Аратта - На головну

28 липня 2017, п`ятниця

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- свій шлях до Місяця радянський «Луноход» розпочав в Україні. Для підготовки команди, що ним керувала, та для випробовувань самого апарата в кримських горах під Сімферополем було створено спеціальний «місяцедром». У 70-х на Місяць було запущено всього два «трактори» — «Луноход-1» та «Луноход-2». Під час виконання місячної місії «трактористи» теж знаходилися в Криму — у центрі керування в селищі Шкільне. Пізніше зі Шкільного керували роботою космічних кораблів «Союз», брали участь у здійсненні першої міжнародної стиковки «Союз»-«Аполон», відстежували перший, і єдиний, політ радянського «човника» «Буран». Після проголошення незалежності України центр у Криму було майже повністю знищено...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Недорогие кухни Здесь
Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Далеке і близьке Трипілля

Аратта - прадавня Україна 25021 перегляд Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 10.10.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Олександр Поліщук: “Вони поклонялися Праматері усього сущого, яка народила світові Яйце-Райце”
Олександр Поліщук: “Вони поклонялися Праматері усього сущого, яка народила світові Яйце-Райце”
Колекціонери, зазвичай, люди не дуже відкриті для спілкування. Вони не дуже люблять розповідати про свої експонати, тим більше комусь їх показувати, а особливо журналістам. Втім, така думка про колекціонерів не зовсім справедлива або, ж як і в кожному правилі, тут є особливі винятки.

Як ось: відомий київський колекціонер Олександр Поліщук узяв і створив музей трипільської культури, широко розчинивши його двері: дивіться і дивуйтеся! Подивуватися трипільськими шедеврами можна в тому самому селі, де колись були знайдені сліди однієї з найдавніших цивілізацій.

— Пане Олександре, колекціонерами, звісна річ, не народжуються, а як ними стають?

— Як стають — розповісти можна, а ось чому — невідомо. У мене, наприклад, почалося все ще зі школи — якось побачив в одного старого колекціонера величезне зібрання листівок. Ходив до нього і купував, то на п'ять, то на десять рублів. Діти складали гроші на ковзани, а я на якусь оригінальну листівку. Потім пішло-поїхало.

— Але ж, напевно, у вас було якесь основне заняття?

— За освітою я інженер, закінчив Київський інститут харчової промисловості. Деякий час працював у Черкасах, потім приїхав до Києва. Якраз починався кооперативний рух, і я одним з перших створив кооператив, який обслуговував обладнання в цукровій промисловості. Кооператив був доволі успішний — у мене працювало близько сорока інженерів і вони мали в п'ять разів більшу платню, ніж їхні колеги на державних підприємствах. Але через два роки я залишив кооператив людям, які там працювали, і вирішив зайнятися суто колекціонерською діяльністю. З того часу це стало моєю єдиною професією. А взагалі-то, я серйозно займаюсь цим уже років тридцять.

— Маєте якусь «свою» тему, як-от Трипілля?

— Тема звучить значно ширше: україністика, починаючи від доби мамонтів. Щоправда, мамонти трапляються дуже рідко, але це не проблема. Є не менш цікаві речі, що стосуються української історії. Як, наприклад, стара листівка. Я сьогодні маю унікальну колекцію — десь близько тридцяти тисяч українських листівок. А це своєрідна енциклопедія українського життя.

У 60-х роках школярі накопали тонни трипільського посудую А потім його як непотріб викинули на смітники...
У 60-х роках школярі накопали тонни трипільського посудую А потім його як непотріб викинули на смітники...
— А як вдалося зібрати таку «багатотомну» енциклопедію?

— По-різному. У радянські часи дуже багато речей цілеспрямовано знищувалось. Наприклад, ті ж самі листівки, які в дев’ятнадцятому, на початку двадцятого століття виходили в західних регіонах, мали виражений національний, часом ідеологічний, відтінок. Тому у 1939-му більшовицька влада поставила завдання — все знищити. І це робилося в таких масштабах, що не можна навіть порівняти з тією крадіжкою у Львівському архіві, про яку два роки тому писала вся преса. Перед вступом більшовиків до Львова там були унікальні архіви, бібліотека Оссолініум, бібліотека Просвіти, які нараховували сотні тисяч рідкісних видань. Усе це піддавалося ідеологічній ревізії, і «неблагонадійні» експонати спалювалися прямо на міських площах. Мені розповідали старі львівські колекціонери, що ті, хто не боявся, міг піти до цих вогнищ і щось собі вибрати. Були й серед самих кадебістів люди, які розуміли цінність того, що спалювалося, і по можливості забирали деякі речі додому. Колекціонерам добре відоме прізвище такого собі кадебіста Куща, який так зібрав величезну колекцію рідкісної літератури і на деяких книжках навіть ставив свій ексилібріс.

Потім минув час, і родичі потроху почали все продавати...

Після 1917 року те ж саме відбувалося у Східній та Центральній Україні. Там громили маєтки, руйнували церкви, а ікони, меблі і картини селяни забирали додому. Найчастіше все це як непотріб валялося десятиліттями десь на горищах, потім несподівано потрапляло на очі онукам тих, хто його приніс, і добро або викидали, або продавали колекціонерам. Бувало таке, що в курятниках знаходили ампірні речі періоду Олександра Першого...

— У вашій колекції є щось, розшукане в такий спосіб?

— Я не маю часу саме на таку пошукову роботу. Зазвичай, це роблять перекупники — вони або їздять у села, або стоять на районних базарчиках з оголошеннями: «Куплю старі речі». Так-от рік тому в одного перекупника я придбав за півтори тисячі гривень «Марію Магдалину». Картина поки що невідомого мені художника, але дуже високої якості, десь рівня Рокотова. А валялася вона кілька десятиліть в одного селянина на горищі.

Взагалі, колекціонери — цікаві люди, і той, кого зачепить ця «хвороба», знаходять безліч способів, як поповнювати свою колекцію. Десь років тридцять тому була страшенна мода на німецькі поліровані меблі. І в гонитві за модою люди викидали зі своїх квартир стильні дерев'яні гарнітури, буфети, столи. А ті колекціонери, яких цікавили саме старі меблі, їздили на смітники в буквальному розумінні цього слова і привозили звідти справжні шедеври.

— Ви сказали, що займаєтесь цією справою років тридцять — у радянські часи важко доводилось колекціонерам?

— Якраз навпаки. У радянські часи існували офіційні клуби колекціонерів, а київський був найкращим у Союзі. Так-от, треба було зареєструватися в такому клубі, отримати посвідчення — і колекціонуй на здоров'я. Держава тільки чітко визначала свої прерогативи: нам не можна було колекціонувати золоті монети. Якщо, не дай Боже, впіймали з двома золотими червінцями, давали два роки. А тепер їх можна купити в банку стільки, скільки в тебе вистачить грошей.
Вид на музей з Дівич-гори
Вид на музей з Дівич-гори
— Зазвичай, колекціонери не дуже люблять показувати свої зібрання, але, очевидно, настає час, коли хочеться, щоб їхні колекції побачили. Як у вас, взяли і створили музей...

— Це правда, колекціонери — народ особливий. Деякі в цьому захопленні заходять так далеко, що навіть інтереси сім'ї відходять на другий план. Так буває. Ще рідше трапляється, аби колекціонування ставало професією і давало можливість заробляти гроші. Але винятки є. Наприклад, Олександр Брей, який першим в Україні створив аукціони з продажу українського живопису. І зробив це так, що ціни на твори українських художників піднялися разів у п'ятдесят. І за це його вже можна назвати не просто колекціонером, а громадським діячем, бо, по суті, він працює на націю.

ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ ТРИПІЛЬСЬКИЙ ГОРЩИК МОЖНА БУЛО КУПИТИ ЗА ТРИ РУБЛІ

— Кажуть, у вас одна з найбагатших в Україні колекцій трипільської культури. Як вам вдалося її зібрати, і чи не має це відношення до так званої чорної археології?


— Я сам не археолог. Більшість моїх експонатів, в основному, куплені. Що ж до чорної археології, то гадаю, вона була в усі часи. Навіть скіфи через двадцять-тридцять років розкопували могили своїх вождів, аби забрати золото. Прикро, але факт: були і будуть люди, які шукають щось під нашаруваннями століть. До речі, нашарування з часів трипільського періоду не такі вже й великі: культурний шар за тисячі років у деяких місцях становить 50—70 сантиметрів. Отож не тільки чорні археологи, а звичайні селяни, орючи свої ділянки, викопували й викопують трипільський посуд.

Я сам трипільські предмети вперше побачив у Києві. Це було наприкінці 70-х, я тоді приїхав до столиці, прийшов у клуб колекціонерів і побачив там якісь старі, аж чорні від часу горшки. Коштували вони, може, рублів три. Інформації, що це і звідки, не було ніякої. Потім я прийшов вдруге, втретє, побачив якісь дивні жіночі фігурки, почав розпитувати в археологів, які хоч і не можуть бути членами клубу колекціонерів, але заходити туди люблять.

— А чому не було інформації, адже сенсаційні розкопки в Трипіллі зроблені ще понад сто літ тому?

— Саме так. Чеський агроном Вікентій Хвойка, піддавшись тодішній моді на археологію, приїхав у Трипілля, оселився тут в одній селянській хатині, найняв робітників і зайнявся пошуками. Взагалі-то, перші трипільські речі розкопали ще майже за сто літ до Хвойки, потім їх знайшли в районі Більче Золоте — це на Тернопільщині. Там жив польський магнат Сапєга, а в печерах неподалік маєтку виявили справжній «склад» трипільського посуду. Але ніхто до Хвойки не ідентифікував це як окрему культуру, він перший зрозумів, що йдеться про унікальне явище: народ, який багато тисячоліть тому жив на цих землях і який, можливо, є протослов'янами. У 1899 році на одинадцятому Всеросійському з'їзді археологів Хвойка зробив свою сенсаційну заяву, і це стало поштовхом до вивчення трипільської культури. До речі, Російська академія наук на археологічні роботи Хвойки виділила аж 7 рублів, решту йому проплачували меценати Терещенко і Ханенко, які не просто хотіли щось отримати в свої колекції, а яким було цікаво добратися до істини — що ж це за народ жив на українських землях? Власне, після заяви Хвойки число археологів і науковців, які почали займатися цією темою, збільшилося, а уявлення про трипільську культуру значно розширилося.
Козак Мамай теж “родом” із Трипілля
Козак Мамай теж “родом” із Трипілля
На початку 20-х років минулого століття вчені вже розуміли, що йдеться не про праукраїнців і праслов'ян, а про те, що на величезній території, яка сягала нинішніх земель України, Румунії і Молдови, 8 тисяч років тому існувала цивілізація, що стала першоджерелом всієї індоєвропейської спільноти, всієї білої раси, яка живе у світі.

Але настали сумнозвісні 30-ті роки, і всіх вчених, які працювали над цією темою, розстріляли. Українофоби, які правили тоді державою, нав'язували дуже просту ідеологію: ми всі інтернаціональна спільнота, радянський народ. Трипілля ж якщо й згадували, то не більше як культуру племен, які не мають відношення до українців. І все. Тема була на багато років закрита.

Чи можна уявити, щоб італійці відмовилися від Римської імперії, а араби сказали, що вони не нащадки єгипетської культури? Та ні за яких обставин! Але ж трипільська культура на кілька тисячоліть старіша за Рим і Єгипет, більше того, вона була їх мистецькою і духовною предтечею. Але нас примушували про це не знати.

— Але ж потім до цієї теми знову повернулися? Як саме?

— Коли в Україні знищили археологів, які працювали над цією темою, займатися Трипіллям прислали московську професорку Тетяну Пасик. Треба визнати, що вона зробила немало доброго: уже хоча б той факт, що саме Пасик першою заявила, що це була не просто трипільська культура, це була цивілізація. Чому цивілізація? Є кілька її ознак, і одна з найголовніших — наявність великих міст. А у трипільській державі були міста-гіганти: 15 тисяч людей мешкало в Майданецькому поселенні і 20 тисяч — у Тальянки. Для порівняння: через дві з половиною тисячі років у Римі жило всього 5 тисяч! Але коли Тетяна Пасик написала про це у своїй монографії, це не стало сенсацією, не сколихнуло суспільство і не ввійшло до шкільних підручників. Причини все ті ж самі, ідеологічні: у рамках великого Союзу і великої Росії не можна було акцентувати на якихось праукраїнських першоджерелах. Тематичні виставки були заборонені. Книги, якщо й виходили, то тільки для науковців і невеликими тиражами. Та й в науковому світі тему Трипілля нещадно критикували. Бо існувала офіційна версія, що світ рахує свій вік від Шумера, стародавніх цивілізацій Риму і Греції, Індії і Китаю. А тут — Трипілля, яке все перевертає з голови на ноги, бо, виявляється, що воно існувало ще за кілька тисячоліть до християнської епохи і сліди саме його культури простежуються в тому ж Римі чи Китаї... І поки існувала така невпевненість, значна кількість прадавніх трипільських речей перекочували в зарубіжні музеї і приватні колекції.
Житло трипільці мали одно, дво- і навіть триповерхове
Житло трипільці мали одно, дво- і навіть триповерхове
— Але ж ви все-таки чомусь збирали трипільські речі...

— Я вже згадував, що першу інформацію отримав від археологів, які приходили до нашого клубу. Почав цікавитися, шукати наукову літературу. А коли на початку 80-х євреї почали масово виїздити за кордон (а серед них було багато колекціонерів), вони так само масово і недорого продавали свої колекції. І я в той період купив десь близько 400 предметів трипільської культури. Це, звичайно, викликало в мене ще більше захоплення цією темою. А якось, цілком випадково, я дізнався, що наприкінці 60-х років було розпорядження Міністерства культури про те, щоб силами шкіл проводити краєзнавчі експедиції. Дітей вивели в поле, і вони навикопували там силу-силенну різних черепків. Так-так, саме черепків, бо, пролежавши в землі тисячі років, глиняні вироби покривалися сірим вапняним нальотом і перетворювалися на черепки. Спочатку їх збирали в мішки, привозили в школи, а через кілька років як непотріб просто висипали в провалля чи десь на смітники. Так-от я знайшов близько 100 таких шкіл, дізнався, куди саме вони вивозили ті мішки і на вказаних місцях знайшов близько 50 тонн черепків. Сам почав перебирати їх, відмивати кислотою і складати...

А десь років сім тому у цій темі стався великий прорив: з'явилися публікації українських вчених: Шилова, Саннікової, Відейка та інших. З допомогою радіовуглецевого методу було проведено дослідження трипільських старожитностей і це дало змогу зробити висновок, що наука має справу з однією з найдавніших цивілізацій. І хіба не абсурд, що народ, який живе на такій території і має таких пращурів, не знає своєї історії?! Мене особливо вразила інформація, що якось один селянин навикопував на своєму городі непошкоджених трипільських горщиків, але, не знаючи, якого це рівня раритети, побив їх молотком і вистелив у дворі доріжку... Тож, коли у мене зібралася велика колекція, мені страшенно захотілося показати її людям. Захотілося, аби сюди приїздили сім'ї і батьки показували дітям: дивіться, хто ми і звідки. Отож я знайшов однодумців: відомого нашого митця Анатолія Гайдамаку, Володимира Лазоренка та Юрія Шилова, і ми вчотирьох започаткували музей. Маючи надію, що він прислужиться нації.

ТРИПІЛЬЦІ ПРИРУЧИЛИ КОНЯ, ПРИДУМАЛИ ШАПКУ І ПОШИЛИ... БІКІНІ

— Пане Олександре, скажіть, а що вас найбільше захоплює у трипільській темі?


— Я надзвичайно вражений тим, що за 8 тисяч років багато трипільських традицій збереглося в українців. Не буду акцентувати на тому, що хрест як символ чотирьох сторін першим використовував саме цей народ, що він намалював свастику як сонячний символ безкінечності, що «інь» і «ян» теж належать трипільцям, і таке інше. Це вже речі загальновідомі.
Трипільці мали 12 культурних сортів злакових і навіть вміли їх схрещувати
Трипільці мали 12 культурних сортів злакових і навіть вміли їх схрещувати
Але мене досі зворушує, коли я бачу абсолютну схожість між знаками на трипільському посуді і на писанках, які розмальовують, приміром, на Київщині. Або ж на рушниках, вишитих на початку XX століття, — на них ті ж самі сонячні знаки-сварги, які малювали й трипільці. Ось така генетична пам'ять, що пронесла все це через стільки тисячоліть.

Взагалі-то, трипільці поклали початок багатьом речам. Наприклад, вони першими одомашнили коня, придумали колесо і дах, навчилися користуватися місячним календарем і навіть пошили... бікіні. У моїй колекції є кілька фігурок, на яких чітко видно, що жінки носили саме бікіні! І вже знали 12 зачісок!

Ставши найбільш розвиненою хліборобською цивілізацією світу, трипільці дали на землі центральної і західної Європи дуже багато злаків. Сьогодні відомо, що трипільці мали 12 культурних сортів і навіть вміли їх схрещувати. Вони вирощували виноград і, цілком можливо, що робили вино. І нарешті, абсолютно унікальне явище, яке не має аналогів у світі — це трипільський посуд заворожуючої краси з печатками писемності, можливо ще й розвиненої.

— Кажуть, вони залишили і багато загадок. Наприклад, чомусь спалювали свої поселення...

— Минуло кілька тисячоліть, і про деякі речі можна тільки здогадуватися і говорити на рівні версій. Наприклад, про те, як вони управляли своєю державою. Є припущення, що найголовнішими в трипільській державі були жерці, які не просто керували народом, а й в потрібний час могли принести себе в жертву. Трипільці обожнювали жінку, як пра-матір всього сущого, і всі божественні фігурки мали жіночу стать, але при цьому свої храми присвячували батьку-бику. У них була своя філософія, яку непросто розгадати і зрозуміти. Те ж саме і зі спаленням осель — так, через 50—60 літ вони спалювали обжиті місця і переселялися на нові. Можливо, це був ритуал, якесь космогонічне уявлення про життєвий цикл, який тривав тільки п'ять десятиліть. А, можливо, все простіше — земля, яку вони обробляли, виснажувалася чи страждала від засухи, і вони просто переходили на більш родючі площі. Насправді, наша наука ще не так давно легалізувала цю тему, тому запитань куди більше, ніж відповідей. Ось такий факт: в Україні є багато вчених, які на трипільській тематиці захистили кандидатські дисертації, але немає жодного, хто б сьогодні захистив на цій темі докторську. Але будемо оптимістами — все попереду.

— Скажіть, а як у світі ставляться до цієї теми? Чи визнали зарубіжні вчені того ж Єгипту і Греції, хто і де був першим?

— Вони про це пишуть більше, ніж ми. І зарубіжні посли, які приходять до нашого музею, висловлюють тільки захоплення. Тобто, це є історичний факт, який хоч і не вип'ячують, але з ним у світі рахуються. Наприклад, у зарубіжних науково-популярних фільмах можна побачити графічні стрілки з території Середнього Подніпров'я у Грецію. Саме таким був один з маршрутів переселення індоєвропейців, які згодом створили Грецію, її цивілізацію і її культуру. Не на піску. А на основі трипільських здобутків.

Це неймовірно цікаво. У мене є кілька трипільських жіночих фігурок, на яких чітко видно жіночу шапочку. Якось одну з них я показав завідуючій відділом грецького мистецтва в музеї образотворчих мистецтв у Москві. І вона, придивившись, сказала, що саме такі фігурки з такими шапочками знаходили на островах Кікладської гряди. А це знаменита кікладська культура Греції, яка існувала на тисячоліття пізніше трипільської. Звідки там взялася така ж сама шапочка? Здогадатися неважко.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
Фотогалерея:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Аратта - прадавня Україна»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Ніколи не виживе той народ, котрий сприймає свою історію очима сусідів”
Фрідріх Ніцше

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.