Аратта - На головну

28 липня 2017, п`ятниця

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- гетьман Петро Дорошенко останні двадцять років свого довгого й бурхливого життя прожив у почесному засланні в Росії. Був Вятським воєводою. Отримав від російського царя в маленькому містечку Яропольче (Волоколамський повіт поблизу Москви) помістя - 1000 дворів і пенсію в 1000 карбованців. Там же він і помер 9 листопада 1698 року, де і був похований. Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була .... дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Ідея державності в українському менталітеті

Аратта - прадавня Україна 43257 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 8.02.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Ідея державності в українському менталітеті
Українська еліта потроху вироджується, асимілюється. Наш народ з часом позбувається однієї з найнеобхідніших своїх складових - носіїв ідеї державності. І врешті-решт формується етнос з вельми специфічною ментальністю.

- Чому Україна не раз втрачала можливість збудувати власну державу?

- Чи є українці державною нацією?

- Що "поляризує" народ - зовнішній подразник чи зусилля еліти?

- З чого починається історія власне українського народу?

- Чи були племена антів передтечею української демократії?

- Причина піднесення Київської Руси - війна з хозарами та варязькі комерційні інтереси?


Прихильне Провидіння уже не раз надавало нам шанс побудови власної держави. Та щоразу, з якоюсь затятою закономірністю, той шанс втрачався. Чим же спричинені ці втрати? Зловорожістю сусідів? Зрадливою долею? А може, все-таки, нашим менталітетом?

Не з'ясувавши особливостей національної психолоґії, навряд чи можна правильно проаналізувати і несподівано-траґічні повороти у нашій історії, і непросту сьогоднішню ситуацію.

То де ж шукати витоки українського менталітету, які періоди історії, які події найсуттєвіше вплинули на формування тих чи інших його характерних рис?

Звичайно, психолоґія народу, оте Юнґове "колективне підсвідоме" чи біополе народу, - вельми складна і суперечлива річ. Тому варто зупинитися на найважливішому для розуміння нашої сьогоднішньої державної безпорадності питанні: чи державницький український народ? Без сумніву, це тема глибоких історичних, власне філософсько- історичних, досліджень. Не для втіхи національного самолюбства, а задля об'єктивного дослідження ролі нашого народу в світовому державотворчому процесі на рівні найсучасніших досягнень методики історичної науки. Адже, скажемо чесно, світова історична наука пішла далеко вперед з часів Володимира Антоновича та Михайла Грушевського.

Тут хотілося б тільки окреслити проблему та зосередити увагу на кількох визначальних явищах у процесі формування ідеї власної державності українців. А головне, поглянути на ці явища із не зовсім традиційної точки зору.

Насамперед зазначимо, що державницьке життя передбачає певну структурованість суспільства, тобто певну ієрархію; однорідне суспільство - то звичайнісінька отара. При формуванні держави мусить, насамперед, виділитись інтелектуальна меншість. Це саме той суспільний прошарок, який і є носієм ідеї державності. Все решта - просто середовище чи тло, на якому розгортається Історія. Не зупиняючись по структурі цього тла (а воно, без сумніву, має структуру), варто зауважити, що кожний представник маси - величина векторна, тобто кожна людина має якийсь напрямок власного буття, власної діяльності. Ці одиничні вектори звичайно спрямовані урізнобіч, і тому їхня сукупна дія практично дорівнює нулю. Але в часи великих зрушень, коли Історія кидає Виклик суспільству, можлива поляризація мас: всі вектори, немов на маґніт, повертаються по одній осі - суспільство стає великою рушійною силою.

Проте цей - так би мовити, оборонний, - спосіб поляризації суспільства, на жаль, не веде до поступального розвитку, зокрема на шляху державності.

З-поміж рис, притаманних масі, виділимо одну - найсуттєвішу: вона не здатна приймати самостійних рішень.

Для прийняття рішень у суспільстві обов'язкова інша катеґорія людей, чисельно значно менша: аристократія у греків чи патриції у римлян - дещо інтелектуальніша соціальна група. Саме у цьому середовищі постають і вирішуються проблеми суспільства як цілого; саме ця елітарна соціальна ґрупа здатна поляризувати суспільство і є носієм ідеї державності - ідеї вищого порядку.

Хоча в цьому процесі інтелектуальна меншість має, звичайно, і власні інтереси, проте вона спроможна більш ефективно орґанізувати суспільство - як для задовлення своїх потреб, так і для певного задоволення потреб мас. На цьому рівні з'являється і принципово нове: бажання володарювати, а, отже, - створити державу.

Досить часто в історії різних народів основу державної еліти започатковував елемент іншого етнічного походження, ніж основна маса.

Окрім двох наведених складових частин суспільства - різних за чисельністю, але не за значимістю, - у ньому є ще й так звані пасіонарії (досить вдалий термін, запропонований Л. Гумільовим). Якраз вони і продукують необхідні суспільству небуденні ідеї; вони є провідниками Ірраціонального, Трансцендентного у раціональному світі. Без пасіонарного потоку суспільство має тільки праґматичну мету: зорґанізуватись у досконалу машину виробництва благ для власного ж споживання. Пасіонарії формують духовне небо над суспільством. Через соціальне наслідування або ж мімсіс (термін А. Тойнбі) їхні прориви у трансцендентне сприймаються і засвоюються спершу елітою, відтак і рештою суспільства. Завдяки пасіонаріям суспільство набуває своєрідності, неповторності; від їхньої концентрації залежить ступінь індивідуального вираження кожного народу. А ось від концентрації еліти залежить ступінь орґанізованості суспільства, здатність до трансформації його життя в державницьке.

Держава - це, насамперед, суспільство, побудоване ієрархічно. Отже, в свідомості чи навіть у підсвідомості народу для зорґанізування його в державу мусить виробитись і закріпитись шанування ієрархії, тобто, повинна переважати - за висловом Вячеслава Липинського, "яфетова сила"; перевага ж "хамової сили" неминуче спричиняє деґрадацію суспільства до рівня безелітного натовпу чи, за висловом Наталії Яковенко, "етноґрафічного стада".

То ж погляньмо, як у нашій історії співдіяли, відповідно до свого призначення, ці три складових суспільства.

ЄСЬМО НАРОД СЛОВ’ЯНСЬКИЙ

При ретроспективному погляді одразу ж виникає досить делікатна проблема: а звідки конкретно починати нашу історію - історію того народу, який сьогодні називається українським?

Почнемо з часів, у які письмово зафіксовано слов'янські чи протослов'янські народи на Подніпров'ї і довколо цього реґіону, тобто з антів та склавинів. У працях Прокопія Кесарійського, Іордана, Маврикія, знаходимо перші спостереження над менталітетом наших предків. Видно, що в них немає ні сильної влади, ні сильної військової орґанізації, незважаючи на те, що анти - досить войовничі, хоробрі воїни, які зневажають смерть. Для нас тут найважливіші такі свідчення: "Склавени і Анти не упраляються однією особою, а з давніх часів живуть громадським правлінням, і для цього у них кожну справу, добру чи погану, вирішує громада" (Прокопій), "Вони не мають правління й живуть у ворожнечі між собою... У них багато вождів (рексів), які не живуть у злагоді, так що варто зваблювати деяких з них на свій бік і підбурювати чи намовами, чи з допомогою подарунків нападати на інших" (Маврикій). Суспільну орґанізацію в антів Прокопій називав демократичною, позаяк всі справи вимагали згоди і рішення зібрання старійшин та народу. Ця згадка і саме слово "демократія" багатьом тішить самолюбство: ось, мовляв, де коріння нашого правічного українського демократизму! Воно то так, проте з однією засторогою: у розумінні грецького історика слово "демократія" мало неґативний відтінок - і саме стосовно державницького мислення народу.

ДЕМОКРАТІЯ - ЦЕ ПЕРЕВАЖАННЯ МАСИ НАД ЕЛІТОЮ

Таким чином, ще з антських часів у нашій крові живе дух невизнання старійшин, невизнання суспільної ієрархії, переважання общинного способу життя. Тому М. О. Бердяєв делікатно називав "руський народ", маючи на увазі всіх східних слов'ян, - комюнотарним, себто недержавницьким.

ФЕНОМЕН РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Постає закономірне питання: як же тоді могла виникнути у наших предків держава - могутня Русь ІХ-ХІ ст.? З якого це дива подніпровські слов'яни раптом прийняли ієрархію у суспільстві? Звідки взялась і як зуміла зміцнитись еліта?

Вочевидь, десь у середині ІХ ст. з'явилися вагомі фактори, завдяки яким "яфетизм" переважив таки "хамову" силу в орґанізації суспільного життя східних слов'ян.

Як уже зазначалось, один зі шляхів зародження державної еліти - її чужоземне походження. Слов'яни не були винятком. Наприклад, на Балкани у 679 р. приходить болгарський хан Аспарух зі своєю ордою - добре орґанізованою ієрархічно. Південні слов'яни укладають з ним союз, на основі якого утворюється могутня держава Болгарія, яка з часом починає загрожувати навіть Візантії. Ієрархічна структура закладена прибульцями, а державна еліта формується зі старійшин тих ста болгарських родів, які прийшли з Аспарухом. Що ж сталося у нас? Насамперед - про ситуацію. З літописних джерел відомо, що над подніпровськими племенами постійно висіла загроза то з боку могутньої Хозарії, то з боку Маджар та печенігів. Нині більшість істориків згоджуються, що з протистояння із Хозарією і зародилась держава з центром у Києві. Проте небажання платити данину хозарам ще замало для утворення держави. Як формувалась еліта? З місцевих родових старійшин-вождів? Навряд. Такі старійшини мають авторитет лише у межах свого роду. Отже - теж прибульці, як у південних слов ян?

Через Київ пролягав знаменитий торговий шлях "із варяг у греки". Варяги відомі як чудові воїни і як спритні купці. Зі свого боку, вони були кровно зацікавлені в безпеці торгового шляху. Як припускають дослідники нашої історії, саме на основі взаємних інтересів місцевих слов'ян і північних варягів і змогла утворитись Руська держава.

Обминаючи тут вельми цікаве і дуже суперечливе питання про походження варягів, родовід Аскольда і Діра, етнічний склад руської еліти на Русі, наголосимо на головних моментах: по-перше, державна еліта на Русі змогла сформуватись і досягти необхідної концентрації та сили, опираючись на варязькі (тобто - чужоземні!) мечі. Очевидно, це досить традиційний в Історії спосіб.

По-друге, приналежність варягів до західного світу обумовила прилучення нашого народу до західного менталітету.

Таким чином, наш народ дістав шанс стати народом державницьким і навіть створити власну державу. Причому - державу західного зразка, без східного азіатського деспотизму і комюнотарності суспільного буття.

Хоча один елемент, що не вельми сприяв ідеї державності, залишився. Віче!.. Предмет захоплення багатьох патріотів. Проте, якщо поглянути прискіпливіше, то у феномені віча були закладені підвалини траґічних наслідків у майбутньому. Хто зна, які ще функції могло реально виконувати загальне зібрання мужів на вічовому майдані, окрім однієї: узаконити владу князя загальним голосуванням (чи галасуванням - бо ж голосів, як відомо, ніхто не лічив!). Це був, зрештою, важіль впливу мас на державні справи - щось на зразок трибунату в Стародавньому Римі, виторгованому ппебсом у протистоянні з патриціатом. Іншого подібного феномену Західна Європа не знала.

ЩО НА ПРАКТИЦІ ОЗНАЧАЛО ВІЧЕ?

Князеві, а в його особі і визначальній частині еліти, необхідно було або догоджати масі, або шукати надійнішого способу утвердження своєї влади: найняти де-небудь добірну дружину або покликати на допомогу могутнього сусіда чи колишнього ворога. Тим самим чужинцям надавалась можливість ефективно втручатись у нашу внутрішню політику - на наше ж прохання. Таку традицію започаткували наші предки! На віки...

Звичайно, можна заперечити: віче - свідчення демократизму, показник високої громадської активності і свідомості. Обминаючи досить дискусійну проблему рівня свідомості зібрання загалу, наголосимо: наш народ не пройшов етапу міцної державної влади, у народній свідомості, чи навіть у підсвідомості, не відклалась традиція шанування державності як чогось вищого, даного від Бога. Це, безперечно, наклало неґативний відбиток на менталітет нашого народу як народу державницького.

Проте на теренах східного слов'янства таки утворилась держава. Здається, Київську Русь варто розглядати як окрему цивілізацію чи, принаймні, універсальну державу (в термінах А. Тойнбі) або культуру чи субкультуру (в термінолоґії Л. Гумільова). Її передумови, мабуть, можно шукати в часи появи на Подніпров'ї полян - племені, очевидно, не тотожного з автохтонним населенням. У другій половині ІХ ст. за допомогою варягів удається сформувати достатній прошарок еліти, ґарантуючи тим самим силу княжій владі, і в східних слов'ян уперше виникає могутня держава.

Зеніту могутності Русь сягає за князя Володимира Святославовича

Відтак настає надлом, хоча спостерігається ще духовний розквіт за часів Ярослава Мудрого; проте, як цивілізація Русь занепадає, і десь після Данила Галицького, який намагався реставрувати колишню славу, від колись могутньої Русі залишається лише її тінь. Час функціонування цієї цивілізації значно менший тисячоліття - терміну, обчисленого Шпенґлером для подібних суспільних утворень. Проте, майже всі ознаки такого утворення, в наявності: зародження, піднесення, надлом, загибель і, зрештою, - цілком сформований власний менталітет, зокрема специфічне бачення суспільної ієрархії.

У плебсу на Русі не було й думки посягати на верховну державну владу. Володар міг бути тільки княжого роду. Здається, тільки в Галицько-Волинському князівстві загрожували княжому роду, але й то не простолюд, а бояри - тодішні "нувориші". Щось подібне практикувалось і в Новгороді; там теж торгові клани диктували свої правила.

Зовсім інше ставлення до влади бачимо в наступному періоді найбільшого нашого державного піднесення - в часи Гетьманщини. Будь-хто з козаків-нетяг в принципі міг стати гетьманом. Теоретично перешкод не було: потрібно лише володіти шаблею, мати кебету і гаряче бажання. Які зміни в менталітеті!.. Адже Русь варязьких князів - ближча до Заходу, а козацька православна Україна - це щось суттєво інше.

Здається, поворотним пунктом у відверненні від Заходу було прийняття князем Володимиром християнства у східній формі...

ПРАВОСЛАВ’Я ТА ДЕРЖАВА

При порівнянні історичного розвитку двох сусідніх цивілізацій - східних слов'ян і Заходу, насамперед впадає у вічі разюча відмінність у досягнутих успіхах. Її причину А.Тойнбі безпосередньо пов'язував з різними формами християнства: католицькою чи католицько-протестантською - на Заході, і православною - на Сході. Серед численних ознак, які відрізняють західне християнство від східного, найсуттєвіша - це ставлення до державної влади, тобто, як обидві Церкви розуміли і реалізували співвідношення світського і духовного.

Окреслимо, хоч побіжно, особливості тієї форми християнства, яку прийняла Русь від Константинополя. На час Аскольдового і Володимирового хрещення візантійське і західне християнські суспільства вже чітко відрізнялись у своєму ставленні до світської влади, точніше, до імператорів як представників державної влади.

Зауважимо, що в Стародавньому Римі язичництво не знало межі, за якою припинялася влада держави: кесар вважався одночасно і Роntіfех Махіmus (верховним жерцем). Таке розуміння світської влади не узгоджувалося з християнським принципом "кесаревого" і "Божого". Проте вже Констянтин Великий і його син Констанцій прагнуть присвоїти собі право вирішувати й церковні справи, а Теодосій І навіть намагається відхиляти соборні рішення та замінювати їх власними указами.

З кінця V ст. починає проявлятися різне ставлення східної та західної Церков до імператорської влади. На ІV Халкидонському Соборі відбувається канонічне вивищення Константинопольської церкви, одночасно з приниженням східних церков - але тільки завдяки підтримці державної влади.

На Заході римська церква отримує відносну незалежність, оскільки германські завойовники принесли новий елемент цивілізації - національний принцип особистої незалежності та автономії громад.

На Сході все склалося по-іншому. Відновлення привиду Римської імперії - Нового Риму - дозволило отримати перемогу над церквою і підкорити ії ієрархію імператорові. Східна церква ще робить спроби утвердити власну незалежність, претендуючи бути наставником і керівником державного володаря як сина Церкви і раба Христа. З відновленням могутності Імперії утверджується право імператора бути не лише покровителем Церкви, а й блюстителем чистоти віри.

Аналоґічна спроба відновити Римську імперію на Заході Карлом Великим зазнала невдачі, і духовне життя західного суспільства залишилося значною мірою незалежним від місцевої державної влади. На Сході утворення нових держав та їх хрещення вело, за ініціативою державних володарів, до заснування власних патріарших катедр, а місцеві вищі ієрархи розглядались як міністри духовних справ.

Останню спробу здобути незалежність Східної Церкви від державної влади робить патріарх Фотій в ІХ ст. В "Ісагозі", укладеній під його керівництвом, записано: "Тільки патріарх має право тлумачити встановлені давні закони, визначення отців церкви і постанови Соборів". Проте Лев VІ Мудрий усуває Фотія, ревізує "Ісагогу", і Східна Церква остаточно підкоряється світській владі.

Ось так утвердження Нового Риму - могутньої держави з досконалим державно-адміністративним апаратом і сонмом бездушних чиновників - вирішально вплинуло на менталітет східно-християнського суспільства. Це - вже Схід! Православне суспіпьство відмовляється від власної творчості і передає вирішення всіх своїх проблем Державі. Таким чином, у православному суспільстві людина втрачає найцінніше - свободу власного духовного розвитку.

Князь Володимир прагнув узяти під свою руку і духовне життя в державі, проте спроба реформи язичництва бажаних наслідків не дала. Ідеї державництва більше відповідало християнство східного зразка. У цьому й полягав знаменитий вибір віри! Князь-самодержець вибрав ту реліґію, в якій вищий духовний ієрарх підкорявся світському володареві. Відтоді духовний світ нашого народу знаходиться під невсипущим оком світської влади.

Звісно, в таких умовах аж ніяк не міг виникнути у нас потужний пасіонарний потік, щоб формувати духовну атмосферу і змінювати її, коли Історія кидає свій новий Виклик. Нема пасіонаріїв - нема повноцінного духовного життя. Недаремне Г.Флоровський у своїй фундаментальній праці "Пути русского богословия" з тривогою запитував: "Що означає це багатовікове, надто затяжне руське мовчання?.. Як пояснити це запізніле пробудження руської думки?". А наш видатний поет і філософ світового рівня та масшатбу Василь Стус, розмірковуючи над 1000-літтям хрещення Русі, записав у своєму таборовому зошиті: "Гадаю, що було зроблено першу помилку - візантійський... обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західний дух, спертий деспотичним візантійським православям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства. Здається, що пасеістичний дух православ'я тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу - призвів до жіночності духу, як атрибута нашої духовності. Залізна дисципліна татаро-монголів запліднило російський дух, додавши йому аґресивності і пірамідальності будови. Український дух так і не зміг виламатися з-під тяжкого каменя пасеїстичної віри. Може, це одна з причин нашої національної траґедії".

За таких умов суспільство може зорґанізуватися тільки в деспотичну державу, що пізніше якнайяскравіше проявилось у петровській Росії.

Проте необхідно застерегти, що криза православного суспільства - просто неминучий наслідок придушення духовного життя державною владою; вона аж ніяк не пов'язана з браком творчих сил у православно-християнській системі. Православ'я має ту ж християнську основу, що й західний католицизм чи протестантизм, в ньому так само закладений великий духовний потенціал. Коли репресії влади послаблюються, спостерігається сплеск духовного розвитку.

Щось подібне трапилося в Україні в литовсько-польську добу. Тоді склалась унікальна ситуація: православ'я на певній території серед певного народу не мало державної підтримки, не відчувало недремного ока державного контролю і було залишене саме на себе. Більше того, в рамках однієї і тієї ж держави зіткнулися дві форми християнства. Порівняння було явно не на користь православ'я. Це, безумовно, був Виклик Історії. І Україна дала гідну Відповідь. Десь з тих часів, з кінця ХVІ - початку ХVІІ ст. розпочинається український Ренесанс - найяскравіша сторінка в історії українського духовного життя.

А згадані недоліки православ'я надійно зафіксувались у Російській церкві. Тому приєднання української церкви до Московського патріархату в 1686 р. означало по суті духовну катастрофу українського народу.

Наостанок тут варто принагідно зауважити ще одну визначальну тезу православ'я, яка сягає корінням до Візантії: єдина віра - єдина держава. Цією ідеєю, до речі, несприйнятною на Заході, неминуче заражались і новоохрещені варвари: спершу болгарський князь Симеон, який мріяв про об'єднання Болгарії і Візантії (звісно, бачачи єдину Православну Ойкумену під власною рукою); а відтак уже російські царі уподобали ідею "Третього Риму" - звичайно, Православного.

СПАДОК КОНСТЯНТИНА ТА МЕФОДІЯ

При розгляді процесу формування менталітету нашого народу не обминути такої суперечливої проблеми як оцінка значення слов'янського перекладу Біблії та слов'янської літурґії. Традиційно - як безумовна аксіома - вони вважаються предметом національних гордощів, запорукою орґанічності та народності нашої культури: у нас, бачте, ввесь народ міг розуміти Божі істини, бо ж виголошувались вони його рідною мовою. Якби то маса отак відразу засвоювала високі Істини!

Все залежить, з якої точки зору розглядати цю проблему: з позиції сьогоднішнього виміру національних гордощів, чи все таки з точки зору перспектив розвитку нашої державності.

Ще єзуїт Петро Скарга у знаменитому трактаті: "Про єдність Церкви Божої..." писав: "Греки обдурили тебе, о руський народе, бо, давши тобі святу віру, вони не дали грецької мови, змусивши тебе користуватися слов'янською, щоб ти ніколи не зміг дійти до правильного розуміння і знання...". Тим самим досвічений полеміст вцілив у самісіньке серце: у питанні про слов'янський переклад і слов'янську літурґію мова йшла насамперед про рівень нашої духовної еліти. Тут - у вихідному пункті! - закладена найсуттєвіша відмінність нашої інтеліґенції від інтеліґенції Заходу. Вперше поважні сумніви у цінності слов'янських перекладів висловив і детально обґрунтував російський філософ Г.П.Федотов. Він писав, що на перший погляд, здається, ніби слов'янська мова церкви, полегшуючи завдання християнізації народу, не дає виникнути відчуженій від нього погреченій чи златинізованій інтеліґенції. Але якою ціною заплачено за це? Занадто дорогою: відривом від класичної традиції.

Католицька церква вперто трималася латини. Нам це може здатися навіть дивним: адже латина анітрохи не сприяла поширенню нової віри. Либонь, було щось важливіше! Що ж саме?..

На Заході монах, щоб читати Священне Письмо і писати власні трактати, оволодівав латиною, яка була чарівним ключем до скарбниці світової класичної культури. Західна духовна еліта природно вливалася до Світового Духовного Потоку. Г.П.Федотов відзначав "І ми могли б читати Гомера, філософствувати з Платаном, звернутися разом з грецькими християнськими мислителями до самих витоків елінського духу і отримати як дар ("а решта додасться") наукову традицію древності. Провидіння вирішило по іншому... "

У бідному й брудному Парижі, на дикість якого скаржилась Анна Ярославна, у ХІ і ХІІ ст. уже гриміли дискусії схоластиків, відточувався високий науковий стиль, народжувався університет, а в нас, у "Золотому Києві" - що?..

Наша руська еліта отримує все у перекладах. А переклад - не ориґінал, яким би досконалим він не був. Та найбільше лихо навіть не в тому, що цим уже закладається право відбору за чиїмось смаком чи уподобанням, а в формуванні психолоґічної установки на відчуття власної неповноцінності - комплексу вторинності, за яким настає творче розгублення, несприйняття.

Ось так, від київських духовних предків, які воювали з грецьким засиллям, у нашої еліти на довгі віки виробилася ненависть до стародавніх мов і неврівноважене сприйняття всього чужого: або радикальне відкидання, або безоглядне - до пародії - наслідування, аби лишень притлумити комплекс неповноцінності.

Можуть заперечити: зате у нас, на відміну від Заходу, інтеліґенція і народ - близькі. Справді: "Монах і книжник Стародавньої Русі, - писав Г.П.Федотов, - були дуже близькими до народу, проте, здається, занадто близькими. Між ними не утворилося тієї напруги, яка виникає при певному дистанціюванні, і яка єдина здатна викликати розвиток культури. Поблажливості вчителя повинна відповідати енерґія сходження учня. Ідеал культури повинен бути високим, важким, щоб розбудити і напружити всі духовні сили...) - Авт.)".

У нас же відбулась, відверто кажучи, профанація високих істин - процес, який триває й досі. Наша еліта так і не спромоглася продовжити традиції світової культури.

Хоча Історія дала їй ще один шанс прилучитися до Заходу. Мова йде про Унію. Звісно, це - тема окремої розмови. Тут лише варто зазначити, що Унія - остання, можливо, відчайдушна спроба нашої духовної еліти приєднатися до Західної цивілізації. Одначе й цей шанс було втрачено. Відмовившись від об'єднання Церков і зберігши за допомогою козацьких шабель Православ'я, українське суспільство рано чи пізно мусило підпасти під руку єдиного православного володаря: в цьому суть Православ'я.

Більше того, відмова від Унії не тільки розколола наше суспільство на дві конфесії, а й стала передумовою втрати православним українським народом своєї духовної еліти. Віднині народ має тільки військових вождів, і саме вони, по-своєму, трактують та втілюють ідею державності.

"ЗОЛОТИЙ ВІК" - У СКЛАДІ ЛИТОВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

Асиміляція варягів та слов'янізація державної еліти на Русі привела до надлому цієї східно-слов'янської цивілізації та до поступового її згасання. Нова віра, княжі міжусобиці та натиск варварів-монголів на Русь завершили справу. На уламках цивілізації старого руського світу виникає два нових суспільства - з майже принципово різним менталітетом, які сьогодні називаються російським та українським народами. Дана стаття не ставить за мету розглянути питання про формування суто російського менталітету. Зауважимо лише, що народ з подібним державницьким менталітетом у цій частині світу неминуче мав коли-небудь виникнути і утвердити так звану "універсальну" державу.

В історії українського народу після монгольського нашестя відбуваються події, які остаточно визначають і фіксують особливості нашого менталітету.

Спроби Данила Галицького об'єднати Русь проти монголів зазнали, врешті-решт, невдачі - Новгородський князь Олександр Невський, блискучий войовник, проте заздрісний володар вважав за краще утверджувати свою владу на Русі за допомогою ханських ярликів.

Відтоді наші долі пішли різними шляхами.

В наступному столітті український етнос потрапляє в сферу інтересів Великого князівства Литовського.

Серед українських істориків чомусь традиційно усталилась думка, що ці часи - трохи не "золотий вік" для нашого народу. Литовська верхівка підпадає під культурний вплив своїх новозавойованих підданих, які перебували на значно вищому рівні, вона приймає християнство у формі православ'я; руська мова стає офіційною мовою уряду. Через кілька поколінь литовські князі вже стали нагадувати колишніх володарів Русі. Більше того, вони, як стверджують історики, розглядали свій експансіонізм не як завоювання чужих земель, а як "збирання земель Русі" (або як "інкорпорацію" - Ред.), причому - значно раніше, ніж подібна ідея з'явилась у володарів Москви. Позаяк при цьому справді зберігалися певні традиції Київської Русі, то чимало істориків, починаючи з М.С.Грушевського, вважали, що Велике князівство Литовське можна, по суті, розглядати як відновлену Руську державу. Як це трепетно лоскоче національну гідність!

Але!.. Було одне питання, на перший погляд незначне, проте, як виявилось, вирішальне, хоча його чомусь обминали увагою дослідники. Це - питання про столицю. З часів литовського володарювання на території нашого народу не існувало столичного центру як місця зосередження еліти. Цей центр державного життя знаходиться спочатку в Литві, згодом - у Польщі, далі - в Росії. Позбавлена столиці Україна перетворюється в провінцію. А прошарок державної еліти завжди твориться в столиці. Причому це має бути місто, а не просто похідний табір абощо. В цьому полягає одна з помилок козацьких вождів: і Богдана Хмельницького, і гетьманів часів Руїни. Столицею української держави мусив бути Київ - слава і гордість нашого народу, а не повітові містечка на зразок татарсько-козацького Коша.

Наслідки виявилися сумними. Українська еліта потроху вироджується, асимілюється. Наш народ з часом позбувається однієї з найнеобхідніших своїх складових - носіїв ідеї державності. І врешті-решт формується етнос з вельми специфічною ментальністю. Його називають "демократичним". Та правда і жорстокіша, і сумніша: наш народ стає народом плебейським, а визначальні його риси суть такі: нешанування суспільної ієрархії, полонізація чи русифікація еліти, комплекс вторинності у пасіонаріїв.

Саме це й вплинуло вирішальним чином на подальше формування ідеї державності в українському менталітеті, зокрема в добу Козаччини.

УКРАЇНЦІВ НЕ МОЖНА СПОКУШАТИ ВИБОРОМ МІЖ ПРЕЗИДЕНТОМ ТА ПАРЛАМЕНТОМ

Сьогодні держави, в тому числі й Україна, перебувають у принципово новому геополітичному середовищі. Колишній біполярний світ, коли все було просто й зрозуміло кожній радянській людині, перестав існувати. Об'єднання Німеччини, розпад СРСР, Чехословаччини, Югославії радикально змінили геополітичну карту Європи.

Серед усіх цих подій появу незалежної держави Україна відомий американський політолог Збігнєв Бжезинський вважав одним із найбільших феноменів XX століття в Європі. "Перша подія — розпад 1918р. Австро-Угорської імперії. Друга — поділ Європи 1945р. на два блоки. Поява незалежної України може вважатись третьою подією, оскільки вона знаменує кінець імперської Росії". Останнє, до речі, має значення більше, аніж кінець комуністичного блоку.

Падіння залізної завіси каталізувало руйнування колишніх наддержавних утворень і засвідчило про крах потсдамсько-ялтинської системи міждержавних вiдносин, фундаментом яких була ідеологія. Настав час нового переформування міждержавних утворень. Адже в світовому масштабі політика мало залежить від окремих держав, навіть — супердержав: міжнародну політику, та й економіку, визначають наддержавні утворення чи, точніше, надетнічні утворення. За почином історика Освальда Шпенглера їх називають цивілізаціями. Хоча цивілізації — етнічно строкаті, але вони однорідні за менталітетом, за колективним психологічним характером.

Професор Самюель Гантінгтон, директор Інституту стратегічних досліджень при Гарвардському університеті, фахівець з геополітики, нараховує в сучасному світі 8 цивілізацій: 1) західна; 2) ісламська; 3) слов'яно-православна; 4) японська; 5) конфуціанська; 6) індуїстська; 7) латиноамериканська; 8) африканська. Вчений вважає, що сьогодні центральним мотивом міжнародної політики стає зіткнення західної цивілізації — з одного боку, та решти незахідних цивілізацій.

В статті "Війна цивілізацій" Гантінгтон пише, що Перша світова війна була війною націй. Друга — війною ідеологій (фашистської і комуністичної), а ось Третя може стати конфліктом між цивілізаціями. Тобто кожне нове міжнародне військове зіткнення за мотивацією щоразу піднімалося на новий щабель у суспільній організації людства — відповідно до рівня розвитку засобів комунікації та інформації.

На основі цивілізацій формуються й однорідні багатонаціональні економічні простори — так звані світи-економіки, де виробляються і циркулюють товари одного і того ж рівня конкурентоспроможності, а вiдносини між державами-партнерами є вiдносинами одного рівня. Вiдносини ж між різними світами-економіками мають зовсім інший порядок, як мають різний порядок, наприклад, вiдносини між Україною та Росією чи Грузією, та вiдносини між Україною і Заходом. До речі, саме за принципом одного рівня і сформувався список учасників міжнародної конференції "Балто-Чорноморське співробітництво: до інтегрованої Європи XXI століття без розмежувальних ліній", яка відбулася восен 1999 р. в Ялті і зібрала 14 президентів Східної Європи. Але на ній були відсутні лідери західних країн — іншого світу- економіки.

Колись Радянський Союз, з різних причин, був самодостатнім світом-економікою. Проте якісно новий рівень участі в міжнародному ринку, в тому числі — через поставки нафти на сотні мільярдів доларів, закономірно вимагав переформування економічних, та й політичних, геопросторів.

У "цивілізаційному" аспекті Радянський Союз не був однорідним. У ньому зійшлися, як мінімум, три цивілізації: православна, мусульманська, а після знаменитого пакту Ріббентропа і Молотова — і західна (Прибалтика та Західна Україна). Те ж сталося і в Югославії. Подібні державні утворення називають "розірваними". "Розірваними" є також держави, в яких еліта тяжіє до однієї цивілізації, а решта суспільства — до іншої.

Професор Гантінгтон похмуро пророкує, що саме "розірвані" держави стануть ареною бойових дій майбутніх воєн. Власне, це вже відбувається: в Югославії — в Косово, в Росії — в Чечні. Обидва випадки можуть бути просто розвідкою боєм перед незрівнянно масштабнішим зіткненням Слов'яно-православного та Мусульманського світів. На цьому тлі чи не страхітливим злочином видається інтенсивне продукування найсучаснішого озброєння українським та російським ВПК для військових потреб вірогідного противника. Своїм державам ВПК продають десяток-другий найсучасніших танків чи вертольотів "Чорна акула", а основна продукція йде мусульманам: Пакистану — понад три сотні танків, Туреччині — 150 вертольотів. Проти кого можуть бути використані найбільші досягнення наших зброярів — питання аж ніяк не риторичне.

Історично так склалося, що незалежна Україна теж виявилася неоднорідною — з погляду суспільного менталітету. Споконвіку через наші землі пролягав транспортно-торговельний коридор між Північчю та Півднем. Ще понад тисячу років тому — з ініціативи київських князів та варягів — на цьому просторі, між Балтійським та Чорним морями, було сформовано поліетнічне утворення — імперію князя Володимира Святославовича. Найважливіший наслідок — входження східних слов'ян до Християнського світу.

Наступна радикальна переорганізація Балто- Чорноморського простору пов'язана з козацькими війнами з середини XVII століття, започаткованими Богданом Хмельницьким. Релігійні протистояння того часу, наплив срібла на європейські ринки з аргентинських копалень, які привели до зернового буму в Європі і розвою нашого козацтва (не запорозького!), останній натиск мусульман, яких вдалося зупинити тільки під стінами Відня 1683 року завдяки зусиллям держав-учасниць Християнської ліги, — все це вимагало нових форм співіснування численних етносів на цьому історично важливому просторі. Річ Посполита так і не зуміла втілити в життя свою заповітну мрію про супердержаву-імперію "од можа до можа" — від моря до моря.

Це вдалося Росії. Так виник Православний світ (з інкорпорованими до його складу Польщею та Кримським ханством), який протистояв Католицькому світові — на Заході та Ісламському — на Півдні.

Для Православного світу визначальним став общинний спосіб людського життя, який суттєво відрізняється від індивідуалістичного способу, притаманного Заходу. Межа між цими двома світами пролягла саме через Україну.

З часу третього й остаточного поділу Речі Посполитої, який відбувся рівно три століття тому, більша частина етнічних українців знаходилася в суспільному полі з домінуючим общинним менталітетом; в той час як менталітет Західної України формувався в принципово інших умовах.

В серпні 1939 р. два найбільших диктатори XX століття, Сталін і Гітлер, перекроїли політичну карту Балто-Чорноморського регіону. В лютому 1945 р. в Сталіна за столом з картою були вже інші партнери. Внаслідок політичних угод Україна стала «розірваною» державою — прозахідний дух на землях, інкорпорованих у 1939- 40 рр. до складу Слов'яно- православного світу, не вивітрився й досі. Найліпшим підтвердженням цього можуть бути результати другого туру президентських виборів: відсоток голосів, поданих за голову КПУ, в жодній із західноукраїнських областей не перевищив відсотка неукраїномовного населення.

Відмінність у менталітеті визначає й відмінність у баченні, якими мають бути реформи в Україні. Результати соціологічних досліджень показують, що населення Західної України передовсім покладається на власні зусилля — тільки б держава не заважала. І навпаки, переважна частина України незахідної переконана, що всі проблеми повинна вирішувати саме держава — на те ж вона й існує !.. І не можна називати ні одне, ні друге поганим чи добрим: це — статистичний факт відмінності в менталітеті.

Важливіше інше: у своєму баченні реформ незахідна Україна солідарна з Білоруссю та європейською частиною Росії. З цим доведеться дуже й дуже серйозно рахуватися.

Сьогодні наша державна еліта (...), орієнтується на Захід і прагне ввійти до європейських структур. Проте чи підтримає ці зусилля незахідна Україна? Адже на виборах вона, в основному, висловила недовіру нинішньому Президентові.

Ситуація чимсь нагадує часи гарячкових пошуків векторів зовнішньої політики за часів Богдана Хмельницького. І тоді політична верхівка шукала союзників поза межами Православного світу: Швеція, Семиграддя, навіть — Туреччина. Та ба... Жоден з подібних союзів не підтримало б рядове козацтво та посполиті: всі вони були православними, а отже — "москвофілами". Якщо б Хмельницький не уклав договору з Москвою, він ризикував втратити зв'язок зі своїм народом. А так — зумів гарантувати права 60 тисячам представників привілейованого козацького стану.

Вочевидь, що наприкінці XX століття виникли умови для нових форм організації східноєвропейського регіону. І сьогодні питання полягає не в тому, інтегруватися Україні в нові геополітичні утворення чи ні. За великим рахунком, об'єднавчі процеси не люди придумують і нав'язують їх суспільству. Люди ці процеси тільки виявляють і враховують. Суто українська проблема, торкатися якої всі чомусь уникають, це — два рівновеликих вектори об'єднавчих процесів: один виражає прагнення політичної еліти й Західної України, протилежний — волю переважного населення незахідної України (мовна ознака несуттєва).

На щастя, досі чинник "розірваності" України не був визначальним у політиці (до 2004 року - прим. "Аратти"), хіба що давався взнаки в економіці (відмінні погляди на приватизацію землі тощо). Проте сьогодні, коли спалахнув новий конфлікт Росії з чеченськими мусульманами, різко загострилося протистояння Москви, центру Слов'яно- православної ойкумени, з Вашингтоном, символічною столицею Заходу, коли демонстративно, саме в річницю Біловезьких угод підписано Договір про відтворення Третього Риму, ситуація в двохменталітетній Україні може принципово змінитися. Так, як у фізиці: електрони з різними спінами не відрізняються, поки на них не подіяти потужним зовнішнім полем — тоді вони розлетяться в різні боки.

З огляду на це для народу України було б дуже ризиковано тягнути руку за будь-ким у протистоянні Президента з Верховною Радою, яка передовсім є виразником інтересів незахідної общинної України. Найголовніше нині — нівелювання відмінностей у менталітеті українського суспільства: як за горизонталлю — із Заходу на Схід, так і згори, від еліти, до найширших народних мас.

Цитована література:

  1. Прокопий из Кессарии. Война с готами - М., 1950.

  2. Маврикий. Тактика и стратегия. - СПб.,1908.

  3. Флоровский Георгий. Пути русского богословия. - Раrіs, 1983.

  4. Стус Василь. Вікна в позапростір. - Київ, 1992. - С.222.

  5. Skаrgа Р. О jеdnоstі Коsсіоlа Воzеgо роd jеd- nym раstеrzеm і о grесkіеm оd tеj jеdnоstі оdstаріеnіu. - Vіlпо, 1577. (Цитовано по: Субтельний Орест. Україна. Історія. - Київ, 1992.)

  6. Федотов Г.П. Трагедия русской интеплигенции. О России и русской философской культуре. // Философы русского послеоктябрьского зарубежья. - Москва. 1990. - С 403



"Нова Політика", листопад-грудень 95 та січень 96; "День", грудень 99

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Аратта - прадавня Україна»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Справедливість без сили і сила без справедливості - обидві потворні”
Жозеф Жубер

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.