Аратта - На головну

24 липня 2017, понеділок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в місті Батурин (Чернігівська область) 5 листопада 1702 року у генерального писаря Пилипа Орлика народився син Григор. Згодом вони будуть змушені покинути Україну. Пилип Орлик буде гетьманувати понад тридцять років, але більша частина його гетьманства пройде в еміграції. Григор Орлик стане визначним державним і військовим діячем Франції, генералом і довіреною особою короля Людовіка XV, отримає графський титул і велику кількість європейських нагород. В 1747 році Г.Орлик одружиться на Луїзі-Олені де Брюн де Дентельвіль і стане володарем значних земель у Франції. Під Парижем він буде мати замок. В середині ХХ ст. на землях, що колись належали Григору Орлику буде побудований міжнародний аеропорт “Орлі”...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Історія Норильського повстання

Пам’ять 21845 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 15.02.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Євген Грицяк
Євген Грицяк
Цією публікацією ми відкриваємо цикл пам'яті жертв комуністичних екзекуцій населення України та колишніх республік СРСР.

Пам'ятати про мільйони наших співвітчизників, які пережили садистські знущання будівничих нового життя, пам'ятати про мільйони наших співвітчизників, які прийняли мученицьку смерть у концтаборах та комуністичних буцигарнях - наш борг перед ними. Борг, який ми, нажаль ще навіть не почали погашати, бо й сьогодні в Україні при владі комуністи. При владі, а не на лаві підсудних міжнародного трибуналу. Навіть попри визнання Голодомору геноцидом, його ініціатори досі поза правосуддям.

ВІД ВИДАВНИЦТВА

Пропонуємо увазі читача «Короткий запис спогадів» Євгена Грицяка з двома додатками — зверненням до Миколи Підгорного, Голови Президії Верховної Ради СРСР в 1976 р. і листом до Комітету Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод в 1977 році, які були поширені в самвидаві.

Євген Грицяк — колишній член української молодечої націоналістичної організації у Снятині, червоноармієць, політв'язень, організатор норильського повстання, дослідник гіндуської філософії, український йогіст, а згодом постійна жертва сваволі КДБ. Ось в одному реченні — життя цієї небуденної людини, яку видало багате на таланти українське Покуття. Під постійним тиском репресійних органів в Україні, Євген Грицяк бажає виїхати з дружиною та дочкою в Індію, чи взагалі будь-куди. На численні заяви покинути СРСР йому постійно відповідають: «Знищимо, зітремо з лиця землі, але нікуди не відпустимо!».

Ім'я Євгена Грицяка записане в історію українського спротиву нацистським і російсько-червоним окупантам поруч з багатьма учасниками українського визвольного руху.

Народився Євген Грицяк в 1926 р. в селі Стецева біля Снятина (тепер Івано-Франківська область). Перед вибухом Другої світової війни був учнем гімназії у Снятині, а під час німецької окупації — студентом середньої торговельної школи. Саме тоді він співпрацював з молодечою націоналістичною організацією, яка готувала молодь до боротьби з нацистськими окупантами. Не почуваючи себе ні в чому винним, він не тікав перед надходячою в 1944 р. Червоною армією, що вже незабаром зайняла цілу Україну. Зразу він був мобілізований, і в рядах Червоної армії перебував аж до 1949 р. Був вояком 4-го Українського Фронту, і під час боїв був поранений і нагороджений.

В 1949 році радянська контррозвідка викрила його «минуле» (співпраця з молодечою українською націоналістичною організацією). Він був заарештований, засуджений на кару смерти, яку замінено на 25 років ув'язнення. В тюрмах і концтаборах перебував разом з Михайлом Сорокою, Данилом Шумуком, Юрком Шухевичем, д-ром Володимиром Горбовим і багатьма іншими незламними українськими політв'язнями.

Данило Шумук у своїх спогадах «За східнім обрієм» (в-во «Смолоскип», 1974 р.), хоч і критично висловлюється про методи, які застосовував Є.Грицяк в зорганізуванні норильського повстання, все ж віддає йому належне: «це був безкорисний, чесний, розумний і спостережливий чоловік» (стор. 292 ). Д.Шумук пише, що Є.Грицяк захопився йогою, мав хист до малювання, до чужих мов; вивчив голкотерапію, яку практикував у часі ув'язнення. «У побуті,— пише Д. Шумук,— Євген Грицяк був дуже чесною людиною, йому можна довірити найбільші скарби, і він, навіть умираючи з голоду, не взяв би жодного грама» (стор. 425). «Те, що для інших,— пише він в іншому місці,— було неможливим, то для Євгена було можливим. Він міг піднятися з попелу і знову стати сповненою гідности людиною» (стор. 426).

Дуже тепло згадує про Євгена Грицяка єврейський активіст, колишній в'язень радянських тюрем і концтаборів Авраам Шифрін у книжці спогадів «Четвертий вимір» (в-во «Сучасність», 1973 р.), з яким він подружив і навіть разом перекладав з англійської мови книжку відомого індійського письменника Ананді.

У 1977 р. Євген Грицяк пішов на одчайдушний крок: він поїхав до Москви, зустрінувся з кореспондентом американської газети «Чікаґо Трібюн» і дав йому інтерв'ю, розказавши про норильське повстання і безперервне переслідування, що його він зазнає з боку КДБ.

У розповіді «Короткий запис спогадів» читач пізнає скромного і чесного українського патріота. Обставини ув'язнення Є. Грицяка і трагічна доля його товаришів не залишили його байдужим. Він очолив норильське повстання, кинувшись у вир боротьби з безправ'ям і свавіллям радянського режиму.

Історія самооборони українських політв'язнів в радянських концтаборах, людська гідність, нездоланність і мужність — світлими літерами вписали ім'я Євгена Грицяка на своїх сторінках.

Друкуючи спогади Є. Грицяка, ми повністю зберігаємо його стиль і фразеологію, за винятком тільки незначних правописних змін.

Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В.Симоненка

І. ЕТАП КАРАҐАНДА — НОРИЛЬСЬК

Серпень 1952 року. 8-ма зона Піщаного табору МВС СРСР, місто Караганда.

«Внимание, заключённые! Идти — не растягиваться, назад не оглядываться, в строю не разговаривать, не курить, из ряда в ряд не переходить! Шаг влево, шаг вправо считается побег — конвой применяет оружие без предупреждения! Взять всем руки назад! Вперёд марш!».

Чотириста змучених і виголоджених в'язнів важко зашаркали своїми керзовими черевиками по твердій казахській землі. Довгий робочий день на будівництві пивзаводу закінчився, і нас повели додому, тобто в табір. Йшли як звикли і як того вимагав конвой — мовчки. Кожний замкнувся в собі й думав про своє.

Мене всього полонила ідея організації всегулаґівського політичного страйку, що її кілька тижнів перед тим піддав мені Степан У. Та, незважаючи на все своє захоплення ідеєю, я відхилив її як нездійсненну, а натомість запропонував провести такий страйк лише в одній нашій зоні. Згодом цей рух міг би поширитися ланцюговою реакцією по всьому ГУЛАГу.

Тепер, ідучи з роботи, я (в який уже раз!) обмірковував свою позицію. На мою думку, ідея всегулаґівського страйку була утопічною насамперед через нашу непробивну ізоляцію. Адже ми не мали й не могли мати жодного певного зв'язку не тільки з віддаленими від нас таборами, але й з окремими зонами свого ж табору. До будь-яких скоординованих дій ми були просто нездатні. До того ж нам ще належало подолати такі свої суб'єктивні перепони, як всепроникний страх, що ним не без підстав були пройняті всі в'язні, пошесна інертність та нескінченні внутрішні чвари.

Ці перешкоди були такі прикрі, що в нас не вистачало ні сил, ані хисту, щоб подолати їх хоча б у якомусь одному місці. Сколихнути й стрепенути нас міг лише відповідний зовнішній поштовх — інцидент, який зачепив би за живе кожного.

Такий інцидент незадовго перед цими подіями мав місце, але ми не використали його, бо ще не були до нього готові.

А було так: з роботи якось провадили лише одну бригаду в'язнів. По дорозі конвой обходився з людьми так жорстоко й нахабно, що люди не втерпіли, зупинилися, сіли на землю й заявили свій протест. Конвоїри випустили понад голови в'язнів кілька автоматних черг. Але ніхто не вставав. Тоді конвоїри пустили собак... Люди прийшли в зону пошматовані й закривавлені...

Цей інцидент послужив нам за добру науку, й тепер ми вже були готові, щоб у майбутньому не пропустити такої доброї нагоди.

Ми підійшли до вахти, і мої думки раптом обірвалися. Мене відокремили від гурту в'язнів і без будь-якого формального звинувачення посадили до буру. Того ж самого дня було посаджено до буру ще понад двадцять в'язнів — виключно українців.

Далі події почали розвиватися швидко.

Наступного дня до нашої камери вкинули ще одного українця — Василя Б., який пояснив нам, що він навмисне повівся так, аби його посадили до нас, бо мусів передати нам важливе доручення. «В'язні в зоні,— пояснив він,— хочуть, щоб ви завтра вранці оголосили голодівку, а вони, на знак солідарности, розпочнуть страйк».
Вранці ми оголосили голодівку, однак, на наше велике розчарування, страйк не почався. Ми почекали ще один день, і знову — тихо. Цілком втративши надію, ми припинили голодування.

Як було з'ясовано пізніше, вся зона була готова до виступу, тільки не було того, хто взяв би на себе відповідальність. Це послужило нам ще одним повчанням.

Наступного дня нас усіх вивезли у 5-ту зону, що правила за пересильний пункт. Опріч нас, сюди позвозили в'язнів, головним чином українців і литовців, з усього Піщаного табору. Ми зрозуміли, що нас вивозять геть із Караганди, проте ніхто не міг сказати, куди нас повезуть і що нас там чекає.

А тимчасом перша несподіванка була приготована нам уже тут. Нас, 250 українців і литовців, розмістили в другому бараці. В одній секції 1-го бараку розмістили приблизно 40 в'язнів, частина з яких були українці, а решта — представники інших націй. Через деякий час до цієї секції докинули ще 18 чоловік. Це була відома на весь Піщаний табір банда Миколи Воробйова, що мала своїм завданням тероризувати і нищити українців.

На пересилку воробйовці прийшли з ножами й відразу почали загрожувати тим небагатьом українцям, що були в 1-му бараці.

З вікна бараку хтось розпачливо крикнув до нас: «Хлопці, суки хочуть нас порізати!»

Ми кинулися в усі боки шукати виходу із замкненого бараку. Одні марно намагалися поламати віконні грати, інші — виважити двері.

В коридорі стояла бочка з питною водою. Я вилив воду на підлогу й разом з Богданом М. почав таранити нею двері. Та двері ніяк не піддавалися. Єдиною нашою втіхою було оте гупання, що нагадувало собою віддалену гарматну стрілянину.

А тимчасом вихід було знайдено. Під одним із вікон першої секції якось вдалося вибрати із стіни цеглу й зробити невеликий отвір, через який ми всі, один поза одним, вишмигнули надвір.

Тут, зібравшись докупи, ми нашвидкуруч склали план штурму 1-го бараку. З воробйовцями у нас були давні порахунки, й тепер ми згорали бажанням розквитатися з ними. Аби лишень до них добратися!

Ми гуртом кинулися до дверей, бо вважали, що ззовні уже не так важко з ними справитися. Ми гадали, що нам якось удасться повитягувати скоби або викрутити замок.

Оскільки зробити це голими руками ми не могли, а визнати себе безсилими не хотіли, то не знайшли іншого виходу, як і далі безладно та безнадійно напирати на міцні й незламні двері.

На відміну від усіх інших бараків двері цього бараку виходили чомусь не до середини табору, а до колючої загороди забороненої зони. Неподалік височіла сторожева вишка, на якій стояв уже не один, а два конвоїри. Згодом на вишці з'явився ще й офіцер. Я стежу за кожним його порухом. Ось він виймає пістолет і повільно справляє його на нас. Пролунав постріл, пролунав другий, третій... Нам на голови посипалася штукатурка, офіцер стріляє понад наші голови в стіну. Ми не відступали. Нарешті затріщали автомати. На землю із зойком упав важко поранений Василь Щерба. Ми повтікали; пораненого Щербу занесли до лікарні.

Табірна «лікарня» розміщалася в цьому ж таки 1-му бараці. Секція, до якої ми хотіли вдертися, була відділена від лікарні оштукатуреною дощаною перегородкою.

Довідавшись про це, ми зайшли до суміжної кімнати й наказали хворим, що там лежали, вийти.

Потім поламали залізне ліжко і, озброївшись його уламками, почали торощити перегородку. За лічені хвилини в стіні зробився отвір на зріст людини в висоту й приблизно на півтора метра в ширину. Ми зустрілися з воробйовцями віч-на-віч.

Та воробйовці боронилися відчайдушно. Двоє з них, ховаючись за стіну, стали по обидва боки отвору, готові проткнути ножем кожного, хто насмілиться просунути в отвір свою голову. Знову ж інші, заваливши грубку, що стояла посеред секції, шпурляли в нас цеглою, а коли не ставало цегли, то — грудковим цукром.

Найнебезпечнішими для нас були, все ж таки, оті два охоронці отвору. Ми всіляко намагалися схопити їх або хоча б відігнати від отвору, але це нам ніяк не вдавалося зробити. Побачивши на стіні два вогнегасники, ми вхопили їх і почали обливати охоронців отвору вогнегасною піною. Одному з них піна потрапила в очі. Він заревів від болю і, тримаючи очі руками, побіг у глибину секції. На його місце миттю став інший.

Я зрозумів, що в такий спосіб ми їх не візьмемо, й тому запропонував вибратися на горище, проламати там стелю й ударити на них згори. Всі покинули кімнату й кинулися шукати лазу на горище. Та, вийшовши на двір, ми остовпіли. Від воріт вахти просто на нас біжать озброєні автоматами солдати. Поруч з ними — начальник управління Піщаним табором генерал-ляйтенант Сергієнко. Все!
Наблизившись до нас, Сергієнко зажадав, щоб ми всі негайно зайшли до бараку й дали себе замкнути. Коли ми відмовилися, Сергієнко пригрозив застосувати зброю. На наше зауваження, що він не має права стріляти, якщо ми йому нічим не загрожуємо, відповів: «Маємо право. Ми знаємо, з ким маємо справу!»

Ми ще довго сперечалися й дискутували з Сергієнком і нарешті пішли на такий компроміс: ми заходимо до бараку, а він забирає від нас воробйовців.

Нас замкнули; воробйовців вивезли. Настав вечір, і ми всі, хто де, полягали спати.

Наступного дня надвечір, з Караганди на північ вирушив червоний ешелон. У його товарних вагонах — 1200 політв'язнів, головно, українців і литовців. У Петропавловську поїзд повернув на схід і через кілька діб їзди зупинився в Красноярську. Тут він простояв цілу ніч, а вранці, повільно переїхавши міст на Єнісеї, знову зупинився. Мабуть ми вже приїхали!

Так, приїхали. Нас повиводили з вагонів і повели до мінусинської пересилки, яка, як нам було відомо, постачила в'язнів для таборів Норильська.

Перед вахтою нам скомандували сісти на землю, оскільки пересилка ще не була готова нас прийняти.

По той бік високого дощаного паркана забороненої зони ми почули такий перегук між блатними бура.

— Прокуроре! Прокуроре! Ти?
— Я.
— Що нового?
— Ет, нічого. Е-е, косяк прибув.
— Звідки?
— З Караганди.
— А багаті?
— Та ні. Індія!


Ми ще не зайшли на пересилку, ніхто нас там ще не бачив, а замкнені в бурі блатні вже знали, що прибув косяк з Караганди, і що то — Індія, що на їхньому жарґоні означає — голяки, біднота, з якої нічого не здереш.

Така поінформованість блатних нас не здивувала, бо ми дуже добре знали, що їх поінформували наглядачі, які завжди і всюди діяли проти нас спільно з блатними.

Та ось ми вже в зоні, яку розташовано на дещо похилій площині. Зліва, у долішньому ряду бараків поміщалися блатні, а горішній ряд був призначений для нас. Обидва ряди розділені між собою колючою загородою з прохідною будкою, в якій постійно чергував наглядач.

Ми ще не встигли розміститися в бараках, як довідалися, що блатні готуються до нападу на нас. Оскільки ми знали, що без благословення адміністрації табору вони цього не зроблять, то вступили в переговори з начальником пересилки. Переговори закінчилися тим, що начальник пригрозив застосувати проти нас зброю. На нашу заяву, що конвой у таких випадках не має права стріляти, начальник відповів: «Маємо право, ми знаємо, кого ми прийняли!»

Розмістившись до решти в бараках, ми почали висипати надвір і гуртуватися в невеликі групи. В одній групі хтось заспівав:

Взяло дівча відра
Та й пішло по воду,
Аж то хлопці-риболовці
Ще й козацького роду...


Пісню негайно підхопили інші; група співаків почала швидко зростати. Бажаючих співати ставало дедалі більше, й незабаром, знову спонтанно, створилася ще одна хорова група. Понад Єнісеєм, може й уперше за всю його історію, пролунала вільна українська пісня. Коли хтось із співаків стомлювався, на його місце ставав інший, і пісня не стихала до пізнього вечора. Наші друзі по етапу литовці — теж не втрималися перед спокусою вільно поспівати й створили свою хорову групу. Хоча ми їхньої мови не розуміли, але відчули, що вони, як і ми, спочатку виконували свої народні пісні, а потім переходили на пісні національно-патріотичні.

Я відійшов убік і почав прислухатися. Мені здавалося, що то співає якесь гігантське горло, проти якого ніхто не насмілиться виступити. І ніхто не виступив. Наглядачі навіть не пробували нас розганяти, а блатні не пробували на нас нападати. Чотири дні нас ніхто не чіпав.

На п'ятий день нас, мов оселедців у бочку, напхали в трюми дерев'яної баржі й повезли вниз по течії Єнісею.

Судячи з того, хто був підібраний для цього етапу і як з нами розмовляв генерал Сергієнко в Караганді та начальник пересилки в Мінусинську, ми легко дійшли до висновку, що наш етап не був звичайним, викликаним певними господарськими потребами етапом, а що це був етап смертників. Нас везли на приборкання й винищення. Хто міг тоді сказати, яку зустріч буде влаштовано нам на місці, якщо ми до нього ще доїдемо, а не шубовснемо разом з баржею десь на дно Єнісею? Припущення робилися всілякі, та достеменно ніхто нічого не знав.

8-го березня 1952 року ми все-таки щасливо доплили до Дудінки. Того ж самого дня вагонами вузької колії доїхали до Норильська. Тут нас розділили на дві групи: Першу — 500 чоловік — повели в 1-шу зону Гірського табору (Ґорлаґу), яка містилася на горі Ведмежка; другу ж — 700 чоловік — повели в 5-ту зону, яка знаходилася в безпосередній близькості від міста.

Так закінчився етап Караганда — Норильськ.

(далі буде)

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Пам’ять»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Не знаючи минулого, неможливо зрозуміти справжній сенс сьогодення і мету майбутнього ”
Максим Горький

 
Відпочинок на схилах Дніпра
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.