Аратта - На головну

24 липня 2017, понеділок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- під час англо-бурської війни (Південна Африка) в 1899-1902 роках, командир одного з загонів бурів українець Юрій Будяк, врятував від розстрілу одного молодого англійського журналіста. Згодом останній допоміг Ю.Будяку вступити до Оксфордського університету. В 1917 році Ю.Будяк працює в уряді Української Народної Республіки. В 1943 році Юрій Будяк помирає в радянському концтаборі. Англійського журналіста звали .... Уїнстон Черчілль....

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Розтоптана честь, сплюндрована пам'ять

Національне питання 15802 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 28.09.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Рій охорони "Довбуша" 31 серпня 1944 р. на хуторі Заясенів біля села Яблунів Турківського району Львівської області. Фото з "Літопису УПА".
Рій охорони "Довбуша" 31 серпня 1944 р. на хуторі Заясенів біля села Яблунів Турківського району Львівської області. Фото з "Літопису УПА".
Якщо народ навіть за умов поневолення зміг зберегти свою честь, то такий народ, безумовно, буде вільним. Коли ворог плює в душу твоєму народу, коли він витирає ноги об честь твоєї Батьківщини, то відповіддю на це мають бути не слова, а черга з автомата.

”...Якось влітку 1950 року спецпідрозділ МГБ в складі роти з декількома собаками виявив групу оунівців чисельністю 4 чоловіки і розпочав їх переслідування. Оунівці спочатку перестріляли собак, а потім, відчуваючи, що від переслідування їм не відірватися, заскочили в одну з хат хутора, який опинився по дорозі. Оунівці дали бій. Підходив вечір, треба було виграти час, і вже потім вночі прориватися. Довго греміли постріли на хуторі. Оунівців було четверо, але вогонь вівся з семи точок. Нічого не міг зрозуміти Селіванов. І все з’ясувалося тільки через декілька годин, коли закінчилися набої і гранати у тримаючих оборону. Солдати увірвалися в хату, де декількох людей було поранено пострілами з пістолета чотирнадцятирічним підлітком, який лежав біля вікна з перебитими кулями ногами. Поруч з ним був автомат з порожнім диском. Це була остання жива людина в хаті. Крім чотирьох оунівців, з виявлених в хаті після бою ще трьох автоматів стріляли старенька жінка, її дочка та син-підліток, який залишився живим. Ось чому вогонь вівся одночасно з семи точок. Під час цього бою Селіванов втратив восьмерих солдат. Кілька людей було важко поранено. Осліплений гнівом майор витяг хлопчика на вулицю і тут же біля хати його розстріляв...” Так боротьбу наших дідів за Україну описують її вороги – бувші емгебісти (Г.Санніков ”Большая охота”).

Хто ж були ці люди – воїни УПА і бойовики ОУН? В переважній своїй більшості – це прості українські сільські хлопці та дівчата, які ще змалечку пізнали, що таке бідність і важка праця. З дитинства вони були вимушені важко працювати, допомогаючи своїм батькам в їх виснажливій праці на полі та по господарству. Зараз таких, як вони, прийнято називати ”пересічні українці”. При згадці саме про таких, як вони, простих сільських роботяг, у сучасного зажравшогося міського сноба рот кривиться від зверхньої посмішки. Вони не могли отримати вищої освіти, більшість з них, в кращому випадку, мали за плечима лише декілька класів початкової школи. Вони не змогли б красномовно повправлятися у глибокомудреному філософствуванні про незалежність України, як це роблять теперішні високоінтелектуальні клоуни.

Вони знали тільки одне: Україна, її воля та її честь – це ті найвищі цінності, які необхідно захищати ціною власного життя до останньої краплі крові, до останнього подиху. Саме ці прості люди здатні були зрозуміти просту істину: не втрачено честь – не втрачено нічого. І якщо народ навіть за умов поневолення зміг зберегти свою честь, то такий народ, безумовно, буде вільним. Саме ці прості люди чітко усвідомлювали: коли ворог плює в душу твоєму народу, коли він витирає ноги об честь твоєї Батьківщини, то відповіддю на це мають бути не слова, а черга з автомата.

Звичайно, з військової точки зору їх боротьба не мала жодної перспективи: не маючи зовнішніх союзників, перемогти у військовому протистоянні з Радянським Союзом, який після війни задіяв проти УПА всі свої каральні структури та значні військові сили, на той час було неможливо. Але боротьба ОУН-УПА мала вищий за будь-які військові та політичні міркування сенс! Живучи в лісах і в горах в нелюдських умовах, провадивши боротьбу проти в сотні разів переважаючого ворога, в разі оточення підриваючи себе власними гранатами в криївках і бункерах, щоб не потрапити в полон, воїни УПА і бойовики ОУН зберегли для свого народу найцінніше – його Честь. Свою Честь вони заповіли нам, в наші руки вони передали свій бойовий червоно-чорний стяг.

Як же могло статися, що цей прапор, окроплений кров’ю найкращих і найвірніших синів України, було розтоптано і спалено в центрі Києва на Майдані Незалежності?! Спалено в день заснування Української Повстанської Армії. Як ми, українська молодь, допустила того, що священний червоно-чорний стяг 15-го жовтня 2005 року топтали своїми мерзенними ногами старі енкаведиські покидьки та їх ублюдочні молоді послідовники?! Це антиукраїнська мразь не прапор топтала, – це вони втоптували в багнюку честь тисяч найкращих борців, полеглих за Україну, це вони не прапор обпльовували, – це вони обпльовували їхню пам’ять.

В цей день вони витерли ноги і об честь того безіменного чотирнадцятирічного українського хлопчика, про якого згадується в книжці Г.Саннікова. Вони витерли свої мерзенні ноги також об честь та світлу пам’ять його сестри, яка зі зброєю в руках зустріла окупантів. Стара енкаведиська мразь обплювала священну пам’ять мами цих юних українців, яка змогла в той важкий час виховати для України вірних дітей, і яка прийняла разом з ними смерть за Батьківщину. Ці люди зберегли для нас Честь, ми дали цю Честь втоптати в багно. Вони не боялися померти за Україну, а ми боялися потрапити в РОВД. Вони не залишили нам своїх імен, після них залишилася лише пам’ять. 15-го жовтня ми дозволили цю пам’ять сплюндрувати. І після цього всього ми ще сміємо називати себе українцями?! І після такої ганьби у нас язик повертається горланити ”Слава Україні”, або ”Слава Нації”?

15-го жовтня 2005 року цю славу шматували на частини і спалювали у нас на очах. Зараз ми не повинні дурити самі себе. Ми повинні хоча б мати сміливість відверто визнати: 15-го жовтня ми побоялися вступити в бій проти антиукраїнських виродків, які окупували в той день Майдан Незалежності. Ми винні в тому, що на Майдані Незалежності з’явилася вся ця антиукраїнська потолоч зі своїми прапорами, під якими їх попередники поборювали цю незалежність і нищили Український народ. Ці гіркі та неприємні для нас слова я написав не для того, щоб посипати голову попелом і займатися самобічеванням. Я написав все це з однією метою, щоб ми відчули всю повноту і гостроту провини нашої перед Батьківщиною та нашими предками, щоб ми змогли тверезо та об’єктивно проаналізувати події 15-го жовтня і зробити з них правильні висновки на майбутнє.

Різнобарвна публіка зібралася в той день в центрі Києва для того, щоб не допустити святковий марш воїнів УПА. Сюди прийшли комуністи разом з вітренківцями під своїми червоними прапорами, під якими тільки голодомором 33-го було знищено понад 8 мільйонів українців. З Криму до Києва перекинули молодих виродків з новоствореної антиукраїнської організації ”Прорив”. Поруч з ними стояли істоти з російськими трикольорами, під якими нищилася українська культура, висміювалася і заборонялася українська мова. Були тут і так-звані ”кананічєскіє праваславниє” – божевільні, які вже в наш час, в Українській державі співають анафеми Гетьманові Мазепі та проповідують, що українці – це від сатани.

Не дивлячись на те, що діди та прадіди зібравшихся нещадно вбивали один одного 80 років тому, всю цю публіку об’єднала одна мета: не допустити вшанування пам’яті героїв, полеглих за волю України. Всіх їх об’єднало одне – ненависть до України!

Наш ”вічний стратегічний партнер”, напружуючи сили та мобілізуючи всі свої ресурси, робить все можливе, щоб задушити Україну і знищити її незалежність. Господін Дугін, який є радником президента Путіна, прямо заявляє: „ Правазглашеніє Україной нєзавісімасті ат Расіє слєдуєт разсматрівать как аглашеніє сєбє вайни”. Не помічати такі висловлювання можуть лише божевільні, відірвані від реального життя, або прихованні вороги України.

Ми повинні зі всією відвертістю визнати: Росія веде проти України війну, – війну, щоправда, поки що без застосування збройної сили. Війна, особливо в сучасних умовах, – це не тільки збройна боротьба, яка є крайнім способом ведення війни. Війна – це набагато ширше поняття, яке включає такі способи її ведення для досягнення поставленої мети, як економічний тиск, інформаційний вплив, політичний та дипломатичний тиск, а також ідейно-релігійний вплив на супротивника. Застосування всіх цих способів ведення війни яскраво представлено в політиці Росії по відношенню до України.

Враховуючи наш історичний досвід, ми не повинні тішити себе ілюзіями, що Росія обмежиться лише вищезгаданими способами і не піде на крайній крок – застосування збройної сили проти України. Принаймні п’ята колона, фінансована Росією, вже відверто й сміливо йде на силове протистояння. Антиукраїнські політичні сили вже створюють, фінансують і вишколюють молодіжні парамілітарні структури, призначені для вуличних сутичок. Як показали події 15-го жовтня 2005р., вони вже непогано натреновані, і, що найголовніше, добре організовані для ведення силового протистояння.

В наступні місяці політична напруга в Україні та навколо неї буде тільки зростати, і не повинно бути ніяких сумнівів, що антиукраїнська мразь знову використає ці молодіжні структури для організації антиукраїнських силових акцій. І в цій ситуації не слід рюмсати, нити та звертатися до державних органів та силових структур з безглуздим запитанням: як вони допускають проведення антиукраїнських акцій? Таке скиглення можна було почути після 15-го жовтня від деяких представників демо-ліберальних та націонал-демократичних партій.
На жаль, наші силові структури рясно просякнуті антиукраїнським елементом та відвертими агентами впливу. Не дивлячись на те, що там дійсно є велика кількість патріотів України, вони в своїй сутності не є українськими структурами, вони, на жаль, не виховувалися на українських військових традиціях, на прикладах жертовної боротьби воїнів УПА. У відповідальний для нашої Батьківщини час вони займуть в кращому випадку вичікувальну позицію. Тому, як це вже неодноразово було в нашій історії, обов’язок захисту Батьківщини безпосередньо лягає на плечі Українського народу.

Український народ просто зобов’язаний мати власні самооборонні структури для захисту своєї Батьківщини, які повинні бути добре організованими, натренованими та підготовленими до ведення вуличного силового протистояння, а, в разі необхідності, і до ведення бойових дій проти окупантів. Зрештою, захист Батьківщини від ворогів – це не тільки конституційне право, але й конституційний обов’язок кожного громадянина України. І будь-яку протидію діяльності таких самооборонних структур Українського народу з боку державних силових органів слід розглядати виключно як ворожі прояви антиукраїнської п’ятої колони, засівшої в цих органах. Ці діячи з п’ятої колони повинні усвідомити просту істину, що після перемоги української національної влади, яка, в цьому немає ніяких сумнівів, відбудеться, вони будуть обов’язково покарені Українським народом. Імена та прізвища цих діячів треба встановлювати та оприлюднювати, щоб українці бачили своїх ворогів.

Зрозуміло, що кістяк народних самооборонних структур, поруч з досвідченими та перевіриними в різних боях бійцями, повинна складати українська молодь. Але вже зараз, не чекаючи створення таких структур, кожен молодий українець зобов’язаний себе готувати до силового протистояння з ворогами України: закаляти своє тіло і волю, вчитися переносити біль та страждання, бути сильним і витривалим, і, найголовніше, бути морально та психологічно готовим жорстко й безжалісно протистояти ворогам нашої Батьківщини. Ми не повинні мати й краплі жалості по відношенню до антиукраїнських виродків, як пращури цих виродків не мали й краплі жалості до нашого народу, коли винищували українськіх жінок разом з немовлятами в Батурині в 1708 році, коли вбивали українських юнаків під Крутами та розстрілювали киян в 1918 році лише за спілкування українською мовою, коли винищили голодом понад 8 мільйонів українців в 1933 році.

Червоно-чорнй стяг, який ми дали втоптати в багно 15-го жовтня 2005р, ми зобов’язані вирвати з бруду і змити з нього ганьбу, нанесену йому антиукраїнськими покидьками. Змити ганьбу 15-го жовтня 2005 року – це наш священний обов’язок. Це – наш священний обов’язок перед нашим народом і Батьківщиною, перед пам’ятю наших пращурів, полеглих за Україну. Змити ганьбу 15-го жовтня – це наш священний обов’язок перед нашими дітьми, перед прийдешніми поколіннями українців.

Р.S. Наближається 14 жовтня 2006 року – 64 річниця Української Повстанської Армії. Хоча основну масу вояків УПА та бойовиків ОУН складали жителі західних земель – Волині та Галичини і там був основний район їх збройного спротиву окупантам України, але, і цього не можна забувати, в лавах УПА також воювала досить велика кількість вихідців зі східних та центральних земель нашої Батьківщини. Слід хоча б згадати командира відділу УПА „Сіроманці” Дмитра Карпенка – „Яструба”, який походив родом з Полтавщини, де був призваний в Червону Армію. Але він відчував, що в його жилах тече українська кров, і в 1943 році вступив до лав УПА, де проявив себе як один з найсміливіших та найталановитіших командирів. УПА була загальнонаціональною збройною силою Українського народу, яка боролася не за інтереси окремих українських земель, а за Незалежну Соборну Україну.

Саме тому відзначати день заснування Української Повстанської Армії обов’язково потрібно в столиці України. Тільки на Майдані Незалежності повинні проходити головні акції з вшанування пам’яті полеглих героїв. Будь-які інші пропозиції, як то: провести святкування в Західній Україні, або тихенько поспівати журливих пісень в Будинку Вчителя в Києві, слід розглядати лише виключно як трусість та як зраду пам’яті полеглих героїв. З табору різнобарвних україноненависників вже чути голоси про те, що „ані гатови нє дапустіть” і „защітіть Кієв ат бандєравцєв”. Відмова від вшанування героїв УПА в Києві на Майдані Незалежності означатиме тільки те, що ми злякалися антиукраїнських виродків, що ми самі віддаємо наш український Київ старим енкаведиським катам та їхнім молодим послідовникам. Це означатиме, що господарями Києва є не українці, а антиукраїнська мразь.

Кожен, де б він не жив, у кого в грудях б’ється українське серце, у кого воно болить від несправедливості по відношенню до воїнів УПА, у кого воно палає любов’ю до України та ненавистю до її ворогів, повинен бути 14 жовтня 2006 року в Києві на Майдані Незалежності!

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Національне питання»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Мале знання віддаляє від Бога, велике - приводить до Нього знову ”
Ф. Бекон, англійський філософ

 
Відпочинок на схилах Дніпра
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.