Аратта - На головну

29 березня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- найдовша печера на Україні носить назву «Оптимістична» і знаходиться на Поділлі - це гіпсова печера на глибині 20 м, протяжністю понад 230 км. Вхід до неї розташований поблизу села Королівка Борщівського району Тернопільській області. Це найдовша гіпсова печера у світі і друга за протяжністю, - вона поступається лише Мамонтовій печері в США...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


строительный сайт http://stroi-archive.ru/
Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Нетрадиційна сексуальна орієнтація на озброєнні спецслужб

Пам’ять 19102 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 5.03.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Нетрадиційна сексуальна орієнтація на озброєнні спецслужб
Сьогодні ми розпочинаємо публікацію дослідження однієї, досить цікавої і практично недослідженої теми: використання спецслужбами, зокрема КДБ такого людського пороку, як гомосексуалізм. Чи такі були “чисті руки” у чекістів, як подавала комуністична пропаганда?

Росія царська і Росія радянська:
відношення до педерастії


У «Укладенні про покарання кримінальних та виправних…» Російській імперії були присутні статті, що встановлюють кримінальну відповідальність як за скотолозтво, так і за мужолозтво (педерастію). Проте варто відзначити, що в роки, які передували Жовтневому перевороту, антигомосексульне законодавство застосовувалося украй рідко. Це пов'язано як з відношенням до гомосексуалізму суспільства, так і трансформації цього відношення, які, звичайно ж, не могли не позначитися на позиції влади щодо цього питання. Для короткого опису передреволюційного становища у цій царині звернемося до досліджень професора І.С. Кону: «У суспільстві до [гомосексуалізму] відносилися презирливо-іронічно і водночас вибірково. Якщо мова йшла про ворога, гомосексуальність використовували для його компрометації. У решті випадків на неї закривали очі або обмежувалися плітками». Показове, в зв'язку з цим, приватне листування Максима Горького з Леонідом Андрєєвим.

Горький з Капрі (літо 1907 року):

«Все це - старі рабині, які не можуть не змішувати свободу з педерастією, наприклад, для них «звільнення людини» дивним чином змішується з переміщенням з однієї помийної ями в іншу, а деколи навіть зводиться до свободи статевого органу - і лише».

Андрєєв відповідає з Петербургу (серпень того ж 1907-го):

«Навіть цей холодний вигадник і віршування В[ячеслав] Іванов, якого я не люблю, навіть ця їхня педерастія, яка обурює мене і викликає нудоту, - все це, навіть в потворності своїй говорить про любов до літератури, про неспокійну думку. Звичайно, є серед них і бездарності й просто шахраї, пройдисвіти, педерасти і т.і., але це вже не література, і говорити про це не варто».

Публічна стриманість передреволюційних лібералів-гомофобів, зв'язана була і з науковими уявленнями того часу. Мова про те, що відомі російські медики та фізіологи початку ХХ століття, наприклад, В.М. Бехтєрєв, як й їхні зарубіжні колеги, «вважали гомосексуалізм «збоченням статевого відчуття» та обговорювали можливості його лікування». Цей підхід характерний і для офіційної радянської медицини 1920-х років. Позначився він також на позиції радянських законодавців і юристів: «Розуміючи неправильність розвитку гомосексуаліста, суспільство не покладає й не може покладати провину за неї на носія цих особливостей... Підкреслюючи значення витоків, звідки така аномалія росте, наше суспільство поряд профілактичними та оздоровчими заходами, створює всі необхідні умови до того, щоб життєві зіткнення гомосексуалістів були якомога безболісними і щоб відчуженість, властива їм, розсмокталася в новому колективі». (Цит. по Тольцу В.)

У кримінальних кодексах РРФСР 1922-го і 1926-го років гомосексуалізм не згадується. Але важливо відзначити також й те, що формальна декриміналізація гомосексуалізму тоді не мала наслідком повного припинення кримінального переслідування гомосексуалів за їхній спосіб життя. У своїх творах професор Кон згадує, що осінню 1922 р. в Петрограді (вже після публікації нового КК) відбувся процес над групою військових моряків, які збиралися в приватній квартирі, (як експерт звинувачення, на цьому суді виступав відомий російський невролог, психіатр і психолог В.М. Бехтєрєв); і випадок переслідування лесбіянок, що відмовилися підкорятися вимозі розірвати свій фактичний шлюб.

Російський історик Ольга Едельман вважає, що «проблема заборони гомосексуалізму була знаковою в руслі політики радянського уряду... Це було один із заходів, - не головним для уряду, а просто один із заходів, - який можна зіставити з цілою низкою інших, які означали якийсь визначальний мотив переходу радянської влади до традиційної системи цінностей.

У руслі повернення до традиційних цінностей можна вважати й ухвалення, в 1926 році, нового Кодексу законів про шлюб і сім'ю. Країні потрібні були робочі руки та солдати, уряд був зацікавлений в підвищенні народжуваності. Тому можна прослідкувати, як поступово нарощується тенденція до всілякого заохочення традиційної сімейної народжуваності, починаючи від реєстрації шлюбу і закінчуючи забороною абортів у 1936 році. Природно, що в цьому середовищі гомосексуалісти були абсолютно не до ладу. Це було непродуктивне витрачання біологічного ресурсу нації.

У 1931 році ленінградські чекісти провели обшук у письменника Юрія Юркуна, з яким співмешкав поет і прозаїк Михайло Кузмін, та вилучили три останні зошити інтимного щоденника Кузміна, який той вів з 1905-го року. Вивчення щоденника та інших оперативних матеріалів надало чекістам можливість у вересні 1933 року провести першу облаву на осіб «підозрюваних в нетрадиційній сексуальній орієнтації». Результати були вражаючими – заарештовано 130 осіб - і в доповідній записці заступника голови ОГПУ Генріха Ягоди Сталіну повідомлялося про розкриття об'єднань гомосексуалістів в Москві та Ленінграді, які займалися «створенням мережі салонів, осередків, прионів, груп і інших організованих формувань педерастів, із подальшим перетворенням цих об'єднань на прямі шпигунські осередки». Як бачите, вже з'явилася «прив'язка» гомосексуалістів до політичних статей чинного Кримінального Кодексу – «організовані формування» і «об'єднання», пов'язані з шпигунством. Формулювання про «об'єднання педерастів» натякало на політичну категорію партійності гомосексуалізму й на можливість, при потребі, організувати процес «гомосексуальної партії» на кшталт «промислової» або «трудової селянської партії».

І ще одна цитата - з доповідної Ягоди Сталіну:

«Актив педерастів, використовуючи кастову замкнутість педерастичних кругів з безпосередньо контрреволюційною метою, політично розкладав різні суспільні прошарки юнацтва, зокрема робочу молодь, а також намагався проникнути в армію і на флот».

Резолюція Сталіна була короткою, але рішучою:

«Треба показово покарати мерзотників, а в законодавство ввести відповідну керівну ухвалу».

Попри ретельне дотримання секретності, осіння (1933 року) операція чекістів отримала несподіване відлуння. За кордоном і, таємно, в СРСР розповсюджувалося анонімний т. з. «Лист старого більшовика». Його автор, висланий з СРСР в 22-му, Б.І. Миколаївський, жив в 30-х у Франції. Звідки він черпнув інформацію про міжнародні зв'язки радянських гомосексуалістів, судити важко.
«Великий ґвалт стався у підсумку розслідування проникнення німецької пропаганди в Україну, і зокрема, того, що згодом отримало назву «Гомосексуальної змови». Подробиці цієї змови, розкритої в кінці 1933 року, полягали в наступному: помічник німецького військового аташе, друг і прихильник сумно відомого гомосексуаліста капітана Рема, зумів проникнути в кола гомосексуалістів в Москві, і, під прикриттям «гомосексуальної організації» (у той час гомосексуалізм в Росії ще не був під забороною) розпочав створювати широку мережу для пропаганди націонал-соціалістських ідей. Філії цієї організації з'явилися в Ленінграді, Харкові, Києві і ін. У ній була ціла низка представників артистичних і літературних кіл. Такі зв'язки використовувалися німцями не тільки для отримання інформації військового призначення, але і для розколу в урядових і партійних колах. Цілі цих змовників заходили так далеко, що керівники Радянського Союзу були вимушені втрутитися». (Цит. по Тольц В.)

13 грудня 1933 року Ягода доповідає в Кремль:

«Останнім часом, ліквідовуючи об'єднання педерастів в Москві і Ленінграді, ОГПУ встановило:

1. Існування салонів і притонів, де влаштовувалися оргії.

2. Педерасти займалися вербуванням і розбещенням абсолютно здорової молоді, червоноармійців, червонофлотців і окремих вузовців. Закону, відповідно до якого можна було б переслідувати педерастів в кримінальному порядку, у нас немає. Вважав би за необхідне видати відповідний закон про кримінальну відповідальність за педерастію.

Це в багатьох випадках очистить суспільство, позбавить від інакодумців.» (Цит. по Ильїнському М.М., 2002)

Політбюро ЦК ВКП(б) майже одноголосно схвалило Закон про кримінальне переслідування гомосексуалістів, яких прирівняли в СРСР, до політичних злочинців, що кинули виклик всьому режимові й радянській владі. З особливою думкою виступив лише Калінін, який висловився «проти видання закону, але за засудження в позасудовому порядку по лінії ОГПУ».

17 грудня 1933 року було опубліковано Ухвалу ВЦВК, що стала 7-го березня 1934 року законом (ст. 154-а Кримінального Кодексу РРФСР. У пізнішій нумерації – стаття 121). По цій статті мужолозтво (жіночий гомосексуалізм – лесбіянство - там не згадувався) каралося позбавленням волі на строк до 5 років, а у разі застосування фізичного насильства або його погроз, або відносно неповнолітнього, або з використанням залежного становища потерпілого – на строк до 8 років. Незабаром ця норма увійшла до кримінальних кодексів всіх радянських республік. Своєрідним гумором можна вважати оголошення Закону 7 березня, напередодні жіночого свята - 8 Березня - Міжнародного дня солідарності жінок, що урочисто відзначався в СРСР і комуністичному світі.

1-го лютого 1934-го помічник начальника таємно-політичного відділу ОГПУ Михайло Горб витребував до себе «для вивчення» архів і щоденник Кузміна... Тут необхідно відзначити важливу обставину, що стосується щоденника Кузміна. Після вилучення ленінградськими чекістами трьох останніх зошитів, Кузмін активізував спроби продажу свого щоденника. Матеріальне положення поета було украй поганим, з 1929 року його твори не видавали, надії видати щоденник теж звалилися і в кінці 1933-го Держлітмузей нарешті купив його щоденник. Не виключено, що це придбання зробило ОГПУ. У 36-му письменник помер (на відміну від інших персонажів його щоденника - на волі).
Енох Гиршенович Ієгуда він же Генріх Ягода
Енох Гиршенович Ієгуда він же Генріх Ягода
А в надрах ОГПУ готували широкомасштабну операцію. Всі сталінські репресивні кампанії обов'язково супроводжувалися найпотужнішим пропагандистським забезпеченням. Не було зроблено виключення і в цьому випадку. Ідеологічне обґрунтування кримінальному переслідуванню гомосексуалістів дав класик пролетарської літератури Максим Горький, причому одночасно в двох партійних газетах (у «Правді» і в «Ізвєстіях»): «Не десятки, а сотні фактів вказують на руйнівний, розкладаючий вплив фашизму на молодь Європи. Перераховувати факти - гидко, та й пам'ять відмовляється завантажуватися багном, яке все більш старанно і рясно фабрикує буржуазія. Вкажу, проте, що в країні, де мужньо і успішно господарює пролетаріат, гомосексуалізм, що розбещує молодь, визнаний соціально злочинним і карається, а в «культурній країні» великих філософів, учених, музикантів він діє вільно і безкарно. Вже склалася саркастична приказка: «Знищіть гомосексуалізм - фашизм зникне!» (Тут Горький робить демонстративний натяк на Німеччину, але через два місяці після публікації цих рядків ядро фашистських гомосексуалістів буде знищено Гітлером під час «Ночі довгих ножів». Націонал-соціалістичний режим в Німеччині проіснував ще 11 років.)

У той історичний час серед марксистів було багато гомосексуалістів. Одним з них був британський комуніст Гарі Уайт, кореспондент «Москоу Таймс». Відгуком на публікацію Горького став його лист Сталіну, написаний в травні. Рясно посилаючись на класиків марксизму (?!), «блакитний» комуніст шукав собі місце в радянському суспільстві, де його сексуальність опинилася раптом визнана злочинною. І шукав у вождя захисту, просив публічно висловитися «з даного питання». Публічності він не дочекався. На його листі «отець народів» накреслив: «У архів. Ідіот і дегенерат. Й. Сталін». Через декілька тижнів Уайтта було вислано з СРСР.

Весною-літом 1934-го ОГПУ провело перший і наймасштабніший захід щодо перевірки ефективності та політичної актуальності закону про боротьбу з педерастією.

Перші голови полетіли в дипломатичному відомстві. У квітні 1934-го було виявлено «притон» у завідувача протокольним відділом НКІС Д. Флоринського. І тут не можна не відзначити химерного сплетіння імен і доль. До 1930-го НКІСом керував Георгій Чичерін - гімназичний товариш і інтимний друг молодості Михайла Кузміна, чиє ласкаве ім'я "Юша" (та і прізвище теж) багато разів згадується в щоденнику письменника, який уважно, в ту пору, читали в ОГПУ. Саме при Чичерині прийшов в НКІС Дмитро Тимофійович Флоринський. Чичерін бачив своїм наступником В.В. Куйбишева, але замінив його Максим Максимович Літвінов (Генох Мовшевіч Мєєр), який відкрито називав Чичеріна «ненормальною людиною, гомосексуалістом». Чичерін ненавидів Літвінова, але терпів. Ягода – теж. Чому уцілів тоді Чичерін невідомо. Він пішов з життя до того, як до нього дісталися (у 1936-му).

«3 червня 1934 р.
Заступник голови ОГПУ Агранов - Сталіну.
Цілком таємно.

ОГПУ при ліквідації осередків гомосексуалістів в Москві виявлений, як гомосексуаліст, завідувач протокольною частиною НКІС Флоринський Д.Т. <.> Флоринський підтвердив свою приналежність до гомосексуалістів і назвав свої гомосексуальні зв'язки, які мав до останнього часу з молодими людьми, з них більшість залучена в гомосексуальні відносини вперше Флоринським.

Разом з цим Флоринський подав заяву на ім'я Колегії ОГПУ, в якій він повідомив, що в 1918-му році був платним німецьким шпигуном, завербованим секретарем німецького посольства в Стокгольмі».

НКІС тоді, за пропозицією Сталіна, ґрунтовно почистили: пересаджали гомосексуалістів не тільки тих, що залишилися в спадок від Чичеріна, але і дипломатів царських часів, колишніх білогвардійців і емігрантів (адже все це було в біографії Флоринського)...

У 1936-му, в рік смерті Горького, нарком юстиції Микола Криленко заявив, що гомосексуалізм - продукт розкладання експлуататорських класів, які не знають, що робити; у соціалістичному суспільстві, заснованому на здорових принципах, таким людям, за словами Криленка, взагалі не повинно бути місця.

Але місця, проте, для гомосексуалістів знаходили. Одних відправляли в концентраційні табори, інші потрапляли в категорію «державно корисних» гомосексуалістів.

Впродовж півстоліття за «гомосексуальною» статтею щорічно засуджувалося і відправлялося у в'язниці і табори близько тисячі чоловіків. В кінці 1980-х їхнє число стало зменшуватися. За даними Міністерства юстиції Російської Федерації, в 1989-му році за статтею 121 в Росії були засуджені 538, в 1990-му - 497, в 1991-му - 462, в першому півріччі 1992-го року - 227 чоловік. У 1993-му 121-а стаття Кримінального Кодексу була скасована...

Сповідь агента Юрія Цирекидзе
(З самвидаву 1970-х)

Співробітник КДБ Іраклій поговорив зі мною, як з агентом, і дав особливо важливе завдання, тобто мені треба вилетіти в Баку і там зближуватися з шпигуном-агентом американцем, який є аспірантом і ученим <...>

Зближується з американцем <...> я призначив йому зустріч, <...> ми прийшли в мій номер в готелі, <...> стали пити коньяк і всякі грузинські вина. <...> Потім він просив, щоб я з ним мав мужолозтво, що я і здійснив (таке вже було завдання). Я викрив американця-шпигуна тим, що всі його дії і розмови зі мною були записані на магнітофонну стрічку (відеомагнітофон) і по телебаченню.
Сергій Параджанов
Сергій Параджанов
Я згвалтував 300 членів КПРС

У 1930-і роки гомосексуалізм вважався політичним злочином і, як ми вже бачили, переслідуваним додатково навішували політичні статті, наприклад, шпигунство. У 1970-х роках людей, своєю поведінкою і поглядами неугодних владі, вважалося зручним і виграшним «пропустити» за звинуваченням в хуліганстві, розкраданнях, замаху на зґвалтування, або по 121-ій антигомосексуальній статті Кримінального Кодексу. Гомосексуалізм став використовуватися як «упаковка» для боротьби з політичним інакомисленням. Характерним прикладом є справа видатного кінорежисера Сергія Параджанова.

До нього підвели агента, гарненького хлопчика, який у нього переночував, і накатав донос про те, що Параджанов його розбестив. На слідстві та суді йому інкримінували цілий «лантух» злочинів – від розкрадань народного майна і зловживання службовим положенням до антигромадської поведінки й дармоїдства. Але «родзинкою» була «брудна» 121-а стаття. І проте, з такою статтею Параджанов, «опускаємий», незабаром придбав авторитет. Як стало відомо на зоні, в одному з пунктів того самого обвинувального висновку, значилося, що «режисер Сергій Параджанов зґвалтував члена КПРС». До Параджанова з'явилася представницька делегація впливових урок, його завірили в глибокій пошані з наступним формулюванням: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти - на справді!». Натхненний таким визнанням, Параджанов незабаром перетворив цей пункт своєї «обвініловкі» на цілий епос: він стверджував, що все життя мстив більшовикам і особисто зґвалтував триста членів КПРС.

Шпигуни Туманного альбіону

«Кембріджська п'ятірка»

Ліві настрої захлеснули Кембрідж на початку 30-х. Тут створюється «Товариство культурних зв'язків з СРСР», а також «Кембріджське кінематографічне товариство», які повністю знаходилися в руках лівих. Великим успіхом лівих було захоплення провідних позицій в «Товаристві апостолів». Створене на початку XIX століття, це товариство зобов'язувало своїх членів до взаємної підтримки і взаємовиручки. Один з його перших членів - знаменитий англійський поет Альфред Теннісон назвав його «таємним суспільством взаємного захоплення». Серед членів суспільства були чимало гомосексуалістів.

Традиції «Суспільства апостолів» зобов'язували його членів зберігати таємниці товариства і нікому не відкривати свого членства в ньому. Ці традиції опинилися вельми «на руку» студентам лівих поглядів, які на початку 30-х зайняли в цьому товаристві визначні позиції. Це не пройшло поза увагою ОГПУ де було розроблено хитромудрий план вербування «в ресурс» студентів престижних англійських університетів (Кембрідж і Оксфорд), які, в майбутньому, мали змогу посісти на високих посадах і стати носіями важливих таємниць. Автором цієї, розрахованої на багато років вперед, розвідувальної програми був начальник четвертого управління ОГПУ Мєєр Тріліссер. План роботи з англійськими студентами був гаряче підтриманий керівником міжнародного відділу Комінтерну Осипом Пятніцким, який забезпечив йому всебічну підтримку.

Виконуючи директиви Комінтерну, компартія Великобританії направила до Кембриджу одного з найталановитіших пропагандистів - Палма Датта. У Кембріджі в кінці 20-х працював відомий економіст Моріс Добб - член виконкому англійської компартії, що заснував в університеті «Лігу боротьби проти імперіалізму» і який не приховував своїх симпатій до Радянського Союзу, який він вважав «суспільством майбутнього». Кафедру кристалографії в Кембриджі, в цей же час, очолював марксист Дж. Д. Бернал. Неабиякий авторитет серед студентів і викладачів мав відомий філософ і математик Бертран Рассел. Його дружина Дора Блейк - декан одного з жіночих коледжів Кембриджу - була також активною прихильницею СРСР і його зовнішньої політики.

Враховуючи тематичну направленість статті, ми приділимо увагу Бланту і Берджесу, хоча, як свідчить радянський перебіжчик Олег Гордієвський: «.ходили чутки, що інші два члени цієї п'ятірки Маклін і Філбі теж іноді вдавалися до гомосексуалізму, але не весь час, у них були дружини, по декілька дружин, маса дітей і так далі».
* * *
Отже, Кембриджський університет. Студентським лідером в цей час став Ентоні Блант, чия сім'я мала споріднені зв'язки з найвпливовішими сім'ями Англії. Мати Бланта була двоюрідною сестрою графа Стретмора, дочка якого вийшла заміж за короля Георга VI. За даними колишнього радянського посла в Англії Попова, Блант був завербований на службу радянській розвідці австралійським євреєм - агентом Комінтерну Арнольдом Дейчем в 1934 році. Але Дейч одночасно зумів завербувати цілу групу кембриджських студентів, зокрема сина капітана першого рангу королівського ВМФ Гая Берджеса, сина цивільного губернатора однієї з індійських провінцій Гарольда Рассела Філбі (відомого як Ким Філбі) і одного з кращих студентів Кембриджа Джона Кернкросса.

Після від'їзду Дейча з Англії його роботу з вербування студентів Кембриджу на службу радянській розвідці продовжив Ентоні Блант, що закінчив навчання й залишився в Кембриджі на викладацькій роботі. З початком Другої світової війни Блант поступає на службу у військову розвідку, де отримує звання капітана. При висадці у Франції англійського експедиційного корпусу в грудні 1939 року Бланту доручається відповідати за контакти з французькою поліцією, а також за цензуру всієї пошти англійських військових частин. Блант добре себе проявив під час відступу британського експедиційного корпусу і за проявлену мужність отримав французький орден Почесного легіону.
Знаменитий Кім Філбі, совєтський шпигун із "Кембриджської п’ятірки"
Знаменитий Кім Філбі, совєтський шпигун із "Кембриджської п’ятірки"
З осені 1940 року Блант стає помічником одного з керівників англійської розвідки бригадира Аллена, який займався проблемами безпеки армії і військової промисловості. В цей час англійська розвідка зуміла завербувати важливого агента в апараті А.И. Микояна, що постачав надзвичайно цінну інформацію англійському резидентові в Москві. Блант зумів виявити цього агента. Після чого - той зник. Пізніше, відповідаючи на питання про свою причетність до цієї історії, Блант сказав: «Він знав правила гри і той ризик, на який йшов».

Незабаром Бланту доручається робота з поштою союзних з Англією країн, чиї «уряди у вигнанні» знаходилися в Лондоні (Польща, Франція, Голландія і Данія). Одночасно з роботою в розвідці Блант продовжує й наукову діяльність. Пише книги та статті з теорії і історії живопису, працює професором історії мистецтв Лондонського університету, стає науковим керівником, а пізніше й директором його Центру мистецтв (Куртолдз-інституту). Міцніють зв'язки Бланта і з королівським двором. У 1944 році на прохання короля Георга VI він складає каталог малюнків в Віндзорському палаці. 28 квітня 1945 року Блант призначається інспектором королівських картинних галерей. Незабаром після цього призначення король Георг VI дає Бланту і головному книгозберигачеві Королівської бібліотеки Оуену Моршеду «делікатне доручення», мета якого повернути до Лондона деякі документи королівського листування. Повний комплекс цих документів, вивезених Блантом з Німеччини, по сьогодні є таємнцею англійського королівського двору.

У 1947 році Блант і Моршед, також за дорученням короля, їздили до голландської королеви Вільгельміне з проханням вилучити з архіву Голландії документи, що стосуються осіб англійського королівського дому, і відправити їх до Лондона.

За наслідками своїх поїздок Блант був удостоєний високих нагород: у 1947 році він нагороджується орденом королеви Вікторії, а в 1948 році Голландія нагороджує його орденом принца Нассау Оранського.

З 1948 року Блант - радник королеви з питань мистецтв. Він - хранитель секретів королівського двору і, по суті, особа недоторканна. Проте підозри відносно Бланта у англійських спецслужб з'явилися на початку 70-х. Однак, лише в листопаді 1979 року прем'єр-міністр Маргарет Тетчер повідомила, що Блант виявився «іноземним шпигуном» і, відповідно Указу королеви, позбавлений дворянства. Це повідомлення Тетчер зробила під час засідання Палати общин англійського парламенту. Одночасно вона заявила, що прокуратура вирішила надати Бланту «судовий імунітет», що захищає його від арешту і в'язниці, якщо він визнає, що був шпигуном і «сприятиме подальшому розслідуванню». Це викликало велике здивування у парламентаріїв. Блант й після свого викриття продовжував жити в Англії та займатися творчістю. Вже після виступу Тетчер в парламенті і позбавлення його дворянства Блант публікує книгу «Малюнки Нікола Пуссена». Проте незабаром Блант важко захворів і в березні 1983 року помер. На його похоронах було мало людей, і невідомо від кого, надійшло 11 безіменних вінків. Чи то вони були від його керівників в радянській розвідці, чи то від англійського королівського дому, чи то від шанувальників його наукової творчості, невідомо нікому й сьогодні.
* * *
Гай Берджес, випускник Ітону - приватної школи, яку називали «інкубатором міністрів Англії», - отримав для навчання в Кембриджі надпрестижну стипендію імені видатного англійського державного діяча Гладстона. Незабаром після закінчення університету Берджес стає кореспондентом ВВС. Про його сексуальну розбещеність ходили легенди. Багато серйозних дослідників стверджують, що чарівливістю блискучого розуму і гомосексуальною ненаситністю він затягнув в тенета радянської розвідки не один десяток своїх приятелів. Чому та мережа, за аналогією з Комінтерном й отримала назву Гомінтерн. «Багато рис його вдачі можна пояснити тим, що він педераст», – писав в звіті Центру його куратор в 1939 році. Завдяки своїм зв'язкам був вхожий в солідні кола не тільки в Лондоні, але й Парижі. Робота журналістом надавала можливість спілкуватися з різного роду людьми, здобуваючи потрібну Москві інформацію. Допомагала цьому і дружба Берджеса з лордом Віктором Ротшильдом - спадкоємцем знаменитого банкірського дому. Незабаром, не без допомоги лорда Ротшильда, Берджеса запрошують на роботу в один з найтаємніших відділів англійської розвідки - відділ «D», що займався диверсіями. У вересні 1940 року Віктор Ротшильд і його вагітна дружина, боячись стати жертвою німецьких бомбардувань, вирішили виїхати в провінцію, а свій будинок здати Берджесу і Бланту. Добре відомий і престижний «будинок Ротшильдов» відвідують за старою звичкою багато відомих мешканців Лондону. У їхньому числі і міністри, і інші високопосадовці, а також визначні військові й діячі розвідки. Англійський письменник Джон Кастелло писав із цього приводу: «Головний штаб НКВС міг привітати себе з великим досягненням».

У 1944 році Гай Берджес перейшов на роботу в міністерство закордонних справ і незабаром стає особистим помічником Гектора Мак-нейла - державного міністра з закордонних справ (друга за значенням посада в МЗС Англії) і члена Таємної Королівської ради (вузьке коло міністрів і інших впливових осіб, що збираються для обговорення найбільш важливих питань для країни). Радянська розвідка дістала доступ до документів військового кабінету Англії і практично до всього листування Ідена - тодішнього міністра закордонних справ Великобританії - з послами Англії в Москві, Вашингтоні, Стокгольмі, Парижі і Анкарі. Саме цей канал отримання інформації дозволив Сталіну дізнатися про переговори Аллена Даллеса в Берні з представником Німеччини генералом СС Вольфом. Радянський уряд отримав також інформацію про переговори в кінці 1944 року між посланцем Ріббентропа Хессе і особами, близькими до Черчилля в Стокгольмі, в будинку шведського банкіра Валленберга.

Ближче до кінця 1947 року довіра до Берджеса, який у той час багато пив, і мав поганий вигляд, в апараті Мак-нейла почало падати. Тоді для нього підшукали нову роботу. Але пити він не перестав. Один з друзів Берджеса тоді навіть записав в своєму щоденнику: «Боже, прямо лихо з цими нескінченними запоями! Адже, колись у Гая був такий гострий розум, про яке інші й не мріяли!» Після п'яного загулу в Танжері терпіння його начальства луснуло і восени 1950 року Берджеса призначили другим секретарем британського посольства у Вашингтоні.

25 травня 1951 року Берджес і Маклін втекли в СРСР.

У Москві Берджес багато пив і згасав на очах. Його гомосексуальність перетворилася в Москві на проблему, втім, за словами Модіна, у Берджеса «був офіційний співмешканець і ще декілька неофіційних». У 1963 році Берджес помер від атеросклерозу. Згодом його прах був перевезений до Англії і похований на церковному кладовищі
.
Описуючи в обережних виразах життя Берджеса опісля декілька десятиліть після того, як вони бачилися востаннє, Юрій Модін пригадав забавний епізод: «.при наший першій зустрічі Берджес все ж таки вгнав мене у смуток – коли я намагався пояснити йому, як слід поводитися при зустрічі з поліцією. Гай дивлячись мені прямо в очі сказав: – У мене є ідея трохи краще. Ви – симпатична молода людина, а всі в Лондоні знають, що я – великий мисливець до хороших хлопчиків. Просто скажемо їм, що ми – коханці і шукаємо ліжечко». Тут чекіст запанікував: «Але Гай, я ж дипломат. Так не піде. У мене дружина.». Відповідь агента була приголомшуюча: «Чого не зробиш ради світової революції, чи не так!».
Уїльям Джон Вассалл («Вєра»)

Однією з блискучих операцій КДБ було вербування співробітника апарату військово-морського аташе Великобританії Джона Вассалла, який впродовж 1955-1962 рр. забезпечував КДБ таємними матеріалами Адміралтейства.

Уїльям Джон Крістофер Вассалл народився в 1924 році в сім'ї священика. Його родичі були викладачами. Один його дядько викладав в привілейованій приватній школі в Рептоні, інший – в не менш знаменитій приватній школі в Херроу. Через ці школи проходять видатні банкіри, бізнесмени і політичні діячі Англії. До речі, жінкам з'являтися на території подібних шкіл суворо заборонено.

Вассалл вчився в звичайній школі, яку закінчив в 1941 році. Далі - була робота в банку, тимчасова робота в Адміралтействі і призов у Королівські ВВС Великобританії, де він служив фотографом. У 1947 році Вассалл демобілізувався і повернувся на роботу в Адміралтейство.

У червні 1952 року Джон Вассалл в числі сорока (!) товаришів по службі подав заяву на вакантне місце клерка у військово-морського аташе в Москві, розташованому в посольстві, і був відібраний, як самий відповідний кандидат. Вассалл прибув до Москви і приступив до роботи. На думку більшості колег Вассалла, його поведінка й розмови не відрізнялися незвичністю, правда дехто вважав його «дещо жіночним» і навіть «гомосексуальним». Його безпосередній начальник, капітан Беннет, в кінці 1954 року записав в характеристиці на Вассалла, що той «працював в цілому, задовільно», не щадив зусиль і був прийнятний в соціальному плані, «не дивлячись на складнощі своєї, дещо дратівливої, жіночної особи».

Співробітників контррозвідки вивів на Васала Зігмунд М., радянський громадянин, що працював в посольстві на несекретній технічній посаді. Зігмунд був тямущий агент, володів талантом навідника і розробника, умів вселяти довіру своїми вкрадливими манерами і ввічливістю. Вассалл подружився із Зігмундом, який одразу ж розпізнав в ньому гомосексуаліста. Згодом Вассалл покаже на суді, що він один раз був з ним в зв'язку, а потім вони «стали хорошими друзями». Зігмунд і вивів Джона Вассалла в світ, залучив до московських ресторанів і познайомив з Володею, активним гомосексуалістом. З'явилися і інші нові друзі. Разом розкошували в ресторанах. Вассалл вже на всю гуляв на квартирах своїх «блакитних» друзів, де можна було поводитися розкуто, пити вино і мінятися партнерами. На вербування перспективного англійця контррозвідка кинула кращі агентурно-гомосексуальні сили. Агенти проявляли винахідливість і артистизм в статевих стосунках, а оперативна техніка сумлінно фіксувала все це на плівку. Вербовочну бесіду з Вассаллом узяв на себе начальник англійського відділу Другого главку, людина досвідчена, з репутацією вовкодава. Операція була проведена просто і жорстко. Компанія «блакитних» разом з Вассаллом поїхала розважатися на заміську дачу, вино і ласки – все відбувалося як завжди, поки раптово не з'явилися охоронці порядку. Вассаллу прямо сказали, що він зухвало порушив радянські закони і понесе за це відповідальність, разом з своїми друзями. Єдиний спосіб врятувати себе і друзів – піти на співпрацю з радянською спецслужбою. Бідоласі, що втратив здібність говорити і тремтячому від переляку, продемонстрували пачку фотографій, запропонували подивитися фільм і сказали, що як фотографії, так і фільм напевно зацікавлять англійську службу безпеки і керівників адміралтейства. Останнім аргументом, що убив, наповал Вассалла, була обіцянка вовкодава показати компрометуючі фотографії його друзям в Лондоні і переслати поштою його матері. Жорстоко? Так, жорстоко, але на війні, як на війні! Як влучно відмітив Михайло Любимов - у війні розвідок правила хорошого тону якось не щепляться.

Вассалл був настільки розчавлений, що повернувшись до посольства трохи не застрелився. Ідея зради була йому нестерпна, він болісно переживав і, навіть, вирішив піти до посла покаятися. Важко сказати, чим би це все закінчилося, якби Вассалл не поділився своїм горем із Зігмундом. Зігмунд його вислухав (інструкції він вже отримав), заспокоїв. Незабаром у Вассалла пролунав телефонний дзвінок, і знайомий голос запропонував дружньо зустрітися за пляшкою вина і поговорити про життя. Шок від першої зустрічі на дачі пройшов, Вассалл порадився із Зігмундом і прийняв запрошення. Один персонаж з книги Гріна «Наша людина в Гавані» говорив: «Все починається з сумісного розгадування ребусів, і не встигнеш озирнутися, як тебе вже завербували!»

На зустрічі про фотографії не згадували, говорили про політику, про важливість взаємин між Англією і СРСР і т.д. На цьому етапі вербування завдання стояло просте: домогтися згоди Вассалла на зустрічі. Поступово Вассаллу стали робити дрібні подарунки, потім більші, потім стали надавати грошової допомоги. До нього підвели двох перевірених агентів-гомосексуалістів, окрім них Вассалла контролював і Зігмунд. Життя знов стало прекрасним.

Далі буде…

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Пам’ять»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Християнська етика була явним противенством поганської. Коли поганство головними чеснотами громадянина вважало гордість, смілість, неуступчивість, – християнство бачило свій ідеал у покорі, податливості та незлобності. Поганин (культурний чоловік) любив гарну одежу, пахощі, чистоту, тілесну красоту – християнин усе те вважав чортівською спокутою, гріхом та злочином. Світ і природа, що (...) були джерелом усього живого, всієї краси, всієї радості, в очах християнина – се минущі тіні, ілюзії, чортяча мана, джерело зла, гріха та чортячої спокуси. Більшого, повнішого противенства годі собі уявити ”
Іван Франко

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.