Аратта - На головну

24 травня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- найдовша печера на Україні носить назву «Оптимістична» і знаходиться на Поділлі - це гіпсова печера на глибині 20 м, протяжністю понад 230 км. Вхід до неї розташований поблизу села Королівка Борщівського району Тернопільській області. Це найдовша гіпсова печера у світі і друга за протяжністю, - вона поступається лише Мамонтовій печері в США...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Язичество, Православіє, РУНВіра: основа і доля Української Національної Ідеї

Аратта - прадавня Україна 46613 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 9.02.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Юрій Шилов розповідає Віктору Ющенку про Кам`яну могилу. Літо 2004 р.
Юрій Шилов розповідає Віктору Ющенку про Кам`яну могилу. Літо 2004 р.
Триада Язичество, Православіє, РУНВіра складає основу Української Національної Ідеї, її рідновірську ідеологію. При цьому центральне явище об'єднує УНІ зі слов'янськими (через «Велесову книгу») та індоєвропейськими (через «Веду словена») цивілізаціями, а перше – виводить на кістяк загальнолюдської культури. Щодо третього, то вартість його двозначна…

Панує нерозуміння значень і взаємозв'язків складових явищ триади, її в цілому, – і це найголовніша причина несформованості УНІ (Української Національної Ідеї). Тож існує нагальна потреба зняти цей нищівний недолік патріотичного руху.

Язичество визначається як «загальне позначення дохристиянських політеїстичних релігій, на відміну від монотеїстичних (християнства, магометанства і т. ін.); поганство» [9, с. 932]. Між тим язичество (д.-рус. 'народництво') і поганство (від латин. 'селянство') означають традиційне шанування тієї культури, яка почала складатися разом із формуванням людини сучасного антропологічного типу (кроманьонського або Homo sapiens sapiens, що почав затверджуватися на Землі близько 40 тисячоліть назад) і запанувала в умовах відтворюючого господарства останніх 9 тисячоліть. У цьому кістяку загальнолюдської культури – який надалі обріс органами локальних етнокультур, вкрився м'язами й шкірою культур общинних і тоталітарних цивілізацій – релігії, насправді, немає. А є лише її прояви, взаємозлиті з також невиокремленими ще проявами мистецтва, науки, політики і т. д. Тому протиставлення язичества (культурна якість якого панує ще в ламаїзмі й буддизмі) так званим світовим релігіям (тенденція яких ппростежується в юдаїзмі та зороастризмі, безпосередньо передуючих християнству) – подібно протиставленню літа й зими, красного й круглого. Тому несприйняття, критика язичниками-рідновірами прихильників біблійних чи інших релігій (або навпаки) – справа нерозумна й виснажлива; то не захист, а згуба. «Вони мають силу, поки захищаєм, ми – поки шануєм», – говорить один із заповітів пращурів наших [5, с. 6]. Зуміємо правильно підживити природне становлення Неоязичества (тобто посприяти новітній весні людства, омоложенню його загальнокультурного кістяка) – застаріле лушпиння релігій відпаде само собою. А будемо здирати оте лушпиння з недорощеного – наробимо болючих, а то й смертоносних виразок. Перемога тут може бути досягнута лише за сценарієм мудрої казки: знайти голку, на вістрі якої зосереджена смерть Кащея Безсмертного, – і обламати той кінчик…

Язичество було змістом існування загальнолюдської культури між 40 і 9 тисячоліттями минувшини. Із VII тис. до н. е. почалась його вища, цивілізайційно-державницька стадія. Надалі, зі зміною общинної первинності (дунайсько-дніпровська Аратта, Тибет, держави Центральної Америки) на тоталітарну вторинність (Шумер, Єгипет і т. д.) цивілізація спороджує "світові релігії", які благословляють другий тип і проклинають перший – як відмінний, якісно інший, і тому небезпечний для рабовласницької, феодальної, капіталістичної формацій тоталітаризму. Але й набувши прокляття, язичество-'народництво' донині залишається кістяком загальнолюдської культури.

Православіє – державницька, тобто 'цивілізована' (але обов'язково общинна, дототалітарна), стадія існування Язичества. Назва, а також форми, зміст і сутність дохристиянського Православія виводяться із «Велесової книги» [4, д. 1] як славлення Прави-'Небес'. Його одвічний зв'язок із Дажбогом [там же] вказує на формування в уже досить розвиненій общинній цивілізації – Колунєх чи Кълоунє (> слов. Гол(о)унє > грец. Гелон) [4, д. 4-в, 19, 17-б], відомій у більш давніх розділах «Веди словена» [14, с. 74, 370 та ін.] як Каліца й Аріта (< Аратта > Арта > Арсанія VII тис. до н. е. – I тис. н. е.). Оскільки Дажбог – це втілення сузір'я Тельця [4, д. 7є; 19, с. 71, 81-82, 264], що очолював зодіак у 4400-1700 рр. до н. е., – то звідціля й датування апофеозу Православія як стадії у розвитку ідеології найпершої в світі, общинної кола-держави-цивілізації Аратти (з 7000-6200 рр. до н. е.). Проте були періоди й інші, до і після апофеозу. Перший із них характеризується шануванням Коляди [14, с. с. 9-198] – Кола ДІЯ (> Колодія), 'БОГА Кола'. Це був головний предтеча «кола Сварожого» – сонячно-зодіакального календаря (який з 2400 р. до н. е. став над більш давніми, місячними календарями), що спочатку очолився Тельцем – Дажбогом-Сварожичем… Періодизація, отже, виходить така: прото-Православіє на чолі з араттським Колядою – 7000-(4400)-2400 рр. до н. е.; Православіє на чолі з артським Дажбогом – (4400)-2400-1700 рр. до н. е.; пост-Православіє як співіснування отих "діда" й "батька" – від 1700 р. до н. е. Арти до 988 р. н. е. Арсанії-Русі; «православіє християнське» – це наступне і сьогоденне співіснування, а значною мірою й синтез рідної та чужинської вір зі спільним індоєвропейським коренем, але общинної й тоталітарної якостей.

Хай не бентежать нас наведені дати, суттєво відмінні від офіційно прийнятих наукою останніх століть. Авторитетність того "академічного датування" зрушена монографією академіка Б. О. Рибакова «Язычество древних славян» (М., 1981 [10]), де наочно показано протиріччя між 3,5–1,5 тисячоліттями офіційно визнаної етногенези слов'ян – та їх власною історичною пам'яттю, що сягає часів мамонтів. «Велесова книга» й один із міфів Київщини уточнюють глибину народної пам'яті: 20-21 тисячоліття. «Мазуринський літописець», дотримуючись християнсько-візантійської хронології, засвідчує [1, с. 43]: «Лєта 3099 {2591 р. до н. е.} Словєн і Рус с роди своімі отлучашася от Єксінопонта {Чорного моря} і от роду своєго і от братіі і хождаху по странам всєлєнния, яко крилатіі орлі…». Можливо, це вказівка на час самоусвідомлення слов'янами своєї етнокультурної особливості й виокремлення їх зі спільноти індоєвропейських народів (порівняйте вказані вище 2591 та 2400 роки до н. е.). З цим суголосний та насичений реаліями араттської Калиці (й трипільської археологічної культури) «Скýпський переказ» козаків України [5, с. 54]: «Наша держава називалась Скýпою Краю, пов’язаних Словом, літ тому 5190, як вона постала…».

Після 1700 р. до н. е. головування сузір'я Тельця у Сонячному зодіаці замінилося, внаслідок астрономічної прецесії [16, с. 229-236 та ін.], на Овна, а в роки започаткування християнства – на Риб. Тому на пізніших, від д. 1, дощечках «Велесової книги» шанування Дажбога-Телеця відходить на другий і подальші плани. Так, у текстах дд. 11а–11б продовжується визнання Сварога як «діда божого, який тому роду божеську є началом», хоча його – разом із Перуном і Світовидом – включено вже до Триглава (втілення трьох рівней Світоладу, трьох місяців річних сезонів, тощо), обабіч якого б'ються Білобог і Чорнобог; подібним чином Сивий Яр і Дажбо (що втілюють тут, напевно, Тельця зимового сонцестояння та весняного рівнодення) удержують лише четверту трійцю богів, тобто кінець річного циклу. У «Веді словена» [14, с. 308-311] Дажд Бог для Ясна Сонця зачиняє «дождувіті» й відчиняє «снєгувіті сарає» на рубежі осіні й зими.

Календарна основа, її органічний і незнищений зв'язок з усіма проявами культури (див. вище про специфіку Язичества) уберіг Православіє від нищення візантійсько-християнською ідеологією у доленосний період зміни общинної цивілізації на тоталітарну, феодальну цивілізацію. Арта-Арсанія, спадкоємиця Аратти, зберігалася в складі Русі до ІХ-ХІ століть; Артаплот і Оратів існують в Україні понині [19, с. 33-34; 20, с. 17; ін.]. Це лише один із численних прикладів збереження язичеської, тобто незнищенної народної основи культури. Тому нерозумно поділяти впроваджену церковниками думку про нищення Язичества-Православія князем-правителем ранньокласової держави, Володимиром Великим. Ні він, ані хто інший зробити такого не міг – якби навіть збожеволів і дуже б того захотів. Як можна (з)нищити кістяк культури, її природно-річну, сільськогосподарську основу!? Рідновіри слідом за християнсько-тоталітарними ідеологами думають, на жаль, що можна. З цієї позиції не зрушили їх навіть труди Б. О. Рибкова (див. вище), який зі всією очевидністю показав розквіт Язичества на Русі після її хрещення. Найочевидніше роз'яснення цього феномену наведено у нещодавно виданій книзі А. Г. Кузмина [6, с. 345-353].

Суть справи полягала ось в чому. Марно спробувавши в 980 р. зміцнити молоду феодальну державність общинним Православієм, Володимир у 988 р. прийняв інше рішення – суголосне часові та руському й загальноєвропейському стану тодішньої цивілізації, далеке від попереднього намагання схрестити "красне" з "круглим". Але приймаючи візантійську ідеологію, Володимир проявив, як правитель і політик, геніальну мудрість: прийняв християнство не тогочасне, а те, за яким Візантія хрестилася в 330 р. – і яке сама ж, за рішенням церковного Собору 381 року, оголосила «аріянською єрессю». Чим же не догодив візантійським ієрархам та імператорам їх першохреститель, покійний натоді вже просвітер Арій? Тим, що дотримувався пізньоантичного правила, яке поділяла (на практиці, а то й у душі) переважна більшість ранніх християн: вшановуй головного державного БОГА – а далі можеш шанувати яких завгодно Богів, бо то вже твоя приватна справа. Отак і залишився, наприклад, традиційний Великдень (і не один!) поряд із церковною Паскою тощо… Своїм рішенням князь Володимир, з одного боку, значно зміцнив державу; з другого – зняв надмірність чужоземного тиску на Русь; з третього – залишив максимальну незалежність від Візантії. Оцей принцип двовір'я-і-двовладдя (одвічно общинного та новітньо тоталітарного), що отримав назву православне христинство, й упровадив князь Володимир – аріянин (як, до речі, й Кирил та Мефодій), а отже єретик, канонізований церквою лише через багато віків після смерті. А «живяшє Володімєръ по устроєнью отьню і дєдню», тобто за суспільними нормами язичества, й після хрещення Русі. Від підданих князь (як і спадкоємці його феодальної влади у 1015-1653 рр. і навіть у наступних роках) вимагав лише покори державно-тоталітарній ідеології – з її обов'язковою, виокремленою вже із загальнокультурного синкретизму, релігією на чолі з усуспільненим Господом-Христом, якісно відмінним від всесвітнього БОГА-Сварога общинної державності. Останню до 1775 р. зберігали українські козаки. Визнаючи себе православними християнами, вони надусім ставили Православіє з притаманним йому характерництвом (якого козацькі попи не сміли, та й небажали чипати). Про це безперечно свідчить, зокрема, легендарний Заповіт найславетнішого козака, кошового отамана Івана Сірка [20, с. 254-257]: «Як я помру, то одберіть у мене праву руку і носіть її сім год; хто буде мою руку носить сім год, той владітиме нею усе рівно, як я сам владію; а де случиться вам яка пригода, де вас нащасна хвиля спобіжить, чи на воді, то бросайте руку у воду – хвиля утишиться, чи на землі – не буде вам ніякого случаю; а з семи год уже поховайте в мою могилу. І хто буде тую могилу обсипать, то я його сам своєю силою буду дарить. А на сьомому году хай мене жде, і хто вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену неділю, так нехай мене дожида. Не бійся, що я неправославний християнин, – я єсть православний християнин Сірентій Іоанович!».

Православіє (як і Язичество, давніше за походженням та обширніше за культуротворчими проявами) набуває – з часів дяльності О. П. Блаватської й родини Рерихів – оновленої якості Нео-. Одвічно-перспективним кістяком Православія–Неоправославія є згадані вище коловорот буття та його тривимірність, а також спасительство – зняття протиріч суспільного буття–небуття, усіх приналежних їм формально-речовинних ("людських") проявів матеріального світу та його ж суттєво-польової ("БОЖОЇ") першооснови [20, с. 276-281]. На Спасі трималися авторитет і влада жерців-правителів (арат.-арій. брахмани > укр. рахмани) Аратти–Арти–Арсанії, він же залишався основою козацького характерництва, всього народовладдя-і-рідновірства українського народу [13; 19]… Три окреслені опори Православія–Неоправославія знімають смертоносність його протиріччя зі християнством – яке також має й індоєвропейське, й общинне коріння. Князь Володимир зумів, на користь Русі, реалізувати це життєдайне зняття; мусять зуміти також рідновіри, налаштовані на Нео- (-Православіє та -Язичество). А рідновіри не налаштовані та ще й схильні до конфронтації з християнством – несуть більше бід, ніж побід. Цим руйнівникам слід добряче подумати над вищенаведеними притчами про "застаріле лушпиння" й "кінчик голки". Намагаючись ломати напрацьовану віками й освячену християнством систему культурно-суспільних зв'язків – слід, передусім, напрацьовувати потужність і святість власної системи. Завдання це досить просте і легке – якщо не "пробивати стінку лобами", а користуватися головами для пошуку "смерті Кащея Безсмертного".

Власна система українських та ін. рідновірів найпотужніше сконцентрована насьогодні в РУНВірі – Рідній Українській Національній Вірі; потуги ОРУ, Об'єднання Рідновірів України, слабкіші (див. нижче). Приступаючи до розгляду РУНВіри, слід одразу ж підкреслити, що наведені й систематизовані вище моменти залишилися для її упорядників маловідомими і незрозумілими; неврахованими, в усякому разі. Цей висновок випливає з аналізу як «Мага Віри» Лева Силенка та похідної літератури, так і з мого особистого спілкування з провідниками рунвірівського руху рідновірів діаспори й України.

РУНВіра – «Віра монотеїстична, і в Ній звеличений абсолютний монотеїзм – Віра в Єдиносущного Господа Дажбога з веління Господа об'явлена рідним Пророком Левом Силенком у святому письмі «МАГА ВІРА»» протягом 70-х років минулого століття [11, с. 15-16]. Це реформування дохристиянської віри створило новітню релігію, організаційно й правно оформлену українцями США і Канади через законадавства цих країн; релігію, новостворена «Мага Віра» якої стала в історико-хронологічну чергу за індоєвропейськими Ведами, іранською Авестою, єврейсько-грецькою Біблією, арабським Кораном [Там же і с. 43]. Тож вийшло таке: Язичество – найбільш древній, органічний та традиційний стан 'народності', ремінісценції якої(-го) зосереджені нині в кістяку української та інших культур; Православна культура з її Ведами сформована штучно (елітою народу на чолі з жерцями-правителями), але в умовах традиційного панування общинного ладу – який розквітнув у найпершій, докласовій формації становлення цивілізації; РУНВіра ж не тільки штучна, але й створена в умовах розквіту класових формацій, напочатку зміни їх оновленою общинністю – самоврядуванням. Попри намагання сягнути часів Світотворення, дійсне коріння РУНВіри сягає не глибше запанування Дажбога-Сварожича близько 2400 р. до н. е. (див. вище та нижче), а суспільно-культурне значення – не раніше перших публікацій (1874-1959 рр.) древнього Священного Писання слов'ян.

Сьогодні, через неповні 30 років після виходу «Мага Віри», можна зробити ще й слідуючі висновки. Великої релігійної Реформації, української Біблії, а тим паче звершення Пророка, «що дорівнює подвигу богів» [Там же і с. 14], – не вийшло; рівня Нео- (-Православного, тим паче -Ведичного) «Мага Віра» не досягла. Слід було б спершу (й надалі, весь час) возвеличити Святе Письмо українців, слов'ян загалом: «Веду словена» (відому ще з 1874-1881 рр. [14, с. 2-5 і слід.]), «Велесову книгу» (з 1953 р. [4]), відкритий нещодавно (починаючи з 1992 р.) найдавніший у світі архів Кам'яної Могили [20, с. 35-38, 105-115; ін.], – і тільки добряче розібравшись у перших двох, розпочинати Реформування. А в нинішньому вигляді воно спирається не так на реалії, як на прагнення мати українське розуміння монотеїстичного Бога й бути тут не гірше названих вище народів, а також на потрактування Дажбога як «Дателя Буття» [11, с. 15-16, 33-40 і далі]. Ці постулати протирічать Православію «Велесової книги» [4, д. 30, 25, 7є] – у якій зазначене прагнення виповнено щонайменше в 2400-1700 роках до н. е. (див. вище), а Дажбогові відведено місце друге, підлегле СВАРОГУ:

Якщо ж трапиться блудень якийсь, що рахуватиме Богів тих,
одділятиме у СВАРЗІ,–

то вигнаний буде із Роду.

Бо не мали Богів різних: Вишень, і Сварог, і іні суть множеством, –

бо БОГ є єдин-і-множествен.

Се мовив Ору СВАРОГ наш:

«Як мої творіння створив вас от перст моїх…

І будьте як діти мої, і Дажбо буде Отець ваш…».

І Дажбо нас породив од корови Замунь,

і були ми кравенці і скуфе – анти, руси, боруси і сурожці, –

і тако стали діди русове
.

СВАРОГ (< вед. Сувар Агні) – це 'Золотий Вогонь', сонячний зодіак. Вище було вже зазначено, що відповідний календар впровадився на зміну місячних календарів близько 2400 р. до н. е.; що Сварог, спадкоємець Коляди, втілював річний цикл – і вже тому став БОГом ('Щасливою долею' ведичної культури) Єдиним, бо в рік два чи більше років не втулиш. Проте в році безліч сезонів, днів та ночей, сільськогосподарських робіт і свят, і все це – прояви БОГА чи Боги з різними найменнями; тому-то «БОГ єсть єдин-і-множествен».

Дажбога, за наведеними рядками та ін., можна розуміти як «Дателя Буття» небезсумнівно – бо таке розуміння порушує пріоритет Сварога [4, д. 25: див. вище]. Дійсне значення Сварожича пов'язане з арій. Да(г)кша, кельт. Даг(д), хуррит. Дагі, шумер. Дуг, – що розкривають його ще праіндоєвропейське коріння [8, с. 17-19]. Йому личать і сонячна вогненність (перс. дагх, слов. Яр-Тур), і дощова волога (дощ; Телець, що у зображеннях Кам’яної Могили й Месопотамії зволожує ниви слиною), й давання («дай дощу!»). Не втілюй Дажбог-Сварожич сузір'я Тельця – то як би міг він запліднити «корову Замунь», тобто Землю? від кого, як не від Тельця, спородила б вона 'коровичів і скотичів', дідів 'биків'-(тав)русів індоєвропейського походження?… Але реальне підгрунтя такого значення обмежується, як розглянено вище, 4400-2400-1700 рр. до н. е.

Не розібравшись у Православії «Велесової книги» та «Веди словена», поставивши себе над ними і не набувши при цьому відповідних якості й величі, творці «Мага Віри» (авторство якої всеціло приписано штучно возвеличеному Леву Силенку) занадто категорично відмежувалися від християнства: взялися не знімати протиріччя, а здирати його "лушпиння" від неокріпшого ще (та й незрозумілого їм) Неоправославія; от і вийшло болюче "пробивання стіни головами". А діяти слід навпаки: "пошуком голки", в режимі суттєво-життєдайного позитива (+С), а не формально-смертоносного негатива (Ф–).

Нищити чужинсько-рабовласницького Спасителя не слід: слід кріпити общинно-власного Спаса. Укріпити ж Його, років на 7000-6200 ранішого від Христа–'Помазаника', можна підживленням реальних взаємозв'язків араттсько-селянського й арійсько-козацького традиціоналізму: Коляда – Колодій – Маслениця та Гандхарва – Кентавр–Кітоврас – Богатир із Савур-могили – Козак Мамай, душа праведна (як нерідко підписували канонічне зображення дохристиянського, тому й без нашийного хреста, зображення цього героя «народних ікон») [19, с. 1, 129-137, 223-227].

Арійсько-пракозачий Спас виглядає, за Влес-книгою [4, д. 8(2)], так:

І бачимо, як скаче у Сварзі вісник на коні білому.

І той (Вершник) меча здійняв до небес

і розверз (ним) хмари й громи.

І (від того) тече вода жива на нас, і пиймо тую –

бо то все од СВАРОГА до нас життям тече…


Цей образ успадкоємлює арійського Гандхарву й успадкоємлюється слов'янським Богатирем-першопредком, а той – українським Козаком. Відкидання ж Спасительства прирікає будь-яку цивілізовану культуру на виродження, тоді як повернення до Нього забезпечує відродження [13, с. 8-17 та ін.; 19, с. 208-252]. До того ж є вагомі підстави вважати, що євангельські свідоцтва про страту Христа були відкореговані авторами Нового заповіту Біблії з оглядом на розп'яття у 368 році Божа-Буса – героя «Велесової книги», «Слова о полку і гореві Ігоря Святославлича» та ін. [1, с. 65-71;12, с. 12-18].

Попри окреслені та інші негаразди – що зводяться до виокремлення із закономірного розвитку Язичества-і-Православія та Неоправославія-і-Неоязичества, до волюнтаристської спроби оновити перше явище шляхом змагання з Біблією – РУНВіра є важливою віхою становлення останнього явища. Ця віха подвійна, може працювати у протилежних режимах Ф– і +С: і во зло, і во благо. Ф– додає, нерівною боротьбою рідновірів із християнами та юдеями, сили прихильникам Біблії. А режим +С можливий лише в тому випадку, якщо рідновіри-рунвірівці спроможуться повернути зі самовбивчого намагання розбудовати нову "світову релігію" на її розчинення в культурному синкретизмі – що і складає зміст Язичництва–Неоязичництва та Православія–Неоправославія. В цьому перспективному напрямку РУНВіра має орієнтуватися на свою діалектичну (зворотню) подібність до Буддизму й Зороастризму, які стоять обабіч рубежу на шляху від Православія (державницької стадії Язичництва) до Християнства (першої "світової релігії", що стала вищою стадією тоталітарного юдаїзму – маючи при цьому індоєвропейську, ще добуддійську основу общинного Спаса).

* * *

Розглянувши взаємопов'зану триаду Язичества, Православія, РУНВіри, – зосередимося тепер на методології і т. д. (до формулювання включно) Української Національної Ідеї (УНІ).

Що таке «режими Ф– і +С»? Вони із розробленої мною формули спіралеподібного розвитку Світоладу як рівнодіючої пульсації-і-обертання головних складових і Його самого, і Його складових (зокрема – історії людства):

        Ф   Ф–

    + З –

+С   С

де Ф – форми, що тяжіють до речовинних проявів матеріального світу; С – його ж польова сутність; «+» – тяжіння сущого до буття; «–» – тенденція небуття; З – зміст сущого, що утворюється перехрестям чотирьох основних сил; +С і Ф– – головні режими існування сущого. Полюси взаємонеобхідні, їх співіснування спороджує енерго-інформаційний час-простір Всесвіту. Проте, відповідно всесвітньому закону зростання асиметрії розвитку, окреслені полюси нерівноцінні: буття «+» переважає над «–» небуттям, польова сутність С – над речовинними формами, режим +С – над Ф–. Всесвітня система, означена формулою, є динамічною: стратегічне переважання +С співіснує з періодичними тенденціями заміни його на протилежне, "кінцесвітовське" Ф–. Від такої нездійсненої вірогідності система пульсує-і-обертається, а рівнодіюча цих рухів складає конусоподібну спіраль існування-і-розвитку… Отже, коли “серце історії” стисле і вона “стоїть на ногах” (тобто безперечно домінують режими +С – общинно-самоврядованні), то народ перебуває у гармонійному й міцному стані; у режимах Ф– (тоталітарних) все навпаки.

Зазначена формула є методологічною основою об'єктивного аналізу будь-яких процесів і явищ (зокрема становища УНІ й Язичества, Православія, РУНВіри) в сучасній культурі, її минувшині та майбутті.

Ця формула відкрита мною [20, с. 85, 178, 240, 278] в процесі поглиблення досліджень, занурення їх (відповідно культурній основі Язичества–Неоязичества) у польову основу Світоладу, намагання зняти протиріччя етнічних, соціальних, освітніх, загальнокультурних аспектів суспільного буття. Смертоносна зброя юдаїзму (а звідтіля й зародженого в його середовищі, в тій же рабовласницькій формації християнства) – агресія, "коротке замикання полярних + і –". Життєдайний інструмент Православія й Неоправославія – зняття протиріч, "культуротворчий двигун на засадах взаємодії + і –". Рунвірівцям, як і неоязичникам, не слід пнутися до боротьби на чужому полі чужинською зброєю; перемога досяжна лише за сценаріями "застарілого лушпиння" та "пошуку голки". Перший з них більш природній, другий – більш авторський. Другий, спираючись на перший, рідновіри вже напрацювали. Проте серед авторів вагомих книг переважають переробщики та, в кращому разі, популяризатори чужих відкритів – рідкісні автори яких знаходять і систематизують ключові факти, поглиблюючи тими системами розуміння стану та перспектив історії.

Виходячи з окреслених вище критеріїв слід зазначити, що найвагоміші внески у рідновірство останньої чверті століття зроблені В. М. Даниленком, Б. О. Рибаковим, О. М. Трубачовим, Ю. О. Шиловим, М. О. Чмиховим, В. О. Сафроновим, С. І. Наливайком, О. І. Асовим, Б. І. Яценком, А. Г. Кифішиним, В. І. Холошнею. Ними, чиї книги та ін. вийшли невдовзі після оприлюднення «Мага Віри», реконструйовано найважливіші міфоритуали 40-тисячолітнього розвитку євразійської культури; з'ясовано календарну основу міфів та відповідних зображень; відкрито найдавніший у світі Священий архів Кам'яної Могили й першодержаву Аратту, її вплив на формування Вед слов'ян і аріїв; знайдено нижньодніпровську прабатьківщину аріїв і розшифровано ведичні засади курганів – предтеч шумерських зіккуратів та єгипетських пірамід; простежено окреслені вище традиції у слов'яно-українській культурі й історії, показано їх корінне положення в індоєвропейській та загальнолюдській цивілізаціях; висуванута постістматівська формула історії минувшини – сьогодення – майбуття; дано приклади життєдайності Нео-.

Ці відкриття набули вже значного резонансу; так, відомості про Аратту й Аріан включено навіть у офіційні підручники [2; 3; 15]. Тож дивним виглядає, наприклад, ігнорування цих відкриттів найвагомішим твором науковця, а разом із тим «голови і духовного провідника Об'єднання Рідновірів України» [4-Л, с. 366] – «Українським народознавством» Галини Лозко [7]. Аналізуючи текст цієї навчальної книги, бачимо неприпустимо поверхове знайомство автора з творами поіменованих вище авторитетів. Так, у бібліографії [7, с. 454-465] труди (а значить і головні їхні факти та ін.) Асова, Даниленка, Кифішина, Сафронова, Трубачова, Яценка не згадано зовсім; розглядаючи трипільську культуру та аріїв, Г. С. Лозко обійшлася без згадки про Аратту, без книг Наливайка, без «Прародины ариев» і «Джерел витоків української етнокультури» (К., 2002) Шилова, – обізвавши другу монографію «Джерела. – К., 2003» [7, с. 8-13, 465]… Якщо провідний науковець й ідеолог рідновірських громад настільки далекий від переднього краю науки та Нео- (-Православія і -Язичества), то що вже казати про їх рядовий склад!

Рядові, й не тільки, члени громад зайняті – поряд із безперечно переважаючими прекрасними справами – перетворенням на гній тієї елітної розсади, яку мали б плекати як безцінні здобутки Даниленка та ін. на буття України, на славу її серед людства. Якби ж то! Ось ще приклад: «Відкритий лист археологу Юрію Шилову» в часописі «Рідна Віра» [№ 3(41)'3], очолюваного Л. Силенком, Б. Савченком, М. Марченком і ще 21 знаними діячами органу Духовного Центру ОСІДУ РУНВіри. «Перший удар Дажбога» вони спрямовують на відкривача Аратти та ін., добиваючи його сонетом «Змій Шеша і його син Шешило»: «Чужий, жорстокий, книжний імітатор… / Московсько-Візраїльський імператор, / Кат України, – надлюдський терор!!!». Дорогенько обходиться Україні та й Світові така словесна діарея! Подібний «інфекційний пронос» стає ще більш смертоносним, аніж злонамисність запеклих ворогів. Стає за схемою: маючи б відстоювати й розвивати +С, рідновіри воюють на ниві Ф-, – ось гній і тече. Тим паче, що часто-густо війна спрямовується не стільки проти християн, скільки проти конкурентів загалом – і їх вишукують не так з ідейних, як з дієспроможних міркувань: раз потужний, значить ворожий.

Якщо наявність Аратти – початок земної цивілізації на теренах України, її етноісторичне підгрунтя – провідники рідновірства не сприймають та й відторгають, то це відкриття привласнюється й стає опорою дійсних їх ворогів. Так є, наприклад, у книзі «Начало и конец времен» (К., 2005) доктора наук Ю. М. Канигіна. Ця огидна суміш наукоподібності з біблійною ідеологією, меду підлещування до слов'ян-українців – з битим склом сатанізму, намагання виглядати щирим – з підступною брехнею [20, с. 37-38, 177] містить і таке (с. 457): «главным отступлением от православия, характерным именно для Украины, являются языческие верования под названием «РУН-віра» и «Мага-віра». Его основателями выступили эмигранты В. Шаян и Л. Силенко, считающие себя Пророком. Ее адептами в Украине являются Г. Лозко и Ю. Шилов. / Эта религия – настоящий воинствующий сатанизм, спекулирующий на глубоких корнях и тяге украинцев к своим древним национальным истокам (…). / Следует добавить, что Мага-вера, по сути, выступает ответвлением фашистской религии (фашистского язычества), культивировавшегося гитлеровцами. Не случайно Г. Лозко и Ю. Шилов связаны с российским профашистским движением «Новые правые».» Оскільки остання фраза ледь не списана з часопису «Археологія» (К., 1996, 2, с. 111) ІА НАНУ, а пан Канигін певний час був співробітником Президії Національної Академії наук України, – то наведену цитату можна вважати позицією відповідної установи.

Отже: воюючи проти Біблії й змішуючи з нею одвічне Православіє, не приймаючи й спотворюючи новітні осягнення вітчизняної науки (+С), – масове й навіть провідне рідновірство опускається до біблеїстів (Ф–). Цим самим воно свідомо чи ні перетворює Богоданний інструмент перемоги на зброю самонищення, "перековує рала на мечі". Таке в сучасному Рідновірстві переважає, на жаль. Далі йде позитивне, в основному, реконструювання й адаптація Язичества до сьогодення; щирі (проте, через окреслену ваду, знесиленні) намагання допомогти сьогоденню у розбудові майбутнього. Дійсної ж еліти – спроможної працювати на Нео-, на переможну перспективу та майбуття – у рідновірстві катастрофічно замало (можна сказати: практично нема). У подібному стані перебувають і козаки-рідновіри.

Опріч всі негаразди, відродження Рідної Віри – найбільш перспективний, по-суті єдиний напрямок становлення УНІ й усього майбуття. Пережити б ось муки народження Нео-, сформувати б у цьому процесі УНІ! А перспективність випливає із загального розвитку європейської й світової культури, особливо із проявленної за останні 6 століть перспективи історії. На неї, слідом за окресленою методологічною формулою, й належить спиратися.

Нищивну тупиковість біблійної парадигми еліта європейства помітила років за 600 до створення «Мага Віри». Рух за вихід із тупика розпочався в Італії, з епохи Відродження (античного – дохристиянського, тобто язичеського – коріння європейської культури). За нею в німецьких та інших країнах потяглася епоха Реформації (церкви, відділення її від держави). Потім, із Франції й Англії, почалася епоха Просвіти (народу наукою, альтернативною відносно релігійного світорозуміння). Так, в межах тоталітарного ладу Ф–, відбувся перехід від феодальної до капіталістичної формації. З середини ХІХ ст. настала черга слов'ян оновлювати цивілізаційну культуру; більш того – розпочинати її перехід від тоталітарного до оновленого общинного ладу ( +С > Ф– > +С' ) – який із середини ХІХ ст. здебільшого називали французьким терміном 'комунізм', а тепер все більше називають самоврядуванням… Таким чином слов'янам випало завершувати 6-віковий цикл, розпочатий на рубежі XIV-XV ст. італійцями.

Формальний (Ф) початок завершення загальновідомий: революції й війни ХХ ст., неймовірні страждання слов'ян, найбільші – українців. Змістовий (З) рівень процесу зводиться до того, що культура загальнолюдської цивілізації (нео)демократизується; важливо тут розуміти: цей грецький термін подібний – не тільки за значенням, але й за історичним наповненням – до латинського (нео)націоналізму та слов'янського (нео)язичества, причому в усіх випадках мається на увазі 'народність' (+С – +С' ). Щодо суттєвого (С) рівня процесу, то тут роботу розпочали українка О. П. Блаватська, родина росіян Рерихів й наступні дослідники: В. П. Шаян, Ю. М. Миролюбов, В. М. Даниленко, Б. О. Рибаков... (див. вище).

Найпотужнішим на сьогодні здобутком є монографії Ю. О. Шилова «Прародина ариев», «Джерела витоків української етнокультури» [18], «Истоки славянской цивилизации» (тож невипадково їх автору найбільше дісталося від «–» та від «+» – і наведеного вище ганьблення «Рідною Вірою», і прижиттєвого пам'ятника також [20, с. 293]). Вони не тільки затверджують епоху Нео- (-Православія > -Язичества), але й підсумовують весь цикл від епохи Відродження. Суть циклу зводиться до оновлення (вже не так образно-інтуїтивного чи підсвідомого +С, як логіко-аналітичного і свідомого +С') виходу культури на польову першооснову матеріального світу, а значить – до оновлення розуміння БОГА. От яку місію мали виконати – і таки виконали! [20, c. 83-87, 239-242, 276-290 та ін.] – слов'яни.

Зупинка тепер за "малим": закріпити цей сутєво-доленосний здобуток в Україні, в середовищі слов'янства і європейства, індоєвропейства і світу. Для виконання такого завдання потрібна певна кількість (близько 5% від населення, за біологічними нормами життєздатності популяції) і якість (вміння відстоювати буття засобами зняття протиріч) інтелектуальної еліти. Звідкіля ж, як не із рідновірів, її формувати! Але стан українського рідновірства, як показано вище, сутужний. І найбільш очевидний, найголовніший тому показник: вимирання населення, руйнація села (основи генофонду та етнокультури) в незалежній вже тепер Україні… Вихід один: всім носіям елітарності сконцентруватися навколо творчого доробку поіменованих вище рідновірів-творців міжнародного рівня, опрацювати й донести їх доробок до світового загалу; донести під знаменом завершення циклу Відродження–Неоправославія – який відкрив вихід земної цивілізації на другий (після освоєння речовинних проявів матеріального світу), польовий рівень її подальшого розвитку.

Рідновіри України мають очолити цей рух: іншої, крім нас, основи еліти ні серед слов'ян, ні серед європейців (також вимираючих у останнє півстоліття) зараз немає. Очолення має вписатися в хід епох Відродження – Реформації – Просвіти – Неоправославія (> Неоязичества). Воно мусить спертися на ту першість у загальнолюдському процесі демократизації цивілізації й культури, який розпочала у 1710 р. козацька Конституція – створена за Звичаєвим Правом українців, кістяком якого є жива традиція общинної цивілізації Аратти – Арти-Арсанії – Січі [20, с. 128-134 та ін.]… Без виконання цієї місії, перед собою та людством, українці й слов'яни та європейці не виживуть – перетворяться на добриво для зростання інших, більш дієспроможних народів. Посприяємо людству – воно нас підсилить. Не посприяємо – згубимо і власний народ.

Отже, головне гасло Української Національної Ідеї (УНІ):

Підіймаючи святині України – посприяємо людству!

Мудрість, Братерство, Наснага!


  1. Асов А. И. Славянские руны и «Боянов гимн». – М.: «Вече», 2000. – 416 с.

  2. Білоусько О. А. Україна давня: Євразійський цивілізаційний контекст. – К.: «Генеза», 2002.– 272 с.

  3. Білоусько О. А., Супруненко О. Б. Давня історія Полтавщини. – Полтава: «Оріяна», 2004. – 168 с.

  4. Велесова книга. – Пер. та ком. Яценко Б. І. – .: «Індоєвропа», 1995. – С. 8-261; Ред. та упоряд. Лозко Г. С. – К.: «Такі справи», 2002. – 367 с.

  5. Косуха О. Вільний спосіб життя. – Ескада–К., 2005: На правах рукопису. – 192 с.

  6. Кузьмин А. Г. Начало Руси. – М.: «Вече», 2003. – 432 с.

  7. Лозко Г. С. Українське народознавство. – К.: «АртЕк», 2004. – 472 с.

  8. Мосенкіс Ю. Л. Трипільський прасловник української мови. – К.: НДІТІАМ, 2001. – 80 с.

  9. Новий тлумачний словник української мови. – Упоряд. Яременко В. В., Сліпушко О. М. – К.: «Аконіт», 1999.– Т. 4.– 941 c.

  10. Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси. – М.: «Наука», 1987. – 784 с.

  11. СВЯТЕ ВЧЕННЯ Пророка й Учителя Лева Силенка. – К.: «Обереги», 1995. – 400 с.

  12. Святослав Русин. Боготворний рай і рукотворне пекло. – Чернівці: «Ра-сини», 2006. – 32 с.

  13. Скульский А. М. Спас. – Николаев: «Приват-Полиграфия», 1997. – 128 с.

  14. Славянские Веды. – Состав. и комм. Асов А. И. – М.: «ФАИР-ПРЕСС», 2003. – 704 с.

  15. Черепанова С. О. Проблема людини в українському мистецтві. - Львів: «Світ», 2001. – 296 с.

  16. Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. – К.: «Либідь», 1990. – 384 с.

  17. Шилов Ю. А. Космические тайны курганов. – М.: «Молодая гвардия», 1990. – 272 с.

  18. Шилов Ю. А. Прародина ариев: История, обряды и мифы. – К.: «СИНТО», 1995. – 744 с.

  19. Шилов Ю. О. Джерела витоків української етнокультури. – К.: «Аратта», 2002. – 272 с.


  20. 20.
  21. Шилов Ю. О. Чого ми варті. – К.: «Аратта», 2006. – 292 с.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

Пов`язаний файл:
Фотогалерея:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Аратта - прадавня Україна»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Всяке партійне збіговисько складається із неуків і негідників”
Наполеон

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.