Аратта - На головну

23 липня 2017, неділя

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- серед найдавніших та найважливіших символів Великоднього яйця (писанки) є символ Сонця. Найпростішим зображенням Сонця є коло з промінням або без нього. На Великодніх яйцях, незалежно від релігії, що існують на Україні, також зображено восьмиконечну зірку, що в минулому була символом Сонця. Свастика (сварга, свастя), або як її називали “нерівний хрест” або “гусячі шийки”, в язичницькі часи була символом Сонця. В ті часи, вважалося, що яйце було талісманом, що мав значну силу, оскільки воно захищало власника від хвороб, невдач або злого ока. Символічна сила Великоднього яйця пояснювалася не лише тим, що воно захищало власника від злого, але й тим, що воно захищало людей та зберігало людський рід.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Нацизм і більшовизм

Пам’ять 17210 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 21.02.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Нацизм і більшовизм
Ленінізм-сталінізм і досі живе у свідомості не лише стариків, а й функціонерів владних структур пострадянських країн, — тих самих структур, які й творять реальну державну політику сьогодення. Отож до справжньої нової епохи у нас ще досить далеко.

ІСТОРИЧНІ ПІДСТАВИ ДЕКОМУНІЗАЦІЇ

18 липня 2001 р. на прес-конференції у Кремлі Президент Росії Володимир Путін наголосив, що він проти поховання тіла Леніна. Бо, за його словами, це образило б ціле покоління, виховане на комуністичних ідеалах... Ну а про історичні образи поко­ління, чиї діди і батьки загинули в ГУЛАЗі, В. Путін, вочевидь, просто не подумав...

Отже, усі розпочаті ще під час горбачовської «перебудови» палкі розмови про поховання на звичайному цвинтарі мумії «вождя світової революції», по суті, завершилися нічим. Це є прямою вказівкою на те, що в Росії годі чекати офіційного засудження «теорії і практики» марксизму-ленінізму (про що знов-таки дуже багато говорилося за правління незабутнього «Горбі»). І, залишаючись у Мавзолеї, тіло Леніна і надалі слугуватиме наочним символом злочинної ідеології, вселяючи в старих людей надію на повернення у минуле, а в молодих — цинічну зневіру у тому, що від цього минулого можна буде колись по-справжньому відкараскатися...

Можуть сказати, що, мовляв, розпочата в «перебудову» Віталієм Коротичем атака на ленінський більшовизм і сталінщину уже давно втратила актуальність. СРСР загинув, на його руїнах буяє нова епоха... Кому він потрібен, отой більшовизм? Хіба що «старому поколінню», яке не грає зараз ніякої реальної суспільної ролі... Але це не так. Ленінізм-сталінізм і досі живе у свідомості не лише стариків, а й функціонерів владних структур пострадянських країн, — тих самих структур, які й творять реальну державну політику сьогодення. Отож до справжньої нової епохи у нас ще досить далеко. І проблема розвінчання (зокрема, на основі деся­ти­літтями замовчуваних автентичних документів) та офіційного засуд­ження комуністичної ідеології зберігає усю свою гостроту.

БІЛЬШОВИЦЬКИЙ ТЕРОР У РОСІЇ
У 1903 році на світову політичну арену виступив більшовизм — найзлочинніша ідеологія усіх часів і народів, яка коштувала людству десятків мільйонів жертв у ХХ столітті і яка збирає свої криваві жнива й дотепер. Її творцем, теоретиком був Володимир Ульянов (Ленін), а найжорстокішим та найцинічнішим провідником у життя — Лейба Бронштейн (Лев Троцький).

Захопивши владу в Росії шляхом збройного пере­воро­ту, Ленін і Троцький вдалися до нечуваних репресій. У кінці 1917 року відомий революціонер Г. Соломон (Ісецький) роз­мов­­ляв з Леніним. Ось що він почув від «вождя»: «Пом­ните, того Ленина, которого вы знали десять лет назад, больше не су­ще­ст­вует. Я буду беспощаден ко всему, что пахнет контр­революцией!.. И против контрреволю­цио­неров, кто бы они не были, у меня имеется товарищ Урицкий…». «В словах его, взгляде, — згадував Соломон, — я почувствовал явную непри­крытую угрозу полупомешанного человека… Какое-то безумие тлело в нем»[1].

Безумство Леніна не забарилося виявитися у його жах­ливих наказах: «Ссылайте на принудительные работы в рудники»; «Наводите массовый террор»; «Запирайте в концен­тра­ционные лагеря»; «Отбирайте весь хлеб и вешайте кулаков»; «Без идиотской волокиты и, не спрашивая ничьего разрешения, расстреливайте, расстреливайте, расстреливайте»[2].

І в підвалах ВЧК вдень і вночі провадилися масові розстріли. Кров лилася рікою... Доходило просто до диких речей. Так, за свідченням Зінаїди Гіппіус (до речі, ніким не спростованим досі), м’ясом розстріляних китайці-інтернаціоналісти году­вали звірів у зоопарку та торгували на ринку[3]...

У січні 1918 року, під час апофеозу більшовицького терору, Патріарх Мос­ков­ський і Всієї Русі Тихон публічно піддав більшовиків анафемі, кажучи: «Опомнитесь, безумцы, прекратите ваши кровавые расправы. Ведь то, что творите вы, не только жестокое дело: это поистине дело сатанинское, за которое подлежите вы огню геенскому в жизни будущей — загробной и страшному проклятию потомства в жизни настоящей — земной»[4].

Але більшовицьких вождів ніщо вже зупинити не могло. В боротьбі за владу Ленін і Троцький вдалися до організації штучного голоду. Застосування голоду як зброї «вождь» теоретично обґрунтував у статті «Сумеют ли большевики удержать власть», написаній ще до жовтневого перевороту: «Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность является в руках пролетарского государ­ства, в руках полновластных советов самым могучим средством учета и контроля... Это средство контроля и принуждения к труду посильнее законов конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала, только сламывала активное сопротив­ление... Нам этого мало. Нам надо не только запугать капиталистов в том смысле, чтобы чувствовали всесилие пролетарского государства и забыли думать об активном сопротивлении ему. Нам надо сломать и пассивное, несомненно еще более опасное и вредное сопротивление. Нам надо не только сломать какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организа­ционных государ­ствен­ных рамках. И мы имеем средство для этого... Это средство — хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность».

Спочатку «пролетарську методику» випробували на двох основних містах, — Петроград і Москву посадили на голодний пайок. Сто грамів хліба на день... Дикі черги за цими ста грамами... Це тоді, коли Лариса Рейснер (письменниця, політпрацівник Червоної армії), наприклад, жила, займаючи будинок з прислугою, приймаючи ванни з шампанського та влаштовуючи звані вечори, а Зинов’єв, який приїхав у дні революції з-за кордону охлялий, мов бездомний пес, так розжирів, що його поза очі стали називати «ромовою бабою»... І в той же час Троцький цинічно заявляв: «Це не голод. Коли Тіт брав Єрусалим, жидівські матері їли своїх дітей. Ось коли я заставлю ваших матерів їсти своїх дітей, тоді ви можете прийти і сказати: “Ми голодуємо”»[5].

Р. Локкарт, який представляв у Росії англійський уряд, 10 листопада 1918 року писав на батьківщину Дж. Клерку: «Любий сер Джордж, наступне може бути цікавим для п. Бальфура:

1. Більшовики запровадили правління насильством та придушенням, яке не можна порівняти з будь-якою відомою історії автократією. <...>

4. Найтяжчі злочини були вчинені більшовиками проти їхніх соціалістичних опонентів. Із незліченних страт, здійснених більшовиками, велика частка випала на голови соціалістів, які все життя віддали боротьбі зі старим режимом, але зараз оголошені контрреволюціонерами...

5. Більшовики скасували навіть найпримітивніші форми правосуддя. Тисячі чоловіків і жінок були розстріляні навіть без посміховиська над судом. Тисячі кинені гнити у в’язницях в умовах, порівняння для яких треба шукати лише у найжахли­віших літописах індійської або китайської історії.

6. Більшовики запровадили варварські катування. Допит ув’язнених часто відбувається з револьвером, приставленим до голови нещасного в’язня.

7. Більшовики запровадили одіозну практику взяття заручників. Ба навіть гір­ше того, вони б’ють по своїх супротивниках через членів їхніх родин — жінок. До недавнього часу в Петрограді друкувався довгий список заручників. більшовики за­хо­пили дружин тих людей, яких вони не змогли знайти, і кину­ли жінок у в’язницю доти, доки не з’являться і не здадуться чоловіки... <...>

9. Відверто висловлювана амбіція Леніна — запалити громадянську війну по всій Європі. Кожна промова Леніна — заперечення конституційних методів і вихва­ляння доктрини фізичного насильства. Маючи таку мету, Ленін здійснює система­тич­не знищення стратами та організо­ваним голодом будь-якої форми опозиції більшо­визму. Система “терору” скерована головним чином на лібералів та не-більшо­виць­ких соціалістів, яких Ленін вважає найнебезпечнішими опонентами»[6].

В унісон з Леніним виступав і Троцький: «Уступчивость, мягкотелость история ни­ко­гда нам не простит. Если до настоящего времени нами уничтожены сотни и тысячи, то теперь пришло время создать организацию, аппарат, который, если понадобится, сможет уничтожать десятками тысяч. У нас нет времени, нет возмож­ности выискивать действительных, активных наших врагов. Мы вынуждены стать на путь уничтожения, уничтожения физического всех классов, всех групп населения, из которых могут выйти возможные враги нашей власти... Есть только одно возражение, заслуживающее внимания и требующее пояснения. Это то, что уни­что­жая массово, и прежде всего интеллигенцию, мы уничтожаем и необходимых нам спе­циалистов, ученых, инженеров, докторов. К счастью, товарищи, за границей таких специа­лис­тов в избытке. Найти их легко. Если будем им хорошо платить, они охотно приедут работать к нам...»[7].

Третій більшовистський лідер, Григорій Зинов’єв (Гершель Апфельбаум), у публічній промові в Петрограді був ще відвертішим: «Ми повинні привернути до себе 90 млн зі 100 млн населення Радянської Росії. Що ж до решти, то з ними нема про що говорити. Їх треба знищити»[8].

І ці теоретичні «розробки» планомірно проводилися в життя. Із листа Ф. Дзержинського Леніну від 19 грудня 1919 року: «В районе Ново­чер­касска удерживается в плену более 200 тысяч казаков войска Донского и Кубан­ского. В городах Шахты и Каменске — более 500 тысяч казаков. Всего в плену около миллиона человек. Прошу санкции». На листі резолюція Леніна: «Расстрелять всех до одного, 30 декабря 1919 года»[9].

На тих, що залишалися жити, чекала доля рабів. У 1920 році Троцький запропонував перетворити країну на величезний концентраційний табір, вірніше — на систему таборів. Досить почитати матеріали IX з’їзду партії та виступи Троцького. В них він виклав небачену в історії людства програму, сутність якої в тому, що робіт­ники та селяни повинні бути поставлені в становище мобілізованих солдатів. Із цього контингенту формуються трудові частини за принципом військових частин. Кожна людина зобов’язана вважати себе солдатом праці, котрий не може вільно роз­по­ряд­жатися собою. Якщо дано наряд перекинути його в інше місце, він повинен виконати цей наказ. Якщо не виконає — буде дезертиром, і його треба знищити... IX з’їзд у принципі затвердив ці троцкістські пос­ту­лати. Отак через безкарне лиходійство людське життя в «країні рад» до 1920 року взагалі вже нічого не було варте...

У війні проти власного народу більшовицькі керманичі не зупинялися ні перед чим. Навіть перед застосуванням бойових отруйних газів для розправ з протестуючими селянами. Ось наказ Тухачевського від 12 червня 1921 року:

«Для немедленной очистки лесов приказываю:

1. Леса, где прячутся бандиты, очистить ядовитыми газами; точно рассчитать, чтобы облако удушливых газов распространялось по всему лесу, уничтожая все, что в нем пряталось.

2. Инспектору артиллерии немедленно подать на места потребное количество баллонов с ядовитыми газами и нужных специалистов».


СВІТОВА РЕВОЛЮЦІЯ

Але більшовицькі лідери не обмежувалися тільки Росією та іншими країнами, які виникали в той час на руїнах царської імперії. Вони намагалися розпалити світову революцію і захопити владу в планетарному масштабі. Наприкінці 1918 — на початку 1919 рр. було зроблено спробу на плечах відступаючих німецьких військ «звільнити» Білорусь і Прибалтику. Агресію вдалося відбити. У 1919 році бу­ли здійснені революції в Угорщині (21 березня — Угорська Радянська республіка), Німеччині (7 квітня — Баварська Радянська республіка) та Словаччині (червень — Словацька Радянська республіка). Ці авантюри зрештою провалилися, але Ленін, Троцький, Зинов’єв не заспокоювалися.

У серпні 1919 року Троцький звернувся до ЦК РКП(б) з секретним листом, в якому пропонував здійснити військову інтервенцію в Індію, щоб розпалити там революцію. В лютому 1920 року була вчинена військова агресія проти незалежної Азербайджанської Республіки. Ленін тоді телеграфував: «28.II.1920 г. Шифром Смилге и Орджоникидзе. Нам до зарезу нужна нефть, обдумайте манифест населению, что мы перережем всех, если сожгут и испортят нефть и нефтяные промыслы… Ленин»[10].

Улітку 1920 року Червона Армія провела воєнні операції в Персії та Ірані. Тоді ж відбувся загальновідомий похід у Польщу, який закінчився безславною поразкою більшовиків. Але ця невдача не зупинила підпалювачів світової революції, і наприкінці серпня радянські війська Туркестанського фронту поклали край незалежності Бухарського емірату, де була проголошена Бухарська Народна Респуб­ліка. За еміратом настала черга Республіки Вірменії випробувати на собі «допомогу» Червоної Армії, і 2 грудня Вірменія була завойована. У 1921, 1923 та 1925 рр. знову були вчинені невдалі спроби збурити революцію в Німеччині. У 1936 році більшо­виць­кі «радники» взяли участь у громадянській війні в Іспанії. На особистому рахун­ку т. зв. «лєтучіх отрядов НКВД», які діяли тут, — тисячі й тисячі невинних жертв...

«ІМПЕРІЯ СМЕРТІ»

У січні 1933 року законним шляхом до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер. У 1933-34 рр. кілька тисяч німецьких комуністів були відправлені на «перевиховання» в концтабори. 30 червня 1934 року Гітлер жорстоко придушив опозицію, яку очолю­вав керівник штурмових загонів Ернст Рем. У т. зв. «ніч довгих ножів» за наказом фюрера було заарештовано і розстріляно без суду 85 осіб, серед них — Рема, двох колишніх генералів — фон Бредова і фон Шлейхера, а також політичного супро­тивника Гітлера — Георга Штрассера[11].

Останній епізод дослідники історії Третього Рейху подають як «необме­жений нацистський терор, який охопив Німеччину». Однак у порівнянні з СРСР гітлерівський терор просто «незручно» називати «необмеженим». Ось факти.

У 1989 році відомі радянські дослідники фашизму і Третього Рейху Д. Мельников і Л. Чорна випустили свою чергову книгу «Империя смерти: Аппарат насилия в нацистской Германии, 1933—1945». Автори розглядають «не германський фашизм у цілому, а фашистський апарат насильства: СС, СД, гестапо, дивізію “Мертва голова”, ейнзацтгрупи, зондеркоманди та інші терористичні органи, створені нацистськими карателями спочатку для застрашення німецького народу і розгрому усіх його прогресивних сил, передусім німецьких комуністів, а надалі для знищення та поневолення мільйонів людей, які опинилися на тимчасово окупованих германським вермахтом територіях. Усі ці органи та установи, породжені нацизмом, ми назвали “імперією смерті”»[12].

Посилаючись на свідчення Геральда Пельхау — в’язничного священика, який у 1963 році випустив книгу «Порядки в середовищі переслідуваних», — автори подають таку статистику виконаних у Німеччині смертних вироків: «У 1933 р. були страчені 53 чол., у 1934-му — 97, у 1935-му — 81, у 1936-му — 85, у 1937-му — 99, у 1938-му — 215». За даними міністерства юстиції, наведеними на тій же сторінці, кількість страчених виглядає так: «...у 1937-му р. були страчені 86 чол., у 1938-му — 99, у 1939-му — 123»[13]. При цьому треба зважити на те, що справи всіх цих людей розглядалися в судах, їх засуджували до страти і вироки виконувалися у встанов­леному законом порядку. Звісно, усім зрозуміло, що являли собою гітлерівські суди. І все-таки, як видно з наведених даних, їхній терор годі навіть порівнювати з практикою тодіш­нього Радянського Союзу, де масові репресії були незрівняно масштабнішими і дуже часто — абсолютно беззаконними, взагалі без будь-якого натяку на дотримання бодай формальних судово-процесуальних норм...
Джерело: Козлов В. И. Национальности СССР: этно­де­мографический обзор. – Москва, 1975. – с. 249.
Джерело: Козлов В. И. Национальности СССР: этно­де­мографический обзор. – Москва, 1975. – с. 249.
Відомий західний дослідник Роберт Конквест писав: «Колективізація і голодомор 1929—1933 років — ця чи не найжах­ливіша соціальна катастрофа нашого століття — призве­ла до більших жертв, ніж перша світова війна. То й була справжня війна радянського ре­жи­му проти влас­ного народу[14], відлуння якої чутно й дотепер. <…> ...У радянському варіанті із зрозумілих причин озброєною була тільки одна сторона, й майже всі втрати — як і слід було очікувати в такому випадку — припали на частку іншої сторони. Більше того: до чис­ла цих жертв нарівні з чоловіками потрапляли й жінки, діти та люди похилого віку. <…> У 1970-ті роки радянський демограф-дисидент М. Максудов зазначав, що “не менше трьох мільйонів дітей, народжених між 1932 і 1934 роками, вмерли від голоду”. Інший радянський дослідник у розмові з Левом Копелє­вим оцінив число по­мер­лих від голоду дітей у 2,5 млн. Із цього ми можемо робити логічний висновок, що з 7 млн померлих від голоду близько 3 млн були діти, і в більшості малі діти»[15].

Породжений голодомором каніба­лізм не був рідкістю тоді в Укра­їні — найба­гатшій країні Європи! 25 травня 1933 року Карлсон — заступник начальника україн­сько­го ГПУ — надіслав секретну директиву співробітникам ГПУ та головним прокурорам, в якій говорилося, що, оскільки канібалізм не підпадає під жодну статтю Кримінального Кодексу, всі справи, пов’язані з канібалізмом, необхідно надсилати в місцеві органи ГПУ. Член Політбюро ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич восени 1933 року цинічно констатував: «Безжальна боротьба відбува­ється між селянством і на­шим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком пе­ре­вірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут госпо­дар. Це коштувало мільйонів жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну»[16].

Масові репресії не вщухали ні на день, і навесні 1937 року кремлівському керівництву довелося вирішувати, що робити з в’язнями, чий строк закінчувався, а їхнє звільнення було небажаним для режиму. Вихід знайшли в масовій «чистці» таборів та в’язниць. У ході цього «великого терору» було виконано близько 30 тисяч смертних вироків[17].

Можна наводити й далі безліч прикладів бузувірств радянської влади, але ми зараз обмежимося ще тільки одним. 16 жовтня 1937 року начальник управління НКВС по Ленін­градській області надіслав секретне доручення капітану Матвєєву. Капі­танові наказувалося розстріляти людей, засуджених особливою трійкою УНКВС Ленінградської області. Згідно з копіями протоколів засідань трійки, розстрілові підлягали 1116 осіб, утримуваних у Соловецькій тюрмі особливого призначення (СТОП). Рішення про «чистку» СТОПу ухвалила трійка під головуванням начальника УНКВС по Ленінградській області Леоніда Заковського (справжнє ім’я Генріх Штубіс), — того самого, який похвалявся, що й самого Карла Маркса примусив би зізна­тися в роботі на Бісмарка. В’язні були етаповані морем в Кемь, потім залізницею до Мєдвєжьє­гор­ська — столиці Бєломор­канала ім. Сталіна. Із місцевого слідчого ізолятора зв’язаних смертників відвозили до місця страти автомашинами. Капітан держбезпеки Матвєєв особисто, іноді за участю помічника коменданта Алафера, розстрілював щоденно від 180 до 265 в’язнів. З револьвера. В потилицю. Стріляли п’ять днів. Вбили 1111 чоловік[18]. Я перечитав багато матеріалів Нюрн­берзького процесу, але не знайшов жодного (!) свідчення про таку фанатичну енергійність якогось гестапівця чи есесівця...

ПОГОВОРИМО ТЕПЕР ПРО ЗВ’ЯЗКИ БІЛЬШОВИКІВ І ГІТЛЕРІВЦІВ
У бесіді з Раушнінгом у 1932 році Гітлер сказав: «Узагалі-то між нами та більшовиками більше об’єд­ну­ючого, ніж роз’єд­ну­ючого. З дрібнобуржуазного соціал-демократа та профспілкового бонзи ніколи не вийде справжнього націонал-соціаліста, а з комуніста — завжди»[19]. Гітлер знав, що каже. Коли він прийшов до влади, багато комуністів перекинулися до НСДАП. До речі, якщо соціал-демократ вступав до лав НСДАП, то йому була потрібна рекомендація двох членів цієї партії. А для комуністів таких рекомендацій не вимагалося...

Та повернімося в березень 1919 року. Із меморандуму Ллойд-Джорджа, врученого Версальській Раді Чотирьох: «Революція знаходиться у своєму початку. В Росії панує шалений терор. Уся Європа просякнута революційним духом... Най­біль­шу небезпеку для сучасного становища я убачаю в можливості союзу Німеч­чини з Росією. Німеччина може надати свої багат­ства, свій досвід, свої великі організаційні здібності у розпорядження фанатиків-революціонерів, які мріють про завоювання світу більшовизмом силою зброї... Якщо це здійсниться, уся східна Європа буде втягнута у більшовицьку революцію, і через рік перед нами буде під командою німецьких генералів та інструкторів багатоміль­йонна червона армія, споряджена німецькими гарматами і кулеметами та готова до нападу на західну Європу»[20].

Чи то Ллойд-Джордж був геніальним пророком, чи то він мав досить певні роз­відувальні дані, але в той час, коли він писав меморандум, у берлінській тюрмі Мо­абіт сидів заарештований Карл Радек, котрий розробляв там ідею секретного спів­ро­бітництва між Червоною Армією та рейхсвером. У його камеру, названу потім «по­лі­тич­ним салоном Радека», приходило багато політиків та військових діячів. «Місія Ра­дека в Берліні в січні 1919 року стала продовженням ленінської брестської полі­ти­ки, скерованої на союз з Німеч­чиною. Фундаментом цього блоку були дорево­люційні таємні германсько-більшовицькі стосунки. Її (ленінської політики. — Ред.) май­бутнім стали Рапалльський договір, секретне радян­сько-германське співробіт­ницт­во, яке успішно підри­вало вер­саль­ську систему. Її апогеєм став радянсько-германський пакт про розділ Європи, підписаний у 1939 році Молотовим і Ріббентропом»[21].

Останні рядки з щоденника Теодора Лібкнехта, брата Карла Лібкнехта: «Лінія політичних стосунків між Німеч­чиною та Росією, яка веде від Брест-Литов­ська до 23 серпня 1939 року та 22 червня 1941 р., зовні така химерна, а насправді абсолютно пряма, — це лінія таємної угоди, злочинної змови!»[22].

У 1992 році російські дослідники Ю. Дьяков та Л. Бушуєва випустили збірник доти неопублікованих документів. Автори, зокрема, пишуть таке: «У истоков союза с рейхсфером с со­вет­ской стороны стояли высшие партийные и государ­ственные дея­тели, известные военачальники, сотрудники ВЧК (ГПУ) и различных наркоматов: В. И. Ленин, Л. Д. Троцкий, М. В. Фрунзе, Ф. Э. Дзержинский, И. В. Сталин, К. Б. Радек, Г. В. Чичерин, Л. Б. Красин, Н. Н. Крестинский, В. В. Куйбышев, Э. М. Склянский, К. Е. Ворошилов, М. Н. Тухачевский, А. И. Егоров, И. П. Уборевич, А. И. Корк, И. С. Уншлихт, И. Э. Якир, Я. К. Берзин, Я. М. Фишман и другие. С немецкой стороны — представители страны и рейхсфера: Г. фон Сект, Й. Вирт, У. Брокдорф-Ранцау, В. Ратенау, П. фон Хассе, К. фон Гаммерштейн-Экворд, В. Гренер, В. фон Бломберг и другие»[23].

На початку 1921 року в Москві побував Вальтер Ніколаї, колишній началь­ник військової розвідки Німеччини, який зустрічався з більшовицькими лідерами, в тому числі зі своїм агентом Володимиром Ульяновим. Військово-технічне співро­бітництво Росії й Німеччини налагод­жувалося. Ба навіть більше того — розгорталася також і політична співпраця.

Свідчить Вальтер Кривицький, радянський військовий розвідник: «Когда до нас дошла новость об оккупации Рура французами, группа из пяти-шести сотрудников, в которую входил и я, получила задание немедленно отправиться в Германию. <…> Шли даже переговоры между Радеком и некоторыми лидерами нацистской и националистической партий, к последней принадлежал граф Ревентлов. Основой сотрудничества служил тот факт, что единственным шансом на успех для нацио­на­листической партии было заключение союза с большевиками против Фран­ции и Великобритании…»[24].

Запроваджені в ті роки стосунки з багатьма нацистськими діячами успішно продовжувалися і під час[25] і після закінчення другої світової війни. Для прикладу зупинимося на трьох фігурах, якими так пишалася радянська (а тепер російська) розвідка…

«ДРУГ». Народився у 1896, помер у 1989 році. Про його бойові подвиги у першій світовій війні ходили легенди. Додому повернувся з шістьома нагородами, серед яких були «залізний хрест» I-го ступеня і «лицарський хрест з мечами». У 1920 році у мюнхенському салоні Хелени Бехштайн познайомився з Гітлером, а навесні 1927 року заявив йому: «Якщо Ви призначите мене командиром угруповання СА “Ост”, я піду з Вами»[26]. В «Історії російської зовнішньої розвідки» він проходить як Вальтер Стеннес, а справжнє його ім’я — Вальтер Франц Марія Штеннес. Радянським агентом став у 1930-х роках.

«БРАЙТЕНБАХ». Справжнє ім’я — Віллі (Вільгельм. — Ред.) Леман; народився у 1884 році в Саксонії. Під час першої світової війни виявив себе досвідченим контррозвідником. У 1920-х роках встановив оперативні контакти з радянською розвідкою. У квітні 1934 року відділ, в якому працював Леман, увійшов до складу гестапо. 20 квітня 1934 року Лемана підвищили у званні та прийняли в СС. У грудні 1942 року внаслідок недбалості московського Центру він був викритий і загинув у гестапо.

«ПАУЛЬ» (Хайнц Пауль Йохан Фельфе). Народився в 1918 році у Дрездені у сім’ї поліцейського. У 13 років вступив до гітлерюгенду, а в 17 його зараховують до одного з підрозділів СС. Вивчившись на криміналіста, Фельфе до 1943 року слу­жив у канцелярії гауляйтера Саксонії в Дрездені. У 1943 році у званні оберштурмфюрера СС очолив в IV управлінні (зовнішня розвідка) РСХА відділ по Швейцарії. У 1944 році під його керівництвом у цій країні проводилася операція з обміну фальшивих фунтів стерлінгів, виготовлених у концтаборі Заксенхаузен. У 1950 році Фельфе був завербований радянською розвідкою; з 1951 року працював в «Організації Гелена», у 1958 очолив управління контррозвідки БНД. У листопаді 1962 року був викритий та заарештований. У 1963 році був засуджений до 14 років тюремного ув’язнення, але через шість років його обміняли на шістьох німців, утримуваних в СРСР. Залишивши дружину і дітей у ФРН, Фельфе влаштувався у Східному Берліні і став викладати криміналістику в університеті Гумбольдта. «Мені було абсолютно зрозуміло, що сподівання на майбутнє треба пов’язувати саме з Радян­ським Союзом, а не із Сполученими Штатами», — написав він у своїй (схваленій радянською розвідкою) автобіографічній книзі «На службі у супротивника» («In Service of the Adversary», 1986)[27].

Але все те були оперативні стосунки, які таємно налагоджувалися окремими радян­ськи­ми дипломатами та розвідниками. А Москва прагнула «дружити» цілими організаціями...

11 листопада 1938 року в Москві була підписана Генеральна угода між Головним управлінням державної безпеки НКВС СРСР та Головним управлінням безпеки (гестапо) Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Згідно з цією угодою сторони домовлялися про співпрацю та взаємодопомогу:

…§ 1. п. 1. Стороны видят необходимость в развитии тесного сотрудничества органов государственной безопасности СССР и Германии во имя безопасности и процветания обеих стран, укрепления добрососедских отношений, дружбы русского и немецкого народов, совместной деятельности, направленной на ведение беспощадной борьбы с общими врагами, ведущими планомерную политику по разжиганию войн, международных конфликтов и порабощению человечества...

§ 2. п. 2. Стороны поведут совместную борьбу с общими основными врагами: международным еврейством, его международной финансовой системой, иудаизмом и иудейским мировоззрением; дегенерацией человечества, во имя оздоровления белой расы и создания евгенических механизмов расовой гигиены.

п. 3. Виды и формы дегенерации, подлежащие стерилизации и уничтожению, стороны определили дополнительным протоколом № 1, являющимся неотъемлемой частью настоящего соглашения...
[28].

23 серпня 1939 року було підписано пакт Молотова—Ріббентропа, додатком до якого були секретні протоколи. 1 вересня Вермахт вдерся у Польщу, 3 вересня Англія і Франція оголо­си­ли Німеччині війну. 17 вересня Червона Армія розпочала бой­ові дії проти Польщі. Під час польської кампанії Вермахт і Червона Армія прово­дили спільні бойові операції. Польський гарні­зон Брестської фортеці під команду­ванням генерала К. Лісовського відбив усі атаки Гуде­рі­ана. Допомогла важка арти­ле­рія Кривошеїна, яка обстрілювала фортецю протягом двох діб безпе­рер­вно. На тира­споль­ському мості через Буг зустрілися і обійнялися солдати Ковальова і Гудеріана...

З нагоди славної перемоги в Бресті відбувся грандіозний військовий парад. Під хвилюючі звуки Бранденбурзького маршу чіткими рядами пройшли радянські та німецькі вояки. Приймаючи парад, на трибуні поруч стояли генерал Гейне Гудеріан та комбриг Семен Кривошеїн[29].

На територіях, окупованих Вермахтом і Червоною Армією, здійснювалися масові репресії та розстріли польської інтелігенції, державних службовців, військо­виків, духовенства. У березні 1940 року в Кракові відбувся перший спільний «симпозіум» НКВД—гестапо. Серед багатьох проблем, які потребували координації, обговорювалося і питання про подальшу долю польських військовополонених. Сторони обмінялися списками осіб, котрі підлягали ліквідації[30]. Навесні і влітку на території генерал-губернаторства була проведена «Акція АБ», в ході якої було знищено близько 3500 польських діячів науки, культури та мистецтва[31].

Треба відзначити, що під час цих спільних «акцій» радянські карателі діяли набагато масш­таб­ніше, ніж німці. З нещодавно розсекречених матеріалів «ОСОБОЙ ПАПКИ» дізнаємося, що «в Комитете госу­дар­ственной безопасности при Совете Министров СССР с 1940 года хранятся учетные дела и другие материалы на расстрелянных в том же году пленных и интер­нированных офицеров, жандармов, полицейских, осад­ников, помещиков и т. п. лиц бывшей буржуазной Польши. Всего по решениям специальной тройки НКВД СССР было расстреляно 21.857 человек, из них: в Ка-ты­н­ском лесу (Смоленская область) 4.421 человек, в Старобельском лагере близ Харькова 3.820 человек, в Осташковском лагере (Калининская область) 6.311 чело­век и 7.305 человек были расстреляны в других лагерях и тюрьмах Западной Украины и Западной Белоруссии. Вся операция по ликвидации указанных лиц прово­дилась на основании Постановления ЦК КПСС от 5-го марта 1940 года».

Масові репресії були застосовані також до населення Західної України та Західної Білорусі. Навесні 1940 року звідти до Казахстану були депортовані близько 25 тисяч сімейств, а також тисячі біженців. Про масштаби репресій можна судити з того, що для перевезення депортованих виділили 81 ешелон по 55 вагонів у кожному[32].

Співробітництво між НКВС та гестапо продовжувалося і розширюва­лося. До літа 1941 року радянські органи передали в Німеччину близько 4 тисяч осіб, і серед них — членів сі­мей заарештованих в СРСР та розстріляних німецьких комуністів[33], а також німецьких робіт­ни­ків, які в роки економічної кризи на Заході перебралися до «країни рад». Більшість з них гестапо від­правило до концтаборів. У свою чергу, нацисти депортували в СРСР осіб, яких розшукував НКВС[34]. Це співробітництво відбувалося під гаслом, як казали тоді в СРСР, «дружбы народов, сцементированной кровью». Кривава «дружба» закінчилася на світанку 22 червня 1941 року, коли вчорашні спільники і союзники зійшлися у смертельному двобої...

НЮРНБЕРЗЬКИЙ ЕПІЛОГ
Друга світова війна завершилася повним розгромом Німеччини, і країни-переможці почали готувати суд над керівниками Третього Рейху. «Ідею судового розгляду висунув Радянський Союз. Англія та Франція вважали, що фашистських ватажків треба стратити без суду і слідства»[35].

18 жовтня 1945 року Трибуналові пред’явили Обвинувальний висновок стосовно ряду підсудних — керівників та членів імперського кабінету, націонал-соціа­лістичної партії та її охоронних та штурмових загонів (СС, СД, СА), державної таємної поліції, генерального штабу та верховного головнокомандування німецьких збройних сил. 1 жовтня 1946 року Трибунал виніс вирок, згідно з яким 12 чоловік були засуджені до смертної кари через повішення, семеро — до різних строків тюремного ув’язнення, троє виправдані. В ніч на 16 жовтня вирок було виконано...

А тепер запитаємо: чи був по-справжньому справедливим цей суд? Чи було покаране зло? І чи запобіг Нюрнберзький процес виникненню і поширенню зла у майбутньому? Тепер, через 55 років, ми можемо відповісти на всі ці запитання однозначно: ні, ні і ще раз ні!

Вивчення матеріалів Нюрнберзького процесу в Радянському Союзі жорстко обмежу­валося. Англійською мовою матеріали процесу були видані у 116 томах. Російською мовою в 1952, 1954 та 1955 рр. випустили двотомне видання. За часів Хрущова (в 1960 році) випустили семитомну збірку матеріалів, за Брєжнєва (в 1966 році) — тритомну. На цьому була поставлена крапка. Усі видання включали в себе тенденційно дібрані витяги з офіційних документів, але містилася і свідома дезін­фор­мація, — наприклад, стосовно розстріляних у Катині (та інших радянських концтаборах) полонених польських офіцерів. Провину за це радянська сторона покладала на німців, і хоча Трибунал не включив цей злочин в офіційне обвинувачення, радянські сфальсифіковані документи увійшли до згаданих збірок[36]. Допитливих заспокоювали тим, що років через 100—200, «коли прийде час», матеріали Нюрнберзького процесу будуть частково розсекречені. Склалася цікава ситуація — увесь світ може ознайомитися з матеріалами процесу, виданими англійською мовою, а в СРСР це є секретом. Що ж у цих матеріалах було такого, чого боялися комуністи? Віктор Суворов радить на цю тему прочитати статтю А. Плутника «Тайны Нюрнбергского процесса не раскрыты и 50 лет спустя»[37]. Приєднуюся до його поради...

Ініціатором і головним режисером Нюрнберзького процесу був Сталін. «Вірний учень Леніна», який набагато перевершив свого Вчителя у масових вбивствах, Сталін знищив стільки людей, скільки Гітлерові навіть не снилося у його найкривавіших снах. Задовго до приходу Гітлера до влади у сталінському СРСР уже були знищені міль­йони чоловік... Радянським людям казали, що нацистів треба судити за те, що вони нападом на Польщу розв’язали другу світову війну. Але ж справжнім початком війни став пакт Молотова—Ріббентропа! Сталін разом з Гітлером розгромили і розчленували Поль­щу. За своєю масштабністю, жорстокістю та кількістю жертв каральні акції НКВС на приєднаних західноукраїнських та західнобілоруських землях набагато перевершували аналогічні акції СД та гестапо.

У своєму заключному виступі на Нюрнберзькому процесі обви­ну­вач від США сказав: «Ми не повинні забувати, що вбивство безза­хис­ного військовополо­неного є не тільки порушенням правил війни. Це про­с­то вбивство. Вбивство у своїй суті залишається вбивством, незважаючи на те, ідеться лише про одну жертву або про 50, або про 90 000 жертв Олендорфа»[38]. А комуністичні кати забили десятки тисяч польських військовополонених, і цей злочин досі залишається без покарання...

Радянським людям казали, що Сталін організував процес, щоб засудити нацистів за концтабори. Ну, це взагалі просто нонсенс. У справі організації концтабо­рів Гітлер та Гіммлер були «вірними ленінцями», скромними послідовниками Троцького, Зинов’єва, Сталіна, Антонова-Овсієнка, Бухаріна, Ягоди, Бермана, Єжова, Берії... До речі, коли нацистів судили і вішали в Нюрнберзі, їхні концтабори зовсім не порожнювали, — їх включили до системи ГУЛАГу, і нові в’язні — супротивники «совєтізації» Східної Європи — відбували в них «школу трудового перевиховання»...

З радянської сторони Нюрнберзький процес скеровував А. Вишинський — головний обвинувач на процесах 30-х років, жертвами яких стала майже вся стара більшовицька гвардія. А головним обвинувачем від СРСР був генерал Р. Руденко, який теж заробив свої погони на каральних акціях проти власного народу. І ось з цими сталінськими канібалами представники США, Великобританії та Франції сіли в Нюрнберзі за один суддівський стіл. Тим самим Захід списав усі злочини комунізму і віддав Центральну Європу Сталіну на поталу...

Тож чи можна з огляду на все це казати, що цей суд був справедливим і що зло було пока­ране? Ідея Нюрнберзького процесу була нібито гуманною та справедливою — в законному по­рядку покарати злочинців, які винищили мільйони людей. Їх судили і карали, та якось ду­же дивно, «вибірково». Ось подивіться: фон Папена, який привів Гітлера до влади, виправдали; ви­н­ні в конкрет­них воєнних зло­чи­нах Гудеріан і Манштейн... виступали на процесі свідками[39]; Паулюс, який плану­вав війну проти СРСР і дійшов аж до Сталінграда, — виступав свідком... від СРСР.

Натомість без усяких вагань повісили Ріббентропа. За що? Поміркуймо. Від 1934 року Ріббентроп — спеціальний уповноважений з питань роззброєння, від 1936-го — посол у Великобританії. Багато робив для того, щоб між Німеччиною та Англією не було війни. Від 1938 року — міністр іноземних справ, і Мюнхенські угоди він не підписував (їх підписували глави держав). У серпні 1939 року він підписав Московський пакт Молотова—Ріббентропа. Цей пакт став ключем до другої світової війни, але ж його підписав і Молотов! І Сталін був при цьому присутній.

Так за що ж тоді повісили Ріббентропа? А за те, що він заявив у Нюрнберзі, що війна Радянському Союзу була оголошена. Радянські обвинувачі це категорично заперечували і твердили, що Німеччина напала на СРСР без офіційного оголошення війни. Чому? Тому, що разом з «Нотою міністерства інозем­них справ Німеччини радянському уряду» були вручені три додатки: «Доповідь міністра внутрішніх справ Німеччини, рейхсфюрера СС та шефа німецької поліції німецькому уряду про диверсійну роботу СРСР, скеровану проти Німеччини і націонал-соціалізму»; «Доповідь міністерства іноземних справ Німеччини про пропаганду і політичну агітацію радянського уряду»; «Доповідь верховного команду­вання німецької армії німецькому уряду про зосередження радянських військ проти Німеччини». В Нюрнберзі радянські слідчі вимагали від Ріббентропа тільки одного: визнати, що Радянський Союз нападати на Німеччину не збирався; сказати, що Радянський Союз був до війни не готовий і загрози для Німеччини не становив; заявити, що Німеччина офіційно не оголошувала СРСР війни і що ніяких документів з цього приводу не існує. Якби Ріббентроп на попередньому слідстві пристав на радянські пропозиції, то одразу ж був би переведений із підсудних в категорію свідків обвинувачення. Але він стояв на своєму. І його повісили... До речі, Кейтель та Йодль також твердили, що напад на СРСР було вчинено, аби попередити його напад на Німеччину. І їх також засудили та повісили...

Сьогодні вже достеменно доведено, що війна СРСР була оголошена. І всі вищезгадані документи можна читати зараз без усяких перешкод... Тож ми знову запитуємо: чи було на Нюрнберзькому процесі по-справжньому покаране зло? І знову відповідаємо: ні. А навіщо ж тоді був організований сам цей процес? Поміркувати тут можна ось так.

На думку військового розвідника і аналітика Віктора Суворова, Сталіну потрібно було знищити тих, хто звинувачував Радянський Союз у підготовці агресії проти Єв­ропи. Але всіх, звісна річ, не знищиш, і до того ж багато з них перебували на те­ри­торіях, не контрольованих Сталіним. Як же затулити їм пельку? Тільки страхом!

Сталін показав усім колишнім гітлерівським генералам, адміралам, офіцерам та дипломатам: ось Ріббентроп, особисто переді мною не винний. Навпаки, він привіз до Москви такий папір[40], який я з радістю затвердив підписом довжиною в 58 см. Але я вішаю Ріббентропа, аби він не балакав зайвого.

Ось Кейтель і Йодль: вони на моїй території не воювали, планів проти моєї країни не розробляли, а вигадували фантастичні прожекти походу на Індію. Я їх теж вішаю. З тієї ж причини: аби не балакали зайвого.

А злочинців Манштейна, Гудеріана, Паулюса, Кальдера, Цейтлера і ще тисячі таких же, які діяли проти мене, — милую. І будьте певні, якщо мені легко вішати тих, хто на моїй території не був, то на будь-кого з тих, хто на моїй території був, я зорганізую справу з не меншою легкістю. Збовкніть лишень зайве — і сотні моїх свідків викриють вас в усьому, що потрібне для смертного вироку.

Деякі німецькі генерали правила гри утямили і прийняли. Ось зразок пове­дін­ки «понятлівого» генерал-фельдмаршала: «9 января 1946 года Ф. Паулюс обра­тил­ся с письменным заявлением к Советскому правительству, в котором разо­бла­чал конкретных виновников развязывания Второй мировой войны, рассказывал о допу­щен­ных ими зверствах и злодеяниях на оккупированных территориях»[41]. Тямущість Паулюса не залишилася без винагороди. На судовому процесі він, повторимо, висту­пав як свідок від СРСР! А після засідання головний радянський обвинувач, май­бутній Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко у своєму робочому кабінеті обідав з Паулюсом і пригощав його горілкою[42]. Картина прямо-таки фантасмагорична...

ДЕНАЦИФІКАЦІЯ…
Людське уявлення про справедливість складається з таких частин: доброчесність торжествує, а порок карається. У своєму всесвітньо відомому романі-дослідженні «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександр Солженіцин писав: «Посчастливилось нам дожить до такого времени, когда добродетель хоть и не тор­жес­твует, но и не всегда травится псами. Добро­детель битая, хилая, теперь допущена войти в своем рубище, сидеть в уголке, только не пикать. Однако никто не смеет обмолвиться о пороке. Да, над добродетелью измывались, но порока при этом — не было. Да, сколько-то миллионов спущено под откос — виновных в этом не было. И если кто только пикнет: “а как же те, кто…” — ему со всех сторон укоризненно, на первых порах дружелюбиво: “ну что-о вы, товарищи! Ну зачем же старые раны тревожить?!”… И вот в Западной Германии к 1966 году осуждено восемьдесят шесть тысяч преступных нацистов (а в Вос­точ­ной — не слышно, значит перековались, ценят их на государственной службе) — и мы захлебы­ва­емся, мы страниц газетных и радиочасов на это не жалеем, мы и после работы останемся на митинг и проголосуем: мало! И 86 тысяч — мало! И 20 лет судов — мало! Продолжить! А у нас осудили (по опублико­ванным данным) — около 30 человек. То, что за Одером, то, что за Рейном — это нас печет. А то, что в

Подмосковье и под Сочами за зелеными заборами, а то, что убийцы наших мужей и отцов ездят по на­шим улицам и мы им дорогу усту­паем — это нас не печет, не трогает, это — “старое ворошить”. А между тем, если 86 тысяч западно­герман­ских перевести на нас по пропорции, это было бы для нашей страны чет­верть миллиона! Но и за четверть столетия мы никого их не нашли, мы никого их не вызвали в суд, мы бо­имся разбередить их раны… Загадка, которую не нам, современникам, раз­гадать: для чего Германии дано нака­зать своих злодеев, а России не дано? Что за гибельный будет путь у нас, если не дано нам очиститься от этой скверны, гниющей в нашем теле? Чему же сможет Россия научить мир?.. Мы должны осудить публично самую идею расправы одних людей над другими! Молча о пороке, вгоняя его в туловище, чтобы он только не выпер наружу, — мы сеем его, и он еще тысячекратно взойдет в буду­щем. Не наказывая, даже не порицая злодеев, мы не просто оберегаем их ничтожную старость — мы тем самым из-под новых поколений вырываем всякие основы справед­ли­вости… Молодые усваивают, что подлость никогда на земле не наказуется, но всегда приносит благополучие. И неуютно же, и страшно будет в такой стране жить!»[43].

Давно були написані ці слова. У Західній Німеччині пройшли ще сотні і сотні судових процесів над колишніми нацистами. І з кожним новим процесом країна очищалася від пороку. А в Радянському Союзі і після його розпаду нічого подібного не було. Натомість була Афганська війна, за нею — Перша Чеченська, а там і Друга Чеченська війна, яка продовжується і сьогодні. І щоденно, щохвилинно російська армія чинить у Чечні звірства, які нічим не поступаються злочинам покараних нацистів... А російський Президент виступає проти поховання Леніна. За його словами, якщо поховати тіло вождя світової революції, то це образить ціле покоління людей, виховане на комуністичних ідеалах...

Жовтень 2001 р.

Володимир ФЕДЬКО,
незалежний дослідник, керівник проекту «Моя революція» — http://www.new-history.narod.ru


Джерела:
  1. Герман Назаров на інтернет-сайті «KAVKAZ-CENTER».

  2. Там само.

  3. Гиппиус З. Н. Живые лица: Стихи. Дневники. Тбилиси, 1991. Кн. 1.

  4. Цит. за: Климов Григорий. Протоколы советских мудрецов. Нью-Йорк, 1981.

  5. Про це повідомлялося у: Циничное заявление // Донские ведомости. 1919. № 268 (цит. за: Комунізм — нацизм — сіонізм // Нескорена нація. 1995. № 7).

  6. Стенограмма протокола слушаний в сенате США (1919 г.) о событиях русской революции (слушания комиссии Овермана).

  7. З виступу Троцького на зборах партактиву в Курську у грудні 1918 року (цит. за: Колпакиди А. И., Прудникова Е. А. Двойной заговор. Сталин и Гитлер: несостоявшиеся путчи. Москва, 2000).

  8. За газетою «Сев. коммуна» від 19 вересня 1918 року (цит. за: Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор / Пер. з англ. К., 1993).

  9. Герман Назаров на інтернет-сайті «KAVKAZ-CENTER».

  10. Цит. за: Краснов В. Г., Дайнес В. О. Неизвестный Троцкий. Красный Бонапарт: Документы. Мнения. Размышления. Москва, 2000.

  11. Кершоу Ян. Гитлер / Пер. с англ. Ростов-на-Дону, 1997.

  12. Мельников Д. Е., Черная Л. Б. Империя смерти: Аппарат насилия в нацистской Германии, 1933—1945. Москва, 1989.

  13. Там само.

  14. Очевидно, що більшовицький режим не сприймав цей народ за “свого”. — Ред.

  15. Конквест Р. Жнива скорботи...

  16. Там само; Комунізм — нацизм — сіонізм.

  17. Шевченко С. Ежедневно в Соловецкой тюрьме особого назначения расстреливали от 180 до 260 узников // Факты и комментарии. 1999. 28 авг.

  18. Городецький В. Комуністичне убивство під грифом «совершенно секретно» // Час/Time. 1997. 7—13 серп.; Шевченко С. Ежедневно...

  19. Цит. за: Фрадкин И. М. Гитлер: словесный портрет // Пикер Г. Застольные разговоры Гитлера / Пер. с нем. — Смоленск, 1993.

  20. Радек К. Генуэззская и Гаагская конференции // Эра демократического пацифизма. 1924

  21. Фельштинский Ю. Кому мешали Карл Либкнехт и Роза Люксембург? // Зеркало недели. 1997. 16 авг.

  22. Там само.

  23. Дьяков Ю. Л., Бушуева Т. С. Фашистский меч ковался в СССР: Красная Армия и рейхсфер: тайное сотрудничество, 1922—1933. Неизвестные документы. Москва, 1992.

  24. Кривицкий В. Г. «Я был агентом Сталина»: Записки советского разведчика / Пер. с англ. Москва, 1991.

  25. Зрозуміло, під час війни про масштабне співробітництво СРСР та Німеччини не могло бути й мови. Автор має на увазі випадки таємної співпраці окремих осіб з обох сторін (про що він пише далі). — Ред.

  26. Маслов С. Неизвестная война: Как наши с другом Гитлера в разведку ходили // Комс. правда. 2000. 19-20 апр.

  27. Всемирная история шпионажа / Автор-составитель М. И. Умнов. Москва, 2000; Полмар Н., Аллен Т. Б. Энциклопедия шпионажа. Москва, 1999.

  28. http://front-pamyat/narod.ru/gestapo.html.

  29. Бунич И. Операция «Гроза». К.; Санкт-Петербург, 1999. Кн. 1: Историческая хроника.

  30. Там само.

  31. Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: Сб. документов. Москва, 1995. Том. I. Накануне. Книга первая (ноябрь 1938 — декабрь 1940 г.).

  32. Там само.

  33. Усього в СРСР у сталінські роки розстріляли 242 німецьких комуністів, і серед них — членів ЦК КПН.

  34. Бережков В. М. Как я стал переводчиком Сталина. Москва, 1993.

  35. Лебедева Н. Сталин на Нюрнбергском процессе // Моск. новости. 1995. № 19.

  36. Див., напр.: Нюрнбергский процесс: Сборник материалов. Изд. 3-е, испр. Москва, 1955. Том I.

  37. Известия. 1995. 13 окт.

  38. Нюрнбергский процесс... Том II.

  39. Щоправда, Манштейна потім засудив британський суд за розстріл військовополонених у Франції в 1940 році, але його скоро пожаліли та випустили.

  40. Пакт Молотова—Ріббентропа. — Ред.

  41. Суворов В. Самоубийство: Зачем Гитлер напал на Советский Союз? Москва, 2000.

  42. ВИЖ. 1990. № 3.

  43. Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ. Москва, 1991. Т. 1.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
Фотогалерея:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Пам’ять»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той не вартий пошани”
Максим Рильський

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.