Аратта - На головну

20 січня 2017, п`ятниця

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- першою Українською конституцією вважається документ «Пакти і Конституція прав і вольностей запорозького війська», складений гетьманом Пилипом Орликом у 1710 році. Історики мають різні думки щодо того, чи був цей документ Конституцією у сучасному розумінні цього слова або прогресивним твором, який випередив свій час, адже перші Конституції в Європі і США з’явилися лише за сімдесят років потому. Реальної сили Конституція Пилипа Орлика так і не набула, оскільки складалася вона на чужині та її укладачі не мали змоги повернутися в країну. Але в історії вона залишилася як оригінальна правова пам’ятка, яка вперше в Європі обгрунтовує можливість існування парламентської демократичної республіки.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Лесь Подерв`янський: У владі не боги, а звичайні рагулі, яких ми сьогодні поставили, а завтра скинемо

Думка українця 16484 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 18.01.2006 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Лесь Подерв`янський: У владі не боги, а звичайні рагулі, яких ми сьогодні поставили, а завтра скинемо
Художник та письменник Лесь Подерв`янський є людиною, здатною своїми творами та висловами дратувати уповільнену течію нашого суспільного та мистецького життя. Його – єдиного з українських письменників цитують усі – від молодого покоління до старшого. І в цілому, уявити Київ і Україну без нього сьогодні просто неможливо.

"...Мені здається, що структурних змін ще не відбулося, але приємно констатувати, що Україна, як і була батьківщиною анархії, так нею і лишається".

Лесик є певним кодексом честі, перед яким знімають капелюха його прихильники. Зараз у видавництві „Фоліо” видається чотиритомник Леся Подерв'янського. Зустрілися ми з ним в нього вдома. Лесик був у чорному халаті, а його дружина Марія, котра працює на каналі „К 1”, сиділа поруч з нами за ноутбуком.

- Лесику, як ти відчуваєш, чи є позитивні зміни у нашому житті з часів помаранчевих подій?

- Безперечно, якісь зміни є. Мені здається, що структурних змін ще не відбулося, але приємно констатувати, що Україна, як і була батьківщиною анархії, так нею і лишається. В цьому у нас мало конкурентів, хіба що країни Латинської Америки - з Болівією можемо ще позмагатися. Я не знаю погано це чи добре, але в нас весь час відбувається десакралізація влади як такої. Це мені дуже подобається.

- А як ти ставишся до того, що багато талановитих людей виїхало за кордон з нашої непривітної до них країни, і продовжують тікати звідси?

- Я це пояснюю тим, що в Україні повна жопа з культурою, наукою й іншим. Мені здається, що ми зараз якраз знаходимося на перетині часу, тому що стара совкова система очевидно відмирає, а нова не народилася. Якби ця країна мала хоч якусь культурну політику, пріоритети, вона могла б запрошувати на якісь проекти тих людей, які виїхали до Європи і здебільшого валяють там дурня. В мене є два товариші - режисери. Це Андрій Крітенко та Валерій Більченко. Думаю, що вони радо тут щось би поставили. Якби б сталася ця хвиля повернень, то був би поштовх для молодих створювати на більш європейських засадах якісь театральні трупи з мінімальним державним фінансуванням. А зараз ми живемо в такому часі, що є лише тупі застарілі репертуарні театри, і абсолютно маргінальні колективи.

- Але ти мене запросив на виставу „Фракція”, якою відкрився київський муніципальний театр. Його ж не можна назвати маргінальним.

- Це абсолютно нетиповий парадоксальний приклад, бо його створила людина, яка займається в житті не театром. Саша Прогнімак, мій добрий знайомий - депутат і юрист. Для нього цей театр – хобі, і як будь-яке хобі воно є щирим. Ця вистава жива. В ній є народний зміст, який чіпляє.

- До речі, мої друзі, яких я запросила подивитися „Фракцію”, сказали, що коли прийшли додому і увімкнули телевізор, то побачили ніби продовження вистави. А ти дивишся телевізор?

- Я люблю подивитися п’ять секунд та переклацнути на інше. В Україні, можливо, біда, що усе занадто заполітизоване. Наші політики займають ту саму нішу вітчизняної підсвідомості, що й голлівудські зірки. А так бути не повинно. Тому що усі вони абсолютно посередні рагулі. Зацікавленість суспільства цими людьми не є нормальною. Політика сьогодні нам замінює театр, кіно, тому іншого у нас немає. Навіть політики рангу Черчілля, Рузвельта, думаю, були менше помітні, ніж наші мужички – звичайні сільські дядьки і комсомольські хлопчики, які волею долі опинилися у політиці. Це звичайні парадокси нашого життя.

- Ти сказав про анархію. Чи не здається тобі, що народження такого театру, як „Муніципальний” з його актуальною „Фракцією” мусить завдячувати саме цій анархії, бо зі сцени сміються над депутатами, а театр ніхто не відважується закрити, як це могло б статися при системі.

- У виставі дістається усім, тому її й не можна називати політичною. Але її поява і вказує на те, яка абсурдна у нас країна. Сільські дядьки у нас – державні діячі, депутати – драматурги, артисти пишуть закони. Беккет відпочиває з величезною сигарою на балконі. Можливо у цьому є шарм нашої країни. Її дебільність якась. Мені, як людині, яка цікавилася театром абсурду це цікаво

- Чи не хотілося тобі, як Більченку чи Крітенку, виїхати звідси?

- Ні. Якби хотілося, я б поїхав.

- Що тебе тоді тримає тут?

- Друзі. Тікати треба було при совку. Тоді, коли мені було 20-25 років. Але тоді, як, власне, і зараз, я був людиною легковажною і не хотів думати про те, як житиму завтра. Для втечі треба мати певний розрахунок, якого я, на жаль, не маю. В 90-х роках я вже почав їздити за кордон і жодного разу мені не відмовили в візі. Я їздив в Америку тоді, коли туди ще не їздив ніхто. Якщо в тебе є достатньо грошей, щоб мандрувати, то неважливо, де ти живеш. Немає сенсу емігрувати до Європи, тому що там ти завжди будеш людиною другого сорту. Єдина країна, куди б можна було виїхати – це Америка. Там усім по барабану, хто ти є. Але в Америці треба багато працювати, а я людина лінива.

- І все ж таки, чи є проекти на телебаченні, які ти дивишся більше п’яти хвилин?

- Давай будемо розмовляти без цього слова, бо зараз усі називають будь-що проектами. Мені подобається передача Савіка Шустера. В ній є якийсь драйв. Я люблю дивитися «Animal Planet», аналітичні програми, які йдуть на Бі-Бі-Сі, і які ніхто не може окрім них зробити. Якщо викреслити Бі-Бі-Сі з телебачення, то, окрім фільмів, там взагалі не буде що дивитись.

- А політично-аналітична передача „Іду на ви” з Ольгою Герасим'юк, та В’ячеславом Піховшеком...

- У мене своє ставлення до цієї програми. Я думаю, що люди, які ходять в програму до Піховшека, просто не розуміють, що таке елементарна людська гідність. Це свідчить про заниження моральних критеріїв в Україні. Я вважаю, що нормальна журналістика мусила б бойкотувати цю передачу. Тоді б Славік працював десь на карачках під паровозом, а не торгував би лицем в телевізорі. Але в зв’язку з журналістською невибагливістю, відбувається так, як є. В жодній країні так просто йому усе б не зійшло з рук.

- Нещодавно приїздив до нас театр на Таганці, і в п’єсі „Марат та Маркіз де Сад”, дія якої присвячена французькій революції і відбувається в божевільні, актор Тимур Бадалбейлі витягнув помаранчевий прапор і пробіг по сцені. З цього Mіністерство культури спробувало зробити політичний скандал, ніби Любимов знущається над помаранчевою символікою...

- Художник має право робити усе, що йому заманеться. А інша справа, що людина з міністерства культури також має право проявляти свій дебілізм так, як заманеться. Я вже давно говорив, що міністерство культури треба викинути на звалище, а усіх працівників культури послати на село. Тому що Міністерство культури – організація, у якій усі функції законсервувалися у совку. Мова не йде про персоналії. Не має значення хто буде міністром – чи той, хто був головою колгоспу, чи Іван Дзюба. Система така, що особистість міністра не має значення. Сучасній державі міністерств культури не потрібно.

- У багатьох людей є певне розчарування через те, що відбулося в державі з часів революції. До речі, першим ударом по українській інтелігенції було призначення на посаду міністра культури куми Віктора Ющенко Оксани Білозір...

- У мене не було розчарування, бо не було й очарування. Було захоплення самим процесом, чудовим натовпом. Я брав безпосередню участь у всьому. Але треба зрозуміти, що одна з властивостей натовпу ставити кумирів сьогодні, а завтра їх скидати. Це нормально. Це залишки рабської свідомості. Найголовніше, що відбулося, це те, що я казав, – десакралізація влади. Усі зрозуміли, що у владі не боги, а звичайні рагулі, яких ми сьогодні поставили, а завтра скинемо. А щодо самих політичних персонажів, то вони не можуть бути іншими, бо таке суспільство. Є закон фізики й усі його знають, що лайно завжди плаває нагорі. Товариш Сталін сказав товаришу Горькому: „У мене немає для вас інших письменників”. Ну, і немає інших політиків. Такі, які є. Але ми не можемо інфантильно сказати: „Ми не підемо голосувати, бо і ті, і ті – лайно”. Ми маємо розрізняти лайно більш і менш шляхетного походження – наприклад, лайно слона і лайно гієни. Тому треба йти й голосувати за лайно слона, бо він більш шляхетна тварина і не так бздить. В інших країнах також політики не з меду. А у нас це звична справа, тому що століттями тут вимивалося усе краще, що було.

- Я нещодавно спілкувалася з режисером Марком Нєстантинєром і він категорично завив, що Голодомор зробили самі ж українці. В жодній іншій республіці такого не сталося, бо українці – нація така.

- Йому, мабуть, там, в Мюнхені, де він живе, на голову впала важка кружка «Хофброй». Те те ж саме, що казати, що Холокост вчинили самі євреї. Щодо Голодомору у нас все відомо. Було багато досліджень, тут немає білих плям. Тут усе ясно. Я не знімаю вину з тих українців, які робили злочини. Але хто їх зробив такими? І жертв, і катів зробила радянська система. А що таке радянська система? Це модифікована Російська імперія.

- Ми зараз, певно, переживаємо наслідки цієї системи?

- Тут діє потужна п’ята колона. Яка має на меті не пустити Україну в Європу і зреалізувати російський план щодо повернення її в лоно імперії. Вона активно паразитує на радянській свідомості. Але ця свідомість потроху зникає в людей. І якби б у нас краще б працювало СБУ, то такої проблеми не було. Бо ясно, що такі речі інспіровано із зовні.

- Я акторам театру на Таганці ставила запитання щодо того, як вони ставляться до змін в Україні, і один зі старих акторів мовив, що Україна ніколи вільною державою не була, а була завжди під кимсь...

- Це підтверджує мою теорію, що немає правильного кацапа. Як би не казали, що є один правильний кацап, то яким би він правильним не був, все одно - рано чи пізно проколеться на українському питанні. Вартує з ним випити пляшку горілки, як він каже: „А що ж ви у нас Крим забрали?”.

- Ти інколи пишеш в „Дзеркало тижня” як журналіст...

- Я не журналіст. Просто я сиджу на кухні і пиздю. А моя дружина каже: „Що ти тут пиздиш, взяв би і в газету написав ”. І, щоб не відчувати себе повним нічтожеством, я піднімаю сраку і пишу.

- А щодо української журналістики можеш щось сказати? Бо ті ж росіяни, наскільки я зрозуміла, негативно ставляться до української журналістики...

- А до кого вони ставляться позитивно? Коронна фраза кожного кацапа: «Оні русскіх нє любят». Вони усі хочуть любові, причому самі не люблять нікого. Ми – хохли, ті – чурки, американці – дурні. Тільки вони білі, пухнасті, у білому фраку. Це абсолютно хворе суспільство, заражене ксенофобією. А щодо української журналістики, то це, правда, - жопа. Повз мене проходить багато молодих журналістів – переважно дурників, і таке враження, що вони не скінчили і семи класів. Вони такі запитання ставлять, що мусять працювати на м'ясо-комбінаті чи бути швеями. А чому так відбувається, не знаю.

- Можливо, тому, що в українському суспільстві рівень освіти і культури низький...

- Але він такий у всьому світі. Існують стандарти професії. В нас не менше читають, але там існує професійна планка, нижче якої не можна впасти, а тут її просто немає.

Я часто чую від моїх друзів ниття, що у нашої країни майбутнього нема, що ми живемо у тотальному лайні, і так житимуть наші діти.

Я вважаю, що у нашої держави є чудове майбутнє. Але якщо розповідати про нього, як Касандра, то буде херня. А щодо скиглення на рахунок ситуації, у якій ми жили, то жалітися мусила людина, яка жила в Радянському Союзі. Тоді требі було скиглити. Сьогодні я не бачу жодних підстав для цього.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Коли ти говориш про Господа або Його чесноти, роби це серйозно і з належною повагою”
Джордж Вашінгтон

 
Відпочинок на схилах Дніпра
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.