Аратта - На головну

22 липня 2017, субота

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- гетьман Петро Дорошенко останні двадцять років свого довгого й бурхливого життя прожив у почесному засланні в Росії. Був Вятським воєводою. Отримав від російського царя в маленькому містечку Яропольче (Волоколамський повіт поблизу Москви) помістя - 1000 дворів і пенсію в 1000 карбованців. Там же він і помер 9 листопада 1698 року, де і був похований. Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була .... дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Справляємо «Різдвяних Василів» — згадуємо тих, хто не скорився

Українці 29482 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 14.01.2016 | Всі публікації | Версія для друку

9 січня 1972 року. Різдво в домі Садовських у Львові. Стоять — Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять — Стефа Шабатура, вбрана циганом, Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко. Через три дні Стус, Калинець та Шабатура були заарештовані.
9 січня 1972 року. Різдво в домі Садовських у Львові. Стоять — Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять — Стефа Шабатура, вбрана циганом, Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко. Через три дні Стус, Калинець та Шабатура були заарештовані.
35 років тому, 12 січня 1972 року в Україні почався брежнєвський погром великого покоління справжньої української еліти - дисидентів-шістдесятників.

Нещодавно віце-прем’єр із гуманітарних питань Дмитро Табачник ошелешив українське суспільство цинічною фразою: «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем». Доктор історичних наук, автор двох дисертацій про репресії в Україні в 1920—40-х роках не може не знати, де тоді поділася українська інтелігенція і хто працював у ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. Мав би знати й про долю ближчої за часом української інтелігенції — шістдесятників.

Зараз справляємо «Різдвяних Василів» — поминаємо Стуса, який загинув у концтаборі у віці 47 років; Симоненка, якого побили міліціонери, і він помер у 28 років; Чумака, розстріляного у 18 років. Наведу лише один приклад: із того, що написав у останні п’ять років свого життя вдруге ув’язнений Василь Стус, збереглося лише 45 листів до рідні та 16 дрібно списаних клаптів, які тепер публікуються під назвою «З таборового зошита». Про долю збірки «Птах душі», де мало бути близько 300 віршів і стільки ж перекладів, російська влада відповідає вдові та синові, що «з ліквідацією табору всі папери знищені». Я читав цю збірку в лютому—березні 1984 року, коли сидів зі Стусом в одній камері, але через тяжкий фізичний свій стан не спромігся вивчити жодного з віршів, написаних верлібром. Досі картаю себе за це. «Творчість Василя Стуса — дерево з обрубаною вершиною», — каже Михайлина Коцюбинська. Знищення Стуса — злочин російського імперіалізму проти української культури.

Тим часом Леонід Бородін, останній співкамерник Стуса, а нині — головний редактор журналу «Москва», опублікував усе, що написав у неволі. Чому б тепер віце-прем’єрові на державному рівні не звернутися до російських властей, щоб старанніше пошукали рукопис Стуса? Хай спитають пермських кадебістів Афанасова, Ченцова, Василенкова. Хай сам запитає пана Василя Ільківа, який ще недавно працював у СБУ. Хай пообіцяє велику винагороду тому, хто, може, не спалив рукопис, а приберіг його до ліпших часів. Адже такі випадки траплялися. Наприклад, один кадебіст спалив тільки перших 25 сторінок спогадів Бориса Антоненка-Давидовича, а решту згодом продав родині за 1000 доларів.

Але пан віце-прем’єр зацікавлений не у зміцненні конкурентоспроможності української культури щодо рідної йому російської, а якраз навпаки, в подальшому її ослабленні. Так, Дмитро Табачник, наприклад, вважає за непотрібне дублювати фільми українською мовою, бо це, бачте, економічно не вигідно.

Iз цієї нагоди саме в ці дні годиться згадати, що 35 років тому, 12 січня 1972-го, в Україні здійнялася нова хвиля арештів української інтелігенції.

Особистості, які стали на захист Людини

На початку 1972 року за гратами опинилися лідери шістдесятництва — Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл; були також заарештовані Василь Стус, Зіновій Антонюк, Данило Шумук, Іван Коваленко, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Олесь Сергієнко, згодом — Іван Дзюба, Надія Світлична, Семен Глузман, Василь Лісовий, Євген Пронюк, Валерій Марченко — в Києві, на Галичині — Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Михайло Осадчий, Стефанія Шабатура, Зорян Попадюк, Василь Романюк, Богдан Ребрик, Оксана Попович, Ірина Сеник, Василь Долішній, група Володимира Мармуса; у Харкові — Анатолій Здоровий, Ігор Кравців; в Умані — Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз; у Черкасах — Василь Захарченко; ще наприкінці 1971-го в Одесі були заарештовані Ніна Строката, Олекса Різників... Список сягнув сотні осіб. За цим стояли сотні обшуків; тисячі людей тероризували допитами.

Це не були ані підпільники, ані якимось чином організаційно пов’язані між собою активісти. Вони діяли на основі міжособистісних контактів. Та коли докупи сходиться так багато розумних, талановитих, добрих людей, то щось із цього мало бути, сказав якось Євген Сверстюк.

Після десятиліть сатанинської селекції — фізичного і морального винищення всього найкращого, що було в українському народі, — поява цього покоління видається майже дивом. Уже фактично існувала інфраструктура виготовлення та розповсюдження позацензурної літератури — самвидаву, особливо з появою 1970 року машинописного журналу «Український вісник» (його редагував В’ячеслав Чорновіл). У самвидаві переважно не порушували питання про зміну ладу. Але, діючи в рамках існуючої системи, шістдесятники відновлювали суму соціально-психологічних якостей інтелігенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності. У цьому середовищі панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Воно протистояло як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові, об’єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним гарантом такої свободи.

Епоха старанно культивованої безликої маси і тотального страху поволі відступала — відроджувалась Особистість. «Ти знаєш, що ти — людина?» — спитав Василь Симоненко ще на початку 60-х. Культурницькі вимоги Особистості неминуче переростали в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніальне становище було основною причиною нищення української культурної самобутності. Поезія Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: «Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ».

Це був моральний, етичний спротив блискучої когорти непересічних особистостей, які вже здатні були розгорнути великий національно-визвольний рух. Це розуміла й колоніальна влада — з цієї точки зору, удару по шістдесятниках вона завдала дуже вчасно.

«Справа Добоша» — привід для початку великого «погрому»

Український самвидав перетинав кордони. Він звучав по радіо «Свобода», виходив іншими мовами. Він розхитував російську імперію, яка вже не витримувала ідеологічної, економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом і мусила втягуватися у процес «відпруження». Тому ЦК КПРС 28 червня 1971 року ухвалив таємну постанову «Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів», а Політбюро ЦК КПРС 30 грудня постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру виготовлення та розповсюдження самвидаву.

Для українського руху було розіграно окремий «шпигунський детектив». 4 січня 1972 року на кордоні в Чопі затримали громадянина Бельгії туриста Ярослава Добоша, члена Спілки української молоді. Він після належної «обробки» дав свідчення, що зустрічався у Львові та Києві й «обмінявся інформацією» з кількома шістдесятниками. Примітивна авантюра зі «шпигунськими» пристрастями закінчилася прес-конференцією Добоша 2 червня, після чого його вислали за межі СРСР. У Бельгії на першій же прес-конференції для західних журналістів Добош заявив, що свідчення в Києві він дав під примусом і відмовився від них. Проте «справа Добоша» виконала свою роль і поклала початок «генеральному погрому» 1972—73 років.

Породження «антирадянської агітації й пропаганди»

Нікому з арештованих не інкримінували «зради Батьківщини» — тільки «антирадянську агітацію і пропаганду» (ст. 62 КК УРСР). Але майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний вирок — 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання; були етаповані в Мордовію та Пермську область Росії, потім — у Сибір та в Казахстан. Найупертіших запроторили в «психіатрички».

Суспільна атмосфера після арештів 1972 року була гнітючою. На поодинокі спроби протестувати проти арештів відповідали щонайжорстокіше. Заява блискучого перекладача іноземної літератури Миколи Лукаша, що він готовий сидіти замість Івана Дзюби, обернулася йому фактичним домашнім арештом і забороною публікуватися.

5 липня 1972 року філософ Василь Лісовий відніс у ЦК КПУ свій «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України», який закінчувався так: «Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується «справою Добоша», після подання цього листа я, безперечно, опинюся в числі «ворогів». Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а «справа Добоша» — це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така «справа» дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи — ось чому прошу мене також заарештувати і судити».

«Прохання» Лісового задовольнили наступного дня

Усіх, хто не давав свідчень проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг на квартири; їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або виключали з інститутів, їм закривали будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 1920-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 1960-х — задушеним. Хто хотів вижити — мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Василь Захарченко), інші криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних «українських буржуазних націоналістів — найманців іноземних розвідок», вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї Батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко). Окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші надовго йшли у «внутрішню еміграцію» (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук) або й емігрували в Росію (Лесь Танюк, Павло Мовчан)...

Відзначати 12 січня День українського політв’язня запропонував В’ячеслав Чорновіл

Фізично розгромивши шістдесятників, Москва розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи цілковито ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через знищення україномовної системи освіти, газет та журналів, політичні чистки. Внаслідок цього величезні маси українського суспільства у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства. Ще одне таке покоління — і рятувати Україну вже не було б кому і для кого.

Назагал же покоління шістдесятників не осоромило свого козацького роду. Випадки морального падіння і каяття, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними. Тут слід віддати належне КДБ: вiн добирав у табори — на цю новітню Запорозьку Січ — високоякісні кадри. Шістдесятники продовжили свою боротьбу і в неволі, пишучи й там самвидав, борючись за статус політичних в’язнів, захищаючи свою честь — а отже, й гідність цілої нації. Зокрема, з ініціативи «зеківського генерала» В’ячеслава Чорновола вони, починаючи з 1975 року, відзначали 12 січня — День українського політв’язня — голодівками і протестами. Їх підтримало старше покоління — повстанці, які чесно досиджували 25-річні терміни і мали в таборах авторитет найстійкіших борців.

Шістдесятники заслужили моральну підтримку демократичного світу. Через них світ довідався про Україну, яка бореться, — і став їй допомагати. Світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами.

Незалежність не впала нам з неба. Це шістдесятники, а через п’ять років після їх арешту — Українська гельсінська група, поставили українське питання у контекст протиборства тоталітарного СРСР і демократичного Заходу. І разом із демократичним світом вони з ним подолали iмперію зла, здобули свободу і незалежність.

Слово до молодих сучасників
Василь ОВСІЄНКО, шістдесятник, лауреат Премії імені В. Стуса
Василь ОВСІЄНКО, шістдесятник, лауреат Премії імені В. Стуса
Ще 1981 року відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив: «Підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше».

Ці останні слова стосуються Тебе, молодий сучаснику. Чи скористаєшся Ти здобутою свободою? Чи готовий Ти прийняти естафету особистого прямостояння і наповнення України українським змістом? Бо нинішня влада, зокрема в особах багатьох урядовців, пропонує Тобі жити в Україні, але без України...

Василь ОВСІЄНКО,
шістдесятник, лауреат Премії імені В. Стуса


ВЧИНОК

А чверть віку тому...

Ще один патріотичний акт, який був здійснений у ці січневі дні: ввечері 11 січня 1981 р. члени Київського демократичного клубу Сергій Набока, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Леонід Мілявський та Наталка Пархоменко, яким було тоді трохи за 20 років, розклеїли в Києві кілька екземплярів листівки: «Співвітчизники! 12 січня — День українських політв’язнів. Підтримаймо їх!».

Усіх їх затримали поблизу станції метро «Більшовик». Четверо перших були ув’язнені на три роки.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
Фотогалерея:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Українці»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Кількатисячолітня безперервна традиція густонаселеної Пра-України... дає сучасним українцям доказ непорушності володіння своєю землею упродовж тисячоліть. Треба визволитися від змови істориків”
Юрій Липа

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.