпечить та прискорить незворотність процесу ДУХОВНОГО ОНОВЛЕННЯ НАЦІЇ.
* 28-й президент США (1913–21рр.). Запровадив низку ліберальних законів. Ще до вступу США в Першу світову війну (квітень 1917 р.) висунув ідею створення післявоєнного союзу держав.
*СВЕРДЛОВ Яків Михайлович (Шварцбаум Янкель Мойсейович) (1885–1919), російський політичний діяч. Учасник революції 1905–1907 років. У 1917 р. член Партійного центру із керівництва збройним повстанням у Петрограді, член ВРК. З 8(21) листопада 1917 р. голова ВЦІК (залишався і секретарем ЦК партії).
* Текст має форму звіту, у якому сказано, що революція в Росії була задумана у “лютому 1916 р.” [а як же план Парвуса, поданий 9.03.1915 р. в МЗС Німеччини? — В. К.], і що “було встановлено, що нижчевказані особи і підприємства брали участь у цій руйнівній справі: 1. Якоб Шифф. 2. Фірма Кун, Леб і Ко. (Керівники: Якоб Шифф, Фелікс Варбург, Отто X. Кан, Мортимер Л. Шифф, Джером Дж. Ханауер ) 3. Гугенгейм. 4. Макс Брейтунг. 5. Ісаак Зелігман — всі євреї”. Ще одна цитата звіту: “Якоб Шифф фактично зробив публічну заяву, що саме через його фінансовий вплив російська революція була успішно завершена, а навесні 1917 р. Якоб Шифф почав фінансувати Троцького, єврея, для завер¬шення соціальної революції в Росії”.
Російський текст цього документа був надрукований [напевно, вперше. — В. К.] у Ростові-на-Дону в газеті білих “У Москву!” (23.9.1919). Текст представлений як “документ, складений вищим комісаром французького уряду і послом при Федеральному уряді у Вашингтоні”, і має позначення: «618-6, № 912 — Розв. відд. 2».
* Справа Бейліса, судовий процес (Київ, 1913) над євреєм М. Бейлісом через безпідставне звинувачення в ритуальному убивстві російського хлопчика. Організований царським урядом і чорносотенцями. Викликав протест передової громадськості в Росії і за кордоном; суд присяжних виправдав Бейліса.
Література
Буніч І. Золото партії. — К.: А.С.К., СПб.: Облик, 1998.
www.km.ru
Joseph Nedava. Trotsky and the Jews (Philadelphia: Jewish Publication Society of America, 1972). — p. 163
Саттон Э. Уолл-Стрит и большевицкая революция. — М.: Русская идея, 1998.
Lincoln Steffens. Autobiography (New York: Harcourt, Brace, 1931). — p. 764.
U.S. State Decimal File, 861.00/1351
Островський А. В. Про родичів Л. Д. Троцького по материнській лінії // Альманах “Із глибини часів.” — 1995. — № 4.
Троцький Л. Моя жизнь. Опыт автобиографии. — Берлин, 1930. — Т. 2. — С. 19; Т. 1. — С. 318, 323.
Дикий А. Евреи в России и в СССР. Исторический очерк. — Новосибирск: Благовест, 1994.
Християнська етика була явним противенством поганської. Коли поганство головними чеснотами громадянина вважало гордість, смілість, неуступчивість, – християнство бачило свій ідеал у покорі, податливості та незлобності. Поганин (культурний чоловік) любив гарну одежу, пахощі, чистоту, тілесну красоту – християнин усе те вважав чортівською спокутою, гріхом та злочином. Світ і природа, що (...) були джерелом усього живого, всієї краси, всієї радості, в очах християнина – се минущі тіні, ілюзії, чортяча мана, джерело зла, гріха та чортячої спокуси. Більшого, повнішого противенства годі собі уявити ” Іван Франко
Актуально
37841 перегляд
До теми:
