Аратта - На головну

22 січня 2017, неділя

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- Гоголь, зупиняючись у німецьких готелях, підписувався як “Гоголь-українець”. Гоголя не любили в Росії, бо героїчною і красивою показував він Україну, а нерозумною і дикою Московщину. “Киньмо Московщину… Для кого ми працюємо?… Поїдемо до Києва, адже він наш, не їхній”, – писав він у листі до другого українця – Михайла Максимовича, видатного нашого вченого-природознавця, історика, філософа, фольклориста.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Що совок робив на Майдані?

Політологія 10699 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 28.11.2006 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Що совок робив на Майдані?
Вже другий рік поспіль, не без участі цілком конкретних політиків та політичних партій, суспільству нав’язується суцільний негатив щодо Майдану. При тому, все зводиться до примітиву – передвиборчої боротьби на виборах Президента України. І тільки.

Листопад, для українців, щасливий на революційні свята. Вже майже сто років. Спочатку, більше семи десятиліть усіх зганяли святкувати річниці більшовицького заколоту, аж допоки більшість звикла до того й переконала себе, що це дійсно нібито свято. Найбільш переконані ще й досі святкують, хоч й держави немає, й свято, на державному рівні, скасовано, а нащадки більшовиків, - комуністи, тільки-но стали в число класовоблизької правлячої коаліції, однак, в ній бал не правлять, отже, відновити його не мають змоги.

Проте, як кажуть, красне місце – порожнім не буває. Під час виборів, два роки тому, трапився Майдан, який спричинив Помаранчеву революцію, і тепер, вдячний народові Президент Ющенко, якого той Майдан привів до влади, розпорядився накарбувати медальок та започаткував на честь тієї події День Свободи.

Щоправда, якщо із більшовицьким переворотом, хоч більш ніж через сімдесят років розібралися, то щодо Майдану усе покрито туманом інтриг і домислів. Попри численні мемуари, друковані й фільмовані, від найбільш спритних його учасників, які «по гарячих слідах» увіковічнили особисту причетність до події, а дехто – й свою видатну роль. Тим не менше, суспільству другий рік поспіль нав’язується дискусія: чи був Майдан звичайною виборчою технологією, чи дійсно - проявом масового протесту населення? Другий рік поспіль влада, яка, власне, й спровокувала Майдан, всіляко стимулює суспільні настрої розчарування результатами цієї події, настирливо підводячи пересічного українця до думки, що все було марно й так само буде на майбутнє.

Отже, давайте спробуємо самі, на свій хлопський розум, розібратися: чи дійсно Майдан був технологією одного із кандидатів у Президенти? А головне, – чому влада (якого кольору вона б не була) дійсно зацікавлена показати суспільству Майдан, як дешеве шоу, як збіговисько маргіналів, у крайньому випадку – як прояв спротиву ошуканих виборців, яких, таки ошукали пізніш?

Хто провокував Майдан?
Давайте напружимо пам’ять і пригадаємо, атмосферу, яку створювала влада й суб’єкти виборчого процесу на початку президентських виборів. Адже, ми із вами – свідки тих подій і наша пам’ять ні в чиїх інтерпретаціях не має потреби.

А вона, та психологічна атмосфера була вкрай нездоровою. Майже за рік до старту президентських перегонів влада та її складова – парламентська опозиція свідомо створювали суспільні очікування ситуації, в якій про вільний вибір говорити не доводиться: насильства, фальсифікацій, масових безладь, влаштованих криміналітетом. Наочною ілюстрацією такого майбутнього, для суспільства стали вибори мера у маленькому закарпатському містечку Мукачеві. До речі, й по сьогодні, попри активну імітацію бурхливої діяльності правоохоронними органами, суспільство так й не почуло імен конкретних «сценаристів та замовників» цього зухвалого злочину. Ще б пак! Чи ви маєте сумнів у тому, що зазначені невстановлені правосуддям особи сиділи не в міській ратуші Мукачева, а у високих київських кабінетах. А може й досі там сидять, напоготові, до нових «мукачевих»?

У квітні 2004 року, відповідно до результатів досліджень фонду «Демократичні ініціативи» та центру «Соціс», тільки 25% виборців вважали, що держава здатна забезпечити таємність голосування, а 42% - висловили тверде переконання, що результати волевиявлення контролюються. Відповідно до досліджень тих самих соціологічних центрів, у серпні того ж року, 67% виборців мали тверде переконання, що передвиборча боротьба ведеться нечесно й такими ж будуть вибори. Лише 14% виборців залишилися при думці, що влада здатна забезпечити чесне волевиявлення громадян.

Таким чином, не важко здогадатися, що факт спроби отруєння кандидата у Президенти Ющенка тільки підсилив стан недовіри суспільства до влади, як до гаранта його виборчих прав. Численні факти маніпуляцій із виборчою документацією, хуліганських проявів, які стали надбанням громадськості під час перегонів, тільки сприяли нагнітанню суспільного психозу. Тим більше, що ще задовго до початку офіційних перегонів – ще навесні, суспільні симпатії чітко поляризувалися між двома кандидатами: Ющенком та Януковичем. Ще тоді, навесні, із вибором Президента загалом остаточно визначилися більше 60% виборців. Тобто, будь-які силові кроки влади, провокації тощо, навряд чи впливали на вибір персоналії кандидата. Проте, вони загострювали протистояння між громадянином і владою, генерували протестні настрої. Чого тільки варто шоу у Донецьку із недопущенням Ющенка й керівництва блоку «Нашої України» на територію міста для проведення запланованого офіційного заходу? Проте, показовою виявилася позиція тих, хто мав би служити Закону – правоохоронні органи не тільки не намагалися зупинити зухвале порушення Конституції та законів України, а всіляко сприяли цьому, стимулюючи хуліганствуючих прихильників тодішнього прем’єра Януковича до більш зухвалих дій. І не тільки у Донецьку. Менш масштабні й галасливі, та від того не менш зухвалі порушення чинного законодавства конституційних прав й свобод громадян відбувалися практично повсюдно і всю виборчу кампанію. Кульмінацією цинізму влади до своїх громадян став другий тур голосування, коли в усі боки України зі східних та південних регіонів потягнулися ешелони й автоколони «карусельників». Вони рухалися організовано й впевнено, бо про відповідальність не йшлося. Їхня безвідповідальність була гарантована владою. В усякому разі, всі пасажири тих поїздів та автоколон, як й керівники виборчих комісій були в тому переконані. Чи не було такого?

Отже, навіть побіжного погляду на дії влади достатньо, аби помітити, що все це було складовими одного плану, однієї технології. Бо інакше доведеться припустити неможливе: Президент Кучма та глава його Адміністрації Медведчук були не сповна розуму й не відали, що творять. Щоправда зазначені особи, які й понині, слава Богу, перебувають у доброму здоров’ї та при своєму розумі, якось соромляться ділитися із суспільством інформацією щодо тих подій. Зокрема, яку мету переслідували вони, влаштовуючи ситуацію правового «бєзпрєдєла» під час президентських виборів? Залякати виборців? Провести за будь-що «свого» кандидата? А хто тоді був «свій» насправді: прем’єр Янукович чи опозиціонер Ющенко?

На жаль, правоохоронні органи, які після обрання Ющенка без ентузіазму, але все ж, розслідували найбільш зухвалі порушення законодавства під час виборів Президента, цими питаннями не переймалися. А відтак єдиної системи, яка діяла організовано, за попередньою змовою, розподіливши ролі в межах всієї країни, не угледіли, обмежившись притягненням до відповідальності окремих виконавців. На рівні низових ланок. Хоча для України – це був перший прецедент, коли за порушення виборчого законодавства хоч хтось поніс відповідальність.

Тим не менше, питання залишилися. Оскільки ті, хто складав й реалізовував технологічні плани тих президентських виборів мовчать, нам залишається будувати логічні моделі-гіпотези, виходячи із очевидної послідовності публічних дій влади, заяв та висловів її очільників.

І сьогодні, як і два роки тому, очевидно, що Майдан став закономірним результатом послідовних дій влади Президента Кучми та його Адміністрації. Величезний особистий внесок у те, що Майдан став реальністю зробив й тодішній кандидат у Президенти Віктор Янукович, якому активно допомагали його виборчі штаби. Щоправда, нинішній прем’єр і лідер правлячої коаліції цього поки що не усвідомив. Він твердо переконаний, що тоді, у 2004-му Кучма й Медведчук його «здали», якщо не сказати, «киданули». Проте, ми не збираємося його переконувати. Бо нам, пересічним українцям, глибоко наплювати хто кого тоді «киданув»: чи Кучма Януковича, чи навпаки, чи «кидалом» виявився Ющенко. Для нас, важливим є урок із тих подій: обережно ставитися до кандидатур, які на вибори нав’язуються суспільству владою. Незалежно від того, чи то провладна, чи опозиційна кандидатура. Бо це – кандидатура від влади. Влади, яка аж ніяк не презентує й не захищає мої й ваші інтереси громадянина й виборця. Влади, яка, як і раніше, до Майдану, обслуговує лише інтереси так званих, чи самозваних «еліт», а якщо бути точним: кримінально-кланових угруповань, які контролюють певну територію та частину національного багатства.

Чому стався Майдан?
Це питання я задавав собі й два роки тому. Задаю собі його й досі. За два роки я особисто розмовляв не із одним десятком учасників Майдану і кожному задавав це питання.

Вражають відповіді. Жоден із тих, хто вийшов на Майдан у листопаді 2004 року і з ким мені довелося спілкуватися – не був, а ні фаном Ющенка, а й не мав жодного відношення до його виборчих структур. Хоча тоді, на виборах, вони віддали свої голоси за Ющенка, чого не соромляться й зараз. Бо переконані, що на той момент і в тій ситуації, це – був єдиний й правильній вибір. Хоча при тому, більшість зазначає, що влада, як завжди, загнала громадянина у глухий кут: обирати із не найкращого.

Жоден із моїх співрозмовників не висловив жалю або розчарування від своєї участі у Майдані. Було розчарування тим, що Президенту Ющенку не вдалося виправдати сподівань цих виборців. Але, сподівалися на те, що вони будуть виконані в повному обсязі не наважився жоден. Як виявилося, цього, власне, від кандидата не вимагав ніхто. Проте, більшість сподівалася, що із приходом нової команди Ющенка в країні почне працювати Закон. Рівний для усіх без виключень. Цього не сталося в повній мірі, але, особливо у перший рік, позитивні зрушення відбувалися.

Кожен із моїх співрозмовників вирішивши вийти на Майдан, був готовий йти до кінця, навіть у разі застосування владою сили. Тобто, рішення приймалося цілком свідомо із урахуванням силового варіанту розвитку подій і вони були до того морально готові. Хоча більшість при тому, із самого початку були переконанана, що київська міліція не виконає злочинного наказу влади й не буде чинити насильства над демонстрантами. Як й переконані, що й армійські підрозділи української армії не заплямували б себе ганьбою боротьби із власним народом. Проте, більшість впевнена, що проти демонстрантів тодішня влада мала змогу застосувати або іноземних військових, або силовиків із східних та південних регіонів.

До речі, про російський спецназ. За два роки, які минули від Майдану, нинішня влада нічого зрозумілого так й не сформулювала із приводу можливої присутності іноземного (російського) спецназу в Україні під час президентських виборів, зокрема, під час Майдану. А саме:

Чи були іноземні спецназівці (в якій кількості, за чиїм наказом, із якою метою) присутні на території будинку Президента України, або це чутки, які у подальшому, в результаті офіційного розслідування, не знайшли підтвердження?

Чи були підрозділи іноземного спецназу розміщені в цей період часу в Києві або його передмістях й де саме, із якою метою, за чиїм дозволом чи наказом?

Ці питання, а точніше правдиві відповіді влади на них є дуже важливими для суспільства. Й не тільки українського, бо це стосується не тільки національної безпеки нашої держави, а й наскільки наш суверенітет насправді гарантовано, в обмін на ядерне роззброєння, й як гаранти дотримують свого слова. Тобто, якщо присутність іноземних військових мала місце – то суспільство має знати навіщо й за чиїм наказом. В усякому разі, мої співрозмовники із м. Василькова, що під Києвом, наявність іноземних військових підтвердили. При тому зазначаючи, що росіяни й не ховалися і територію української військової частини не покидали. Хоча знов-таки, не виключено, що це – лише чутки. В усякому разі, будемо сподіватися, що влада хоч на третій рік відзвітує перед виборцями.

Переважна більшість із моїх співрозмовників назвали причиною своєї участі у Майдані – зухвалі дії влади. Тобто, після голосування у другому турі, а точніше – побаченого на виборчих дільницях та по телебаченню, цілком вистачило аби зрозуміти, що далі – межа, за якою починається безправ’я. Отже, не «за» Ющенка, а проти зухвалої влади й безправ’я вийшли кияни на Майдан. А кандидат в Президенти Ющенко був лише уособленням цього прагнення виборців. Бо інший, двічі не судимий Янукович, уособлювати Закон аж ніяк не мав змоги, навіть, при всьому своєму бажанні. Як і ті персоналії, що його оточували тоді й оточують зараз.

На що сподівалися ті, хто вийшов на Майдан? Звичайно на перемогу. І вони перемогли. Я ні в якому разі не маю на увазі тих політиків, що стояли на сцені. Бо вони, як раз, й ганебно програли. Перемогли тисячі українців, які під снігом, у морози й вітер стояли на Майдані, які живим ланцюгом оточили будинки Кабміну й Адміністрації Президента. Вони – справжні переможці, бо здобули головну перемогу свого життя – вбили в собі раба. Тепер ці люди поступово одужають й стануть вільними і ніяка влада вже ніколи їх не поставить на коліна. Бо вони, вільні люди, громадяни своєї країни, скоріше загинуть у нерівному бою, ніж дозволять себе повернути у рабство. І вони, пересічні громадяни, тоді сподівалися, що влада (і та, що була на сцені Майдану, і та, що не була) зрозуміє цю реалію життя і зробить висновки. На жаль, саме цього влада й не зрозуміла. Бо знову починає випробувати народний терпець. Бо знову зазіхає на права й свободи громадян, бо знов запускає брудні рученятка у громадську кишеню. Бо знову намагається принижувати гідність громадян бідністю, влаштовуючи непомірні побори.

Чи потрібен був Майдан Україні?
Вже другий рік поспіль, не без участі цілком конкретних політиків та політичних партій, суспільству нав’язується суцільний негатив щодо Майдану. При тому, все зводиться до примітиву – передвиборчої боротьби на виборах Президента України. І тільки. А відтак, подається догматичний висновок: Президент сподівань не виправдав, виборців організатори Майдану ошукали, все було даремно й нічого не змінилося на краще і тому подібне.

Зрозуміло, що подібна примітивна пропаганда розрахована на тих, кого, власне, на Майдані ніколи не було й не могло бути в принципі. Бо ті, хто тоді стояв на морозі й під снігопадами, найменше думали про якісь певні матеріальні блага. І навіть – не про дармові «наколоті помаранчі чи американські валянки». Тому казати, що політики не виконали обіцянок, а відтак, ошукали Майдан можна, але лише в певному сенсі.

Наприклад, щодо притягнення до відповідальності певних осіб, які причетні до кримінальних злочинів. Відоме гасло Майдану: «Бандити будуть сидіти в тюрмах!» поки що залишилося нереалізованим. Чому? Однак, перед тим, як шукати відповідь на це запитання, треба критично поглянути на вірогідних його виконавців. Тобто на правоохоронні органи. А вони залишилися у стані, незмінному із часів Сталіна й Берії. Про реформу правоохоронних органів балачки у владних Олімпах точаться шістнадцятий рік поспіль, але далі справа не рушить. Напевно тому, що така ситуація влаштовує усіх і в першу чергу – законодавців. Бо не Президент, а парламент має ухвалювати відповідні рішення. Як відомо, парламент який працював до 2006 року – формувався владою Кучми й був далекий від наміру хоч щось реформувати, хіба що перерозподілити владу на власну користь. Парламент діючий, тобто правляча коаліція ні за якісним, ні за ідеологічним складом на будь-які реформаторські кроки не здатна фізіологічно. А тим більше – такій сфері, як правоохоронні органи. Зміна ж персоналій керівників, без зміни самої системи, як наочно показала практика, навряд чи дасть позитивний результат. Як ілюстрацію, можна взяти справу із отруєння кандидата в Президенти Ющенка або справу Гонгадзе.

Якщо перша вже другий рік знаходиться в стані експертиз й слідство, очевидно, навряд чи має хоча б одного підозрюваного, то друга доведена слідством до суду. Щоправда – закритого, втаємниченого від суспільства. Хоча кожному громадянину із адекватним мисленням зрозуміло: судове засідання закрито не тому, що там забагато таємної інформації, а тому, що щодо слідства забагато запитань. А справу, від якої залежить міжнародний імідж держави потрібно завершити. Хоча б частково, притягнувши до відповідальності виконавців, чи осіб, щодо яких слідство сформулювало звинувачення. А щодо замовників та організаторів цього злочину – напевно слідство на тій же стадії, що й у справі Ющенка. Чи є в тому провина Президента Ющенка? – питання риторичне.

Або ж гасло про відповідальну владу. Влада – це люди. Тисячі чиновників, величезна й громіздка структура. Щоб зробити владу відповідальною із безвідповідальної лише циркулярів недостатньо. Й заміна перших керівників навряд чи дасть помітний позитив. Бо ж тільки для руйнування чиновницької кругової поруки потрібно суттєве кадрове оновлення, значно більше, ніж ті звільнені декілька тисяч, що нинішня влада тоді називала політичними репресіями. І знову-таки, потрібна ефективна модель управління державним апаратом. Насправді ж, з’ясувалося, що реально існує і дефіцит кадрів, й зовсім погано із моделлю. В кращому випадку – суспільству пропонується замість оригіналу похапки зроблена копія. Із іншої держави: із іншим народом, менталітетом, традиціями, історичними передумовами…

Подібна ситуація, на жаль, реально існує у всіх стратегічних напрямках державного будівництва. І це – цілком закономірно, бо нинішня так звана владна та бізнесова еліти формувалися за часів Кучми: у розквіт охлократичного режиму та максимальної криміналізації суспільно-економічних відносин. Але тепер ці відносини навряд чи влаштовують більшість суспільства, проте абсолютно задовольняють тих, хто приватизував разом із державним майном й монопольне право на владу. Таким чином, те що зараз відбувається в українській владі лише підтверджує наявність конфлікту суспільства й так званих владних еліт, який стимулює груповий конфлікт в середині цих угруповань. Владно-клановий конфлікт, який нині відбувається, пов’язаний із проблемою виживання тих самих еліт у нових суспільних умовах. Те, що вони стають і будуть об’єктивною реальністю немає сумніву ніхто. Є лише різне бачення «технології» переходу. Якщо одні (БЮТ та частина НСНУ) пов’язують ці технології у пристосуванні бізнес-еліт і влади до Європейських норм та традицій, із чим пов’язані їх інтеграційні прагнення, то інша частина, зокрема правляча коаліція, традиційно налаштовані на консервацію існуючої охлократичної системи із переходом до кримінально-бюрократичної диктатури. На кшталт режиму Путіна у Московії.

Якщо стратегічно шлях першого угруповання є, без сумнівів, корисним й прогресивним для всього суспільства, то другий – навпаки, є не тільки спробою історичного рейду у минуле, а й активним провокатором суспільного конфлікту, й не виключено, що він може перейти у озброєне громадянське протистояння. До речі, останній варіант є омріяним сценарієм для кремлівських бонзів, оскільки тоді відкривається перспектива збройного втручання у внутрішній конфлікт в іншій державі. Це ми наочно побачили під час громадянських конфліктів у Молдові та на Кавказі. Тобто, кожному громадянину перед тим, як формувати своє відношення до діючої влади треба добре пам’ятати, що за нею стоять «московські товариші», які далекі від співчуття нам, українським громадянам, які прагнуть у будь-який спосіб повернути нас усіх у совєтське рабство. Такий їхній інтерес, обумовлений проблемою виживання найбільшого шматка «імперії зла».

Не все, далеко не все райдужно й із БЮТ та НСНУ. Вже очевидно, що головна проблема їх полягає не у стратегії, а тактиці. Тобто, технологічних рішеннях конкретних стратегічних завдань. Ви чули щось конкретне, окрім сурогатної «реформи» Безсмертного, про реформи суспільних відносин від цих політиків? Я не маю на увазі ідеологічні заклинання про необхідність змін, а конкретні законодавчі пропозиції. Не чули? Я теж. Бо їх просто немає у природі. Бо вся риторика парламентської опозиції зводиться до шумової завіси й бігу по замкненому колу постсовєтської системи. Іншого, напевно, ці політики не уявляють. Тому у найкращому випадку пропонуються косметичні зміни у те, що давно вмерло й розкладається.

Отже, очевидно, що сьогодні в наявності суспільна криза розвитку. Владні еліти вже навряд чи здатні задовольнити суспільні прагнення та уяви. Майдан, два роки тому став першою ознакою трансформації суспільної свідомості. І цей процес незворотній у часі, як би хтось не намагався його зупинити.

Отже, питання про те, потрібен був Майдан чи ні просто не існує в природі. Майдан – це була відповідь суспільства владі. Це – була перша демонстрація нової якості українського суспільства: здатності до швидкої самоорганізації у разі виникнення реальної суспільної загрози.

Щоправда саме цей аспект влада намагається забалакати, пропонуючи нам різноманітні ідеологічні нісенітниці. І зрозуміло чому. Головне, аби ми із вами не втрачали пам’ять й не дозволяли тим, хто тимчасово виконує владні повноваження пошити нас у дурні. Бо насправді влада це – ми. Всі разом. І Майдан це наочно продемонстрував. А якщо хто того не второпав – продемонструє вдруге чи втретє. Проте, як на мене, владі не слід ставити подібні експерименти. Шкідливо для здоров’я.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Політологія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Шумерський тип культури надзвичайно споріднений з неолітичними пам`ятками Південної Русі...”
Рене Генон

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.