Букринський плацдарм

Панський маєток на козацьких кістках

Портал «Аратта» продовжує серію публікацій про одну із найболючіших трагедій нашого часу - долю заповідника Трахтемирів та людей, що опинилися під окупацією нового панства.

Негідно живе той, через кого не живе інший.

Число дурнів безмежне.

(З латині).

Обіцянками Бакая вимощена дорога до злиднів

Нарешті благословилося на літо, і золоте Придніпров’я — од верхів до пониззя — викупувалося в сонці. О такій саме порі 1996 року в Малий Букрин (правий берег Дніпра) наніс свою історичну візиту Бакай.

Спливе зовсім небагато літ, він стане державним аферистом, вивтікає із златоглавого Києва в Московію до своїх духовних отців. Перед тим, як полишити рідну землю, оббере нас з вами, заграбастає незчисленні капітали, вивезе з України — і той неосяжний масив грошей буде «робити» гроші, примножуючи достаток не нам, а чужому народові.

В інтерв’ю цього пронози журналістові Олегу Єльцову вражає уяву циферія:

« — Игорь Михайлович, по прикидкам «Украины криминальной» Ваше состояние оценивается в миллиард долларов. Можно услышать Вашу версию?

— Знаете, — це Бакай, — если я скажу, что стою меньше миллиарда, буду как-то несерьезно выглядеть. Скажу, что больше — буду выглядеть нескромно. Давайте остановимся на Вашей сумме» (2002 рік).

Накравши «море грошей», Бакай кокетує («буду как-то несерьезно выглядеть»), викаблучується, вдоволено виляє язиком, як пес Бровко хвостом коло миски із ситою їжею. Далебі, ні, Бакай насміхається над нами — обібраними й обманутими!

Хіба тільки Бакай! А Кучма! Народний депутат Григорій Омельченко десятки разів калатав у рейку: сімейство Кучми обдерло державу на 8 мільярдів доларів. І ніхто з цього роду не заїкнувся, не роздував кадила, ніби то неправда. А вся ота наволоч, колишня шпана, збита в зграю, яка за безцінь «прихватизувала» заводи, фабрики і вибилася в олігархи! Хіба вони не глумляться над нами!

О, злодійський час, лихочинний час!

Злодійська філософія, що вразила верховні верхи, спонукає і нижчих рангом до криміналу. Правопорушні навички закладаються (проростають) у генах — передаються в спадок, як невиліковні сухоти. Бо не може дитя зростати чесним і святим, батько якого промишляє злочинством.

Як же невимовно боляче від того, що ці авантюристи, світові волоцюги підпирають чужі держави нашими фінансами, поцупленими в народу!

Навіть шкурник Бакай, котрий атестує себе: «Я достаточно серьезный человек, патриот Украины», — так прояснює нашу економічну (бандитську) політику:

«Сегодня мы теряем нашу землю, наш бизнес. В Украину приходят чужаки — они умнее, они все отбирают. В нынешней приватизации происходит практически захват Украины... 95 процентов частного капитала — это не украинские деньги, их владельцы иностранцы. Мы будем отхаркивать нынешние приватизационные проблемы долгие годы. Я хочу обратиться ко всем: период жадности прошел. Нужно действовать согласованно. Нужно договориться, как не потерять Украину, не отдать ее в чужие руки».

Погодьтеся, морозом віє од цих застережень запізнілих (поїзд злодійства і економічних погромів держави: тю-тю!.. тільки-но останнім вагоном вильнув. — С. К.) і зловісних прогнозів!

Надибуємо і дилетантську неправду в словах Бакая: «Период жадности прошел». Не злиняв він, не одвіявся з вітром, ніби полова! «Вовча зграя у державних погонах» яро догризає останні ласі шматки народного пирога.

Ну й вельми цікава думка: Бакай — патріот України! Кричати хочеться від фарисейства... Але водночас яка благодатна тема для укладання наукового трактату (по кафедрі психології): чи може бути грабіжник з великої дороги патріотом своєї країни?! Гадаю, що поняття оці є полярними, такими, що побивають одне одного камінням, а отже, несумісними. Все одно, що день і ніч, пекло і рай.

... Однак ми відхилилися від курсу. Приїхав у Малий Букрин король «Нафтогазу» України, велів трубити збір, і скоро в школі зібрався нарід з трьох сіл: Малого і Великого Букрина та Ромашок.

— Скільки у вас пайовиків?

— Триста тридцять три душі, як льоду, казав той. Припадає на пай коло трьох гектарів.

— Як ви подивитесь, коли я возьму ваші паї в оренду? — помітивши хитання в селянських умах, викинув козирного туза: — А про гроші... не беріть дурного в голову. Цього добра у нас, як полови, — Бакай засміявся на всі свої тридцять два білозуби.

Саме так починався наступ на «Букринський плацдарм». Як заохочувальна акція, відволікаючий маневр... людям почали роздавати олію, мінеральну воду «Поляну квасову», тушонку, гречану кашу з м’ясом, на додачу кожному — по коробці цукерок «Пташине молоко».

А ось душевна, справді розчулена мить: «колонізатори» обдаровували «тубільців»... гірчицею, оцтом і горілкою. Здужалим чолов’ягам, котрі при здоров’ї, дісталось по дві пляшки казьонки. Пийте, мужики, пропивайте ум і свою земельку!

Та хіба можна завоювати стратегічний плацдарм лише гірчицею? Ні, в бій було кинуто важку артилерію:

— Села ваші де лежать? Правильно, в закуті, в нетрях. Ні поїздів, ані шосе путнього. Щоб розбудити глухомань, відкриємо маслозавод, ковбасний цех, пекарню, ну й перукарню... У вас тут ліси, луки — настояща медова держава.

Хтось весело підпрягається:

— І потечуть медовії ріки...

Бакай перехоплює казане на льоту:

— Медові та молочні! Завеземо породистих корів із самої Голландії.

Он яким аршином мірялося! Господи, слава тобі і хвала! Якийсь нещасний Букрин, закинутий у гущавину перелісів, з самою Європою «на ти». Нарешті звершиться чудо: спасителька наша — миня голландська — через Берлін, Варшаву, Кагарлик, Пії придибцяє своїми ратицями аж на край світу, де сивий Дніпр і круті кручі.

Недовір’я в залі, підозра, сумніви — увесь цей мотлох душевний танув, як залежалі березневі сніги під весняним сонцем.

Тим часом обстріл плацдарму продовжувався:

— Пенсіонерам будемо відпускати хліб безкоштовно, — люд охнув від зачудовання.

Протримався сей благородний обман рівно місяць: давали по хлібині два рази в тиждень. Рівно стільки, аби запаморочилась голова в людей од нечуваних дарів, що раптом звалилися з неба.

Нарешті заговорили «катюші» — і плацдарм зовсім пропав у сполохах вогню:

— Усі жителі трьох сіл матимуть постійну роботу. Ще й зі сторони будемо брати робочу силу. А справжнім роботягам збудуємо котеджі. Старшим за віком людям буде доплата до пенсії. І то нешуточний довєсок до основного фонду...

Зал тремтів од щастя! Збуджена (трепетна) хвиля котилася між рядами морським прибоєм. Молодше жіноцтво повискувало на радощах. Божечку праведний, збувалось у житті таке, куди нарід навіть у мріях не залітав! Багато хто змахував непрохану сльозу.

Так завойовувався Букринський плацдарм!

...І таки справджувалося! Пригнали у село трактори, комбайни. Ця машинерія збирала хліб і в сусідніх селах. Заробляла натурою, пашницею і нею ж розраховувалася з букринсько-ромашківськими «гречкосіями».

Звісна річ, землі в оренду Бакай узяти не міг — цей муж возносився на високому державному сідалі. Отож паї орендувало таке собі АТЗТ «АЕО «Трахтемирів», що з’явилося на світ акурат у березні 1997 року. Біля керма його поставлено було невідомого широкому загалу А. Слоневського.

От що говорить про нього пан Бакай у своїм інтерв’ю «Украине криминальной». Одкровення сії настільки цікаві, що варто донести їх до нашої читацької аудиторії:

«Про Трахтемиров я узнал благодаря своему товарищу Андрею Слоневскому. Мы познакомились в киевском магазине «Сапсан», где он работал оружейным мастером. Это самородок, который не получил специального образования, но отлично знает не только оружие, но и лесное зверье. Он за версту определяет птицу в полете, разбирается в лесной жизни, как никто другой.

Однажды он пригласил меня показать «Карпаты» под Киевом и привез в Трахтемиров. Там растут граб, карпатский бук, ель, лиственница, пихта. И там он мне признался, что десять лет браконьерствовал в этих местах, перебил массу зверья и вот теперь хочет как-то искупить свою вину. Я ему посоветовал: бери и занимайся обустройством этих мест!

Мы встретились через год... Я обращался в «Интергаз» и другие компании, которые помогали Андрею стройматериалами, техникой... За время правления Слоневского в этих местах никто не сделал ни одного выстрела — ни Бакай, никто иной, кроме браконьеров» (2002 рік).

Ось так Бакай сподвиг браконьєра-самородка на пост директора новоствореного акціонерного товариства закритого типу «Агроекологічне об’єднання «Трахтемирів». Не стану перераховувати, які ще дочірні структури множилися Слоневським, виділю головне: землі та майно Букринського КСП імені Ватутіна досі перебувають в оренді (все одно, що в рабстві!) цього АТЗТ, на верхньому щаблі якого вмостився пан Слоневський.

Ігор Бакай

Після прелюдії... руїна роги показує

Вікопомний виступ Бакая у школі — лише прелюдія. На перших порах земля в Малому і Великому Букрині та Ромашках сяк-так обсівалася з кривого рукава. А через кілька років заступила пора розору та запустіння.

Гай-гай, забулися і мохом поросли обіцянки-цяцянки Бакая про королівські котеджі з мансардами, доплати до пенсій, постійну роботу. Навічно вивітрилися з пам’яті байочки про рай на землі. Селянські уми будоражать лише дармовий оцет і гірчиця. Від тих солодких споминів ні сон не йде, ні дрімота не бере. Розвіялися, к дідьку, мрії про світлу будучину, висохли заповітні надії — як роса на сонці.

Тепер хоч плач: осталося село біля розбитого корита! Від колишнього хазяйства — Пустка. Поля, приналежні трьом селам, жалобним перелогом лежать. (Лише на ста гектарах з гаком немічно порпається новоприйшлий фермер.) На решті масиву пирій розкошує. Пирій і молода акація наступають на недавні ще хлібні поля, наче вимуштрувана кайзерівська піхота.

Трактори, що уціліли, загнано в гараж, а двері наглухо зачинено. Житель Малого Букрина Михайло Трохименко сорок п’ять год проробив трактористом, а тепер не має чим города власного запорати. Просить слізно чоловік начальників із АТЗТ, аби дали йому списаного трактора, а він доведе те залізяччя бездиханне до ума і городи людям буде орати.

Глухо — як на висилці сибірській. Казав той: ні сам не гам, ні комусь не дам.

... Така ж доля нещадима накрила худібку на фермах. Розповідають, що останніх 50 корівок погнали в Григорівку, в сусідню Черкаську область. Спровадили «на чужину» так, аби люди не бачили, на який транспорт будуть вантажити рябих і перістих.

— А ще в 1998 році, — каже колишній зоотехнік КСП Іван Могила, — тримали в хазяйстві 1200 голів великої рогатої худоби. Бакай що учинив? «Засватав» наше каеспе як підсобне господарство «Укрнафтогазу». Так йому жаба і цицьки дала. Ні роботи людям, ні хліба, ні грошей...

Коли все було погромлене, як не дивно, в Малому Букрині виховалося зо двадцятеро коней. Кинуті напризволяще — без звичної роботи, без ласки людської й догляду — вони бродили навколо опустілих ферм, потім перекочували на косогори, в поля, винюшковували і добували корм навіть під снігом, у морози.

Поволі свійські тварини дичавіли, волохатіли, ставали схожими на коней Пржевальського. Сахалися людей, маючи їх за ненависних ворогів, сторожко прислухалися до тиші гаїв та дібров (серед них розкинулися села Малий і Великий Букрин).

Мінялася натура коней, себто менталітет. Коні не давалися до рук ні малому, ні старому, не відгукувалися на свої прозвиська, очі в них наливалися чорною осугою від скорботи за звичним укладом життя. Село бачилося коням зловорожим табором, який треба було оминати десятими гонами.

Темними осінніми вечорами — з мрякою бридкою, що лошат душить, — коні дивилися на осяяні віконечка у хатах... і плакали, плакали, як малі діти в садочку, за якими не прийшли тато чи мама.

І от якоїсь недоброї днини озброєні гицелі стали оточувати кінський табун і заганяти дерешів, буланих, сірих, у яблуках до корівника. Коні тривожно іржали, виривались із загону і відбивалися копитами. Однак, як мудро сказано, сила солому ломить.

Як тільки коненята опинилися в «капкані» з чотирма стінами і дахом над головами... нагло заговорили бойові карабіни. Загнаний у пастку кінський косяк дерся на стіни, хрипів, попускав слину від безумства.

А карабіни били і били...

Коні беззахисні, а гицелі безжальні, безсердечні. Коли було застрелено трьох лошаків, табун озвірів, схарапудився від смертельного жаху. Ламаючи загороди і заслони, прорвав блокаду мерзотників при зброї і вирвався на волю.

Ферма стояла на околиці Малого Букрина, і коні, гарячково шукаючи спасіння, ринулися до людських городів. Не зовсім до городів — а до садиби Олексія Трохименка, який багато літ проробив на конюшні: не просто доглядав вороних, а кохався в них.

Тим часом одуріла й озброєна банда, не даючи передишки недобитим жертвам, гналася од конюшні і палила з карабінів на бігу. В селі стояв такий тарарам, як у сорок третьому, коли наші Букринський плацдарм у лоб брали.

Хто ж вона — «отпєтая» банда? Ось вони, вершителі Каїнового діла: В. Казнозій (досі ходить у єгерях, особа, наближена до «імператора», читай — Слоневського); тодішній сільський голова Г. Задорожний, тодішній керівник одного з підрозділів Слоневського — В. Білоблоцький.

У пам’яті очевидців — як в об’єктиві кінокамери:

— Казнозій поранив у живіт гніду кобилу, вона несамовито не заіржала, а закричала і впала на коліна. До нього підлетів Григорій Задорожний і виматюкався: «Хіба так стріляють! Учись, поки я живий. Отак нада, отак!» — добивав приречену скотину з карабіна.

Так і не добігли коні до обійстя Олексія Григоровича. Добрих, рахманних свійських тварин (друзів людей) косили кулі кримінальників за покликанням.

Від того побоїща кривавого прогиналося небо. А лози стелилися ниць — як полегле воїнство.

По довгій паузі жінки-свідки пригадують такий смертельний епізод:

— А потім Казнозій розстріляв Гітлера. Гарний був кінь, видний собою, тільки норовистий, правда. До нього підхід треба було мати...

* * *

Після великої руїни села обміліли, обмаліли — вицвіли села і полиняли. Осталися в них старі люди, а молоде пагіння нації схлинуло — як повенева вода.

Увечері вийде чоловік до воріт, зіпреться на них грудьми — а довкола мертво, первозданно, від застоялого безгоміння шемрає у вухах, шемрає. То збігає Час! А тихо, як у лісовій пущі під столітнім дубом. Тільки верховий вітер дерева сумні полоще.

У трьох згаданих селах сукупно набирається (зі старими і малими)... аж 263 душі народу! А ще недавно, як приїздив Бакай, лише пайовиків малося 333.

Із сатанинською силою бакаївський розор нещадним смерчем пройшовся по школі-дев’ятирічці в Малому Букрині. Еге, тільки-но зветься так! Насправді у ній нема першого класу, як і сьомого та восьмого.

А в другім класі ставиться і зовсім нікчемна «п’єса»: там проходить курс наук один лише «букварик»! Скажемо так: один розумашка. Питаєте, чому розумашка? Бо тільки на нього одного тратить учителька весь свій педагогічний заряд і талант. Закінчила вона інститут, життя пройшла, знань набралася, мудрості зачерпнула — а тепер безцінний багаж передає одному лише «другоклашці».

Поблискує ще й другий бік медалі, а саме: одинокий, єдиний школярик у класі — суща сирота. Обізватися ні до кого, щигля дати нікому, ні задачки не списати. Самотинна самотність — не природна школі — призводить до вузькості дитячих забаганок і запитів. Для такої дитини в чотирьох стінах світ робиться меншим і малоцікавим, мрії звужуються, а обрії коротшають. Будні дитини постають не в реальних вимірах, а у викривлених. Коли діти спішать гуртом до школи, коли на перервах стоїть гамір чи малеча «на голові» ходить, коли дзвенить дитячий сміх — се прикмета того, що життя вирує.

Самотній же учень за партою — все одно, що він у камері чи в келії чернечій.

Повернеться дитя додому, а мама питає:

— Що там у школі, синку?

«Букварик» задумається та й прокаже кволо:

— А що? Нічо... Ось завдання домашнє...

— І більше нічого?

— А що? Нічо...

— Якийсь ти невеселий?

— Як усі...

У школі (на три села) 19 учнів. Та вчителів... 16.

Живуть вони, як на острові, закинутому в Тихому океані.

Отаким молотом — важким і жорстоким — гупнула по селу проклята бакаївщина!

Знищений Трахтемирів...

І злидні тупим серпом будемо жати

Побутує у народі вислів: «Для чого попові гармонія?» Дещо перелицюємо сей вираз, «підтешемо» його і спитаємо: нащо АТЗТ «Трахтемирів» згадувані села? Відразу ж прояснимо: тин городився Бакаєм заради землі. Саме вона — стартовий майданчик, ключ для того, аби прибрати до рук дивовижні лісові угіддя на крутосхилах Дніпрових у районі цих сіл. Земля — то підступи до лісів. Не матимете землі, не бачити вам лісу, як своїх вух.

Так воно й заварилося: стратеги правильно малювали і націлювали стріли головного удару. Отож землю «бакаї» оформили «законно» 1997-го, а вже через два роки АТЗТ «АЕО «Трахтемирів» струже заявку на владну гору: мовляв, на орендованих нами «материках» прагнемо створити Регіональний ландшафтний парк, звісно, для щастя України. А це, людоньки, 11 тисяч гектарів незвичайної лісової казки!

Ліси довкола Малого і Великого Букрина та Ромашок належать до Київщини. Тут заправляв махінатор державного калібру А. Засуха (друг Кучми і Бакая), отож обласна рада не брикалася, цапа не ставала, а відписала масиви Бакаєві.

Черкаська облрада спершу опиралася, відмовлялась плисти за течією. Однак київські верхи наполягли, і лісові володіння в окрузі: Трахтемирова, Григорівки, Зарубинець, Луковиці та Монастирка — прибичували до АТЗТ «Трахтемирів» під оруду «самородка Андрюхи». Як кажуть у тутешніх краях, «шістьорки» Бакая.

Вельми цікаво дознатися, що воно за лиха сила, котра обламала роги Черкаській обласній раді? Цей феномен прояснює виступ народного депутата О. Юхимець у парламенті:

«Злочин, що чиниться сьогодні у Трахтемирові, інакше, як «беспредєльщина», не назвеш... Газета «Зеркало недели» дала репортаж про ці події. Але виникає питання: звідки «виросли ноги» у Трахтемирова? Зачитаю невеличкий уривок: «В редакцию попал любопытный документ. На именном бланке народного депутата Александра Данильчука содержится обращение к депутатам Черкасского областного совета от 23 января 2000 года. Под обращением подписался 41 депутат Верховной Рады. Среди них: Михаил Бродский, Григорий Суркис, Роман Бессмертный, Игорь Шаров, Алексей Марченко...»

Що ж вони просять? Дати дозвіл приватній фірмі створити приватний Ландшафтний парк! Із задоволенням я вітала б тих підприємців, котрі прагнуть облагородити цей дорогий українцям куточок. Але козаки Канівської сотні побували в цих місцях і побачили хороми (розкішний мисливський «будиночок»), площадку для вертольотів, причали... Я знаю, які оргії там улаштовуються і від кого забрано 11 тисяч гектарів унікальних придніпровських угідь Трахтемирова.

Наголошую, всі оті «палаци» збудовані на святому кладовищі лицарів-козаків!

То що ж виходить? Сьогодні нашими руками і колег наших в обласних радах — Київській та Черкаській — сотворено тяжку наругу над священною минувшиною України!..

Я хочу, щоб Трахтемирів став Національним парком, але під прапором держави, а не слугував притоном для «нових ситих», які будуть організовувати там дике полювання... »

Журналіст Олег Єльцов з «Украины криминальной» запитав Ігоря Бакая (2002 рік), мовляв, який юридичний статус оцих зачарованих місць? На що фінансовий «мішок» видихнув:

« — Это Национальный природный парк «Трахтемиров», — і зовсім знехотя: — Но он находится в частных руках...»

От держава! От же Хівря-мачуха! Приватне у ній, — яке можна назвати вічним багатством, скарбом усенародним, дорожчим злата-срібла, — не стає загальносуспільним, а навпаки... Національне, якому ціни не скласти, переходить у руки приватників — мисливців за нашою з вами маєтністю.

За інформацією видання «Бизнес» засновниками АТЗТ «АЕО «Трахтемирів» значаться колишні партнери Бакая по бізнесу. А саме, «Укргазбанк», його очолює давній сподвижник Бакая В. Горбаль. Та ще АБ «Інтергазбанк». На дніпровські кручі залетіла навіть голосиста пташка з-за океану — компанія Upland L. L. з Атланти. Як пише «Бизнес»: «Слоневский, помимо прочего, является соучредителем еще, как минимум, шести коммерческих предприятий и структур. Только вот незадача, то там, то здесь в составах этих компаний мелькают люди, которые публично называли себя соратниками и товарищами Бакая: Александр Абдуллин, Леонард Будзишин».

А це значить, що Слоневський — просто ширма, «липовий» фасад, муха-цокотуха на вусі носорога. Сам же носоріг (Бакай), власне, посопів, попер у чужу чужоземщину, завбачливо перепровадивши туди вкрадені у рідної неньки мільйони.

До того моторошно, що пропасниця б’є! Яка ж глибина злодійства у державі, який розмах фінансового, нафтового, газового розбою! А яка міра падіння влади! А яка міра злочинності верхів! Бо все-все «вариться» там... Ой, нагорі, нагорі! На тому сідалі продажному. І як ця Україна стоїть ще на ногах! Од тотального пограбування нарід наш не просто бідний, а нужденний. Він буде ще убогіший. Аж доти, поки не виметемо всю нечисть з отчого дому.

Хтось скаже: так сили і духу не вистачить! Он як, спромоги не стане? То оріть і далі плужком своїм саморобним жебрацьку власну ниву! І діти ваші будуть ралити, і злидні тупим серпом будуть жати.

То правда єсть, страшна правда: добро в Україні не тільки не сіялося, на добро ще й не оралось.

Барське полювання Бакая і Чорномирдіна

Окупація

А тим часом печуть, вогнем печуть слова народного депутата О. Юхимець. Ця жінка, як у воду дивилася — маємо на увазі «царське полювання» у заповідних угіддях на Букринському «плацдармі». Висловлену депутатом думку варто поглибити і розширити. Ох, як гарно, приміром, у контекст її лягають слова Бакая:

«За время правления Слоневского (з 1997 року) там (в урочищах Трахтемирова — Букрина. — С. К.) не сделал ни одного выстрела ни Бакай, ни кто-то другой иной — кроме браконьеров», — сказано в 2002 році.

На ці просторікування грошового «лантуха» ще краще лягає випис із газети «Сегодня» від 15.11.2006:

«На снимке среди нескольких десятков людей есть посол РФ в Украине Виктор Черномырдин, экс-глава ДУСи, находящийся в международном розыске Игорь Бакай. Фоном (на снимке) стали туши 27 (!) убитых диких кабанов... И Бакай, и Черномырдин участвовали в охоте в Трахтемировском охотничьем хозяйстве, где за два вечера из автоматов расстреляли около 60 кабанов. Но здесь положено отстреливать только 30 кабанов за год!» — утверждает Владимир Борейко, директор общественной организации «Киевский эколого-культурный центр»...

«Вчера мы показали фото Виктору Черномырдину. Факт отстрела диких кабанчиков (2002 год) он признал, но заметил «Сегодня»: «Все это было сделано по нормам, по законам, как и положено...»

От вам і закон, і беззаконня! Усе сплелося в однім букеті, як, скажімо, ромашки і будяки, кропива і мак червоний. Коли у державі панує безправ’я, уседозволеність і править бал свавілля, то можливі ще небезпечніші сплетіння.

... Але ж як бреше Бакай! «Не сделал ни одного выстрела ни Бакай, ни кто-то иной...»

Брехня — це спосіб життя і мислення цілого легіону із влади. Стільки учинено криміналу проти України (а сліди треба замітати словами!), що якби злодіяння не були вкриті туманом фарисейства, фальші — народ би повстав. Давно відомо: усе добре, приязне і чесне, що є благом людським, зростає у правді. Зате лихоносне, недобре, аби прикрити наготу свою, шукає неправди, дурисвітства. Всяка облуда і лукавство годяться для чорного діла: «замалювати», приглушити злочин.

Ось для чого слугує лицемірне, лживе слово Бакая: вимітати правду віником, а неправду по кутках залишати.

... Відколи села, що стоять на Букринськім вигині Дніпра, одійшли до ландшафтно-паркової зони, то все одно, що під чобіт окупанта попали.

Треба, скажімо, розчистити ліс, але єгері Слоневського нікого не пускають у те чи інше урочище.

Намірився чоловік грибів назбирати: а дудки! Охорона на чатах стоїть.

Вигнати б корівку попасти — теж зась!

Сухостою чи бурелому пристаратися — еге, не дають винести з лісу.

Єгері хизуються бойовими карабінами, а верховода їхній Казнозій (у селі кажуть «убивця» — ніколи не простять йому розстріляних коней!) форсить з автоматом Калашникова через плече.

Озброєні до зубів гицелі збиткуються над людьми, нищать усе живе у дворах. Он єгер Микола Донченко (дикун по натурі) порішив з автомата собаку пенсіонерки Любові Клочан. Він же загнав на «той світ» сумирного, довірливого котика-мурчика у Володимира Костенка, просто так, потішаючись, а точніше, од безділля.

Дух, ухватки, кураж окупантських зайд, які справді почувають себе поліцаями на «захопленій» території.

Тривожне відчуття не покидає вас у цій благодатній закутині Придніпров’я. Нестерпно боляче гнітить режим зони, дихання затхлого устрою, кругового недозволу і тюремної заборони.

... От хотіли канівські козаки свій збір провести у Трахтемирові — біля могили легендарного козака Мухи. Не пропустили їх опричники Слоневського.

Якраз у цих місцях — на козацьких могилах — возведено теремок у всій величі та позолоті. А зветься сліпучий шедевр скромно, не пишномовно: мисливський будиночок. У ньому не тільки світло, вода, навіть сауна облаштована для знакових заброд; більярд, кондиціонери, супутникове телебачення, радіозв’язок — словом, найвишуканіші послуги цивілізації, передбачені протоколом, точніше, Бакаєм.

Споруджували будиночок (Леонід Кравчук сказав би «хатинка»), що обійшовся у шістсот тисяч доларів (без меблів і облицювання); а фінські «домики» для гостей (за 300 тисяч доларів) ставили аж двісті душ майстрового люду. Та ще дерев’яні сходи з «бесідками» по боках стелили до могучого Дніпра (100 тисяч доларів), пристань і човнову станцію обладнували (100 тисяч доларів); ага, ще мангал мармуровий для шашликів (30 тисяч доларів). Та ще море усякої всячини — як і годиться при королівському дворі.

Розкіш, панство, блиск, ліпота і блаженство. А простий люд дивується, чому він такий нещасний, у нестатках прозябає?

Задачка на одну дію: якщо з лівої кишені вигребти усі гроші і перекласти в праву, то скільки асигнацій залишиться у лівій? Споконвічна головоломка, яку люди не можуть розкусити.

Трахтемирів - українська «Щвейцарія»

Орхідеї та дикі свині

Недавно мені випадково потрапив до рук кольоровий, зі смаком ілюстрований буклет: «Регіональний ландшафтний парк «Трахтемирів». У вступному слові пан Слоневський сповіщає:

«У результаті спеціальних досліджень на території парку було виявлено близько 70 регіонально-рідкісних видів представників рослинного і тваринного світу, а також видів, що занесені до Червоної книги. Зокрема, відкрито новий вид гриба роду Гельвела, який дістав назву «Сморчок Слоневського».

Господи, я задихнувся від щастя: слава тобі, нарешті, віднайшли (відкопали) «Зморшок (українською мовою. — С. К.) Слоневського»! Що так довго ховався від людського ока в потаємних коморах Природи. Однині флора, себто уся рослинна стихія на землі, поповнить своє многолике розмаїття ще одним достойним підвидом... білого гриба.

І що зворушує до сліз? Скромність автора передмови! Її (скромність) без вагань можна заносити до каталогів флористики, до шкільних букварів — як узірець простоти, цнотливості людської, а не пихи чи гонору дурного.

В інтерв’ю «Украине криминальной» пан Бакай теж вищебечує:

«Здесь нашли много краснокнижных грибов, плантации орхидеи, которую считали давно пропавшей в этих местах».

Щоб поглибити свою ерудицію, знову вдамося на поміч до буклета:

«На території парку зустрічаються угруповання рідкісних степових рослин, що занесені до Зеленої книги України. Це, зокрема, ковила дніпровська і ковила волосиста, водяний горіх російський, лілія лісова, підсніжник білосніжний, цибуля ведмежа».

... Ось така ідилія! Але що витворили управителі АТЗТ з цього прадива? Вони свідомо створили всі умови, аби в урочищах розплодилися тьма-тьмуща вепрів (для царського полювання). За словами Слоневського: «В «Трахтемирове» перебывала треть Верховной Рады...»

А який цинізм, безпардонність! Акціонерне Товариство назвали «Аграрно-екологічним об’єднанням «Трахтемирів». Де ви бачили ту екологію? Коли перейти на вчену мову, то це наука, що вивчає зв’язок людини, тварин, рослин, мікроорганізмів між собою і навколишнім середовищем. А тут хіба воно в’яжеться докупи: свиня і орхідеї? Свиня і лілії? Свиня і конвалія? Свиня і підсніжник білосніжний?

Що тільки наробили дикі вепри з первородною красою, чарами, з ніжністю пелюстковою! Перерили в угіддях усе догори дном, як плугами переорали, шукаючи поживи, ласуючи корінчиками орхідей, «плюючи з високої вежі» на заборонні Червону та Зелену книги, зело втішаючись безсиллям цих мудрих фоліантів.

Вельми цікаво, яка доля спіткала «Зморшка Слоневського»? Печальна і повчальна. Погиб він, ні за цапову душу погиб у тих переліссях придніпрових під гострими копитцями і несамовитим рилом ненажерних вепрів.

... А яка кара Господня людям! У нас носяться з відомою «концепцією»: начебто дикі свині страх як полюбляють картоплю. Аж ні, вони лише од безвиході накидаються на бульбу. А найперші ласощі: кукурудза, морква, буряки, надто шовковиця. Переспілі ягоди падають долу, а там же картопелька росте. Увірветься вночі ненаситний виводок — чорно зробить на городі, ніби орда половецька.

У сільраді Мало-Букринській лежить коло ста заяв-скарг на вепрів од місцевого народу. Але ця замурзана голодна босота письмових апеляцій не читає, а знай, робить своє чорне діло.

... Ми побували дома в Йосипа Цюкала. Чоловік без ноги. На руках пальців нема — колись відморозив. За кабанами ганятися не може, а вони дочиста розорили кукурудзу в нього. Сусіди розповідають: викульгав ранком Йосип Сидорович на город, глянув на потраву... і заплакав немічно та безпорадно.

В Галини Берегової (живе од лісу) кабани геть спустошили кукурудзу. І таких потерпілих півсела можна нарахувати.

Яка неправедність у світі! Мешканці сіл, котрі опинилися в зоні «окупації» бакаївщини, обробляють свої городи заради однієї лише мороки... годувати вепрів диких. Потім наїде ясновельможна рать у високих державних погонах позабавлятися на царськім полюванні. До чого ж гірко замішане тісто життя! Одне гибіє, друге розкошує — і розкоші ті на злидні простолюдина оперті.

* * *

Трахтемирів, Букрин, Великий і Малий, порівнюють із Швейцарією. А що, уявіть собі нахаращення шпилів, нагір’їв, крутопаді німої, чортоломів, пагір, сопок, — і вся ця «держава» у коштовнім шумові зелених дібров і гаїв омита.

Коли цвіте акація, дух медовий пливе такою густою річкою, що силу неабияку треба мати, аби перебродити навальний плав. Солов’ї аж із королівства Монако добиваються на неповторні співучі турніри. І що вони тільки вичворяють! Ніч пролітає, як кур’єрський поїзд, хлящить і захлинається далина, прошита розбишацьким свистом, тьохканням молодечим і мелодіями неземними поснована.

Рельєф тамтешніх країв творився тектонічними розломами у земній корі. Сила-силенна западин, улоговин, якими зрізана місцевість, пролягла до нас із сивини віків, правда, байраки ті сильно видозмінені молодими ярами. Ах, яка ж гарна в’язь слів — молоді яри!

Глибина чорториїв нерідко сягає сорока метрів. Он той же Йосип Цюкало якось їхав саньми зимою, а коні, зачувши вовка, схарапудились і чоловіка кинуло в прірву. Цілу ніч копався в снігах, дерся нагору, а викарабкатися не міг. Аж як свінуло, люди натрапили на Йосипа і подали поміч. Отоді й відморозив руки і ногу.

Хати в Букрині, як лелеки білі, розкидані далеко одна від одної — наче в горах Карпатських. А кругом, мамцю рідна, сон наяву стелиться: врочисті, як на торжествах, бори, переліси, полонини — у грибну пору вийде чоловік з хати вранці і тут же, коло садиби, бере того гриба білого добірного, скільки йому замандюриться. Як захоче, може мантачити косу і косити. До того сильно гриб до сонця пре. Ну да, без сонця глушина зубата може усе живе поглушити. А ви, кумо, кажете! Світ стоїть не на землі, а на сонці...

Гукне чоловік на повні груди, — отак просто, здуру, від самотини, — а зик той скаче по крутоломинах, по укосах, як молодий цапок од напливу весняних почуттів. Отака тиша, людоньки, стоїть!

Козацькі могили

За що батьки кров проливали

Справді неповторна (захмарно недосяжна) краса придніпровського села. А яка доля наснилася йому? Маловтішна! От і недавно якісь злийдухи глупої ночі спалили аж чотири хати в Букрині. Оселі, правда, стояли спорожнілі, живий дух із них вивітрився, та все одно пускати на попіл людське добро!.. Ніхто, звісно, не зна, чийого злоумислу погромище те огненне, одне лише відомо: бузувіри-палії дуже не хотіли, аби люди купляли житло і селилися в сильно поріділім Букрині.

... А мене беруть за живе розповіді очевидців того, як двічі на своїм віку горів Букрин (Великий і Малий): коли відступали наші і коли наступали.

У вересні 1943 року для підмоги військам Воронезького фронту, що форсували Дніпро, була проведена повітрянодесантна операція. В район Букринського виступу («ізлучіни») висадилося коло п’яти тисяч парашутистів. Вони отримали строгий наказ: розширити захоплений раніше плацдарм, а головне, не допустити підходу резервів ворога.

Та ба, хотіли, як краще, а вийшло, як завжди. Десь у верхах військові специ дали маху в розрахунках, і десант було викинуто не туди, де пролягали шляхи підходу запасних сил противника, а прямо в розташування других ешелонів кількох німецьких дивізій.

Місцеві старожили згадують... Осіння ніч воєнної пори, серед «фриців» закрутилась метушня, стрілянина здійнялася неймовірна. Аж раптом фашисти стали підпалювати хати в Букрині. І дахи, соломою криті, спалахнули — як свічки. І ось букринці бачать: з неба спускаються парашутисти, а німці смалять по них з автоматів. Розстрілюють наших у повітрі, як гусей на перельоті. Скільки їх загибло на тому «маршруті куцому», що між небом і землею!..

Або як розширювали плацдарм Букринський? Наші наступають — лава за лавою — а в німця всі точки пристріляні. Важкі кулемети його аж гарчать і січуть верболози у березі на січку. Що вже казати про наших солдат! Костра з них летить...

Щороку на 9 Травня у Трахтемирів та Букрин з’їжджаються ветерани-фронтовики, яким поталанило вижити у тих криваво-моторошних баталіях. Це потім, як обляглася у селах бакаївщина, зустрічі значною мірою прикоротилися.

Ось свідчення старшого офіцера, одного з героїв Букрина:

— У бліндажі командуючого Воронізьким фронтом Ватутіна допитували німецького майора. А в цей момент якраз із Ставки прилетів Жуков. Полонений офіцер не «розв’язував» язика. Прикидався, викручувався, мовляв, у плани командування його ніхто не посвячував. Жуков послухав майора, а тоді сказав: «Цей німець, мабуть, не знає, хто перед ним?»

Несподівано для всіх полонений заговорив російською мовою: «Маршала Жукова усі знають. Але хіба маршали так воюють! Гнати солдат на кулемети... Гнати тоді, коли на кожен ваш кущик лози націлений наш кулемет».

Ще й така сповідь учасника боїв на плацдармі:

— Страшно було дивитись, як гнали новобранців на передову. Молоді хлопці з Чернігівщини, Київщини — не те що необстріляні, а необмундировані, одягнуті хто як. Женуть їх, ніби телят на забій, офіцери на ходу розтовкмачують, як солдат має діяти в бою. Женуть — а кулемети косять, женуть — а кулемети косять! Кулемети гріються, аж постогнують од кривавої роботи...

Тим часом ротна кухня ладнає вечерю (чи обід). От зварили, суп гороховий вистигає, хліб розкладено тоненькими пайками. Пора уже за столи сідати. Так-так, а вечеряти нема кому. Їдців нема! З роти, бувало, прибивалось у тил двоє-троє новобранців чи й навіть один. Оглушений вибухами, замордований бойнею, закатований у душі сотнями й тисячами смертей, постарілий на цілий вік — ніби недорікуватий. Хіба йому до їди...

В Букрині кажуть:

— Тут на кожному метрові лягло у землю по чотири солдати...

З колективного листа букринців до голови Київської облдержадміністрації:

«Наша земля покрита могилами козаків і воїнами Великої Вітчизняної війни, які полягли на плацдармі, земля, що плюндрується мерзотними діями «охоронців» так званого ландшафтного парку. Предки наші, нащадки наші ніколи не простять нам такого ставлення до святинь рідної історії».

... Ми добре пам’ятаємо, як Черкаська обласна рада упиралася, не хотіла віддавати АТЗТ «Трахтемирову» (Бакаєві) шість тисяч гектарів лісу. Того лісу, який у поті чола свого садили після війни діти, дорослі, пенсіонери. Адже ні дубняки, ані березові гаї у цім регіоні не росли. Подивіться діораму битви за Букрин у Переяслав-Хмельницькому музеї: всі косогори на правім березі Дніпра, бескиди, кручі стояли голими-голісінькими у своїй голизні.

Отож, виходить, знала Черкаська облрада, що віддавати неосяжні лісові угіддя у «волохаті» руки приватників — то державний злочин! Але... обласну раду поклав на лопатки «соловій-розбійник» Бакай.

А що ж тепер чинити, коли «паровоз у даль загуркотів» (за Сосюрою)?..

У главі IV про статус «Природоохоронної установи місцевого значення» чітко виписано, які саме завдання покладаються на ландшафтні парки:

«Збереження цінних природних та історико-культурних комплексів та об’єктів».

Ось у цьому параграфі якраз повністю дотримано букви і духу закону! Так, на сивих, на праславних козацьких могилах споруджено площадку для вертольотів, басейн двох рівнів, електропідстанцію (за 40 тисяч доларів), ну й королівське палаццо на три поверхи, в якому можна полк солдатів розмістити. (Додамо лише — для роздумів: об’єкт «Верфольф» строго-настрого охороняється стражами в камуфляжах і озброєними автоматами Калашникова). Туди навіть керівникам Миронівської райдержадміністрації дорога заказана.

«Створення умов для ефективного туризму».

В цій частині теж усе по правді робиться. В мальовничих урочищах густо і рясно пролягли туристські маршрути... Однак лише для дикої свиноти. Виділимо жирним шрифтом: фінансових затрат АТЗТ «Трахтемирів» не понесло — самі ж вепри сумлінно прокладали ті крутоломні стежки, не взявши з казни Слоневського ані гривні.

«Організація відпочинку людей та інших видів рекреаційної діяльності» (тобто йдеться про відновлення сил).

От із цим ділом, правда, сутужно! Бо який у дідька відпочинок, коли скрізь і всюди зона. А ще: дух несвободи витає, примара буцегарні навалюється на ваші плечі. Такий «відпочинок» підносять на блюдечку, що вас і до Дніпра не пустять автомати Калашникова. Сюди навіть археологи не можуть прорватися. Бідна наука про житіє наших пращурів — вона теж взята на приціл бойової зброї.

Яка там насолода на природі — поблизу Трахтемирова і Букрина — навіть машиною їхати небезпечно!

Із газети «Сегодня» від 24 жовтня 2006 року:

«Вблизи села Малый Букрин Киевской области трое егерей ландшафтного парка «Трахтемиров» расстреляли из автоматов Калашникова «Ниву», принадлежащую киевлянину Олегу.

Как рассказал «Сегодня» Андрей — друг хозяина автомобиля, находившегося в салоне вместе с еще двумя пассажирами, — они ехали в село Григоровку к родителям Андрея. За четыре километра от Малого Букрина (около 20.00 в воскресенье) из парка на дорогу выскочили трое с автоматами...»

Малий і Великий Букрин дуже нагадують концтабір. В’їзди в села перекриті шлагбаумами — усе відгороджене і для надійності прип’яте на замки. Не тільки головні дороги, а й путівці заковані в метал, як ото середньовічні рицарі в лати.

Ми рипнулися, було, до батька-Дніпра, та вкотре нарвалися на залізо. Думали пробитися в обхід, крізь рідколісся — а чорта смаленого: там навалено бетонних стовп’яг стільки, що навіть танк «КВ» застопорив би хід.

Роботу таких «природозахисників» мала б контролювати регіональна та районна влада, але її нема. Ні, влада є, але вона вельми неспроможно-нейтральна і працює на максимально потужних холостих обертах.

... Який же висновок випливає з такої «благородної» діяльності заправил із АТЗТ «Трахтемирів»? Один-єдиний: Київська і Черкаська обласні ради зобов’язані вилучити лісові масиви із «відомства» Слоневського і передати їх державі, як і селам (маємо на увазі колишні колгоспні ліси)!

За будь-яку ціну мусимо повернути украдене в народу добро і визволити славен у віках Букринський «плацдарм» від окупантів-аферистів! Очистити ці святі місця од лихих зайд — то питання великого принципу. Отож чи одоліємо ми зло, візьмемо гору над махінаторами-комбінаторами чи й надалі будемо числитись у списках солдат переможеної армії? Переможеної корупцією, продажністю влади усіх кольорів та відтінків.

... Наче той шашіль, мучать сумніви: чи повернуть ліси у державну власність?.. Редакція «Сільських вістей» власними силами провела опитування: чому люди так зневажають владу? Найперша і ключова відповідь... влада не тільки потурає злодіям розкрадати державу, а підспівує їм, маючи од тієї підспівки бариші неабиякі.

Зло у суспільстві вкоренилось, розколихалося. З чого це видко? «Епохи минаються», влада тасується, мов карти в колоді, а шкурники, павуки соціальні — на конях, на конях! Та, знай, у сідлах, та все верхи, та все верхи! А брудні чоботища їхні ще й дзвінко приострожені.

Куди тільки не слали свій крик і відчай люди з Малого та Великого Букрина! Благали: Бакай і Слоневський розорили наше громадське господарство, а значить, мають відбудувати його. Чи й грішми відшкодувати збитки. Селяни криком кричали: ліквідуйте цей форпост Бакая на Букринському плацдармі! Приєднайте до держави незаконно «намитий в океані» острівець бакаївщини!

Еге, панує підозріла тиша... і скрізь-скрізь дуби дубово шумлять.

Село не витримало — і громово прорізався грім:

«Шановні Вікторе Андрійовичу та Вікторе Федоровичу! Поки ви ділите владу, поки гризетеся за «булаву» і не можете доказати народові, хто є старшим «у домі», пройдисвіти і бандити дограбовують матір-Україну.

Так, правителі з АТЗТ «АЕО «Трахтемирів» створили на території наших сіл воєнізовану структуру, озброївши її стрілецькою нарізною зброєю. Вони захопили наше майно, наші землі, загарбали ліси громади і держави.

Якщо ви найближчим часом не допоможете нам скинути ярмо другої окупації «Букринського плацдарму», то дуже скоро матимете честь дізнатися про створення в наших краях партизанського загону. Яку мету ставитиме загін? При допомозі зброї відновити громадянські права жителів сіл Малий і Великий Букрин, Ромашки — Київської області, а також сіл: Григорівка, Трахтемирів, Луковиця, Зарубинці і Монастирок — Черкаської області.

Усю відповідальність за наші дії будуть нести державні структури, до яких ми добивалися, волаючи про допомогу».

Р. S. 1. Над просторами пограбованої держави пливе бентежний дзвін: бам! бам! бам!... І нишкне все суще та все наявне на суходолі й воді.

У небі розореної реформами держави ширяють коршуни, хижо розпростерши крила: ших! ших! ших!.. Зірко вистежують здобич з височини, а потім хапливо хапають усіляку-ляку живність у народу. Шуліки готуються до ловитви і промишляють на полюванні, чинячи розбій на людях, при світлі, геть-чисто безкарно. Для них навмисно створена Зона сприяння, себто узаконене Беззаконня. Причому в цій сфері в’яжеться такий баланс: чим крупніший яструб — тим ваговитіший принос (улов).

А це значить, ми єсть приречені — у нас нема іншого виходу, як: насильно переривати лет хижої зграї, заламувати їй крила і садовити в надійну клітку. Саме так, не обурюватися в кулак, не показувати дулю у кишені і заклинань язичницьких не творити.

Хтось огризнеться, мовляв, як садити, чим ловити цю сатану? Ми ж проречемо словами народної мудрості: як захоче господар вдарити собаку, то кия знайде завше.

Отож як не знайдемо бука, як не вдаримо собаку, як не посадимо коршака в залізну клітку — начуваймося іще загрозливішої, ще тривожнішої біди, аніж нині маємо.

P. S. 2. Інтерпол більше не ловитиме Ігоря Бакая, екс-керівника Держуправління справами при президенті України Леонідові Кучмі. За словами т. в. о. керівника НЦБ Інтерполу в Україні Ростислава Вергелеса, минулого року «судові органи України фактично скасували рішення про його затримання з доставкою до суду, хоча справа кримінальна розслідується».

Отак і живемо у вільній Україні...

23 квітня 2024, вівторок

utmx_section("Headline")Букринський плацдарм

Букринський плацдарм