X

Вітаємо на нашому сайті!



У Вас встановлене розширення AdBlock або подібне. Будь ласка, додайте наш сайт до білого списку, - тим самим Ви сприятимете його розвитку, - адже сайт не утримується олігархами.
Аратта - На головну

15 листопада 2019, п`ятниця

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Голодомор
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в місті Батурин (Чернігівська область) 5 листопада 1702 року у генерального писаря Пилипа Орлика народився син Григор. Згодом вони будуть змушені покинути Україну. Пилип Орлик буде гетьманувати понад тридцять років, але більша частина його гетьманства пройде в еміграції. Григор Орлик стане визначним державним і військовим діячем Франції, генералом і довіреною особою короля Людовіка XV, отримає графський титул і велику кількість європейських нагород. В 1747 році Г.Орлик одружиться на Луїзі-Олені де Брюн де Дентельвіль і стане володарем значних земель у Франції. Під Парижем він буде мати замок. В середині ХХ ст. на землях, що колись належали Григору Орлику буде побудований міжнародний аеропорт “Орлі”...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Сергій Жадан про війну, мешканців Донбасу та ідею розведення сил

Думка українця 6935 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 17.10.2019 | Всі публікації | Версія для друку

Сергій Жадан про війну, мешканців Донбасу та ідею розведення сил
Ліворуч починається промзона, звідти час від часу чути вибухи. На вулиці натомість тихо й спокійно, дерева відкидають тінь, двоє школярів крутяться травою, збирають волоські горіхи, набивають ними кишені. Іноді з боку промки їдуть українські військові. Школярі на них особливої уваги не звертають, мовби тих і немає.

«Як із ними говорити?»

Авдіївка. Вулиця виходить просто на поле, в бік Донецька. Розбиті будинки, якась подобизна ремонту. На узбіччі, там, де дорога звертає й тягнеться вздовж поля, знак «Обережно, міни». Тут закінчується місто, далі стає небезпечно. Ліворуч починається промзона, звідти час від часу чути вибухи. На вулиці натомість тихо й спокійно, дерева відкидають тінь, двоє школярів крутяться травою, збирають волоські горіхи, набивають ними кишені. Іноді з боку промки їдуть українські військові. Школярі на них особливої уваги не звертають, мовби тих і немає.

Мабуть, якби мене попросили описати сьогоднішню війну, я б саме це і згадав: пацанів із горіхами під розбитою дев’ятиповерхівкою, штабіста, що діловито вибирається велосипедом із зони враження, й щедре сонце Донбасу над мінним полем. Може скластися враження, що жодної лінії фронту немає. Але краще не перевіряти.

В наших постійних розмовах про війну все визначається та обмежується передусім суб’єктивністю й заангажованістю. Важко говорити спокійно про речі, що так чи інакше є частиною світу, яким ти живеш. Тому ці розмови зазвичай зводяться до загостреного погляду, до різких оцінок, до сумнівних узагальнень. Всім хочеться узагальнювати, всі час від часу стикаються із цією спокусою – видавати власний фрагментарний і суб’єктивний досвід за більш-менш реальну картинку того, що відбувається довкола.

Ми ж розуміємо, що немає нічого коштовнішого за наш приватний досвід, тож і прагнемо ділитися ним якомога частіше. Ось і в розмовах про війну постійно виникає це бажання говорити про власне й суб’єктивне, як про очевидне. Якщо це очевидно мені, хіба це не має бути очевидним усім іншим? А проте яка очевидність може бути в оцих ось школярах, які збирають волоські горіхи за пару кілометрів від зони обстрілу? Про що свідчить їхні спокій та врівноваженість? До яких відсотків їх занести? До відсотків тих, хто підтримує Україну? Чи до відсотків тих, хто ходив у 14-му на «референдум»? До відсотків тих, хто підтримує розведення військ, чи навпаки – до тих, хто готовий зупиняти наших військових, аби вони далі лишались на своїх позиціях?

Говорити про настрої місцевих (тим більше – говорити про щось, прикриваючись настроями місцевих) – справа загалом сумнівна, з якого боку не подивись. Оскільки, знову ж таки, відразу виникає спокуса кожен свій діалог із людьми на вулиці чи продавчинею в магазині видавати за певну соціологію, а почуту з вуст випадкового (чи, скоріше, не випадкового) зустрічного оцінку діяльності Кабміну – за голос народу. Що прикметніше – за великим рахунком, політики на своєму «високому» рівні займають приблизно саме таку позицію – говорять про місцевих, посилаючись на якісь доволі таки сумнівні дані, надають якусь соціологію, відверто плутаючи волевиявлення з демагогією, а демократію з популізмом. Межа тут справді іноді доволі умовна.

Здається, події останніх п’яти років мали б навчити, що голос народу – те, в автентичності чого точно слід сумніватися в першу чергу. Надто багато було за цей час прикладів маніпуляції саме ним – народним волевиявленням, вірніше тим, що під ним розуміли ті чи інші замовники. Все це доволі плакатно й підкреслено карикатурно (можливо навіть – закарикатурно) показано в фільмі Сергія Лозниці «Донбас». До того ж, це ситуація, що не передбачає особливих дискусій – висловлюючи сумнів стосовно об’єктивності та незаангажованості народного волевиявлення ти автоматично опиняєшся в слабкій позиції: мовляв, заперечуєш право громадян на власну точку зору, заперечуєш очевидне, виступаєш проти природного стану речей. Найскладніше заперечувати саме речі суперечливі. Тому ніхто особливо й не заперечує – кожен просто трактує голос народу на власну користь. Користі самому народу від подібних маніпуляцій небагато, ну але хто б насправді переймався наслідками, концентруючись на причинах.

Тому, певен, ближчим часом буде дуже багато апеляцій до думки «місцевого населення» в контексті розмов про «розведення сил». Що, знову ж таки, цілком очевидно й природно – говорити про війну, зважаючи на думку людей, що в зоні війни опинилися. Інша річ – добре було б не маніпулювати цією думкою, не використовувати її, зрештою, для вирішення власних політичних інтересів. Наскільки це можливо? Чесно кажучи, не знаю.

Крім того, в усіх наших «говоріннях про Донбас» є одна сумнівна річ – певна відокремленість, опосередкованість самого предмета розмови. «Що з ними робити, як їх реінтегрувати, як із ними взагалі говорити?» – мешканці Сходу в більшості цих розмов виступають такими собі чужими, з якими доводиться мати справу. В цьому випадку «думка місцевих» – просто додатковий аргумент (чи контраргумент) у наших розмовах про «них». Натомість добре було б під час цих розмов не забувати, що Донбас – така сама частина України, як, скажімо, і Галичина. Чи Закарпаття. З тими самими правами. Але і з тими самими обов’язками. Саме в такому тісному поєднанні – права саме з обов’язками, а обов’язки саме з правами. Й бажано без маніпуляцій.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Три речі роблять націю великою і процвітаючою: плодоносний ґрунт, діяльна промисловість і легкість пересування людей і товарів”
Френсіс Бекон

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Internet Map Счётчик тиц и PR

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2019.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.