Аратта - На головну

25 травня 2017, четвер

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- Гоголь, зупиняючись у німецьких готелях, підписувався як “Гоголь-українець”. Гоголя не любили в Росії, бо героїчною і красивою показував він Україну, а нерозумною і дикою Московщину. “Киньмо Московщину… Для кого ми працюємо?… Поїдемо до Києва, адже він наш, не їхній”, – писав він у листі до другого українця – Михайла Максимовича, видатного нашого вченого-природознавця, історика, філософа, фольклориста.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Етнічна ідентифікація українства: навіщо вона?

Національне питання 15930 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 27.10.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Етнічна ідентифікація українства: навіщо вона?
Етнічна ідентифікація — це ототожнення себе з групою осіб певної національності. І якщо хтось не хоче, боїться або соромиться цього ототожнення — то це зовсім не означає, що велика етнічна громада не може поставити питання прямо: хто в домі господар?

Щоб не спрощувати цю досить складну і доленосну для сучасної України проблему, її треба розглядати грунтовно, фактологічно і, зрозуміло, в контексті суспільних відносин новітньої України, ситуації дня сущого. Інакше чітко проглядатиметься безпредметність, примітивізм розмови. Якщо бути щирими і максимально об’єк­тивними, то, визнаймо, що не тільки за етнічним складом влади (її основних гілок і місцевих органів), пріоритетами в політиці, соціальній, духовній та інших сферах, а й — головним чином — за станом і місцем в національно-державному утворенні, яким є держава Україна, домінуючого, титульного етносу — українства, сучасна Україна ще не є Українською державою. Висхідним, — від чого беруть початок процеси, що унеможливлюють повноцінне становлення національної Україн­ської держави, — є майже тотальний етноцид українства. Його складниками називаємо умовно виокремлені три головні етноциди: економічний, лінгвістичний, інтелектуальний, або духовний.

Економічний етноцид

Питання етнічної самоідентифікації особливо відчутно постає у двох основних площинах. У пізнавальній (духовно-мораль­ній, психологічній) і життєво-практичній. Остання є вирішальною. Тобто етнічна самоідентифікація ні­коли не протікає в суто духовно-моральному сенсі, а в процесі трудової, громадської, політичної діяльності, спілкування, зокрема й на суто побутовому рівні. Це означає, що проголошення державності, прийняття Конституції, основних законодавчих актів, ви­знання як аксіоми основних зовнішніх атрибутів національної держави — герба, прапора, гімна, грошової одиниці тощо — це лише основи, передумови етнічної самоідентифікації. Без питання про власність (кому вона належить) така самоідентифікація залишається мріяною, гіпотетичною. Власність — це не лише приватизовані чи націоналізовані некорінним, нетитульним етносом України підприємства й установи (погляньте, хто у нас мільйонери і мільярдери) — це передусім природні багатства: земля, родовища, водойми, енергетичні ресурси. Оскільки перерозподіл власності йде від малого до великого, то спочатку відбувається мала приватизація, потім — усе, що стосується матеріальних засад життя держави, енергоресурсів і землі. Нині, на шістнадцятому році формування ринкових відносин, ми впритул підійшли до питання, кому належатиме найбільше багатство народу — земля. Надій на те, що її матиме український народ-трудівник, який жив на цій землі і споконвіку нею годувався, майже немає, а ось торгівля землею поза всілякими законами фактично вже відбувається, і титульний етнос держави — український народ — до цього процесу не має жодного стосунку. То яка ж це етнічна ідентифікація?

Український етнос вистояв і уцілів у його міцній основі на власній землі попри неодноразові спроби його знищення. Не тільки фізичного, а й через численні етнічні дисперсизації, тобто відокремлення від первинного етносу порівняно невеликих етнічних груп і розселення їх на позаетнічних територіях. Українство ви­стояло, і в процесі примусових міграцій на власній території — головним чином переселення із Заходу на Схід і Південь України, на Кубань, в Казахстан тощо. Звісно, ці процеси не були безболісними, їхні негативні наслідки маємо і в сучасному житті українського соціуму. Але донині відірвати українство від власної землі нікому не вдавалося. Дба­ймо, щоб тепер цю землю у нас не відібрали, бо це єдине, що ми можемо залишити у спадок своїм дітям.

Економічний етноцид — це і демографічна ситуація, яку називають не інакше, як катастрофою, бо усі демографічні розрахунки щодо населення Україні в найближчі десять років невтішні. Вони відрізняються хіба що прогнозованою кількістю населення, яке в середньому до 2017 року має зменшитися на 17 млн (А.Толстоухов, «Сегодня», 7 жовтня 2006). Такі самі цифри називає і Інститут демографічних та соціальних досліджень НАН України.

Основні причини демографічної кризи — висока смертність і низька народжуваність, що є наслідком низького рівня життя, а в комплексі — від­сутністю хоч якоюсь мірою продуманої, ціле­спря­мованої соціальної політики. У всякому разі М.Хрущов з 1956 року давав людям хоч якесь житло та харч, а отримав один з найбільших сплесків народжуваності.

Чому демографічна криза — то прискорення етноциду. Бо національна держава ніколи не стане національною, доки корінний етнос не переважатиме кількісно інші народи, доки не почнеться його стабільний приріст, зокрема зростання продуктивності праці, економіки. Інші ж етноси, невеликі етнічні меншини фактично мають зливатися, спів­працювати з титульним етносом в інтересах національної держави, звісно, не втрачаючи власної самобутності.

Економічна ідентифікація — це і геополітичний вибір держави: куди йдемо, з ким інтегруємося, як живуть наші співвітчизники в інших землях і краях.

У власній державі пос­тійно і дедалі активніше масується думка про природний, мовляв, територіальний розподіл України на Захід, Схід, Центр, Південь тощо. До численних малообгрунтованих розвідок як спроб виправдати надуманий поділ на дві різні, умовні України — Західну і Східну — нині додаються нові «аргументи». Так, Д.Табачник стверджує, що «українське суспільство формувалося не інакше як двокультурний, біполярний регіон». І далі зазначає: «Тому треба говорити, що у нас є, по суті, дві культури, два субетноси, які становлять українську націю» («Профіль», № 38 (157), 26 вересня 2006 р.). Ось так, українська нація — український і російський субетноси. У такому разі не зрозуміло, що таке нація, етнос. Усе вкупі. Може, треба пам’ятати, як і під ким століттями жив український субетнос.

В умовах інтенсивної глобалізації дедалі інтенсивніше провадяться дискусії навколо проблеми об’єднання Європи, створення Євросоюзу. Є багато прибічників такого єднання, однак не менше й противників. Що ж реально відбувається? Практично створюється система держав, які нагадують колишній СРСР, вибудовується система тоталітарного зразка.

Європа ніколи не була і не стане єдиною, хіба що в ній об’єднаються романо-германські народи, тобто держави, в яких такі народи переважають. Але у Європі багато слов’янських народів, які, на відміну від німецького практицизму, несуть з собою основну домінанту суспільного, соціального розвитку, духовність, а не практицизм, ліберальний матеріалізм.

Отже, створення Євросоюзу можливе тільки як штучне об’єднання, щоб протистояти американському глобалізму, не інакше. А тому об’єднання Європи, якщо й можливе, то як об’єднання багато­рівневе, багатоступеневе: об’єднуються слов’яни східні, західні, південні. Лише потім може йтися про об’єднання Європи як такої. Це об’єктивна реальність, оскільки сло­в’янський етнос є найбільшим у Європі — понад 300 млн чоловік. Словом, об’єднання Європи можливе лише за такою послідовністю: етнос, суперетнос, надетнос. Схоже, у майбутньому багатополярний світ концентруватиметься навколо Китаю, Індії, США, Росії, Японії, Європи. Штучно, силовими методами таке єднання абсолютно неможливе. Про це треба пам’ятати, коли вирішуємо, в яку Європу ми йдемо.

Лінгвістичний етноцид

Найгострішим у цьому еноциді було і залишається мовне питання, хоча тут є й інші, принципового характеру, складники.

Українська мова — не лише одна з найдавніших, вона входить до першої двадцятки найпоширеніших і найбагатших за словниковим складом мов світу. Проголосити україн­ську мову державною — це півсправи, треба її по-справжньому зробити державною.

Хто і у який спосіб має забезпечити статус української мови як основної засади національної державності? Іван Франко вважав, що на сторожі рідної мови стоять: власна школа, власна церква, власна преса.

Отже, перше: власна школа. Йдеться загалом про освіту, оскільки не­освічена нація не може створити власної держави, навіть примусово, зі зброєю в руках. То чи є си­стема освіти України національною за змістом і формою? Безумовно, ні. І ніколи не була. Лише намагалася і намагається. Освіта і наука України об’єк­тивно не можуть існувати, а розвиватися — і поготів, позаяк держава виділяє для цього мізерні кошти. Якщо в бюджеті 2006 року на освіту планувалося витратити 11%, то в проекті бюджету на 2007 рік — лише 4,4%.

Сучасна система освіти, особливо вищої, не прос­то не задовольняє особистість і суспільство, а й гальмує суспільний розвиток. За умови прискорення темпів інформатизації, дедалі більшої потреби інноваційного розвитку освіта стає не просто потребою особи — це обов’язковий складник життя людини.

Нині С. Ніколаєнко стверджує, що в Україні багато ВНЗ і їх треба скоротити до 120—150, тоді як у Німеччині без відриву від роботи навчається до 40% дорослого населення, у США — до 60%, а Японія намагається дати вищу освіту всьому дорослому населенню. Зрозуміло, державним коштом в Україні таку освітню політику не реалізуєш. Тож як зрозуміти політику МОН щодо так званих приватних ВНЗ або ВНЗ недержавної форми власності, зокрема найбільшого з них — МАУП.

Освітній етноцид має і інший складник — брак національної свідомості і відповідальності за розвиток освіти, який демонструє «вищий» освітній орган України — Міністерство освіти і науки. Замість розвалювати нинішню систему освіти, МОН, воюючи з окремими ВНЗ, такими як передусім МАУП, його міністр мав би вплинути на ті процеси, що призводять освіту в Україні до загибелі. Перше — фінансова, державна підтримка освіти. Якщо минулого навчального року коштом держбюджету готували 57% загальної кількості студентів у ВНЗ ІІІ—ІV рівня акредитації, то цього — лише 34,2%. Тобто за рік освіта в Україні стала недержавною на 22,8%. Державні ВНЗ відмовляються від держзамовлення, бо не можуть набрати студентів. І не тому, що такою є демографічна ситуація, як постійно стверджує пан Ніколаєнко, а тому, що за браку робочих місць вища школа (державним коштом, за наші з вами податки!) продукує безробітних з вищою освітою.

Друге. Пан Ніколаєнко наполягає, що духовність — це добре, але передусім треба підносити математику, фізику, природничі науки («Сільські вісті», 10.10.2006). І тут же наводить дані, що три міль­йони українців працюють за кордоном, а в Україні один мільйон безробітних (очевидно, з вищою освітою, бо цифра надто мала). То, може, за такої ситуації МОН України справді має об’єктивно вирішити, які саме фахівці нині потрібні Україні і які будуть по­трібні завтра. Та ще б подбати про зацікавленість підприємців, бізнесу в підготовці фахівців.

Третє. Надто набридли міністерські філософствування про корупцію в освіті, яка чомусь бачиться не в майже узаконених хабарах під час вступу до ВНЗ чи розклеєних по місту оголошеннях про підготовку дипломних, курсових тощо, а в боротьбі найперше з приватними ВНЗ, яких в Україні аж 14% усіх ВНЗ, та й студентів у них лише 10—12% загальної кіль­ко­сті. З ким же війна, пане міністре, з вітряками?

Щоб якомога точніше та делікатніше розглянути питання місця церкви в самоідентифікації етносу, треба найперше говорити про взаємини церкви і держави. Хоч би якими складними вони були, та головним чином це стосунки матеріального і духовного світу. Надуманий, штучний антагонізм держави і церкви ще з початку ХХ ст. і фактично до його кінця завдав величезної суспільної шкоди і, звісно, не витримав випробування часом саме через свою неприродність. Бо хоч би як держава (формальна влада) організувала життя спільноти, маємо постійно пам’ятати, що внутрішня духовна свобода людини — понад усе, і якщо держава (влада) у той чи інший спосіб не сприяє реалізації такої свободи, — людина, народ дистанціюються від влади, втрачають повагу і довіру до неї.

Про те, що державно-церковні відносини в Україні розвиваються в цілому позитивно, свідчить багато фактів. Так, одним з перших у незалежній Україні був Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» (квітень 1991 р.). За роки новітньої України більш ніж удвічі зросла релігійна мережа — з 13 до 32 тисяч релігійних організацій. Можна додати до цього статистику духовних цен­трів, управлінь, місій і братств, фондів, кількості церковних споруд — динаміка суспільно позитивна. Це, однак, зовсім не означає, що абсолютно врегульованим є питання «церква і політика», або місця і ролі у суспільному житті так званих нетрадиційних релігій. За усієї делікатності цих питань держава має їх більш послідовно врегульовувати, відповідно до Конституції, норм права.

Зрозуміло, що церква завжди шукала і шукає не лише діалогу з державою (владою), а й відповідної підтримки, водночас під­тримуючи державу та дбаючи про її авторитет. Держава має постійно підтримувати церкву бодай тому, що церква суттєвим чином опікується саме морально-духовним вихованням людини, дбає про духовну гармонію. І хоча ідеального синтезу позицій держави і церкви досягти навряд чи можливо, держава має усвідомлювати, що церква перебирає на себе велику, складну функцію формування людської душі. Держава має пам’ятати, що її найперша турбота — економіка (умови життя людей) може бути дієвою, ефективною лише тоді, коли вона є морально справедливою. Держава будує храми, а церква конструює душі.

Врешті, конкретна церква зберігає цінності кожного окремого народу, бо у кожного з них є власна історія, цінності, культура. І саме ці цінності попереду так званих загальнолюдських, філософського рівня, цінностей. Втрачаючи національні цінності, етнос втрачає і державу, можливість її розбудовувати, зміцнювати.

Підсумовуючи цей сюжет, варто завважити таке. Релігія — це не винятково приватна справа кожної окремо взятої людини, як десятиліттями стверджувала комуністична ідеологія. Це так само, як не можна бути трішки християнином, або трішки мусульманином. А коли так, то жодна з релігій, церков не має підстав на проголошення своєї винятковості, а держава, своєю чергою, зобов’язана створити умови для вільного волевиявлення кожної людини у сфері релігії. Це складно, винятково важливо для суспільної толерантності, демо­кратії, однак іншого варіанта просто не існує.

З пресою (за І.Франком) в сучасній Україні все зрозуміло і просто.

Основні телеканали України давно не є україн­ськими, а їхні власники, окрім бізнесового інтересу, жодного іншогор не мають, оскільки не мають ні етнічного, ні духовного стосунку до українства. Це Суркіс і Медведчук — «Інтер», Пінчук — «ICTV», «Новий», «СТБ», Роднянський і Лаудер — «1+1». Перелік можна продовжувати. І до українства, його долі він не матиме жодного стосунку.

Духовний етноцид

Усі, хто боїться справжньої ідентифікації українства, налягають головним чином на мовне питання та територіальне. Це в по­літиці два основні аспекти спекуляцій, розпалювання суперечностей і непорозумінь. Ми ж маємо не забувати, що українство як велику спільність людей вирізняють і висувають на домінуючі позиції в національній державі набагато вагоміші аргументи. Це спорідне­ність за історичним походженням (етногенезом), рисами матеріальної і духовної культури, звичаями, традиціями та ін. Саме завдяки цьому українство хоча в багатьох випадках і полишало свою етноойкумену, однак не поривало зв’язків з Батьківщиною не так у територіальному її визначенні, як у духовно-моральному. Отож для нинішнього українства чи не найпринциповішими є ті серйозні трансформації, які відбулися останнім часом у духовній сфері і пов’язані із суспільною мораллю. За рік до своєї смерті відомий український вчений — лікар, літератор, громадський діяч М.Амосов писав: «Дуже важливим є падіння моралі. Вона і за Рад (колишній СРСР — М.Г.) не була високою, оскільки не вірили в Бога, та все ж люди відчували відповідальність перед товаришами по роботі, суспільством, навіть перед батьківщиною і ідеєю комунізму. Тепер ідеологія змінилася. Кажуть: в основі — особистість, а колектив і ідеї — дріб’язок. Це означає — роби, що хочеш, хапай, де можна... Культ тваринного егоїзму. Хоча багато оголосили, що повірили в Бога, поки що це тільки декларації, а не гальма поведінки». Влучне спо­стереження.

Нині чи не найнагальніша проблема — проблема етнічної самоідентифікації українців. І в Україні, і поза її межами. Без ототожнення кожного українця з певною (саме україн­ською) етнічною групою українське суспільство ніколи не стане цілісним, єдиним соціальним орга­нізмом. Внутрішня потреба такої самоідентифікації можлива лише за умови, коли до цього спонукає суспільство, держава. Саме держава має створити належні умови для безперервного, послідовного розвитку етносу, що творить власну державу, та згуртування навколо нього інших етносів, які такої державності на території певної країни об’єктивно не мали і не мають можливості її створити. Такі етноси як невеликі етнічні меншини, своєю чергою, можуть продуктивно існувати лише за умови максимального сприяння утворенню держави титульним етносом. Це і має бути висхідним принципом формування та реалізації національної політики і в новітній Україні.

Щоб максимально спри­­яти етнічній іденти­фікації українців, необхідно не просто дбати про їхні знання, усвідомлення вла­сної історії, мови, культури, традицій — кожен з нас, особливо молоді лю­ди, повинен мати відповідну етнічну свідомість, без якої немає цілісного етносу. Звісно, сформувати таку свідомість в українства на тлі мовної невизначеності і політичних спекуляцій, окупації ЗМІ неукраїнськими силами і етносами — утопія.

Неповага до наших національних ідеалів, святинь нині просто-таки неймо­вірна. Вражає не лише, скажімо, кількість брутальних висловлювань, оцінок, трактувань нашого минулого і його героїв у ЗМІ, а й безкарність, безвідповідальність усіх, хто елементарно паплюжить те, що є святим для кожного свідомого українця. Коли О.Бузина облив брудом Григорія Сковороду («Сегодня», 20 вересня 2006), як він раніше робив з Т. Шевченком, Л. Українкою, — в жодному з українських видань не з’явилося бодай куцого відгуку на це неподобство.

Наприкінці розвідки про питання нашої етнічної самоідентифікації об’є­к­­тивно постає риторичне і сакраментальне запитання: що робити? А справді, що робити нам, великій, давній і унікальній нації на шіст­надцятому році свого національного державного становлення, коли, власне, ще немає ні української влади, ні Української держави. На це питання добре відповів справжній Українець Іван Багряний, сторіччя якого недавно від­значали і в МАУП у формі круглого столу за участі видатних українських літераторів, публіцистів, громадських діячів — Василя Яременка, Валерія Шевчука, Олександра Шугая, Миколи Шудрі, Галини Сагач, Валерія Кунова та ін. Він писав так: «Щоб здобути незалежність великій чисельно нації, треба, щоб вона того хотіла і треба, щоб за ту незалежність боролися не маленькі політичні гуртки, а великі мільйони народу, нації, свідомої себе й своїх національних інтересів. Але якщо такої нації нема, якщо вона обернена в «дике поле», має мертву національну душу, то перед таким фактом треба тільки повіситися...». Песимістично? Значною мі­рою так. Але ж у І.Багряного є й такі слова: «І тоді, коли визвольна боротьба українського народу закінчиться тріумфом, — а вона таки закінчиться тріумфом, бо ми здібні об’єднуватися проти наступу ворога в суцільний національний фронт, — тоді ми самі, ті з нас, хто лишиться живий після великих майбутніх боїв, з гордістю згадаємо ці скорпіонячі роки бід й поневірянь, в яких ми все-таки не зломилися». Дожити б до тих хвилин. А треба.

І насамкінець.

Перше. Великі надії на потужну розбудову Укра­їн­ської держави з початку проголошення Незалежності покладалися на національну еліту. Та поступово вони не справдилися, а нині склалася взагалі парадоксальна ситуація: держава фактично в опозиції до власної еліти. Це легко довести, якщо проаналізувати етнічний склад вищих і регіональних органів влади, керівництво засобами культури, інформації тощо.

Друге. Мова та історична пам’ять — це головне, що має зберегти і розвинути на новому етапі життя свідома нація для своєї ідентифікації. Але як зробити це самотужки, без підтримки держави. У сучасній Україні, де українська нація фактично в опозиції до власної державності, це зробити неможливо.

Третє. Лише глибоко свідомі і соціально активні народи гідні своєї власної держави.

Отож підсумок щодо етноцидів, які перебувають у процесі поглиблення, — надто сумний і важко прогнозований: від занепаду окремих найближчих поколінь українців до втрати державної незалежності.
Микола Головатий,
ректор МАУП,
доктор політичних наук, професор

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Національне питання»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Ми захоплюємося старовиною, але живемо сучасністю ”
Овідій

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.