Аратта - На головну

24 вересня 2017, неділя

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в містечку Глухів (Сумська область) 12 травня 1870 року, поширилися звістка, що їх знаменитому земляку Артемію Яковичу Терещенко, відомому цукрозаводчику та меценату височайшим указом надано потомственне дворянство. Сини згодом гідно продовжували його справу. А от численні онуки, вже стали прикладати свої здібності в інших іпостасях. Михайло Іванович Терещенко був міністром фінансів та закордонних справ в уряді О.Керенського; Федір Федорович Терещенко був талановитим авіаконструктором, вельми високо цінувався Жуковським, й літаки його конструкцій були прийняті на озброєння російською армією в І Світовій війні...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Наша кров - на своїй землі

Історія 15916 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 23.03.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Наша кров - на своїй землі
Звичайно, відповідаючи Вікторові Поліщуку на його паплюження ролі ОУН-УПА в історії українського народу, мусимо розглянути й проблему українсько-польського збройного конфлікту в Західній Україні в роки Другої світової війни, особливо на Волині, яку автор узяв за формальний привід для написання своєї книги.

Але, розмахнувшись на висвітлення цього болючого питання, автор, по суті, повторив поверхові пропаґандивні тези польської сторони.

І замість того, аби дослідити глибокі коріння українсько-польського непорозуміння, не кажучи вже про уважне вивчення документів з архівних сховищ, що безпосередньо стосуються, скажімо, подій на Волині 1943 року, Віктор Поліщук повторює з чужого голосу вимоги до українців про вибачення за нібито скоєні ними злочини.

Доводиться тільки дивуватися з автора, який не вважав за потрібне, взявшись давати рекомендації українському народові про вибачення, заглянути в підручники історії. А з них він міг би елементарно довідатися, що Волинь і Галичина, як і Надсяння, Холмщина та Підляшшя ще з часів Київської Руси належали державі наших предків, і українці ніколи не відмовлялися від своїх етнічних земель, що їх поляки почали загарбувати з 1349 року, користаючи з ослаблення Галицько-Волинського Князівства.

Але за кожним разом, коли починала відроджуватися власна держава, українська суспільність, усвідомлюючи себе соборно, обов'язково нагадувала світові про межі свого етнічного розселення на заході. Так, у лютому 1649 року Богдан Хмельницький заявив польським комісарам у Переяславі: «Виб'ю з лядської неволі народ весь руський! Поможе мі то всяя чернь по Люблін і Краків... А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: Сидіте і мовчіте, ляхи!» («Воссоединение Украины с Россией», Москва, 1954. Т. 11. Ст. 118).

І через сім років гетьман пояснював московському послові Василеві Кікіну, що історичне розмежування між українцями і поляками має бути таким, «як за давніх князів руських». При цьому останньому роз'яснювалося, що «від початку кордон у великих князів руських з польськими королями був по саму Віслу й угорський кордон» («Документи Богдана Xмельницького». Київ, 1961. Ст. 502).

То що вже говорити про Волинь і Галичину, які завжди залишалися в запіллі найзахідніших реґіонів українського автохтонного розселення.

За даними професорів польського університету в Кракові Крижановського і Куманецького («Статистика Польщі». Краків, 1915) етнографічний склад населення Волині перед Першою світовою війною був таким: 1. Ковельський повіт: поляків — 4,59%, росіян — 3,83, українців — 78,49, німців — 0,90, жидів — 11,48, інших — 5,79; 2. Кременецький повіт: поляків — 3%, росіян — 3,37, українців — 82,72, жидів — 12,23, інших — 0,68; 3. Луцький повіт: поляків — 9,7%, росіян — 5,19, українців — 56,96, німців — 12, жидів — 14,13, інших — 2,02; 4. Острозький повіт: поляків — 6,61%, росіян — 2,54, українців — 76,68, німців — 1,48, жидів — 10,80, інших — 1,89; 5. Рівненський повіт: поляків — 9,9%, росіян — 3,48, українців — 60,48, німців — 8,94, жидів — 15,97, інших — 1,94; 6. Володимир-Волинський повіт: поляків — 8,37%, росіян — 2,74, українців — 72,09, німців — 5,66, жидів — 10,42, інших — 0,72; 7. Дубнівський повіт: поляків — 6,51%, росіян — 4,46, українців — 68,22, німців — 3,54, жидів — 11,48, інших — 5,79.

Якщо брати кількісний склад населення, то на Ковельщині поляків нараховувалося лише 4.100 на загальну кількість 279.900, на Крем'янеччині — відповідно 9.800 на 288.200, на Луччині — 13.300 на 340.000, на Острожчині — 15.500 на 224.900, на Рівненщині — 19.600 на 376.100, на Володимир-Волинщині — 22.000 на 365.900, на Дубнівщині — 9.900 на 152.074 (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. Оп. 2. Спр. 322. Арк. 126 зв.).

Справа ж якраз у тому, що саме постійна аґресія Речі Посполитої на схід не тільки витісняла значною мірою український етнос із західніх реґіонів, але й заполоняла польським осадницьким елементом інші землі наших предків — Берестейщину, Волинь, Галичину, Поділля, Полісся. Тому хотілося б почути відповідь від Віктора Поліщука: яка вина українців у розширенні польсько-української міжусобиці, якщо історія не називає нам фактів збройної боротьби цих двох етносів за межами споконвічного розселення нашого народу?

І чи треба було українцям Галичини просити в поляків дозволу на створення на своїх землях після розпаду Австро-Угорщини у 1918 році Західньо-Української Народньої Республіки? Чому поляки виступили збройно проти творення державности українців на їхній землі, де їх завжди було більше кількісно? Невже галичани збиралися включити до складу ЗУНР Краків і Познань?

А коли Польщі, зламавши дане Петлюрі слово, вдалося шляхом політичних комбінацій з большевиками та західніми країнами включити Галичину і Волинь до свого складу, то чому ж замість автономії українці одержали знищення їхніх храмів і пацифікацію на початку 1930 років?

Хіба це могло пройти українцям безслідно, над почуттями і споконвічним правом яких брутально топталися у їхній же хаті?

Чомусь про все це забувають ті, хто став джерелом «вигідної правди» про вину українців для Віктора Поліщука.

Не хочеться їм згадувати і про ставлення поляків західньоукраїнських земель до відродження української державности влітку 1941 року в цьому терені.

А хіба українців не зачепило за живе, коли в серпні 1941 року в околицях Львова поширювалися підтримувані гітлерівцями польські листівки антиукраїнського спрямування, і місцеві поляки, зокрема в Гишках, поздирали синьо-жовті прапори з приміщень української влади, вивісивши на їх місце німецькі? Чи відомо Вікторові Поліщуку та його ідейним надхненникам, як у ті дні у Вирнянах Глинянського району також подерто українські прапори, а на портреті Тараса Шевченка виколено очі» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 15. Арк. 50)?

Як до подібного поставилися б поляки, коли б українці ось так познущалися над їхніми святинями і над портретом Адама Міцкевича?

Чи не з таких ось «дрібниць» і почав розгорятися українсько-польський конфлікт у роки війни? Я вже не кажу про польський терор над українцями Холмщини з 1941 року, що вилився 1942 року в масове фізичне винищення в першу чергу свідомих провідників.

Я розумію, що мені відразу ж можуть нагадати: мовляв, кровопролиття почалося не в Галичині, а на Волині.

Так, і це має свою закономірність. І не тому, що на Волинь поширили свою діяльність бандерівці, як хоче переконати читачів Віктор Поліщук. А тому, що там раніше почався збройний виступ українців проти німецьких загарбників, і фашистські окупанти зуміли зіштовхнути між собою українців і поляків Волині після того, як українська поліція за наказом ОУН перейшла в підпілля і влилася в УПА.

3 цього приводу заступник командира партизанського з'єднання в Житомирській области Нирко доповідав у свій «Український штаб» 26.4.1943 року: «1. Всі шуцманські районні сільські дільниці мали старших, що були членами підпільної організації, які готували людей, щоб з першого наказу бандерівського штабу піти у визначені місця для формування національної армії. 2. В 20 числах березня був одержаний наказ Бандерівського штабу (із Закарпатської України): Всім поліцаям залишити свої шуцманські дільниці і піти на формування національної армії. 3. Дізнавшись про те, німці негайно почали арештувати всіх українських поліцаїв, обеззброювати і розстрілювати. Але зробити це (повністю) німцям не вдалося, тільки поліція с. Повурії Маневицького району в складі 2 постерунків була арештована і розстріляна. При спробі арештувати й обеззброїти поліцію міста Ковеля остання вступила в бій з німцями. В результаті вбито 18 німців, поліцією випущені всі арештовані, а табори "трудової повинности" розпущено». (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 192. Арк. 75-75 зв.).

Головним місцем формування української армії мали стати Волоцькі і Свинарські ліси. Сюди, стверджував Нирко, «справді рухалися всі поліцаї і цивільні націоналісти західніх областей... кожної ночі доводилося зустрічатися і ховатися від сил шуцманів, що рухалися групами по 50-70, 100-150 і навіть до 400 осіб. Особливо це в Колківському і Голобському районах (Там само: Арк. 75 зв.). І тоді гітлерівці вирішили використати поляків для боротьби з українською збройною силою, що посилювала свій вплив в Україні, розгортаючи бойові дії з окупантами.

Це також добре усвідомлювали большевики, зафіксовуючи такий поворот політики фашистів у Західній Україні. Зокрема Микита Хрущов, аналізуючи в червні 1943 р. загострені українсько-польські відносини на Волині, заявляв чітко: «Моя думка, що все це — справа рук німців» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 1287. Арк. 83).

А заступник командира партизанського з'єднання Житомирської області Нирко зокрема доповідав 26.4.1943 року Тимофієві Строкачу: «В даний час спостерігаються запеклі бої між бандерівцями і німецькими військами, в результаті чого Степанський район Рівенської області майже повністю звільнений від німців, а в районі є до 3.000 осіб добре озброєних бандерівців.

Дуже характерний факт, вияснений нами, що... основний їх ворог — Німеччина, яка в багато разів своїм терором переважає совєтську владу, а тому їх (нацистів — В. С.) треба бити в першу чергу.

Одночасно великі бої відбуваються між польськими групами і націоналістами.

В даний час німці вирішили створити польську народню армію і доручити їй вести боротьбу з українськими націоналістами, попередньо добре озброївши цю армію (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 192. Арк. 78-78 зв.).

Розвідувальне зведення партизанських загонів Кам'янець-Подільської области (ч. 7 від 1.06.1943 р.) засвідчує, що у Славуті гітлерівці мобілізують поляків, котрих відправляють до Рівного, де, переодягнувши в німецьку форму, навчають військовій справі» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 239. Арк. 19).

Польська поліція, що перебуває на службі в німців, спровокована виступити проти націоналістів. У Корці польським поліцаям надано право самостійного розстрілу мирних жителів (Там само: Арк. 34).

На Костопільський кущ, скажімо, німці вислали добре навчений і озброєний батальйон поляків з-за Бугу, котрих призначили «для боротьби з бандерівцями і бульбівцями» (Там само: Арк. 24).

3 донесень совєтських партизанів довідуємося, що «багато поляків ідуть до німців добровільно, вступають у поліцію і разом з німцями знищують українські села і населення. Ведуть боротьбу з націоналістами.

У місті Колки Волинської области вся поліція — польська. В середині серпня на ст. Михневичі 150 поляків добровільно пішли в поліцію, з них уже 30 осіб одержали зброю. В поліцію німці приймають поляків до 45-річного віку.

У Сарнах німці озброюють усіх чоловіків-поляків від 16-річного віку, що там перебувають, причому багатьох озброєних поляків відправляють на Захід.
...В околицях міста Рівне поляки спільно з німцями знищують українські села. Поляки спільно з німцями повністю знищили село Парцеревичі Степанського району, вбили багато українців, котрі не мають ніякого відношення до націоналістів» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 254. Арк. 36).

І в той час, коли українське населення північно-західніх земель, зокрема Волині, доведене до краю німецькою окупаційною політикою і терором большевицьких партизан, перейшло до збройних форм самооборони, польська шовіністична верхівка підбурила все своє населення до боротьби проти тих, хто був автохтоном у цьому краї, «В час, коли український народ став до збройної охорони свого життя і майна перед сталінсько-гітлерівськими імперіалістами і коли кривавився в боротьбі за вільне життя, — підкреслювалося в матеріалах ОУН, — польські колоністи, що налізли на українські землі й жили там як меншина, не то не дали допомоги українському населенню, ані не зберегли нейтралітету, а навпаки, взяли активну участь у боротьбі — по стороні сталінсько-гітлерівських бандитів. Разом з німцями польські шуцмани пускали з димом цілі українські села, визначуючись особливою жорстокістю у вбивстві українських безборонних жінок і дітей. Рівночасно польські колонії на Волині стали головним осідком і прибіжищем для большевицьких парашутистів і агентів, так що в такій обстановці український народ, який виповів нещадну боротьбу Сталіну й Гітлеру, мусів боронитися також і перед їхніми вислужниками та агентами» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 3. Спр. 2. Арк. 163 зв.).

Природньо, поляки, затягнені в большевицьку партизанку, засуджували тих представників свого народу, хто одягнув німецькі мундири. У спеціальному зверненні до них командування об'єднаного польського партизанського загону заявляло: «В українського і польського народів один кат: кривавий Гітлер. Хай же ніхто з вас не заплямує чести поляка братовбивчою боротьбою в ім'я інтересів нашого споконвічного ворога! Зброю, яку ви дістали від німця, скеруйте в груди німця» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 212. Арк. 91).

Однак далеко не всі поляки прислухалися до цього. В архівних фондах зберігаються спеціальні реєстри ганебного прислужництва гітлерівцям:

«Бережанщина

1) Добрувка Вінценти, працює в кріпо та є членом польської організації. Він подав список 21 українця, яких розстріляно в Бережанах.

2) Петрикув Рудольф, працює в кріпо, є шефом сітки конфідентів. Розстрілював сам українських політичних в'язнів. Убив українця Заяця зі Свистільник.

3) Клецор Станіслав, донощик кріпо. Видав німцям Теренчука Василя з села Підвисоке.

Рогатинщина

Гольдштайн Ян, видав НКВД (до війни — В. С.) Ониська Миколу, Штуцького Миколу із Зелібор і Трохима Афтанаса з Кунова, тепер є донощиком гестапо. На донос поляків німці арештували в с. Людвиківка Фігурку Василя і по дорозі до Рогатина розстріляли.

Підгаєччина

1) Біла Євгенія, полька з Новосілок, донощиця жандармерії. Видала Кардаша Василя.

2) Мушинський Теофіл, агент кріпо і рівночасно провідник польської місцевої організації. Виготовив „чорний список" українців і дав на гестапо.

3) Рац Густав, агент кріпо та член польської організаци. Видав Крив'яка Дмитра з с. Шумлян.

4) Цівінський Адам і Новак Стефан з с. Боків, донощики кріпо та члени польської організації. На їх донос арештовано 2 українців у с. Бокові. Під час арештів поляки Крупа Казімеж і Цєсля Ян водили німців по хатах.

Таких фактів можна навести сотні.

А тепер про терор польських боївок: Дня 21.Х.43 польська боївка в числі 5 осіб вбила в с. Стриївці (3бараж) двох свідомих українців: Крука і Щербатюка.

Дня 6.1.43 польська боївка вбила в с. Чагарі (3бараж) двох українців — Литвинчука і Бригідера та спалила господарство Даниловича.

Дня 7.ІІ.43 польська боївка вбила в с. Чернихові священика о. Василькова, а його жінку важко ранила.

25.Х.43 польська боївка вбила в с. Деренівка (Теребовля) Кліщуру Теодора і Сердечного Олексу.

19.ХІІ.43 польська боївка вбила двох синів солтиса Луцького з с. Хатки (Теребовля).

19.ХІІ.43 польська банда в Переголовичах (Грубешівщина) вбила 18 осіб, у тому числі 2 жінки. Також на Грубешівщині поляки вбили в Старому Селі цілу родину: Костянтина Мілевича — 56 р., Адама Мисика — 33 р., Євдокію Мисик — 30 р., Софію Мисик — 2 р., Володимира Мисика — 6 р, і Ніну Фукель.

Тут треба зазначити, що одна з польських банд, що у весняних місяцях ц. р. виїхала з Варшави на Грубешівщину в числі 350 осіб, знищила понад 500 українців. Пересилка банд з Польщі на ЗУЗ стала в останньому часі системою польських організацій.

Для прикладу наведемо: на основі зізнань одного з польських бандитів, затриманого органами ОУН, стверджено, що на Зборівщину в березні ц. р. приїхали з Варшави 600 бойовиків, з Волині — 400. До них приділено ще 500 місцевих бандитів. Завдання цієї групи було в першу чергу ліквідувати українців у повіті» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 3. Спр. 2. Арк. 164-164 зв.).

До речі, гітлерівці використовували поляків не тільки проти українців, але й проти совєтських партизанів. Так, за свідченням аґента оперативно-чекістської групи 4 управління НКҐБ УССР «Тучіна», ґестапо широко використовувало арештованих поляків для масового засилання своєї аґентури в партизанські загони. Скажімо, «Люблінське ґестапо навесні 1944 року звільнило з тюрми 257 арештованих, у більшості своїй поляків, котрі попередньо пройшли спеціяльну підготовку в розвідувальній школі.

Ця аґентура одержала спеціяльне завдання ґестапо влитися в партизанські загони, що оперують на Люблінщині, та підставляти їх під удари німецьких каральних загонів.

В одязі кожного такого аґента зашитий особистий поліцейський номер.

Направляється ця аґентура на виконання завдання ґестапо невеликими групами під виглядом учасників „Армії Крайової"». (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 285. Арк. 30-30 зв.).

Командир з'єднання совєтських партизанів Шанґін доносив: «6.5.44 р. в м. Тарногруд німецький капітан жандармерії вів переговори з представниками польських збройних формувань з питання боротьби з партизанами. Від польського командування в переговорах брав участь поручник під кличкою „Вар".

Згідно з заявою командира загону «БХ» (батальйони хлопски) — «Сосни», у квітні 1944 р. загони ПЗП (польскі звьонзек повстанчи) за допомогою німців організували засідку на партизанський загін "дяді Петі", в результаті чого був убитий офіцер штабу партизанського загону майор Фьодоров» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 274. Арк. 34-35).

Зрештою, і німецькі документи дистрикту Люблін від 7.05.1944 р. засвідчують: «Польські бойові групи вели себе за звітний період стримано.

За даними Ф. М., вони перебувають частково поза округою, ведуть боротьбу з українськими бандами чи знаходяться в окрузі в стані готовости зайняти оборону проти українців чи українських банд» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 297. Арк. 113).

За таких обставин большевицька влада вирішила перетягнути поляків на свій бік, і використати їх не тільки проти гітлерівців, але й проти українських формувань. 3 цією метою комуністичні керівники поставили завдання створити польські партизанські загони на Волині. Для цього дозволялося директивою від 5.05.1943 р.: «Дати поляка, якщо немає, то, хто володіє польською мовою, — назвати поляком» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 1281. Арк. 210). Ось таким чином створювалася «база» польських червоних партизанів, а тому й не дивно, що потрібним «керівним матеріалом» могли бути лише ті, хто мав довіру з боку НКВД. Тож не випадково, що один з таких керівних діячів, Коханський, котрий «виховував доручену йому головрозвідку в дусі мародерства, пияцтва і національної ненависті до українців, розстрілював невинних білорусів і українців без розбору, в п'яному вигляді кричав публічно, що він ставленик НКВД, має особливі повноваження і не повинен підкорятися нікому» (Там само: Спр. 236. Арк. 111).

Інший польський партизан — Стефан Антонович — просив дружину Роберта Сатановського, котрий мав велику довіру навіть з боку Хрущова, «не говорити полякам на окупованій німцями території Польщі, що він співпрацює в органах НКВД» (Там само: Спр. 261. Арк. 134).

На такі керівні кадри польського партизанського руху й розраховували большевики. Начальник Українського штабу партизанського руху Тимофій Строкач 8.05.1943 р., маючи директиву від ЦК КП(б)У, передав по радіо в ліси Волині: «Польські загони організовувати можна, і чим більше, тим краще». (Там само: Спр. 1282. Арк. 39).

А критикуючи командира рівненських партизанів Бегму за недооцінку цієї справи, Хрущов вимагав від нього 24.09.1943 р. «Всіляко сприяти організації польських загонів» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 1296. Арк. 114).

І ця робота здійснювалась усіма партизанськими з'єднаннями. Так, командування партизанськими загонами Кам'янець-Подільської области в спеціально підготовленій для Москви 8.08.1943 р. доповідній записці «Про настрої й дії польського населення в районах Західної України», зокрема, засвідчувало: «У районі нашої дислокації, тобто в селі Стара Гута Людвипільського району (Рівненщина — В. С.) нами організовано місцевий партизанський загін ім. Дзержинського, командиром якого призначений командир групи партизанського загону ім. Кірова нашого з'єднання тов. Ситайло, комісаром тов. Разуваєв і заступником командира з розвідки тов. Осинський, за національністю поляк, котрий працював до війни з німцями співпрацівником УҐБ Станіславського обл. управління НКВД, добре знає польську мову та звичаї поляків» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 239. Арк. 49).
Руками польських червоних партизанів большевики вели боротьбу і з польським національно-визвольним рухом. Скажімо, 6.11.1943 року Строкач давав ось таку вказівку Сатановському: «Від „Чорного" через слідство добийтесь признання, (з) якою метою влився (у) Ваш загін. Передайте по радіо можливості його вербування, підстави польським націоналістам. Впроваджуйте агентуру (в) польські націоналістичні загони шляхом вербування надійних, наново прибуваючих з вказаних загонів» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 266. Арк. 8 зв.).

Наприклад, 28 березня 1944 р. за вказівкою Строкача до групи «Чорного» було передано Домініка Залєвського та Степана Залєвського (Там само: Спр. 264. Арк. 49).

А 17 березня 1944 р. нова вказівка: «Організувати агентуру (в) керівництво ТАП, ПСЗ, встановити їх структуру, закордонні зв'язки, озброєння, ставлення до ППР — „Гвардії Людової"» (Там само: Спр. 264. Арк. 42).

17.03.1944 р. Сатановському «запропоновано негайно вжити заходів для посилення військової та агентурної розвідки в районах Забужжя. Вкорінити агентуру в керівництво ТАП, ПСЗ, Санацію, Стронництво людове. Встановити структуру цих організацій, їх зв'язки, озброєння, кількість озброєних людей, місця зберігання зброї, що відійшли до ППР і гвардії Людової.

Запропоновано також організувати одержання підпільних видань, документів, режиму» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 236. Арк. 110).

Особливо відзначало командування совєтських партизанів поляка «Гострого», солтиса одного з сіл Білгорайського повіту Люблінського воєводства, котрий розробляв діяльність польського націоналістичного руху. Зокрема, він передав червоним партизанам: «а) списки командного та політичного складу ПЗП і АК Люблінського воєводства,

б) копії директив і вказівок лондонського еміграційного польського уряду Соснковського про проведення повстанської діяльності на території СССР;

в) матеріали, що підтверджували факти надання допомоги польськими націоналістами німцям у справі ліквідації совєтських партизанських загонів» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 275. Арк. 29-30).

Доречним буде додати й таке: якщо хтось з «червоних поляків» переставав влаштовувати большевицьке командування, то його «прибирали». Намагалися це зробити під виглядом націоналістів (аби ще більше розпалити українсько-польські суперечності) або німців. Під виглядом останніх загін Мєдведєва убив поляка Осецького, що викликало велике обурення серед його друзів (Там само: Спр. 212. Арк. 76).

Справжнє обличчя совєтських захисників польського населення в західніх областях України досить яскраво змалював у своєму зверненні від 28.07.1943 р. Волинський окружний делеґат уряду Польської Республіки: «Большевики приходять у польські села, пропонують допомогу в самообороні і взамін забирають польську молодь у свої партизанські загони. Якщо ж це їм не вдається, вони сіють паніку серед населення, крадуть у поляків, що обороняються, зброю і людей, потихеньку втікають до лісу, а через кілька днів їх можна вже бачити на чолі банд, які налітають на те ж саме польське населення» (Там само: Ф.1. Оп. 22. Спр. 75. Арк. 109).

У цьому ж документі зазначається, що «німець і москаль... роздмухали антипольську пропаганду. Вони множать, збільшують у стократ, перебільшують до колосальних розмірів невеликі непорозуміння і польсько-українські суперечки. Нацькувати, роздразнити, спрямувати одного проти іншого, створити духовний кордон між поляками й українцями. Створити на довгі роки привід до боротьби. Запрягли й використали найманих злочинців і злочини. В поляках і українцях вони зміцнюють почуття образи, розпалюють у їхніх душах нанависть, жагу помсти і відпору. Тим самим вони завдають удару по історичній польській ідеї — ідеї дружнього, братнього співжиття з сусідніми народами, і при тому руками українців знищують польське населення. Одночасно і німці, і москалі роблять клоунські жести, представляють, що хочуть допомогти полякам, хочуть їх захистити. Німці висилають у райони каральні експедиції, які спалюють українські поселення, вбивають жінок, дітей і невинних — справжніх же вбивць вони навіть не намагаються спіймати, бо справжній убивця потрібен їм і є їхнім спільником» (Там само: Арк. 109).

А чи відомі Вікторові Поліщуку й інші рядки з цитованого документу, автор якого, поляк, був безпосереднім учасником подій. Скажімо, він свідчить, що «большевики ... хочуть, щоб наприкінці війни слово „українець" було рівнозначним зі словом „убивця". Вони хочуть, щоб наприкінці війни світ побачив замість піднятих увись вільних українських знамен дикунські, обагрені кров'ю невинних лапи злочинця, призначені тільки для кайданів, щоб замість солдатських лав, що б'ються за власну вільність і вільність інших народів, по затоптаній українській землі пройшли банди з начепленими на коси, вила і сокири головками по-звірячому вбитих дітей.

Вороги, розпалюючи жагу крови, вбивств, насильств, підпалів і грабунків, хочуть подавити в українському народі почуття любови, братерства, свободи, людської гідности, хочуть завдати оглушливого удару українському народові, викреслити його з середовища народів, що мають право на повний, вільний розвиток і власне незалежне державне існування» (Там само: Арк. 110).

Ось чому поляків закликалося «ні в якому разі не сприяти німцям. Вступ до німецької поліції і жандармерії є тяжким злочином стосовно польського народу. Міліціонери-поляки, які беруть участь у руйнуванні будинків, а також в убивстві українських жінок і дітей, будуть викинуті з рядів польського народу й суворо покарані.

Співпраця з большевиками є таким же тяжким злочином, як і співпраця з німцями. Вступ у совєтські партизанські загони є злочином. Жоден поляк не повинен там перебувати» (Там само: Арк. 111).

На жаль, до цього застереження не всі поляки Волині прислухалися, На допомогу їм у боротьбі з українцями німці перекидали «підкріплення» з Польщі, а совєтські партизани робили глибокі рейди аж за Буг.

Чи ж треба тоді дивуватися, що з боку українців відбувалися відплатні акції, і в першу чергу на ті польські села, що ставали базою антиукраїнської війни на Волині. До речі, це фіксувалося в документах ОУН-УПА. Ось один з них:

«Від 16-18.VII (1943 року — В. С.) зліквідовано остаточно большевицькі гнізда, якими були польські колонії в Степанському районі (Костопільщина). Кілька тисяч повстанців з гарматами, гранатометами окружили одної ночі цілий ряд колоній (Мала і Велика Мельниця, Борок, Вербче, Степанське, Седліско) і вибили всіх большевицьких загарбників і їх прихвоснів, польських зайд, яких зібралося тут понад 10.000. Три дні горіли ці імперіалістичні кубла, що, мов гнійні чиряки, дошкуляли довгі роки здоровому українському організмові. При цій нагоді здорово потерпіли й німецькі наїзники, що вирушили захищати свої загрожені становища (Степань, Малинськ). Повстанці з засідки наскочили на 2 авта німців між Вількою й Яполоттю та, знищивши авта, поклали трупом 19 німців, а кількох ранили, тільки двом удалося втекти. Здобуто 3 кулемети, 16 крісів, 6 М.П., пістолі й 15 скринь амуніції. Така сама доля зустріла і другий відділ німців, що їхав у напрямі Степань з Рафалівки на допомогу німцям у Степані.

Так то непереможні відділи УПА розправляються з усіма голодними зайдами, що прийшли з півночі і заходу. Вони очищують українські землі від німецького, большевицького і польського імперіалістичного сміття й на очищених теренах заводять такий лад і порядок, якого давно вже український народ собі бажає» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 191. Арк. 5).

Звичайно, українські повстанці добре розуміли підступність большевиків. Тим більше після того, як УПА відмовилася вести переговори про підпорядкування своєї збройної сили Москві в боротьбі з фашистами. В одному зі своїх документів УПА так оцінювала ситуацію:

«Сьогодні, коли слабне німецький окупант, коли зближається розвал німецьких армій на сході, знову в Україні підносять голови московські агенти. Москва знову готується окупувати Україну.

Інструментом большевицької політики в Україні в сучасну пору є комуністична партія й диверсійні відділи.

Завдання партії і т. зв. червоних партизан в Україні зводиться в першу чергу до боротьби з українською національною революцією...

Комуністична партія в Україні організовується, отже, не так для боротьби з німцями, як у першу чергу йде на боротьбу з визвольним рухом українського народу.

Окрему ролю в цій роботі грають т. зв. большевицькі партизани, диверсійна робота яких розрахована на нищення населення німецькими руками» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 252. Арк. 72-73).

Про те, що командування УПА не помилялося в оцінці дій большевиків, засвідчують і документи останніх. Так, про це чітко говориться у звіті партизанського з'єднання Сабурова: «Ставлення (до націоналістів — В. С.) партизанських загонів нашого з'єднання визначалося, виходячи з вказівок, одержаних від т. Хрущова. В листівках, що видавалися редакцією газети «Партизанська правда» керівники українських націоналістів розвінчувалися як вороги українського народу і як німецькі агенти.

Рядових учасників націоналістичних загонів закликалися переходити до червоних партизанів для боротьби за звільнення української землі від німецьких загарбників.

У листівці націоналісти попереджувалися, що хто буде продовжувати боротьбу з партизанами, той буде знищений. За одного загиблого партизана буде знищено 15 націоналістів» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 252. Арк. 73).

А ще 6.11.1942 р. головнокомандувач партизанським рухом К. Ворошилов та начальник Центрального штабу партизанського руху П. Пономаренко дали ось таку директиву: «3дійснювати агентурні комбінації з метою компрометації перед німцями командного складу антисовєтських формувань, добиваючись таким шляхом їх фізичного винищення.

Кожний випадок знищення німцями осіб командного складу „добровольчих" загонів і частин використовувати в наших пропагандистських цілях» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 175. Арк. 11).

І все це большевикам вдалося.

На жаль, претендуючи на об'єктивність, Віктор Поліщук нічого цього не зрозумів. Свідомо чи несвідомо. Але, обійшовши причини виникнення та розпалювання українсько-польського конфлікту на Волині, що витворилися зусиллями німців і большевиків, автор «сповіді українця» не згадав і про другу форму польської боротьби проти українського народу. Поруч з вислуговуванням німцям і большевикам, уважали українські націоналісти, — «це безпосередній терор польських боївок супроти українського населення, здійснюваний на українських землях, цебто на землях з переважною українською більшістю. Польським шовіністам неважно, що, напр., у Галичині живе три і півмільйона українців, а поляків біля 900 тис. Вони до тошноти співають свою про креси «всходнє» і скріплюють свій терор над українським населенням, при цьому треба ствердити, що вся так зв. ославлена боротьба польських організацій проти німців ведеться на ЗУЗ на практиці єдино і тільки проти українців. Ми маємо документальні дані — інструкції і вказівки польських підпільних організацій, які безсумнівно стверджують цей факт.
Що торкається терору польських боївок на українських землях, то треба зараз зазначити, що в сучасній війні він є дуже застарілої дати. Це треба підкреслити в ім'я історичної правди та з огляду на польські намагання перекинути відповідальність за польський терор на українців. Отже, масові знищення провідних українців почали поляки на Холмщині вже в квітні 1942 р., цебто дослівно тоді, коли з українського боку на II Конференції ОУН було стверджено право польського народу на власну державу та було стремління до порозуміння з поляками. У списку помордованих поляками на Холмщині передовиків нашого організованого життя начислено за 1942-43 рр. 394 особи. При тому треба зазначити, що сюди входять тільки визначні постаті нашого громадського життя, цебто провідники народу, проти яких планово був направлений терор польських терористів...» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 3. Спр. 2. Арк. 163 зв.).

Треба визнати, що застереження польського делеґата на Волині стосовно большевицької ідеологічної акції проти українського національно-визвольного руху — щоб наприкінці війни слово «українець» було рівнозначним зі словом «убивця» — на жаль, ствердилося. В середовищі польського населення ця пропаґанда мала успіх, у зв'язку з чим поширювався ґеноцид українців у Закерзонні. Керівництво УПА змушене було видати спеціальну відозву до польського населення:

«Польська преса, керована інструкціями й наказами большевицької пропаганди, дуже часто подає статті й інформації, повні наклепів на УПА і взагалі на український визвольний рух. Найбільш заяложена брехня большевицької пропаганди в польській пресі зводить наклепи на українських повстанців такими вигадками:

1. Нібито український визвольний рух є фашистський;

2. Нібито він був зорієнтований на гітлерівську Німеччину та співпрацю з нею;

3. Нібито теперішніми військовими операціями УПА керують німецькі старшини;

4. Нібито українці помагали придушувати варшавське повстання;

5. Нібито українські повстанці вбивають поляків, палять польські села, гноблять польське цивільне населення.

Хто знає ближче нашу діяльність і політичну літературу, для того справа ясна. Одначе не всі читачі польської преси знають дійсний стан речей, тому, дозвольте, дати такі короткі вияснення:

1. Український визвольний рух у формах діяльності УПА і репрезентований УГВР (Українською Головною Визвольною Радою), не є і ніколи не був рухом фашистівського типу. Він у своїй ідеології, політичній і соціальній структурі, у своїй діяльності є національно-визвольним рухом, соціально прогресивним, антиімперіалістичним, протидиктаторським і з цих причин протибольшевицьким. УПА бореться в першу чергу: проти імперіалістичної політики Москви, проти її зажерливості, проти невільництва диктатури, тиранії, експлуатації, нужди, терору, — за волю для України і всіх інших червоним імперіалізмом поневолених націй, за волю народів і людини, за рівність і соціальну справедливість.

Це все є демократичні антифашистські гасла, що висловлюють найкращі людські ідеали. А в большевизмі бачимо російський націоналістично-фашистський, імперіалістичний, диктаторський, тоталітарний, соціально-реакційний рух, що без уваги на свої заклики до соціального прогресу, приносить у практиці нужду і невільництво широких народніх мас.

2. Український визвольний рух ніколи не орієнтувався на гітлерівську Німеччину. Від початку німецької окупації України він боровся проти гітлеризму. Вже 30 червня 1941 р. український визвольний рух прокламував відновлення Української Незалежної держави та утворив уряд з п. Я. Стецьком на чолі. Це був ясний протинімецький акт, що розпочав трирічну героїчну боротьбу українського народу проти німецької окупації. Саме в цій боротьбі виросла й організувалась у поважну силу Українська Повстанча Армія (УПА). Вона зліквідувала десятки тисяч гітлерівських окупантів і визволила цілком з-під німців декілька областей України. Німецькі окупанти, в свою чергу, криваво переслідували український визвольний рух. Найвизначнішого його керівника С. Бандеру ув'язнили німці у концтаборі, а його двох братів замордували в концтаборі Освєнцім, вони розстріляли десятки тисяч українських патріотів. У всіх селах і містах України висіли плакати з повідомленнями про розстріли за приналежність до УПА, до „збройних банд", до українського руху спротиву. Десятки тисяч інших українців згинули в німецьких концтаборах. Гітлерівська пропаганда запевняла під час війни, що український визвольний рух — це замаскований, підтримуваний Москвою комуністичний рух. Сьогодні большевицька, а з нею і варшавська пропаганди говорять, що український визвольний рух був зв'язаний з німцями. В обох випадках це велика брехня, бо він був і є зовсім незалежний від яких-будь зовнішніх впливів, не орієнтується на жодну зовнішню потугу, але є висловом найвищої волі української нації, що позитивно бореться проти всіх загарбників. Так було під час німецької окупації, так є сьогодні під совєтською кормигою.

Питання українців-„колаборантів", що співпрацювали з німцями, є зовсім відсепароване й не має нічого спільного з УПА і взагалі з українським визвольним рухом. Були такі українці, але їх було менше як між росіянами, поляками чи французами, де вони перебували в постатях т. зв. фольксдойчів. Український визвольний рух плямував їх і поборював як національних зрадників так, як сьогодні поборює нових зрадників — большевицьких коляборантів.

3. Не відповідають правді й вістки большевицької пропаганди, що, мовляв, німецькі старшини керують ще тепер частинами УПА. Жодний німецький старшина не був і не є командиром будь-якого відділу УПА. Большевицьким, як і деяким польським чинникам соромно, що в боях проти УПА зазнають неславних поразок, тому й намагаються виправдати свої невдачі видуманою наявністю добре вишколених німецьких старшин у рядах УПА.

4. Версія про здогадну участь українського відділу в придушенні варшавського повстання — не відповідає реальним фактам і не спирається на конкретні докази. Український народ уважає таке твердження за одну з найбільш злостивих брехень. Нікому з українських політичних діячів невідомо про яку-небудь участь українців у цій соромній акції. В пресі появилося звідомлення головного винищувача і погромника Варшави ген. Фон дем Баха та інших. Всі вони стверджують недвозначно: Варшаву знищили німецькі відділи СС, кримінальні і власівсько-російські з'єднання на німецькій службі. Ніде досі, одначе, не було конкретної згадки про українців. Принциповим у цій справі є: український визвольний рух, жорстоко винищуваний німцями, мусів зустріти симпатіями варшавське повстання. Ми не знаємо українців, що допомагали б німцям у пацифікації Варшави. Коли б однак були такі, то це поодинокі звичайні німецькі агенти й служаки, подібні до польських фольксдойчів або теперішніх Осубка-Моравских чи інших зрадників. У серпні й вересні 1944 р., коли Варшава кривавилась у повстанні (метою якого було також завдати політичного удару совєтській окупації), УПА майже в цілості вже боролася поза совєтським фронтом проти цього нового, тепер уже червоного окупанта. Місце щирих українських патріотів було там, на власній землі, серед борців за волю рідного краю, а не у Варшаві чи деінде на німецькій службі.
5. Найбільш поширеною большевицькою брехнею є вістки совєтської пропаганди, нібито українські повстанці палять польські села, вбивають цивільне населення, навіть жінок і дітей. Такі, нібито конкретні, інформації приносить майже щоденно польська преса. В цьому ні крихти правди. УПА, хоча є формацією повстанського характеру, старається придержуватись точно всіх приписів людського ведення війни як щодо ворожих збройних сил, так і до цивільного населення. Тому УПА звільняє усіх полонених вояків Червоної армії, Польського Війська, на яких індивідуально не тяжать обвинувачення за вчинені акти насильства або вбивства. УПА в першу чергу поборює большевицьку партію і її терористичні поліційні формації (НКВД, НКҐБ, УБП тощо). Що ж до цивільного населення, то УПА застосовує принципи найбільшої толерантності та гуманності, дарма що в деяких випадках воно ставиться вороже до УПА. Бо всі наші цілі, за які ми боремось, уся наша ідеологія спирається на загальнолюдські гасла й прогресивні гуманні ідеали, що в основі противляться всякому теророві. Тому й ніде і ніколи не застосовуємо терору, бо самі боремося проти большевицького насильства, як боролись і проти гітлерівського.

Основною точкою зору УПА є спільна боротьба поневолених Москвою націй. Стоячи консеквентно на такому становищі спільного протибольшевицького фронту, УПА не тільки не тероризує польського населення, але ще й входить з ним в контакт на польсько-українському пограниччі та шукає з польською нацією можливостей порозуміння для цілей спільної боротьби проти спільного ворога. У більшості випадків вдається їй досягти цього. 3'єднання УПА дуже часто при потребі квартирують у польських селах, де польське населення радо відкриває двері своїх домів і сердець для українських повстанців, а перед большевиками і своїми червоними втікають у ліси. В багатьох випадках польські партизанські відділи і незалежницькі організації співпрацюють з УПА. Таким чином, всі обвинувачення большевицької пропаганди є безпідставні і фальшиві.

Нема сумніву, що під час боїв з УБП, большевиками, червоною міліцією деколи й цивільне населення, як польське так і українське зазнає втрати. Це неумисні, а самозрозумілі наслідки боротьби, що їх неможливо обминути. Бували випадки, що наші відділи карали деяких осіб або й місцевості за бандитизм, грабежі, чи вбивства українського населення. В деяких околицях польське населення допомагало червоним плюндрувати і вбивати українців. У таких випадках були застосовані оборонні заходи і після попередження і вичерпання інших способів запобігання протиукраїнському теророві — винуватців карано. Одначе це були виняткові випадки, коли особи чи села піддавалися большевицькій цькованій агітації та брали участь у масових грабежах і вбивствах українців. Але і в цих випадках не йшлося про протипольську акцію, а про оборонні дії проти большевиків. Саме з цієї причини большевицько-варшавська адміністрація в пресі підносить голос, бо наші удари звернені проти большевиків і їх вислужників.

Між українським і польським народами були в минулому численні непорозуміння, і вив'язувалась важка боротьба загарбницької політики Польщі супроти України. Сьогодні перед лицем спільного ворога, московського імперіалізму у його скрайній большевицькій формі, польсько-український конфлікт мусить відійти на дальший план, а згодом зовсім зчезнути. Ми — українські повстанці — провадимо послідовно політику порозуміння й співпраці з польським народом на платформі спільної визвольної боротьби. Віримо, що й серед польської громадськості така політика найде зрозуміння, бо московське поневолення Польщі й большевицький терор буде постійно зростати. Тяжкий досвід, здобутий Польщею в останній війні, і теперішнє політичне становище спонукають усіх польських патріотів змінити дотеперішній курс польської політики. Зміна в напрямі визнання природніх прав українського й інших нароДів Східньої Европи на політичну незалежність уможливлювала б нашим народам співпрацю з порозумінням, до якого щиро прямуємо.

Отже, всі обвинувачення, що український визвольний рух веде антипольську політику, є большевицькою роботою для своїх цілей. Всі політично свідомі українці й поляки повинні протиставитись такій практиці большевицької пропаганди.

Цій пропаганді треба приписати названня українських повстанців «бульбівцями», «власівцями», із закидами антисемітизму включно. Напевно немає в цілій Україні й сліду по «бульбівцях» чи інших подібних окремих отаманських групах, але напевно є тільки Українська Повстанська Армія (УПА) під керівництвом найвищого політичного органу українського народу Української Головної Визвольної Ради (УГВР).

3 групами «власівців» український визвольний рух не мав і не має нічого спільного. «Власівці» є російським політичним рухом, що співпрацював з німцями і досі не спрецизував свого позитивного ставлення до питання самостійності України та інших поневолених Москвою народів. Ми ж щодо російського народу займаємо позитивне і приязне становище, але з умовою визнання наших безспірних прав до волі і незалежності в етнічних межах. Боремося проти імперіалізму і зажерливості Росії, а не проти російського народу.

Ніколи й ніде українські повстанці не брали участі в протижидівській акції. В українській підпільній пресі, що появлялася цілими десятками органів під німецькою окупацією і сьогодні виходить в умовах большевицької дійсноти — нема слова, спрямованого проти жидів. Народ, що веде визвольну боротьбу, не може ставити до своєї ідеології шалені гітлерівські расистські теорії. Загально відомий факт, що за німецької окупації в рядах УПА боролися поруч українців і жиди, в більшості лікарі.

Ворог, проти якого боремося сьогодні, це — терористична большевицька кліка, репрезентант і організатор російського грабіжницького імперіалізму.

Ми боремося за прогресивні ідеали гуманності, за свободу для всіх народів і кожної людини».

До слова, порозуміння шукали й представники польського національно-визвольного руху, які ще в 1943 році проголошували: «Поляки поважають устремління українців до незалежності. Вони не хочуть і не мають підстав виступати проти цих стремлінь і ослаблювати їx. 3 чесними українськими організаціями ми завжди готові співпрацювати найтіснішим братерським чином» (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 75. Арк. 111).

І це порозуміння, як відомо, було досягнуто 18 травня 1946 року, коли підпільні національно-визвольні організації українців і поляків підписали угоду про боротьбу проти спільного ворога — окупаційного комуністичного режиму.

У книжці Віктора Поліщука звертає увагу підрахунок жертв польського населення на Волині від рук українських націоналістів, як він пише. Але те, що він лише повторює твердження недобросовісних дослідників, і викриває його, оскільки голими гаслами серйозної аналізи не можна замінити. Це може зробити тільки спільна українсько-польська комісія незалежних істориків на основі ретельного вивчення документів, які враховують і депортації большевицької влади напередодні нападу Гітлера на Совєтський Союз, і кількість поляків, знищених фашистами та червоними партизанами, і примусово вивезених у 1944-1946 роках як у східні райони СССР так і до Польщі.

До речі, не українці виганяли поляків на захід, а польський комуністичний уряд просив СССР прискорити переселення їх навіть суворої зими 1946 року, аби встигнути засіяти німецькі землі на Помор'ї та в Східній Прусії. (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 23. Спр. 2615. Арк. 10).

Намагаючись представити українських націоналістів перед світом як різунів, Віктор Поліщук навіть не обмовився й словом про їхні втрати в боротьбі за волю України. Якщо його болить душа за поляків, то чому не згадує і про втрати українців? А такі дані сьогодні вже відкриваються. Так, якщо комуністична пропаґанда оголошує, що від рук ОУН-УПА в 1944-1955 роках впали 23 тисячі совєтських громадян (довгий час ця цифра замовчувалася), то треба сказати, як писав 1956 року тодішній перший секретар ЦК КП України Микола Підгорний, що «у результаті вжитих заходів по розгрому збройного підпілля було убито понад 150 тисяч бандитів, арештовано 103.828 учасників ОУН та іншого націоналістичного елементу і, крім того, в порядку відповіді на бандитські прояви, виселено на спецпоселення 65 тисяч сімей (203 662 особи) націоналістів та їхніх посібників» (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 24. Спр. 4297. Арк. 4).

Наведені факти, на мою думку, переконливо засвідчують, чи були бандитами українські націоналісти. Їхня кров — на своїй землі.

3 цього приводу дуже правильно сказав свого часу поет Олесь Доріченко у вірші, який комуністична цензура заховала до спецхранів (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 25. Спр. 17. Арк. 87):

Чи той бандит, хто край свій захищає,
Хто за свободу гине у бою,
Хто кулаками ворога стрічає
Урідній хижці, рідному гаю?

Чи той бандит, хто любить батьківщину,
Той, хто колін в покорі не згина,
Той, хто боронить неньку та дитину,
Скажіть мені, яка його вина?

Ні, не бандитами були ви! — Хай долоні
Стискала аж до крові чесна лють,
Бандити ж ті — грабіжники законні,
Яких визвольниками інколи ще зовуть.

Киів, 1996

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Історія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Ваша так звана релігія діє як опій: вона заманює і приглушує болі замість того, щоб надати сили”
Новаліс

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.