Аратта - На головну

25 липня 2017, вівторок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- першою Українською конституцією вважається документ «Пакти і Конституція прав і вольностей запорозького війська», складений гетьманом Пилипом Орликом у 1710 році. Історики мають різні думки щодо того, чи був цей документ Конституцією у сучасному розумінні цього слова або прогресивним твором, який випередив свій час, адже перші Конституції в Європі і США з’явилися лише за сімдесят років потому. Реальної сили Конституція Пилипа Орлика так і не набула, оскільки складалася вона на чужині та її укладачі не мали змоги повернутися в країну. Але в історії вона залишилася як оригінальна правова пам’ятка, яка вперше в Європі обгрунтовує можливість існування парламентської демократичної республіки.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Моцарт і ”чухраїнці”

Думка українця 12805 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 27.11.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Моцарт і ”чухраїнці”
Є такий закон: коли ти нічого не робиш, тобі ніхто не заважає. Як тільки починаєш щось робити, одразу хтось починає заважати. Ці палки в колеса або знищують в тебе всяку охоту до справи, або здебільшого навпаки: якщо тобі раптом починають заважати, значить, ти робиш щось хороше – тому що, як відомо, жодна добра справа не лишається безкарною...

Вечір після робочого дня... Кожен знає, що це таке – від усвідомлення “я” залишається жалюгідна крапля – ти спустошений, без крил, без думок. Вечір – це суцільний жах, в якому ти існуєш, при чому існуєш лише частково. У такий час починаю ненавидіти людство, благо, є люди, які змиряють мене з ним. Іноді мене бере образа – чому безліч політиків і так званих митців зі скаліченою мовою не сходять зі шпальт журналів і газет, екранів телевізорів, і вчать банальним істинам, виливаючи свій мізерне внутрішнє его, ніби воно когось може збагатити? А інші – ті, котрі здатні перетворити жахливий вечір на захоплюючий експеримент у просторі і часі, запрошуючи тебе бути в ньому не лише спостерігачем, але й співавтором, - зазвичай відмовляються повторювати свої експерименти перед теле - та фотокамерами. А, може, це закономірно, інакше зустрічі з цими людьми втратили б цілющі властивості. Моя вечірня співрозмовниця – Людмила Кисельова, доцент кафедри філології Києво-Могилянської академії, - одна з небагатьох таких особистостей . Розмову почали просто, без підготовлених запитань і відповідей. Як склалося...

-Спілкуючись зі студентами багато років, відмічаю: ніколи ще серед молоді не було такої зосередженості на найбільш важливих для культури питаннях, як сьогодні. Їх цікавить національна культура, при чому цікавить опосередковано, у них немає абсолютно ніяких політичних зазіхань, немає вульгарного, примітивного квазінаціоналізму. Вони просто зацікавлені тим, щоб відтворити її специфіку, щоб слово, поки воно живе, підтримати, підсилити та врятувати.

В Академії мені замовили курс Срібної доби. Цікаво, що ті мовні основи світогляду, які були в Росії Срібної доби, - це те, що тепер прокидається в усіх життєздатних мовах. Світ існуватиме, якщо ми будемо знати, як називається оця трава, що росте тут, як називається та пташка, яка сіла тут.

Зараз нам не вистачає боротьби з усередненою мовою – і російською, і українською. Мені здається, що в Україні нині такий період, коли люди через примусове навернення до української мови (це буде прогресувати, тому що коли почуєш, як говорять наші можновладці, та відчуєш, що ти емігрант в своїй країні, - навіть якщо ніколи не говорив українською мовою – заговориш) прийдуть до зовсім іншого переживання російської мови, ми будемо боротися проти цієї мерзенного газетного новоязу, будемо боротися проти того, що ми мали стільки років і просто не звертали на це уваги. Хай говорять будь-яким сленгом, це жива мова, але хай не говорять так, як говорять газети, телебачення.

Ми зараз в середині цього процесу, який нам треба пережити. Цей період пройде через те, що повертаються на Україну такі автори, як, скажімо, Свідзинський - загадка колосальна. Його читаєш – і жоден словник не дасть відповіді на те, що це таке, що він хотів сказати? Одне й те саме в різних творах назване різними словами, нема такого у Грінченка, немає цього в діалектичних виданнях. Звідки він це взяв? Це квазідіалектизм – так саме робили Микола Клюєв та Сергій Єсенін. Оце і є відповідь на питання – чи жива мова? Жива – і самозахищається. А якщо не буде мова жива - не буде взагалі нічого. Для мене всі глобальні питання вилилися в одну дилему – буде жива мова чи не буде жива мова?

Моя покійна бабця, - вона була з пирятинських козаків і мала характер надзвичайно полтавський, сперечатися з нею взагалі було важко, хоча свою точку зору вона нікому не нав’язувала, - володіла таким даром: вона довго слухала щось, а потім народжувала репліку – як правило, заримовану, яка була вилита у форму або прислів’я або приказки, з огляду на ситуацію, і люди або вибухали реготом, або червоніли та не знали, що робити. Вона ці слова вигадувала на ходу. Пам’ятаю, як колись приймали у нас вдома невдалого нареченого, покійна баба на нього подивилася і сказала: «Нє, це не чоловік, а метута – сьогодні тут, а завтра не тута». Що це за слово «метута»? Вигадала… Шкодую, що не записувала за нею, це був ходячий словник. І я думаю, якщо це повернеться, якщо цей дар в людях відновиться, то слава тобі, Господи. Це не зроблять ані письменники, ані міністерства, це зробить тільки живий дух мови. І якщо мова буде врятована, все інше прийде само собою.

Зараз я думаю про совітську ідентичність. Ми усвідомили, що в нашій поведінці дуже багато архетипів, перетворених через совітську ідентичність. І я останніми роками бачила багатьох людей впритул, які не розуміють, що діється зараз, тому що вони перебувають у межах цієї ідентичності. Що таке совітська ідентичність? «Мой адрес не дом и не улица, есть большая страна и мы все одно целое, и несть ни эллина, ни иудея, а это Царство Божие. И мы не такие, как Америка, они проклятые, а мы избранные…” Це нормально, не всі так думають, але всі відчувають, що вони мали щось велике та світле. Те, що це було міфологізоване цілком, те, що це було створене, перекручене невідомим для цих людей чином з християнським світоглядом, про це ніхто не думає, просто його шкода втрачати, воно таке затишне, таке гарне. Був Новий рік – О! “А теперь, пожалуйста, Рождество”. І всі думають – а що робити? Не всі ж ходять колядки співати або до церкви, ні. Був Новий рік, а 2 числа бадьоро після п’янки йшли на роботу. А тут щось зовсім інше, і до цієї новизни у людей теж підсвідома агресія, підсвідома недовіра.

Так само є малоросійська ідентичність – найгірший тип ідентичності. Це на рівні суржику в мові, на рівні побутової поведінки… Як у Остапа Вишні про чухраїнців – п’ять рис, за якими цих чухраїнців можна впізнати у будь-якій частині світу: «Забув», «Спізнивсь», «Якось-то воно буде», «Якби ж то знаття», «Я так і знав». Або як Маланюк писав про малоросійство – хтивість, агентурство та інші непривабливі риси. Це теж є ідентичністю, яка самозадоволена, самодостатня.

А є ідентичність, яка стоїть тільки на слові. Це почуття мови, вітру, свободи, це ідентичність приязні до іншого. Коли людина щось має, вона завжди з посмішкою дивиться на іншого, який теж щось має. А коли він бачить того, хто нічого немає, йому просто стає сумно. Через те зараз у нас боротьба за ідентичність, і слава Богу, що ми до цього дожили. Раніше люди не усвідомлювали цього, у них не було рефлексії. У нас була, правда, прекрасна спільнота андеграунду. Чому той андеграунд виник? Хто нас в нього загнав? Які тут світи поєдналися? Цей культурний андеграунд розумів, що все цікаве треба діставати, що найбільш достойне те, що можна сказати пошепки один одному, і ми розуміли, що – як у Окуджави – «Моцарт на маленькой скрипке играет, Моцарт отечества не выбирает», але ми забували, що там є одна геніальна завершальна нота: «Но из грехов нашей родины вечной не сотворим мы кумира себе». А «грехи нашей родины вечной» і є здатність наших діячів мистецтва та культури не звертати уваги на те, що твориться довкола.

Люблю слухати третій канал радіо “Культура”, на ньому вся Україна, і цей сукупний портрет сучасників мені став подобатися. Це ж в якомусь місці, - не в Києві, - де люди позбавлені того, що десь можна побачити, десь можна почути, а десь можна купити, але вони настільки живі, розумні, шляхетні. Вони майже всі говорять, що не треба плакати та жалітися. Звичайно, від тих подій, які відбуваються в Україні, у багатьох сталася депресія, але люди розуміють, що кожен має просто добре робити свою справу. Такого теж ніколи раніше не було. У мене виникає відчуття, що кожен день щось у світі структурується.

Є такий закон: коли ти нічого не робиш, тобі ніхто не заважає. Як тільки починаєш щось робити, одразу хтось починає заважати. Ці палки в колеса або знищують в тебе всяку охоту до справи, або здебільшого навпаки: якщо тобі раптом починають заважати, значить, ти робиш щось хороше – тому що, як відомо, жодна добра справа не лишається безкарною. Значить, дійсно, кожен день треба робити те, на що ти здатний. І йдучи таким шляхом, зазнаєш дивних метаморфоз.

- Здається, якби я спілкувалася з іншою людиною, вона розповідала б зовсім протилежне – що все погано, люди зневірилися, Україна котиться у прірву

- Нічого подібного… Під час Помаранчевої революції я, спостерігаючи за студентами, що жили у мене, раптом жахнулася, коли побачила, що у них була така потреба єдності, потреба в спільному патріотичному переживанні, що вони абсолютно не дорожили своєю індивідуальністю, а, навпаки, охоче її зрікалися. Тоді я подумала, що це занадто, це якась ейфорія, а ейфорія довго не триває. Мені дійсно жаль таких людей. Але вони переживали такі емоції, які світять, і слава Богу. І через це треба сказати – це був прекрасний сон, ми побачили свої можливості, ми відчули свою єдність, побачили, що над нами мерехтить світло слова, а тепер воно пішло в нас і воно буде довго, болісно скрізь нас проростати, і ми будемо більш або менш придатним для цього ґрунтом, і ми будемо це слово нести в собі. Слово в розумінні фаустиянському: слово – це діяння. Отже, почався той нормальний період, коли кожна людина випробовує себе на придатність. Людей розбудили, а далі дійте самі. Не шукайте ніяких вождів, ніяких пророків, ніяких харизматичних лідерів, не ловіться на обіцянки. Чому люди пішли на Майдан? Щоб щось дали? Ні. Кого не спитаєш, кажуть – понесло.

- Психологія мас? Вплив лідера на натовп?

- Ні. Ви знаєте, наші соціальні психологи сперечалися, чому абсолютно не спрацювали описані соціальною психологією архетипи поведінки мас. Маса була абсолютно неагресивною, маса була індивідуалізована, надзвичайно спокійна, абсолютно нездатна до маніпулювання. Кожен переживав сам по собі повноту буття і тут багато загадок. Ті, хто там не був і не пережив, ніколи не повірять, що людей не купували, що нікому не платили, що таке взагалі можна пережити. Я не знаю, що це було. Мабуть, народження слова, у тому самому розумінні діяння.

Мені стало ясно, ніхто зараз не може в будь-який спосіб – чи державницький, чи культурно-організаційний – нічого з нами зробити. Кожен мусить робити щось особисто. Це період, коли після збурень і об’єднань настає період осібної роботи. Зараз такий час, коли одні люди, образно кажучи, ставатимуть кращими та новішими, а інші – гіршими та старішими. І це не залежить від віку, роду занять, національності.

- Ви казали про ідентичність і національність. Під час подій 2004 року багато людей, які до того не замислювалися, хто вони за національністю, раптом усвідомили себе українцями. Мені завжди здавалося, що, погано це чи ні, але настає час, коли людина опиняється перед вибором, необхідністю визначити, якої вона національності, усвідомити, хто вона є. Як відбувається цей вибір?

- Думаю, вибір роблять не стільки самі люди, а земля, на якій вони живуть, спосіб сприйняття світу. Що я маю на увазі. Це як релігії: є люди, які народжуються протестантами, хоча вони ростуть у православній сім’ї, але рано чи пізно їх притягує до баптизму. Чому? Тому що у них немає потреби у містичному, тому що у них переважає раціональне сприйняття. При цьому вони будуть дуже віруючими, благочестивими, але вони ніколи не будуть православними. Так само католика та православного важко звести до спільного знаменника, у них абсолютно різні ритми релігійного життя. Так і тут. Люди, які живуть на цій землі, відчувають її силу, вона їх перетворює, як Рильського переробила, як Хвильового, як Шереха. В них не було української крові, але вони стали українцями за покликанням. Думаю, вибір не тільки нами робиться, але й через нас і за нас.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Почуття єдності нації неможливе без поваги до себе…”
Гарріет Бічер-Стоу

 
Відпочинок на схилах Дніпра
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.