X

Вітаємо на нашому сайті!



У Вас встановлене розширення AdBlock або подібне. Будь ласка, додайте наш сайт до білого списку, - тим самим Ви сприятимете його розвитку, - адже сайт не утримується олігархами.
Аратта - На головну

18 грудня 2017, понеділок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- серед найдавніших та найважливіших символів Великоднього яйця (писанки) є символ Сонця. Найпростішим зображенням Сонця є коло з промінням або без нього. На Великодніх яйцях, незалежно від релігії, що існують на Україні, також зображено восьмиконечну зірку, що в минулому була символом Сонця. Свастика (сварга, свастя), або як її називали “нерівний хрест” або “гусячі шийки”, в язичницькі часи була символом Сонця. В ті часи, вважалося, що яйце було талісманом, що мав значну силу, оскільки воно захищало власника від хвороб, невдач або злого ока. Символічна сила Великоднього яйця пояснювалася не лише тим, що воно захищало власника від злого, але й тим, що воно захищало людей та зберігало людський рід.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Мовна політика в УРСР 60-80-х років

Мова 36340 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 28.02.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Б. Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Гарич, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. Київ, 1925 рік.
Б. Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Гарич, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. Київ, 1925 рік.
Доповідь першого секретаря КПРС виконувала роль матриці для засобів масової інформації і сфери гуманітарних наук, отже теза про російську мову як другу рідну мову, попри очевидну неможливість її наукового обґрунтування, стає обов'язковою в офіційному мовознавстві союзних республік.

З початку 1960-х років Україна пережила десятиліття культурного ренесансу. Після розвінчання культу Сталіна й пов'язаної з цим лібералізації режиму в республіці з'явилась ціла плеяда талановитих молодих митців, що дістали назву «шістдесятників». Характерною рисою культурного життя цієї доби було звернення до спадщини 20-х рр., намагання повернути викреслені імена, опублікувати твори письменників Розстріляного Відродження.

Налагодженню міжпоколіннєвого зв'язку сприяли й безпосередні людські контакти з тими митцями, яким вдалося вижити в сталінських концтаборах і повернутися в Україну. Такою знаковою постаттю 60-х став Б. Антоненко-Давидович, навколо якого гуртувалась талановита молодь.

Великий суспільний резонанс мали виступи Антоненка-Давидовича з різкою критикою мовної політики 30-40-х рр. Не меншого розголосу набуло критичне обговорення проблем стану української мови на конференції з питань культури мови, що відбулася в Київському університеті в 1963 р.

Важко переоцінити ту роль у пробудженні національної свідомості в масово зрусифікованому соціумі, яку відіграла праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

У цей час було започатковано ряд фундаментальних праць з української мови, літератури, історії (шеститомний «Українсько-російський словник», одинадцятитомний тлумачний «Словник української мови», «Історія української літератури» в двох томах, шеститомна «Історія українського мистецтва», багатотомна «Історія міст і сіл України»). Почалася публікація Української радянської енциклопедії, вийшла українською мовою «Енциклопедія кібернетики».

Б. Антоненко-Давидович мав достатні підстави для високої оцінки праці мовознавців 1960-х рр. у статті «Літера, за якою тужать», опублікованій в листопаді 1969 р.: «Останнім часом ми багато зробили в царині мовознавства, високо піднесли культуру нашої мови, присвятивши цій справі, зокрема, республіканську наукову конференцію 1963 року. А який величезний кількісний і якісний поступ уперед зробили ми за ці роки хоч би й у словниковому ділі! В цьому легко переконатися, бодай порівнявши так званий у побуті "зелений" Російсько-український словник нашого інституту мовознавства видання 1948 року і цьогорічний тритомний Російсько-український словник того ж самого інституту».

Водночас процеси лібералізації суспільства в добу хрущовської відлиги не зачепили основних засад радянської мовно-культурної політики. Русифікація населення союзних республік залишалась її головним завданням, а відтак у відповідних загальносоюзних інституціях у 1950-1960-х рр. перейшли до запровадження наступного етапу асиміляції. Реформа освіти, проведена у 1958 р., ввела в законодавство положення про вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої мови у російських школах, що закріпило панівне новище російської мови в системі шкільної освіти.

У 1960-х рр. відбувалось кількісне зниження україномовних книжкових видань, які впали з 80 % у 1950 р. до 66 % у 1963 р. Загалом україномовна книжкова продукція в СРСР у 1963 р. становила 3321 назву, близько 4,3% при 17% українського населення. Аналогічна тенденція спостерігалася в галузі періодичних видань. У 1960-х рр. на російську мову поступово перейшла значна кількість видань наукової періодики. Так, у 1967 р. російськомовні наукові журнали й періодичні збірники, видані в УРСР, кількісно вже переважали україномовні (відповідно перших виходило 197, других — 126).

У цей же час з московського центру надходить вказівка про поширення нової пропагандивної тези, згідно з якою функція російської мови в СРСР уже не обмежується роллю засобу міжнаціонального спілкування — вона проголошується другою рідною мовою неросійських народів СРСР.

Спершу ця теза поширюється в лінгвістичній літературі й публіцистиці, а в 1961 р. її канонізує Микита Хрущов, ввівши в текст своєї доповіді на XXII з'їзді КПРС. «Не можна не відзначити зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною для народів СРСР, засобом їх міжнаціонального спілкування, залучення кожної нації і народності до культурних досягнень всіх народів СРСР і до світової культури. Процес добровільного вивчення російської мови, що відбувається в житті, має позитивне значення для розвитку міжнаціонального співробітництва».

Оскільки доповідь першого секретаря КПРС виконувала роль матриці для засобів масової інформації і сфери гуманітарних наук, теза про російську мову як другу рідну мову, попри очевидну неможливість її наукового обґрунтування, стає обов'язковою в офіційному мовознавстві союзних республік.

На початку 60-х рр. у системі Академії наук СРСР було створено Наукову раду з проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв'язку з розвитком соціалістичних націй». Своїм головним завданням Наукова рада проголошувала координацію соціолінгвістичних досліджень в СРСР. Однак наукове вивчення різних аспектів відносин мови й суспільства стосувалось лише російської мови.

У 1960-х рр. в російському мовознавстві з'явилась низка праць, присвячених дослідженню змін, що відбулися в російській мові після 1917 р., вивченню некодифікованих форм мовлення – жарґонів, арґо, просторіччя. На базі масового соціолінгвістичного опитування у 1968 р. була створена чотиритомна праця «Русский язык й советское общество», яку вважають основоположною для виникнення Московської школи функціональної соціолінгвістики.

Натомість у національних республіках, зокрема в УРСР, опрацювання соціолінгвістичної проблематики було підпорядковано політичним цілям подальшого зміцнення позицій російської мови і звуження функцій місцевих національних мов. Відповідну спрямованість завдань Наукової ради «Закономірності розвитку національних мов у зв'язку з розвитком соціалістичних націй» виразно ілюструвала її програма, опублікована в передовій статті першого числа журналу «Вопросы языкознания» за 1962 р.

Як засвідчував текст програми, головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після загальної фрази про «повне рівноправ'я всіх народів і мов в СРСР» у програмі далі доводилось, що насправді «рівноправ'я» не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки «сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова». На цій підставі мови народів СРСР розподілялись на перспективні і неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, “великої російської мови”, вірменську, грузинську, латиську, литовську і естонську мови. Решта мов потрапляли в розряд неперспективних.

Показово, що до перспективних було віднесено ті мови, носії яких виявляли національну солідарність і чинили сильний опір русифікації, не переходячи на російську як мову щоденного спілкування. Неспроможність витіснити зазначені мови з базових сфер функціонування змушувала імперську владу поважати їх і саме на цій підставі заносити до перспективних: «Вони виконують весь комплекс функцій літературних мов, тобто обслуговують всі сфери життя й діяльності даних народів».

Натомість там, де русифікація досягла помітних успіхів, колонізатори поспішали утвердитись остаточно, хоча відверто назвати нації й мови, що, на їх думку, вже не мали шансів на майбутнє, наважились тільки стосовно національних меншин Російської Федерації.

Таким чином, українська й білоруська мови, а також азербайджанська і мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних, а низка наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для «близькоспоріднених мов» сплановано завершальний етап влиття у «велику російську» мову. Наприклад, один із пунктів анкети, яку союзна Академія пропонувала поширити «серед спеціалістів-мовознавців, педагогів і в широких колах інтелігенції», було сформульовано так:

«Якими є перспективи і можливості об'єднання близькоспоріднених літературних мов?», а серед першорядних визначалось завдання вивчити «процеси розвитку живої розмовної російської мови... в старих міських центрах в умовах споріднено-мовного оточення (наприклад, в містах України і Білорусії)».

До відверто асиміляторських належало й завдання посиленого вивчення російської мови в республіках, зокрема, вивчення «шляхів розвитку утворення інтернаціонального фонду (загального й регіонального) в мовах народів Радянського Союзу: порівняльної вживаності різних категорій російської лексики, типів відхилень від нормального російського слововжитку».

У травні 1972 року П. Шелеста на посту першого секретаря ЦК Компартії України замінив В. Щербицький, що оцінював добу свого попередника як період “помітного пожвавлення націоналістичних елементів, інспірованого зарубіжними антирадянськими центрами”. У період правління В. Щербицького (1972 – 1988 рр.) “гармонія” російсько-української двомовності у сфері партійного офіціозу дістала своє логічне завершення.

В. Щербицький впровадив російську мову в практику офіційного спілкування партійної і адміністративної верхівки УРСР, відмовивши українській навіть у суто декоративній функції калькування московського новоязу, яку вона мала в попередній період. В одному зі своїх виступів В. Щербицький стверджував: “Сьогодні в процесі культурного будівництва, як ніколи, підвищується роль і значення російської мови, яка по праву є другою рідною мовою у нас в республіці...”

У 70-х – першій половині 1980-х рр. русифікація всіх сфер життя — освіти, науки, виробництва, засобів масової інформації, культури — відзначалась особливою інтенсивністю. У 1978 р. була видана Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури, у 1983 – Постанова про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення заробітної плати вчителям російської мови на 15 %.

В системі Академії наук було розширено опрацювання спеціальних програм з теми «Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування». І в центрі, і в союзних республіках з’являєтьсяся низка праць, присвячених «розкриттю суспільних функцій російської мови як мови міжнаціонального спілкування і єднання народів СРСР», зокрема, тільки в Києві виходять такі праці: «Ленинская теория национально-языкового строительства в социалистическом обществе» І. Білодіда, його ж «Язык и идеологическая борьба», його ж “Сущий в ней язык...», «Русский язык — источник обогащения языков народов СССР» , «Культура русской речи в национальных республиках» та інші.

В останнє десятиліття існування Радянського Союзу українські русисти уже могли звітувати партійному керівництву про успішне виконання всіх трьох настановчих завдань мовної політики, спланованої Москвою для УРСР ще на початку 30-х років — усталення практики необмеженого впливу російської мови на українську і трактування відповідних процесів як “благотворних” для української, сформованість в українській мові за посередництва тієї ж російської лексичного фонду, спільного з мовами інших республік, та запозичення численних інтернаціоналізмів.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Мова»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Історія народу починається не з писемних згадок про нього, а з тих часів, які історична пам'ять цього народу зберегла””
Юрій Шилов

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Internet Map Счётчик тиц и PR

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.