Аратта - На головну

26 липня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- найдовша печера на Україні носить назву «Оптимістична» і знаходиться на Поділлі - це гіпсова печера на глибині 20 м, протяжністю понад 230 км. Вхід до неї розташований поблизу села Королівка Борщівського району Тернопільській області. Це найдовша гіпсова печера у світі і друга за протяжністю, - вона поступається лише Мамонтовій печері в США...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Етногенетичні процеси в Україні. Післятрипільська та скіфо-сарматська доба

Етнографія 41776 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 15.02.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Скіфський меч IV ст. до н.е., знайдений в кургані поблизу с. Велика Білозерка, що в Заплорізькій обл., знаходиться в музеї історичних коштовностей України
Скіфський меч IV ст. до н.е., знайдений в кургані поблизу с. Велика Білозерка, що в Заплорізькій обл., знаходиться в музеї історичних коштовностей України
Відмінності між скіфами й кіммерійцями було важко знайти навіть Геродоту, який жив у V ст. до н.е. Описуючи війну скіфів з кіммерійськими царями, він схиляється до думки, що це була одна з тих міжусобиць, які нам відомі з пізніших часів Київської Русі

На зміну землеробським племенам Трипільської культури прийшли племена з культурою, яка в археології отримала назву шнурової кераміки – посуд орнаментувався за допомогою скрученого шнура (мотузки). Аналіз цієї кераміки показав, що мотузка прялася з волокон тваринного походження. Провідною галуззю господарства у ІІ тисячолітті до н.е. стає скотарство, поширюється зброя.

Племена культури шнурової кераміки не оселилися на місцях трипільських селищ (культурний шар трипільців завжди одноверстовий, а розташувалися в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на берегових кручах, горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами тощо.

Все більшого поширення у Східній Європі у цей час набуває бронзоливарне виробництво, яке знали вже на пізньому етапі трипільці. В Україні це переважно поселення Нижнього Подніпров'я і Південного Побужжя.

Переорієнтація господарства призвела до зростання ролі чоловіка - скотаря, вершника, воїна. Матріархальні відносини поступово переростають у патріархальні, але роль жінки ще довго залишається значною і в післятрипільський час, і в скіфо-сарматську добу: жіночі божества, берегині, жінки-жриці, амазонки і т.д. Статус жінки в суспільстві є далеко не другорядним фактором при з'ясуванні етногенетичних процесів. В Україні він упродовж кількох тисячоліть був завжди вищим, ніж у східних народів: тюрків, монголів і навіть росіян.

Бурхливі еволюційні процеси ІІ тисячоліття до н.е. свідчать про значні зміни в житті людності України. У формуванні середньодніпровських та верхньодністровських племен у першу чергу брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули, а змішалися з новою післятрипільською культурою.

В антропології населення України в ІІ тисячолітті до н.е. сталися зміни. Проте, можливо, ці зміни були не стільки етнічними, скільки епохальними: неолітичний передньоазійський тип втрачає свою переважаючу роль, змішуючись із новим степовим антропологічним типом.

Отже, якщо трипільців можна вважати протоіндоєвропейцями, то нову людність, утворену при злитті з ними, слід розглядати як індоєвропейську расу, котра в ІІ тисячолітті до н.е. займає панівне становище не тільки на терені України, але й на територіях Греції та Італії.

Таким чином епоха бронзи принесла в Україну деякі етнічні зміни, переорієнтацію господарства на скотарство як провідну галузь, але не знищила й землеробства. Слід зазначити, що в міфології та культах чимало рис успадковано від трипільців і знайшло свій розвиток у пізніших племен зрубної культури.

Одними з представників пізнього етапу цієї культури були племена, відомі в історії як кіммерійці. Ряд вчених (Віктор Петров, Наталя Полонська-Василенко та ін.) вважають, що кіммерійці залюднили південь України, прийшовши не з Азії, як гадали раніше, а з Наддніпрянщини, і їхня культура успадкована від пізньотрипільської з переорієнтацією на табунне скотарство.

Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок та ін.), має чимало мовних рис, успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо. Звичайно, мова трипільських племен Наддніпрянщини навіть у ІІІ-ІІ тисячоліттях до н.е. мала кілька локальних діалектів, які пізніше лягли в основу не тільки праукраїнської, але й пралитовської мов. Це свідчить про те, що за кіммерійсько-скіфських часів пралитовці жили на Подніпров'ї і вірогідно брали участь в етногенезі українців.

У кіммерійській культурі спостерігається багато рис, успадкованих від попередніх культур України. Поховання здійснювалися в курганах і в ґрунтових могильниках, хоча були й трупоспалення. Будівлі – глинобитно-каркасні з жертовниками, як у трипільців. Кераміка – конічні миски, макітри, прикрашені геометричними орнаментами: трикутниками, ромбами, зигзагами, штриховками. Зброя, прикраси, казани виготовлялися з бронзи.

Палеоантропологічні пам'ятки кіммерійців свідчать про їхню спорідненість з антропологічними типами скіфської доби. За даними археології скіфська територія успадкована від кіммерійської; тут виявлені пам'ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи (Палеоантропология СССР, 1948).

Вже з кіммерійських часів (початок І тисячоліття до н.е.) хліборобство знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської доби. Роль хліборобської громади стає значно вищою, ніж роль скотарів і вершників. Майже весь античний світ годується українським хлібом. Знову, як і за Трипілля, зростає кількість населення, відбувається збагачення людності як за рахунок експорту хліба, так і розвитку ремесел, промислів тощо.

Історики-міграціоністи пояснюють такі зміни дещо спрощено: "скіфи витіснили кіммерійців", "сармати витіснили скіфів" і т.п., не утруднюючи себе поясненням, куди витіснили, звідки самі прийшли, і взагалі, що значить "витіснили".

Відмінності між скіфами й кіммерійцями було важко знайти навіть Геродоту, який жив у V ст. до н.е. Описуючи війну скіфів з кіммерійськими царями, він схиляється до думки, що це була одна з тих міжусобиць, які нам відомі з пізніших часів Київської Русі. Кіммерійські кургани майже нічим істотно не відрізняються від скіфських: спільність антропологічних типів, рис культури і побуту свідчать про етнічну спадкоємність. Зображення кіммерійців на керамічному посуді (на одному з них є напис "кімерієць") ідентичний зображенням скіфів на їхніх мистецьких виробах і навіть одяг нічим не відрізняється.

Початок скіфської епохи представлений в археології чорноліською культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VІІ ст. до н.е. як войовничий народ, котрий з Причорномор'я проникав у Малу Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінці цього ж століття знову повернувся в Причорномор'я. Держава скіфів у різний час простягалася від степів України до Волги й Уралу, а їхні кургани є навіть на Алтаї.

На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.

Найбільш ранні скіфські поселення відкриті на берегах Бузького лиману (Миколаївщина). Скіфи мешкали в покритих соломою будинках із глиняною підлогою і печами, мали господарські ями-погреби для зберігання харчових запасів, збіжжя. Вони розводили домашніх тварин, переважно корів, овець, коней.

З V ст. до н.е. на Подніпров'ї й Побужжі з'являються великі скіфські городища, укріплені земляними валами заввишки понад 10-12 м. Населення городища не було соціально однорідним, у верхній частині міста (акрополі) мешкала скіфська аристократія. Тут були кам'яні або цегляні будинки з глиняними печами, збудованими на дерев'яному каркасі. Сам акрополь часто був відгороджений від нижнього міста кам'яною стіною. Внизу розташовувалися ремісничі квартали з хатками на 2-3 кімнати, печами й жертовниками. Поруч – землянки-майстерні або амбари для зберігання запасів. Увесь цей комплекс обгороджувався парканом, а в центрі подвір'я будувалися власні святилища богині вогню.

Найбільш відомими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронинське (Київщина), Більське (Полтавщина) – вони навіть більші й величніші, ніж городища князівської доби ХІ-ХІІІ ст. н.е.

За Геродотом Скіфія була поліетнічною державою: каліпіди, алазони, скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочівники, царські скіфи. Незважаючи на цю, з першого погляду, строкатість, на всій території склалась однорідна культура. Однак довгий час у скіфології превалювала думка про неоднорідність скіфів, які нібито включали в себе іраномовні та тюркомовні кочові племена. Мабуть, і сам Геродот не зробив би таких висновків, адже він сам говорив про наявність різних соціально-господарських прошарків скіфського суспільства, про що свідчить хоча б протиставлення "царі" - "раби".

На думку Віктора Петрова, справа йде про два соціально-господарчі прошарки в межах одного народу... Власники великих стад кочують зі своїми стадами, переганяючи стада з випасеного лугу на місце іншого випасу. Безхудобні, обробляючи земельні ділянки, лишаються на місці. Скотарі-вершники, кочуючи зі своїми стадами, потребують для охорони озброєних людей; при кожному стаді у кожного багатого скотаря-вершника є збройний загін.

Так зароджувалися і складалися верстви (касти) праукраїнського суспільства. Якщо далеко за межами України знаходять тільки скіфські могили, то городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор'ї. Отже, центр Скіфії був саме в Україні. І якщо мова може йти про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою, як полонізація українців у ХVІ-ХVІІ ст. або русифікація ХХ ст. Периферійні райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали в контакти з іранським і тюркським світом, могли зазнавати їхнього мовного впливу.

А от щодо племен елліно-скіфів, то Геродот, напевно, мав рацію: етнічна спорідненість причорноморських скіфів з греками була помітною в часи Геродота, та й не дивно – одні й другі є нащадками племен усатівської археологічної культури.

У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд "тризна", який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов'ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов'янські очі наших пращурів. Їхнє волосся підстрижене "під макітерку", одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір - гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької шапки.

Писемних пам'яток скіфів небагато, точніше, не встановлена їхня належність скіфам. Проте чимало скіфських слів зберегли для нас зарубіжні історики: Геродот, Пріск, Йордан та ін. Вони часто позначали ці слова своєрідними примітками: "так це в них самих називається", або "саме так його називали в цих місцях". У скіфській мові були слова "мед", "страва" які й досі вживаються в українській мові.

Скіфи, як і давні українці, не мали звука ф. У сучасній українській мові майже всі слова, що мають звук ф,- іншомовного походження. Ще і нині по деяких селах України його вимовляють як хв, або п: Хведір, Пилип, хвабрика тощо. Таке ж явище було притаманне мові етрусків, які генетично є нащадками італійських пеласгів.

Іншою спільною ознакою скіфської та української мов є фрикативний звук г (лат. h), який відрізняє ці мови від російської. Ареал поширення цього звука збігається з ареалом скіфської топоніміки та археології: це басейни Дону, Дніпра, Дністра, Південного Бугу. За межами України така вимова г залишається і в деяких районах Чехії, Словакії, в Ростовській області Росії. То чи не тут нині живуть нащадки скіфів? Мовознавець В. Абаєв, котрий зібрав і дослідив майже всі відомі скіфські слова, відповідає на це питання ствердно: "Скіфів шукайте там, де замість g говорять h".

На схід від скіфських володінь (Приазов'я, Поволжжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини – від племен зрубної культури.

Пам'ятки культури сарматів також мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти на глиняному посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. Серед культових предметів можна також назвати бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам'яні тарелі, що застосовувались для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво звіриного стилю притаманне сарматам такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння істотно нічим не відрізнялося від скіфського: тригранні бронзові наконечники для стріл, короткі луки, довгі мечі.

Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот – він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками. Археологічні знахідки свідчать про привілейоване становище жінки у сарматів: багаті поховання жриць, жінок-амазонок (в кольчугах, зі зброєю тощо). З покійницею клали у могилу розбите дзеркало, гривни, що прикрашали шию, спіральні підвіски, начільні пов'язки, розшиті золотими пластинками та коштовним камінням, намисто з кольорового скла, перлів, самоцвітів тощо. В одному з таких поховань знайдені навіть залишки трону, що свідчило про високе становище похованої жінки.

Одяг сарматів, про який дізнаємося з численних зображень на різних мистецьких виробах, складався з короткої сорочки, штанів, пояса, довгого плаща, скріпленого на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою (фібулою). Типове взуття сарматів, як і скіфів, м'які шкіряні чобітки. У деяких сарматських курганах завдяки високогірному клімату (Алтай) збереглися рештки сукняних і шовкових тканин, хутряних виробів тощо. Цікавою пам'яткою сарматського ремесла є чотириколісний віз, зроблений з дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише за допомогою дерев'яних шипів.

Звичайно, сармати жили на далекій периферії Скіфії. Античний географ ІІ ст. н.е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен. Найбільш значними серед них були алани, роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети та ін. Формування сарматського етносу не було лише результатом простого розвитку скіфів – змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Поява сарматів в Україні була ніби поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх предків, де їм вже доводилося воювати за територію з місцевими скіфами.

Цікаво, що назва сармати або савромати довго зберігалася у пам'яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком "славних роксоланів". У козацьких, літописах зустрічаємо такі вислови: "наші козако-сарматські предки", "князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська", "провінції козако-руські савроматійські" і т.ін. Можливо, це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і поляків від "одного савроматійського кореня". Відомі в цей час кілька історичних творів про Україну під назвами: "Трактат про дві Сарматії" Матвія Мєховіти, "Опис Сарматії Європейської" Матвія Стрийковського, карти Сарматії Мартина Кромера. Зокрема, Стрийковський писав: "сарматські народи, які розмовляли руською мовою", або: "Як згадує Птолемей та інші, назва Роксолани та роксани була відома кількасот років ще до народження Христа".

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Етнографія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Коли ж ви гризете та їсте один одного, то глядіть, щоб не знищили один одного!”
Біблія

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.