Актуально
66287 переглядів
|
Зліва направо: Осип Зінкевич, Раїса Руденко, Євген Сверстюк, Василь Овсієнко |
В ній окрім вступної статті Осипа Зінкевича і великої грунтовної статті-екскурсу в історію України Радянського періоду 60-70-х років Василя Овсієнка подана Декларація Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, її завдання, фотоматеріали, а також список членів Української Гельсінкської групи з короткою інформацією про них.
УГГ була створена 9 листопада 1976 р. десятьма українцями з Києва, Москви, Чернігова, Львівської, Донецької і Київської областей: Олесем Бердником (Київ), Петром Григоренком (Москва), Іваном Кандибою (с. Пустомити Львівської області), Левком Лук’яненко (Чернігів), Оксаною Мешко (Київ), Миколою Матусевичем (Київ), Мирославом Мариновичем (с. Калинівка Київської області), Олексієм Тихим (хутір Їжевка Донецької області), Ніною Строкатою і Миколою Руденко (Київ), який був керівником групи.
Як вважав тоді Левко Лук’яненко, сворення УГГ був історичним шансом для України – поставити свій національний інтерес у контекст протиборства Заходу і СРСР, в контекст міжнародного права. З’являлася можливість вивести українське питання на світову арену.
“Ми хочемо бути причетними до творення історії. Хочемо бути учасниками і свідками падіння імперії” – так казали молоді тоді Микола Матусевич і Мирослав Маринович, коли створювалася УГГ.
До першої десятки членів УГГ поступово приєднувалися найактивніші представники української творчої і думаючої інтелігенції – вчителі, письменники і поети, публіцисти і журналісти, митці, інженери, художники, науковці, навіть студенти. Ці люди зазнали переслідувань і арештів, були засуджені, перебували в ув’язненні і засланні тільки за те, що виступали за права людини, висловлювали свою активну громадянську позицію і не могли терпіти тієї політичної системи. Вони не хотіли бути тим радянським бидлом, з якого комуністичний режим мріяв створити «єдіную общность – совєтский народ».
Деякі з них, хто сьогодні ще живий, були присутні на презентації книжки – Раїса Руденко, яка була секретарем УГГ з дня її створення, Михайло Горинь, Микола Горбаль, Богдан Ребрик, Петро Розумний, Петро Рубан, Степан Сапеляк та інші. На презентації були також присутні колишні політв’язні – Микола Кульчинський, Зорян Попадюк, Михайло Якубівський, Володимир і Микола Маркус, родичі вже померлих політв’язнів.
Зал був переповнений: окрім представників старшого покоління, хто пережив комуністично-кагебістський період, було багато молодих людей – дослідників і журналістів, котрі знають про нього хіба що з книжок. Тому дуже уважно слухали відомого дисидента і українського правозахисника, члена Української Гельсінської групи з 1978 року Василя Овсієнка, який розповів, яким чином і в якому політичному контексті світової історії винила УГГ.
Він розповів, що найпершими документами були Меморандум і Декларація про створення громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. Потім підготували список українських політв’язнів і визначили Радянський Союз як тоталітарну державу, яка пригнічує український народ. Також було проголошено, що комуністична ідеологія є шкідливою для України. Група виступала на захист конкретних людей.
Вже 24 грудня у всіх членів групи були проведені перші обшуки. Тоді у Бердника знайшли порнографічну листівку, у Руденка 39 доларів, у Тихого на горищі знайшли замуровану в глину гвинтівку 1898 року. Тоді їм готували кримінальні справи. Перші арешти (Миколи Руденка і Олекси Тихого) відбулися 5 лютого 1977 року – не минуло й трьох місяців діяльності групи. 23 квітня були заарештовані Матусевич і Маринович, але цей рух не припиняється – люди не бояться і продовжують вступати до УГГ.
Василь Овсієнко згадав Валерія Марченка – вченого-сходознавця, перекладача і журналіста, який помер 7 жовтня 1984 року в ув’язненні. Його засудив до 10 років ув’язнення і 5 років заслання суддя Григорій Зубець, який тепер є членом Вищої Ради юстиції. Коли вийшов закон про реабілітацію політв’язнів, цей Григорій Зубець прислав матері Ніні Михайлівні документ про реабілітацію Валерія. Він його засуджував, і він же його реабілітовував – обурюється Василь Овсієнко. Він після того ще був головою Київського обласного суду. “І він ходить по цій землі і на нього пальцями не показують і не плюють. Як це може бути?” – дивується Василь Овсієнко.
Після нього виступив Осип Зінкевич, який був представником УГГ в США і західних країнах. Закордонні українці вже 17 листопада 1976 р. створили у Вашингтоні Комітет гельсінських гарантій для України. Про це телефоном він розповів Миколові Руденку, а той повідомив, що УГГ не є підпільною організацією, а працює згідно Гельсінкських угод як громадська, відкрита організація.
Тоді в розмові, згадує Осип Зінкевич, вони узгодили принципи співпраці і домовилися, що вашингтонський Комітет буде офіційним представником УГГ в США і західних країнах і що інформація, отримана по телефону, буде публікуватися в закордонній пресі. Як можна здогадатися, після цієї розмови телефон Руденка був відключений. Після розмови з Левком Лук’яненком був відключений телефон і в нього.
Інформацію і документи УГГ за кордон передавали через Москву, Болгарію, через моряків радянських кораблів, які привозили вантаж до Копенгагена, за допомогою туристів і дипломатичної пошти. Члени УГГ, які опинялися на Заході, давали свідчення у Конгресі США, виступали на прес-конференціях – допомогу в організації і переклад здійснювали представники Комітету.
Історична довідка. У середині 1970-х років ідеологічне протистояння СРСР і країн Заходу досягло такого напруження, що загрожувало перерости у нову Світову війну. У зв’язку з цим 33 країни Європи (окрім Албанії), США і Канада після тривалих переговорів 1 серпня 1975 р. в місті Гельсінкі підписали Прикінцевий акт Наради з безпеки та співробітництва у Європі. СРСР забезпечив собі статус найбільшого сприяння в торгівлі із Заходом. В обмін на це СРСР зобов’язався дотримувалися гуманітарної частини, зокрема, прав людини в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р. Виявлення фактів переслідування людей за переконання викликатиме претензії інших сторін і не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни. Прикінцевий акт Наради з безпеки та співробітництва у Європі прирівнювався до національного законодавства. Його підписання відкривало юридичні можливості легально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини.
Видавництво «Смолоскип» було створено на еміграції. Після здобуття Україною незалежності воно перенесло свою діяльність в Україну. У США «Смолоскип» видавав дисидентську і правозахисну літературу, а також твори українських письменників, репресованих сталінським режимом.
До теми:
