X

Вітаємо на нашому сайті!



У Вас встановлене розширення AdBlock або подібне. Будь ласка, додайте наш сайт до білого списку, - тим самим Ви сприятимете його розвитку, - адже сайт не утримується олігархами.
Аратта - На головну

14 грудня 2017, четвер

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- передтечею кінотворчості італійськіх неореалістів була стрічка, знята українською кіностудією. Цією кінострічкою фахівці вважають фільм Марка Донського “Веселка” (1943 рік) за однойменною повістю Ванди Василевської. Фільм був знятий на київській кіностудії, яка в роки Другої світової війни була евакуйована в Середню Азію. Він розповідає про українське село під час війни. Президент Рузвельт, переглянувши фільм, надіслав режисерові телеграму з подякою, а у 1944 році картина була відзначена Асоціацією кіно і радіо США.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Наша кров - на своїй землі

Історія 14337 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 19.03.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Наша кров - на своїй землі
Наші сусіди, зрештою, як і весь світ протягом багатьох століть — після того, як упала могутня Київська Русь — ніколи не були зацікавлені у відродженні української державности.

Бо існування незалежної України не тільки докорінно змінює вже призвичаєну для імперіалістичних кіл геополітичну ситуацію в переділеній ними Европі, але й впливає на розвиток усієї світової цивілізації, ламаючи насильно усталені традиції, повертаючи споконвічні загальнолюдські права як українському, так і десяткам інших народів.

Так було, зокрема, в середині ХVІІ ст., а особливо ж на початку ХХ, коли за мовчазної згоди й відвертого потурання тодішньої «демократії» Заходу, а то й прямого заохочення Антанти до відтворення «єдиної і неділимої» Росії, не змогла утвердитися Українська Самостійна Соборна Держава.

Але український народ ніколи не припиняв боротьби за своє одвічне право бути господарем на власній землі. Навіть тоді, коли большевиками була збройно завойована Українська Народня Республіка, і її законний уряд опинився на чужині, кращі сини нашого народу продовжували національно-визвольні змагання.

Особливого розмаху набули вони в роки Другої світової війни, коли збройну боротьбу проти большевицького і гітлерівського режимів очолили Організація Українських Націоналістів і створена нашим народом Українська Повстанська Армія. Саме ОУН-УПА була єдиною політичною і військовою силою, яка в той надзвичайно важкий час продовжувала боротися за незалежність України.

Справді, через десять років після розгрому фашистської Німеччини збройний опір ОУН-УПА був придушений. Але не припинялася боротьба за ту ж високу мету, якщо кращі сини й дочки нашого народу і далі йшли на сибірську каторгу з готовністю покласти і своє життя на вівтар свободи України: Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин.

Ця їхня жертовність важила для українців і представників інших народів, що живуть серед нас, більше, аніж умовляння англійського прем'єра й американського президента бути в Союзі, відмовившись від незалежности. І віковічне прагнення нашого народу до свободи, підтримуване десятки років саме націоналістами, вилилося в могутнє «Так!» на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року.

Такий результат подивував і політиків, і тих, хто на Заході і на Сході вперше почув про Україну та її народ. Але його одностайність у виборі своєї долі не тільки заскакувала відвертих ворогів відродженої держави, але й противників усього українського, особливо тих, хто багато років переконував світ, що українці тільки й думали постійно про возз'єднання зі «старшим братом», бо ні нашим батькам, ні нам ніколи не було притаманним прагнення мати власну державу, а національно-визвольні змагання українців у 1940-50 роках оголошував виключно злочинними акціями українських націоналістів, і то в першу чергу проти свого народу.

Запеклих ворогів українства особливо занепокоїло те, що в незалежну Україну повертаються ті, хто боровся все життя за її самостійність — чи зі зброєю в руках на українській землі, чи політичними акціями в еміґрації. Саме ті, хто завжди несхитно вірив у відродження держави своїх предків на власній землі, і хто наближав цей день. Ці патріоти, пізнавши можливості демократичного світу, готові допомогти рідному народові якомога швидше увійти в коло вільних народів, а відтак утвердити справді багату й незалежну Україну.

Чи могли з цим змиритися ті, ідеологія яких у своїй суті не допускає права українському народові на самостійне життя? Вони й почали вживати відчайдушних зусиль, аби всіляко паплюжити українських патріотів перед власним народом, що опинився в складній економічній ситуації через те, що через політичну недосвідченість віддав владу в руки тим, хто і вчора мав її. Кінцева мета цієї широкомаштабної акції — підірвання основ української держави з наступною її повною ліквідацією. А перший крок до цього — відмежувати ОУН-УПА від українського народу, знову, тепер уже за нових політичних реалій, представити йому цю організацію злочинною. А тоді й можна буде нав'язати українському суспільству стару концепцію: ідея самостійности України не має перспективи, оскільки, мовляв, її носієм постійно виступала «злочинна» ОУН-УПА.

І ще краще, за цим сценарієм, якщо українців у цьому переконуватимуть самі українці. А таких знайти, на жаль, поки що немає проблеми. Особливо з тих, хто українцем себе заявляє тоді, коли це вигідно і їм, і їхнім закулісним ідеологам.

Одним з таких виявився нібито українець з Канади Віктор Поліщук, котрий торік своїм коштом видав у Торонто-Варшаві-Києві книгу під претенсійною назвою «Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (сповідь українця)».

Присвятивши «пам'яті жертв ОУН-УПА труд цей», автор найперше попереджає читача: «Нехай ніхто, хто почуває себе українським націоналістом, не кидає в мене болотом, не прочитавши цієї книжки».

Я прочитав дуже уважно «сповідь українця», і хоч не належу до націоналістичних організацій, народився у повоєнний час на історичній Київщині, але повинен відповідати Вікторові Поліщуку: на відміну від нього, я не тільки ознайомлений з писаннями ідейних противників ОУН-УПА, але й переглянув велику кількість документів з колишніх таємних арxівів. І саме це змушує мене не мовчати у зв'язку з появою книги Віктора Поліщука, який, не попрацювавши в тепер відкритих учорашніх спецхранах (таку можливість сьогодні мають усі дослідники), узявся з чужого голосу «змити з українського народу пляму ганьби за злочини ОУН-УПА», бо, мовляв, «існує потреба правди. Це треба сказати. Бо гірка правда краще лікує, ніж солодка брехня» (ст. 26).

І за оголення цієї «гіркої правди» автор узявся, з усього видно, оскільки в Україні «навіть найчесніші, як-от Олесь Гончар, не наважуються на явне засудження націоналістичної потвори» (ст. 22).

Справді, Олесь Гончар, якого і Віктор Поліщук уважає совістю нації, мав зовсім іншу думку, ніж він, і це чомусь не насторожило автора «Гіркої правди», не змусило з усією відповідальністю братися до висвітлення такої серйозної проблеми.

Віктор Поліщук гадає, що цю «гірку правду» зміг би написати Михайло Стельмах, коли б жив: «Він, мабуть, був би спроможний описати це, хоч серце його обтікало б кров'ю, бо це ж про єдинокровних братів треба було б писати. Але він вірив у перемогу Добра над Злом, правди над кривдою» (ст. 12).

Я теж вірю, що Михайло Стельмах написав би правдиво про ОУН-УПА. Він навіть пробував зробити це свого часу, бодай і в жорстких рамках ідеологічного завдання партії. Але йому не дали можливости сказати хоч частинку правди про ОУН-УПА. В цьому може переконатися й сам Віктор Поліщук, коли ознайомиться з доповідною начальника Головліту УССР К. Полонника секретареві ЦК КП(б)У І. Назаренку від 2.10.1952 р.:

«Доповідаю, що Головліт УССР не дозволив до видання й повернув видавництву «Радянський письменник» на переробку повість Михайла Стельмаха „Над Черемошем".

Поставивши своєю метою показати процес колективізації в селах станиславської Верховини в 1948-1950 р.р., який відбувався в умовах куркульського спротиву, Мих. Стельмах не зумів надати цьому спротиву яскраво вираженого класового характеру. Замість приречених куркулів, у Стельмаха діють озброєні найновішою автоматичною зброєю буржуазні націоналісти, т. зв. бандерівці, які мають свою розгалужену організацію, свій керівний центр, свою „Українську головну військову раду", яка навіть чеканить і нагороджує своїх головорізів, що відзначилися, орденами і медалями — на зразок медалі „3а боротьбу в особливо важких умовах".

Сам цього, можливо, не бажаючи, автор надав націоналістичному підпіллю характер великої і грізної сили, здатної тримати в страху населення і представників совєтської влади на значній території, що політично нам не тільки не бажано, але й дуже шкідливо» (Центральний державний архів громадських об'єднань України — ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп, 24. Спр. 1566. Арк. 144).

Але, як ми вже знаємо, Віктор Поліщук не знає, як відчиняються двері архівів. Йому простіше повторювати все те, що протягом принаймні півстоліття писали недобросовісні історики, вихоплюючи з документів лише відповідно вигідні їм факти. А тому з-під пера заанґажованих і оплачених за антиукраїнство й антиісторизм, з дозволу сказати, вчених виходила потрібна «гірка правда», як у «сповіді українця». Що ж можна сказати про все це, коли є можливість ознайомитися з корпусом совєтських, німецьких, польських та українських документів у світлі звинувачень Віктором Поліщуком ОУН-УПА?

Перш за все треба дати роз'яснення читачам, чи і справді ідеологія ОУН-УПА була спрямована як проти рідного, так і представників інших народів, що проживали в Україні, шануючи право українського корінного населення. І красномовнішим тут буде документ Української Повстанської Армії, поширений у роки війни:

«Українська Повстанча Армія бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі- Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних, самостійних державах, — це єдиний лад, який дасть справедливу розв'язку національного і соціального питання в цілому світі.

УПА бореться проти імперіалістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи, Тому УПА бореться проти СССР і проти німецької „нової Європи".

УПА з усією рішучістю бореться проти інтернаціоналістичних і фашистсько-націонал-соціалістичних програм та політичних концепцій, бо вони є знаряддям завойовницької політики імперіалістів. Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціалізму.

УПА проти того, щоб один народ, здійснюючи імперіалістичні цілі, „визволяв", „брав під охорону", під „опіку" інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст — поневолення, насильство, грабунок. Тому УПА бореться проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників, поки не очистить Україну від усіх „опікунів" і „визволителів", поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави, в якій селянин, робітник і інтелігент могтиме вільно, заможно і культурно жити та розвиватися.

УПА за повне визволення українського народу з-під московсько-большевицького ярма, за побудову УССД без поміщиків, капіталістів та без большевицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів.

В українській державі влада вважатиме за найвищий свій обов'язок інтереси народу. Не маючи загарбницьких цілей та поневолення країн і пригноблених народів у своїй державі, народна влада України не витрачатиме часу, енергії та коштів на творення апарату гноблення, Українська народна влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціального ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу,
В лавах УПА борються українські селяни, робітники та інтелігенти проти гнобителів, за УССД, за національне і соціальне визволення, за новий державний порядок та новий суспільний лад:

1. За знищення большевицької експлуататорсько-кріпацької системи в організації сільського господарства. Виходячи з того, що земля є власністю народу, українська народна влада не накидуватиме селянам однієї форми користування землею. Тому в українській державі допускатиметься індивідуальне та колективне користування землею, в залежності від волі селян.

2. а) За те, щоб велика промисловість була національно-державною власністю, а дрібна — кооперативно-громадською.

б) За участь робітників у керівництві заводами, за фаховий, а не комісарсько-партійний принцип у керівництві.

3. а) За загальний 8-годинний робочий день. Понаднормова праця може бути тільки вільною, як і кожна праця взагалі, і робітник отримуватиме за неї окрему зарплату.

б) За справедливу оплату праці, за участь робітників у прибуткових підприємстваx. Робітник отримуватиме таку зарплату, яка потрібна для забезпечення матеріальних і духовних потреб цілої його сім'і. При річних підсумках господарського стану підприємств кожний робітник одержуватиме: у господарсько-кооперативних підприємствах дивіденд, а в національно-державних — премію.

в) За вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір місця праці.

г) За свободу профспілок. За знищення стахановщини, соцзмагань, підвищування норм та інших способів експлуатації працюючих.

4. За вільне ремесло, за добровільне об'єднування ремісників у артілі, за право ремісника вийти з артілі та індивідуально виконувати працю і вільно розпоряджатися своїм заробітком.

5. За національно-державну організацію великої торгівлі, за громадськокооперативну дрібну торгівлю та за дрібну приватну торгівлю, за вільні базари.

6. За повну рівність жінки з чоловіком у всіх громадських правах і обов'язках, за вільний доступ жінки до всіх шкіл, до всіх професій, за першочергове право жінки на фізично легшу працю, щоб жінка не шукала заробітку в шахтах, руднях чи на інших важких промислах і внаслідок цього не руйнувала свого здоров'я. За державну охорону материнства. Батько сім'ї одержуватиме, крім плати за свою працю, додаткову платню на утримання жінки і неповнолітніх дітей. Лише в таких умовинах жінка матиме змогу виконувати свій важливий, почесний і відповідальний обов'язок матері і виховательки молодого покоління.

7. а) За обов'язкове середнє навчання. За піднесення освіти і культури широкої народньої маси шляхом поширення мережі шкіл, видавництв, бібліотек, музеїв, кіно, театрів тощо.

б) За поширення вищого і фахового шкільництва, за невпинний ріст висококваліфікованих кадрів фахівців на всіх ділянках життя.

в) За вільний доступ молоді до всіх вищих навчальних закладів. За забезпечення студентства стипендіями, харчами, помешканнями та навчальними приладдями.

г) За всебічний гармонійний розвиток молодого покоління — моральний, розумовий та фізичний. За вільний вступ до всіх наукових і культурних надбань людства.

8. За пошану до праці інтелігенції. За створення таких матеріальних основ праці, щоб інтелігент, будучи цілком спокійним про завтрішній день та про долю сім'ї, міг віддатися культурно-творчій праці: мав потрібні умовини до праці над собою, постійно збагачував свої знання та підвищував свій розумово-культурний рівень.

9. а) За повне забезпечення всіх працюючих на старість та на випадок хвороби чи каліцтва.

б) За широке запровадження охорони народного здоров'я, за поширення сітки лікарень, санаторій, курортів та будинків відпочинку. За збільшення лікарських кадрів. За право працюючих на безплатне користування всіма закладами охорони здоров'я.

в) За особливу державну опіку над дітьми і молоддю, за поширення сітки дитячих ясел та садків, санаторій, таборів відпочинку, за охоплення всієї дітвори та молоді державними закладами опіки та виховання.

10. а) За свободу друку, слова, думки, переконань, віри і світогляду. Проти офіційного насаджування суспільності світоглядних доктрин і догм.

б) За вільне визнавання і виконування культів, які не суперечать громадській моралі.

в) За відокремлення церковних організацій від держави.

г) За культурні взаємини з другими народами, за право виїзду громадян за кордон для навчання, лікування та пізнавання життя і культурних надбань других народів.

11. За повне право національних меншостей плекати свою власну за формою і змістом національну культуру.

12. За рівність усіх громадян України, незалежно від їх національності, в державних та громадських правах і обов'язках, за рівне право на заробіток і відпочинок.

13. За вільну українську за формою і змістом культуру, за героїчну духовність, високу мораль, за громадську солідарність, дружбу та дисципліну» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 111. Арк. 8).

Я тому повністю подаю цей документ, що засвідчує програмові засади ОУН-УПА, оскільки Віктор Поліщук, на жаль, цього не робить, послуговуючись, як правило, чужими ідеологічними гаслами. Особливо ж тоді, коли йдеться про так званий український колябораціонізм з гітлерівським фашизмом.

Тепер уже широко відомо, що в німецькому ув'язненні вже в липні 1941 року опинилися Степан Бандера та Ярослав Стецько. Згодом у концтаборі Саксенгавзен до них приєднується і Андрій Мельник. Що ж стосується сотень рядових оунівців, то вони були розстріляні фашистами. Німецьке командування в спеціяльно виданій інструкції від 9.11.1941 р, поруч з вказівками про боротьбу з партизанами, комуністами і військовиками Красної армії визнало вважати «надалі небажаними особами українських політичних агентів руху Бандери (пропагандистський матеріал і показання надсилати окремо у відділ А0 головного командування), за якими вести спостереження і на випадок здійснення політичної діяльності — арештувати» (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 23. Спр. 115. Арк. 7).

Окупаційна влада, крім того, застерігала: «По Україні роз'їжджають під виглядом артистів і бандуристів групи людей, які проводять роботу, спрямовану проти німецького командування, за створення „Самостійної України", і що за вказівкою районного німецького коменданта такі люди підлягають затриманню і направленню в комендатуру» (Там само: Арк. 10).

Якщо в наказі Сталіна (ч. 00189 від 5.09.1942 р.) передбачалося «особливо підбирати людей, здатних вести приховану розвідувальну роботу і вкорінювати їх на службу в місцеві управління і установи, створені німцями, на заводи, депо, станції, пристані, телеграф, телефон, летовища, бази і склади, в охорону німецьких посадових осіб, в гестапо та його школи, а також в усі інші установи й органи, що обслуговують армію чи місцеву адміністрацію німецьких властей» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 275. Арк. 3), то чому ОУН-УПА не могли скористатися на власній землі такими ж формами боротьби з окупантами, якими послуговувався Кремль на насильно приєднаній території України?

Тим більше, як це засвідчував партизанський командир Сидір Ковпак 28.9.1943 р., коли «українське населення винятково підтримує бандерівців, Совєтську владу ненавидить» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 248. Арк. 161).
Часто противники ОУН звинувачують її в тому, що нібито вона сприяла вивезенню українського населення до Німеччини. Але це не відповідає дійсності, бо ось що свідчить документ ОУН, перехоплений ґестапо: «Ніхто не повинен їхати до Німеччини. Ніхто не повинен іти на організовані німцями курси, оскільки там цих людей переловлять і знищать. Ніхто не повинен іти на військову службу. Ми не можемо боротися в рядах чужої армії за чужі інтереси. Ми будемо вступати тільки в українську армію, яка бореться за суверенну українську державу. Всі, де б ви не перебували, на яких постах і посадах, — всі на службу України» (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 77. Арк. 52).

Ще одне звинувачення українських націоналістів у колябораціонізмі полягає в тому, що їх, мовляв, озброювали німці.

Справді, в УПА було багато німецької зброї. Але її українські повстанці здобували в бою з фашистами або ж у ниx... вимінювали.

Так, у середині червня 1943 року, як стверджують совєтські партизани, «німецькі солдати під Рівним за сало і масло продали населенню 6 штук гвинтівок з патронами. Таке ж становище було і в Сарнах, коли солдати продали 4 гвинтівки з набоями (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 254. Арк. 16).

До речі, тоді ж польське населення в Рафаловці за 16 кілограмів сала купило у гітлерівців 2 ручних кулемети (Там само: Арк. 15).

Інший партизанський командир, Петро Вершигора, в донесеннях (ч.ч. 1287, 1345/25 від 30.01.1944) засвідчував: німці в обмін на продукти звільнили з тюрми націоналістів (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 70. Спр. 899. Арк. 23).

Можна додати, що особливо багато зброї воїни УПА вимінювали за продукти в угорських, словацьких, румунських та інших національних підрозділах, що були у складі вермахту і які погано постачалися.

Перейшовши до рук українських повстанців, вона спрямовувалася проти окупантів.

Важливим аспектом порушеної Віктором Поліщуком проблеми є широке представництво національно-визвольного руху по всій українській землі, а не в одному західньому реґіоні. Бо, постійно плекаючи ідею відродження своєї державности, українські націоналісти ставили собі за мету побудову Української Самостійної Соборної Держави на всіх наших власних етнічних землях — від Сяну до Дону. А тому невипадково, що провідники ОУН, плануючи проголошення української влади після приходу німецьких військ, особливу увагу звертали на ту частину України, яка після 1920 року була в складі УССР.

Звичайно, існування тут зовсім іншого соціально-економічного та політичного ладу протягом двох десятків років відповідним чином відбилося і на свідомості широких мас. Тут, зокрема, вже значною мірою були придушені поривання населення до створення власної національно-демократичної держави, не існувало такого скоординованого антисовєтського підпілля, як це було в Галичині та на Волині.

Своєрідним імпульсом, який мав би оживити і підштовхнути українське життя на східньоукраїнських землях, стали похідні групи ОУН. Вони в прискореному темпі повинні були опанувати організаційно і пропаґандивно східньоукраїнські землі та створити і використати там усі можливі обставини для побудови української державности.

Зрозуміло, що в часи комуністичного тоталітарного режиму ні совєтська преса, ні совєтська історична наука і словом не згадували про діяльність оунівського підпілля на сході та півдні України, в тому числі і про похідні групи ОУН. Відкриті нині спецхрани дають можливість заповнити цю прогалину в історії визвольних змагань нашого народу, віддавши данину шани тим українським патріотам, які в умовах фашистської окупації мужньо боролися з ворогом на цих теренах. Особливо важливими для нас є документи самої ОУН, які зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ). Так, звіт «ОУН на СУЗ від 1941 до 1943 р.» дає нам досить детальну характеристику обставин, у яких формувалися і рушали на схід похідні групи, умов, у яких їм доводилося працювати там, (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 210. Арк. 2-10).

Рушили Похідні групи в червні 1941 р., будучи організовані головним чином в еміґрації. Посилалися вони нелеґально або напівлеґально, використовуючи справжні чи фальшиві німецькі документи. На західньо-українських землях (Галичина, Волинь) групи були частково переорганізовані та доповнені. 3 Буковини, наприклад, вислано окрему групу, що прибула на Вінниччину і там залишилася. 3 самого початку вони були розподілені на краї та області, просувалися одразу ж за лінією фронту, вели в селах і містах широку самостійницьку пропаґанду, підшукуючи на СУЗ організаційні кадри. Прибувши на призначені місця, займались організацією адміністрації, господарського управління, а найперше — створенням організаційної мережі з місцевого елементу. Кадри на місцях жили легально, працюючи в установах окупаційної влади чи нелегально. А до місць призначення члени похідних груп добиралися пішки, велосипедом, кінно, підводами, автами, поїздами; в основному користувалися підводами. Організовано обминаючи великі міста і німецькі поліційні центри, групи на третій місяць дійшли до лінії Дніпра. (Там само: Спр. 210. Арк. 6).

Архівні фонди зберегли, зокрема, звіти провідника третьої групи Тимка Семчишина, в яких детально викладається питання з вирушенням оунівців на схід, наводиться поіменний реєстр кожного роя з вказівкою на те місто східньої чи південної України, де вони мали в майбутньому дислокуватися, а також перші інформаційні повідомлення з походу (Там само: Спр. 14. Арк. 10-73).

Можна сказати, що німці спочатку не звернули достатньої уваги на похідні групи українських націоналістів, по суті не знаючи про їхню справжню мету, коли ж усвідомили собі їх роботу, почали арешти, розстріли, а в пресі пропаганду проти самостійницького руху (Там же: спр. 210. Арк. 7).

До речі, цей факт підтверджується і донесеннями аґентури НКВД, яка повідомляла восени 1941 року: «Німецькі розвідувальні органи з метою покласти край агресивним намірам українських націоналістів звернулися до командування армії з проханням дозволити їм „прибрати цих людей до рук"». (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 75. Арк. 3).

За повідомленням тоді виконуючого обов'язки наркома внутрішніх справ УССР Савченка, «в січні 1942 р. гестапівці провели масові арешти серед українських націоналістів. Частину арештованих було розстріляно...» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 179. Арк. 130). До них, до речі, належать і такі відомі члени ОУН, як Олена Теліга, Іван Рогач, Іван Ірлявський, сестри Суховерські та багато інших, яких фашисти знищили в Бабиному Яру в Києві.

Документи НКВД УССР свідчать, що на початку 1942 р. «у м. Вінниці і на периферії з'явилися націоналістичні листівки», в яких повідомлялося: «німці розпустили ОУН, арештували в Києві до 60 осіб активних діячів ОУН...» У зв'язку з цим українське населення закликалося до боротьби з німцями та до організації підпільної роботи. Причому після цього в листівках вказувалося, що Німеччина є вічним ворогом українців (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 253. Арк. 51).

А в документі гітлерівської служби безпеки від 7.08.1942 р. стверджується: «У Вінниці знову поширилися написані від руки листівки Українського руху опору. Більш точних свідчень про зловмисників поки що немає. В Харкові арештовано ще 3 службовців з української поліції. Арештовані підбурювали інших міліціонерів до дезертирства, яких удалося затримати (34 особи)» (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 77. Арк. 34).

Діяльність ОУН на східньоукраїнських землях під час німецької окупації можна розділити на два етапи: підготовчий, який тривав до весни 1942 року, що включав період походу груп ОУН на схід і вивчення цього терену; підпільно-революційний.

Основна робота підготовчого етапу спиралася на кадри, що прийшли із ЗУЗ. Дехто з них жив нелеґально, більшість працювали леґально. В цей період націоналістичні кадри усвідомили собі справжню мету німців щодо України. Утвердилася свідомість тільки революційної підпільної боротьби, виключаючи леґальну форму, німців трактовано як окупантів. В кадрах, що їх тоді організовано на СУЗ, були колишні «націонали», переважно люди старшого чи середнього віку, в малій кількості молодь. В цьому періоді, виражаючись мовою оунівських документів, наступила селекція кадрів: нездібні до революційної боротьби відпали, деякі, що походили із ЗУЗ, повернулися назад, частина злеґалізувалась. Боротьбу продовжували справжні революціонери.

Вони і продовжили логічно другий етап націоналістичної діяльности — підпільно-революційний. ОУН перейшла в повне підпілля, оскільки ґебітскомісаріяти і СД одержали інструкцію знищувати безоглядно українських націоналістів, у першу чергу бандерівців, застосовуючи до них гостріші заходи, ніж до комуністів. Організаційна робота на цьому етапі опиралася на підпільників-революціонерів, які жили з фальшивими документами на нелеґальному становищі. В цей час починається усталення організаційної мережі на районному рівні людьми, які жили леґально. Обласну мережу, зв'язки з Проводом, різні важливі організаційні доручення виконували, як правило, підпільники, що на практиці оберігало від провалів. Також у цей період з'являються підпільники з місцевого елементу, що займали різні посади в організаційній мережі на різних рівнях. 3 місцевих середовищ уже виростають у цей час тверді й відважні націоналісти. Крім чоловіків, до підпільної націоналістичної боротьби починають прилучатися жінки. Організація охоплює села, міста, заводи, адміністрацію, пронизуючи дуже глибоко все громадське життя. Ідеєю роботи була ідея української самостійности, що випливала з клича «Воля народам, воля людині!», який став генеральним кличем української революції. І цим Україна на тлі зудару двох імперіалістичних ідей вийшла на перше місце як носій нового суспільного ладу, нових прогресивних ідей (ЦДАВОВУ: Ф. 3833 Оп. 1. Спр. 210. Арк. 7-8).

Необхідно зазначити, що большевицькі документи підкріплюють таку оцінку діяльности підпільної ОУН в східніх областях. Так, у донесенні наркома держбезпеки УССР Савченка на ім'я начальника Українського штабу партизанського руху Строкача від 24 травня 1943 року повідомлялося: «Ряд джерел і захоплених нами документів свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців серед оунівців, зокрема серед прихильників Бандери, останні не тільки не згорнули своєї роботи, а навпаки, перейшовши в підпілля, значно посилили її.

Встановлено, що ОУН поширила свою діяльність на всю окуповану територію України. В усі області УССР ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні організації, центри і леґіони, закладає склади зброї, боєприпасів і друкарні; готує кадри для збройної боротьби.

Про діяльність ОУН у східніх областях України відомо, що в ряді пунктів Київської, Житомирської, Полтавської, Запорізької, Кіровоградської, Дніпропетровської, Сумської, Харківської, Одеської та інш. областей оунівці заклали свої підпільні організації, керовані націоналістами-нелеґалами, які прибули із західніх областей України.

У звітній доповіді ґестапо м. Харкова за грудень 1942 року, захопленому нами, повідомлялося: «Дії українських націоналістів посилились, про що повідомляють з усіх сторін. Їхній клич — «Свобода без Совєтів і без німців» нині у багатьох на язиці». (ЦДАГОУ: Фонд 62. Оп. 1. Спр. 227. Арк. 22-24).

Старший помічник начальника політичного відділу Центрального штабу партизанського руху полковник Конкін 30 жовтня 1943 року засвідчував: «Протягом трьох місяців ідуть арешти членів ОУН. Арештовано до 3.000 осіб, з них у Сумській області — до 280 осіб. Серед арештованих багато вчителів. У Сумській області арештовані керівники ОУН: заступник Сумського бургомістра Седененко, бургомістр Краснопільського району Мірошниченко — колишній головний бухгалтер Краснопільського млина, головний інспектор школи — Сасунін, Поґляділов і Сонуля, які в Західній Україні організували повстання проти Красної армії. Арештовано 4 перекладачі Краснопільського і Сумського комендантів з Української поліції». (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 182. Арк. 114).

Детальніше про діяльність українських націоналістів проти гітлерівських загарбників розповідають спеціальні донесення органів державної безпеки УССР з Харкова (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 227. Арк. 1-21), Донбасу (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 227. Арк. 75-85), Полтави (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 23. Спр. 572. Арк. 8-12), Кіровограду (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 253. Арк. 49), Вінниці (Там само: Арк. 51), Дніпропетровська (Там само: Арк. 55-56) тощо.

Самі ж гітлерівці діяльність, яку вели проти них на окупованій території України оунівці, в серпні 1942 р. оцінювали так: «Під головним керівництвом ОУНівського бандерівського руху перебувають дві групи, а саме: одна у Волинському генерал-губернаторстві, а друга — в Східній Україні. Остання охоплює Київську, Харківську області й Південну Україну. Ряд областей і Південна Україна в організаційному відношенні ще значно відстають від Київської области, де вже нараховується близько 1000 осіб.

ОУНівські мельниківські групи створюють враження більш поміркованого націоналістичного руху, але в дійсності стосовно пропаганди і методів здійснення цілей їх можна порівняти з бандерівським рухом. Якщо врахувати ту обставину, що вони намагаються бути лояльними, то фактично вони є більш небезпечними, аніж бандерівський рух, який з самого початку виступає відкрито проти Німеччини. Останнім часом і мельниківський рух також почав вести відкриту пропаганду проти Німеччини» (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 77. Арк. 52-53).

Щодо військової роботи ОУН на СУЗ, то вона фактично не була організована зовсім у першому періоді. Тільки в другому, коли на СУЗ зросла і зміцніла організаційна мережа, виникає потреба цієї справи, тим більше, що німці посилили репресії. Перешкодою сильному розвиткові цієї ділянки були брак зброї, командирів, а з початку 1943 року і наступ Червоної армії. Однак улітку 1943 року вдалося організувати перші боївки на Київщині, Вінниччині, Полтавщині, Дніпропетровщині. Щоправда, довго вони не проіснували через брак кадрів з місцевого населення до національної партизанки — застрашував багатьох ріст большевицьких партизанських загонів перед приходом Червоної армії.

Але творення військової сили на СУЗ зовсім не припинилося, особливо після того, як здійснили сюди свої пропаґандивні рейди відділи УПА із ЗУЗ. Під осінь 1943 року появилися боївки ОУН під Уманню та в Холодному Яру, розпочалася акція в цьому плані на Одещині. Та в розпалі розгортання військової роботи на СУЗ довелося припинити її — перешкодив довести справу до кінця швидкий наступ большевиків. Збройні відділи УПА на сході, які нараховували до сотні бійців, розпалися, крім тих, що до кінця 1944 року діяли на Уманщині та Холодноярщині (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 210. Арк. 8-9).

Таким чином, про військову збройну боротьбу на СУЗ ми можемо говорити як про початкову і підготовчу. Але вона також вплинула пропаґандивно на населення цього реґіону в справі національного самоусвідомлення. Зрештою, діяльність ОУН на СУЗ під час німецької окупації залишила глибокий слід у свідомості жителів цього реґіону, вона допомогла їм зробити в 1991 році правильний вибір, голосуючи за незалежність України. А тому повна правда про націоналістичне підпілля на східньоукраїнських землях, його жертви від рук фашистів сприятиме утвердженню нашої державности на цих теренах, які политі кров'ю і потом українців.

Так, дуже багатьом сьогодні ще важко усвідомити все це з огляду на ту шалену пропаґанду комуністичного режиму, яка протягом півстоліття монопольно подавала спеціально спрепаровану, тенденційну інформацію про українських націоналістів.

І цей спотворений образ українського патріота, підсилений час від часу гучно організованими процесами над бандерівцями, так глибоко вкарбований у суспільній пам'яті, особливо старшого покоління, що доведеться ще довго відновлювати справжнє обличчя ОУН-УПА.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Історія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Свобода, якщо вона пустила коріння, швидко зростає”
Джордж Вашінгтон

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Internet Map Счётчик тиц и PR

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.