Аратта - На головну

27 вересня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в місті Батурин (Чернігівська область) 5 листопада 1702 року у генерального писаря Пилипа Орлика народився син Григор. Згодом вони будуть змушені покинути Україну. Пилип Орлик буде гетьманувати понад тридцять років, але більша частина його гетьманства пройде в еміграції. Григор Орлик стане визначним державним і військовим діячем Франції, генералом і довіреною особою короля Людовіка XV, отримає графський титул і велику кількість європейських нагород. В 1747 році Г.Орлик одружиться на Луїзі-Олені де Брюн де Дентельвіль і стане володарем значних земель у Франції. Під Парижем він буде мати замок. В середині ХХ ст. на землях, що колись належали Григору Орлику буде побудований міжнародний аеропорт “Орлі”...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Історія Норильського повстання

Пам’ять 29295 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 22.02.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Історія Норильського повстання
Ми продовжуємо пулікацію спогадів колишнього політв'язня більшовицького ГУЛАГу Евгена Грицяка.

IV. ПОВСТАННЯ

Ми розуміли, що Гулаґ не потерпить такого становища і ужиє проти нас рішучих заходів. Ми були готові на все, тільки не на здачу здобутих позицій. Росіяни запропонували, щоб ми спільно з ними підготували до втечі трьох в'язнів, які могли б перейти кордон і поінформувати світову громадськість про наше становище.

Раптом умирає Сталін. В'язні торжествують — мають надію на амністію. Але даремно. Як справжні більшовики, спадкоємці Сталіна не мали найменшого наміру хилитися в бік гнилих ліберальних реформ. Радянська влада й надалі була твердою, непохитною й безпощадною.

Ми відчули це на своїй шкурі. В нас почали беззастережно стріляти. На Ґорстрою конвоїр, без будь-яких на то підстав, застрелив в'язня, що підносив до свого робочого місця дошку. Через деякий час із тюрми беруть одного в'язня й ведуть у тундру, де при спробі утечі розстрілюють.

Та це була тільки проба нервів або розвідка боєм. Генеральний наступ почався вже тоді, коли генерал Семенов, начальник управління Горлаґу повернувся із своєї чергової поїздки до Москви.

Початок був такий: у 5-й зоні квапно відгородили кілька бараків під штрафний лагпункт і почали звозити туди на приборкання всіх підозрілих і непокірних. Водночас у кількох зонах проведено серію розстрілів. Так у 1-й зоні розстріляли двох чоловік (стріляв ст. лейтенант Ширяєв), у 4-й — одного, Петра Сафронюка, а в третій, каторжній, несподівано обстріляли з кулеметів усі бараки. В Результаті — шістьох в'язнів убито, п'ятнадцятьох поранено.

25 травня 1953 року ми, пригнічені, виходимо на роботу. Раптом біля 5-ої зони, що знаходилася поряд із Горстроєм, затріщав автомат. Усі опустили руки. Ми були певні, що і на цей раз без жертв не обійшлося. Нарешті довідуємося: одного вбито, шістьох поранено.

Робота на Ґорстрою стихійно припинилася. Не працював ніхто. Люди заметушилися. По всьому Ґорстрою — біганина, викрики: нас убивають! Не будемо працювати! Викликаємо з Москви комісію!

Але в міру того, як первинний запал обурення спадав, розбурхана стихія вщухала. Деякі надто боязкі й обачні в'язні приступили до роботи. По всьому Ґорстрою, то тут, то там, почали дудніти, вгризаючись у вічну мерзлоту, всюдисущі пневмомолотки, які немов би сповіщали всіх, що роботу відновлено.

Нам, прихильникам страйку, треба було будь-що зупинити роботу, адже це був саме той інцидент, який зачепив за живе кожного й на якого ми чекали ще в Караганді. Упустити таку слушну нагоду було б для нас непрощенним гріхом.

Ми невеличкими групами розбрелися по всій будплощадці аби вгамувати тих, що вже працюють. Люди слухали нас, погоджувалися, але вслухаючись в дудніння пневмомолотків, які не могли замовкнути всі нараз, знову приступали до роботи. Всі наші зусилля були марні. Нарешті мені спало на думку піти на компресорну станцію, яка постачала стиснене повітря для всього Ґорстрою й зупинити її. Всі пневмомолотки нараз стихли, й робота повсюдно припинилася. І на цей раз уже остаточно. В такий спосіб наше стихійне обурення переросло в організований виступ.

Керівництво Ґорлаґу принишкло. В нас уже ніхто не стріляє, ба навіть не погрожує. Але нас вирішили взяти голодом. На Ґорстрой не вивозять їжу один день, другий, третій.

Вранці третього дня до нас у супроводі підполковника Саричева та ще кількох старших офіцерів підійшов генерал-майор Панюков, який навмисне прилетів сюди із Красноярська. Він владно й самовпевнено зажадав, щоб ми негайно приступили до роботи, а він, мовляв, розслідує всі порушення законності, що тут трапилися.

Ми не погодилися з ним і заявили, що приступимо до роботи тільки тоді, як з Москви до Норильська прибуде урядова комісія.

— Ви зриваєте державний план! — почав погрожувати Саричев,— Ґорстрой уже три дні простоює! Це саботаж! Не хочете то чорт з вами, не працюйте! Забирайтеся в свої зони й там дочікуйтеся комісії, а ми приведемо сюди інших робітників. Люди в нас є.

- Грицяк,— звернувся він до мене, щоб дати зрозуміти, що за все я буду нести відповідальність,— виводьте людей із Ґорстрою!

— Тут жодного зриву плану немає,— відповів я,— давайте прикинемо: від закінчення війни (війну до рахуби не беремо) минуло вісім років. За весь цей час в'язні Норильська не мали ні одного вихідного дня. Виходить, що ми випередили графік будівництва більше як на чотириста днів. То ж про який зрив пляну ви нам говорите?

Саричев помовчав якусь мить і звернувся вже до всіх в'язнів:

— Забирайтеся до табору,— вмовляв. — Тут ви голодні, а там на вас чекає ваша пайка. Ідіть же!

Ми не йшли на жодний компроміс. Проте багато в'язнів почало все-таки схилятися до того, щоб вертатися до табору. Голод, як кажуть, не тітка. До того ж у курців вичерпалися всі запаси махорки, що ще більше дошкулювало їм аніж голод.

Щоб якось зарадити цьому лихові, на одному з будинків, що ми будували, було встановлено напис: «Нас убивають і морять голодом!»

Напис зробив своє: ще того самого дня нам привезли вечерю, однак ніхто вже до неї не приступав. Більшість в'язнів усе настирніше наполягала на негайному поверненні до табору.

Домовившись із в'язнями 5-ої зони, що будемо продовжувати боротьбу у таборі, ми розійшлися з ними.

У своїй, 4-ій зоні, ми застали таку картину, на знак солідарности з нами всі в'язні, що були в зоні, оголосили голодівку й також уже три дні проголодували. Ми домовилися, що голодування припиняємо, але вранці на роботу не виходимо.

Адміністрація тріюмфувала. Вранці, буцім то нічого й не було, по всіх бараках пролунали електродзвінки, які сповіщали, коли якій колоні підходити до вахти. Зона ділилася на чотири колони. Першою підхоцила до вахти 1-ша колона, за нею друга і т.п. Я був у 4-й колоні, яка завжди підходила до вахти останньою. У нашому бараці, як то й було домовлено, ніхто до виходу на роботу не приготовлявся, й ми гадали, що так буде всюди. Але до мене прибігає один в'язень і каже, що перша колона виходить на роботу. Це вже був повний провал. Я побіг до вахти.

Побачивши, що за відчиненими воротами вже стоять 25-30 в'язнів 1-ої колони, а решта готові до виходу, я підходжу до старшого наглядача, який командував розводом, й несподівано для всіх прискіпуюсь до нього:

— А це що таке? — питаю вимогливим тоном. — Хто дав вам право випускати людей на роботу? Це що за самовправство? Ану зачиняйте ворота!

— А ви, барани, куди? — звернувся я до в'язнів. — На заріз? Марш усі по бараках, щоб і одної ноги тут не залишилося!

Усі розбіглися. Ті, що вже були за воротами, вернулися. Ворота зачинилися; розвід на роботу зірвався.

Електродзвінки впродовж багатьох років викликали в'язнів 4-ої зони на роботу й були замінниками команди: вилітай без останнього! Пролунав дзвінок і — всі на роботу! Так званих відмовників від роботи в Норильську не могло бути. Всі індивідуальні протести подавлювалися негайно та вкрай жорстоко.

Якось один в'язень 4-ої зони вирішив не виходити на роботу. А щоб його не випхали з бараку силоміць, ліг на нари роздягнений. Надворі тріскучий мороз. По закінченні розводу наглядачі стягнули його з нарів, виволокли надвір, запхали в дерев'яний бушлат — ящик для вивезення трупів — кинули туди його одяг і, вивізши за вахту, вивернули на сніг. Бідолашному не лишалося нічого іншого, як похапцем одягнутися й піти у супроводі спецконвою на роботу.

Шість інших в'язнів, яких привели до лазні 5-ої зони під конвоєм, відмовилися одягатися та виходити з лазні, доки не побачать прокурора. Та замість прокурора вони побачили старшого сержанта, що став перед ними з автоматом у руках.

— Ось вам прокурор! — сказав сержант і розстріляв усіх шістьох на місці.

У такий спосіб у Норильську — й не тільки в Норильську — подавлювали будь-яку ідею протесту в самому її зародку. Всі спроби опору мали тільки негативні наслідки.

Тому й не дивно, що в'язні, хоча й мимохіть, а все таки виходили із своїх бараків, тільки но пролунав зловіщий сигнал вилітай!

Люди збиралися на роботу в четвертий і п'ятий день нашого страйку. На шостий день ми вилучили дзвінки і ніхто з в'язнів навіть не ворухнувся, щоб вийти на роботу.

Керівництво табору підсилило зовнішню охорону, але до будь-яких рішучих дій не вдавалося. Тільки в п'ятій зоні адміністрація спробувала напустити на в'язнів озброєних кийками солдатів. Та солдати не вдіяли нічого й були відкинені назад. Тоді генерал Семенов зібрав усіх офіцерів Норильського гарнізону й повів їх у зону. Офіцери йшли й стріляли перед собою в землю із пістолетів. Коли вони вже підійшли впритул до в'язнів, які стояли суцільною стіною, зав'язався кулачний бій. Офіцери також були відкинені назад. Спроби взяти в'язнів голими руками не вдалися. Внутрішній нагляд адміністрації ми цілком паралізували й розпоряджалися собою самі.

Користуючись з такого безконтрольного становища, ми поставили на сцені табірного клубу п'єсу Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Ця п'єса була підготовлена ще перед початком страйку, але, побачивши прибрану до 1-ої дії сцену, начальник культурно-виховної частини заборонив її через те, що там, як він висловився, надто багато українського патріотизму. Ця п'єса мала такий шалений успіх у всіх в'язнів, що її прийшлося ставити шість разів...

6-го червня в нашу зону зайшла група високопоставлених осіб. Один з них, у чині полковника, виступив уперед і сказав:

— Москві стало відомо про безпорядки, які чиняться тепер у Норильську, в тому числі і у вашій 4-ій зоні. Для того, щоб вияснити становище на місці, Москва вирядила сюди урядову комісію. Головою комісії назначений я — полковник Кузнєцов, начальник тюремного управління МВС СРСР, особистий референт Лаврентія Павловича Берії. Члени комісії: начальник конвойних військ МВС СРСР генерал-ляйтенант Серьодкін і представник від ЦК партії товариш Кисельов. Оскільки ми з усіма вами переговорити не зможемо, то пропонуємо виділити з поміж себе п'ятьох представників, які виклали б нам усі ваші претензії. Гарантуємо, що ніхто з ваших парламентерів не буде репресований.

Незабаром від кожної з найчисленніших національних груп табору було виділено по одному представникові. Українців представляв я, росіян — Володимир Недоростков, білорусів — Григорій Климович; прізвища литовського та латвійського представників мені невідомі.

Тимчасом біля вахти і, задля більшої безпеки, поблизу сторожової вишки вже стояв накритий червоним покривалом стіл, за яким сиділи члени Московської комісії враз із своїм секретарем.

Ось і ми повільно, руки назад, підходимо до стола. Один із членів комісії, якого Кузнєцов назвав товаришем Кисельовим, справляє на мене пальцем і питає: «Прізвище? Прізвище?» Я не відповідаю, тільки дивлюся на свій номерний знак. Кузнєцов зрозумів натяк і каже: «Навіщо тобі прізвище? Не бачиш номера У-777? Оце і все його прізвище.» А повернувшись до мене, додав: «Та нічого. Ми здіймемо з вас ці номери; вони не потрібні ані вам, ані нам. Сідайте й оповідайте. А, до речі, ви самі прийшли, чи вас народ прислав?»

Я показав рукою на в'язнів, що стояли на відстані тридцяти-сорока метрів суцільною стіною, й сказав: «Запитайте».

— Ну добре, добре, віримо,— сказав Кузнєцов, визнаючи нас повноправними представниками. — Говоріть, ми слухаємо.

Тут до столу підійшов генерал Семенов; я заявив, що в його присутності ми говорити не будемо.

— Семенов! — гримнув на нього Кузнєцов,— а ти чого тут став? Ану забирайся геть звідси!

Я почав з кричущих фактів порушення законности, що мали місце ще в 1946 році. Збагровілий від люті Кузнєцов перебиває мене:

— Про що ви нам розповідаєте? Ви самі, коли сюди приїхали?

— Ще й року нема,— відповідаю,— але я кажу вам те, на що мене уповноважили люди, що он стоять перед вами. Це вони вам кажуть.

Більше Кузнєцов не перебивав мене, а я, виповівши всі скарги, продиктував йому наші вимоги, які звучали приблизно так:

Припинити розстріли та всі інші прояви свавольства в тюрмах і таборах.

Замінити все керівництво Ґорлаґу.

Скоротити робочий день в таборах Гулаґу до 8 годин.

Гарантувати в'язням вихідні дні.

Поліпшити харчування в'язнів.

Дозволити листування та побачення з рідними.

Вивезти з Норильська на материк усіх інвалідів.

Зняти з бараків замки та ґрати, а з людей — номерні знаки.

Скасувати рішеня так званого Особого совещания, як неконституційного органу.

Припинити тортури на допитах та практику закритих судових процесів.

Організувати перегляд особових справ усіх політв'язнів.

На закінчення переговорів Кузнецов сказав, що він доведе до відома уряду всі наші вимоги і, запевнивши, що стріляти в нас більше не будуть, запропонував нам вийти на роботу.
Ми погодилися.

Опісля Кузнєцов провів подібні переговори з представниками 5-ої, 6-ої та 1-ої зон Ґорлаґу. На свій превеликий подив він виявив, що хоча й суворо ізольовані, всі зони виступили з однаковими заявами та вимогами.

Інакше повелася 3-тя, каторжна, зона. В'язні цієї зони не визнали повноважень комісії й не вступали з нею в жодні переговори.

Незвичайно стійкими в цій нерівній боротьбі виявилися жінки 6-ої зони, яких нараховувалося там понад шість тисяч. На додаток до страйку вони оголосили голодівку й до приходу комісії проголодували шість днів.

9-го червня всі зони, за винятком 3-ої, приступили до роботи.

Того ж самого дня Кузнєцов зачитав нам, що уряд розглянув наші заяви й постановив:

Замінити керівництво Ґорлаґу.

Скоротити робочий день до 8-ми годин.

Гарантувати вихідні дні.

Дозволити в'язням відсилати по два листи на місяць і мати побачення з рідними.

Зняти з бараків замки й ґрати, а з в'язнів — номерні знаки.

Вивезти з Норильська всіх інвалідів.

— Крім того,— сказав на закінчення Кузнєцов,— радянський уряд запевнив, що згодом буде переглянено всі особові справи засуджених.

Такою великою перемогою закінчився перший етап нашої боротьби, яка за своїм розмахом і значимістю вийшла далеко за межі звичайного страйку.
V. ВІДНОВЛЕННЯ БОРОТЬБИ

Ми високо підняли голови, а наші карателі похнюпилися. Як не є, а обіцянка замінити всю адміністрацію табору не пророчила для них нічого доброго. Та й справді, незабаром нас повідомили, що генерал-майора Семенова знято з посади начальника управління й призначено його заступником. Новим начальником призначено генерал-ляйтенанта Царьова. Крім цього нам сказали, що ст. лейтенант Ширяєв і старшина Бейнер, яких ми звинувачували в багатьох убивствах в'язнів, сидять уже в тюрмі.

Та це все робилося так, про людське око, й тому ми не могли заспокоїтися. Ми добре знали, якою буде наша доля після того, як комісія повернеться назад до Москви, а ми знову опинимося віч-на-віч із старою адміністрацією.

Комісія, одначе, не квапилася покидати Норильськ. Третя зона каторжників усе ще чинила опір. Розлючений Кузнєцов пробує зморити каторжників голодом. У зону перестали завозити продукти, перекрили воду. В'язні вирішили повідомити про це цивільне населення міста. Знайшовся в'язень Миколайчук Петро, який зумів вилити з олова друкарський шрифт. Шрифт цей було набрано в короткий текст і закріплено в відповідних рамках. Люди позносили всі свої запаси паперу; почалося друкування летючок. Перша серія летючок повідомляла населення міста про те, що в'язнів морять голодом, не дають води.

Летючки розкидалися по місті в дуже ориґінальний спосіб. Для цього було зроблено сім паперових зміїв, які, підіймаючись угору, несли з собою по 300 летючок кожний. Летючки підв'язувалися під змія скручені в трубку й перев'язані ниткою. З-під нитки звисав запалений ватяний ґніт. Коли змій підіймався на свою висоту, ґніт догоряв, перепалював нитку, й тоді летючки розсипалися в усебіч. Далі вітер розносив їх по всьому місту і навіть далеко поза місто.

Коли змії підіймалися вгору, конвоїри стріляли в них. Траплялися й попадання, але вони нічого зміям не шкодили. В такий спосіб на місто було випущено коло сорока тисяч летючок. У місті були організовані спеціальні комсомольські бригади, які мали своїм завданням визбирувати летючки.

Проте вже перша серія летючок зробила свою справу: в зону завезли продукти, пустили воду.

Заохочені перемогою в'язні 3-ої зони щодня повідомляли населення міста про стан своїх справ та про свої вимоги перед урядом.

Але Кузнєцов не міг зосередити всю свою увагу лише на 3-ій зоні, бо боявся, що інші зони знову можуть повстати; на цей раз уже на знак солідарності з каторжниками. Тому він вирішив вчинити розправу над ініціяторами й активістами опору в тих зонах, що вже припинили боротьбу, і тільки тоді взятися за каторжників.

Тим часом із Москви прибуває до Норильська помічник генерального прокурора, державний радник II рангу Вавілов.

Розправа почалася в такий спосіб: 22 червня із 3-ої зони в четверту переводять «з господарських міркувань» сімсот в'язнів. Етапний список було складено так, що до нього, крім звичайних, незамічених в'язнів, входили всі ті, що підлягали негайній ізоляції. Провадили в'язнів, як звикле, під конвоєм, але не всіх разом, а окремими групами по сто чоловік у кожній. І повели їх навпростець через тундру. Посеред тундри, у видолинці, так, щоб нізвідки не видно було, першу групу зустрічає полковник Кузнєцов разом із членами своєї комісії та групою офіцерів і наглядачів Ґорлаґу. З групи відокремлюють п'ятьох в'язнів і під спецконвоєм відводять їх у невідомому напрямку. Решту приводять у нашу, 4-ту зону. Через таку процедуру відсіву пройшли всі сім груп в'язнів, що прийшли до нас із 3-ої зони.

У такий спосіб, розправа, якої ми сподівалися аж після того, як Московська Комісія покине Норильськ, почалася не тільки в присутності Комісії, але й під її безпосереднім керівництвом. Ми зрозуміли, що то був тільки початок, що такий відсів неминуче відбудеться в усіх зонах і чомусь були певні, що розправа над нами буде «мокрою».

- Їх усіх перестріляють! - звернувся я до в'язнів, що прибули із 3-ої зони. - Ми мусимо їх рятувати! Давайте зробимо так: ви підходите до вахти й вимагаєте, щоб вам повернули всіх назад. Якщо їх не повернуть - ви не виходите на роботу, а ми, на знак солідарности з вами, також не вийдемо. Треба дати їм відчути, що з нами не можна робити все, що їм лише заманеться.

На жаль, в'язні 3-ої зони відхилили мою пропозицію. Мабуть, їхнє ставлення до цієї проблеми зумовлювалося насамперед інстинктом самозбереження. Тепер, коли над їхніми головами буря вже пролетіла й не зачепила їх, вони воліли принишкнути, щоб чого доброго, знову не накликати на себе біди. Ніхто вже не хотів важити своїм життям.

Ми, хоч-не-хоч, приготувалися до виходу на роботу, але ще очікували приходу з роботи нашої першої зміни. Та раптом по всіх бараках затріщали дзвінки, забігали наглядачі, квапно підганяючи людей до вахти.

Я пішов до вахти, а кілька в'язнів вилізло на дах найвищого бараку, щоб простежити, що діється на Ґорстрою, де працює наша перша зміна.

Ворота вахти вже відчинені; біля них стоїть начальник зони ст. лейтенант Власов.

- Це що таке, Власов? - питаю його.

- Як то що? Звичайний вивід на роботу,- відповідає він.

- А чому ви його передчасно починаєте?

- Це не передчасно. Вам уже пора виходити.

- А ви знаєте, що після того, як у нас запроваджено восьмигодинний робочий день, ми виходимо на роботу тільки тоді, коли з роботи приходить перша зміна?

- Перша зміна вже йде. Ви з нею зустрінетеся.

Тим часом спостережники з даху повідомили, що з Ґорстрою ще ніхто не виходив.

- Неправда,- заперечив я Власову. - 3 Ґорстрою ще ніхто не виходив. Отож знайте, що поки в зону не зайде наша перша зміна, ми на роботу не вийдемо!

Власов пішов до телефону, а я залишився чатувати біля вахти. З даху прийшло чергове повідомлення: з Ґорстрою вийшла група в'язнів, приблизно сто чоловік, і направилася в тундру.

До мене підходить Власов і каже:

- А тепер ваші вже йдуть. Виходьте й переконаєтеся, що це правда.

- З Ґорстрою вийшло сто чоловік, і їх попровадили не до табору, а в тундру,- кажу я Власову. - Я вам ще раз заявляю, що ми не вийдемо на роботу доти, доки не побачимо їх усіх отут і не переконаємося, що ні з ким нічого поганого не трапилося.

Побачивши, що першу групу людей конвой попровадив у тундру, решта в'язнів першої зміни відмовилася вийти з Ґорстрою. У такий спосіб плян відсіву в'язнів 4-ої зони не тільки провалився, але й викликав нову хвилю організованого протесту.

Незабаром група в'язнів, яку з Ґорстрою попровадили в тундру, підійшла до вахти. Це була остання спроба адміністрації табору виправити становище.

- Ну, ось, Грицяк,- каже Власов. - Люди прийшли; виходьте на роботу!

- Прийшло сто чоловік,- відповідаю я,- а на роботі понад дві тисячі. Де решта?

- Нас не сто,- почувши мою розмову з Власовим, обізвались із-за воріт в'язні,- сімох від нас забрали в тундрі.

- В такому разі,- заявив я Власову,- наша розмова скінчилася. На роботу ми не вийдемо, доки ви не повернете нам тих сімох, що так по-бандитськи від нас викрали.

А обернувшись до в'язнів, що з'юрмилися неподалік, я пояснив їм усю ситуацію й порадив відійти від вахти й не виходити на роботу.

Ми всі розійшлися. 93 чоловіка першої зміни зайшли в зону. Почався другий етап нашої боротьби за право жити. Разом з нами відновили свою роботу в'язні 5-ої чоловічої та 6-ої жіночої зон.

Ті в'язні першої зміни, що ще залишилися на Ґорстрою, згодилися врешті решт вернутися до табору, але з умовою, шо їх не будуть провадити окремими групами, а усіх разом.

Ми якось інтуїтивно відчували, що боротьбу доконче треба продовжувати, що наші досягнення не стійкі, що поступки, на які так легко пішла Москва, були тільки відтяжним маневром, за яким неминуче наступить розправа та новий закрут режиму.

До цього нам не бракувало прецедентів. Ми добре знали, що будь-яка спроба організованого чи індивідуального протесту кінчалася для тих, що протестували чи скаржилися, трагічно. Між нами ходили чутки про те, що в одному із таборів, що біля Салехарду, за спробу організованого протесту було розстріляно чотириста чоловік.

А мій близький земляк - Борис Горбулевич розповів нам, що у 1947 році в одній із зон, т. зв. Івдельлаґу, трапилася така історія:

Колишній полковник Червоної армії,- в'язень Вишняков, якось висловив своє обурення проти свавольства та наруги над в'язнями з боку табірної адміністрації. Його негайно схопили й посадили під слідство. Разом з ним під слідством опинилося ще 29 колишніх армійських офіцерів і два в'язні, що не були причетні до армії. Одним із цих двох останніх і був Борис Горбулевич. Уся ця група, керівником якої вважався полковник Вишняков, звинувачувалася в тому, що вона підтримувала зв'язки з іноземною розвідкою й мала своїм завданням не більше й не менше, як повалення радянської влади. План повалення був украй простий: група Вишнякова організує напад на охорону своєї зони, роззброює її і роздає зброю в'язням. Озброєні таким чином в'язні нападають на сусідні зони, знову роззброюють охорону, озброюють визволених в'язнів і тоді вже об'єднаними силами захоплюють місто Свердловськ. У Свердловську Вишняков проголошує тимчасовий уряд, організує похід на Москву і - крапка!

Про план Вишнякова негайно повідомили Москву. Перед слідством поставлене завдання якнайшвидше домогтися зізнання всієї групи. Слідство виконало своє завдання а честю: усі 32 в'язні не тільки призналися до вини, але й вказали, де, коли й від кого отримали завдання.

Оскільки вистояти перед напором слідства ніхто не міг, усі вирішили «зізнатися» й навмисне плели такі нісенітниці, щоб потім, під час судового розгляду справи, можна було все заперечити й поставити слідство в дурне становище.

Так полковник Вишняков пригадав собі епізод з одного детективного роману й використав його для свого зізнання. Він назвав ресторан у місті Ґданську та прізвище агента, що дав йому там завдання. Назву ресторану та агента він узяв із роману.

Інший в'язень, колишній кур'єр Комінтерну, Трибрат назвав прізвище та віденську адресу таки реальної особи - генерального секретаря австрійської компартії, якому він, Трибрат, постачав у свій час комінтернівську пошту. В такий спосіб голова австрійських комуністів перетворився, принаймні в зізнаннях Трибрата, на агента ЦРУ.

Слідство закінчилося. Із Москви в Івдель приїхала спеціяльна комісія, щоб на власні очі побачити цих небезпечних бунтарів.

Нарешті розпочався суд. Але, на превелике здивування підсудних, суд визнав усі їхні попередні зізнання достовірними й прийняв їх за основу. Усіх було засуджено на 25 років позбавлення волі (розстріли були тоді скасовані).

Ну, а що буде нам тепер, коли ми сколихнули весь Норильськ і кинули виклик самій Москві?

Та що б нам ні загрожувало, ми вирішили боротися скільки вистачить у нас сил. Першим кроком у нашій відновленій боротьбі було проголошення жалоби по тих, кого від нас забрано на розправу. На знак цієї жалоби на дахах двох найвищих бараків було встановлено по одному чорному прапорові. На бараках 5-ої зони теж з'явилися чорні прапори.

Ці прапори дратували адміністрацію більше, ніж сам факт нашого невиходу на роботу. Не сподобались вони й багатьом в'язням. До мене почало підходити багато в'язнів із запитом, що означає чорний прапор. Я пояснював, що це знак жалоби по тих, кого від нас забрано, й водночас символ нашого скорботного життя. Мені заперечують:

- Це прапор анархістів. Ви що, анархію проголошуєте? Траурний прапор - червоний з чорною облямівкою!

- Анархісти мають на своєму прапорі зображення черепа із схрещеними кістками,- відбивався я. - А червоний прапор з чорною облямівкою - це більшовицький прапор. Ми під таким прапором стояти не будемо. Наш прапор чорний, як і чорне наше життя.

Так і не дійшовши згоди, ми поділилися на дві групи: перша - за чорний прапор, друга - проти нього. Та це були тільки зовнішні ознаки наших різнобіжностей, коріння яких було приховане багато глибше. До групи, що виступала проти чорного прапора, входили в'язні, котрі противилися продовженню боротьби, бо вважали, що цим самим ми тільки підсилимо гнів Москви й накличемо на себе ще більшу біду.

Групу цю очолив Іван Кляченко-Божко. Був це старий чоловік, колишній комуніст, що на той час уже відбув 21 рік ув'язнення (такі одиниці траплялися тоді ще дуже рідко). Його широко знали й поважали всі в'язні нашого табору. За 21 рік свого ув'язнення Кляченко-Божко багато чого бачив, а тому мав усі підстави не вірити в успіх будь-якої боротьби. Оскільки ця група була незначною, вона обмежилася статусом опозиції.

Невдовзі між мною і Кляченком відбулася така розмова:

- Для чого ти все це робиш? - питає мене Кляченко.

- Для того, щоб перешкодити їм доконати тих, кого від нас уже забрали, та щоб застерегти їх проти дальших репресій супроти нас. Ми мусимо переконати їх, що при будь-якій спробі додаткового натиску на нас, ми знову повстанемо.

- Вони перестріляють нас усіх і тоді вже будуть певні, що жодного повстання більше не буде.

- Не перестріляють! - зопалу відрубав я.

- А що, посоромляться? Хіба ти не чув, що сталося в Східному Берліні? Та там передавили танками німецьких робітників на очах у всієї Европи, а тут, на безлюдному Таймирі, вони посоромляться стріляти в своїх власних політичних в'язнів? Ти думаєш, що кажеш?

- Не посоромляться й не побояться,- відповідаю,- ми знаємо, на що вони здатні. Але я ще раз кажу, що ми тому й повстали, щоб припинити розстріли, а не викликати їх. Я нікого силоміць під кулі не поведу і до того, щоб у нас стріляли, не допущу. Та поки що ми не маємо жодних підстав боятися й капітулювати.

Кляченко лишився невдоволений з нашої розмови, і ми холодно розійшлися.
Мене покликали до вахти. Я пішов разом з Володимиром Недоростковим. В зону зайшли Кузнєцов з Вавіловим у супроводі членів Московської комісії та старших офіцерів Управління Ґорлаґу.

- Ви що! - гнівно кинув Кузнєцов. - Так мене зустрічаєте? Дякую! Я домігся таких великих полегшень для вас, я домігся, що радянський уряд пообіцяв переглянути всі ваші особові справи. А ви так віддячуєте мені? В яке становище ви мене ставите?

Після цього загального вступу він звернувся до нас з Недоростковим:

- Чого ви ще хочете?

- Хочемо, щоб нам вернули всіх, кого від нас забрано, бо маємо всі підстави побоюватися, що ви взяли їх на розстріл.

- Звідки ви таке взяли? - втрутився Вавілов. - Ану скажіть по правді, ви чули тут хоч один постріл з того часу, як сюди приїхала Московська комісія?

- Ні, не чули. Але поясніть нам, чому ви нападаєте на людей в тундрі й забираєте їх невідомо куди?

- Їх узяли на етап,- пояснює Кузнєцов. - Адміністрація табору завжди має право це робити.

- Ми не сьогоднішні й знаємо, як проводяться етапи. На етап беруть людей із зони, а не нападають на них у тундрі.

- Ми вас запевняємо, що з ними нічого поганого не трапилося. Виходьте на роботу!

- Тоді верніть їх нам, і ми підемо.

- Ми ще раз запевняємо вас,- каже Кузнєцов,- що вони в повній безпеці. Ось перед вами помічник генерального прокурора. Він і прийшов сюди, щоб прослідкувати, аби в Норильську не було порушень соціялістичної законности. А кого нам треба, того візьмемо, на це ми маємо повне право.

- В такому разі,- кажу я,- ми йдемо на компроміс. Давайте зробимо так: ми виділяємо вам свою делегацію, яка поїде разом з вами й подивиться, де ті люди й яке їхнє становище. Коли делегати повернуться й запевнять нас, що все в порядку, а ви від себе пообіцяєте не робити більше такого, тоді ми організовано виходимо на роботу.

Кузнєцов не прийняв мою пропозицію і вибрався за зону.

Тепер він постановив залишити нас без води, яка постачалася в зону із тундри водонасосною станцією. На станції постійно чергував один в'язень, якого охороняли два конвоїри. І ось, під час чергування в'язня, що носив величне прізвище Лев, до нього підходить офіцер й наказує перекрити воду. Лев категорично відмовляється. Офіцер погрожує. Тоді Лев каже офіцерові: «А ви подумали, що може статися, як ми перекриємо воду? В зоні негайно виникне пожежа. В'язні поспалюють усі бараки. Хто тоді відповість за це? Якщо ви берете всю відповідальність на себе, то напишіть це в журналі, і тоді я виконаю ваш наказ.»

Офіцер вернувся ні з чим.

На перший погляд могло здаватися, що Лев поступив цілком логічно й нічого надзвичайного в його вчинку немає. Насправді ж, це був великий героїчний вчинок, оскільки Лев добре знав, у яких він руках знаходиться і що за таку зневагу до конвойного офіцера він міг бути розстріляний на місці.

Я був знайомий з цим чоловіком і знаю, що він був поляк, родом із Житомира, студіював у Київському університеті ім. Тараса Шевченка. Оце й усе про нього. Про інших героїв я й того не знаю. Хіба ж то не герої були, що пікетували вахту, щоб не пустити в зону наглядачів, конвоїрів чи офіцерів? Вони постійно стояли там на відстані 15-20 метрів від направленого на них дула кулемета, яке будь-котрої хвилини могло заплювати смертоносним вогнем. І все-таки вони стояли!

Інші, обачніші, перестрівали мене на кожному кроці й запитували, чого ми ще домагаємося, чому в нас чорні прапори і чи варта вся ця боротьба того, щоб нас перестріляли.

- Варта! - відповідав я. - Ми й повстали для того, щоб припинити розстріли, а не викликати їх. Хто може сказати, скільки тисяч нашого брата вже лягло під Шмітиху ні за що ні про що? Смерть так чи інакше щодня чигає на кожного з нас. Чому ж ви, що не боїтеся вмирати поодинці, боїтеся вмерти разом? А зрештою, ніхто нікого не примушує вмирати. Якщо я побачу, що настав критичний час, ми припинимо боротьбу, і ніяких розстрілів не буде.

Я знову пішов до вахти, бо зв'язківець повідомив, що мене кличе Власов.

Він стояв на порозі відчинених прохідних дверей, навмисне вичікуючи там, щоб я якомога ближче підійшов до нього. Але я зупинився на безпечній відстані - по боках охоронці - й запитав, чого він хоче.

- Ходи зі мною в штаб,- кивнувши головою, сказав Власов,- з тобою хоче говорити Вавілов.

- Нехай зайде сюди.

- Він не може, бо щось нездужає.

- Жаль,- кажу,- та нічого страшного нема. Як видужає, нехай приходить, я почекаю.

А тим часом конвоїри, що охороняли Лева на водонасосній станції, сказали йому: «Ну, незабаром цьому всьому буде кінець. Ваш керівник арештований. Його покликали до штабу нібито на переговори, а він, дурень, гадав, що з ним і справді хочуть говорити, та й пішов. Та тільки-но він переступив поріг вахти, його-схопили, закували в наручники і - в машину. Тепер ви вже й двох днів не протримаєтеся.»

Таку чутку Кузнєцов пустив поміж солдатами мабуть тому, що був впевнений, що цей план йому вдасться. А вимученим і стривоженим солдатам треба було якнайшвидше подати хоча якусь надію, щоб підтримати їх на дусі.

Ми теж не лишали солдатів поза своєю увагою і перекидали їм записки, в яких пояснювали, хто ми й чого домагаємося та закликали, щоб вони в нас не стріляли.

На таких зіпсованих солдатів командування вже не могло покладатися, і вони всі були замінені іншими.

Ця заміна насторожила нас. Нові солдати, які зовсім нас не знали, були для нас дуже небезпечні.

Внаслідок цієї заміни почала зростати й активізуватися опозиція. Мені доповіли, що литовці, білоруси й навіть частина українців, які пішли за Кляченком, погрожують організовано вийти на роботу. Сумно, але - факт!

Я відшукав Кляченка, що лежав тоді в своєму бараці на нарах. Побачивши мене, він запитав:

- Ти чого прийшов?

- Хочу поговорити з вами.

- А я не маю про що з тобою говорити й не хочу. Забирайся геть!

Я вийшов від нього й зустрів білоруса Климовича.

- Гріша,- кажу до нього,- я хочу з тобою поговорити.

- А я не маю про що з тобою говорити,- була відповідь.

До литовців я вже не пішов...

Так ми остаточно поділилися на два протилежні табори: прихильників і противників продовження боротьби. Та прихильників усе ще було набагато більше.

Тепер ми почали сподіватися, що солдати можуть вдертися в зону й вступити з нами в кулачний бій, як це було в п'ятій зоні, й приготувалися до оборони.

Перед лицем навислої небезпеки в людей дуже загострилося почуття кровної єдності й усі почали тісно згуртовуватися в національні групи. Однак це не означало, що ми подробилися. Зовсім ні.

До мене підходять три естонці й кажуть:

- Ми - естонці. У цей небезпечний для нас час ми хочемо бути з усіма разом. А тому хочемо, щоб ви детально інформували нас про всі ваші переговори з Кузнєцовим та про стан наших справ у цілому. Ми також хочемо, щоб ви, в разі потреби, сміло покладалися на нас. Нас небагато, але майже всі - колишні естонські офіцери. Запевняємо вас, що ми виконаємо все, що ви від нас зажадаєте. Просимо не забувати за нас. А оце наш представник, через якого ми будемо підтримувати з вами постійний контакт.

Так само поступили латиші, поляки та німці. З іншими національними групами я був у особистому контакті від самого початку.

Після всього до мене підійшла ще одна делегації для встановлення контакту.

- Ми - німці,- сказали вони. Я видивився на них і пояснив, що це якесь непорозуміння, що німці в мене вже були, і я з ними в контакті.

- Хто ж би то міг у вас бути? - запитали здивовані німці.

Коли я пояснив їм, вони розсміялися:

- Та які ж то німці? То германці. Справжні німці - це ми, російські німці.

У такий спосіб кожна національна група виявляла своє бажання спільно продовжувати нашу боротьбу.

Але водночас консолідувалися й опозиційні групи. Вони чимраз настирливіше вимагали припинення боротьби. З'явилися летючки із закликом до в'язнів здаватися. До цього всього адміністрації вдалося поширити між в'язнями вигадку, що «безпорядки» в Норильську викликали українці для того, що хочуть скористатися з нагоди й відірвати від Росії радянське Заполяр'я й прилучити його до України. Безглуздо? Так. Але чим безглуздіша вигадка, тим важче її заперечувати.

Тим часом українцям було зроблено натяк, що вони можуть змити з себе цю пляму, якщо самі зліквідують свого керівника.

Ми здогадувалися, що ці чутки адміністрація могла поширювати між в'язнями за посередництвом лікарок, яким не тільки не забороняли заходити до лікарні, але й ґарантували їм повну безпеку.

Кузнєцов знову зайшов у зону й покликав мене. Я знову пішов разом з Недоростковим.

- Хто вас уповноважував? - глузливо запитав Кузнєцов. - Хіба ж ви можете бути представниками трудового народу? Ану, покажіть ваші руки, які на них мозолі?

Я свої руки йому не показав, а Недоростков якось відрухово витягнув свої вперед. Недоростков був інвалідом, мав слабе серце, і до роботи не ходив; руки в нього були м'які та гладкі.

Кузнєцов подивився на них і знову почав:

- Ну які ж ви трудівники? На ваших руках навіть мозолів немає. Тепер мені вже все зрозуміло: народ хоче працювати, але то Грицяк утримує його на ножах. Ми ще поговоримо з народом і без Грицяка.

Я підняв поли свого френча й сказав:

- Дивіться, де в мене є ножі? А якщо хочете говорити з народом, то будь ласка, ідіть туди ближче й говоріть. Якщо народ виявить бажання йти на роботу, то нехай іде. Тримати його ніхто не буде.

Кузнєцов не виявив найменшого бажання наблизитися до в'язнів, що стояли юрмою на відстані 30-40 метрів від нас. Ст. лейтенант Власов поглянув на Кузнєцова, потім перевів свій погляд на мене й сказав:

- Ану ходімо! Я піду й поговорю!

Наблизившись до в'язнів, Власов запитав слабким і дещо тремтливим голосом:

- Ну що, хлопці, підемо на роботу?

- Поки до Норильська не прибуде генеральний прокурор, ніхто на роботу не вийде,- заявив йому, як я пізнав по голосі, Степан Вемгрин.

- От бачиш, Грицяк, як воно складається? - уже сміливіше заговорив Власов,- комусь одному потрібний генеральний прокурор, а п'ять тисяч не виходить на роботу. Пускай їх, нехай ідуть; люди хочуть працювати.

- Працювати? - хором відізвались в'язні. - Самі працюйте. Ми вже досить на вас напрацювалися. Ви мозолів наших питаєте? А яких вам ще мозолів треба? Кривавих? Кровопивці ви погані!

Кузнєцов із свитою миттю вибрався за вахту, а Власов спочатку боязко позадкував, а потім обернувся й теж подався до вахти.

Ми відчували, що Кузнєцов уже вичерпав своє терпіння, та й Москва мабуть не гладила його по голівці за те, що так довго з нами церемониться. Ми знали, що кінець нам близько, але здаватися не хотіли. Нам було приємно, що ми примусили Москву числитися з нами.

Хоча ми поверхнево виглядали одностайними, всередині між нами ні на мить не вщухали дебати: продовжувати боротьбу чи припиняти?

Деякі в'язні запитують мене:

- Що, вже виходимо на роботу?

- На яку роботу? Хто вам таке наговорив?

- Кляченко. Ми Кляченка знаємо давно, а вас ще дуже мало. Кляченко каже йти на роботу, а ви - ні. Кого нам слухати?

- Слухайте кого хочете,- відповідав я, бо бачив, що вони тому й питають, що охотніше послухали б Кляченка.

Такого роду розмови між мною та багатьма в'язнями ставали все частішими. Деякі в'язні почали ставитися до мене навіть дуже агресивно, а деякі запитували:

- Ну добре, спочатку ми повстали проти розстрілів і вимагали приходу Московської комісії. Комісія прийшла, розглянула наші скарги, дала великі полегшення... то що ми ще можемо вимагати?

Тим часом група високоосвічених в'язнів написала звернення в'язнів 4-ої зони Ґорлаґу до Президії Верховної Ради СРСР, Ради міністрів СРСР та ЦК КПРС.

Звернення починалося критикою суспільно-економічної формації, за якої створилися найсприятливіші умови для придушення всіх основних прав і свобод людини. Далі висвітлювалося становище політв'язнів у тюрмах і таборах Гулагу, й нарешті було повторено й розширено наші вимоги, які ми вже ставили перед Комісією усно. У цьому зверненні були чітко поставлені вимоги припинити по всій країні практику закритих судів та катування людей під час слідства, скасувати всі рішення т.зв. ОСО або «трійки», як неконституційного органу, припинити свавільні розстріли в тюрмах і таборах і, нарешті, переглянути особові справи всіх політв'язнів.

Проте, незважаючи на таку відверту критику існуючого ладу та на протести проти утисків, що ми їх постійно зазнавали, ми не поставилися ворожо до центрального уряду, бо сподівалися, що після смерти Сталіна наново утворений уряд сам попробує вивести країну на рівну дорогу. Тому ми й заявили Урядові: «Наша мета -свобода»... і «Ми хочемо, щоб з нами розмовляли не мовою кулеметів, а мовою батька й сина». Закінчувалося ж звернення пересторогою урядові: «Якщо всі наші вимоги не будуть виконані, ми продовжимо тактику нинішнього дня, де б ми не були!»

Тепер треба було якось зачитати це звернення перед усіма в'язнями й домогтися його схвалення. Однак скликати мітинг я не міг зважитися, бо побоювався, що мої противники можуть його зірвати. Але на все є спосіб. Я сказав двом молодим хлопцям винести із приміщення клубу стіл і переносну трибуну, встановити все це на помості перед дверима бібліотеки; стіл накрити коцом, поставити склянку з водою, а самим уступитися. Свій план виявив тільки Володимирові Недоросткову.

Коли спорудження цієї імпровізованої трибуни було закінчене, я замкнувся в приміщенні клубу, через вікно якого стежив за поведінкою в'язнів. Люди дуже швидко зійшлися, немов би їх тягнула сюди якась непоборна магнетична сила. Усі ж бо зрозуміли, що має статися щось дуже важливе: хтось буде говорити. Невідомо тільки, хто саме: може й сам Кузнєцов?

На той час у нашій зоні налічувалося 5221 чоловік. І напевно не було такого, що не прийшов би сюди, щоб самому послухати, про що тут буде йти мова.

Коли, таким чином, збір закінчився, я вийшов із клубу й разом з Недоростковим, що вже чекав на мене, піднявся на поміст. Недоростков відкрив мітинг і надав мені слово.

- Дорогі друзі! - почав я. - Усе те, що відбувається нині в Норильську, не є якоюсь окремою, ізольованою справою, а частиною великої боротьби всього радянського народу за свою гідність та людські права...

Люди немов би перетворилися на саму увагу. Усі стояли мовчки й напружено, немов закам'яніли. Виступати було дуже легко. Видно було, що всі пильно слухають. Ця мертва і тиша й напруженість була викликана двома факторами: по-перше, кожний хотів почути щось нового і, по-друге, усі побоювалися, що конвой може не потерпіти такого великого скупчення людей і відкрити по нас вогонь.

І треба ж було статися, щоб у час найбільшого напруження хтось із в'язнів несподівано й майже пошепки застеріг мене:

- Ховайся, стріляє!

Сталося непоправне: всі в'язні в одну мить впали долілиць на землю. Паніка передалася навіть солдатам, що стояли гуртом коло колючих дротів, і всі пустилися навтікача. Та й я сам розгубився й не знав, як поступити: чи й самому заховатися, чи може якось попробувати виправити становище?

Я покладав на цей мітинг дуже великі надії, бо чомусь був певний, що він згуртує нас, що тут ми зможемо подолати всі наші розбіжності. Я й підходив так обережно до скликання цього мітингу, щоб його ніхто не міг зірвати. А тепер? Усе пропало.

Щоб якось виправити становище, я зійшов із помосту й попробував підняти на ноги одного-двох в'язнів, щоб інші, побачивши їх, і собі повставали. Однак це мені не вдалося зробити - люди мов попримерзали до землі. Я вертаюся на поміст, стаю на своє місце і, спершись ліктем на трибуну, почав спокійно дивитися, що з цього всього вийде.

Нарешті, деякі в'язні, що були в задніх рядах, почали один по одному вставати й втікати до бараків. Але інші, які й собі вже повставали, почали стримувати їх:

- Боягузи, ви куди? Ану вертайтеся всі!

Люди швидко втихомирилися й знову почали напружено чекати. Я продовжив свій виступ і тепер уже щасливо закінчив його. В'язні слухали з попередньою увагою та напруженням, немов би й нічого не було.

Коли я закінчив читати звернення, всі в'язні відповіли радісним «ура!» та підкиданням угору шапок. Усіх охопила така радість, немов би ми вже досягли своєї мети.
Як я сходив з помосту, до мене підійшов зв'язківець і подав якесь письмове донесення. Я читаю записку й краєм ока бачу, що один літній чоловік, з вигляду азієць, не зводить з мене свого погляду й все ближче підходить до мене. А коли я вже поклав записку до кишені, той азієць зняв із своєї сивої голови шапку, подав мені руку й сказав:

- Ну, дорогий брате, дозволь подякувати тобі за те все, що ти для нас зробив! - і міцно стиснувши мою руку, додав: «Я - китаєць».

- Я - українець! - також міцно тиснучи його руку, відповів я.

За прикладом цього старого китайця пішло багато інших в'язнів:

- Я - естонець!

- Я - поляк!

- Я - німець!

- Я - білорус...

Мушу признатися, що й я не міг стримати своєї національної гордості й відповідав кожному, що я - українець.

Мої близькі знайомі та друзі вітали мене мовчки.

Останнім підійшов до мене Іван Кляченко-Божко. Він теж стиснув мою руку й сказав:

- Вітаю тебе! 1 хочу сказати тобі, що я знаю цей лад від його зародження, а тому можу сміло запевнити тебе, що від часу його встановлення в Росії, на її території такого вільного мітингу ще не було. Вітаю тебе!

Наша ворожнеча припинилася. Мої взаємини з Григорієм Климовичем теж стали якнайкращими.

Проте, цей мітинг мав і деякі негативні наслідки: деякі з моїх близьких знайомих почали боятися за мене, а деякі - уникати мене, щоб не накликати на себе якогось лиха. Один мій земляк, Степан С., викликав мене на тайну розмову. Мені здається, що я ще й досі пам'ятаю кожне його слово.

- Що ти робиш? - запитав він скрушно. - Ти знаєш, що тебе за це все розстріляють?

- Знаю.

- То чому ж ти себе не бережеш? Ти що, не знаєш, скільки нас уже винищено? Ні одна нація не потерпіла так, як ми. Нехай тепер інші трохи пожертвують собою.

- Я нікого на жертву не посилаю,- відповідаю йому. - А сам собою я маю право жертвувати. До того ж, що означає ще одне життя на тлі тих усіх втрат, що ми вже зазнали? Якщо ти побачиш, що я щось погане роблю - скажи, і я послухаю тебе.

- Ні, поганого я нічого не бачу, навпаки, все дуже гарно, але я боюся за тебе.

- Тепер уже нема чого боятися. Для того, щоб мене розстріляти, їм вистачить і того, що я зробив на Ґорстрою. А зараз я вже нічого не боюся, хіба що бездіяльності. Чим більше їм дошкулю, тим легше буде вмирати.

Іншу подібну зустріч я мав з двома латишами. Вони сказали мені таке:

- Ми бачимо, що з вами часто розмовляє один наш молодий білявий хлопець. Ми дуже вас просимо, не допускайте його до себе, женіть його геть. Ви не знаєте, що то за хлопець! Він - наша національна гордість і вся надія! Ми не можемо дозволити йому ризикувати собою, а за те, що він часто зустрічається з вами, його можуть розстріляти. Ми будемо вам дуже вдячні!

Я пояснив їм, що їх молодий земляк дає мені багато дуже корисних порад, що він мені багато допомагає і що я не маю жодних підстав відвертатися від нього. Проте я заспокоїв їх тим, що розумію їхню стурбованість і що надалі постараюся уникати його, а про себе подумав: «Дорогі латиші! Ваша невеличка нація не загине ніколи, якщо ви так дбайливо піклуєтеся про своїх видатних людей!»

На другий день, це було, як мені здається, 29 червня, до мене підбігає зв'язковий від пікетників вахти й каже, що в зону зайшло начальство й прямує просто на людей. Пікетники не знають, що робити.

- Стати стіною й не пускати,- сказав я й сам направився до вахти. Раптом - автоматні постріли. Я побіг. По дорозі бачу в'язня з дуже закривавленим обличчям, що бігає поміж людьми й заспокоює:

- Браття, не бійтеся, вони стріляють холостими!

Та стрільба швидко припинилася, люди втихомирилися. Паніки не було жодної: всі й далі стояли на своїх місцях.

Інцидент цей виник так: коли Кузнєцов разом із своєю свитою наближався до людей, пікетники намагалися зупинити його окликами стій! Але він не звертав на це жодної уваги й підійшов ще ближче. Тоді один з пікетників не витримав і згаряча кинув каменем, який потрапив у голову полковникові Михайлову. Михайлов схопився за голову й теж згоряча скомандував: «Конвой, вогонь!» Солдати відкрили вогонь і поранили двадцять осіб. Убитих не було.

Кузнєцов відступив із свитою, аж під вахту, звідкіля почав мовчки дивитися на нас. Ми, в свою чергу, мовчки дивилися на нього. Запала мертва тиша. Нарешті генерал Серьодкін не витримує тиші і, склавши рупором долоні, загукав.

- Радянська молодь! Кидай усе й переходь до нас!

В'язні вибухнули сміхом; посипалися дотепні й не дуже дотепні репліки. Коли вже всі втихомирилися, я гукнув до Серьодкіна:

- А чого ж ви так здалека розмовляєте зі своєю молоддю? Ходіть сюди й побалакаєте зблизька. Хто знає? Може радянській молоді й справді набридло вже тут, і вона охоче піде з вами?

- Та як я підійду? - тремтячим голосом відповідає Серьодкін. - Ось полковникові голову розбили, а мене ще вбити можуть!

Знову вибух сміху.

Комісія вийшла із зони, ми порозходилися. Я пішов до хірурга Омельчука, щоб довідатися про стан важко поранених. Один з них уже лежав на операційному столі. Хірург готувався до операції.

Виходячи з лікарні, я зустрівся з одним молодим німцем, якого супроводили два літні в'язні, також німці. Оскільки вони не знали добре російської мови, а я німецької, ми порозумілися російсько-німецьким суржиком. Ось майже дослівна наша розмова:

- О, як добре, що я вас зустрів,- каже молодий німець.

- Чим можу вам служити?

- Я чув, що тут є важко поранені. Це правда?

- Так.

- Я хочу дати їм свою кров. Не відмовтеся прийняти. Я - молодий, здоровий, а нічим більше допомогти вам не можу. Я дуже хотів би бути разом з вами, але, на жаль, в мене не вистачає на це ні відваги, ні мужності. Тому я дуже прошу вас, прийміть мою кров, аби я хоч у такий спосіб був причетний до вашої боротьби.

- В такому разі йдіть до лікаря,- порадив я йому. Німець явно зрадів і, шмигнувши попри мене, швидко зник у темному коридорі лікарні. Більше я його не бачив, прізвища не знаю.

Люди немов би наново на світ народилися, обновилися в дусі. Приклади самопосвяти траплялися на кожному кроці. Одні були зауважені, інші проходили непомітно. Та характерною рисою майже всіх людей було високе почуття обов'язку та особистої відповідальности. Кожний уважав, що весь тягар боротьби лежить, власне, на його плечах, що саме на ньому «міліонів стан стоїть». І це була правда. Адже без такого глибокого усвідомлення справи кожним зокрема ми не протрималися б й одного дня.

Тут ще хочу привести один яскравий приклад самопосвяти із 3-ої зони.

Одному каторжникові, колишньому капітанові румунської армії, закінчився строк ув'язнення саме в час розпалу нашої боротьби. Його викликали для оформлення документів. Та підійшовши до вахти, він заявив.

- Оскільки мій строк ув'язнення вже закінчився, я не беру участі в цій боротьбі. Однак до того, як вона закінчиться, я не можу вийти із зони, щоб не порушувати встановленого моїми друзями принципу непокори й не викликати заздрощів у всіх тих, що ще залишаються тут, за колючими дротами.

Траплялися також випадки повернення блудних синів. У нашій зоні відбував свій термін покарання в'язень Попов, що обіймав посаду начальника буддільниці. Він грубо поводився з в'язнями, і всі дуже ненавиділи його. Так само ненавиділи в'язні його шестьорку, нашого земляка Павлюка, який прислуговував Попову вірою й правдою, як Санчо Панса відважному Дон-Кіхотові.

Було це 22 червня, коли з Ґорстрою прийшла наша перша зміна. Побачивши Попова та Павлюка, що стояли поруч попереду колони, в'язні із зони загукали:

- Попов, не пробуй заходити в зону - уб'ємо! Залишайся там із своїм любимим начальством!

Попов охоче відступив набік.

- А ти, Павлюк, чого став? Ану йди за своїм паном і далі прислуговуй йому!

Павлюк гнівно подивився на Попова і, махнувши рукою, рішуче попростував до воріт.

-- Павлюк, вернися! Павлюк, уб'ємо, вернися!

Павлюк не спиняється. Коли він уже підійшов ближче, перед ним розступилися, щоб дати йому можливість якнайдалі відійти від вахти. Я пішов услід за ними, щоб не допустити до самосуду.

- Ти, падлюко, чого сюди прийшов? Де твоє місце? - накинулися на нього розлючені в'язні.

- Моє місце тут, між вами,- сказав Павлюк і сів на землю. - Коли не хочете мене живого, то вбийте мене на цьому ж місці, хай я хоч мертвий буду з вами!..

Після інциденту 29 червня наступило повне затишшя. Кузнєцов від'їхав і більше не з'являвся. 30 червня ми зауважили, що за зоною не видно ні одного з офіцерів нашого табору. Що це все мало б означати? Мабуть раду радять!... Тиша насторожила нас.

А вранці, 1 липня 1953 року, по в'язнях 5-ої зони відкрито кулеметний та автоматний вогонь. В результаті - 27 чоловік убито й невідому кількість поранено.

З нами почали розмовляти мовою кулеметів.

З дахів наших бараків ми могли бачити тільки дахи бараків 5-ої зони. Все, що відбувалося нижче, ми не бачили. Ми тільки чули всю ту кулеметну пальбу та гнівно-розпачливі крики чоловіків та жінок.

5-та чоловіча та 6-та жіноча зони були розташовані поруч. Коли почали розстрілювати в'язнів 5-ої зони, жінки підійшли впритул до забороненої зони й, благально витягнувши руки (в багатьох на руках немовлята), кричали:

- Не стріляйте в них, стріляйте в нас!

Нарешті все затихло. Прапорів на бараках не стало.

- Знову пролилася кров наших братів,- звернувся я до в'язнів нашої зони. Давайте відзначимо цю подію на нашому прапорі!

Через якоїсь півгодини на високій трубі нашої пекарні вже майорів величезний чорний, з червоною смугою посередині, прапор.

З'явився і гімн норильців, який був написаний російською мовою й закінчувався такими словами:

И чёрный флаг с кровавою полоской
Укажет путь нам в праведной борьбе!

Другого липня до мене підійшов молодий білявий латиш і сказав, що на солдатських казармах установлено два гучномовці й направлено на нашу зону.

- Це небезпечна справа,- пояснював він. - Кулеметами вони тільки тісніше згуртовують нас, словами ж можуть цілком нас розкласти. Але я вже придумав, як цьому запобігти: електроенергія до них іде з нашого трансформатора. Треба вимкнути енергію.

Я відшукав електрика. Той почав відпрошуватися, що йому лишилося шість місяців до закінчення строку, і він боїться це зробити. Однак він охоче віддав мені ключа від будки, а я запевнив його, що коли мене запитають про це, то скажу, що забрав у нього ключа силоміць.

Люди спонтанно почали стягуватися все ближче до гучномовців, як кілька днів тому - до моєї імпровізованої трибуни.

З міста приїхав Кузнєцов. Почалося радіомовлення:

- Увага, увага! Слухайте важливе повідомлення адміністрації Гірського табору! Повторюю!..

На слові «повторюю» я рвучко вимкнув енергію. Передача перервалася. В'язні почали кепкувати:

- Ну, давай, давай, повторюй! Чого замовк?

Почекавши ще трохи й побачивши, що передача не відновлюється, люди розійшлися.

А десь через дві години спостережники повідомили, що солдати прокладають через тундру кабель.

Я зайшов до будки й увімкнув енергію. Коли там побачили, що енергія знову з'явилася, то, мабуть, подумали, на що я й розраховував: що цікаві послухати, що нам скажуть, ми вирішили не перешкоджати їм більше.

Солдати припинили тягнути кабель. Радист зробив настройку, й радіомовлення відновилося:

- Увага, увага! Слухайте важливе повідомлення адміністрації Гірського табору! Повторюю...

На слові «повторюю» передача знову переривається, хоча й енергія не вимкнена. Радист зачихав у мікрофон, зробив настройку й знову:

- Увага, увага!.. Повторюю...

На слові «повторюю» передача знову переривається; знову перевірка проводів, знову настройка і знову:

- Увага, увага!..

Далі все так само. В'язні вибухають нестримним реготом. Але бідолазі радистові, мабуть, було не до сміху. Та що він міг удіяти, коли я весь час сидів у будці й після кожного «повторюю» рвучко вимикав фідера й, щоб збити їх з пантелику, негайно вмикав його назад.

Тільки після п'ятої спроби налагодити радіомовлення Кузнєцов зрозумів, що його обведено довкола пальця, сів у машину й від'їхав.
Солдати знову взялися тягнути кабель і на цей раз уже проклали його до кінця.

Вранці 3-го липня знову приїхав Кузнєцов. Почалося радіомовлення:

- Увага, увага!.. Слухайте список осіб, що їх призначено на етап...

Названо тисячу осіб. Прочитавши ввесь список, диктор додав:

- Усім, призначеним на етап, негайно з'явитися зі своїми особистими речами біля воріт вахти!

Не пішов ніхто. Тоді диктор почав виступати проти мене й закликати в'язнів не боятися й не слухати мене.

Потім було оголошено список семисот інвалідів, яких нібито призначено для вивезення на материк.

Інваліди заметушилися й почали збиратися. На мою пересторогу, що це провокація і що в цей час жодного етапу на материк не може бути, вони тільки почали нарікати, що адміністрація хоче вивезти їх звідси, а я не пускаю.

Я більше не перечив їм, і вони швидко зібралися та попрямували до вахти. Відчинилися ворота; в зону зі списком у руках зайшов інспектор спецчастини. Я підійшов до нього, щоб домовитися про порядок виходу інвалідів із зони. Але тут до мене підбігає зв'язківець і каже, що з тильної сторони зони солдати прорубали колючі дроти і зробили в заборонці широкий прохід.

- А це що таке? - питаю інспектора. - Ви що, придумали цей етап для того, щоб саме в той час, коли ми будемо зайняті проводами інвалідів, нанести нам удар з тилу?

- Та що вони там роблять? Я в таких умовах працювати не можу! - обурився інспектор і вийшов із зони.

- А тепер ви зрозуміли, на який материк вас хотіли вивезти? - звернувся я до інвалідів,- ми поставили вимогу перед Москвою, щоб вас вивезли звідси й далі будемо на цьому наполягати. Але ви повинні зрозуміти, що в цей час ви нікуди не поїдете. Якщо ви не хочете стояти разом з нами, то йдіть до своїх бараків, лягайте на нари й лежіть собі, тільки не завдавайте нам клопоту!

Явно невдоволені, інваліди розійшлися. Ворота не зачинилися, прохід у забороненій зоні теж лишився відкритим. Наша оборона стала вразливою з двох боків.

Тим часом диктор все злобніше почав нападати на мене й на моїх близьких друзів:

- Ми знаємо,- раз-у-раз повторював він,- що чесні люди тут нічого не винні, що їх заманює й залякує невелика купка авантурників, таких як: Євген Грицяк, Іван Кляченко-Божко, Іван Гальчинський, Володимир Недоростков та Іван Стригін. В'язні, не бійтеся їх і не слухайте. Ламайте вікна, двері, переходіть до нас через ворота вахти або через прохід у забороненій зоні. Ми радо зустрінемо вас!

- Чуєш, що вони на тебе зводять? - звернувся до мене мій добрий знайомий, грузин Чубук.

- Чую.

- І що ти думаєш робити далі?

- Те саме.

- А я гадаю, що тобі краще було б піти на вахту й заявити: ви кажете, що це я все натворив. Ось я перед вами; беріть мене й побачите, що в зоні нічого не зміниться. В такий спосіб,- вів далі Чубук,- ти зможеш полегшити свою долю.

- Ні! Цього я не зроблю ніколи!

Диктор все настирніше повторює свою гіпнотичну формулу:

- Ламайте вікна, двері, переходьте до нас.

Підсилений двома гучномовцями голос диктора спадав на голови в'язнів, немов важкі удари молота. Здавалося, що від кожного такого удару в'язні корчилися й ставали все меншими.

Нараз - крики і свист біля воріт вахти. Що сталося?

Якийсь в'язень відгукнувся на заклик диктора й утік на вахту. Через деякий час галас зчинився біля проходу в заборонці: знову хтось утік.

Нарешті в забороненій зоні прорубали ще три проходи й відчинили ворота до госпдвору. Наша оборона стала вразливою вже з усіх боків. Кожний прохід охоронявся ззовні підсиленим нарядом конвоїрів, а з середини - нами. Ми мусили охороняти проходи як від солдатів, так і від можливих утікачів.

Проте солдати в зону не заходили, а втікачів затримувати не вдавалося, бо кожний, хто зважився втекти, йшов на передній край оборони і, вибравши влучний момент, відривався від решти в'язнів і щодуху мчав до проходу, де на нього чекали вже солдати.

Але одного разу мені сказали, що одного втікача все-таки затримали й б'ють у другому бараці. Я побіг туди.

- Стійте!

Всі розступилися. На підлозі сидів переляканий в'язень.

- Що сталося? - питаю його. - Чого втікав? Може зауважив, що ми щось поганого робимо?

- О, ні! - каже той. - Навпаки, мені все дуже подобається, але, повірте мені, я ніколи ще не був у такому, й мої нерви не можуть цього витримати.

Я наказав в'язням, щоб не чіпали його більше, а йому, щоб не боявся, бо що буде всім, те - і йому.

Колишнім активістам табору ми дали можливість реабілітуватися. Ми не згадували їм їхнє минуле й не відштовхували, коли вони ставали поруч з нами. Багатьом з них удавалося знайти в собі сили й стати на бік загалу. Деякі ж все ще залишалися вірними прислужниками режиму.

Вони втікали з ножами в руках, щоб їх ніхто не міг стримати. Якось після втечі двох активістів з 4-ої колони диктор оголосив:

- Нам стало відомо, що між вами є багато в'язнів, які хотіли б перейти до нас, але вони бояться помсти з боку теперішніх заколотників. Не бійтеся їх! Переходьте! Ми ґарантуємо вам, що ні один з цих бандитів ніколи вже разом з вами не буде. Ламайте вікна, двері!..


Диктор раз-у-раз закликав ламати вікна й двері тільки для того, щоб викликати в нас безлад. Ніхто, хто хотів, а чи не хотів утікати, не був запертий у бараці. Навпаки, всі бараки були порожні, ніде ні душі живої. Виняток становив тільки перший барак, у якому жили наші інженерно-технічні працівники, або, як їх називали в'язні, «придурки».

Ці люди мали привілейовану роботу. Вони працювали в проектному бюрі або виконробами та майстрами безпосередньо на будівництві. Більшість із них боялися втратити свої теплі місця й не хотіли триматися разом з усіма. Вони й не втікали, тільки вилежувались на нарах і спокійно читали книжки.

Але поміж ними були й такі, що активно включилися в боротьбу й важили своїм життям як і всі інші в'язні. Одним із них був естонський інженер Скейрес. І ось, саме в той час, коли наше становище стало найскрутнішим, він ухопив якусь палюгу, влетів до бараку й почав молотити нею усіх і кожного, хто попадався йому під руки.

- Ах ви, продажні шкури! - обзивав їх Скейрес. - Тоді, коли вирішується наша доля, коли люди стали грудьми проти кулеметів, ви вилежуєтеся та книжки читаєте? Ану, марш усі надвір!

Втікачів було дуже мало. Але якось до мене підходить один в'язень і каже, що біля другого бараку зібралася купка поляків, поведінка яких викликає підозріння. Вони немов про щось змовляються.

- У нас з ними дуже добрий контакт,- відповів я. - Та зараз я відшукаю їхнього представника і все виясню. Я з ним дуже часто зустрічаюся. Правда, останнім часом він десь зник з мого поля зору, щось не показується на очі. А ось і він сам!

Саме в цю хвилину попри нас проходив польський представник Юра, як його там кликали на російський лад. Він кинув у мій бік не дуже привітний погляд і пішов далі.

- Юра, почекай! Що трапилося? Люди як?

- Та так собі, нічого,- ухильно відповідає Юра,- стоять усі там біля другого бараку, але хто що думає - не знаю. Кожному в душу не залізеш!

Ми холодно розійшлися. Раптом біля другого бараку зчинився шалений крик, свист, тюгукання. Я побіг туди, щоб тільки довідатися, що п'ятдесят два поляки, яких очолив доктор Матошко, рвучким стрибком вишмигнули за зону.

Люди вже перевиснажилися й не витримували такої високої напруги. Адже відтоді, як розстріляли в'язнів 5-ої зони, ніхто з нас і на волосинку не заснув, ніхто не заходив до бараків; усі весь час стояли на ногах і чекали, коли в нас почнуть стріляти. Більше ми вже не мали на що сподіватися.

Проте перебіги за зону ставали дедалі рідшими. Кузнєцов зрозумів, що в такий спосіб нас не візьме і, змінивши тактику, перейшов від умовляння до ультиматуму.

- Усім в'язням забрати свої особисті речі й приготуватися до виходу за зону! - пролунав з гучномовців його грізний голос.

Після цього гучномовці замовкли.

Ми зрозуміли, що це вже була остання вимога Кузнєцова і що більше він з нами розмовляти не буде.

Я покликав Недоросткова і пішов разом з ним до вахти, де заявив, що хочу говорити з Кузнєцовим. Услід за нами, майже наступаючи нам на п'яти, прийшло кілька десятків одягнених в тілогрійки в'язнів.

Кузнєцов з пересердя запитав:

- Про що ми ще будемо з вами говорити? Ви чули моє розпорядження вийти всім за зону?

- Чули,- відповідаю. - Завтра ми зберемося й вийдемо.

- Ніяких завтра,- відповідає Кузнєцов. - Сьогодні або ніколи!

Тим часом зліва від мене просунувся якийсь в'язень і з переляком у голосі пролепетав:

- Гражданин начальник! Гражданин начальник! (це офіційна форма звернення в'язня до будь-якого начальника) - Дозвольте звернутися, дозвольте звернутися!..

- Та звертайся вже,- зневажливо кинув Кузнєцов.

Але той не сказав ні слова більше, тільки шмигнув поза Кузнєцова на вахту.

З правого боку пустився навтікача ще один в'язень, поза ним ще один.

Я обернувся обличчям до в'язнів, що стояли назад мене, й сказав:

- Для чого ви таке робите? Хіба ж нема на все свого порядку? Вертайтеся всі до бараків, беріть свої речі й тихо та спокійно переходіть в розпорядження адміністрації.

Кузнєцов остовпів, адже в нього вже був опрацьований зовсім інший плян: через дві години тридцять хвилин нас мали розстрілювати.

Тепер, коли вже всі в'язні порозбігалися по бараках, я замислився, що мені робити: чи вже здатися їм у руки, чи може, собі піти по свої речі, які, як я був певний, уже ні до чого мені не знадобляться?

- Та ні, хлопче,- сказав я собі подумки,- йди по речі, адже ти повинен вийти із зони останнім. - І повільно пішов у напрямку свого бараку.

Назустріч мені вже йшли та йшли з клунками на плечах люди. Йшли квапно й мовчки. Та нараз мені загороджує дорогу один мій земляк і дуже схвильовано питає:

- Що ти наробив?

- А що я ще міг зробити? Іншого виходу нема.

- Є вихід: стояти на смерть!

- Але люди не хочуть умирати, втікають.

- Та скільки їх там утекло? Ну, нехай аж півтори сотні, ну нехай дві. А скільки ще залишилося? П'ять тисяч! Нехай із цих п'ятьох тисяч ще й чотири тисячі втече, то тисяча нас набереться таких, що не зрушимо з місця, поки всі не загинемо? Набереться, і ми покажемо їм, як ми вміємо вмирати!

- Ні,- відказав я йому,- я нікого на явну смерть не поведу. Вам ще треба жити. Прощай!

Порівнявшись із своїм бараком і побачивши, що з нього ще виходять люди, я пішов до лікарні, щоб попрощатися із своїм добрим приятелем Василем Риковим. Від нього я вже пішов до бараку, де застав ще двох в'язнів, які квапно укладали свої речі. Забравши речі, я пішов разом з ними до вахти. В зоні стало тихо, порожньо.

Ідучи вже до вахти, я побачив наглядача, що ліз угору ходовими скобами пекарської труби. Я зупинився, щоб побачити, як він скидатиме прапор. Та на мій превеликий подив наглядач не кинув його згори, а взяв під пахву й обережно спустився разом з ним на землю.

На вахті я ще застав невеличку групу в'язнів і разом з ними переступив лінію воріт.

Усе вже було позаду.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Пам’ять»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Нація не помирає від інфаркту, вона помирає тому, що в неї відібрали мову”
Ліна Костенко

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.