Аратта - На головну

24 січня 2017, вівторок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- передтечею кінотворчості італійськіх неореалістів була стрічка, знята українською кіностудією. Цією кінострічкою фахівці вважають фільм Марка Донського “Веселка” (1943 рік) за однойменною повістю Ванди Василевської. Фільм був знятий на київській кіностудії, яка в роки Другої світової війни була евакуйована в Середню Азію. Він розповідає про українське село під час війни. Президент Рузвельт, переглянувши фільм, надіслав режисерові телеграму з подякою, а у 1944 році картина була відзначена Асоціацією кіно і радіо США.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Кубанський бандурист Михайло Теліга

Українці 18871 перегляд Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 19.02.2007 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Михайло Теліга
Михайло Теліга
Михайло Теліга походив із давнього козацького роду. Але козацьке походження ще не гарантувало української національної свідомості. Більше того, денаціоналізація кубанських козаків на початку ХХ століття, здавалось, досягла апогею. Як же кубанський козак Михайло Теліга став свідомим українцем?

"Про Олену Телігу, як видатну поетесу і мужнього борця за визволення рідного краю, вже написано, особливо в останні роки, чимало. Її ім'я обростає легендами, ним називають вулиці та майдани... але про того, з ким стала на рушничок, згадують лишень кількома скупими словами. І випливає з тих слів, що буцімто не вона при ньому, а він - кубанський козак із діда-прадіда Михайло Теліга, був при ній. Але ж кожен лист Олени криком кричить, що це неправда. Її дорогий Михайлик, любий і коханий, був її неприступною фортецею, з бійниць якої вона лляла розпечену смолу свого гнівного слова на голови ворогів України", - так лірично починається розповідь про Михайла Телігу в журналі "Бандура" за липень - жовтень 1996 року1.

Отож, бажаючи виправити несправедливість, хочу розповісти про видатного українського бандуриста, старшину Армії УНР Михайла Телігу. Народився він 8 листопада 1900 р. в родині Якова Теліги - отамана станиці Охтирської на Кубані. Походив із давнього козацького роду. Але козацьке походження ще не гарантувало української національної свідомості. Більше того, денаціоналізація кубанських козаків на початку ХХ століття, здавалось, досягла апогею. Як же кубанський козак Михайло Теліга став свідомим українцем?

Щаслива зустріч із бандурою

За власним визнанням, вирішальну роль у його національному піднесенні зіграла бандура, а саме зустріч із кобзарем Дмитром Байдою-Суховієм у Катеринодарі в грудні 1915 року. Тоді Михайло був учнем військово-фельдшерської школи.

Якось поміж учнями пішла чутка, що після вечірніх навчань гратиме кобзар. На той час Михайло навіть не мав чіткого уявлення: що воно таке кобзар? У кожному разі юнак відчув, що це щось гарне і сумне. Звідкіля в нього взялось таке передчуття він і сам не знав. Хвилюючись, Михайло нетерпляче вичікував появи того таємничого кобзаря.

Учні вже давно сиділи й чекали. Нарешті до залу увійшов невисокого зросту та середнього віку чоловік. Поперед себе, немов якийсь дорогоцінний скарб, ніс свою кобзу.

Від першого дотику пальців до струн зал враз наповнився неповторними звуками. "Боже, що то були за згуки! - згадував Михайло Теліга. - Ні, це не те, що доводилось мені вже чути. Це були якісь особливо ніжні, барвисті та чарівні згуки. Вони неначе веселкою виринали з якоїсь чистої кришталевої води і зачаровували своїм таємничим походженням та своєю таємничою привабливістю все, що могло з ними мати дотик. Та тож були тілько початкові акорди, звичайна проба струн..." 2.

Кобзар заграв "Думу про Морозенка". Михайло був настільки зачарований, що перестав відчувати зовнішній світ, вся його істота була поглинута якоюсь надприродною силою. Подібного досі він у своєму житті не відчував.

Після "Думи про Морозенка" Дмитро Байда-Суховій заспівав про Сагайдачного, потім про руйнування Січі... Останнім був "Запорозький марш".

Гра кобзаря справила на юнака надзвичайне враження...

В ту ніч Михайло не спав. Його душа була збентежена. Він твердо вирішив навчитися грати на кобзі й "видобувати своїми пальцями ті чарівні згуки та віддаватись у їхні обійми до забуття". Цілу ніч кружляв у його голові рій рожевих думок: він вже уявляв себе справжнім кобзарем, володарем тих перлів-згуків, які розуміють рух його пальців і укладаються так, як їм наказує його фантазія. Та час од часу набігала хмара чорних думок: а де ж взяти кобзу, хто вивчить його грати?3.

Якось випадково Михайло почув від свого станичника, що учень військово-фельдшерської школи Мартовий грає на бандурі. Спочатку Михайло не повірив та невдовзі переконався, що Мартовий дійсно грає на бандурі! Боже, як Михайло заздрив йому. Разом із тим він був щасливий - адже тепер у нього з'явився шанс здійснити свою мрію.

Мартовий був бандуристом-початківцем і вмів грати тільки дві пісні: "Ой, за гаєм" та "Дівка в сінях". Та як же Михайлові подобалось його гра! Він ловив кожний рух пальців та щонайменший бренькіт струн. У Михайла Теліги прокинулась шалена жадоба вивчитись на бандуриста. Чи не кожної хвилини він думав про кобзу.

Дмитро Байда-Суховій, який на все життя полонив Михайла Телігу, звідки з'явився, туди й зник. А Мартовий - свій хлопець, адже вони разом вчаться на фельдшерів. Тепер він став ідеалом для Михайла. Зрозуміло, Теліга запитав, де той вивчився грати, де взяв кобзу. І Мартовий розповів незвичайну історію про те, що тут, у Катеринодарі, є старезний дід, який має кілька кобз, до нього сходяться люди, вчаться грати та співати. Розмовляють лише українською мовою. До того ж той дід має багато українських книжок, дає їх читати, але застерігає, щоб вони не потрапляли до рук комусь непевному... Ні, годі вагатись!

- Мартовий, скажи мені щиро, - звернувся Михайло, - чи мене приймуть "туди"?

- Спитаю діда, - відповів той і пішов.

Теліга лишився. Чекаючи на приятеля, він уявляв собі цього таємничого діда, його сувору постать, пекучі очі, похмурі брови та довгі-довгі сиві вуса...

Та ось і Мартовий! Під пахвою кобза, гукає... Мов ошпарений, Михайло зірвався з місця і щосили побіг за ним.

Михайло біг на найважливішу у своєму житті зустріч. Ось-ось його стежка мала зійтися зі стежкою Миколи Олексійовича Богуславського - великого українського подвижника, "бандурного батька", ініціатора заснування в Катеринодарі кобзарської школи.

І ось вони коло цієї чарівної хати. Мартовий прямує не до дверей, а до вікна і якось таємничо стукає в шибу. "Зараз, зараз", - почулось із хати. Цокнув ключ. Відчинились двері. На порозі з'явився чоловік невисокого зросту, але кремезний. На диво, він був саме таким, яким Михайло собі уявляв: із довгими сивими вусами, похмурими бровами і палкими очима.

- Прошу, прошу до хати, а це хто з Вами?.. - сказав дід Мартовому.

- Та це ж той мій товариш, що хоче грати на кобзу.

Дід висловив своє задоволення і показав на стільці.

Михайло сів і став оглядати кімнату. На стінах висіли портрети незнайомих йому людей та якісь картини. Під однією прочитав "Гість із Запорожжя", під другою - "Характерник", далі - "В'їзд Хмельницького до Київа"... На столі купами лежали якісь книжки, ними вщерть були заповнені дві шафи. А в самому темному куті на стіні Михайлове око "знайшло те, чого нервово шукало, - кобзу". Йому аж легше стало 4.

- Чи Ви козак? - запитав дід.

- Козак.

- А якої станиці?

- Охтирської.

Дід замовк і почав крутити цигарку.

"Рухи його були дуже повільні та розважні, - оповідав пізніше Михайло Теліга. - Його обличчя відбивало якусь сильну енергію, впертість, а поруч із тим і лагідність. Я його відразу вподобав собі. Далі він знову заговорив. Але не про кобзу, як того хотілось мені... Почав він говорити про те, що от, мовляв, ми, козаки, нащадки того лицарства, яке віками боронило український народ, звелись нінащо, навіть говорити не уміємо по-своєму, а що вже забули, "хто ми, чиїх батьків", так про це й говорити не доводиться" 5.

Потім Богуславський узяв якусь важку книгу й почав читати. То була "Історія України" Миколи Аркаса. Богуславський вичитав прекрасний вступ до неї. Читання зробило на Михайла велике враження. Слова Аркаса глибоко запали йому в душу. Він відчув, як сила тих слів перевертає увесь його психічний уклад. Теліга починав розуміти, за що дід гнівається на козацтво. Михайлові стало соромно за себе, соромно, що він до цього часу ніколи не ставив собі питання: "Хто я і що я?" Як це я й досі не знав, думав він, що "українська нація не вчорашня, а має за собою тисячолітню історію", - як писав Аркас.

- Так Ви, Михайлику, хочете грати на кобзу? - несподівано запитав Микола Богуславський.

- Так, дуже хочу.

- А батьки Ваші заможні, чи куплять вам бандуру?

- Куплять, аби тілько хто мене вчив.

- То добре... Їдьте тепер на свята додому, а після свят уступите до мене і тоді порадимось...

Михайло був безмежно щасливий. Йому не вірилось, що так легко він дістав згоду від цього чарівного діда.

На прощання Микола Богуславський дав Михайлові прочитати історичну повість Андріана Кащенка "У запалі боротьби".

Теліга прийшов до інтернату і став читати. На все життя запам'ятав він початок книги: "На березі річки Пиляви, недалеко од битого шляху з Києва на Львів... стояв невеликий замок... Один із ґанків звався панським..."

Михайло спіткнувся на слові "ґанок". Він не знав, що це таке.

Читати було важко... Майже, що не слово, то він мусив шукати перекладу на російську... Хоч і багато слів було незрозумілими, та повість захопила Михайла. Читав він її до пізнього вечора...

На другий день Михайло виїхав до батьків на Різдвяні свята. Чи не з порогу розповів своїм рідним, яке враження справила на нього кобза та про таємничого діда, що жив у хаті з кобзами.

Запитав батька, чи він чув коли кобзаря? Яків Теліга відповів, що ні, але дуже хотів би почути. Тоді Михайло не витримав і похвалився, що після свят починає вчитись грати на кобзі.

Рідні зустріли цю вістку приязно. Старший брат, великий меломан, відразу дав половину коштів на придбання бандури. Батько пообіцяв дати решту.

Михайло був безмежно щасливий. Всі свята в родині панував якийсь особливо святковий настрій. Михайло "всім доводив, що немає кращого інструменту як кобза і що... немає кращої мови, як мова українська!" 6.

Рідні погоджувалися з ним.

Відкрилось, що батько Михайла мав декілька українських книжок - "Кобзаря" Тараса Шевченка, твори Леоніда Глібова та драму Василя Лиманського "Старе гніздо й молоді птахи". Пізніше Михайло знайшов також книгу Сергія Єфремова "Історія українського письменства".

Михайло зі здивуванням гортав батькові книги, не розуміючи, чому батько ніколи нічого йому не казав? Може тому, що вважав його ще малим хлопцем?

Різдвяні свята 1915 року перетворились на прекрасний спогад. Фактично відтоді Михайло Теліга почав цікавитись національним й політичними питаннями. Одним словом, то був час народження його як українця...

І ось він знову в Катеринодарі. В перший же день побіг до Миколи Богуславського. Повернув книгу Кащенка, а отримав взамін "Початковий курс української історії" Григорія Коваленка. Перший урок гри на кобзі був призначений на наступний день.

Михайло Теліга нетерпляче чекав тієї заповітної хвилини...

Нарешті дочекався. У Миколи Богуславського його очікував перший вчитель - полонений галичанин Василь Фарміґа 7.

Спочатку в Михайла тряслись руки, і він ніяк не міг заспокоїтись. Нарешті переміг хвилювання. Вправи пішли дуже добре. Учитель був задоволений. Перша лекція відбулась, а Микола Богуславський дозволив Михайлові взяти кобзу і користуватись нею, доки не придбає собі власної.

Михайло Теліга як бандурист швидко прогресував. Увесь свій вільний час він вкладав у бандуру. Він легко наздогнав свого вчителя, оскільки той сам лише недавно навчився грати на бандурі - тоді, коли опинився на Кубанщині. Микола Богуславський мусив дати Михайлові іншого вчителя. Це був козак станиці Пашківської Яків Дерев'янко. Він навчив Телігу "Думу про Морозенка", "Запорозького маршу" і ще декілька пісень.

Успіхи молодого бандуриста були приголомшуючі. Микола Богуславський не міг нахвалитись своїм юним другом. І мусив давати йому нових і нових учителів. Так Михайло Теліга пішов у науку до Конона Йоржа, потім до бандуриста Діброви зі станиці Пашківської - от тільки не відомо якого: Зота, Сави чи Федора. Пізніше Телігу вчили бандуристи Семенихин, Майстренко та Ляшко.

Репертуар Михайла був, як на його юний вік, досить широкий. Він вже почав виступати з кобзою на вечірках та концертах. Спочатку ці виступи давались йому важко. Тряслись коліна, кобза плигала, пальці плуталися у струнах, акорди давали не те, що треба. Та це тільки спочатку...

Український неофіт

Поруч з опануванням бандури Михайло дуже багато читав українських книжок. Він проковтнув "Історію України" Миколи Аркаса, "Богдана Хмельницького" Миколи Костомарова, "Історію запорозьких козаків" Дмитра Яворницького, твори Пантелеймона Куліша, Андріана Кащенка та інші. Особливо захоплювався він Борисом Грінченком, "Сонячний промінь" якого чи не найбільше спричинився до формування його національної свідомості.

Всі свої гроші юнак став витрачати на українські книжки. Врешті, він так захопився читанням, що перестав навчатися. На це звернули увагу його вихователі. І заявили, що коли Теліга не кине читати українських книжок, то його виженуть зі школи. Та Михайло ставився до погроз байдуже, - адже мав намір вступати до реальної школи.

Михайло Теліга став цілком свідомим українцем. Тепер йому хотілось, щоби і його товариші також знали "хто ми, чиїх батьків"...

"Мені було дуже боляче, - писав він пізніше, - що ми, козаки, нащадки запорожців, не пішли шляхом наших дідів-лицарів, а обернулись на якусь купу сміття, стали сліпою та ще й ганебною зброєю в руках московських посіпак. Хоч мені й було тоді тілько п'ятнадцять років... я добре розбирався у ситуації національних питань тодішньої російської імперії. Мені доводилось сперечатись із дорослими людьми, заклятими україножерами і моя свята правда без милосердя їх била. Я почав гуртувати коло себе товариство. Почав читати їм книжки. Як умів, викликав у них любов до нашої мови та звичаїв. І треба сказати правду, що це не тяжко було робити: усі мої товариші були козацькі діти, і до них дуже легко було промовляти, треба було тілько їм нагадати, що ми - нащадки тих, які своїми грудьми обстоювали права українського народу впродовж довгих віків, як у тієї козацької дитини враз заговорить його козацька кров. А вже коли я грав думи, то було зовсім легко викликати, здавалось, у самій зачерствілій душі відгомін на ту думу-плач. Отак... я став свідомим і, нарешті, активним українцем. Мене вже ніщо не в силі було спихнути з цього шляху. Я вже палав помстою до всіх і до всього, що... як-небудь спричинялось до гноблення українського народу. Моя дитяча уява будувала плани визволення України з-під Московщини.

Я хапався за кожну книжку, - згадував Михайло Теліга, - де тілько можна було щось вичитати з історичних актів, де засвідчувалось неправність панування Московщини над Україною. Я мотався скрізь з книжками, кожному тикав у вічі якусь вичитану відомість. З мене дехто сміявся, дехто співчував, а дехто навіть застерігав мене, щоб я не вплутався в якусь "грязну" історію" 8.

Та Михайло вже нічого не боявся. Бажаючи, щоб його товариші, з якими він навчався у військово-фельдшерській школі, стали його однодумцями, він всіляко пропагував серед них українську книгу. Невдовзі в школі було вже понад тридцять "Кобзарів" Тараса Шевченка. Всі, хто став визнавати себе українцем, вважав за обов'язок купити собі "Кобзаря" й прочитати його від першої до останньої сторінки. "Звичайно той, хто читав "Кобзаря", - писав Михайло Теліга, - уже був не малоросом і не тілько козаком, а й українцем. "Кобзар" робив велике діло. Грінченко й Кащенко уже не виходили з рук моїх товаришів. Ми вже всі вміли добре розмовляти українською літературною мовою і скрізь нею демонстрували" 9.
Василь Ємець
Василь Ємець
Влітку 1916 року, довідавшись, що в Геленджику відпочиває засновник Першої кубанської школи бандуристів Василь Ємець, Михайло із гуртом козацької молоді пройшов пішки близько 40 кілометрів через гори, щоб почути бандуру майстра.

Збереглася унікальна фотографія: на березі моря сидить із бандурою студент Московського університету Василь Ємець, а навколо нього - учнівська та студентська молодь у кашкетах та три молоді жінки в очіпках. Крайній праворуч у вишиванці сидить на піску, випрямивши спину, Михайло Теліга.

Ось як згадував той щасливий день Василь Ємець: "За погідного підвечір'я й теплої чарівної місячної ночі, довго тоді дзвеніли струни моєї бандури та довго лунали козацькі пісні. Слухало їх і Чорне море, на якому гуляли колись запорозькі байдаки. Слухала їх і літниськова молодь, що вийшла на прохід понад морем. Уже вкоротці вона почала зупинятись, а далі порозсідалась на горбках і скелях. Дівчата у білих сукнях, немов великі білі цвіти, особливо відбивали на собі місячне сяйво! Більшими скупченнями, чи окремими закоханими парами, мабуть, слухали б вони бандуру й до самого ранку! Незабутня ніч..." 10.

Незабутньою стала вона і для п'ятнадцятилітнього Михайла Теліги…

Українська революція на Кубані

Під час літніх вакацій 1916 року він пройшов курс навчання в Другій кубанській кобзарській школі, якою керував Олексій Обабко. Грав Михайло на діатонічній бандурі київського майстра Антонія Паплинського 11.

У лютому 1917 р. вибухнула революція.

Михайло вже тоді розумів значення революції. В його уяві повставала вільна Велика Соборна Україна від Сяну аж по Кавказ. Він захоплювався вістками про революцію в Україні. Щоб стежити за подіями, разом із товаришами почав передплачувати з Києва газету "Нова Рада" та катеринославські "Просвітянські вісті" 12.

Революція наповнила життя Михайла Теліги новим сенсом.

Одного разу в Катеринодарі була якась революційна маніфестація. Військово-фельдшерська школа брала в ній участь. Михайло і його товариші вирішили продемонструвати свою національну свідомість. "Демонструвати мали українським прапором та українськими революційними піснями.

Замовили великий жовто-блакитний прапор. Крім того, всі начепили на груди маленькі прапорці. Прапор доручили нести Михайлові.

Вирушили. Натовп був дуже здивований жовто-блакитними прапорами. За юнаками бігла юрба людей. Перехожі все допитувалась, що це за прапор?" Юнаки з гордістю відповідали:

- Це наш національний - український прапор.

Очевидно, їх мало хто розумів.

Проте, час од часу з натовпу лунали вигуки:

- Да здравстуєт національноє самоопрєдєлєніє!

Юнаки з ентузіазмом відповідали:

- Слава!...

"Незабаром утворилась Кубанська Національна Рада, - згадував Михайло Теліга. - Скільки чудових промов виголошувалось на зборах тієї Ради! Які намічались плани праці! Яке було захоплення національним питанням!

Рада оголосила збірку пожертв на Кубанський національний фонд. Видрукували відповідні книжечки й почалася збірка по цілій Кубанщині... Я також мав книжку на внесок пожертв. Збирав їх дуже енергійно. Пам'ятаю, що козак моєї станиці, батько відомого кубанського національного діяча Яким Безкровний, дав на Національний фонд сто карбованців. У той час це були великі гроші" 13.

Михайло жив змістовним життям. Був він причетний і до створення "Українського товариства середньошкільників". Завдяки цьому товариству українська ідея ширилась у масах молоді. Дуже важливо, що керівництво товариства не робило різниці між українцями - козаками й городовиками, які прийшли на Кубанщину з України пізніше і затримали за собою стару свою назву "городового козацтва".

Влітку 1917 р. в Катеринодарі відкрились курси українознавства для вчителів. Кубанська Національна Рада запросила для цих курсів викладачів з Великої України. Було ухвалено українізувати всі школи. Дещо в цьому напрямку було зроблено. Принаймні, в рідній станиці Михайла Теліги Охтирській з осені 1917 р. викладання у школах велося українською мовою. А 1918 р. в Охтирській завдяки старанням члена Законодавчої ради Кузьми Безкровного була відкрита перша на Кубані українська гімназія. Збулась давня мрія Кузьми Безкровного - щоб українські діти могли на рідній землі отримати освіту українською мовою... Тепер місцевим українцям не було вже потреби відсилати своїх дітей на навчання до Австро-Угорщини - адже саме так зробив свого часу Кузьма Безкровний: прагнучи, щоб його діти отримали освіту українською мовою, він послав їх навчатися на інший край української землі - до українського ліцею далекого Перемишля.

В Охтирській було засноване також і товариство "Просвіта". Воно придбало чимало книжок та передплачувало українські газети. Взагалі, рідна станиця Михайла Теліги була під національним поглядом найбільш свідомою зі всіх кубанських станиць - і не дивно, адже тут проживали Яким та Кузьма Безкровні, великі українські патріоти Кубані, а отаманом станиці був свідомий українець Яків Теліга, батько Михайла.

Характерний такий випадок: станичне начальство Охтирської наказало зійтись народу до присяги Тимчасовому урядові. Люди зійшлися. Виставивши жовто-блакитний прапор, попередили, що присягатимуть тільки під ним. Так під жовто-блакитним прапором і присягали. "Присяга була тільки між іншим, а ті сходини були використані більш для промов, скерованих на національне освідомлення" 14.

Українське життя Кубані набирало сил: в Катеринодарі почала виходили газета "Чорноморець", відчинилась ще одна українська книгарня - під вивіскою "Слово". Національна Рада розпочала друк українських книжок, у тому числі й підручників для початкових шкіл. У великій кількості українські активісти друкували Універсали Центральної Ради і розповсюджували в народних масах. Таким чином, відновлювався втрачений зв'язок між українськими землями.

До речі, катеринодарські українці подарували Першому гайдамацькому куреню, що утворився в Одесі, ікону, копію запорозької січової ікони - Святої Покрови.

Це були щасливі дні національного пробудження Кубані.

"Дуже пишно почала цвісти Кубанщина, - писав Михайло Теліга. - Та недовго. Лютий московський хижак обступив Кубанщину з усіх боків і почав натискати, що мав сили. Ворог почав правити перемогу. Багато вигинуло тоді української інтелігенції на Кубанщині. Загинув навіть редактор "Чорноморця"... вічної пам'яті В. Чепелянський - пухом земля йому...

За московсько-большевицької навали національний рух майже припинився...

В часі тієї неволі цікава ширилась чутка між народом. Почали казати, що Кубанщину йдуть визволяти гайдамаки. Не розумію, яким способом народна уява малювала гайдамацтво якраз таким, яким воно й було щодо зовнішнього вигляду. Оповідали, що гайдамаки - в червоних широких штанях, з оселедцями і в шапках зі шликами" 15.

Ці надії були небезпідставні, адже в планах Гетьмана України Павла Скоропадського була висадка військового десанту на Кубані - Запорозької дивізії Зураба Натієва, до речі, уродженця Кавказу. Формував гетьман й інші частини для висилки на Кубань, зокрема у Бердичеві Чорноморський кіш на чолі з кубанським козаком станиці Кримської полковником Костянтином Блохіним (справжнє прізвище Блоха). На жаль, плани гетьмана не були реалізовані через саботаж російських агентів у військовому відомстві Української держави.

Після більшовиків заявились на Кубань білогвардійці. І почали систематично нищити все, що було українське. Денікінці винищили багато нашого свідомого громадянства.

Михайло Теліга не міг спокійно реагувати на всі ці безчинства... Та й вік у нього був такий, що "мусив бути десь у війську". І став він думати над тим, як вибратись на Україну. Тоді було йому неповних 18 років... Юний український патріот дійшов такого висновку: "Як маю десь і за щось... покласти своє життя, так подамся я туди, де буде за що вмерти, тобто на Україну, в українське військо" 16.

На Великій Україні

Батьки з розумінням поставились до вибору свого сина. Й у серпні 1918 р. сімнадцятилітній юнак назавжди залишив свою Батьківщину. По дорозі на Велику Україну заїхав до Катеринодара, дістав від голови Кубанської крайової ради Луки Бича посвідчення про свою особу. З цим посвідченням та "святою вірою в українську ідею" Михайло Теліга покинув Кубанщину і подався туди, де, як сам собі казав, "кувалась Велика Українська Державність!.." На Україні він "знайшов те, чого шукав, - знайшов справжню кузню. Огненна (то) була кузня!.." 17.

Щоправда, спочатку Михайло Теліга встиг насолодитися творчою працею в Кобзарському хорі Василя Ємця. Разом із кубанським бандуристом Федором Дібровою Теліга став учасником та співтворцем Кобзарського хору і його тріумфальних виступів у Києві.

3 листопада 1918 р. у Києві в переповненому театрі Берґоньє (тепер театр ім. Лесі Українки) відбувся перший прилюдний концерт Кобзарського хору. "Козацький похід", "Про Морозенка", "Та літав орел", "Дума про смерть козака-бандурника", "Гей, на горі та женці жнуть", "Я сьогодні щось дуже сумую", "Ми - гайдамаки" та багато інших пісень і дум проспівали в той вечір кобзарі. Публіка палко вітала Кобзарський хор.

Потім були гучні виступи в Українському робітничому домі, Купецькому зібранні, Українському молодому театрі Леся Курбаса, що був по вінця набитий військовими...

Коли до влади прийшла Директорія, Кобзарський хор виступив у великій залі міністерства Народної освіти - на бенкеті Директорії, потім виступав для Українського козацтва - на Печерську, в Олексіївському парку, в Луцьких казармах, де були розташовані Січові стрільці. Полковник Василь Кучабський від імені стрілецтва вітав кобзарів. У своїй промові він ставив зіграність хору в приклад вояцтву, кажучи, що, коли вояки будуть змагатись за Україну душа в душу, нога в ногу "отак карно, як карно, струна в струну, продзвеніли бандури та пролунали голоси кобзарів - можемо бути певні, що воля України буде забезпечена" 18.

Велика заслуга у тріумфі Кобзарського хору належала й кубанцю Михайлові Телізі. Не даремно Василь Ємець називав його "одним із ліпших членів... київської Капели кобзарів" 19.

Та до Києва підступала вже більшовицька орда... Михайло Теліга змушений був залишити Київ разом із українським військом.

В Армії УНР

Про цей період у житті Михайла Теліги відомо не багато, тому незвичайно цінним є спогад Сергія Литвиненка, автора надмогильного пам'ятника Іванові Франкові на Личаківському кладовищі у Львові.

"Було це весною 1919 року, - згадував Сергій Литвиненко. - Був прекрасний сонячний день, що пройшов незауважений у тяжкому бою з матросами, а надвечір, підтримуваний санітаром, я шкутильгав у напрямі недалекого лісу, куди вже не долітали ворожі стрільна.

Здалека видно було під першими деревами лісу невеличку купку людей, а над ними, причеплена до гілячки дерева, повівала біла хоруговка з червоним хрестом.

Це (був) перев'язочний пункт нашого куреня...

Поміж деревами лежать і сидять ранені... Над одним пораненим - похилена військова постать із червоним хрестом на рукаві. Це лікар. Єдиний чоловік на цілу громаду, до якого зійшлись усі зі своїми болями і стражданнями.

Лише один він та два, вже літні, санітари. Як же він один усім допоможе?

В цей момент лікар швидко встає і підходить до другого раненого, і тоді я побачив його обличчя. Боже, та це ж хлопчик. Не більше 19 літ. І у його руках доля оцих десятків тяжко- і легше покалічених людей? Неможливо!

Бідні ми! І на саму цю думку рана з подвійною силою заболіла. Знесилений присів на землю та критично приглядався (до) праці того "молокососа". А він кидався… від хворого до хворого, м'яким... а водночас рішучим, не допускаючим сумніву, голосом кидав короткі накази хворим і санітарам.

Блискавичними рухами щось робив, після чого хворі переставали стогнати, і кидався далі. Не довше, як по півгодині, моя скептична посмішка зникла... (і) перемінилась на подив, а... після того, як він тонкими ніжними пальцями (зробив) мені перев'язку, я вже був ним захоплений.

- Хто це такий? - питаю...

- Та це вчора ввечері прислали нам зі штабу "хвершала". Теліга Михайло зветься.

Тим часом бій пригасав... - продовжував свою оповідь Сергій Литвиненко. - Недалеко від брезентового санітарного шатра на тлі зануреного в тінях лісу, облита ясним місячним сяйвом незабутня картина: довкола грубого пня в мальовничих позах лежать та сидять козаки: дехто скинув шапку і місяць вилискує на голених головах, кидаючи тінь на обличчя від пишних "оселедців". Інший розкинувся горілиць і пильно вдивляється в небо, неначе зорі рахує, а... деякі похилили голови на схрещені долоні, сперті на цівках рушниць. На пеньку сидить... юнак. На колінах... бандура.
Навкруги ідеальна тиша, в яку вкрадаються лагідні скарги бандури і ніжний, ліричний тенор, що співає думу про Байду.

Пальці ритмічними рухами посуваються по струнах. Юне гарне обличчя з чепурною, по-козацьки постриженою чуприною... осяяне місячним світлом, видається нереальним... надприроднім.

Задивлені в далечінь сірі очі, якби бачили все те, що кажуть слова думи. А кажуть вони про лицарів козацької доби, про велич і потугу козацького духу, про безмежну любов до Батьківщини...

Звуки пісні далеко не розходяться, бо гурт слухачів поквапно ловить їх серцем і душею, ховає десь глибоко і далі не пускає.

Це молодий фельдшер Михайло Теліга старими думами будив до чину дітей українського відродження.

Майже три місяці Теліга був при нашій частині і за цей час своєю ніжною, лагідною вдачею, веселими, влучними дотепами, сердечним піклуванням про ранених... до того (ж), великою відвагою в боях полонив серця всієї нашої частини без винятку, а я особисто мав щастя стати його побратимом" 20.

Наприкінці 1919 р. Михайло Теліга разом із рештками Армії УНР пережив весь жах "трикутника смерті". У 1920 р. він навчався у Спільній юнацькій школі в Кам'янець-Подільському. Якийсь час був він і ад'ютантом Головного Отамана Симона Петлюри...

Після остаточної поразки Армії УНР Михайло Теліга був інтернований до польського табору в м. Каліші. Слід сказати, що табір у Каліші мав чи не найкращу серед інших таборів побутову базу. Непогані умови життя сприяли тому, що українське культурне життя тут забуяло: вже від січня 1921 р. в таборі почалось викладання для вояків географії, історії України, історії української літератури, військової етики, гігієни, статистики, зоології, читалися лекції про національне питання та актуальні суспільні проблеми. Відкрилися школа грамоти, бібліотека з читальнею, гімназія ім. Тараса Шевченка. Видавалося багато газет, а саме: "Залізний стрілець", "Літературно-військовий вісник", "Нове слово", "Джерело", "За дротом", "Табор", "За Україну", "Військовий вісник", "Вісник Спілки лікарських помічників на еміграції" та інші. Було створено феноменальний старшинський хор 3-ї Залізної дивізії під проводом сотника М. Кальмуцького, три оркестри, "Товариство відродження українського танку" на чолі з сотником Василем Авраменком, який вчив танцювати в таборі понад тисячу вояків. А були ще чудовий хор 2-ї Волинської дивізії та славнозвісний хор сотника Дмитра Котка 21. У художній самодіяльності брав участь і Михайло Теліга. Збереглася фотографія групи українських емігрантів каліського табору: на передньому плані в центрі сидить Михайло Теліга у вишиванці та з бандурою.

Спільну юнацьку школу закінчив Михайло вже в таборі - 28 квітня 1922 року. Його учителями були Генерального штабу генерали-хорунжі Сергій Дядюша, Сергій Кульжинський, Всеволод Змієнко та генерал-хорунжий Олександр Козьма. Колектив педагогів намагався виховати не тільки освіченого, а й національно-свідомого старшину. Так що військову освіту отримав Михайло Теліга добру. Та жага знань не була вдоволена, і вже 1 червня 1922 р. він поступає в українську гімназію ім. Тараса Шевченка в тому ж таки каліському таборі.

Гімназія була заснована з ініціативи генерала-хорунжого Армії УНР Олександра Загродського. Викладали в ній видатні військові - Олександр Козьма та Павло Шандрук, полковники, підполковники, сотники Армії УНР. Слід зазначити, що на відкритті гімназії до присутніх із палким словом звернувся професор Іван Фещенко-Чопівський. Його промова про роль патріотичних кадрів у майбутній українській державі стала дороговказом і для учнів, і для викладачів протягом усього періоду навчання 22.

На Лемківщині

У березні 1924 р. серед перших 17 випускників Михайло Теліга отримав гімназійний диплом. У тому ж таки 1924-му вийшов із табору. Якийсь час заробляв на проживання концертами. Про один із його виступів - у лемківському місті Криниця - зберігся спогад. "Концерт був імпозантний, - згадував Сергій Литвиненко. - У великій, дуже гарній залі кургавзу не було ні одного порожнього місця. Слухачі, серед яких українців із Криниці та околиці було яких 20%, решта - поляки, вітали бандуриста одностайно дуже прихильно. Не одну думу приходилось йому виконувати по два, а то й по три рази, а при кінці програми прямо не дозволили зійти йому зі сцени, домагаючись ще і ще. Звідкілясь появилася маса квітів, якими дослівно закидали Михайла… Грав і співав Михайло прекрасно… Ну, та й сама постать. Стрункий, вище середнього зросту, з гарним, ніжним обличчям і прекрасними руками, одягнений в ефектний народний одяг… Жіночі серця танули.

Одним словом, успіх був такий великий, що управа кургавзу зразу ж по концерті просила Михайла залишитись на завтра... Михайло Теліга згодився і на другий день відбувся знову концерт, із таким же успіхом…" 23.

Потім Сергій Литвиненко запросив Михайла до Нового Санчу, де вони провели кілька щасливих днів у спогадах та мріях про повернення на Батьківщину. Вони вірили у відновлення Визвольної боротьби і "здобуття назавжди Золотоверхої Столиці", ба більше, урочистого в'їзду на Кубань, яку Теліга "не бачив інакше, як лише в Україні". Юнаки мріяли про створення сильної української армії, в лави якої знову готові були стати. Свого особистого життя поза військом вони не уявляли. Особисте життя мусило початися лише після здобуття Української держави 24.

А ще мріяв Теліга про навчання в Київському медичному інституті. Та шлях на Батьківщину було закрито… Тому Михайло вирішив продовжити навчання в Подебрадській господарчій академії - великому осередку українського життя в Чехословаччині.

17 червня 1924 р. з табору в Каліші Михайло Теліга вислав заяву до Української господарської академії. Отримавши невдовзі дозвіл на перебування в Чехословаччині, він виїхав до курортного містечка Подебради.

Подебради

Академія розмістилась у старовинному замку короля Юрія Подебрадського над річкою Лабою. Свій життєпис академія вела від 19 травня 1922 р. Її батьком був Микита Шаповал, колишній член Центральної Ради та міністр уряду УНР. Від 1921 р. Микита Шаповал очолював Український громадський комітет у Чехії, який і став ініціатором створення Української господарської академії.

Перший набір становив 220 слухачів. Навчалися тут майже виключно українці, переважно учасники Визвольних змагань, емігранти з Совєтського Союзу, Галичини та Закарпатської України. Професорсько-викладацький склад був переважно український. Фінансувалася академія міністерством землеробства Чехословаччини. "Головним завданням у програмі академії була підготовка керівних кадрів для майбутньої "Української Самостійної держави" 25...

Слухачі академії в більшості своїй були українськими патріотами. Впродовж навчання в їхню свідомість професорсько-викладацький склад впроваджував думку про неминучість створення української держави. Першим ректором академії був професор Іван Шовгенів.

Голова Українського громадського комітету Микита Шаповал часто приїжджав із Праги до академії. Багатьом слухачам запам'ятався його заклик спішити вчитися, "а то скоро вас покличе Батьківщина" 26.

15 жовтня 1924 р. Михайла Телігу було прийнято до академії. Почалося студентське життя. Це були щасливі роки, - хоч і на чужині, та серед своїх людей - однодумців, палких українських патріотів. Багато було тут і земляків-кубанців. У Подебрадах жили і навчалися видатні особистості - Євген Маланюк, Олекса Алмазов, Леонід Мосендз, Микола Сціборський, Василь Авраменко, Платонида Щуровська-Росеневич. Познайомився тут Михайло Теліга і з юною Лєною Шовгенів - своєю майбутньою дружиною.

Слід сказати, що Лєна Шовгенів, дочка ректора Подебрадської академії, народилася під Москвою, виросла в російськомовному імперському середовищі, й, зрозуміло, своєї долі з Україною не пов'язувала, навіть не уявляла, що це таке - Україна. України вона не знала і спізнала її смак лише на еміграції. За її власним визначенням, вона потрапила не лише в Європу, але й до абстрактного царства Петлюри, що говорило на "мові" і було за "самостійну"... 27 (А) опинившись у Подебрадах, - розповідала Олена, - я була приголомшена, що мій власний батько, відомий і заслужений, справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгенів, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають "на мові" і де на стінах висять портрети Петлюри" 28.

Та середовище робить дива... І Лєна Шовгенова зацікавились українцями та їхньою культурою, історією Визвольних змагань... А потім і закохалася в український народ... Та в окремих його представників.

Познайомилися Михайло і Олена на концерті в Студентському домі в Празі в грудні 1924 року. Концерт організував освітянин Євген Вировий із Катеринослава, а Олена була чи не найактивнішою помічницею Вирового в організації концерту. Михайло Теліга на тому вечорі грав на бандурі. Подруга Олени Зоя Плітас, перша дружина Євгена Маланюка, казала, що "найбільшою нагородою для Лєночки за її віддану працю... було знайомство з Михайлом Телігою..." 29.

Та Олена продовжувала говорити російською мовою, чим неприємно дивувала студентів... І Михайло Теліга разом із Василем Куриленком, Леонідом Мосендзом та іншими взялися вивчити Лєну на українку. "Найзаповзятіше взявся за це кубанець, бандурист Михайло Теліга", - свідчила Наталя Лівицька-Холодна 30.

Та все ж найбільше допомогли в перевтілені Лени Шовгенів російські шовіністи. Ось як вона розповідала про цей визначальний випадок у своєму житті письменнику Уласові Самчукові:

"Це було на великому балі... на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів... Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Не відомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими - "залізяку на пузяку", "собачій язик"... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мене дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: "Ви хами! Та собача мова - моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!" Я круто повернулася, і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала... говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії" 31.

Зрозуміло, що ні з того, ні з сього Лєна так відреагувати не могла. Очевидно, тут зіграла роль попередня праця з нею Михайла Теліги, Леоніда Мосендза та юного поета Василя Куриленка. Та що говорити, коли вона закохалася в кубанського козака-бандуриста - ідеального українця...

Не встояв перед чарами прекрасної дитини-жінки і Михайло Теліга, порушивши свою обітницю, - що його особисте життя мусило початися лише після здобуття Української держави.

Історія кохання й смерті Михайла та Олени
Олена Теліга
Олена Теліга
"Михайлику єдиний, зустріч моя найсвітліша! Яке ж щастя, (що) я зустрілася з Вами, - так писала 30 квітня 1925 р. Олена Шовгенів своєму коханому - Михайлові Телізі. - Тепер, що зі мною не буде, я завжди буду знати, що є на світі люди такі, як Ви. Не пошлі, не порожні - (а) милі, милі..." Далі Олена Шовгенів зазначала, що вся її родина - "мого єдиного Михайлика виключно поважає і на рідкість довіряє (йому)".

Та в тому ж листі Олена Шовгенів попереджає свого майбутнього чоловіка: "Любов свобідна", Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого... Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, "фліртуйте". І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не "каторга єгипетська", не обов'язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов не можлива без повного цілком довір'я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас - ЄДИНА" 32.

Як виглядає, Михайло не встояв перед поетичною і темпераментною натурою Олени, її глибоким альтовим голосом, виразними вустами і живими очима, "що вміли кидати блискавиці" 33. І погодився на такі умови.

1 серпня 1926 р. вони одружилися. Вінчання відбулося у євангельській церкві за православним обрядом.

На весіллі молода з молодим танцювали козачок... "Оцей спільний "Козачок" молодої, стрункої пари був видовищем, що його так легко не можна забути!", - писала подруга Олени Зоя Плітас 34.

Очевидно, як чоловікові чарівної дружини, в яку закохувалися майже всі чоловіки, Михайлові було нелегко. Тим більше, що Олена багатьом "роздавала без міри жіночу ніжність" 35: "комусь там дотик, комусь гарячий сміх".

Та не тільки в Олену закохувались, вона теж закохувалась, принаймні, захоплювалась. Так, попри свою любов до Михайла, Олена Теліга відчувала "сильне і глибоке почуття" до Дмитра Донцова... 36.

Михайло Теліга став солістом Другої капели бандуристів Василя Ємця. Як кобзар, він брав участь у різних українських імпрезах - у Празі, Подебрадах, пізніше Варшаві, виступав перед студентами Волині, Галичини, Закарпаття, Лемківщини. Відомо, що він був автором інструментальних п'єс "Виклик" і "Кужель", автором обробок пісень "Вийди, Грицю, на улицю", "Гей, видно село", "Ой на горі та женці жнуть", "Тарасова ніч", "Про смерть козака", "Пісні про Максима Залізняка" і танку "Козак".

"Його, мабуть, чи не найбільш улюбленою піснею була пісня "Про Максима Залізняка", - згадував керівник капели бандуристів Василь Ємець і зазначав, що Михайло Теліга як людина мав "веселу, симпатичну вдачу", тому й був загальним улюбленцем 37.

Дружина Дмитра Донцова Марія Бачинська називала Михайла "джентльменом старої школи... (який) сам себе відсував на другий план", завжди будучи готовий "послужити своїй дамі". Звертала вона увагу й на те, що Михайло був "діловитий, зрівноважений, практичний", вмів "порадити й зарадити"… 38.

1929 року Михайло закінчив Українську господарську академію, здобувши фах інженера-лісівника. Восени того ж року подружжя виїхало до Варшави.

"Польща зустріла Теліг непривітно, - писала дослідниця життя і творчості Олени Теліги професор Надія Миронець. - Роботу знайти було важко. Почалось емігрантське життя "бездомних волоцюг" із щоденним пошуком роботи... За горло стискав "тяжких турбот ржавіючий ланцюг". Тримала лише взаємна любов молодого подружжя, готовність перебороти будь-які труднощі..." 39.

Заробляючи на хліб насущний, Олена не один раз танцювала під бандуру чоловіка, розважаючи польську публіку. Доводилось працювати в магазині одягу моделлю, часом по декілька годин стояти перед кравчинями в одній комбінації. Та найгірше було не мати жодної праці. Таке траплялося часто.

На початку 1930-х рр. Михайло влаштувався землеміром у польському селі Желязна Жондова. Олена лишилися у Варшаві. На літо приїжджала до чоловіка. Три літа в с. Желязна Жондова не були найщасливішими в їхньому житті. Михайло цілий день працював, приходив пізно... Часто хворів... Антисанітарія, вологий, холодний клімат... Гнітило й гоноровите міщанське середовище... За визнанням Олени Теліги, в селі не було жодної близької "чи хоч зичливої людини", навпаки, атмосфера створилася "непривітна, ворожа і понижуюча". Про тих людей, які контактували з Телігами, Олена написала: "Як на зло, всі ці люди надзвичайно не цікаві: нічого не читали, нічого не бачили і ніколи не думали!" 40.

Що казати, жили Теліги в цей час у злиднях й тузі за рідним краєм. До того ж, польські міщани дивилися на Теліг згори, "як на нижчих істот, бо чим же ми можемо їм заімпонувати? - зазначала Олена Теліга. - Що з того, що Міша - інженер, який блискуче вчився, якщо він дістає таку мізерну платню?.. Це ж польки, які не оцінять моїх добрих душевних чи розумових якостей, але побачать, що я маю лише дві, та й то не модних, сукні, Міша ходить у латаних черевиках, і ми не маємо шикарного сервізу" 41.

Михайло Теліга був пригнічений таким життям і лише в дружині знаходив підтримку й заспокоєння" 42. Нарешті йому вдалося знайти іншу роботу - він став спеціалістом з оцінки дерева для шпал на польській залізниці. Таким чином, вдалося вирватися з непривітного польського села Желязна Жондова.

1939 року подружжя Теліг перебирається до Кракова. Жили в маленькій кімнаті при театральній студії. До кімнати треба було пробиратись через зал для вправ танцюристів. Зрозуміло, що в їхній кімнатні все гуло і тряслося...

"Емігрантське життя далеко не розкішно складається... - зазначала Марія Бачинська-Донцова. - (Та) все пережили Теліги дружньо..." 43.

Влітку 1941 р. в Кракові в німецькій кав'ярні випадково зустрілися Василь Іванис (останній прем'єр кубанського уряду) та Олена Теліга, на той час вже відома українська поетеса і діяч ОУН. Привітавшись, Олена почала хвалитися, що днями їде до Києва. Василь Іванис кинув:

- Чого Вас туди несе? Хочете гострішого почуття? А може статися, що й голову стратите... - а потім, вже жартома додав, - ну, за Вас мені байдуже, я боюся за Михайла. Він порядний інженер та ще й кубанець, а поплентається за Вами і згине...

Олена, жартуючи, пригрозила пальцем і відказала:

- Як Ви так кажете, то обов'язково намовлю й Михайла їхати.

Олег Ольжич, що був присутній під час розмови, сидів і усміхався. Нарешті промовив:

- Коли є потреба, то муситься виконати... 44.

До Києва Олена мала виїхати разом з Уласом Самчуком. Він залишив про цю поїздку цікавий спогад під назвою "Побачимось у Києві".

"Пан Михайло помагає Олені збиратись, - оповідав Улас Самчук. - Він купив торбину і вкладає, що може влізти. Легенькі сукні, дещо (з) білизни, целюлозний дощовик, парасольку. Постійно бурчить:

- І де вона то діла? Але нічого не згуби!

Олена сидить на табуретці, руки на колінах, киває головою - посміхається. Вона знає, що все буде знайдене і вложене. (Михайло) не забуде нічого.

- Я йду, - писав Улас Самчук, - до маленької кімнати побіч їдальні і лягаю... Ще довго чую крізь двері:

- І де вона ото подіне..." 45.

Вранці вони вже всі - на головному вокзалі Кракова. На прощання Михайло ще раз звертається до Уласа:

- Ви вже її припильнуйте. Ви ж знаєте її. Все згубить.

- Припильную, пане Михайле! - замість Самчука відповідає Олена і поблажливо посміхається.

- А ти пиши! - наказує Михайло. - Скрізь пиши. Де тільки можеш. Передавай людьми, як не буде пошти.

Час, відведений на прощання, швидко спливає.

- Ну, Оленочко! Будьмо! - каже Михайло. - Побачимось... у Києві! - і його уста помітно затремтіли 46...

Прямуючи до золотоверхої столиці, Олена Теліга виконала наказ чоловіка і весь час писала йому листи. В одному з них, із Рівного Олена висловлювала віру, що вони зустрінуться живі й здорові та заживуть знову разом. "Пам'ятай одне, - казала Олена,- яка я не є, але я тебе, рідного, дуже і дуже люблю і життя без тебе не уявляю" 47.
Наприкінці листопада 1941 р. Михайло Теліга слідом за своєю дружиною прибув до окупованого німцями Києва.

Жили вони на вулиці Короленка, потім переїхали на Караваєвську в дім "Комуніста". Будинок не мав печей, бо був пристосований до центрального опалення. Та коли опалення включили, почали лопати труби й будинок знову став охолоджуватися. Потім із цієї ж причини відключили воду, а за нею - і світло. Але подружжя трималось, більше того, їхня квартира завжди була наповнена дзвінким сміхом Олени 48.

7 лютого 1942 р. в Києві було арештовано понад 200 свідомих українців. Стало зрозуміло, що далі в столиці лишатися небезпечно. Олег Ольжич наказав готуватися до виїзду. Та Олена рішуче відповіла:

- Я з Києва вдруге не виїду!..

Коли Ольжич зробив ще одну спробу переконати її негайно виїхати з Києва, вона сказала, що жінки вміють вмирати не гірше від чоловіків...

Арештували Теліг 9 лютого 1942 р., в Спілці письменників, на Трьохсвятительській, 23 (нині Десятинна, 9) - разом із багатьма іншими українцями, які в той день заходили у справах до Спілки. О 15.00 годині німці заявили: хто не належить до Спілки, може йти додому. Один із письменників вислизнув із приміщення, а Михайло, хоч письменником не був, із солідарності з дружиною, залишився... По-іншому вчинити він не міг, адже саме він "гартував її волю, вчив ненависті до ворогів і любові до розп'ятого краю" 49.

Під час арешту і короткого ув'язнення обоє поводилися мужньо...Однієї ночі, в середині лютого, під ранок, у в'язничних коридорах зчинився рух. В'язниця насторожилась. Раптом почувся крик:

- Хто вийде живим, скажіть, що гестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані!

Почулись крики катів, посипались удари, загриміли двері... Раптом все стихло... 50.

Вони його не різали
Й на часті не рвали, -
Вони з його, молодого,
Живцем серце видирали.


Хто знав, що оці слова з "Думи про Морозенка", яку Михайло вперше почув від кобзаря Байди-Суховія в Катеринодарі в далекому 1915 р., стануть пророчими?

Гідно прийняла смерть і Олена Теліга. Один із катів висловився так:

- Я ще не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка 51.

Теліги прийняли "смерть гарячу", бо рішуче не погоджувались на "зимне умирання"... Та завершити хочу не розповіддю про героїчну смерть подружжя Теліг. Наостанок хотів би пригадати, як Михайло, уродженець Кубані - крайньої східної околиці України, творив у 1920-х рр. українське життя на крайньому заході української землі - на Лемківщині. "Треба сказати, - розповідав товариш Михайла Сергій Литвиненко, - що слова Україна, українці, які раз-у-раз лунали в Михайлових думах, були ще тоді на Лемківщині не тільки не популярні, а навіть ворожі... це були синоніми зради всього "руського". Однак… враження в селян (від кобзи) було таке сильне, що коли під кінець першої частини Михайло проспівав думу про зруйнування Січі... то половина залу ридала повним голосом. Коли ж на закінчення… концерту (Теліга) проспівав думу про Головного Отамана Симона Петлюру, де теж ясно сказано про боротьбу з московською комуною, то зал гримів від оплесків та вигуків захоплення. А коли після концерту (ми) пішли… на вечерю… - продовжував Литвиненко, - то за нами йшов цілий гурт селян..." Вони розсілися на широкій веранді приходства і терпляче очікували доки повечеряє "пан-господин" і по вечері ще щось заграє. І Михайло мусив грати. До кожної думи давав пояснення. Цей позаплановий концерт тривав довше, як попередній, десь до 12 години ночі, "а слухачами було ціле село, дослівно ціле село". По одному, по двох, маленькими групками селяни сходились, залягаючи широким півколом довкола ґанку 52.

Надворі було цілком темно. Лише з одного вікна плебанії падав сніп світла на кілька облич. Решти не видно, "а тиша така, що враження повного безлюддя". Лише коли-не-коли спалахне то в одному, то іншому місці вогник цигарки, інколи вирветься чийсь схлип або зітхання.

А Михайло грав.

"Багато разів перед тим, багато разів і після того доводилось чути мені від нього ці самі думи, але такого виконання ні в нього, ні в іншого кобзаря вже не довелось чути і ледве чи почую коли. То співав не кобзар, то співав пророк... Він гримів, він плакав, він просив. А все це разом робило могутнє враження. Воно йшло глибоко в серця, могутньою силою поширювалось у найглибші кутики душі й випирало десятиліттями штучно плекані москвофільські доктрини, наполегливо вкладені туди за московські рублі різними прихвоснями" 53.

Враження від гри Михайла було настільки сильне й через 20 р. його пам'ятали. Коли Сергій Литвиненко, у 1943 р. потрапив знову в це лемківське село, то лемки, вже тепер свідомі українські патріоти, питали: "Де той пан бандурист, що так файно співав та грав, що з ним є?" А довідавшись про трагічну долю Михайла Теліги, тяжко зітхали та стискали вуста.

А ми, шановні читачі, усміхнемося - радісно й тужливо - що в історії нашого народу був такий прекрасний козак - воїн-бандурист Михайло Теліга, серед багатьох творінь якого височіє й велична постать його дружини - "поетки вогняних меж", мужнього громадського діяча, елегантної і веселої жінки Олени Теліги, якій він допоміг повернутися з білоросійського табору до українського народу і стати одним із прекрасних уособлень нашої Батьківщини.

"Українська нація потребує твердих людей, що вміють жити, творити і вмирати для своєї Батьківщини", - так писала Олена Теліга в статті "Прапори духу". Вона та її чоловік - кубанський козак Михайло Теліга - й були саме такими твердими людьми, що жили, творили і вмерли за Батьківщину.

Як добре, що у нас є ким пишатися і з кого брати приклад.

Джерела

1, 51. Михайло Теліга - кубанський козак-бандурист. Бандура. - № 57 - 58. - 1996. - Липень - жовтень. - С. 50 - 52.

2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 12, 14, 15, 16, 17. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 20 - 29.

10, 18, 19, 37. Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. - Голлівуд (США) - Торонто, 1961. - С. 56, 368.

11. Нирко О. Неповний список репресованих кобзарів-бандуристів Кубані // Польовий Р. Кубанська Україна. - Київ: Діокор, 2002. - С.194.

20, 23, 24, 52, 53. Литвиненко С. Зустріч з Михайлом Телігою // Олена Теліга. Збірник. Детройт - Нью-Йорк - Париж: видання Українського золотого хреста в США, 1977. - С. 319 - 325.

21, 22. Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі. 1920 - 1939. - Львів: 2000. - С.108 - 110, 116, 118.

25. ДА СБУ, архів 51141, 74412 ФП, арк. 21.

26. ДА СБУ, архів 51141, 74412 ФП, арк. 88 зв.

27, 28, 31. Самчук У. На білому коні. - Вінніпег, 1972. - С. 75 - 77.

29, 34. Плітас З. Із юних стріч // Олена Теліга. Збірник. Детройт - Нью-Йорк - Париж: видання Українського золотого хреста в США, 1977. - С. 340 - 343.

30. Лівицька-Холодна Н. Спомин про короткий період життя Олени Теліги // Сучасність. - 1990. - № 10. - С. 81.

32. Самчук У. На коні вороному. Спомини і враження. - Вінніпег, 1975. - С. 90 - 91.

33, 35, 38, 43. Бачинська-Донцова М. Теліги (Жмут спогадів). - Олена Теліга. О краю мій... - Київ: в-во ім. Олени Теліги, 1999. - С. 215 - 226.

36. Олена Теліга. О краю мій... - Київ: в-во ім. Олени Теліги, 1999. - С. 67 - 68.

39, 40, 41, 42. Миронець Н. І злитись знову зі своїм народом. Біографічний нарис. Олена Теліга. О краю мій... Київ: в-во ім. Олени Теліги, 1999. - С. 352, 357 - 358.

44. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Новий Ульм, 1965. - Кн. V. - С. 234.

45, 46. Самчук У. Побачимось у Києві (З "Записок не політика") // Олена Теліга. Збірник. Детройт - Нью-Йорк - Париж: видання Українського золотого хреста в США, 1977. - С. 346 - 348

47. Самчук У. На білому коні. - Вінніпег, 1972. - С. 233 - 234.

48, 49, 50. Жданович О. Останні дні Олени Теліги // Олена Теліга. Збірник. Детройт - Нью-Йорк - Париж: видання Українського золотого хреста в США, 1977. - С. 200 - 206.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Українці»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Від Трипілля українці як солідаристи тяжіють до кооперативної співпраці, але у 1929 році більшовики перетворили на колгоспи та радгоспи численні сільськогосподарські товариства, машинові товариства, товариства спільного оброблення землі, тощо...”
Юрій Липа

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.