Аратта - На головну

22 липня 2017, субота

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в Україні знаходиться унікальний міст, що пролягає між правим берегом однієї річки. Не вірите? Можете переконатися на власні очі, якщо відвідаєте Кам’янець-Подільську фортецю, що на Хмельниччині. Стара фортеця розташована на скелястому острові, охопленому петлею каньйону річки Смотрич. Таким чином, міст, що веде до фортеці, пролягає між двома точками правого берегу однієї річки. Крім того, ми не знайшли більше прикладів у світі, коли б міст тримався без усіляких підпор, а спирався б тільки на скелі. За однією з гіпотез, цей міст було зведено римлянами ще у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію. Нині Кам’янецька фортифікація включена до переліку ЮНЕСКО

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Портал Golosinfo.com - удобный источник актуальных новостей и событий для каждого.
Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Злочин Москви у Вінниці

Пам’ять 15754 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 14.03.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Злочин Москви у Вінниці
У 1973-му році сповнилося тридцять років з того часу, як у Вінниці — за словами місцевого населення — “розкрилася земля і показалося пекло”: із масових могил видобуто майже десять тисяч трупів Богу-духа винних людей, що впали жертвою одного з найбільших і найжахливіших злочинів народовбивства, поповненого звироднілим большевизмом у 1937-1939 роках.

Багато води пропливло з того часу в річці Бог, багато злочинів комуністичного режиму за часів диктатури Сталіна виявлено й записано в історії навіть самими наслідниками Сталіна, але намарно шукати в совєтських джерелах хоч би тільки згадки про страшний злочин у Винниці. Дещо в цій справі зроблено у вільному світі, але й тут не приділено тому злочинові навіть у малій мірі стільки уваги, на яку він заслуговує. Тим часом українці і з ними світ мають куди більше причин пам'ятати про Вінницю, ніж їх мають американці, пам'ятаючи про Алямо.

Автор цього спогаду був у Вінниці кілька днів під час розкопин масових могил у липні 1943-го року і тоді мав нагоду переконатись, що злочинну большевицьку політику народовбивства з не меншою жорстокістю і рафінованістю продовжували в Україні її нові, нацистські завойовники. Пам'ять про Вінницю повинна включати також і пам'ять про тих брунатних народовбивців, що прийшли на зміну червоним.

ВІННИЦЯ — СИМВОЛ

У прекрасній мальовничій околиці українського Поділля над річкою Богом (в совєтському назовництві: Південний Буг) розташоване місто Вінниця, в совєтській адміністрації центр области тієї самої назви. Місто й його околиця дослівно „потопають" у садах. На початку другої світової війни Вінниця — згідно із совєтською статистикою — нараховувала коло 100.000 населення, з чого 41% становили українці, 38% жиди, 14% росіяни та 4% поляки.

Згідно з даними советської статистики, підсовєтська Україна в 1929-му зоці нараховувала 31,194,976 населення. Ця сама статистика подає, що з 1939-му році, отже десять років пізніше, в тих самих кордонах України вже було тільки 28,070,404 населення, себто на 3,124,572 менше. Як взяти до уваги, що природній приріст населення в Україні досить високий і в той час хитався між 17.7 і 24.5 на тисячу, то за десять років перед другою світовою війною Україна втратила щонайменше 10,000.000 людей. Де вони поділись і що з ними сталося? Частинне вияснення цього дали гори опухлих трупів, що впали жертвою зорганізованого Москвою голоду в рр. 1932-1933, а далі не менш жахливе вияснення знайдено у масових могилах у Вінниці та в ряді інших міст України під час другої світової війни. Цих людей знайдено з пов'язаними ззаду руками та з подіравленими большевицькими кулями черепами в масових могилах. У самій тільки Вінниці було їх, як згадано, майже десять тисяч. Вінниця стала символом замучених мільйонів.

В ДОЛИНІ СЛІЗ І ГОРЯ, РУЇНИ І СМЕРТИ

Був чудовий ранок 16-го липня 1943-го року. Сонце вогненною кулею викотилося з-за обрію і своїм гарячим промінням освітило землю, на якій уже віддавна не було ані світла, ані тепла. Світло і теплота сонця, краса буйної природи були в найбільшому контрасті до товпи обдертих, виголоднілих і згорьованих людських істот, що з клунками в руках очікували на вузловій залізничій стації в Козятині. Були це переважно жінки та старші віком чоловіки. Час від часу одне чи друге витягало з клунка шматок спеченого з проса і вівса або житніх висівків хліба і обережно, майже з побожністю вкладало до рота. А по смітниках порпалися брудні, обдерті й виголоднілі діти, що вкладали до рота кожний відпадок, випльовуючи його негайно, переконавшись, що це не недогризок яблука чи шкірка хліба. Поміж цими подорожніми злидарями переходив апатично місцевий залізничник, ні на кого не звертаючи жадної уваги.

Це тільки в одній закутині станції. Ціла станція — залита різноманітними уніформами: сірими, сірозеленими, брунатними, чорними. Це нові завойовники. По уніформах можна було відгадати й обличчя людей. Ті в чорних і брунатних — пузаті, бундючні, самопевні і жорстокі. Ті в сірих - у більшості самі сірі. Їх воєнний ентузіязм закінчився і зник, коли вони вступили на цю землю. Тепер уже і їх гонять у добре відоме й невідоме, і вони, звичайні собі вояки гітлерівського Райхсверу, йдуть туди, куди їх ці чорні і брунатні скеровують і підганяють. Як відгомін їхніх настроїв, один із цих Фріців затягнув: ,,Ес гет аллєс форюбер, ес ґет аллєс форбай; шон цвай яре ін Русслянд унд нох нікс понімай ..." (Все йде, все проходить; вже два роки в Росії і нічого не розумію). Між цими сірими, як і злиденними цивільними подорожніми походжали з наїженими багнетами та в шоломах військові сторожі.

Нагло здалеку загудів паротяг і ті в шоломах зразу обставили всі двері. На станцію вкотився вантажний потяг із закритими вагонами. Між кожним вагоном кілька таких же в шоломах та з наїженими багнетами. Це транспорт новітнього ясиру на невільничу працю в Райху. Переїжджаючи станцію, потяг тільки сповільнив швидкість, але не зупинився. Він переїхав, а ті з клунками по кутах обтирали сльози і хрестились.

Ще деякий час і на станцію заїхав і зупинився другий потяг. Спереду, перед льокомотивою, відкритий вантажний вагон, обставлений мішками з піском, а на ньому готовий до стрілу кулемет. Це — проти партизанів. За льокомотивою кілька закритих вантажних вагонів і два-три пасажирських. Та вони не для людей, вони — як про це свідчать написи — „нур фюр дойче", тільки для німців. Для людей в кінці два-три вантажні вагони. А люди кажуть: „Де повинні їхати свині, тепер їдуть люди, а де повинні їхати люди, тепер їдуть свині..."

Потяг їхав до Вінниці. Люди з клунками, допомагаючи одне одному, видряпувались до вантажних вагонів, кожний зі своїм клунком приміщувався хто де, важко зідхав, часом одна чи друга жіноча рука обтирала сльозу.

Їдучи цим поїздом, вам не сходило з думки: безмірні краса і багатство цієї землі, безмірні злидні і недоля її автохтонів! Потяг повільно, сапаючи парою, проїздив село за селом, зупинку за зупинкою. Скрізь, як широко і далеко сягало око, простягались безмежні лани, а подекуди синів ліс. Серед ланів виринали втоплені в садах села, і знову — який же контраст між багатством землі і природи та убозтвом і злиднями населення. З-поза дерев виглядали бідні, обідрані халупи, а біля них ні плота, ні огорожі, не видно звичайного колись в Україні сільськогосподарського приладдя на подвір'ях, не видно і хвоста скоту. Якщо ще із скоту що залишилося, то його тепер доглядають мадярські союзники німецьких фріців. А за кожним разом, як потяг переїжджав через села, за ним бігли групи обідраної, босої дітвори і з протягненими руками просили: „Пан, пан, дай хліба!"

Уздовж колії, у віддалі яких ста метрів по обох її боках німці наказали повирубувати всі дерева, щоб не давали захисту партизанам. На закрутах всюди були бункри-землянки, і в них військові сторожі, що охороняли дороги від саботажників. Сліди війни видно було на кожному кроці.

У МІСТІ ЖАХУ І СМЕРТИ

Ще перед полуднем потяг зупинився на станції Вінниця. Люди з клунками повиходили з вагонів і широким бульваром Коцюбинського, по сильно обставленому військовою сторожею дерев'яному мості через Бог і далі Українським проспектом посувались мовчки. Ніхто нічого не говорив, ніхто не розглядався, так і видно було, що, крім клунків, у них куди більший тягар на душі. В продовженні Українського проспекту починається Літинське шосе, і туди спрямовують свої кроки ці живі людські тіні.

При цьому шосе в трьох місцях: так званому „Парку культури і відпочинку" з правого боку шосе, на старому цвинтарі по протилежному боці та в овочевому саді в деякій віддалі відкрили масові могили і з них витягають перегнилі вже трупи людей із пов'язаними за спиною дротом і мотузками руками, з дірами від куль у потилиці. Цих трупів сотні й тисячі. Щораз віднаходять нові могили, наповнені трупами. Страшний, прямо нестерпний труп'ячий сопух огорнув, здається, ціле місто, а з ним і всю Україну.

На вістку про відкриття масових могил з усіх околиць, головно з Поділля, з'їжджаються злидарі шукати будь-якої вістки про заарештованих НКВДистами перед війною їхніх рідних — батьків, братів, матерів, сестер, синів і дочок. Наближаючись до цих місць жаху і смерти, вони зривають в придорожних ровах гостропахнучі трави і тримають їх біля носа. Деякі не видержують і хлипають, ще не дійшовши до місця розкопин. Інші сідають в рів, наче, ніби не знаючи, що їм далі робити — іти чи вертатись. Якщо був коли в світі образ нужди і розпачу, то це тут.

Мабуть, кожному тряслись руки й ноги, коли доходив до місця розкопин. Ось, уже й це жахливе місце. Підійшли до першої купи трупів, і нагло одна старенька жінка відірвалась від гурту, відкинула свій клунок і з окликом підстріленої птиці впала на першого з них. Труп розлізся їй під руками, а люди піднесли старушку й напівнеживу поклали на траві поблизу. Опритомнівши, жінка оповідала: вона аж з Чернігівщини, їй три ночі підряд снився її заарештований у 1937-му році син, просячи піти до Вінниці й розпитати за ним. Вона була цілий тиждень в дорозі. І тепер тут. Труп свого сина пізнала по одязі і по частинно ампутованій лівій руці.

ДЕЩО З ІСТОРІЇ

Приїхавши до Вінниці, я зайшов до редакції „Вінницьких Вістей" і там познайомився з їх редактором Аполлоном Трембовецьким, тепер уже покійним, з яким опісля знову зустрівся в Америці. В його товаристві та в товаристві двох своїх давніх приятелів, які служили за перекладачів під час розкопування могил, я кілька днів відвідував ці місця, приглядався їм, розмовляв з людьми, слухав їх ридань. На базі занотованих інформацій і, головно, на базі опублікованих пізніше документів*) можна встановити такі факти:

Від 24-го червня до 26-го серпня 1943-го року у Вінниці розкопано в трьох місцях 91 масову могилу і видобуто з них 9,432 трупи, в тому числі 169 жіночих. На підставі прикметних знаків на тілі, по одязі і документах зідентифіковано 679 трупів, між якими за національністю було 490 українців, 28 поляків та 161 точно не встановлених, між ними деяка кількість жидів і росіян. За професією між зідентифікованими було 225 колгоспних робітників, 54 колгоспники, 119 робітників, 92 службовці та 183 з-поміж так званої трудової інтелігенції. Масу незідентифікованих трупів творили, як це можна було встановити по одязі, також селяни і робітники.

Розколинами керувала судово-лікарська комісія, що складалася з німців, одного українця, д-ра Дорошенка з Вінниці, і одного росіянина, д-ра Малініна, професора Краснодарського університету. При розкопинах, слідстві та ідентифікації трупів допомагало місцеве населення. Всі розкопані місця оглянула та видала свою оцінку міжнародна судово-лікарська комісія з країн німецьких сателітів і нейтральних. Розкопування та витягування трупів з могил переводили в'язні місцевої тюрми.

Факт, що розкопини зроблено і слідство переведено під час окупації України не менш жорстоким і злочинним нацистським ворогом людства, ні в чому не поменшує цього большевицького злочину у Вінниці. Німці допускалися подібних злочинів, але своїх вони не показували і не досліджували. Зроблено це вже після війни, в Нюрнбергу. При цьому треба згадати, що факт розкриття большевицьких злочинів у Вінниці міг мати тільки дуже малий вплив на відношення місцевого населення до німців, яке зовсім не приховувало своєї ворожости до них. Навпаки, проклинаючи большевицьких злочинців, люди за одним віддихом згадували прокляттям і нових окупантів.
Місце екзекуції. Фото із архіву
Місце екзекуції. Фото із архіву
ЗГАДУЮТЬ, ЯК ШАЛІВ ТЕРОР

У свіжій пам'яті мільйонів людей поневоленої тепер новими окупантами України був тричі проклятий голодний 1933-ій рік. Ще не забулись опухлі з голоду люди та стоси обтягнених шкірою трупів по вулицях і дорогах. Державні гробокопателі не встигали їх хоронити. Кажуть, що вони приходили до хати, де лежав уже з типовими ознаками голодової смерти труп батька і, щоб знову не вертатися за день-два, забирали рівночасно вже опухлих з голоду, хоч ще й у живих, матір та дітей. Бо хто вже починав пухнути — рятунку не було. Та й який рятунок, коли у селі вже й кору з дерев пообгризали ...

Все це було ще в свіжій пам'яті населення України, коли в роках 1936, 1937 і 1938 на нього впала страшна змора большевицького терору. Справді, ніхто не знав ні дня, ні години, коли до його хати під'їде „чорний ворон", закрита чорна автомашина НКВД, в якій зникли навіки мільйони людей. Під'їжджав „чорний ворон" до хати колгоспника, робітника чи інтелігента найчастіше вночі, агенти НКВД переводили трус або й без трусу наказували збиратись. І тоді востаннє його бачили рідні. Всіх арештовано під закидом, що вони — „вороги народу". Безпосередньою причиною арешту підозрілого — а підозрілими в ті часи сталінської оприччини були десятки мільйонів — могла послужити поштова картка від рідних з Польщі чи іншої країни, часом знайдений під час трусу хрестик чи богослужебна книжечка. В багатьох випадках арештовували на донос — без основи і сенсу.

Ця страшна хвиля арештів, що тривала аж до вибуху другої світової війни, ледве чи залишила в Україні одну родину, яка не принесла б жертви большевицькому молохові. Тюрми були туго начинені засудженими без суду ,,ворогами народу", бо горстка кровожадних диктаторів у Кремлі із звироднілим Сталіним на чолі ввесь нарід засудила, як ,,ворога народу". Тим часом ніхто із заарештованих не тільки не почувався до будь-якої провини, але й не міг її мати, навіть проти того варварського режиму. Це ж бо були в переважній більшості звичайні трудовики, ціллю та ідеалом яких було тільки одне: могти жити та виховати своїх дітей. За це вони віддавали ввесь свій труд, працюючи в поті чола на колгоспній чи фабричній державній панщині. Деяких з цих нещасливців заарештовано під закидом „саботажу", бо колгоспна свиня не вродила передбачену божевільним пляном сталінської п'ятирічки кількість поросят; інших за те, що здох колгоспний кінь, але найбільше було таких, що їх заарештовано взагалі без будь-якої причини.

Після цих масових арештів рідні пробували допомогти заарештованим. Вони в розпачі пробували добитися для них „справедливости", яка в тій системі вже сама по собі вважалася злочином. Вони цілими днями вистоювали під мурами тюрем, ходили до урядів НКВД, в своїй наївності писали навіть до ,,самого" Сталіна, щоб допоміг їм відшукати й звільнити рідних. Але в 99 із 100 випадків їм відповідали, що заарештованого засуджено як „ворога народу" і заслано в далекі табори „без права листування". Майже десять тисяч таких „ворогів народу", засланих у „далекі табори без права листування", знайдено з пов'язаними ззаду руками та з порозбиваними черепами у масових могилах у Вінниці.

“ЗАБОРОНЕНІ ЗОНИ”

Після вбивства Кірова та під час масового терору в 1937-1938 роках в багатьох містах України в безпосередній віддалі від місцевих установ НКВД відгороджувано високим парканом так звані „заборонені зони", та обставлювано їх сторожею. До тих „зон" населенню не тільки не вільно було заглядати, але й зближатись. Що діялося в тих „заборонених зонах" ніхто не знав, але про них кружляли всілякі страшні поголоски і здогади. Були й такі одчайдушні сміливці, що часом в присмерку видряпувались на якесь дерево поблизу, щоб заспокоїти свою цікавість. Деяким пощастило побачити ряд глибоких ям або якісь підозрілі горбки, але ніхто не знав їхнього призначення.

У Вінниці не було вже багато таких людей, які могли з точністю оповісти історію тих місць, що їх НКВД вибрало на сховок для своїх змасакрованих жертв. Але, знайшлося чимало людей, які знали і пам'ятали останні події, що відбувалися в трьох місцях обабіч Літинського шосе. На першому місці був раніше сад, що належав кільком власникам, які вже в 30-их роках перейшли жити до міста. Садом ніхто не опікувався. Аж десь у березні 1938-го року ним зацікавилось НКВД. Почали міряти й оточувати його на 3-4 метри заввишки парканом, виставивши рівночасно сторожу НКВД, що, міняючись, вартувала там день і ніч. Часом з-поза огорожі доносився гаркіт собак. Місцевому населенню казали, що сади огороджено для охорони овочевих дерев від дітей або що там відбуваються військові вправи.

Дещо пізніше, в літній порі, з-поза огорожі почало заносити труп'ячим сопухом,і тоді в одному куті викопано яму і насипано в неї негашеного вапна для дезинфекції. Деякі із свідків оповідали, що вночі діялися там таємні речі. Від будинку НКВД і з тюрми заїздили в „заборонену зону" закриті полотнищами вантажні автомашини із невідомим вантажем. Часом можна було спостерегти, як з відгороджених місць виходили з лопатами робітники НКВД. Люди почали шептати про можливість доконуваних там злочинів, але ніхто не важився голосно висловити своє підозріння. Всі були під страшним терором, і кожний боявся, що надмірна цікавість може завести і його до будинку НКВД.

Подібні історії діялися в той час і на старому кладовищі та в „парку культури і відпочинку", в якому опісля приготовано майданчики до танців, гойдалки для дітей, насаджено квіти та взагалі все приготовано для дозвілля. Ніхто й не здогадувався, що там під землею лежали тисячі змасакрованих жертв.

Довкруги городу паркан залишився аж до війни. В ньому навіть малі щілини були заткані шматками матерії, щоб цілком закрити від сторонніх очей те, що діялося в „зоні". Щойно під час німецької окупації населення самочинно почало розтягати дошки з паркану, щоб огрівати ними холодні мешкання.

“РОЗКРИЛАСЯ ЗЕМЛЯ І ПОКАЗАЛОСЯ ПЕКЛО”

„Розкрилася земля і показалося пекло!" — заголосила одна жінка, побачивши відкриті масові могили у Вінниці. Бо й справді в цих масових могилах невинних жертв большевицького терору показалося пекло, якого раніше не могла б собі уявити навіть найбуйніша людська фантазія.

З утечею від ще недавніх нацистських камрадів „доблесної" червоної армії з України населення Вінниці щораз упертіше почало висловлювати свої страшні здогади відносно „заборонених зон". Німецької окупаційної влади спочатку ніхто не мав охоти втаємничувати в ці справи. Бо й навіщо? Всі знали, що й нацисти не ліпші. Люди говорили, що між Берліном і Москвою тільки та різниця, що в Москві зимою холодніше. З приходом німців змінився тільки окупант, але ні в чому не змінилася практика. Це проявлялося майже в усіх ділянках життя, від повного свавілля поліції починаючи, а на системі влади кінчаючи. Позмінювано назви, але зміст залишився той самий. За большевиків рішальною владою в усіх справах було НКВД, а за німців Гестапо. Інтересно, що у Вінниці, як і в багатьох інших містах України, Гестапо з-правила розташувалось в будинках, що в них раніше „працювало" НКВД. Все залишалося по-давньому, тільки замість червоного прапора із серпом і молотом вивішувано такий же червоний прапор з поломаним чорним хрестом в білому колі. Це була єдина зміна. До речі, навіть багато — хто з персоналу НКВД зразу ж переходив на службу Гестапо. У Вінниці, під час розкопин масових могил большевицького терору, в будинку НКВД вже хазяйнувало Гестапо і, правдоподібно, копало масові могили в іншому місці. Тільки жертви завжди були ті самі — українці.

Як відкрито масові могили у Вінниці та як прийшло до їхніх розкопин?

З різних джерел про це по-різному інформували. Згідно з твердженням місцевого населення, навесні 1943-го року, 24-го травня, „хтось щось" викопував у парку і натрапив на перегнилий труп із шматками напівзотлілого одягу. Той „хтось", що знайшов трупа, перелякався і чимшвидше повідомив місцеву поліцію. Тоді вже з доручення поліції почалися дальші пошукування. Незабаром знайдено ще одного трупа, опісля ще одного і ще одного. Справою зайнялися місцеві цивільні власті і започаткували систематичні розкопини під керівництвом двох місцевих лікарів: д-ра Дорошенка, судового лікаря у Вінниці, та замешкалого тоді у Вінниці д-ра Малініна, колишнього професора Краснодарського університету.

Очевидно, що справою зацікавились німецькі окупаційні власті, і вони, після того, як розкопано дві масові могили та видобуто з них понад 200 трупів, склали окрему судово-лікарську комісію, що перебрала нагляд і керівництво над дальшими розкопинами. Запрошено також міжнародну комісію з невтральних країн та закордонних кореспондентів, між яких попав і автор цієї статті.

Вістка про жахливе відкриття у Вінниці блискавкою рознеслася по всій Україні, і до Вінниці з усіх-усюд почали поспішати люди в надії, що їм пощастить знайти бодай якусь відповідь на те, де поділася дорога особа, забрана свого часу большевицьким „чорним вороном" і — згідно з повідомленням — засуджена на заслання ,,в далекі табори без права листування".
Місцеві жителі впізнають тіла своїх рідних і знайомих
Місцеві жителі впізнають тіла своїх рідних і знайомих
РОЗКОПИНИ

Розкопини, як уже згадано, переводили карні в'язні місцевої тюрми під наглядом і вказівками комісії. Ще й сьогодні, 30 років пізніше, шкіра терпне на згадку про те неймовірно жахливе видовище. Із землі викопувано дослівно гори перегнилих трупів, розкладано їх рядами на землі для можливої ідентифікації та переведення судово-медичного обслідування і опісля знову хоронено в братських могилах уже з участю духовенства та в присутності мас народу. Не зважаючи на всі дезинфекційні заходи, не тільки на місцях розкопин, але й в широкій околиці розносився нестерпний труп'ячий сопух.

В'язні, розкопуючи могили, насамперед знімали верстви зогнилого одягу, що ними були прикриті трупи, і розвішували його на перетягнених між деревами мотузах і дротах. Люди підходили і пробували пізнати між цим одягом знайомі речі: вишиту сорочку чи якусь іншу характеристичну частину одягу. З часом, цей одяг, зокрема той, що ще зберігся в сяко-тако можливому стані, почав зникати. Живий — як кажуть — живе думає. — Ночами почали красти білизну, сорочки, штани, випирали і чистили їх, а опісля продавали на базарі. Тоді на деревах поприбивано перестороги, що ,,за крадіж речей з місця розкопин судитиме надзвичайний суд і винних очікуватиме найтяжча кара". Після того речі все ще зникали, але вже в меншій кількості.

Видобування трупів з могил було жахливіше від жахливого. Перші верстви трупів, що в більшості могил лежали в повному безладді, робітники-в'язні подавали з рук до рук і складали на траві в безпосередній віддалі. Рівночасно обшукувано кишені одягу за документами та речами, що могли б допомогти в ідентифікації. Тільки в деяких випадках ці обшуки давали результат. Дальші верстви трупів треба було витягати наверх при допомозі мотузів. Роблено це в такий спосіб: двоє робітників зверху спускали мотуз в могилу, робітники в могилі клали на той мотуз навпоперек трупа, і тоді його витягали. Траплялося, що труп розвалювався або відлетіла йому голова чи інша частина тіла.

Поміж рядами трупів та поміж розвішаним одягом блукали, як примари, гуртами й одинцем люди, шукаючи посмертної вістки від рідних. Часто траплялося, що над трупом чи над шматком одягу розносився проймаючий душу грозою крик розпачу. Це хтось з відвідувачів пізнав небіжчика або знайшов якийсь знак по ньому серед одягу. Ті, що втратили рідних і мали причини сподіватись, що вони тут серед трупів, з виразом неймовірного болю схилялися над кожним трупом і в обтягненому почорнілою шкірою черепі намагались пізнати дороге їм лице.

Найтрагічніший образ творили трупи жінок, що в більшості були цілком голі. Добрі душі бодай по смерті прикривали їх сором якоюсь старою лахою. Траплялося, що хтось із відвідувачів зривав у траві скромну польову квітку і клав на груди цих мучениць і мучеників, що їх тисячами видобували зі сирої землі. А люди стояли над могилами, тихо шептали молитви, обтирали сльози, і тільки час від часу з чийогось здавленого спазмами жалю й болю горла виривався страшний проклін катам. Справді бо: розкрилася земля і показалося пекло!

ВИСЛІДИ РОЗКОПИН І СЛІДСТВА

Висліди розколин і слідства, проведених з активною участю і в співдії з місцевим та позамісцевим населенням і численними свідками та фаховими лікарсько-судовими спеціялістами, дали відносно точний образ того неймовірного советського злочину народовбивства. Кінцеві підсумки розкопин і доходжень зібрано в кількох публікаціях, які без сумніву, говорять самі за себе. За ними, як і з власних спостережень, подаємо цей загальний огляд.

МІСЦЯ РОЗКОПИН

Як уже згадано, масові могили у Вінниці знайдено в трьох місцях: в овочевому саді, на старому цвинтарі і в так званому „парку культури і відпочинку". Перші масові могили в саду в Долинках, на західньому передмісгі Вінниці, у віддалі приблизно двох миль від середини міста, по правому, північному, боці Літинського шосе. Загальна поверхня саду становила 60 х 1,000 метрів нерівної, зарослої травою землі, засадженої старими, овочевими деревами. Між ними росли також молодші кущі. Взимі 1937-1938 цю площу зайняло управління ГПУ-НКВД і обвело її приблизно три метри заввишки парканом, що цілком закривав це місце від очей прохожих. Офіційно було пущено вістку, що за тим парканом відбуваються військові вправи, і для заміщення очей влаштовано навіть фіктивну стрільницю із землі.

На цьому місці в південному куті знайдено яму з негашеним вапном. Після того, як взимі 1942-43 року місцеве населення порозтягало дошки з паркану, в саду можна було побачити невеликі заглиблення в землі. Вперті поголоски серед населення й опісля випадкове знайдення кількох трупів привело до систематичних розкопин. В цьому саду відкрито 34 ями і з них видобуто 5,644 трупи. В одній ямі були тільки документи, в другій тільки черевики, а в третій тільки одяг. Величина поодиноких ям становила 2.5 х 3 до 2.8 х 5 метрів.

Тільки в сімох могилах кількість трупів була менша від ста. У 20 могилах кількість трупів виносила 100 до 200, а найбільша кількість трупів в одній могилі виносила 284.

Усі могили були прикриті зверху приблизно два метри завгрубшки верствою землі, під якою, за виїмком трьох могил, була ще верства одягу. Всі ями-могили були цілком зрівняні зі землею.

Ще під час розкопин могил у цьому місці, за вказівками місцевого населення, відкрито їх також в двох інших місцях, на старому цвинтарі та в „парку культури і відпочинку".

Старий цвинтар, розташований також по лівому боці Літинського шосе за яких 600 метрів від центру міста, був — як і сад — в 1937-1938 рр. обведений робітниками НКВД високим парканом. В деяких місцях був там ще на зріст людини живопліт. Скрізь видно було сліди старих гробів, що позападались в землю. Після очищення терену від кущів, скрізь видно було квадратові западини в землі глибиною на 10-15 сантиметрів.

Прокопавши ці місця на два метри вглиб, натрапляли насамперед на верству одягу і під ними на трупи. Тут знайдено 42 могили і з них видобуто 2,405 трупів. Кількість трупів у кожній могилі хиталася між 50 та 147. Тільки в трьох випадках було їх менше. 26 могил можна було пізнати по заглибинах у землі, всі інші були зрівняні з землею, а деякі були ще замасковані звичайними гробами. В одному випадку масову могилу знайдено під гробом давніше померлого і з нарадою похованого комісара НКВД. Дивний символ!

Могили на цьому місці були менші, ніж в саду, їх поверхня становила від 1 х 2 до 2.5 х 4.5 метра. Глибина цих могил також була менша — від 3 до 3.5 метра. Положення могил на цьому місці вже не було в такому порядку, як на першому, і самі могили, з огляду на піскувату землю, вже не мали такої рівної форми, як в саду.

Незабаром після того, як відкрито масові могили на старому цвинтарі, знайдено їх також у безпосередній віддалі, бо тільки через Літинське шосе, у ,,парку культури і відпочинку". Їх відкрито на донесення та за вказівками колишнього сторожа того парку. У парку росло багато дубів та молодих кущів, а земля була вкрита травою. Своєю північно-східньою частиною прилягав він безпосередньо до в'язниці НКВД. На цьому місці можна було вже тільки з трудом розпізнати чотирикутні заглиблини в землі. Вияснювали це тим, що від часу, коли там влаштовано парк, землю вирівнювано частіше. На частині землі в парку вже під час війни почали садити й сіяти городину.

На цьому місці відкрито всіх 13 масових могил із загальною кількістю 1,383 трупи. Кількість трупів у поодиноких могилах становила від 33 до 144. Над двома могилами був майданчик для танців, а над одною був влаштований „кабінет сміху". Кати подбали зробити так, щоб люди танцювали й сміялись на трупах своїх земляків, своїх рідних.

Відкриті могили в цьому парку відповідали меншим могилам в саді та виносили пересічно 2.5 х 3 метри поверхні. Подібно, як і в попередніх випадках, під двометровою верствою землі була ще верства одягів і під нею трупи. Глибина могил майже в усіх випадках виносила три метри.
Ексгумація захоронень на місці екзекуції
Ексгумація захоронень на місці екзекуції
ПОЛОЖЕННЯ І СТАН ВИДОБУТИХ ОДЯГІВ І ТРУПІВ

Як уже згадано, одяги і трупи лежали в масових могилах без будь-якого порядку. Значить їх скидувано, можна б сказати, комітьголовою. Тільки частина одягів була ще сяко-тако збережена, більшість прогнила. В деяких випадках одяг був спалений і стверджено, що в деяких випадках запалення викликали вкинені в могилу ще при закопуванні запалені сірники чи не згашені недокурки. В інших випадках були припущення самозапалення від хемічних процесів в могилах.

Добування трупів натрапляло ще на ряд інших комплікацій і труднощів. В численних могилах, головно в саді, між верствою одягів і трупів була ще верства негашеного вапна. Ним, правдоподібно, посипувано трупів під час закопування, щоб вбити труп'ячий сопух, як тіла почнуть розкладатись. Після кількох років у землі, вапно і верхні трупи були збиті в одну цементову масу. Також в інших могилах, що не були засипані вапном, добування трупів не було легке. Як згадано, трупи в більшості були скинені в ями комітьголовою і там вони лежали в найбільшому безпорядку, взаємно сплетені. В додатку, під власним тягарем та під тягарем двометрової верстви землі, вони сильно збилися до купи. Їх можна було добувати тільки дуже дбайливо, щоб не завдати їм ще штучних пошкоджень. Тільки в одній великій могилі на першому місці розкопок, у саді, трупи були зложені рядом у великому порядку. Що заставило катів до того порядку, важко було здогадатись. Можливо, що це була перша могила і тоді вони ще не мали комітьголовної „системи".

ІДЕНТИФІКАЦІЯ ТРУПІВ

Як уже згадано, всі видобуті трупи чоловіків мали зв'язані назад руки, часом у двох місцях. Деякі мали ще також зв'язані ноги. Всі вони були зодягнені в типові совєтсько-українські одяги, що їх носять у тій околиці. В основному, чоловічі трупи мали на собі сорочку, штани і піджак. Деякі мали ще підштанки і камізельку. На 169 видобутих жіночих трупів, 49 були цілком нагі. Всі вони, згідно з твердженнями лікарської комісії, були в молодому віці, подібно як і більшість жіночих трупів, що були зодягнені тільки в сорочки. Це насувало страшний висновок, потверджений також зізнаннями свідків, що всі ці жінки, перед їх убивством, ще були зганьблені катами. Тільки трупи кількох старших жінок були зодягнені. В протилежності до чоловічих трупів, жіночі тільки в кількох випадках мали зв'язані руки.

Ствердження ідентичности трупів нормальним порядком було неможливе, бож годі було пізнати їх скажімо — з виразу лиця. Тому зверталося окрему увагу на будь-які аномалії тіла, головно на ампутації кінчин. Такі відкриття проголошувано в місцевій пресі і так пощастило встановити тотожність 15 трупів. Окрему увагу зверталося також на зуби та їх уклад, чи штучні зуби. Проте, це не давало будь-яких вислідів, бо в той час у Вінниці не було ні одного з тих зубних лікарів, що ординували там раніше. Не було також ніякої можливости встановляти ідентичність трупів по волоссю, бо тут наступили всілякі зміни внаслідок хемічних процесів в могилах. Найбільше трупів зідентифіковано по одягу та по знайдених документах.

Рівночасно із спробами встановити ідентичність трупів, лікарська комісія докладала всіх зусиль, щоб встановити їх вік, бо це могло послужити ключем в фальшивих медичних і судових обслідуваннях. Застосовуючи модерні медично-судові методи, вік можна було встановити досить точно з тільки деякими відхиленнями. В таких випадках важливу ролю грали власне зуби, бо вік людини можна пізнати не так по кількості збережених зубів, як по самих здорових зубах. В деяких випадках роблено відповідні висновки по укладі шкіри на лиці, по вухах та на підставі відповідної аналізи цілого трупа. На цій підставі встановлено, що люди, трупи яких знайдено в усіх могилах на всіх трьох місцях розкопок та які під цим оглядом можна було прослідити, поділялися за віком на такі категорії: у віці між 20 і 30 років було 638; у віці між 30 і 40 років було 4,976; у віці понад 40 років було 1,366. Віку інших навіть приблизно не можна було встановити. Виходить, що жертвами большевицького народовбивства у Вінниці впали головно чоловіки у віці між 30 і 40-им роком життя.

ПРИЧИНИ СМЕРТИ

Усі видобуті трупи виказували виразні знаки від пострілу кулі, зі засади від пострілу в потилицю. Тільки в кількох випадках цього не можна було ствердити з уваги на пошкодження трупа під час видобування. В більшості труп'ячих голів знайдено і самі кулі. Також у більшості випадків стверджено більше ніж один постріл. У багатьох випадках їх було два, три і більше. Два постріли стверджено в 6,360 випадках, три діри від куль було в 78 черепах, а два трупи мали аж чотири знаки від пострілу. Інші мали по одному пострілові або кількість тих пострілів не можна було встановити. Деяка кількість трупів мала ще розтрощені черепи твердим предметом, правдоподібно прикладом пістолі. Крім пострілів в потилицю, деякі трупи мали ще додаткові постріли в чоло або в бік голови. Відповідна кількість трупів мала ще, крім куль у потилиці, сильно, бо аж в горло закнебльовані уста, а ще інші мали петлі на шиї.

Лікарська комісія з досить великою докладністю встановила сам постріл. Стверджено, що не всі постріли були смертельні, головно ті, що не зачіпили мозку. Багато стрілів могли тільки спричинити повний параліч, але не смерть і навіть не відбирали жертві свідомости. З цього, виходило б, здавали собі справу кати, бо в поодиноких випадках добивали жертву сильними ударами в голову. Розторощення черепів ударами стверджено в 395 випадках. Але дальші обслідування дозволяли на оправдані припущення, що деяка кількість жертв була похована живцем. Про це свідчить факт, що в горлах і навіть у кишках деяких трупів знайдено землю, яку вони без сумніві їли вже тоді, як їх разом з іншими присипано в масових могилах.

КУЛІ І ПОСТРІЛИ

Як це звичайно в судово-лікарських обслідуваннях водиться, у Вінниці приділено багато уваги знайденим в черепах трупів та на місцях розколин кулям і характерові пострілів.

Як уже згадано, багато куль знайдено в черепах трупів і хоча ці кулі були в більшості здеформовані зударом з черепом, то на підставі їх ваги та помірів пробитих ними дір в черепах встановлено, що кати користувались ручною автоматичною зброєю малого калібру. Всі кулі були в діяметрі менші ніж шість міліметрів. Деякі кулі, мабуть тому, що порох мав малу вибухову силу або через хибний постріл, застрягали в шиї під шкірою, навіть не дійшовши до кости. В таких випадках вони зберегли свою оригінальну форму і вагою відповідали здеформованим кулям. Діяметр цих куль виносив 5.6 міліметра, довжина 1.2 сантиметра, а вага 2.50 грама. На місцях розколин, у могилах та між одягами тільки в кількох випадках знайдено гільзи, але тільки в одному випадку, після відчищення, можна було на дні гільзи відчитати знак ,,Т 33". Майже повна відсутність патронів свідчила, що жертв не розстрілювано на тому самому місці, де їх поховано, за деякими тільки виїмками.

Важливою справою було встановлення віддалення, з якого віддавано стріли в потилицю жертв. Під цим оглядом на відповідні висновки дозволяли сліди від стрілу при вході кулі в тіло. Очевидно, що довге перебування трупів в землі ці обслідування утруднювало, але в багатьох випадках таки стверджено виразні сліди від спалення, як на шкірі, так і на одягах, що виразно вказувало на те, що постріли були віддані з безпосередньої віддалі. В деяких випадках можна було ствердити, що зброя була приложена жертві до самої голови.

СПОСІБ І МІСЦЕ РОЗСТРІЛІВ

Обслідування трупів знавцями поза всяким сумнівом виявило, що розстріли переводила „вправна рука" і що їх , за деякими виїмками, доконувано не на місці розколин, над ямою чи в самій ямі.

З деякими тільки відхиленнями встановлено два основні методи розстрілів. У першому випадку жертві пускали кулю в потилицю в скісному напрямі вгору, з виразним розрахунком, що куля має пробити малий мозок. В другому випадку жертві вистрілювали кулю в шию з розрахунком на пробиття т. зв. атласу, що також неминуче спричиняє смерть. В обидвох випадках застосовувано точно розроблену систему. Зміна техніки розстрілу була подиктована, правдоподібно, пробоєвою силою вживаної вогнепальної зброї.

При обслідуванні виникло також питання, в якій позиції розстрілювано жертви. Сліди пострілів та напрям лету куль вказували, що всіх розстрілювано в стоячій позиції. Постріл у потилицю в скісному напрямі чола міг бути відданий тільки в такій позиції. Малі відхилення в напрямах пострілів залежали, мабуть, від висоти ката і жертви. Багато трупів мали додаткові постріли в тім'я, в чоло або у вилицю. На підставі цих пострілів комісія ствердила, що кати часто добивали свої жертви, придержуючи їх у похилій позиції, або тоді, як вони вже хитались від першого чи другого пострілу. В інших випадках, як це вже згадувано, жертві розторощувано череп рукояттю нагана.

Коли мова про місце розстрілів, то висновки комісії і зізнання свідків цілком покривалися в тому, що всі ці тисячі жертв, лише за деякими виїмками, не були розстрілювані на тому самому місці, де їх поховано. На це вказувала відсутність гільз від набоїв на тих місцях. Деяка кількість знайдених гільз та деякі трупи на верствах одягу, що ним була прикрита маса трупів в могилах, свідчили про те, що лише кілька осіб розстріляно на місці масових могил. Це були, мабуть, ті, які допомагали при закопуванні трупів. Виникали припущення, що один чи два відповідальних комісари НКВД розстрілювали вкінці навіть тих менших катів, які самі розстрілювали в'язнів. В такий спосіб обмежувано до мінімуму число можливих свідків злочину і зменшувано небезпеку, що злочин може бути виявлений.

Зізнання свідків та перевірка можливостей потверджували припущення, що жертви в головній масі були розстріляні на подвір'ї будинку НКВД. На підставі фактів, доходжень та зізнань свідків комісія могла з досить великою точністю відтворити подробиці того безприкладного в історії народовбивства у мирному часі.
Мотузка, якою жертвам зв’зували руки перед стратою.
Мотузка, якою жертвам зв’зували руки перед стратою.
В'ЯЗАННЯ РУК І ЗАТИКАННЯ РОТА

Перегнилі трупи вже самі собою справляють жахливе враження, але у Вінниці воно переходило всякі межі, коли перед очима глядачів лежали тисячі трупів з пов'язаними ззаду руками і в багатьох випадках із затичками в роті. Тільки жіночі трупи — також не всі — не мали пов'язаних рук. В'язання рук виявляло не абияку „техніку": мотузка міцно охоплювала кістки на обох руках, внаслідок чого у деяких трупів зап'ясткн повідпадали. На тих трупах можна було ствердити, що таке в'язання справляло жертвам великий біль.

Для в'язання рук вжито в усіх випадках фабричної мотузки з конопляного волокна 6-8 міліметрів у діяметрі та 1.20-1.30 метра довжини. Сама техніка в'язання рук була така:
руки жертви викручувано назад долонями в різні сторони, тоді зв'язувано в зап'ястках подвійною обвідкою і обидва кінці мотуза, один зверху, а другий знизу, ще раз перетягувано між руками і сильно зв'язувано, так що кожна рука була в окремій петлі. Визволити руки з такої петлі було неможливо.

У поодиноких випадках видобуті з масових могил трупи мали пов'язані руки також в ліктях. До цього вживалось такої самої мотузки, тільки довшої. В таких випадках посторонком обведено обидві руки разом, опісля ще кожну зокрема і зв'язувано вузлом. Причин такого подвійного в'язання рук жертвам не встановлено.

Крім зв'язаних рук, 24 трупи мали ще зв'язані ноги. При цьому також вжито тої самої мотузки, що при в'язанні рук. Ноги були зв'язані вище кісток і на такий самий лад, як руки в ліктях. З того зроблено висновок, що ноги зв'язували жертвам ще перед тим, як виводили їх на місце розстрілу, бо жертва могла ще ступати малими кроками. Ноги зв'язувано виключно молодим чоловікам, мабуть, для того, щоб вони не пробували втікати.

На кількох трупах виявлено зроблену з такої мотузки петлю на шиї. Петлі були досить сильно затягнені, з одним вистаючим кінцем, але це, видно, не було причиною смерти, бо трупи мали ще сліди від пострілів у потилицю. Кілька трупів ще мали з хустини або полотна затичку в роті. Ці жертви мали також сліди куль в потилиці, отже насувалося оправдане припущення, що їх перед смертю тортурували, закриваючи рота, щоб заглушити крики болю.

ЧАС ЗЛОЧИНУ

Не зважаючи на знайдені при трупах документи та на зізнання багатьох свідків, на підставі яких можна було з досить великою точністю встановити час поповнення того жахливого злочину народовбивства, судово-лікарська комісія ще й зі свого боку намагалася визначити цей час на підставі стану трупів та ряду інших ознак. Встановити час перебування трупів у землі дозволяли також засаджені на місцях масових могил кущі. З їх коріння та галузок можна було встановити, чи виросли вони з насіння, чи були засаджені, а якщо були засаджені, то в якому віці і як довго там росли. Все це разом лоза всяким сумнівом дозволяло прийти до висновку, що злочин народовбивства у Вінниці доконано головно в 1938-му році, хоча розстріли могли початися ще в 1937-му році.

Переслуханий і свідчення рідних та знайомих зідентифікованих жертв виявили, що всі вони були заарештовані органами НКВД в роках 1937 і 1938. "Часто вже через кілька днів після арешту НКВД інформувало, що заарештованого „ворога народу" засуджено на заслання в далекі табори на десять років без права листування. Точний час заарештування деяких жертв можна було встановити на підставі знайдених документів, головно протоколів переведених агентами НКВД домашніх трусів. Під час трусу агенти виготовляли протокол у двох примірниках, один з яких вручали заарештованому, а другий зберігали в урядових актах. Знайдені протоколи цілком покривалися із зізнанням свідків. Від часу арешту свідки вже ніколи не бачили своїх рідних і також нічого від них чи про них не чули, за виїмком „вияснення" НКВД про „заслання в далекі табори", що фактично означало кулю в потилицю. Саме в той час, згідно із зізнанням свідків, почалися у Вінниці таємні нічні транопорти з будинку НКВД у „заборонені зони", в яких опісля знайдено масові могили.
....
....
МІСЦЕ І ПОДРОБИЦІ ВБИВСТВА

Як уже згадано, документи, зізнання свідків та ряд інших факторів дозволяли зробити безсумнівний висновок, що росзтріли жертв відбувалися на подвір'ї будинку НКВД, в його частині, оточеній гаражами. Перед одним із тих гаражів було місце для миття автомашин, і на ньому можна було негайно змивати сліди крови. Під час розстрілів постійно гуділи мотори приготованих для перевозу трупів кількох вантажних автомашин, отже гук моторів заглушував постріли з малокалібрової вогнепальної зброї. Але знайшлися свідки, які припадково чули поодинокі постріли.

Проте, не виключене, що деякі вбивства доконано в кімнатах будинку НКВД. На таке припущення дозволяли зізнання свідків про страшні тортури, яким піддавали заарештованих під час допитів, як також факт, що багато відкопаних жіночих трупів були цілком голі або тільки в сорочках. Отже, цих заарештованих жінок, очевидно, роздягали, насилували і опісля вбивали в кімнатах НКВД.

На підставі свідчень та логічних висновків можна було при розкопинах масових могил відтворити приблизно також образ довершування злочину вбивства.

Призначені на розстріл жертви викликували з тюремних камер під позірною причиною вивозу „в далекі табори". В'язні забирали свої речі, якщо такі хто мав, і виходили, не знаючи, що їх ведуть на смерть. Вивівши з тюремних камер, їх або на коридорах в'язниці, або в окремих приміщеннях зв'язували. Опісля по одному чи по кількоро виводили ва подвір'я, де вже гуділи мотори вантажних автомашин. Під гук моторів в'язнів одного за одним розстрілювали. Якщо одної кулі не вистачало, жертву добивали другою чи третьою. Коли ж жертва падала на землю і ще виявляла ознаки життя, кат розторощував їй череп сильним ударом по голові. Вбиті жертви, що ще стікали кров'ю, одну за одною кидали на автомашину. Тоді скидали на них їхню мізерію — одяг і білизну, що їх вони брали зі собою ,,в далекі табори''. В ,,забороненій зоні" трупи скидали в приготовані ями, після чого довірені НКВД вбивали і кидали в ті самі ями тих, які їх копали та перевозили трупи, і вже самі присипали ями землею. Те, що в знайдених на першому місці розкопин трьох ямах були лише одяг, взуття і документи, вияснюється тим, що ці речі належали вбитим жертвам, але їх їм відбирали при вступі до в'язниці і переховували у в'язничних магазинах. Цих речей треба було позбутися разом з людьми, щоб не викликали підозрінь серед невтаємниченого в'язничного персоналу.

ВИКОНАВЦІ ЗЛОЧИНУ

Усі встановлені факти, знахідки і зізнання свідків дають безсумнівний доказ, що злочин народовбивства у Вінниці був поповнений органами НКВД — Народного Комісаріяту Внутрішніх Справ. На це вказують такі вже згадані факти:

1. Знайдені у масових могилах у Вінниці жертви були заарештовані агентами НКВД в 1937 і 1938 роках.

2. Усіх заарештованих відставлювано до приміщеної в будинку НКВД у Вінниці в'язниці та до відділу НКВД у місцевій міській тюрмі.

3. Деякий час після арешту органи НКВД давали рідним арештованих ,,вияснення", що їх уже вивезено у „віддалені табори без права листування".

4. В поодиноких випадках в НКВД недвозначно натякали рідним заарештованих — як це потвердили зізнання, — що вони уже в цьому житті їх ніколи не побачать.

5. В той самий час, коли відбувалися масові арешти і органи НКВД говорили про заслання до „віддалених таборів", у Вінниці створено „заборонені зони", що були під постійною охороною НКВД.

6. Знайдені на місцях розкопин та при трупах убитих документи про переведені органами НКВД домашні труси відповідають датами виключно часові заарештувань.

МОТИВИ ЗЛОЧИНУ

Що могло бути мотивом цього страшного злочину народовбивства у Вінниці? Як це з усією певністю виявило слідство, вбиті не мали за собою жадної провини, кримінальної чи політичної, і їхні рідні ніколи не могли здати собі справи завіщо їх заарештовано і замордовано. Єдиним виясненням, що його давали органи НКВД при арешті, було твердження, що заарештований — „ворог народу", але де, чим, коли і як ця „ворожість" проявилася, ніколи ніхто нічого не казав. У більшості випадків арештування відбувалися взагалі без будь-яких причин, за будь-яку дрібницю чи на фіктивне обвинувачення. Як виходило із знайдених документів, дехто із заарештованих був, мовляв, відповідальний за захворіння коня в колгоспі, інший без дозволу змінив місце праці, ще іншого обвинувачувано, що він продавав на базарі зіпсуті продукти і подібні безглуздя. В багатьох випадках причиною арешту була — як виходило з документів — знайдена під час трусу поштова карточка від рідних з Польщі, Америки чи іншої закордонної країни.

Із зізнань свідків виходило, що арешти дуже часто відбувалися на звичайні, навіть анонімові доноси. Такі доноси в совєтській системі часто робилось вже із надією, що можна буде дістати мешкання заарештованого. Між знайденими жертвами у Вінниці було багато таких, що втратили життя за свої релігійні переконання. Між трупами зідентифіковано чотирьох священиків, а на підставі знайдених документів встановлено, що їх там було щонайменше 30. У самій тільки місцевості Калинівка заарештовано в 1938-му році 17 колишніх священиків, що тоді працювали лісорубами. Одного з них зідентифіковано між трупами у Вінниці, отже можна було мати оправдане підозріння, що там убито і всіх інших. Про велике число убитих у Вінниці священиків і людей арештованих за релігійні переконання, свідчив факт, що в масових могилах знайдено багато церковних речей — хрестиків, церковно-служебних книг, навіть священичих риз. Згідно із свідченнями, в одному тільки селі Лосна, Улянівського району, заарештовано 19 осіб за приналежність до таємної парафії. Деяких з них знайдено опісля в масових могилах у Вінниці.

Слідство і знахідки не могли встановити ані одного випадку, що в будь-якій культурній країні міг би бути не то що причиною вироку смерти, але й навіть поліційного допиту. Також факт, що всі ці жертви були вбиті потайки і потайки поховані, свідчить, що енкаведисти не могли жадній із них „пришити" будь-якої вини, за яку можна було б судити і карати смертю.

З ПЕРСПЕКТИВИ ЧАСУ

Незабаром сповниться три десятиліття з того часу, як у Вінниці „розкрилася земля й показалося пекло" і три з половиною десятиліття з того часу, як той страшний злочин народовбивства там поповнено. Очевидно, що Вінниця далеко не єдиний символ тієї страшної доби, на якій дві тоталітарно-диктаторські системи — московський комунізм і німецький нацизм — витиснули ганебне тавро народовбивства. Німецько-нацистські злочини розкрив і удокументував назавжди Міжнародний Суд в Нюрберґу. Деякі із безчисленних злочинів комуністичної системи, поповнених за диктатури Сталіна, затаврували його ж таки „соратники" і опрічники після його смерти.

Але чому всі мовчать про Вінницю? Чому тепер, по довгих роках після тих страшних злочинів, міжнародне ЮНЕСКО відзначає роковини надхненника тих злочинів, кривавого Леніна, як „великого гуманіста"? Як і чим пояснити факт, що з представниками тієї системи, яка вчинила і відповідальна за народовбивство, що його Вінниця є тільки малою частиною, сьогодні засідають разом в міжнародних установах, переговорюють, братаються навіть ті у Ватикані і не тільки самі — як це вимовно сказав Верховний Архиєпископ Кардинал Йосиф Сліпий на світовому Соборі Єпископів в жовтні 1971-го року — „закривають очі на гори трупів і річки крови", що їх склав у жертві український нарід, але ради якоїсь „дипломатії" ще й іншим затикають очі й рота.

Інші народи можуть мати на це — чи думати, що мають — більше чи менше оправдані причини. Але Вінниці та безліч інших злочинів народовбивства, включно з масовим виморенням з поміччю зорганізованого голоду мільйонів людей у 1932-33 роках, не сміємо забути ми, українці. Пам'ятаймо про Вінницю!

**
*

(Матеріяли про Вінницю цього ж автора, під псевдонімам Максим Подорожний, друкувалися вже раніше у „Свободі" та інших публікаціях).

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Пам’ять»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Є речі, котрі неможливо пояснити. Є голос, що керує нами...”
Микола Гоголь

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.