Аратта - На головну

20 жовтня 2017, п`ятниця

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- серед найдавніших та найважливіших символів Великоднього яйця (писанки) є символ Сонця. Найпростішим зображенням Сонця є коло з промінням або без нього. На Великодніх яйцях, незалежно від релігії, що існують на Україні, також зображено восьмиконечну зірку, що в минулому була символом Сонця. Свастика (сварга, свастя), або як її називали “нерівний хрест” або “гусячі шийки”, в язичницькі часи була символом Сонця. В ті часи, вважалося, що яйце було талісманом, що мав значну силу, оскільки воно захищало власника від хвороб, невдач або злого ока. Символічна сила Великоднього яйця пояснювалася не лише тим, що воно захищало власника від злого, але й тим, що воно захищало людей та зберігало людський рід.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Лесь Подерв`янський: У владі не боги, а звичайні рагулі, яких ми сьогодні поставили, а завтра скинемо

Думка українця 18945 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 18.01.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Лесь Подерв`янський: У владі не боги, а звичайні рагулі, яких ми сьогодні поставили, а завтра скинемо
Художник та письменник Лесь Подерв`янський є людиною, здатною своїми творами та висловами дратувати уповільнену течію нашого суспільного та мистецького життя. Його – єдиного з українських письменників цитують усі – від молодого покоління до старшого. І в цілому, уявити Київ і Україну без нього сьогодні просто неможливо.

"...Мені здається, що структурних змін ще не відбулося, але приємно констатувати, що Україна, як і була батьківщиною анархії, так нею і лишається".

Лесик є певним кодексом честі, перед яким знімають капелюха його прихильники. Зараз у видавництві „Фоліо” видається чотиритомник Леся Подерв'янського. Зустрілися ми з ним в нього вдома. Лесик був у чорному халаті, а його дружина Марія, котра працює на каналі „К 1”, сиділа поруч з нами за ноутбуком.

- Лесику, як ти відчуваєш, чи є позитивні зміни у нашому житті з часів помаранчевих подій?

- Безперечно, якісь зміни є. Мені здається, що структурних змін ще не відбулося, але приємно констатувати, що Україна, як і була батьківщиною анархії, так нею і лишається. В цьому у нас мало конкурентів, хіба що країни Латинської Америки - з Болівією можемо ще позмагатися. Я не знаю погано це чи добре, але в нас весь час відбувається десакралізація влади як такої. Це мені дуже подобається.

- А як ти ставишся до того, що багато талановитих людей виїхало за кордон з нашої непривітної до них країни, і продовжують тікати звідси?

- Я це пояснюю тим, що в Україні повна жопа з культурою, наукою й іншим. Мені здається, що ми зараз якраз знаходимося на перетині часу, тому що стара совкова система очевидно відмирає, а нова не народилася. Якби ця країна мала хоч якусь культурну політику, пріоритети, вона могла б запрошувати на якісь проекти тих людей, які виїхали до Європи і здебільшого валяють там дурня. В мене є два товариші - режисери. Це Андрій Крітенко та Валерій Більченко. Думаю, що вони радо тут щось би поставили. Якби б сталася ця хвиля повернень, то був би поштовх для молодих створювати на більш європейських засадах якісь театральні трупи з мінімальним державним фінансуванням. А зараз ми живемо в такому часі, що є лише тупі застарілі репертуарні театри, і абсолютно маргінальні колективи.

- Але ти мене запросив на виставу „Фракція”, якою відкрився київський муніципальний театр. Його ж не можна назвати маргінальним.

- Це абсолютно нетиповий парадоксальний приклад, бо його створила людина, яка займається в житті не театром. Саша Прогнімак, мій добрий знайомий - депутат і юрист. Для нього цей театр – хобі, і як будь-яке хобі воно є щирим. Ця вистава жива. В ній є народний зміст, який чіпляє.

- До речі, мої друзі, яких я запросила подивитися „Фракцію”, сказали, що коли прийшли додому і увімкнули телевізор, то побачили ніби продовження вистави. А ти дивишся телевізор?

- Я люблю подивитися п’ять секунд та переклацнути на інше. В Україні, можливо, біда, що усе занадто заполітизоване. Наші політики займають ту саму нішу вітчизняної підсвідомості, що й голлівудські зірки. А так бути не повинно. Тому що усі вони абсолютно посередні рагулі. Зацікавленість суспільства цими людьми не є нормальною. Політика сьогодні нам замінює театр, кіно, тому іншого у нас немає. Навіть політики рангу Черчілля, Рузвельта, думаю, були менше помітні, ніж наші мужички – звичайні сільські дядьки і комсомольські хлопчики, які волею долі опинилися у політиці. Це звичайні парадокси нашого життя.

- Ти сказав про анархію. Чи не здається тобі, що народження такого театру, як „Муніципальний” з його актуальною „Фракцією” мусить завдячувати саме цій анархії, бо зі сцени сміються над депутатами, а театр ніхто не відважується закрити, як це могло б статися при системі.

- У виставі дістається усім, тому її й не можна називати політичною. Але її поява і вказує на те, яка абсурдна у нас країна. Сільські дядьки у нас – державні діячі, депутати – драматурги, артисти пишуть закони. Беккет відпочиває з величезною сигарою на балконі. Можливо у цьому є шарм нашої країни. Її дебільність якась. Мені, як людині, яка цікавилася театром абсурду це цікаво

- Чи не хотілося тобі, як Більченку чи Крітенку, виїхати звідси?

- Ні. Якби хотілося, я б поїхав.

- Що тебе тоді тримає тут?

- Друзі. Тікати треба було при совку. Тоді, коли мені було 20-25 років. Але тоді, як, власне, і зараз, я був людиною легковажною і не хотів думати про те, як житиму завтра. Для втечі треба мати певний розрахунок, якого я, на жаль, не маю. В 90-х роках я вже почав їздити за кордон і жодного разу мені не відмовили в візі. Я їздив в Америку тоді, коли туди ще не їздив ніхто. Якщо в тебе є достатньо грошей, щоб мандрувати, то неважливо, де ти живеш. Немає сенсу емігрувати до Європи, тому що там ти завжди будеш людиною другого сорту. Єдина країна, куди б можна було виїхати – це Америка. Там усім по барабану, хто ти є. Але в Америці треба багато працювати, а я людина лінива.

- І все ж таки, чи є проекти на телебаченні, які ти дивишся більше п’яти хвилин?

- Давай будемо розмовляти без цього слова, бо зараз усі називають будь-що проектами. Мені подобається передача Савіка Шустера. В ній є якийсь драйв. Я люблю дивитися «Animal Planet», аналітичні програми, які йдуть на Бі-Бі-Сі, і які ніхто не може окрім них зробити. Якщо викреслити Бі-Бі-Сі з телебачення, то, окрім фільмів, там взагалі не буде що дивитись.

- А політично-аналітична передача „Іду на ви” з Ольгою Герасим'юк, та В’ячеславом Піховшеком...

- У мене своє ставлення до цієї програми. Я думаю, що люди, які ходять в програму до Піховшека, просто не розуміють, що таке елементарна людська гідність. Це свідчить про заниження моральних критеріїв в Україні. Я вважаю, що нормальна журналістика мусила б бойкотувати цю передачу. Тоді б Славік працював десь на карачках під паровозом, а не торгував би лицем в телевізорі. Але в зв’язку з журналістською невибагливістю, відбувається так, як є. В жодній країні так просто йому усе б не зійшло з рук.

- Нещодавно приїздив до нас театр на Таганці, і в п’єсі „Марат та Маркіз де Сад”, дія якої присвячена французькій революції і відбувається в божевільні, актор Тимур Бадалбейлі витягнув помаранчевий прапор і пробіг по сцені. З цього Mіністерство культури спробувало зробити політичний скандал, ніби Любимов знущається над помаранчевою символікою...

- Художник має право робити усе, що йому заманеться. А інша справа, що людина з міністерства культури також має право проявляти свій дебілізм так, як заманеться. Я вже давно говорив, що міністерство культури треба викинути на звалище, а усіх працівників культури послати на село. Тому що Міністерство культури – організація, у якій усі функції законсервувалися у совку. Мова не йде про персоналії. Не має значення хто буде міністром – чи той, хто був головою колгоспу, чи Іван Дзюба. Система така, що особистість міністра не має значення. Сучасній державі міністерств культури не потрібно.

- У багатьох людей є певне розчарування через те, що відбулося в державі з часів революції. До речі, першим ударом по українській інтелігенції було призначення на посаду міністра культури куми Віктора Ющенко Оксани Білозір...

- У мене не було розчарування, бо не було й очарування. Було захоплення самим процесом, чудовим натовпом. Я брав безпосередню участь у всьому. Але треба зрозуміти, що одна з властивостей натовпу ставити кумирів сьогодні, а завтра їх скидати. Це нормально. Це залишки рабської свідомості. Найголовніше, що відбулося, це те, що я казав, – десакралізація влади. Усі зрозуміли, що у владі не боги, а звичайні рагулі, яких ми сьогодні поставили, а завтра скинемо. А щодо самих політичних персонажів, то вони не можуть бути іншими, бо таке суспільство. Є закон фізики й усі його знають, що лайно завжди плаває нагорі. Товариш Сталін сказав товаришу Горькому: „У мене немає для вас інших письменників”. Ну, і немає інших політиків. Такі, які є. Але ми не можемо інфантильно сказати: „Ми не підемо голосувати, бо і ті, і ті – лайно”. Ми маємо розрізняти лайно більш і менш шляхетного походження – наприклад, лайно слона і лайно гієни. Тому треба йти й голосувати за лайно слона, бо він більш шляхетна тварина і не так бздить. В інших країнах також політики не з меду. А у нас це звична справа, тому що століттями тут вимивалося усе краще, що було.

- Я нещодавно спілкувалася з режисером Марком Нєстантинєром і він категорично завив, що Голодомор зробили самі ж українці. В жодній іншій республіці такого не сталося, бо українці – нація така.

- Йому, мабуть, там, в Мюнхені, де він живе, на голову впала важка кружка «Хофброй». Те те ж саме, що казати, що Холокост вчинили самі євреї. Щодо Голодомору у нас все відомо. Було багато досліджень, тут немає білих плям. Тут усе ясно. Я не знімаю вину з тих українців, які робили злочини. Але хто їх зробив такими? І жертв, і катів зробила радянська система. А що таке радянська система? Це модифікована Російська імперія.

- Ми зараз, певно, переживаємо наслідки цієї системи?

- Тут діє потужна п’ята колона. Яка має на меті не пустити Україну в Європу і зреалізувати російський план щодо повернення її в лоно імперії. Вона активно паразитує на радянській свідомості. Але ця свідомість потроху зникає в людей. І якби б у нас краще б працювало СБУ, то такої проблеми не було. Бо ясно, що такі речі інспіровано із зовні.

- Я акторам театру на Таганці ставила запитання щодо того, як вони ставляться до змін в Україні, і один зі старих акторів мовив, що Україна ніколи вільною державою не була, а була завжди під кимсь...

- Це підтверджує мою теорію, що немає правильного кацапа. Як би не казали, що є один правильний кацап, то яким би він правильним не був, все одно - рано чи пізно проколеться на українському питанні. Вартує з ним випити пляшку горілки, як він каже: „А що ж ви у нас Крим забрали?”.

- Ти інколи пишеш в „Дзеркало тижня” як журналіст...

- Я не журналіст. Просто я сиджу на кухні і пиздю. А моя дружина каже: „Що ти тут пиздиш, взяв би і в газету написав ”. І, щоб не відчувати себе повним нічтожеством, я піднімаю сраку і пишу.

- А щодо української журналістики можеш щось сказати? Бо ті ж росіяни, наскільки я зрозуміла, негативно ставляться до української журналістики...

- А до кого вони ставляться позитивно? Коронна фраза кожного кацапа: «Оні русскіх нє любят». Вони усі хочуть любові, причому самі не люблять нікого. Ми – хохли, ті – чурки, американці – дурні. Тільки вони білі, пухнасті, у білому фраку. Це абсолютно хворе суспільство, заражене ксенофобією. А щодо української журналістики, то це, правда, - жопа. Повз мене проходить багато молодих журналістів – переважно дурників, і таке враження, що вони не скінчили і семи класів. Вони такі запитання ставлять, що мусять працювати на м'ясо-комбінаті чи бути швеями. А чому так відбувається, не знаю.

- Можливо, тому, що в українському суспільстві рівень освіти і культури низький...

- Але він такий у всьому світі. Існують стандарти професії. В нас не менше читають, але там існує професійна планка, нижче якої не можна впасти, а тут її просто немає.

Я часто чую від моїх друзів ниття, що у нашої країни майбутнього нема, що ми живемо у тотальному лайні, і так житимуть наші діти.

Я вважаю, що у нашої держави є чудове майбутнє. Але якщо розповідати про нього, як Касандра, то буде херня. А щодо скиглення на рахунок ситуації, у якій ми жили, то жалітися мусила людина, яка жила в Радянському Союзі. Тоді требі було скиглити. Сьогодні я не бачу жодних підстав для цього.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Свобода, якщо вона пустила коріння, швидко зростає”
Джордж Вашінгтон

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.