Аратта - На головну

23 липня 2017, неділя

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- Київ був найбільшим містом Європи у ХІ сторіччі, в п’ятдесят разів більшим за Лондон, в десять – за Париж. Досяг свого розквіту за Ярослава Мудрого (1010-1054 н.е.), який поріднився з королівськими родинами Франції, Норвегії, Румунії та Польщі. Німецький церковний діяч XІ століття єпископ із Саксонії Титмар Мерзебурзький у своїй «Хроніці» у 1012 - 1018 роках, характеризує Київ як «велике місто, у якому більш 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість жителів». На початку ХІ століття теперішня столиця України мала 50 тисяч населення. Для порівняння, у Лондоні на той час мешкало 20 тисяч жителів. Німецький хроніст XІ століття Адам Бременський називав Київ «суперником костянтинопільського скіпетра, найчарівнішої прикраси Греції».

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Моя історія про всіх

Голодомор 27715 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 29.11.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Ольга Герасим`юк народилася в Пирятині на Полтавщині в 1958 році в сім’ї вчительки і механіка
Ольга Герасим`юк народилася в Пирятині на Полтавщині в 1958 році в сім’ї вчительки і механіка
Я ніколи в житті не пила жолудевий чай. Ця назва викликає з моєї свідомості далекий дитячий нічний жах – ніби вночі до вікон моєї спальні, що виходять в сад, тягнуться з кущів сині руки.

Вони мені дуже знайомі – просто я не можу згадати, кому належать конкретно ці чи ті кістляві руки, я не запам'ятала імен тих далеких своїх сусідів і родичів, хоч мені і розповідали про них. Килина, Панас, Соня... ще якось.

Дитячий пекучий жах охоплює мене, і я все так досі й боюся спробувати, який він – чай із жолудів, що його заварювали ті люди,попухлі з голоду.

Вони зараз могли би бути моїми родичами, а самі лежать в якихось ямах одне на одному купою зотлілими мертвяками, і тому вечорами виходять і дивляться на мене у вікно, коли я роблю арифметику і жую свій улюблений чорний петльований хліб.

Мені все здавалося – вони дивляться не на хліб, а на мене – чи я пам'ятаю, чого їх більше на світі нема? Звідки я мала це пам'ятати?

Уже лише в глибокій своїй старості, коли моя бабуся готувалася помирати, вона сказала мені з ліжка своє звичне "Доброго ранку", а продовжила так: " А знаєш, виходжу я вранці з хати йти в сиротинець (вона там працювала до війни), відчиняю хвіртку, а він лежить..." – "Хто?" – "Труп" – "Чого?" – "Не доліз до нашого двору, з голоду вмер. Він був хто-зна хто, з якогось ближнього села... Я йшла вулицею, а вони лежали то там, то там" – "А що робили люди, які теж ішли вулицею?" – "Йшли й дивилися поперед себе, переступали й бігли на роботу".

Яке б страшне кіно в своєму житті я потім не дивилася, жодне не лякало мене більше.

Жолудевий чай має присмак опухлих трупів. Тих, що їх скидали в ями, посипали білим вапном і не закопували – бо треба буде ще кидати. Це звалося "білі ями".

Коли мене питають – яка тобі різниця: це геноцид чи злочин проти людства? – я хочу привести ту людину до такої ями і хай вона спитає те саме, в ту яму нахилившись.

У тих мертвих жінок, що ніколи не народять дітей, у тих, хто не став чиїмось братом, у тих, хто не дав світу онуків, у тих, хто одгриз комусь ногу, бо потьмарилася свідомість, у канібалок, яких Бог не пустив на той світ, бо таких туди не пускають – жінки дітей не мають їсти, а чомусь, кажуть, більше жінки їли дітей...

Це просто злочин чи доведення до затемнення розуму, до генетичної смерті?

Може, я зла, скажете, але я хотіла би підвести до такої ями Петра Симоненка. Вчора по телевізору сказали, що в нього в Голодомор вмерли дві тітки, а він після того повідомлення майже безжурно заявив: "Голодомору не було, був голод".

Добре було б йому заблудитися на кладовищі, де ті дві жінки лежать, й присісти на їхньому горбку. Щоб вони подивилися на нього своїми проваленими очима, на свого милого Петрика, пухкенького племінника...

Я не радила би й Петру Цибенку з'являтися на цвинтарях. І тому, що від нього мають відвертатися навіть пам'ятники невинно убієнним, а ще й тому, що він не думав про смерть, коли казав, що, мовляв, помаранчеві, заради своїх профуканих політичних козирів, придумали притягти сюди американського фантазера Мейса, який і вигадав Голодомор.

Цей вигадник уже пару років лежить на Байковому, і лише тиждень тому освячували пам'ятник над його прахом. Він ніколи не був українцем, в його жилах, кажуть, текла кров індіанців, про долю яких хтось із комуністів на парламентських дебатах був пожартував.

Джеймс лишився тут жити, серед тих, хто вцілів і все життя боявся, і серед тих, хто сам стріляв, віднімав останню зернину, тягнув за ногу до ями ще живих – і тепер усе життя боявся, що взнають. Особливо, напевно, це страшно було би сказати своїм дітям.

Джеймс Мейс тепер назавжди в цій землі поряд із загорнутими ржавими лопатами горами українських трупів наших рідних фантазерів, і Петру Цибенку тепер би помовчати й покаятися за сказане не від великого розуму.

Я сиділа в парламентській залі й розглядала людей. Я бачила Юру Мірошніченка, молодого регіонала. Він розказував мені, що родом із кубанських козаків.

Мабуть, якби він міг собі побачити, як гнали звідти втікачів-українців назад, сюди, щоб оточити їх тут заслонними загонами на хуторах, щоб виздихали, якби він міг уявити тих невільників, яких у Батумі гнали на базар, щоби продавали з себе все, що на них є, – заробити на квиток на смерть, додому. Той, хто це бачив, казав: рабів гнали.

Я би не думала, що Юра спитав би мене: чому це геноцид?

Я бачила Євгена Кушнарьова. Він народився у Харкові. Йому мали би розказувати батьки, як у місті валялися ті, хто доповз із навколишніх сіл. У декого в руках були мішечки з хрестиками – тільки на золото можна було виміняти для таких, як вони, в Торгсінах трохи хліба.

Тоді вже можна було знати, якої національності ті мертвяки з хрестиками, знятими з ший уцілілих в сім'ї, а то вже так і похованих, без хреста. І давайте ні слова тут про російську мову, бо гріх буде!

Кам'яні Потоки – така безжальна назва була у харківського села, занесеного на "чорну дошку" – тобто навіть цвяха не можна було туди завезти на продаж, якби хто й надумав того цвяха їсти, навіть траву треба було видирати з рук того, хто набивав нею рот немовляті, що репетувало, бо вмирало.

У харківських Кам'яних Потоках у сім'ях вмирало по 5-10 чоловік. Тому терміново везли на спустошену Харківську землю 80 ешелонів людей з Росії – заселити цю трупарню, заповнити ці хати. З Горьковської області везли в Одеську, а Донбас заселяли людьми з Іванівської області.
Нічого не знаю, що собі відчували ці завезені, і хто вони такі були, щоб зайти до тих хат, де пахло смертю, і їсти з тих обгризених чужих тарілок і спати на тих одрах. Нічого не можу сказати про те, які привиди бродять, і які голоси чуються там темними холодними ночами в тих слобожанських хащах і звивистих провулках.

Напевне, якийсь час там треба було жити безпробудно п'яними. Щоб не бачити й не спотикатися об чиїсь руки, що їх відкопували потім собаки. Пізніше. Бо спочатку собак там не було. Як і котів. Бо це м'ясо.

І тут давайте ні слова про російську мову, бо й тепер це не до діла! Я собі думала про це, шукаючи в залі обличчя Колеснікова, що народився в Маріуполі, Клюєва і Ахметова, які виросли в Донецьку, і котрим мало би бути моторошно від цього всього.

Я читала в газеті, що Янукович, єнакіївський громадянин, забив саме в ці дні 500-кілограмового вепра в Білорусії, куди відправився в вояж, поки нам тут хотілося палити свічки цілу ніч і плакати, валятися на своїх могилах.

Валятися в горі поряд із безутішними нашими ще живими мамами й татками по всіх маленьких кладовищах – на горбках над невирослими синами й доцями, над тими, кого вони не повели до шкіл, не одружили, не взнали, що, може то вчені були би чи музиканти, чи президенти, чи прем'єр-міністри, чи просто добрі люди, яких було би більше тепер, ніж оце ми маємо потвор і вироджених примар.

Вбити 500-кілограмового вепра – це круто, ясний пень, а в Донецьких землях розстріляли тоді кожного 30-го а більше половини померлих були діти до 10 років. Там їли не вепрятину, а дохлих коней і зварених дітей, там жили страшні діди, повз двори яких не можна було ходити, й виглядали з вікон безумні тьоті. Канібали та канібалки.

Між іншим, хто знає – чи вижили вони самі? Чи могли би вони вижити? Це те, що я боюся знати так само, як випити жолудевого чаю.

Коли хтось тепер ще скаже, що це не геноцид, а політична спекуляція – я хотіла б, щоби повезли того комуніста Голуба в ту божевільню, де до смерті сиділа й хиталася біла, як крейда, бабця – і їй не можна було називати людських імен, бо то все були імена покійників, а їй хотілося бачити живих, а живих, казала вона, навколо нема нікого.

Коли хтось ще раз скаже, чому про це заговорили тільки зараз, то я піду поведу того Голуба показати свого тата, що лежить вдома після двох інфарктів і інсультів, і його нічого не цікавить.

Він був комуністом. І за все життя так ніколи й не наївся – скільки б не пив молока й не їв борщу, лишався худим, як кістяк. І скільки б не казав на своїх партзборах правду, він тільки зараз може чути її по телевізору – як би йому все не було байдуже, а в цю мить він тисне своїми неслухняними пальцями на телевізійний пультик, щоб голосніше.

Я поведу до своєї мами – вона, коли вчилася в інституті, спеціально піддягала щось під крепдешинове плаття, бо з неї сміялися – вітер подув не в той бік, от Ніни й немає сьогодні на заняттях.

Та ще я помітила інше. Скільки б потім у домі не було їжі – обов'язково треба після обіду змести зі столу крихти, скласти в пакетик, повибирати недоїдене з тарілок і тихенько потім доїсти, запастися сухими яблуками... Це все не від жадібності. Це – той голод.

Звідки він у мені, людині, що заробила своїм трудом на те, щоб не страждати, коли зі столу щось викидають у смітник?

Щоб з усієї сили робити вигляд, що мене, світську даму, це зовсім не обходить, коли щось на моїх очах викидають?

А увечері, тихенько перекласти залишене на тарілках у холодильник і заробити за це зауваження сина. Звідки це в мене, адже я не знала голоду?

Звідти, з тих ям. Мені це вросло в мозок.

Хоч я боюся жолудевого чаю.

Коли хтось ще скаже, що це вже занадто – оголошувати протиправним публічне невизнання Голодомору, я згадую інше.

Це було тоді, коли в нашому місті всі жили дружно – і всі євреї говорили по-пирятинськи, а всі наші говорили так, як євреї, і їли ми однакову їжу – курку з яблучним пюре. Тоді моя бабуся, стрижена не по-українськи, стояла під дулом фашистського автомата, а той німець гарчав на неї "Юда". Лише Біблія в скрині врятувала її, але збрехала – в бабусиному сараї під сіном лежав переляканий незнайомий єврей, що вибіг з колони, яку вели на розстріл, і забіг у наш двір.

В ту колону, між іншим, заштовхали кількох із тих, православних, хто кричав "Відпустіть!", і тяг сусідку Голду до себе. Туди впхнули й нашого цигана, й одного, котрого тепер би назвали гомосексуалістом, а тоді з нього просто сміялися. Це був і наш Голокост.

Кожен, хто скаже, щось гидке про Голокост – мій недруг. А коли ізраїльський Кнессет не підтримає на грядущій Асамблеї питання про визнання Голодомору геноцидом – я напишу усій знайомій половині Ізраїлю, де, впевнена, ще є ті, хто говорить все ще по-пирятинськи: "Гей, сусіде, – напишу кожному, – ти що, забув, як мою бабусю ледь за тебе не вбили?"

А ще забув, як вона в сиротинці носила шкоринку своїй Ніні й твоєму Давидку, щоб не посиніли – бо ми ж тоді разом вмирали?

В мене й досі свіча на вікні горить до ранку. Я борюся зі своєю ненавистю. До тих, хто реготав і вирішував свої справи, і травив анекдоти, коли академік Юхновський слабким голосом говорив з трибуни про те, що ми сьогодні маємо показати себе світу живими людьми, а не нащадками тих, хто тяг за ноги ще живі напівтрупи до канави багато років тому.

Я борюся з собою, щоби стримати в собі найгидкіші порухи, коли хтось із комуністів, жоден з яких не натиснув кнопку "за", вискочить на трибуну в один із днів і залементує знову щось про зраду національних інтересів.

Я прошу себе не писати листа в своє рідне місто, де бабуся, відкривши хвіртку, коли йшла в сиротинець, ледь не наступила на покійника – не написати, щоб вони, мої земляки, не пускали ходити центральною вулицею оту лідерку в завжди червоному береті, поки вона не збере свою куцу купку активістів, не вишикує й не поведе до Великого Хреста Голоду на вході в наше місцеве кладовище – щоб стали на коліна там і просили пробачення.

Я з собою борюся, бо знаю, де живу. Тут жити непросто, бо долівки наші встелені іконами, витягнутими з наших хат. Бо моїх бабусь покидали на воза з багатьма малими дітьми й повезли на Урал вмирати.

За те, що в дворі нашому жили голуби, а голуби їдять зерно, а зерно треба було вилучити, а як ти вилучиш його у голуба, і хто ти такий із своєю рушницею для тієї птиці миру?

Вони всі повмирали там десь, а найменший хлопчик вмер одразу, як вивезли за хутір – з горя, бо не міг зрозуміти, чого його везуть... Як із цим жити?

Вони тягнуть до мене в нічне вікно свої сині руки, і дивляться, як я це пишу. Хліб я тепер не їм. Вони дивляться, чи пам'ятаю я, що з ними тоді зробили?

Я боролася з собою, щоб не написати тільки про себе. Але вийшло так, що це – історія про всіх.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

Фотогалерея:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Голодомор»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Слово, що йде від серця, проникає в серце”
Нізамі

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.