Аратта - На головну

28 березня 2017, вівторок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- гетьман Петро Дорошенко останні двадцять років свого довгого й бурхливого життя прожив у почесному засланні в Росії. Був Вятським воєводою. Отримав від російського царя в маленькому містечку Яропольче (Волоколамський повіт поблизу Москви) помістя - 1000 дворів і пенсію в 1000 карбованців. Там же він і помер 9 листопада 1698 року, де і був похований. Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була .... дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


За власним календарем

Аратта - прадавня Україна 37949 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 9.01.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Едуард і Таїслава Добжанські кажуть, що дідух треба робити із житніх жмутів, кількість яких кратна числу сім (Фото: Євген КОЛЕСНИК, “Газета по-українськи”)
Едуард і Таїслава Добжанські кажуть, що дідух треба робити із житніх жмутів, кількість яких кратна числу сім (Фото: Євген КОЛЕСНИК, “Газета по-українськи”)
Був час, і зовсім недавно, коли люди в Україні перестали ходити одне до одного в гості. І трапилося це на початку 90-х, коли Україна стогнала від економічних катаклізмів. Коробка сірників тоді коштувала тисячу, простенька кофтина — півмільйона… Принижені скрутою люди соромилися в гості ходити, так само соромилися й запрошувати до себе.

Хтось скаже, що в Україні були й гірші часи, коли шматочка хліба не було, але тоді люди не цуралися одне одного і, ні на що незважаючи, влаштовували свята.

Є дослідники, які впевнені, що без свят немає народу, адже немає виявів його культури. Так вважає й Едуард Добжанський. Уперше я почула його на науково-практичній конференції «Буття українців», яку в листопаді проводили в Українському домі. Він вийшов на сцену в прекрасній вишиванці і сказав: «Люди добрі, ми святкуємо не тоді, коли треба це робити». Особисто я подумала, що далі пан Едуард почне критикувати дату зустрічі Нового року, яку нав’язав нам давно Петро І. Проте, як з’ясувалося, він вийшов на трибуну, щоб висловити чесній громаді ось цю думку: нині насправді немає такого свята, яке об’єднувало б людей.

За декілька днів ми зустрілися в його київській квартирі.

— Сучасній людині не завжди зрозуміло, чому так, а не інакше святкували наші предки, — розповідав господар. — Скажімо, дідух — основний атрибут свята Різдва. Українці обмолочували на Новоліття, приблизно 24 березня. Отримане зерно змішували з рештою врожаю й готували до посіву. Вважалося, що саме в останньому снопі, з якого виготовляється дідух, поселяються душі предків роду, а отже, кидаючи зерно в землю, людина здійснює магію неперервності роду. Дехто сьогодні не сприймає цієї мудрості предків, не бачить у ній якоїсь доцільності. Хай там як, але я сам себе перепитую: якщо це неправильно, то чи щось краще за це придумали люди? Не бачив, не знаю нічого кращого.

— Зрозуміло, ви не власний календар свят придумали, а повернули свята на їхні законні місця, чи не так?

— Атож. Коли ми почали роздивлятися всі нісенітниці сучасного календаря, то зрозуміли, що ми живемо не в тому вимірі, а в якомусь дуже умовному. І ми вирішили обговорити цю тему в Будинку вчених. Організували там засідання на тему «Календар у житті народу». Охочих поспілкуватися на цю тему виявилося чимало — осіб тридцять. Знайшлася серед нас людина, яка мала певні матеріали. Наступного разу той чоловік приніс дві величезні валізи книжок з цього питання. Кожен з присутніх взяв із собою дві-три книжечки і почав за спеціальною схемою досліджувати запропонований матеріал. Минуло декілька місяців, і ми склали власний календар свят. Мушу сказати, ми щороку його вдосконалюємо: уточнюємо назви деяких свят, дописуємо нові, точніше ті, про які наші сучасники не знають, а наші предки святкували їх впродовж тисячоліть. Та найголовніше в календарі те, що свята стають на свої місця.

— Невже це так важливо?

— Перепрошую, а чи хотіли б ви святкувати свій день народження, скажімо, тижнів на два пізніше?

— То було б не моє свято.

— Отож бо. А в нас свята переносяться то на два тижні пізніше, то на сорок днів, а то й на місяць. Немає жодного свята, яке було б на своєму місці. Особисто я вперше задумався над цим на Івана Купала. Як відомо це свято найкоротшої ночі. Яких тільки означень воно з правіку не несе: і свято любові, і свято буяння сонячної сили… Але ж 7 липня ніч уже на 12 хвилин довша, ніж 23 червня. То чи можна сучасне свято Купала вважати святом найкоротшої ночі? Нісенітниця. Та читаємо легенду далі. Як вона каже, лише купальської ночі зацвітає квітка папороті. А нині є люди, які саме у ніч з 6-ого на 7 липня шукають ту квітку… Та чи знаємо ми, чого наші предки шукали ту квітку? Тому, виявляється, що вона розкриває всі можливості людини, дає величезну життєву силу. Зрозуміло, що неможливо знайти ту квітку на два тижні раніше. Та й це не все. Як відомо, папороть дається в руки лише чистим людям.

— Пане Едуарде, який у вас був світогляд до того, як ви зрозуміли, що наш народ святкує не тоді, коли потрібно?
Український календар
Український календар
— До того моменту я був типовою радянською людиною, спаскудженою духовно системою так, що далі нікуди. На відмінно навчався в школі, гарно закінчив географічний факультет університету. Мати моя вірила в Бога. Вдома ми святкували Великдень і Різдво. Різдво святкували тихенько, щоб ніхто не знав, не бачив. Мій батько народився на польське Різдво. Того дня ми святкували, а другого дня батьків викликали в міліцію й обвинуватили: «Ви святкували Різдво». «Ні, — пояснювали вони, — ми день народження святкували». А ще влітку святкували Трійцю. Мати зіллями хату прикрашала. Одне слово, я був вихований у такому дусі — мовляв, не знаю є Бог чи немає. Із цим своїм «не знаю» я прожив до 1989 року. Тоді став учасником І з’їзду Руху. Згодом став одним з керівників київської організації Руху. Саме там вперше отримав у подарунок Біблію. Пам’ятаю, як ніс книжку додому — тримаючи в двох руках… Стали ми з дружиною вечорами читати її. І що більше читали, то більше питань виникало. Пішли по другому, третьому колу. Я бачив суперечності в біблійному тексті, і від того опускалися руки — як таке може бути… Невдовзі до рук мені потрапила книжка Галини Лозко «Україн-ське язичництво». Вона мене дуже захопила, я став тим займатися. Саме через язичництво підійшов до розуміння українського звичаю. Так минуло вісім років. Сьогодні, у свої 68 літ, можу сказати, що я щаслива людина. Можна сказати й так: я щасливий, адже знаю мету свого життя.. Та оскільки мені можуть не повірити, то сказану так: гадаю, що знаю мету свого життя. Я вважаю, що до розуміння цього можна прийти крізь призму звичаєвих норм і законів. Допоки ми не житимемо за своїм національним звичаєм, на нашій землі пануватиме зло. Люди, які не знають своїх справжніх народних свят, не живуть за народним звичаєм, — це розрізнений народ, який не має грунту під ногами. Коли ця основа буде, можна легко зрозуміти, хто — свій, а хто — чужий.

— За декілька днів розпочнеться язичницьке Різдво? Як його святкуватимете?

— Різдво — родинне свято. У своїй громаді рідновірів я завжди кажу: «Люди добрі, це свято потрібно святкувати в своїх родинах». Але що робити, коли чоловік визнає Різдво язичницьке, а жінка — ні? О, в перші роки таких у нас було багато. Якось запросили до себе відомого археолога Юрія Шилова. Всю ніч тоді проговорили, проспівали. О шостій годин ранку по останній чарці випили, Шилова провели. Він з’їздив додому, перевдягнувся і — на роботу. Різдво — це початок Сварожого кола.

— Як гадаєте, чи можливе в нашій країні відродження давніх національних звичаїв?

— Колись я думав, що таке відродження неможливе. Тепер на сто відсотків переконаний, що повернутися до своєї традиції можна досить швидко, це насправді не так важко, як здається. Як кажуть, було б бажання. Тут важливі два моменти. По-перше, зацікавленість людей. А по-друге, позиція держави. На жаль, нині держава наша — антинародна. Вона пропагує «цінності», які не мають нічого спільного із законом Божим, з інтересами цієї землі, інтересами людей, які живуть на ній. Справа відродження в такій ситуації здається безнадійною. Але то лише на перший погляд — були на нашій землі й гірші часи…

Довідка “Аратти”:

22 вересня 1938 року — Едуард Добжанський народився в Києві в родині викладачів географії та української мови
1960 — закінчив географічний факультет Київського університету
із 1965 — працює в НДІ економіки Міністерства економіки України, нині - на пенсії, але продовжує працювати вченим секретарем
1993–1994 — заступник голови Київської міської організації НРУ
1997 — створив у Києві громаду рідновірів “Трійця”

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

Фотогалерея:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Аратта - прадавня Україна»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Релігія це зітхання пригнобленої тварі, серце безсердечного світу, подібно до того як вона - дух бездушних порядків. Релігія є опіум народу ”
Карл Маркс

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.