Нетрадиційна сексуальна орієнтація на озброєнні спецслужб

У СРСР та й зараз у сучасній російській публіцистиці можна часто зустріти пафосні публікації про радянських шпигунів, де їх зоражують ідейними борцями за комуністичне майбутнє. Ми ж спробуємо на фактах, змалювати дещо інший, нетрадиційний, портрет цих особистостей...

Шпигуни
Туманного альбіону

Уїльям Джон Вассалл
(агентурний псевдонім «Вєра»)
(продовження)

Моя чарівна троянда, моя ніжна квітка, моя лілейна лілія, напевно, в'язницею, належить мені перевірити могутність кохання. Мені належить дізнатися, чи зможу я силою любові до тебе, перетворити гірку воду на солодку.
З листа Оскара Уайльда лордові Альфреду Дугласу, 20 травня 1895 року

Михайло Любимов, великий знавець і тонкий цінитель агентурної душі, якось процитував одкровення одного з керівників радянської контррозвідки: «У нашій справі, даруйте, всі засоби стануть у нагоді. Звичайно, на партзборах це гасло засуджується, але на то ми й чекісти, щоб чистими руками іноді виконувати брудні завдання в ім'я комуністичних ідеалів» (Любимов М.П., 1998).

Робота з Вассаллом та закріплення вербування вимагали спеціальних пізнань в тонкощах сексуальних, пардон, гомосексуальних взаємин, але оперативні працівники з честю впоралися з цим завданням. Звичайно, довелося зануритися у вивчення літератури: вплив грубості, ексцентризму і лицемірства на статеве життя, пристрасть до позбавлення цнотливості, розбещення малолітніх, вуайеризм, адюльтер як стиль життя, витоки проституції, садизм, мазохізм і різні форми сексуального насильства, і, природно, гомосексуалізм (як чоловічий, так і жіночий).

Тут треба зауважити, що агентурна робота із іноземцями вимагає глибоких знань, в тому числі – особливостей сприйняття того чи іншого явища чи взаємин, які сформувалися у певному національному середовищі. Щоб краще зрозуміти логіку оперативників, ми, на певний час, облишимо наших героїв і зробимо невеличкий історичний екскурс у європейську гомосексуальну традицію.

Вікторіанська епоха, окрім іншого, славнозвісна надзвичайним розквітом проституції, але тогочасна статистика недостовірна. У 1839 р. начальник муніципальної поліції Лондона заявляв, що у Лондоні всього 7000 повій, а Майкл Райен в доповіді Суспільства боротьби з пороком називав число близько 80.000. Якщо виходити з того, що з кожної тисячі осіб, в середньому 350 є чоловіками у віці від 15 до 60 років, і оскільки на дванадцять чоловіків у великому місті XIX століття, в середньому, припадала одна повія, то цілком можливо, що у Великому Лондоні в 1840-х рр. було близько 50.000 повій.

Однією з характерних особливостей було зростання потреби в невинних повіях і, як наслідок, дитяча проституція. На початку XIX століття за діву в Лондоні призначалася ціна в 100 фунтів стерлінгів, хоча до 1880-м рокам ця ціна впала до 5 фунтів, що свідчить не про зниження попиту, а про збільшення пропозиції. З часом, чоловікам стали потрібні більш екзотичніші форми сексуального збудження. Існували клієнти, яким молодої діви було недостатньо: вони хотіли, щоб вона була дитиною, і попит на малолітніх повій зростав. Джозефіна Батлер, ймовірно, не помилялася, коли заявила в 1869 р., що з 9000 повій одного великого англійського портового міста, «як показали останні дослідження, 1500 були молодше 15 років, а третина від цього числа - молодше 13 років» (Цит. по Теннехилл Р., 1995).

Природно, в пізню вікторіанську епоху і в епоху Едуарда увагу клієнтів привертали не тільки дівчата і дівчатка, але і хлопчики. У Англії існувало навіть братство другорядних поетів, відомих під назвою «ураніанці», яким подобалася педерастія в кращих грецьких традиціях. Ці освічені люди брали хлопчиків із робочих сімей під своє заступництво, щоб любити їх, допомагати їм й керувати ними. Але такі високо духовні відносини зустрічалися рідко. Значно поширеним явищем були салуни і борделі «де в окремих кімнатках розміщувалася безліч хлопців з розфарбованими обличчями, високими голосами, дівочими манерами й жіночими іменами».

Незалежно від віку, попит на гомосексуалістів на тлі загального вибухоподібного зростання проституції був характерною відзнакою кінця XIX в., особливо в Британії і США. У Франції він попит на педерастію виник набагато раніше. Хоча французи продовжували спалювати гомосексуалістів й після того, як перестали спалювати відьом (аж до 1725 р.), закони, введені Наполеоном, до 1860-х років зробили гомосексуалізм і лесбійську любов якщо не зовсім звичайним, то хоча б цілком прийнятним явищем. У Парижі були сотні чоловіків, які займалися проституцією, зокрема знаменитий гомосексуаліст Андре, який, якщо вірити Едмону де Гонкуру, заробляв по 1800 франків за один сезон балів в Опері. (Майстерний ремісник у той час виручав від двох до чотирьох франків на день, а Кора Перл – 5000 за ніч.) Деяких чоловіків-повій можна було визначити з першого погляду: вони одягалися в жіноче вбрання та носили накладні бюсти, зроблені з овечих легенів: спершу вони їх варили, а потім надавали їм потрібну форму. "Один з них скаржився мені на другий день, - говорив паризький лікар Франсуа-огюст Вейн, - що кішка з'їла одну з його грудей, які він залишив на горищі, щоб остудити". Інших впізнати було важче, і наслідки траплялися найнесподіваніші. Брати Гонкури писали, що начальник відділу військового міністерства приводив таку безліч гвардійців для розваг в приватний осередок багатих людей, що в уряду виникли підозри у військовій змові.

Становище гомосексуалістів в Англії було більш неоднозначним, оскільки англійці піднесли до ступеня високого мистецтва вміння не звертати уваги на гомосексуальність в тих людях, яких вони любили і поважали, але водночас засуджували гомосексуальність серед чужаків (іноземців та британського пролетаріату) і відщепенців (таких, як Оскар Уайльд). І, хоча в питаннях сексу англієць вікторіанської епохи страждав швидше від самообману, чим від лицемірства, у разі гомосексуалізму він підійшов до тонкої межі між цими двома вадами.

Однією з причин цього, поза сумнівом, було те, що аж до 1861 р. гомосексуалізм карався стратою(принаймні, згідно із законом). Як і у всіх законодавчих системах, де «закон» є породженням еволюції й прецеденту, в англійській системі була маса недоліків і білих плям. «Публічна» содомія припускала присутність третьої особи, але содомія, сама по собі, точно визначена не була. У XVIII ст. деяких невдах заарештовували за те, що ті дозволили собі зайти дещо далі трансвестизму. У 1828 р. з'явився новий закон, що стосувався злочинів проти особи, в якому затверджувався принцип, що «кожна особа, винна в огидливому злочині содомії, здійсненому з чоловіком або з будь-якою твариною, підлягає смерті як злочинець», - а далі наголошувалося, що якщо раніше злочинці, звинувачені в содомії або насильстві, часто могли врятуватися унаслідок «складнощів в доказах провини в скоєнні цих декількох злочинів», то в майбутньому зовсім не потрібно буде «доводити, що мало місце сім'явипорскування: плотське пізнання повинне вважатися доконаним після доказу лише одного проникнення». У 1861 р. страта була замінена тюремним ув’язненням(від 10 років до довічного).

Лицар-гомосексуаліст засуджений до страти. Середньовічна гравюра.

Але ця поступка гомосексуалістам була лише випадковою. З 1826 по 1861 р. парламент ретельно прагнув звести нанівець чисельність головних злочинів й скоротив її від 200 до чотирьох (державна зрада, вбивство, піратство та злочину проти Закону захисту судноверфей), і гомосексуалісти зайняли в списку злочинів далеко не перше місце. Ті ж, хто володів достатньою розсудливістю, щоб приховувати свої схильності, ймовірно, відчули себе в набагато більшій безпеці, ніж будь-коли.

Але потім сталася катастрофа. У 1885 р. була прийнята поправка до кримінального законодавства, яка наголошувала, що «будь-яка особа чоловічої статі, яка в суспільній або приватній ситуації здійснює, або бере участь в здійсненні, або забезпечує, або робить спроби забезпечити здійснення будь-якою особою чоловічої статі будь-якого нечестивого акту з іншою особою чоловічої статі», підлягає двом рокам тюремного ув’язнення з каторгою або без такої. Це означало, що навіть інтимний, таємний гомосексуальний зв'язок, і навіть такий, який було перервано до статевого акту, підпадав тепер під кримінальне законодавство. (Це був карт-бланш для шантажистів, який не втратив актуальності і до цього дня, попри те що в 1967 р. гомосексуальні стосунки між свідомими дорослими людьми(окрім службовців в армії, на флоті та в поліції), були легалізовані).

Закон 1885 р. мав ефект, протилежний очікуванням, що покладалися на нього. Непрофесійному гомосексуалістові тепер загрожувала не тільки небезпека тюремного ув’язнення. Із-за того, що відповідальність пом’якшено, каральні вироки стали виноситися також з більшою легкістю, а розголос, якого набувало слухання справи в суді, міг становити не меншу загрозу, ніж тюремний термін. Але у професіонала не було репутації, яку можна було б втратити, а дворічне ув’язнення здавався йому сміхотворним в порівнянні з десятирічним або довічним.

Чоловікові, що займається проституцією, завжди жилося легше, ніж жінці, - його важче було розпізнати, навіть коли він знімав клієнта. Якщо гомосексуалісти не поводилися настирливо, поліція залишала їх в спокої, навіть в тих районах, куди, згідно з одним жартівливим путівником для туристів 1850-х років, будь-який провінціал міг піти помилуватися на справжній цирк із Маргарит, Пуффі і Мері-Енн. «Квадрант, Холборн, Фліт-стріт і Стренд буквально кишать ними. Нещодавно на вікнах респектабельних готелів по сусідству з Черинг-крос вивішували пізнавальні знаки й таблички з написами: «Бережіться педерастів!». Зазвичай вони збираються у художніх магазинів, й розпізнати їх можна за жіночною зовнішністю, модному одягу і т.і. ...Квадрант відвідують безліч найприкметніших [з них], які розгулюють там у пошуках своєї «жертви», на кшталт повій-жінок». (Цит. по Теннехилл Р., 1995).

Чисельність гомосексуалістів в Британії і Америці, в цей період, оцінити важко, оскільки існувала мода на міцну чоловічу дружбу, яка не тільки допомагала сублімувати гомосексуальні потреби, але, й у багатьох випадках, просто служила прикриттям для гомосексуальних взаємин. Оскільки, на самий крайній випадок, вони допускали, за словами Германа Мелвілла, всього лише деяку міру «солодких сантиментів, які прийняті між різними приводами», такі відносини вважалися цілком прийнятними і навіть зворушливими.

Але до 1880-х років, напередодні кінця епохи, що охарактеризувався реакцією проти манірної респектабельності попередніх десятиліть, молодше покоління розпочало культивувати декілька нетрадиційний типів взаємин. Англійські суспільні школи, в яких хлопчики знаходилися в чернечому самітництві, завжди були розплідником гомосексуального досвіду, який, зазвичай, сходив нанівець, коли учні закінчували школу. Але тепер цей досвід вони стали переносити і в доросле життя. У.Т. Стід в своїх замітках під час скандалу, що вибухнув навколо Оскара Уайльда, зробив цінне зауваження: «Якби кожен, хто винен в гріху Оскара Уайльда, потрапляв у в'язницю, то ми б стали свідками дивовижного переселення мешканців Ітона, Херроу, Регбі і Вінчестера в тюремні камери Пентонвілля і Холлоуея. Адже хлопчики в суспільних школах вільно підхоплюють звички, за які потім їх можуть засудити до каторги».

Ентоні Блант, радянський шпигун із “кембриджської п'ятірки”

Услід за Ітоном і Херроу впритул слідували чоловічі коледжі Оксфорда і Кембріджа. Саме там радянській розвідці й вдалося завербувати безліч агентів, з числа яких стала відомою «кембріджська п'ятірка». А скільки агентів залишилося невикритими? Тільки у 1970-х роках, коли, нарешті, стало можливе безпечне визнання, з'ясувалося, що майже впродовж сторіччя у сфері вищої освіти існував могутній тіньовий обіг гомосексуалізму. Очевидним є тепер також й те, до якого шантажу були чутливі вищі посадовці в дипломатії, уряді і адміністрації, бо вони були чоловіками, вихованими в подібному середовищі.

Мета виправдовує засоби, застосовані за для її досягнення! Чого не зробиш для перемоги світової революції і чекісти старалися.

А англійське посольство жило розміреним життям, будні співробітників були заповнені напруженою роботою, а по недільних днях – прагнули вирватися за місто, найчастіше в район Ніколиної гори, де тусувався під контролем МЗСу (і КДБ) увесь дипломатичний корпус. Виїзди туди молодших чинів цілком допускалися, але не заохочувалися. Посольство, немов невидимою прірвою, було розділене на перший і другий сорти, і в останній на жаль, потрапляв і Вассалл разом з іншими технічними працівниками. Ця другорядність принижувала та, водночас, ще більше штовхала його в обійми нових друзів з КДБ. Тим паче, що Джон тримався осторонь співробітниць-жінок і ввічливо, під слушними приводами, відхиляв їх запрошення розвіятися в англійському клубі. Він тільки уявляв себе танцюючим з жінкою, і його нудило! Господи, хто придумав цей ідіотський ритуал, коли чоловік безглуздо, як кінь, треться об жіночі груди і сукає ногами? Огидні торкання стегон, духота в залі, тепла пара від тіла. фе! Ні, вже краще випити віскі і полежати, розглядаючи марки.

Беннет пройнявся симпатією до свого підлеглого, доручив йому реєструвати всі секретні документи, і навіть скласти довідку про військові об'єкти в Ленінградській області. Принагідно наставляв: у всьому необхідне відчуття міри, обережність в контактах з росіянами, про все доповідати, проте не слід боятися їх, але знати міру. Треба вивчати ворога, ходити в театри і музеї, в той же час, не відриватися і від рідного колективу.

Англійки в посольстві пояснювали замкнутість Вассалла його провінціальністю, старомодністю і навіть — о боже! — невинністю, хоча одного разу була висловлена думка, що «це жінка, переодягнена в чоловіка». Але до вух офіцера безпеки посольства це не долетіло.

А Джон жив зовсім в інших емпіреях, насолоджуючись своїм новим таємним життям. Оргії збуджували його, додавали новий стимул до роботи. Москва перетворилася на найчарівнішу столицю світу, і навіть радянський лад, який він на собі відчував слабко, але не схвалював, раптом набув привабливих рис. І депресію зняло як рукою (напевно, тато Фрейд мав рацію, всі хвороби в нас від не реалізованих плотських бажань!) Та і партнери були люди імениті, відомі всій радянській країні персонажі: зірки балету, скрипаль. Куди до них порожнім дипломатам братися, уявляють себе богами і понуро покривають своїх дружин-міщанок. Хіба ці тхори знали, що таке справжнє кохання?

Людина звикає до всього: до війни, до голоду, до убогості, до «Мерседеса», до особняка з охороною, до нескінченного щастя, до немилої дружини, до здирника-бандита. Людина звикає і до секретної співпраці, є такий закон.

Кігтик зав'язнув — весь птах гине.

Через руки Вассалла проходила величезна кількість таємних матеріалів і поступово він став їх носити, виявивши при цьому незвичайні таланти шпигуна: Джон був гарним фотографом і мав першокласну, на той час, фототехніку – фотоапарати «Екзакта» і «Мінокс», що дозволяло йому фотографувати документи, приносячи їх додому, і накопичувати плівки до моменту зустрічі з оператором. Це були не тільки надтаємниці військово-морського аташе, але і всього посольства. Вербування було закріплене і пішов технічний, суто професійний відпрацювання зв'язку, навчання навичкам конспірації і т.і.

Неофіта проінформували, що в англійському посольстві про нього відгукуються по-різному і не завжди у вигідному світлі. Багато хто вважає дивним, що він не цікавиться жінками. Щоб Джоном не зацікавилася служба безпеки, йому порадили завести подружку серед колег по роботі. Обійми жінки не тішили Вассалла, більш того, його нудило тільки від однієї думки про поцілунок з представницею протилежної статі. Але нікуди не подінешся, якщо про це просять російські друзі, адже вони зробили для нього стільки всього гарного. Джон купив індичку в магазині посольства і запросив дівчину, яка давно вже поклала на нього око. Вона засунула птаха в духовку і, не вірячи щастю, що несподівано на неї впало, віддалася у владу коханню і невтамованої пристрасті — як вона мріяла про це!

Перший поцілунок виявився не таким вже пристрасним, як вона припускала (Джона трохи не вивернуло від огиди!), і взагалі з темпераментом у коханця було не дуже. Але, на перший раз, вистачило її натиску, темпераменту і досвідченості в ліжку, а надалі вона вирішила виховати з Джона повноцінного чоловіка.

Інформація надходила безперервно, КДБ стрибав від щастя і щедро платив за ризиковану працю, але всьому приходить кінець. У посольство прийшла шифровка про завершення відрядження Вассалла. Звістка сумна: виїжджала курка, що несла золоті яйця!

До роботи в Лондоні агента ретельно підготували: розробили умови зв'язку на всі випадки життя, навчили мистецтву закладки схованок, навчили тайнопису і викликам на зустріч за допомогою спеціального апарату, закладеного в авторучку, розробили всілякі сигнали на стовпах, лавках і стінах будинків. і т.п., і т.і.

До Москви викликали на інструктаж його нового куратора в Лондоні.

Його посольську красуньку направляли для подальшої роботи до Відня. Вона була невтішна і на останній зустрічі обридала Джону новий піджак (як хотілося її негайно придушити!), пообіцяла вічно кохати, іноді відвідуючи в Лондоні (жахлива перспектива!), і, звичайно ж, писати, писати мало не щодня.

На конспіративній квартирі КДБ Джону Вассаллу була влаштована прощальна вечеря, на якій були присутні його куратори і навіть, як свідчить Любимов, один генерал! Було багато випито і багато сказано, і до кінця вечірки генерал, що неабияк нализався, цілував Джона прямо в його розпусні губи, і раптом сказав, що педіки гарні хлоп'ята і якби повернулася старогрецька демократія, то в світі розквітла б культура (Любимов М.П., 1998).

Про прощальний вечір Джона з гомосексуальними московськими друзями писати не буду, щоб мене не звинуватили в пропаганді гомосексуалізму.

Передачу таємних документів Вассалл почав у вересні 1955 року, а влітку 1956 року він відбув на батьківщину, де його прийняли в розвідувальне управління Адміралтейства.

Лондон зустрів Джона дрібним дощиком, все було вогко й нудно. Поступово він звик до нового ритму життя, благо не потребував грошей, і коли б не проклята конспірація… Спочатку він постійно думав про інструкції, отримані в Москві, а потім плюнув на все: навіщо мати гроші, якщо не можна їх витрачати?

Вассалл зняв розкішні мебльовані апартаменти в будинку з басейном і французьким рестораном, замовив декілька костюмів на Севіл-роу, де одягалися одні аристократи і вподобав вечеряти в «Савоє» на Стренді (особливо подобалися там омари по-термидоріанськи), іноді навіть знімав на вечір люкс і запрошував туди чоловіків, що подобалися йому, схильності яких, він відчував шкірою. Але вдаючись з ними до кохання, думками він був в далекій Росії. Джон постійно нудьгував по Москві, по своїх витончених, але шалено пристрасним партнерам. Куди цим розмочаленим, проституйованим британським геям, до, неприборканих, в своїй первісній пристрасті і сексуальній фантазії, неприборканих, російських маестро!

Щастя не приходило, кохання не купити за ганебний метал, не розірвати обладунки самоти.

У Адміралтействі його зустріли прохолодно, але не вороже — дрібний клерк. Джон розпустив слух, що отець залишив великий спадок. Додому не запрошував нікого (ще побачать його хороми з басейном!), про своє приватне життя мовчав.

Самотність пригноблювала, але несподівано допомогла всесильна фортуна: випадково в коридорі своєї установи поговорив із заступником міністра, який йому сподобався з першого погляду. Інтуїція не підвела Джона — наступного дня заступник міністра викликав його, поцікавився життям в Москві, усадив на диван і пригостив кавою, іноді погладжуючи його по коліну. Незабаром Джон отримав запрошення на уїкенд в маєток заступника міністра в Шотландії, де і вступив з ним в зв'язок. Москва тріумфувала: інформаційні можливості агента розширилися і «наступив найефективніший період роботи Васала як радянського агента, він продовжувався з літа 1956 року до осені 1962 року».

Вассалл буквально задихався від надлишку інформації, не встигав всього охопити. Спеціально для нього в оперативно-технічному підрозділі КДБ була виготовлена мініатюрна камера, замаскована в пачці сигарет «Лаки Страйк».

Гроші потекли річкою, і Джон насолоджувався життям, не замислюючись про наслідки своєї необережності. Келих «Моета» — в барі готелю «Уолдорф», сьомга і півень в вині — в «Савоє», десерт — в ресторанчику «На розі Франції», що у Пікаділлі, потім кава в нічному клубі «Мейфер». Чарка коньяку в розпусному барі неподалік від Челсі і звідти додому з черговим партнером. Але кохання не було і незадоволена туга примушувала його наступного дня знову починати сексмарафон.

На початку 1961 року в Англії стався крупний провал радянської розвідки, що мала й інших агентів в адміралтействі: були заарештовані співробітники військово-морської бази в Портленді Хафтон і Джі, а також радянські нелегали Гордон Лонсдейл і дружина Крогери. Арешти призвели до шоку в адміралтействі і куратори Вассалла, побоюючись що служба безпеки почне тотальну перевірку всіх співробітників адміралтейства, законсервували роботу з ним. Зв'язок поновився лише на початку 1962 року, а 12 вересня його заарештували. На допитах і на суді Вассалл нічого не приховував і 22 жовтня був засуджений до 18 років тюремного ув’язнення.

«Я не визнаю своєї провини, — гордо піднявши голову, сказав Джон в своєму останньому слові. — І хочу додати: у Москві я провів кращі роки свого життя, у мене ніколи не було стільки щирих і добрих друзів. Та пошле їм Бог здоров'я і щастя!»

У в'язниці Вассалл написав книгу мемуарів, не приховуючи, що він гомосексуаліст, навпаки захищаючи права сексуальних меншин. Він тепло згадував всіх своїх друзів в Москві, «блакитних» і не «блакитних», які допомогли йому скрасити самоту.

Джеффрі Прайм
(агентурний псевдонім «Роулендс»)

Джеффрі Прайм народився в 1938 році в благополучній англійській сім'ї. Під час служби в Королівських ВВС вивчив російську мову (він був сержантом в підрозділі, що займався радіоперехопленням військових ліній зв'язку країн Варшавського Договору). Звільнившись з армії у вересні 1968 року, Прайм впродовж майже восьми років працював в Лондоні перекладачем в комерційній фірмі. У березні 1976 року він поступив на службу в ШПС в Челтенхеме, де займався перекладом англійською мовою перехоплених радянських радіоповідомлень (він перебував в штаті надсекретного «Відділу J», що працював по найбільш важливих радянських лініях зв'язку і в значній мірі ділився результатами із Сполученими Штатами). У листопаді 1976 року, через вісім місяців після приходу у відділ, Прайм був призначений начальником відділу. А у вересні 1977 року, не дивлячись на таку блискавичну кар'єру і перспективи службового зростання, Прайм пішов з ШПС і влаштувався в Челтенхем таксистом. Своє звільнення з державної служби він пояснив сімейними обставинами.

Прайм був дуже замкнутою і обережною людиною. Але КДБ стало відомо про його сексуальну орієнтацію – Прайм був педофілом – і на цьому його завербували.

Знаменита фотографія семирічної Аліси Чарльза Лаутіджа Доджсона

До речі, педофілія в Англії – теж спадщина з вікторіанської епохи.

Ми знаємо про людину, яка написала «Алісу в Країні Чудес» одну пікантну подробицю, - він полюбляв маленьких дівчаток. Але завжди існувало непросте питання - наскільки сильно? Люіс Керролл (Lewis Carroll), чиє справжнє ім'я - Чарльз Лаутідж Доджсон - був як письменником і математиком, так й пристрасним фотографом. Після своєї смерті в 1898 році він залишив сотні фотографій із зображеннями «маленьких місіс», божевільну любов до яких, він проніс через все своє життя. Він зустрічав їх в потягах, в магазинах, на пляжах. Він носив з собою іграшки-головоломки, щоб заманювати їх, і писав їм листи, щоб нагадати їм про те, що «ми ще пам'ятаємо один про одного і відчуваємо один до одного пристрасну прихильність».

Й по сьогодні так і не було виявлено вагомих доказів того, що Керролл мав з ними сексуальні стосунки. Проте його фотографії, разом із запальними записами в щоденниках, присвячених «подружкам», що не досягли статевої зрілості, неспростовно свідчать про його таємну пристрасть. Можна мати сумніви, в тому, що Керролл був активним педофілом, але заперечувати наявність сильного еротичного відтінку в його фотографіях неможливо. Як би не описували зроблену Керроллом знамениту фотографію семирічної Аліси, з якої на нас дивиться сексопільна жебрачка, бо слово «дівчинка» тут не підходить. Її вільна поза, її вбрання, що оголяє одне плече, її відвертий погляд, – і цій спокусливій невинності цілком може бути привласнено рейтинг категорії «R» (для осіб старше 17 років, за британськими стандартами).

Можливо, саме ці фотографії залишили в душі Прайма незабутнє враження й збудили в ньому нестримну пристрасть до маленьких дівчаток, можливо були й інші причини. Але радянська розвідка безпомилково, із максимальним ефектом, стала експлуатувати його ваду.

Прайм передав своїм кураторам безліч секретних матеріалів, здобутих їм в період служби в ШПС, за що отримав близько 17 тисяч доларів (у цінах 60-х-70-х років).

Згідно офіційної версії, його провал стався за результатом розслідування, яке проводила поліція у зв'язку з замахами на школярок в околицях Челтенхема, що призвело до арешту Прайма в 1982 році. Коли йому пред'явили звинувачення в злочині на сексуальному грунті, ображена дружина Прайма заявила, що він радянський шпигун. Під час обшуку в його квартирі були виявлені: кодовий блокнот та інструкції по мікрофотографуванню, а також список з 2000(!) дівчаток, яких він домагався. За твердженням англійських спецслужб Прайм працював на КДБ з 1968 року. У тому ж 1982 року Прайма судили за звинуваченням в шпигунстві. Суддя, Прайма, що засудив його до 38 років в'язниці (35 за шпигунство і 3 за сексуальні злочини), називав його «людиною, яка заподіяла інтересам і безпеці країни, її друзів та союзників, шкоду, яку важко визначити».

У березні 2001 року Прайму виповнилося 62 роки і він був звільнений з в'язниці, відсидівши половину терміну – 19 років. Суд вирішив, що він більше не становить небезпеки для суспільства». Коментуючи звільнення Прайма, представник міністерства внутрішніх справ Великобританії заявив: «Шпигун, таким чином, відсидів тільки половину терміну, але наша спеціальна незалежна комісія вирішила, що його можна помилувати».

Далі буде...

18 квітня 2024, четвер

utmx_section("Headline")Нетрадиційна сексуальна орієнтація на озброєнні спецслужб

Нетрадиційна сексуальна орієнтація на озброєнні спецслужб