Аратта - На головну

27 березня 2017, понеділок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в Україні знаходиться унікальний міст, що пролягає між правим берегом однієї річки. Не вірите? Можете переконатися на власні очі, якщо відвідаєте Кам’янець-Подільську фортецю, що на Хмельниччині. Стара фортеця розташована на скелястому острові, охопленому петлею каньйону річки Смотрич. Таким чином, міст, що веде до фортеці, пролягає між двома точками правого берегу однієї річки. Крім того, ми не знайшли більше прикладів у світі, коли б міст тримався без усіляких підпор, а спирався б тільки на скелі. За однією з гіпотез, цей міст було зведено римлянами ще у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію. Нині Кам’янецька фортифікація включена до переліку ЮНЕСКО

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Квартиры в Минске уже можно купить - однокомнатная квартира в Минске купить saley.by.
Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Моя історія про всіх

Голодомор 26576 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 29.11.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Ольга Герасим`юк народилася в Пирятині на Полтавщині в 1958 році в сім’ї вчительки і механіка
Ольга Герасим`юк народилася в Пирятині на Полтавщині в 1958 році в сім’ї вчительки і механіка
Я ніколи в житті не пила жолудевий чай. Ця назва викликає з моєї свідомості далекий дитячий нічний жах – ніби вночі до вікон моєї спальні, що виходять в сад, тягнуться з кущів сині руки.

Вони мені дуже знайомі – просто я не можу згадати, кому належать конкретно ці чи ті кістляві руки, я не запам'ятала імен тих далеких своїх сусідів і родичів, хоч мені і розповідали про них. Килина, Панас, Соня... ще якось.

Дитячий пекучий жах охоплює мене, і я все так досі й боюся спробувати, який він – чай із жолудів, що його заварювали ті люди,попухлі з голоду.

Вони зараз могли би бути моїми родичами, а самі лежать в якихось ямах одне на одному купою зотлілими мертвяками, і тому вечорами виходять і дивляться на мене у вікно, коли я роблю арифметику і жую свій улюблений чорний петльований хліб.

Мені все здавалося – вони дивляться не на хліб, а на мене – чи я пам'ятаю, чого їх більше на світі нема? Звідки я мала це пам'ятати?

Уже лише в глибокій своїй старості, коли моя бабуся готувалася помирати, вона сказала мені з ліжка своє звичне "Доброго ранку", а продовжила так: " А знаєш, виходжу я вранці з хати йти в сиротинець (вона там працювала до війни), відчиняю хвіртку, а він лежить..." – "Хто?" – "Труп" – "Чого?" – "Не доліз до нашого двору, з голоду вмер. Він був хто-зна хто, з якогось ближнього села... Я йшла вулицею, а вони лежали то там, то там" – "А що робили люди, які теж ішли вулицею?" – "Йшли й дивилися поперед себе, переступали й бігли на роботу".

Яке б страшне кіно в своєму житті я потім не дивилася, жодне не лякало мене більше.

Жолудевий чай має присмак опухлих трупів. Тих, що їх скидали в ями, посипали білим вапном і не закопували – бо треба буде ще кидати. Це звалося "білі ями".

Коли мене питають – яка тобі різниця: це геноцид чи злочин проти людства? – я хочу привести ту людину до такої ями і хай вона спитає те саме, в ту яму нахилившись.

У тих мертвих жінок, що ніколи не народять дітей, у тих, хто не став чиїмось братом, у тих, хто не дав світу онуків, у тих, хто одгриз комусь ногу, бо потьмарилася свідомість, у канібалок, яких Бог не пустив на той світ, бо таких туди не пускають – жінки дітей не мають їсти, а чомусь, кажуть, більше жінки їли дітей...

Це просто злочин чи доведення до затемнення розуму, до генетичної смерті?

Може, я зла, скажете, але я хотіла би підвести до такої ями Петра Симоненка. Вчора по телевізору сказали, що в нього в Голодомор вмерли дві тітки, а він після того повідомлення майже безжурно заявив: "Голодомору не було, був голод".

Добре було б йому заблудитися на кладовищі, де ті дві жінки лежать, й присісти на їхньому горбку. Щоб вони подивилися на нього своїми проваленими очима, на свого милого Петрика, пухкенького племінника...

Я не радила би й Петру Цибенку з'являтися на цвинтарях. І тому, що від нього мають відвертатися навіть пам'ятники невинно убієнним, а ще й тому, що він не думав про смерть, коли казав, що, мовляв, помаранчеві, заради своїх профуканих політичних козирів, придумали притягти сюди американського фантазера Мейса, який і вигадав Голодомор.

Цей вигадник уже пару років лежить на Байковому, і лише тиждень тому освячували пам'ятник над його прахом. Він ніколи не був українцем, в його жилах, кажуть, текла кров індіанців, про долю яких хтось із комуністів на парламентських дебатах був пожартував.

Джеймс лишився тут жити, серед тих, хто вцілів і все життя боявся, і серед тих, хто сам стріляв, віднімав останню зернину, тягнув за ногу до ями ще живих – і тепер усе життя боявся, що взнають. Особливо, напевно, це страшно було би сказати своїм дітям.

Джеймс Мейс тепер назавжди в цій землі поряд із загорнутими ржавими лопатами горами українських трупів наших рідних фантазерів, і Петру Цибенку тепер би помовчати й покаятися за сказане не від великого розуму.

Я сиділа в парламентській залі й розглядала людей. Я бачила Юру Мірошніченка, молодого регіонала. Він розказував мені, що родом із кубанських козаків.

Мабуть, якби він міг собі побачити, як гнали звідти втікачів-українців назад, сюди, щоб оточити їх тут заслонними загонами на хуторах, щоб виздихали, якби він міг уявити тих невільників, яких у Батумі гнали на базар, щоби продавали з себе все, що на них є, – заробити на квиток на смерть, додому. Той, хто це бачив, казав: рабів гнали.

Я би не думала, що Юра спитав би мене: чому це геноцид?

Я бачила Євгена Кушнарьова. Він народився у Харкові. Йому мали би розказувати батьки, як у місті валялися ті, хто доповз із навколишніх сіл. У декого в руках були мішечки з хрестиками – тільки на золото можна було виміняти для таких, як вони, в Торгсінах трохи хліба.

Тоді вже можна було знати, якої національності ті мертвяки з хрестиками, знятими з ший уцілілих в сім'ї, а то вже так і похованих, без хреста. І давайте ні слова тут про російську мову, бо гріх буде!

Кам'яні Потоки – така безжальна назва була у харківського села, занесеного на "чорну дошку" – тобто навіть цвяха не можна було туди завезти на продаж, якби хто й надумав того цвяха їсти, навіть траву треба було видирати з рук того, хто набивав нею рот немовляті, що репетувало, бо вмирало.

У харківських Кам'яних Потоках у сім'ях вмирало по 5-10 чоловік. Тому терміново везли на спустошену Харківську землю 80 ешелонів людей з Росії – заселити цю трупарню, заповнити ці хати. З Горьковської області везли в Одеську, а Донбас заселяли людьми з Іванівської області.
Нічого не знаю, що собі відчували ці завезені, і хто вони такі були, щоб зайти до тих хат, де пахло смертю, і їсти з тих обгризених чужих тарілок і спати на тих одрах. Нічого не можу сказати про те, які привиди бродять, і які голоси чуються там темними холодними ночами в тих слобожанських хащах і звивистих провулках.

Напевне, якийсь час там треба було жити безпробудно п'яними. Щоб не бачити й не спотикатися об чиїсь руки, що їх відкопували потім собаки. Пізніше. Бо спочатку собак там не було. Як і котів. Бо це м'ясо.

І тут давайте ні слова про російську мову, бо й тепер це не до діла! Я собі думала про це, шукаючи в залі обличчя Колеснікова, що народився в Маріуполі, Клюєва і Ахметова, які виросли в Донецьку, і котрим мало би бути моторошно від цього всього.

Я читала в газеті, що Янукович, єнакіївський громадянин, забив саме в ці дні 500-кілограмового вепра в Білорусії, куди відправився в вояж, поки нам тут хотілося палити свічки цілу ніч і плакати, валятися на своїх могилах.

Валятися в горі поряд із безутішними нашими ще живими мамами й татками по всіх маленьких кладовищах – на горбках над невирослими синами й доцями, над тими, кого вони не повели до шкіл, не одружили, не взнали, що, може то вчені були би чи музиканти, чи президенти, чи прем'єр-міністри, чи просто добрі люди, яких було би більше тепер, ніж оце ми маємо потвор і вироджених примар.

Вбити 500-кілограмового вепра – це круто, ясний пень, а в Донецьких землях розстріляли тоді кожного 30-го а більше половини померлих були діти до 10 років. Там їли не вепрятину, а дохлих коней і зварених дітей, там жили страшні діди, повз двори яких не можна було ходити, й виглядали з вікон безумні тьоті. Канібали та канібалки.

Між іншим, хто знає – чи вижили вони самі? Чи могли би вони вижити? Це те, що я боюся знати так само, як випити жолудевого чаю.

Коли хтось тепер ще скаже, що це не геноцид, а політична спекуляція – я хотіла б, щоби повезли того комуніста Голуба в ту божевільню, де до смерті сиділа й хиталася біла, як крейда, бабця – і їй не можна було називати людських імен, бо то все були імена покійників, а їй хотілося бачити живих, а живих, казала вона, навколо нема нікого.

Коли хтось ще раз скаже, чому про це заговорили тільки зараз, то я піду поведу того Голуба показати свого тата, що лежить вдома після двох інфарктів і інсультів, і його нічого не цікавить.

Він був комуністом. І за все життя так ніколи й не наївся – скільки б не пив молока й не їв борщу, лишався худим, як кістяк. І скільки б не казав на своїх партзборах правду, він тільки зараз може чути її по телевізору – як би йому все не було байдуже, а в цю мить він тисне своїми неслухняними пальцями на телевізійний пультик, щоб голосніше.

Я поведу до своєї мами – вона, коли вчилася в інституті, спеціально піддягала щось під крепдешинове плаття, бо з неї сміялися – вітер подув не в той бік, от Ніни й немає сьогодні на заняттях.

Та ще я помітила інше. Скільки б потім у домі не було їжі – обов'язково треба після обіду змести зі столу крихти, скласти в пакетик, повибирати недоїдене з тарілок і тихенько потім доїсти, запастися сухими яблуками... Це все не від жадібності. Це – той голод.

Звідки він у мені, людині, що заробила своїм трудом на те, щоб не страждати, коли зі столу щось викидають у смітник?

Щоб з усієї сили робити вигляд, що мене, світську даму, це зовсім не обходить, коли щось на моїх очах викидають?

А увечері, тихенько перекласти залишене на тарілках у холодильник і заробити за це зауваження сина. Звідки це в мене, адже я не знала голоду?

Звідти, з тих ям. Мені це вросло в мозок.

Хоч я боюся жолудевого чаю.

Коли хтось ще скаже, що це вже занадто – оголошувати протиправним публічне невизнання Голодомору, я згадую інше.

Це було тоді, коли в нашому місті всі жили дружно – і всі євреї говорили по-пирятинськи, а всі наші говорили так, як євреї, і їли ми однакову їжу – курку з яблучним пюре. Тоді моя бабуся, стрижена не по-українськи, стояла під дулом фашистського автомата, а той німець гарчав на неї "Юда". Лише Біблія в скрині врятувала її, але збрехала – в бабусиному сараї під сіном лежав переляканий незнайомий єврей, що вибіг з колони, яку вели на розстріл, і забіг у наш двір.

В ту колону, між іншим, заштовхали кількох із тих, православних, хто кричав "Відпустіть!", і тяг сусідку Голду до себе. Туди впхнули й нашого цигана, й одного, котрого тепер би назвали гомосексуалістом, а тоді з нього просто сміялися. Це був і наш Голокост.

Кожен, хто скаже, щось гидке про Голокост – мій недруг. А коли ізраїльський Кнессет не підтримає на грядущій Асамблеї питання про визнання Голодомору геноцидом – я напишу усій знайомій половині Ізраїлю, де, впевнена, ще є ті, хто говорить все ще по-пирятинськи: "Гей, сусіде, – напишу кожному, – ти що, забув, як мою бабусю ледь за тебе не вбили?"

А ще забув, як вона в сиротинці носила шкоринку своїй Ніні й твоєму Давидку, щоб не посиніли – бо ми ж тоді разом вмирали?

В мене й досі свіча на вікні горить до ранку. Я борюся зі своєю ненавистю. До тих, хто реготав і вирішував свої справи, і травив анекдоти, коли академік Юхновський слабким голосом говорив з трибуни про те, що ми сьогодні маємо показати себе світу живими людьми, а не нащадками тих, хто тяг за ноги ще живі напівтрупи до канави багато років тому.

Я борюся з собою, щоби стримати в собі найгидкіші порухи, коли хтось із комуністів, жоден з яких не натиснув кнопку "за", вискочить на трибуну в один із днів і залементує знову щось про зраду національних інтересів.

Я прошу себе не писати листа в своє рідне місто, де бабуся, відкривши хвіртку, коли йшла в сиротинець, ледь не наступила на покійника – не написати, щоб вони, мої земляки, не пускали ходити центральною вулицею оту лідерку в завжди червоному береті, поки вона не збере свою куцу купку активістів, не вишикує й не поведе до Великого Хреста Голоду на вході в наше місцеве кладовище – щоб стали на коліна там і просили пробачення.

Я з собою борюся, бо знаю, де живу. Тут жити непросто, бо долівки наші встелені іконами, витягнутими з наших хат. Бо моїх бабусь покидали на воза з багатьма малими дітьми й повезли на Урал вмирати.

За те, що в дворі нашому жили голуби, а голуби їдять зерно, а зерно треба було вилучити, а як ти вилучиш його у голуба, і хто ти такий із своєю рушницею для тієї птиці миру?

Вони всі повмирали там десь, а найменший хлопчик вмер одразу, як вивезли за хутір – з горя, бо не міг зрозуміти, чого його везуть... Як із цим жити?

Вони тягнуть до мене в нічне вікно свої сині руки, і дивляться, як я це пишу. Хліб я тепер не їм. Вони дивляться, чи пам'ятаю я, що з ними тоді зробили?

Я боролася з собою, щоб не написати тільки про себе. Але вийшло так, що це – історія про всіх.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

Фотогалерея:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Голодомор»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Ми захоплюємося старовиною, але живемо сучасністю ”
Овідій

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.