Актуально
30136 переглядів
 |
Зірвана спроба
Народження смертельної хвилі
У розгортанні історії, яку ми чуємо з 2000 р., Юрій Кравченко був ключовою фігурою. В системі ієрархічної підпорядкованості глава МВС займав саме те місце, з якого можна було, як одержувати найвищі розпорядження, так і забезпечувати їхню безумовну реалізацію. Тому в будь-якій, чи то реальній, чи то надуманій схемі ниточки від нього тягнулися як догори - до Президента, так і додолу - до виконавців. Хто буде сумніватися, що міністр буває в кабінеті Леоніда Кучми і веде з ним бесіди на різні теми? Чи так вже важко переконати, що саме він удостоївся честі одержати злочинний наказ? Не буде ж Президент довіряти такі інтимні бажання офіцерам нижчих рангів. А Юрій Федорович, окрім того, і це не було таємницею, перебував з главою держави в дружніх стосунках, що реальність незаконного доручення тільки підсилювало. Не дивно, що саме його, в телефонному дзвінку із грузинського посольства, назвали причетним до злочину, в компанії з Олександром Волковим та кримінальним авторитетом (на той час депутатом Московської райради Києва) Володимиром Киселем.
Наступний момент, що обумовив долю екс-міністра, - тодішнє засилля організованих злочинних угруповань. Ні для кого не секрет, що запорукою їхньої живучості та ефективності, з одного боку, є високе міліцейське прикриття, а з другого, - безпосередня участь відставників, чи, навіть, діючих співробітників нижчого рангу. Тобто, в разі потреби, є на кого “списати” виконання злочину з летальним кінцем, причому з середовища МВС, що знову ж таки, безпроблемно виводить на першу особу відомства. Озвучене в телефонній розмові прізвище Кисіля, який контролював банди за участю міліціонерів, уже тоді підказувало на цю зв’язку. Перевертні, серед вірогідних вбивць журналіста, фігурували до моменту затримання офіцерів кримінальної розвідки Протасова, Костенка і Поповича. Зокрема, Юрій Нестеров. Розбійний напад на нього, що стався днем раніше, журналісти подавали не інакше, ніж в контексті його причетності до вбивства Гонгадзе.
“У таращанських лісах виникла ще одна іскра, яка привела до Майдану - до повстання проти КУЧМИ і кучмізму”, - сказав біля пам’ятного знаку журналістові Юрій Луценко. В цій фразі - вся суть і призначення “справи Гонгадзе”. На які б негативні оцінки не заслуговувала та епоха, вони мерхнуть перед способом, у який задумали припинити її існування. Аби випалити всіх, хто її уособлював, у смолоскип перетворили живу людину. Полум’я з неї не збили досі. Попри вмовляння і заклинання матері, знову і знову його роздмухують, захланно і один поперед одного загрібаючи жар політичних і владних дивідендів.
У далекому 2000-му іскрам від жертовного вогню належало запалити народні маси, спрямувати їхній гнів і біль на штурм президентських апартаментів. За такої мети, актуалізується питання нейтралізації силових відомств. Дерево, як відомо, легше валити тоді, коли воно підрізане. Задіявши в гонгадзегейті і Юрія Кравченка, і тодішнього главу СБУ Леоніда Деркача, розхитували стовбури, на які Президент міг спертися. Причому так, щоб вони не лише звалились на землю, а в падінні переламали хребти один одному. Це - третя причина, через яку міністр ВС, став однією з головних персон “справи Гонгадзе”.
Олександр Волков потрапив у перелік причетних до викрадення журналіста і як віддана, Леоніду Даниловичу, людина, і як особа, безпосередньо знайома з Кисілем. Чи то задля реалізації запасного варіанту, у разі, якщо головний (за участю Кравченка) дасть збій, чи то, задля дублювання, для підсилення ефекту. Тоді б вузликом, від якого тягнеться нитка і до Кучми (замовника) і до Кисіля (виконавця), був саме Волков. Проте досить скоро стало зрозуміло, що з таким партнером як Олександр Михайлович, далеко не заїдеш. Будь-кого, хто спробує його кудись відвезти, він відправить у протилежному напрямі на ракетоносії, з назвою на три букви. На відміну від Кравченка, котрий, висунутим обвинуваченням опирався досить мляво, а значить, знову і знову їх заохочував. І посадове положення зобов’язувало смиренно ходити колами пекла.
Відтак хвилі звинувачень, з різною періодичністю та силою, одна за одною накочувались на Юрія Кравченка, не ховаючи його, тим не менше, в своїй безодні. Основа тієї, що-таки накрила, зародилася разом з президентською виборчою кампанією 2004 р., хоча, безумовно, потугу для неї готували всі чотири роки перебігу “справи Гонгадзе”. Достатню енергію було накопичено вже в 2003 р., із розкручуванням “листів Гончарова” та наступним арештом Пукача. “Арешт Пукача - це прямий вихід на Кравченка.... якби заговорив Кравченко, то відразу... виникло би питання і про відповідальність самого Кучми”, - прояснив ситуацію Святослав Піскун ("Комсомольская правда в Украине", 22.04.05). Попри те, що за його ж свідченнями ("2000", 25.06.04), кандидат на найвищу відповідальність з самого початку “принципово і жорстко” поставив Генпрокуророві завдання: зробити все для розкриття злочину, а, отже, гріхів за собою не бачив.
За три роки розслідування, їх не знайшла і ГПУ. На допомогу прийшов новоявлений поборник режиму, керівник бандитського угруповання, на рахунку якого 11 викрадених з метою викупу, а потім вбитих людей, Ігор Гончаров. Написаних від його імені (або йому продиктованих) голослівних опусів було досить, щоб слідча комісія ВР, під головуванням Григорія Омельченка, постановила і вирішила: “Організаторами викрадення Георгія Гонгадзе, що спричинило важкі наслідки, є чотири високопосадові особи: Президент України Леонід Кучма, екс-глава адміністрації президента і нинішній голова Верховної Ради Володимир Литвин, а також колишній міністр внутрішніх справ (нинішній глава Державної податкової адміністрації) Юрій Кравченко й екс-глава СБУ (народний депутат) Леонід Деркач”. На початок втілення ухвали в життя (січень-березень 2005 р.), Литвин і Деркач з обойми випали. Перший ще був у фаворі, за організацію у ВР неконституційного анулювання результатів голосування 21 листопада та незаконної прем’єрської відставки Віктора Януковича, а другий - завдяки переходу на бік “помаранчевих” сина, Андрія Деркача.
Разом з тим, аби листи поцілили в того, кому вони призначалися (на ближніх підходах - у Кравченка, а на дальних - у Кучму), потрібна була воля Генпрокуратури на арешт когось з тих, хто б забезпечив стрільбу прямою наводкою. Стрілка рулетки, що вибирала жертву ще з 2000 р., врешті-решт зупинилась напроти керівника Департаменту зовнішньої розвідки МВС Олексія Пукача. З усією відповідальністю можемо означити саме такий розвиток подій, оскільки інших чинних та відставних офіцерів міністерства, яких публічно підозрювали в причетності до системи стеження за журналістом, на стадії слідства, навіть не допитали (ІМІ, 13.09.05). Зокрема, полковників Бердака і Сидоренка, та генералів Гапона і Прилипка. Попри те, що Володимир Бернак, у чині заступника начальника управління, як свідчив Сергій Чеменко, був старшим оперуповноваженим групи стеження, в другій половині дня 15 вересня. За словами першого заступника начальника Головного слідчого управління Генпрокуратури Романа Шубіна ("Факты", 23.12.05), згідно з планом, Гонгадзе збиралися викрасти саме того дня. Однак, тоді операція зірвалася. Довелось спробувати ще раз. Тому покази полковника рівноцінні показам його колишнього шефа, особливо на тлі недосяжності, останнього, для органів дізнання.
Проте в щільне опрацювання взяли лише Пукача. Припустимо, що в таких випадках, на власне заперечення провини, можна не зважати. Однак є об’єктивні речі. В посадові обов’язки начальника Департаменту МВС, як і будь-якого іншого керівника, особисте виконання тих чи інших завдань не входить. Його компетенція - організація всієї роботи. В даному випадку - по всій Україні. Як керівник секретного підрозділу карного розшуку, безпосередньо зі “спостерігачами” Пукач не контактував, і відповідних завдань, групам стеження, не видавав. Де-де, а в силових структурах, а тим паче втаємничених, ієрархія витримується чітко і неухильно. Тому в кожного, хто хоча б трошки знайомий зі специфікою їхньої роботи, виникає глибокий сумнів у тому, що чиновник такого рангу особисто інструктував, як висловився Святослав Піскун, "топтунів". Окрім того, газеті "2000" за 25.06.04 екс-Генпрокурор повідомив, що “злочин, у якому його (Пукача. - Авт.) підозрювали, не є тяжким”, а доказів “причетності до вбивства Гонгадзе встановлено не було”.
На момент проведення операції стеження, Георгій був пересічним громадянином України, маловідомим або, навіть, невідомим для правоохоронних структур. Через великий обсяг роботи (щоденні вказівки на проведення оперативних заходів), прізвища Гонгадзе, як говорить адвокат Пукача Сергій Осика, його підопічний не зауважив, що, в принципі, закономірно. На той час серед “клієнтів”, якими опікувалося його відомство, осіб “кавказької національності” було чимало, якщо не більшість. Підстава, для організції спостереження, теж не була резонансна і в очі не кидалася. Удостоювати Георгія “честю” особистої участі в його "відпрацюванні" керівнику Департаменту і генералові не було чого. Якщо ж виходити з того, що таке завдання перед ним поставив сам міністр, бруднити руки вбивством - теж не було потреби. Як випливає з версії слідства, Пукач мав відданих підручних - Протасова, Костенка і Поповича. Мабуть, не було б у нього проблем із пошуком інших виконавців вбивства журналіста, у разі, якби ті відмовились. Кого-кого, а головорізів за життєвим кредо в міліції навіть тепер, не те, що тоді, не бракує. І чи багато є прикладів вбивств, власноручно вчинених високопоставленими організаторами?
Воскреслі з мертвих
Ім’я Пукача в "справі Гонгадзе" з’явилось у 2003 р. Загалу воно стало відоме восени, в зв’язку з затриманням, а потім - арештом. До того часу, його не згадували ні серед організаторів чи учасників спостереження, ні серед організаторів викрадення, а тим більше, серед причетних до вбивства. Не було натяків на нього в численних “сливах” інформації, в т. ч. в “листах Гончарова”. Мабуть тому, що Департамент оперативного спостереження він очолив у серпні 2000 р., тобто, вже після першого раунду відповідних заходів щодо Гонгадзе. І з Кравченком його не просто було пов’язати. У близьких стосунках вони помічені не були.
Викрадення журналіста закидали бандитсько-міліцейському угрупованню з банди Кисіля. Зі співробітників МВС обвинувачували офіцерів УБОЗу м. Києва, передусім Московського району, й підрозділу "Сокіл", що входив у його систему. Саме вони фігурували, як безжалісні “орли Кравченка”. Кураторство над ними приписували генерал-полковникові Едуардові Фере. Якраз, через приятельські взаємини з Кравченком. Однак у 2003 р. від його “послуг” відмовились, оскільки прокласти місток: Фере - виконавці злочину, не виходило. Надто хиткі були обидва береги, щоб витримати тодішню конструкцію слідства.
В основу руху “справи Гонгадзе”, того року поклали матеріали повторних допитів, задіяних у розвідувальній операції, співробітників “сімки”. Щонайменше четверо з них, недавні випускники Академії МВС, на той час пропрацювали менше півроку. Фере ж, як відомо, очолював Головне Управління кримінального розшуку набагато раніше, протягом 1992-1995 р. р. Пробувати пов’язати його, тепер вже керівника апарату МВС, з молодими офіцерами одного з департаментів, звичайно, було можна. Тим більше, що посаду йому запропонував сам Кравченко, що давало змогу без будь-яких труднощів провести лінію зв’язку до міністра. Однак, на нижніх щаблях, вона потребувала, мінімум, однієї проміжної ланки. А це додаткові клопоти з її відбором, а ще більші - з просуванням. Іншими словами, аби досягнути точки виконавців вбивства, від Фере не так просто було відштовхнутись. Хіба що задіявши опору, у вигляді Олексія Пукача. Особливої зручності їй надавав той факт, що чинний у 2000 р. керівник “наружки”, Едуардові Вадимовичу був зобов’язаний своїм кар’єрним зростанням.
Відтак, хітом сезону 2003 р. став Олексій Пукач. Попри суттєву ваду. Всі дотичні до вищих міліцейських кіл того часу знають, що керівник ДОС не мав прямого виходу на міністра. Стосунки між Кравченком і Пукачем не виходили за межі службових, поза стінами міністерства вони ніколи не зустрічалися. Такий формат взаємин в інтерв’ю "Трибуні" (24.03.05) підтвердив і помічник Юрія Федоровича, Станіслав Сорока. Тож, потрібен був третій, той, кому міністр беззастережно довіряв. І тут уже й Фере став підмогою для Пукача. До того ж, що в "справі Гонгадзе" він був достатньо розкручений. Проте, в явному вигляді, з системи обвинувачуваних він випав.
Наприкінці червня у важкому стані, з діагнозом “інсульт”, потрапив у центральний госпіталь МВС. Напасть звалила раптово за дивних, і нез’ясованих досі, обставин. За три тижні гострий тромбофлебіт збив з ніг його шефа по ДУС, Юрія Дагаєва. Попри лікування в австрійській клініці, 22 липня той помер. Початок кінцю, поклала подорож на теплоході по Дніпру, точніше, одне з бурхливих застіль, під час неї. До Фере доля теж не була прихильна. Клінічна смерть і знекровлення більшої частини кори головного мозку завершилось комою, в якій той перебуває й понині.
Звичайно, і спосіб життя, і вік, і довга та виснажлива боротьба Дагаєва за життя дружини, цілком могли увінчатися передчасною смертю. Однак, є обставини, які дають підстави для сумнівів в тому, що вона була природна. Найперше, кидається у вічі, що в потойбічний світ товариші-соратники відійшли майже синхронно. По-друге, обоє, життєву дорогу завершили буквально за кілька тижнів по тому, як слідство одержало нові свідчення учасників стеження за Гонгадзе. За ними, головна провина за невідому долю журналіста, лягала на Пукача.
Судячи з усього, в грандіозному дійстві, яке вже набирало оберти, живим їм місця не було. Як запевняють експерти-токсикологи, і інсульт, і тромбоемболію можна спровокувати, впливаючи на організм отруйними речовинами.
Відповідь на запитання, чому саме на тому відрізку часу душі генералів покинули грішне тіло, частково можна одержати в подіях сьогоднішніх.
Напередодні чергової річниці з дня зникнення Гонгадзе, а більше у зв’язку зі спробами якось залагодити справу з організаторами та замовниками злочину, яка, в сенсі доказової бази, намертво вросла в землю, в пресі, зокрема в Інтернет-виданні "Главред" і газеті "Сегодня", з посиланням на джерела в органах слідства, з’явились матеріали під промовистою назвою “Нові імена в справі Гонгадзе або мовчання генералів”. За оприлюдненою версією, ні Кравченко, ні Кучма не причетні до зникнення, а тим більше вбивства журналіста, позаяк обидва, за свідченнями певних джерел, були цим фактом надзвичайно здивовані і вживали всіх необхідних заходів, щоб ситуацію виправити.
Не треба думати, що різкий розворот у “справі Гонгадзе” - наслідок пробудженого милосердя чи справедливості, стосовно шести років бездоказово обвинувачуваних у злочині. Причина в прогалинах, через які слідству, а за ним суду, важко переступити. В умовах часткової зміни влади в Україні та інтересу до перебігу судових слухань з боку народних депутатів, вони можуть “вилізти боком”. Окрім того, судовий процес над обвинувачуваними у вбивстві Георгія, важко уявити без показів Леоніда Кучми. Про свою готовність дати свідчення він неодноразово заявляв. Поза сумнівом, що саме він скаже: “Це була величезна політична провокація, спрямована як проти чинного президента, так і в цілому, проти України”. Відтак існує нагальна потреба підправити позицію устами журналістів, а головне, відвернути можливу появу в матеріалах справи, хоча би натяку на іншу державу. Якщо вже є підстави думати, що журналіста вбили аби послати в нокаут Президента Кучму, то коло замовників треба передчасно звузити до вітчизняних, на крайній випадок - російських.
За наявної доказової бази, процес з самого початку був приречений на поразку. Навіть, якщо вдасться винести вирок Протасову, Костенку і Поповичу, і вони його не оскаржать. Вбивство все одно залишиться без вбивць. Якщо ж зважити на заперечення належності таращанського тіла її синові, з боку Лесі Гонгадзе, й без вбитого журналіста. Підсудні готові визнати лише споглядальну співучасть. Душогубство Пукача не доведене. Докази обмежуються показами заарештованих, які легко вкладаються в поняття обмови. Але навіть якщо їх сприймати за правду, нез’ясованим залишиться мотив, котрий підштовхнув екс-керівника "наружки" до злочину. Без встановленого мотиву вбивства, як говорить член Національної комісії України зі зміцнення демократії та верховенства права, суддя у відставці, Юрій Василенко, справу взагалі не можна розглядати в суді, оскільки через відсутність суб’єктивних ознак, нема й самого злочину.
Формулювання в матеріалах справи: Пукач отримав наказ від “невстановлених слідством осіб з керівництва МВС” провести “оперативно-розшукові заходи (зовнішнє спостереження)” та вдатися до “заходів фізичного впливу” щодо Георгія, вирішує проблему лише частково. По-перше тому, що виконання наказу не можна вважати повноцінним мотивом. По-друге, питання, чим керувалися високі чини міністерства, так і залишилось без відповіді. По-трєтє і головне, не простежується замовник з-поза міліцейського відомства. Втім й самі, сказані від імені Пукача, слова, ще потребують підтвердження. Можна, звичайно, привести нових свідків і пред’явити запізнілі листи чи записки з того світу. Проте, на тлі численних казусів, які нам демонструє слідство, це, вже, навіть, не буде смішно. Терпець, у сприйнятті нісенітниць, теж має край. Не має шансів пройти й мотив, запропонований журналістами "Главреду", так званий житловий. Журналіста, Пукач нібито вбив, за обіцяну трикімнатну квартиру. Звісно, заохочення чимале, але не для особи, котра мала двокімнатний кооператив.
Невмотивоване вбивство, в свою чергу, перекриває дорогу до вже оголошеного замовника. І навпаки, відсутність, доведеного слідством замовника, заперечує замовний характер вбивства. Відповідно, втрачають сенс організатори. Досі, до їхнього числа, зараховували Кравченка. Проте зрозуміло, що через відчуженість у стосунках, доручення Пукачу на стеження, а тим більше, на вбивство, він дати не міг. З другого боку, навіть, якщо вдасться оформити плівки Мельниченка, як підтвердження Кучми-замовника, залишається фактор нереалізованого завдання. Міністр його, начебто, одержав, але кому спустив доручення далі, - не відомо. Ланка “Пукач”, із названих вище причин, випала. Ситуацію цілком можна трактувати так, що нижче міністра справа не пішла, а вбивство Гонгадзе - наслідок самодіяльності керівника ДОС.
Однак картина кардинально міняється, якщо між двох генералів поставити третього, тобто Едуарда Фере. Позаяк, він такий же безмовний для суду і слідства, як Кравченко, і Пукач, ніщо не заважає. Зв’язок Президент-замовник-полковники-виконавці, знову поновлюється. Якщо ж Кучмі, нарешті, вирішили дати спокій, замовник все одно залишається, але вже в особі Фере.
Певну пікантність, правда, вносить джерело інформації про замовлення Гонгадзе - записи Мельниченка. Замінити їх нічим. Попри, загалом абсурдну поведінку, наполягати на особистій присутності, під час цієї розмови, екс-майор не буде. Відтак, доводиться шукати інші способи узаконення незаконного. Зокрема, залучати свідчення експертів, що аналізували “плівки”. Пробний шар виступом головного спеціаліста компанії “Бек-Тек”, яка займається судовим об’єктивним аналізом аудіо- і відеозаписів, Дугласа Лесі, у ВР вже запустили. Він ще раз підтвердив, що записи автентичні, їх робили на цифровий диктофон “Тошіба”, а інформацію не редагували.
Залишається змусити визнати ці аргументи Генпрокуратуру. Поки вона опирається, наполягаючи, що, за відсутності оригіналів записів і даних, як їх зробили, робити висновок, піддавались вони монтажу чи ні, не можна. Відтак, причетність до злочину вищих посадових осіб держави й далі залишається під питанням. У нашій країні, втім, щоб його зняти, досить сили спікерської посади. Тим більше, що воля поставити крапки і сказати - “так - вони винуваті”, аж випирає.
Є й прецедент відмазки Мельниченка від карної справи за фактом несанкціонованої фіксації розмов у Кучми на Банковій. Мовляв, діяв чоловік у стані крайньої необхідності. Єдина поки що нездоланна перешкода - співучасники процедури запису, з високою вірогідністю - іноземні. Як би не клявся заступник голови СБУ Іван Герасимович, що екс-майор діяв сам, а спецслужб інших держав й не було і близько, його словам мало хто вірить. Зокрема, генерал-майор управління держохорони Сергій Кислов, самодіяльність екс-колеги начисто відкидає. “Микола Мельниченко був дрібною “шісткою”. Він потрібен був для того, щоб легалізувати інформацію”, - сказав з цього приводу досить обізнаний в “справі Гонгадзе” екс-працівник І-го відділу КДБ СРСР Юрій Швець (“Закрита зона”, травень 2005 р.). Однак, віру можна зміцнити, якщо назвати хоча б помічників, замовників, наприклад, Дагаєва і Фере. Власне ця сентенція “червоною ниткою” проходить через згадані публікації.
Обоє начебто сприяли групі, неідентифікованих досі, осіб, котрі збирали компромат на Леоніда Кучму, чи то задля того, щоб зробити його “ручним”, чи то задля усунення з посади, в порядку імпічменту. З цією метою, за посередництва Мельниченка, в кабінеті №1 встановили пишучий пристрій, і, дочекавшись слів, які можна тлумачити, як замовлення вбивства, в даному випадку. Георгія, зробили свою чорну справу. В разі успіху, саме за ними закріпиться слава замовників документування розмов Леоніда Даниловича, що само по собі, зніме питання дотичності до процедури запису чужоземних розвідок.
До співучасті у вбивстві журналіста генералів прив’язали й свідчення особистого водія Пукача, Олександра Поповича. Згідно з ними, наприкінці жовтня 2000 р., він возив свого шефа в заміський ресторан на зустріч з Дагаєвим і Фере. Після консультацій з ними, Пукач перезаховав Гонгадзе і обмовився про це шоферові. На Фере, також, хочуть повісити причину необізнаності Кравченка стосовно справжньої долі Гонгадзе. Нібито, він її умисно приховував.
Звідси розуміння, чому в історії з Гонгадзе опинився далекий, за посадовими обов’язками, від її перипетій, Юрій Дагаєв. Під егідою міністра Кравченка у 1996-1998 р. р. - начальник ДАІ, до лютого 2000 р. - заступник міністра ВС, а з того часу, тобто, більш як за півроку з дня трагедії з Георгієм, - керівник Державного управління справами. Аби закинути Фере згадану вище оборудку, до нього треба приставити надійного спільника. З огляду на тривалі приятельські взаємини, звісно, Дагаєва. Знадобиться він і в задоволенні бажання висунути звинувачення по “справі Гонгадзе”, Володимирові Литвину. Тодішній спікер, як особисту трагедію сприйняв смерть керівника ДУС і на прощальній церемонії назвав його старшим братом.
Однак версія замовлення прослуховування президентських апартаментів ким би то не було - відверта підстава екс-майора, яка зводить нанівець прекрасні пориви його душі. На таких умовах, він у гру не ввійде. Проте, цю вирву теж можна обійти, сказавши, що Гонгадзе позбавили життя не під записи Мельниченка.
Усі названі герої були дійовими особами “справи Гонгадзе” і в 2003 р. Правда, відведені їм ролі були інші: Леонід Кучма - замовник вбивства, Юрій Кравченко - його організатор, Едуард Фере - зв’язковий з Пукачем, Юрій Дагаєв - подільник Фере, Олексій Пукач - організатор стеження й викрадення, Володимир Кисіль та його “орли” - безпосередні вбивці. Як не дивно, але скарб із ескізом схеми, потрапив до рук відставленого з органів внутрішніх справ ще 1998 року, Ігоря Гончарова і членів його банди. Саме їм належало донести до світової та української громадськості вміст віднайденої скриньки.
Ланку Фере-Дагаєв вилучили ще до початку активної фази операції, старт якій, дали опубліковані листи міліцейського “перевертня”. Треба думати, через безперспективність одержати від них потрібні свідчення, а тим більше, підтвердження їх, на суді. Більше того, їм було під силу, щонайменше сповільнити, рух дзиги звинувачень. З огляду на впливовість, вольові якості та близькість з Леонідом Кучмою.
Спроба безкровної нейтралізації, успіхом не увінчалась. Мова йде про історію лютого-березня 2002 р., пов’язану з іменем колишнього громадянина України (на той час мешканця США) Бориса Мостового. На сайті "УП" перебіжчик Юрій Швець (під псевдонімом Петро Лютий) опублікував статтю, в якій виклав зміст листа бізнесмена-емігранта до Фере. В ньому Мостовий нагадав про хабара в сумі 1 мільйон 200 тисяч доларів, якого начебто у вигляді машин та будинків, дав Кравченкові, Фере і Дагаєву за сприяння бізнесу. Депутати Григорій Омельченко, Анатолій Єрмак і Віктор Шишкін негайно попросили Генерального прокурора України, голову СБУ і міністра внутрішніх справ провести розслідування обставин оборудки, вважаючи, що оприлюднена інформація - достатня підстава для порушення низки карних справ.
Однак вляпати генералів у “справу Гонгадзе” хоча би такою мірою, так і не вдалося. Тож петлі, на яку можна було б підчепити гак більш-менш правдоподібних звинувачень, не було. Одна єдина, а саме закиди у вивезенні Георгія в Чечню, відпала з моменту, коли жереб упав на Пукача. Місце вбивства журналіста, відповідно, треба було змінити, перемістивши його поближче до обійстя тестя генерала.
Та це не означає, що в “справі Гонгадзе” їм взагалі не було місця. Функція розчину, що зцементовує кінці Пукач-Кравченко, за ними залишалась й надалі. Правда, посмертно. Звинувачувати їх, як зараз Пукача, збирались заочно.
Ланці Кисіля належало існувати до зізнань у вбивстві Георгія його підручних, чи, навіть, його самого. Попри те, що вони так і не відбулися, який їх чекав кінець, - ми все таки побачили. В день виходу Пукача на волю, що знаменував провал всієї операції, кримінального авторитета спробували підірвати. За подіями березня 2005 року, зрозуміла тодішня участь Юрія Кравченка, втім як і Президента Кучми. Під вагою “зізнань” Пукача і безпосередніх учасників вбивства, йому було досить відмовитись від посади.
Аби заарештувати Олексія Пукача, досить було звинувачень у передчасній утилізації документів. Його адвокат Сергій Осика в інтерв’ю "УП" за 22.06.04 говорив, що “він знищував тільки ті секретні документи, в яких минув термін збереження”. Насправді, під ніж попали й ті, яким належало зберігатись до січня 2004 р. Інша річ, що ситуація була штучно інспірована. І задля того, щоб підставити Пукача, і задля того, щоб стерти з лиця землі єдині папери, де була конкретна інформація про осіб, які стежили за Гонгадзе. Для керівника “наружки” небезпеки вона не становила. Інакше б, про її знешкодження, він подбав раніше. Підстави для занепокоєння вже були. Допити офіцерів, що брали участь в оперативно-розшукових заходах, зокрема, Григорія Сергієнка, розпочались ще в листопаді 2002 року. Якщо ж виходити з того, що Пукач сам своїх колишніх підлеглих супроводжував на Різницьку й змушував давати неправдиві покази, то позбавитись компромату, який був у його підпорядкуванні, мав би неодмінно.
Були б ці матеріали хоча би в копіях у ГПУ, Костенко, Попович і Протасов не сиділи б зараз у залі суду. Через залізні аргументи, у вигляді облікових документів, звинувачувати їх по “справі Гонгадзе” ніхто б не наважився. Тепер уже відомо, що статтею “зловживання владою або службовим становищем співробітником правоохоронних органів” ув’язнення Пукача тільки розпочиналось. Під вартою він мав дізнатись, що провина його набагато більша. За ним числиться й організація та викрадення журналіста. Мабуть, саме тому, йому так і не пред’явили обвинувачення. Що саме інкримінують, уперше стало відомо на судовому засіданні 5.11.03, де на вимогу адвоката переглядали призначення запобіжного заходу. Проте, закидати викрадення одному Пукачу, було б безглуздо. Без асистентів, у такій справі, не обійтися. Найперше тих, хто того дня, більш-менш правдоподібно, міг бути задіяний в оперативно-розшуковій роботі. Якщо ж приписувати злочин особам, які в цей час на об’єкті “Гонгадзе” не чергували, всі документальні свідчення реальних подій й персон, мають бути передчасно прибрані.
Із загальної маси відібрав їх не Пукач. 17.07.03 виїмку зробили працівники ГПУ за участю слідчого Юрія Грищенка. Відповідні табелі та відомості зберігаються в 2-му управлінні ДОС. В центральне управління, тобто під безпосередню опіку Пукача, їх доставили на вимогу Генпрокуратури. За деякий час, начальнику секретаріату Людмилі Левченко, передали на зберігання документи з фінансового відділу. Все це робили для того, щоб мати підстави говорити, що керівник Департаменту бачив їх особисто, і саме тому віддав розпорядження на утилізацію в момент, коли вони ось-ось мали потрапити до слідства. Ще кілька спритних рухів, і без будь-якого шахрайства кістяк, на який можна наростити м’язи інших гріхів, сформовано. Як-не-як, а підлеглі Пукача дійсно стежили за Георгієм.
Відтак задачка звелася до того, щоб провести повторні допити й “вибити” з них усю інформацію, якої бракує, що й було зроблено протягом 2.06-12.06 2003 р. В результаті, в долі Гонгадзе ще рельєфніше відобразилась роль МВС, а в протоколах з’явилось ім’я Олексія Пукача, причому максимально дискредитоване. Екс-керівник “наружки” постав як такий, що організовував й особисто стежив за Гонгадзе 16 вересня, залякував молодших офіцерів щодо поширення відповідної інформації, спонукав їх до дачі неправдивих свідчень. Ці документи мали бути ще одним засобом тиску на Олексія Петровича з тим, щоб він “взяв на себе” викрадення Гонгадзе. До ув’язнення, оприлюднювати їх не тільки не випадало, а й було небезпечно. Це вже під час президентських перегонів, наперед знаючи їхній єдино можливий результат, пішли ва-банк. А в 2003-му суть справи переповідали “листи Гончарова”. Правда, без персонажу на ім’я Пукач.
Пояснень цій нестиковці може бути декілька. Листи писали у березні-лютому під зовсім інших обвинувачуваних на нижніх щаблях (верхні - Кучма і Кравченко, мінятись не могли в принципі), зокрема, бандитів з угруповання Нестерова та “соколят” київського УБОЗу. Проте, сценарій так і не реалізували. Війна з Іраком і сподівання на участь в ній України, змусили США призупинити атаку на Президента. Як тільки відповідне політичне рішення було прийнято, її відновили знов.
Чому відмовились від викрадачів з УБОЗівського середовища, звузивши їхню роль лише до вбивства, однозначно сказати важко. В “листах Гончарова”, між Кравченком і виконавцями вбивства, немає посередника, а прямий зв’язок між ними, абсолютно неправдоподібний. Номінантом на проміжну ланку, вочевидь, був Фере. В усякому разі, фразу “хай Кравченко скаже на мене”, приписують саме йому. Покази одного з учасників банди перевертнів, яка зараз перебуває під судом, екс-начальника відділу кадрів “наружки” В. Лисенка, за якими, Гончаров часто відвозив документи Фере, підтверджують вірогідність таких намірів. Однак із певних причин (в тому числі, наведених вище) стало зрозуміло, що його карта не зіграє. З огляду на передчасну смерть, можна припускати, що на цю тему з ним, у присутності Дагаєва, була досить відверта бесіда. Інакше, чому б їм обом навічно запечатувати рота?
З цього чи з іншого мотиву, але схему довелось міняти. Оскільки в контексті “справи Гонгадзе” вже був розкручений бренд співробітників кримінального розшуку, і вони реально були задіяні в процесі, вирішили ними й обмежитись. Але знову ж таки, між виконавцями злочину і міністром Кравченком, необхідна була природна прокладка. Передусім її забезпечував зв’язок: агенти "наружки" - Пукач. Мала вірогідність тандему Пукач-Кравченко, була не така вже важлива, оскільки про реальні взаємини між ними, знала мала кількість осіб. До того ж його підсилювала участь Фере, навіть на рівні припущення, позаяк живий, поза сумнівом, він у цю схему не вписувався.
Попри те, що вже повним ходом йшло відпрацювання нової лінії наступу (повторні допити свідків, знищення облікових та бухгалтерських документів ДОС) стару заготовку з Гончаровим все ж таки запустили в обіг. Мабуть тому, що головне її достоїнство - звинувачення у вбивстві Гонгадзе співробітників МВС, залишалось архіактуальним і надалі. Які підрозділи, в кінцевому рахунку, будуть цапами-відбувайлами, для пересічних українців особливого значення не мало. Тонкощі для фахівців. Кравченко й Кучма потрапляли до ганебного стовпа в будь-якому разі. Окрім того, історія з “листами Гончарова” тримала в спокої тих, для кого насправді збирали хмиз для жертовного вогнища.
Після оприлюднення протоколів допиту свідків, тодішній Генпрокурор Геннадій Васильєв повідомив, що на початку їхнє змістовне навантаження обмежувалось документуванням факту стеження за Гонгадзе. Правдивість його слів підтверджує публікація Олега Єльцова в "Гранях" від 15.01.01, за результатами, начебто, власного журналістського розслідування. В контексті описаної в загальних фразах операції зовнішнього спостереження автор озвучив чотири прізвища - Чеменка, Салашенка, Ярошенка, Назарчука. Як особа, котра з цього приводу писала доповідні міністрові Кравченку, фігурує начальник першого відділу УКП Михайло Пустовіт. Про Олексія Пукача - ні слова, що означає, що планів відносно нього на старті “справи Гонгадзе”, не було. В ній він з’явився на марші.
На окрему увагу заслуговує питання походження вихідних даних для статті. Генпрокуратура їх “слити” не могла, оскільки допити офіцерів проводила набагато пізніше, й не всіх, зі згаданих Єльцовим у першому заході. Міліцейське відомство взагалі, до останнього, заперечувало сам факт стеження, якщо бути точним, устами заступника міністра Геннадія Москаля, визнало його лише в березні 2005 р. Як пише Семен Шевчук, ("УП", 30.06.05), співробітникам СБУ, які розслідували “справу Гонгадзе”, ввійти в контакт із чинними працівниками ГУКР - одного з найзасекреченіших підрозділів конкуруючої силової структури, а тим більше, схилити їх до надання інформації, було неможливо. Відтак, спецслужбісти змушені були діяти через родичів і знайомих працівників “наружки”. З області фантастики, що учасники стеження журналістові організували явку з повинною.
З інтерв’ю радіо "Свобода" від 7.08.03 випливає, що інформатором був Ігор Гончаров, у що віри мало. Як в самі розвідувальні можливості відставного міліціонера, так і з огляду на поширені від його імені відомості. Достеменно знаючи, хто стежив за Гонгадзе, правильно він мав би назвати й викрадачів та виконавців. Прізвищ Костенка, Протасова, Поповича і Пукача він, як відомо, не згадав. Звідси напрошується висновок, що Гончаров у цій історії - лише ширма. Єльцов одержав інформацію від іншого джерела. Джерела, що стояло, і, на жаль, стоїть і досі над усіма задіяними в “справі Гонгадзе” структурами, задає їй тон, напрям, контролює перебіг, включно із “витоками” даних.
Нинішні підсудні, до речі, є беззаперечним індикатором підігнаності змісту протоколів допиту під арешт Пукача. За подією вечора 16 вересня 2000 р. йому збирались інкримінувати тільки викрадення, за вбивство належало нести покуту членам банди Кисіля. Судячи зі слів “мене разом з Кисілем звинувачують у вбивстві журналіста”, які Олексій Петрович сказав батькам своєї дружини ("Факты", 02.02.06), цей замисел він розгадав. Зрозуміло, що в такому випадку не було потреби згадувати, як вбивць, співробітників кримінального розшуку. Сьогоднішніх обвинувачуваних нема навіть у переліку тих, хто брав участь в оперативно-пошуковій роботі. Якби вони дійсно були в ній задіяні, їх би також “здали”, і вони б у червні 2003 р. давали свідчення. Тим більше, що, як запевняє слідство, є свідки процедури викрадення з числа агентів “наружки”, які в той час були на зміні. Саме на підставі їхніх показів, в останній день лютого 2005 р., були затримані номінанти на співучасників злочину. Що заважало прокуратурі їх допитати два з половиною роки тому?
Окрім того, троє з учасників стеження, а саме Ярошенко, Салашенко, Назарчук, як писав у 2001 р. Єльцов, після заяви Гонгадзе в Генпрокуратуру, були звільнені з роботи. Чому б це вони мали боятись тиску з боку Пукача? І як взагалі, в такому разі, він міг контролювати їхні покази? Судячи з першої реакції верхівки ГПУ, про розширені протоколи допитів слідча група, яка працювала в часи Васильєва, навіть не знала. Вочевидь, знайшла їх тільки після оприлюднення копій на спеціально створеному задля цього сайті www.delogongadze.org.
Двічі герой
Результати повторного допиту співробітників кримінальної розвідки МВС, лягли в основу фундаменту будівлі, яку невдовзі мав увінчати шпиль звинувачень Президентові Кучмі. З ними ще раз спробували щастя у 2004 р., використавши, як аргументи для апеляції на рішення Печерського районного суду, що 23.04.04 скасував постанову ГПУ про порушення карної справи відносно Пукача. Заразом вдалось вирішити головне завдання - переманити на свій бік виконроба в особі Генпрокурора Святослава Піскуна. Без його повноважень далі будова рухатись не могла, як і не здатна була досягнути завершених форм.
З того часу Святослав Михайлович попав під опіку “Нашої України” і вона ревно оберігала його генпрокурорську недоторканість, над якою вже нависла загроза відставки. В її передчутті, аби засвідчити свою приязнь до ще керівника ГПУ, зі словами: “Святослав Михайлович, за нашими даними, вас хочуть зняти через парламент. “Наша Україна” не дозволить. Віктор Ющенко вас підтримує”, приїхав Петро Порошенко ("КПвУ", 22.04.05). Інтерес фракції Ющенка у збереженні Піскуна на посаді, полягав у тому, що той наблизився до висунення звинувачення Леонідові Кучмі. В разі успіху, з’явилась би можливість достроково усунути його з посади й встановити контроль над державними інституціями. Швидше за все, через ескалацію вуличних акцій, як це було того ж року в Грузії, втім і в Україні наприкінці 2004-го. Президентські вибори вже б відбувались під патронатом проющенківських сил. Зрозуміло, без другого, а тим більше третього туру і з результатом аналогічним або близьким до того, що одержав Міхаїл Саакашвілі, - 95% підтримки виборців.
Відтак антивладні на той час вітчизняні й закордонні кола ще довго проливали сльози розпачу з приводу відставки Піскуна. І було чого. Атомний реактор “справи Гонгадзе”, хоча і з проблемами, але почав виходити на задану потужність. Ланцюгова реакція все більше набирала ознак незворотної і некерованої для влади. А тут Леонід Кучма, підписавши Указ про звільнення Генпрокурора, вставив у її епіцентр графітовий стрижень. Потужного вибуху, з усіма його руйнівними наслідками для держави, вдалось уникнути. Президент вкотре зірвався з гачка відсторонення від влади, а карета “справи Гонгадзе”, що вже набирала швидкість, попри щедру позолоту, знову перетворилась у неповороткого гарбуза. Щоб хоч якось поправити ситуацію, незважаючи на приставку "екс-", "НУ" вимагала звіту Святослава Михайловича у ВР, як виразився, тоді ще член цієї фракції Микола Томенко, щоб “створити добрий прецедент”.
Обіцянка й готовність відновити траєкторію польоту “справи Гонгадзе” (після глобальнішого “розірвати клан донецьких і клан Медведчука-Суркіса”, звісно) - один з чинників, завдяки яким Святослав Михайлович поновився на посаді, й майже рік обіймав її, за Президента Ющенка. Як сказав сам Віктор Андрійович, “є обставини, по яких я вважав би, що цей Генпрокурор має пройти свій шлях”. Дорога, як ми знаємо зі слів самого мандрівника, мала впертися в прохідну частину виборчого списку “НУ”.
А в 2003 р., врятувати операцію від краху не допомогла навіть донорська кров, влита новоприбулим американським послом Джоном Хербстом. Попри те, що “справою Гонгадзе” він заопікувався щойно приступивши до виконання своїх обов’язків. Вже на своїй першій прес-конференції посланець США виявив бажання почути відповіді на досі не з’ясовані питання і побачити винуватих на лаві підсудних. Не було б у цьому нічого незвичного, якби мова йшла про співвітчизника, або злочин, скоєний на рідних теренах. Історія ж з Георгієм - суто українське явище (хоча і зі світовим розголосом), її розслідування поза компетенцією чужоземних дипломатів. Таких завдань, згідно з міжнародним правом, вони не можуть собі ставити в принципі. Тим не менше американська амбасада їх окреслила, як і ціль, яку треба досягнути. Її посол артикулював, як притягнення до відповідальності винуватих. Звісно, не виконавці вбивства його цікавили. Хто саме, без всякої езопової мови сказав, виступаючи 16 вересня в Конгресі США, конгресмен, голова Гельсінської комісії США Крістофер Сміт - Президент Кучма та інші високопосадові чини, які, як випливає з аудіозаписів, обговорювали необхідність усунення Гонгадзе.
Генпрокурор Піскун, який уже ступив на стезю, що виводила до начебто організаторів злочину, а, значить, і замовників, в особі американського посла одержав суттєве підкріплення, втім, як і погонича. “Я неодноразово спілкувався на тему розкриття вбивства Гонгадзе з послом США Джоном Хербстом”, - зізнався він в інтерв’ю "Комсомольская правда в Украине", опублікованому 22.04.05. Та ні високе покровительство, ні власні виверти, хитрощі й підлабузництво, відставки не зупинили. Місце біля керма ГПУ довелося уступити іншому. Заокеанські друзі, щоправда, в біді не залишили. За свідченнями Святослава Михайловича тому ж виданню, до нього додому прийшли три представники посольства і, попередивши про можливу загрозу життю, запропонували політичний притулок у США.
Ніяка небезпека на Піскуна, безумовно, не чатувала. Причиняти смерть йому одному не було сенсу, оскільки доступ до матеріалів справи мали багато осіб, передусім слідчі. Причому обсяг їхніх знань був набагато більший, ніж в керівника ГПУ. Та, спіймавши облизня в одному напрямі, американці тут же спробували втамувати голод на іншому. Заманивши Піскуна на Захід, сподівались розгорнути чергову інформаційну кампанію, лейтмотив якої б, становила історія з перехоплення українською владою Генпрокурора на ближніх підступах (рівень організаторів та замовників) до розкриття “справи Гонгадзе”. “Ви на правильному шляху”, - заохотили його дипломати, з’ясувавши перед тим, чи вловив клієнт “істинні” причини свого звільнення. Якось забувши при тому, що в умовах незавершеного розслідування правильний шлях чи ні, може знати лише той, хто його вже пройшов, або той, хто бажав би, щоб саме так він виглядав.
Утім саме таке звучання відставка Піскуна мала в світових ЗМІ і в коментарях багатьох вітчизняних політиків. Можна тільки уявити величину децибелів, якби біля мікрофона стояв сам герой. Куди там невиразним і скрипучим “плівкам Мельниченка”, які, окрім того, вже не проймали душу й не вибивали сльозу! За півтора роки, як один з доказів “кришування” старою владою вбивць, з присипаних пилом архівів, історію витягнув і Віктор Ющенко: “Я не виключаю того, що зняття Генпрокурора пана Піскуна було пов’язано з тим, що слідство значно наблизилося до розкриття цієї справи”. Святослав Михайлович у відповідь на цю, а ще більше на іншу люб’язність “запишіть, так питання (відставки Піскуна. - Авт.) не стоїть” теж в поклоні зняв капелюха: “В нас є така версія, що це (вбивство Гонгадзе. - Авт.) було спеціально зроблено, аби підставити Віктора Андрійовича. І я хочу, щоб ви це знали” ("УМ", 5.05.05).
Підтвердити доказами свою геніальну ідею Піскун так і не встиг. Судячи з пост-генпрокурорських інтерв’ю, - воліє про неї не згадувати. Його послужний список і без того прикрашає двічі розкрита “справа Гонгадзе”. Окремі її віхи, описані вище. Жертви також. Рік президентських перегонів, хресну ходу обраних на муку, тільки пришвидшив.
Далі буде...
До теми:
