Аратта - На головну

26 травня 2017, п`ятниця

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- першою Українською конституцією вважається документ «Пакти і Конституція прав і вольностей запорозького війська», складений гетьманом Пилипом Орликом у 1710 році. Історики мають різні думки щодо того, чи був цей документ Конституцією у сучасному розумінні цього слова або прогресивним твором, який випередив свій час, адже перші Конституції в Європі і США з’явилися лише за сімдесят років потому. Реальної сили Конституція Пилипа Орлика так і не набула, оскільки складалася вона на чужині та її укладачі не мали змоги повернутися в країну. Але в історії вона залишилася як оригінальна правова пам’ятка, яка вперше в Європі обгрунтовує можливість існування парламентської демократичної республіки.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


42 дні свободи в неволі. До 53 річниці Кенгірського повстання

Пам’ять 26085 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 15.05.2007 | Всі публікації | Версія для друку

42 дні свободи в неволі. До 53 річниці Кенгірського повстання
“Якщо Кенгірському страйку можна приписати в чомусь силу, то сила була в єдності”, – писав про Кенгірське повстання Олександр Солженіцин. І сьогодні, через більш як 50 років, ця сторінка нашої історії лишається майже невідомою. А це було справжнє повстання духу, провідну роль в якому зіграли саме українці.

Повстання, що отримало назву Кенгірське, відбулося поблизу великого селища міського типу Джезказган, яке було районним центром Карагандинської області Казахської РСР. У вересні 1948 року на базі ліквідованого Джезказганського табору військовополонених №39 було утворено особливий табір № 4, який отримав назву «Степлаг» і зайняв частину території Карлагу від Карсакпая до Балхаша. Кенгір – селище, розташоване за декілька кілометрів північніше Джезказгана на річці Каракінгір. На початок 1950-х років до структури Степлагу МВС СРСР входило 9 табірних відділень. На середину 1954 р. їх залишилося 6: 1-е – у селищі Джезказган (Рудник), 2-е – у селищі Перевалка, 3-е – в селищі Кенгір, 4-е – у селищі Джезди, 5-е – в селищі Теректи і 6-е – у селищі Східний Коунрад. В’язні Степлагу були задіяні на будівництві Кенгірського водосховища і гідровузла, ТЕЦ, а також збагачувальної фабрики і об’єктів соцкультпобуту селища Кенгір (майбутнього міста Джезказган), на добуванні руди в шахтах і кар’єрах, розташованих поблизу селища Джезказган (Рудник), у Джездах і Балхаші.

До 1952 р. управління групи таборів Джезказгана перебувало у смт.Джезказган, але на початку 1952 р. було переведене у Кенгір. Очолював це управління полковник Олександр Чечев. Кенгірське повстання спалахнуло у третьому табірному відділенні «Степлагу», що базувалося на південно-східній околиці селища Кенгір. На його території розміщувалися три табірні пункти: 1-й – жіночий, 2-й і 3-й – чоловічі. 1-й таб. пункт був відділений від 2-го і 3-го господарським двором. Кожний пункт був відділений від інших саманними стінами без вогневих зон, мав свій окремий вхід, так звану вахту. На території 3-го відділення були зосереджені також речові і продовольчі склади. На території таб. пунктів розміщувалися штрафні бараки з карцерами, санчастина, бані, торгівельні точки (ларьки), різні майстерні та інші приміщення службового і господарського призначення. В’язні 3-го табірного відділення працювали на будівництві 7 об’єктів: ДОЗ, цегельний завод, хліб-завод, збагачувальна фабрика, клубна площа, 6-й і 10-й квартали (спорудження житлових будинків). Окрім того частина в’язнів працювала на підсобних і допоміжних роботах (молочнотоварна ферма і т.п.), інша частина була зайнята у господарській табірній обслузі.
На 10 червня 1954 р. в зоні проживало 20698 ув’язнених: 16677 чоловіків і 4021 жінок. Українці у цьому таборі складали 46,3% (9596 осіб), ув’язнені з Прибалтики – 22,4% (4637 осіб), росіяни – лише 12,8% (2661 осіб). Більшість ув’язнених (14785 осіб – 71,4%) були засуджені за зраду Батьківщини (за статтею 58 I, “а” і “б”), 1421 осіб (6,8%) – за бандитизм; 1202 (5,8%) – за шпіонаж, 1140 (5,5%) - за участь в антирадянських змовах; “троцкістсько-бухаринські агенти” складали всього 78 осіб (0,3%). У третьому табірному відділенні перебувало 5617 ув’язнених, з них – 3203 чоловіки, 2414 жінок; 72% із загального числа були засуджені за зраду Батьківщини; у 44,7% (2512 осіб) термін ув’язнення складав 25 років примусових робіт; більше половини ув’язнених народилися після 1920 р.

„Степлаг” – це особливий концентраційний табір, де перебували переважно молоді націоналісти – члени ОУН, прибалтійські партизани, колишні солдати й офіцери Червоної армії, що мали тривалі терміни ув’язнення, а часто і додаткові терміни за дійсні чи вигадані “злочини”, здійснені у таборах. Склад політичних в’язнів, серед яких найбільше було українських націоналістів, визначав політичну та ідейну спрямованість переважної більшості ув’язнених, а також характер Кенгірського повстання.

Перші прояви опору в’язнів у Кенгірі спостерігалися в кінці 1953 – на початку 1954 рр. Адміністрація таборів реагувала по-різному: подекуди йшла на лібералізацію внутрішнього режиму, на певну регламентацію використання рабської праці; в інших табірних управліннях, де керівництво було в руках тупих і жорстоких виконавців, намагались культивувати старі сталінські традиції, навіть шляхом затягування виконання тих розпоряджень (наприклад, не зачиняти бараків на ніч, скасувати номери на одязі), які йшли в ГУЛАГ із Москви. Управління «Степлагу» в Джезказгані відзначалось особливою жорстокістю, нормою були знущання над в’язнями, побої, вбивства, невмотивовані розправи. Тож режим терору в табірних пунктах і на виробництвах, де працювали в’язні, міг довести лише до повстання.

Вибухонебезпечна ситуація у 1954 р. в Кенгірі наростала. Її можливі наслідки вже були відомі з повстань у Воркуті та Норильську влітку 1953 р. Переміщення в’язнів були тепер недостатні для утримання всезростаючого спротиву у всіх концтаборах. Якщо раніше така практика була успішною, то скоро вона стала основною причиною поширення руху опору у концтаборах. Від 1952 р. управління “Степлагу” наголошувало на необхідності ізоляції українських і прибалтійських націоналістів від інших ув’язнених і водночас зауважувало, що це неможливо здійснити через величезну їх кількість.

Умови перебування в’язнів були нестерпні – сваволя, терор, безпідставні розстріли, “чудо-тюрма” без доступу повітря та інше. Взимку 1953 р. охорона тричі самовільно відкривала вогонь по ув’язнених і вбила кілька чоловік. Щоб стримати повстанський дух, що зароджувався серед політичних в'язнів, 22 квітня 1954 р. з Новосибірського виправно-трудового табору (ВТТ) і з таборів Колими прибув етап із 494 кримінальних злочинців, яких помістили у третій табірний підрозділ, де перебували в'язні, засуджені за контрреволюційну діяльність, тобто переважно націоналісти. Кримінальники, яких ще називати побутовиками, мали допомогти табірній адміністрації розправлятися з політичними в'язнями. «Для кримінальників, що вважали себе великими патріотами, політв’язні були «фашистами», і начальство охоче натравлювало їх на політичних. Це була свідома політика ГУЛАГу, щоб створити привід для жорстокої розправи з політичними», – згадує Р.Тамарина.

15 травня 1954 р. у Кенгірі трапився випадок, коли вартовий Калімулін випустив автоматну чергу по ув'язнених, внаслідок чого було вбито 13 чоловік, 5 померло від поранень, 33 було поранено. З документів дізнаємося, що протягом 16-18 травня солдати і працівники табору побили понад 35 в'язнів (у кількох випадках було нанесено важкі тілесні пошкодження), в той час, як лише 2 табірних працівники отримали легкі ушкодження. Тільки через 2-3 місяці після придушення Кенгірського повстання слідством було встановлено, що „у застосуванні зброї не було потреби”.

Вночі з 16 на 17 травня політичні в'язні на чолі з волинянином Віталієм Скіруком та іншими українськими націоналістами розгромили штрафний і слідчий ізолятор третього табірного відділення „Степлагу”, звільнили звідти людей, зруйнували огорожі між табірними пунктами, щоб об'єднати табір у боротьбі проти свавілля табірної адміністрації.

У той же день цей спротив був придушений, табірна влада ввела війська, внаслідок чого 13 чоловік було вбито, 43 поранено, з числа табірного персоналу було поранено10 чоловік. Передбачаючи наростання руху опору, на зустріч із в'язнями із службовим розслідуванням конфлікту 19 травня у „Степлаг” прибули: заступник начальника ГУЛАГу генерал-лейтенант Бочков, міністр внутрішніх справ Казахської РСР Губін і заступник начальника управління прокуратури СРСР Самсонов. Щоб вгамувати непокору в’язнів, вони повідомили про Указ Президії Верховної Ради СРСР і наказ міністрів МВС, прокуратури і юстиції „Про дострокове звільнення осіб, що здійснили злочин у віці до 18 років, і про звільнення інвалідів”. Після трьох днів переговорів чиновники пообіцяли розслідувати випадок розстрілу 17-18 травня. В'язні знову вийшли на роботу, але працювали погано. „Західні українці і литовські націоналісти разом із чечено-інгушами виходили на роботу лише з метою зв’язку з в’язнями рудника, де також перебували їхні люди”, – свідчать документи. Ув’язнені націоналісти готувалися до повстання.

Знаючи про мету привезення у табір кримінальників, лідери політичних в'язнів – українські націоналісти – провели переговори з їх лідерами. Націоналісти нагадали їм, як протягом багатьох років у концтаборах ті захищали політичних в'язнів від сваволі адміністрації і кримінальників, і переконали, що цього разу знову перевага на їхньому боці. За свідченням О.Солженіцина, політв’язні зуміли переконати кримінальників у тому, що понад 2600 політичних в’язнів супроти 650 побутовиків-кримінальників щодо них не найкраща ситуація для війни, тому краще діяти спільно проти табірної адміністрації.

Запідозривши змову політв’язнів і кримінальників, табірна адміністрація 23 травня вивезла із зони 421 кримінальника в інше місце ув’язнення, а зруйновані огорожі між зонами відновила. Це було прямим порушенням домовленостей під час переговорів з адміністрацією табору і дало привід для початку повстання. Проте, офіційно датою початку Кенгірського повстання вважається 16 травня, коли в’язні вперше вчинили опір сваволі адміністрації. Як зазначено у документах, „з 16 травня цього року весь контингент ув’язнених у Кенгірі, у кількості 6500 осіб, відмовився виходити на роботу”. До 7 тисяч страйкарів приєдналося 12 тисяч в’язнів, що працювали на рудниках за 20 км від Кенгіру.

У ніч на 24 травня політв'язні почали повстання. За їх ініціативою ті кримінальники, які залишилися, вибили колодою отвір у заборі, що межував з жіночою зоною. Слідом за кримінальниками, „щоб їх вгамувати”, у жіночу зону увійшли політв'язні. Всю адміністрацію в'язні вигнали за межі табору, розібрали мури між зонами, збудували барикади, виставили охорону, озброїлися. Над їдальнею вивісили червоно-чорний прапор як символ трауру по загиблих. Прикметно, що червоно-чорний прапор був символом революційної боротьби ОУН і УПА.

Таким чином, група політв’язнів з третього табірного пункту та побутовики, що до них приєдналися, прорвалися через другий пункт і господарський двір до жіночої зони. „Коли блатні відступили з господарського двору, його зайняв каральний взвод. Тоді політв’язні з 2-го і 3-го табірних пунктів з’єдналися через пролом, бо там вже не було наглядачів і влади МВС. Коли почулися постріли в господарському дворі, тоді прорвалися в жіночу зону. На цей раз це не були жадні здобичі блатні, а друзі долі. Жінки заховали їх”, – згадує одна з очевидців тих подій.

„Контингент 3-го табірного відділення 25 травня цього року на роботу не вийшов, відмову від роботи мотивує: „Чому заклали повністю стіну у жіночу зону, навіщо забрали побутовий контингент, адже побутовики нам не заважали, а допомагали”, – йдеться у телеграмі Міністру внутрішніх справ СРСР С.Круглову. Цей документ також підтверджує змову політв’язнів і кримінальників.

Як стверджує Марта Кравері, наміри кримінальників щодо жінок не були агресивними: під час повстання не було зафіксовано жодного випадку зґвалтування. Поступово змінювалося мислення ув’язнених і відносини між ними. Така зміна була пов’язана переважно з тим, що засуджені за 58-ю статтею користувалися авторитетом у кримінальників. Із зростанням рівня організованості політв’язні послідовніше чинили опір адміністрації і кримінальному середовищу та шанобливо ставилися до жінок.

Для розслідування застосування зброї 17-18 травня в'язні утворили свою комісію, до якої вибрали по двоє з кожного пункту третього табірного відділення. До неї увійшли: Капітон Кузнєцов (звільнений вранці 18 травня із СІЗО, який сам зголосився керувати комісією), Вагаршак Батоян, Чинчиладзе, Олексій Макєєв, Бершадська і Марія Шиманська.

Капітон Кузнєцов – найбільш суперечлива постать Кенгірського повстання. Він народився 1913 р. в с.Медяниково Воскресенського району Саратовської області. Був безпартійний, мав вищу освіту. До 1948 р. працював агрономом райсільгоспвідділу Ростовської області. У травні 1942 р., (будучи в лавах Червоної армії, а за деякими даними – підполковником ЧА), К.Кузнєцов попав у полон до німців. У Перемишльському таборі військовополонених він вступив у зв’язок із зонденфюрером Райтером, за рекомендацією якого у жовтні 1942 р. був призначений комендантом табору російських військовополонених. Займався їх вербуванням для співпраці з німцями, брав участь у каральних операціях проти радянських партизанів. З огляду на біографію К.Кузнєцова, після обрання його головою комісії в’язнів і приєднання до малочисельної групи комуністів, українські націоналісти, як свідчить О.Солженіцин, не мали до нього довіри. Ввечері 24 травня представники націоналістичного конспіративного центру, який організував Кенгірське повстання, поставили перед Кузнєцовим питання про переобрання комісії найближчим часом.

25 травня понад чотири тисячі в’язні третього табірного відділення „Степлагу” відмовилися вийти на роботу. Міністр внутрішніх справ СРСР С.Круглов і Генеральний прокурор СРСР Р.Руденко у доповідній записці до Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС зазначали, що „масовою непокорою керують засуджені оунівці”.

27 травня розпочалися переговори із повстанцями Кенгіру. Разом із начальником табору, начальником політвідділу, начальником парткому до табору прибули начальник Управління з нагляду за місцями ув’язнення прокуратури СРСР Вавілов, заступник міністра внутрішніх справ СРСР С.Єгоров, начальник ГУЛАГу МВС І.Долгіх. Комісія в’язнів на чолі з К.Кузнєцовим їх зустріла і розпочала переговори у приміщенні їдальні в присутності близько двох тисяч в’язнів. Біля Кузнєцова уже були представники націоналістичного конспіративного центру, які тримали ситуацію під контролем.

В’язні поставили перед владою вимоги: „а) притягнути до відповідальності винних у застосуванні зброї 17 травня, а також розслідувати всі факти застосування зброї, що були у 1954 році; б) не застосовувати репресії до членів комісії ув’язнених і не проводити відправку етапів до кінця розслідування, ліквідувати слідчий ізолятор і штрафний барак; в) знизити термін ув’язнення засудженим на 25 років, а також змінити відношення до сімей в’язнів, засуджених за статтею 58; г) відмінити заслання для осіб, звільнених із спецтаборів; д) встановити оплату праці ув’язнених на рівні із вільнонайманими робітниками, підняти шкалу заліків до 5 днів і ввести восьмигодинний робочий день для всіх в’язнів; е) відмінити урядові вироки табірних судів за статтею 58; ж) дозволити вільне спілкування чоловіків і жінок; з) обмежити право адміністрації у питаннях робочої дисципліни стягнень із в’язнів, запроторення в ШІЗО лише з санкції прокурора; и) встановити пільгові умови для заліків жінок; к) приїзд у табір члена Президії ЦК КПРС або секретаря ЦК”. В’язні заявили, що до приїзду члена Президії ЦК КПРС або секретаря ЦК на роботу не вийдуть.
Наступного дня, 28 травня, для того, щоб у найкоротший термін припинити непокору в’язнів, начальник ГУЛАГу І.Долгіх видав наказ №101 про покращення умов утримання ув’язнених, дотримання законності і відновлення порядку у третьому табірному відділенні „Степлагу” МВС. Згідно з цим наказом, в’язням 28-29 травня по радіо було оголошено про деякі часткові поступки.

25 травня у повстанців відбулася реорганізація комісії. На зборах у справі переобрання комісії вирішальну роль відіграли націоналісти, висунувши свої кандидатури. Від жіночого табірного пункту на місце Бершадської членами комісії стали українки Лідія Супрун і Ганна Михайлевич.

Від другого табірного пункту замість В.Батояна і Чінчіладзе в комісію обрали Омеляна Суничука, Юрія Кнопмуса і Енгельса Слученкова (табірне ім’я – Гліб). Українець Омелян Суничук – греко-католицький священик і капелан УПА. Від третього табірного пункту у комісію увійшов вірменин Артавазд Авакян.

Отже, реорганізована комісія в’язнів складалася з 10 осіб: К.Кузнєцов, Е.Слученков, Ю.Кнопмус, М.Шиманська, Л.Супрун, А.Михайлевич, О.Макєєв, А.Авакян, О.Суничук, Семкін. Проте кількість членів комісії була несталою, конспіративний центр часто присилав у комісію нових людей для роботи і контролю над ходом повстання. О.Макєєв не довго був членом комісії, оскільки під впливом К.Кузнєцова не поділяв позиції націоналістів, які керували Кенгірським повстанням, а тому у найзручніший для себе час втік від повстанців за зону і здався владі.

К.Кузнєцов у радянських концтаборах почав симпатизувати комуністам, а тому не дозволяв будь-яких антирадянських настроїв, виступав за припинення повстання і вихід на роботу. Ці його погляди підтримували і деякі члени Комісії. Знаючи все це, українські націоналісти зумисне залишили К. Кузнєцова на чолі Комісії політв'язнів, щоб надати цьому повстанню менш виразний антирадянський і антиросійський характер і тим самим у майбутньому зберегти від репресій і помсти каральної системи якомога більшу частину активних учасників повстання. Кузнєцову виділили особисту охорону, щоб тримати його під постійним наглядом і перешкодити втекти з табору. Факт такої охорони підтверджують і матеріали слідства, де, зокрема, йдеться: „Навіть так званий „голова комісії” Кузнєцов і той охороняється злочинцями – не тому, що Кузнєцову хочуть забезпечити життя, а з бритвою в руці примушують бути організатором їх розгулу”. А.Кропочкін у спогадах зазначав: «Зрозуміло, що забастовку затіяли «західняки», «бандерівці» – так ми їх називали, росіяни… І після заклику до забастовки настало певне заціпеніння, і перша думка: «Чим все це закінчиться?» Їм, з двадцятилітніми термінами, втрачати було нічого, а ми, багато «москалів», відбули хто половину з десяти, хто закінчував термін. І тепер ми повинні стати якщо не співучасниками забастовки, то заручниками. Потім воно так і стало».

Насправді керівництво повстанням взяв на себе Конспіративний центр із українських і прибалтійських націоналістів. Повсталі навмисно оберігали справжніх своїх лідерів від ризику. Колишні члени ОУН не дозволили ввійти у керівництво Михайлу Сороці – провідному члену ОУН, людині, яку вважали ідейним патріархом політв'язнів у радянських концтаборах. „Михайло Сорока до комісії не ввійшов. Однак своїм табірним досвідом, своїми порадами Сорока був неоцінимий. На повстання він дивився скептично, воно, на його думку, не матиме успіху, якого ждала ця чесна патріотична молодь. Як і бувало, на такі протести Москва має одну відповідь – кулі!”, – вважає автор книжки „Чайки Кінгіру” Йосип Кульчик. Основна робота і відповідальність лягла на плечі тих, хто діяв відкрито.

Про те, наскільки керівництво Кенгірського повстання було контрольоване українськими націоналістами, О.Солженіцин свідчить: “Чи увійшли в цю Комісію головні справжні натхненники повстання? Очевидно, що ні. Центри, а особливо український (у всьому таборі росіян було не більше чверті), очевидно залишились самі по собі. Михайло Келлер, український партизан, який з 1941 воював то проти німців, то проти більшовиків, а в Кенгірі публічно зарубав стукача, з’являвся на засідання мовчазним спостерігачем від того штабу”.

Особа Михайла Келлера є цікавою й тим, що у документах слідства він проходить під ім’ям Герша Келлер. Проте його справжнє ім'я і прізвище – Михайло Пендрак. Він народився у с.Аненберг Славського району Дрогобицької області. Українець М.Пендрак був членом ОУН і УПА. Попавши у полон радянської влади, де його прийняли за єврея, він скористався нагодою і вирішив не повідомляти своє справжнє ім’я і національність. Таким чином, він вберіг від репресій рідних і знайомих, а також друзів по боротьбі, які його за таким іменем не знали.

Матеріали слідства також свідчать про те, що Кенгірським повстанням керував Конспіративний центр націоналістів, переважно українських. У документах збереглася детальна схема керівництва повстанням. У ній вказана така структура: головним керівним органом був Конспіративний центр; йому підпорядковувалась комісія з ув’язнених і три відділи: військовий, безпеки і пропаганди. Члени Конспіративного центру були засекречені, і прізвища усіх так і не були встановлені. Конспіративний центр представляли п’ять в’язнів: І.Кондратас, Віктор „Ус”, О.Суничук, Вахаєв, „Келлер”.

Комісії політв’язнів підпорядковувалися відповідальні чергові у табірних пунктах: 1 т/п – М.Шиманська, 2 т/п – Фіш, 3 т/п – Гончаров, а також групи постачання на чолі з М.Шиманською і санітарів на чолі з А.Авакяном.

Знаючи жорстокість радянської каральної системи, в'язні готувалися до оборони. Воєнний відділ очолив „Келлер”. Цьому відділу підпорядковувалися: лабораторія з виготовлення вибухових речовин на чолі з Лобастовим, хімічна лабораторія з видобутку водню під керівництвом Релена. У кожному табірному пункті було призначено командира пункту опору і керівника штабу: 1 т/п – З.Ібрагімов, В.Іващенко, 2 т/п – Лежава, Вахаєв, 3 т/п – Задорожний, Долгополов, 4 т/п – Варуняк, Драк. Усі вони мали у своєму підпорядкуванні командирів корпусів, бараків, секцій, бригад, контрольних постів, ударних бригад із чеченців.

Тема участі у Кенгірському повстанні чеченців цікаво відображена у розповіді про Кенгірське повстання О.Солженіцина: “В селищі були заслані чеченці... Чеченців не дорікнеш, що вони коли-небудь служили пригніченню. Суть Кенгірського бунту вони чудово зрозуміли і одного разу привезли до зони автомашину печеного хліба. Зрозуміло, війська відігнали їх… Тяжкі вони для оточуючих мешканців, кажу по Казахстану, грубі, зухвалі, росіян відверто не люблять. Проте варто було кенгірцям проявити незалежність, мужність – і прихильність чеченців відразу було завойовано”.

Відділ безпеки, який очолив Е.Слученков, був створений для виявлення і захисту від агентів табірної адміністрації, які вона завжди мала серед в'язнів. У документах слідства в назві відділу безпеки слово „безпеки” скрізь українською мовою. Очевидно, це збережено для доказу того, що цей відділ був створений на зразок Служби Безпеки УПА. Він мав три підрозділи: комендатура і поліцейська дільниця (очолив В.Іващенко), розшукове бюро (входили Віктор „Ус”, Мельников, Хартанович), тюрма (очолив Рябов). Литовський націоналіст Іозас Кондратас керував всіма прибалтійськими націоналістами і, будучи юристом за фахом, організував Бюро збору скарг в'язнів про злочини в „Степлазі”, яке підпорядковувалося комісії в’язнів. Йому допомагав Геннадій Литвинов.

Від 24 травня Урядова комісія, яка була створена у зв'язку з повстанням, куди увійшли керівники ГУЛАГу і Прокуратури СРСР, розпочала через радіо і гучномовці умовляти в'язнів припинити страйк і вийти на роботу, обіцяючи полегшення. Ув’язнені розуміли, що обіцянки влади часто були лише на папері. У відповідь на ці заклики Конспіративний центр 1 – 2 червня 1954 р. утворив відділ пропаганди на чолі з Ю.Кнопмусом. Відділ мав підрозділи: радіовузол (в'язні давали у відповідь свої радіопередачі і виступи), рупористи (виголошували заклики до солдат не підкорятися табірній адміністрації і не вбивати невинних людей), наочної агітації (малювали бюлетень, карикатури), друкарі (випускали листівки), розповсюджувачі листівок (розкидали їх за зону на повітряних зміях), агітатори, священики (відправляли Богослужіння, вінчали закоханих). У підрозділ радіовузла входили: Сапрін, А.Кострицький, Ліпко, Курсаков, Шахватов, „Борис Олексійович”, Котенко; до рупористів належали: Комаров, Касимов, Пескін, Гриневич, Зель, Гончаров; у підрозділ наглядної агітації входили: Бойко, Коротин; розповсюджувачами листівок були: Зехов, Соболєв, Ямало-Чото, Худенко; у підрозділ друкарів входили: Шілівський, Густів, Судороженко; агітаторами були: Грикало, Бакастов, Соніч, Король; священики: Куява, Бережний, Григорій, Зора.

Повстанці виготовили повітряну кулю з листівками для підйому гасла про приїзд члена Президії ЦК КПРС і плаката з текстом: «Ганьба берієвському свавіллю!», але після злету куля зачепилася за паркан і згоріла. В’язні розробили і випустили з повітряними зміями за межі зони близько 25 видів різноманітних листівок російською і казахською мовою загальним накладом понад 600-700 екземплярів.

Документи слідства неодноразово свідчать, що під керівництвом Віктора Скірука, за вказівкою „Келлера” і Слученкова, із матеріалу з господарського двору в’язням-охоронцям „Степлагу” було пошито взуття і форму на зразок одностроїв УПА. На охорону, як правило, Конспіративний центр ставив в’язнів – прибалтійських націоналістів і колишніх вояків УПА, їм допомагали ударні загони з чеченців, про які згадується у структурі воєнного відділу. Очевидно, що усі в’язні були погано забезпечені одягом, тому охорону, на яку покладалася найбільша відповідальність, вирішили одягнути першочергово.

Надзвичайний талант під час повстання виявив український політв'язень Анатолій Кострицький. Він народився 1927 р. у місті Великий Тормак Запорізької області, освіта – сім класів. Засуджений 6.08.1949 р. воєнним трибуналом Таврійського воєнного округу за статтями 58-1”а” і 182 ч.1 КК РРФСР на 25 років ВТТ. Незважаючи на малу освіту, А.Кострицький був чудовим спеціалістом по радіоелектротехніці, він зробив радіовузол, виготовив мікрофони і динаміки, які поставив на бараках, укріпивши на них резонатори, контролював нормальну роботу радіовузла при передачі текстів промов. Коли в червні 1954 р. зона табору була відключена від електромережі, Кострицький створив міні-електростанцію і переобладнав генератор. Він встановив телефонний зв'язок між приміщеннями членів Комісії і штабами повстання, обладнав комутатор, навчив телефоністок і склав графік чергувань. На прохання Слученкова Кострицький намалював схему самопалів і саморобної гранати, а також обладнав майстерню з виготовлення холодної та вогнепальної зброї.

Спорудження барикад, виготовлення зброї тривало у повсталому таборі цілодобово, адже в’язні розуміли, що попереду можлива збройна сутичка із військами влади. Вночі вони по радіо зверталися до солдат, зібраних біля зони, із закликами не стріляти у в’язнів, пояснювали їм свої вимоги. Під керівництвом пропагандивного відділу політв’язні запускали повітряних зміїв з листівками, де повідомляли вільне населення Казахстану про повстання і вимоги до влади. За час повстання було виготовлено сім бюлетенів, в’язні випускали плакати, відозви, стінгазету з новинами і карикатурами. Листівки для повітряних зміїв складали російською і казахською мовами.

Німецькі емігранти, які тоді там перебували, свідчать, що на подвір’ї табору завжди відбувалися богослужіння, які правили православні й католицькі священики-в’язні. Жінки прикрашали табір, шили і вішали прапори на дахах їдалень усіх трьох таборів. Ковалі день і ніч кували у таборних кузнях ножі й своєрідні списи з віконних ґрат, жінки робили “гранати” з пляшок, наповнюючи їх бензином або хімікатами з лабораторії здобування кисню. Для звернення за допомогою до Міжнародного Червоного Хреста в’язні з частин рентгенівського апарату з лікарні та інших медичних приладів зібрали радіоапарат, за допомогою якого постійно посилали заклики на волю різними мовами. Звісно, радіо було слабке, але його передачі чули у Караганді й столиці Казахстану – Алма-Аті.

Михайло Сорока організував і керував хором, який виконував “Гімн Кенгірського повстання” на його слова і музику, пісню “Любіть Україну” на слова В.Сосюри, “Соколи, соколи, ставайте в ряди” та пісні інших національностей.

Жодні вмовляння і обіцянки влади пільг та полегшень не діяли на повсталих. „В 1-му і 2-му табірних відділеннях на роботу виходять всі, але ув’язнені виявляють велике зацікавлення до подій у 3-му табірному відділенні”, – звітували 19 червня С.Єгоров, І.Долгіх і Вавілов Міністру внутрішніх справ СРСР генерал-полковнику С.Круглову. 21 червня С.Круглов повідомив телеграмою, що 24 червня у Кенгір прибуде військовий ешелон, у складі якого п’ять екіпажів танків Т-34 з першої дивізії внутрішніх військ. Разом із технікою 24 червня у Кенгір С.Єгорову надійшла телеграма С.Круглова: „Обсудивши обстановку у Степовому таборі, комісія у складі Руденка, Сєрова і Круглова прийшла до висновку про те, що непокору в’язнів у 3-му табірному відділенні і кримінально-злочинну діяльність організаторів цієї непокори треба присікти... Метою операції має бути – зломити опір...”

26 червня з 3 години 25 хвилин до 4 годин ранку комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв’язнів із вимогою здатися, з повідомленням про введення військ. Після цього в зону було введено 1 600 осіб, солдат із 98 собаками, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34. Це був єдиний випадок використання танків для придушення повстання у таборах.

Почалася кривава розправа. В'язні організували самооборону, забарикадувавшись у шести бараках. У страшній кривавій борні у хід пішли танки, їм допомагали літаки стріляючи згори. Солдати-піхотинці кидали у в’язнів газові шашки і стріляли. М.Сорока разом із санітарами рятував поранених. Очевидець тих подій д-р Варконі згадує: „Побачивши танки, в’язні жіночого табору, щоб рятувати своїх друзів вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень (у багатьох джерелах подають їх у кількості п’ятисот) цих українських жінок і дівчат взялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не зупинилися. Вони навіть не зменшили швидкість й один за одним переїхали живу фалангу. Одночасно емведисти кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного...”

Багато з учасників Кенгірського повстання розповідають різні епізоди, які вкарбувалися в їхню пам’ять під час придушення повстання. Литовський націоналіст Альфонсас Урбанас на все своє життя запам’ятав, як його відштовхнула від танка ціною свого життя дівчина-українка. Повстанці Кенгіру виявили свій героїзм не лише у сміливості повстати проти цілої карально-репресивної системи СРСР, а й в останньому своєму опорі при придушенні повстання. Вони вирішили зустріти свою смерть у бою під час повстання, а не загинути від щоденної рабської праці, знущань і катувань. „Ми відчули себе не „номерами”, а людьми”, – зауважив у своїх спогадах В.Батоян.

Документи слідства значно занижують кількість знищених повстанців, оскільки перед комісією МВС було поставлене завдання придушити Кенгірське постання із найменшими втратами. В одних документах вказано, що із повсталих в’язнів загинуло лише 35 чоловік., в інших – 37 в’язнів загинуло, 61 доставлено у шпиталь, з яких 9 померло, 543 отримали тілесні пошкодження, із солдат лише 40 отримали тілесні пошкодження і контузію. Водночас у документах сказано, що „у масовій непокорі 3 табірного відділення „Степлагу” брало участь 5392 ув’язнених, з них 43% жінок. Основну масу в’язнів в табірному відділенні складали (72%) засуджені за зраду Батьківщини та інші тяжкі злочини (оунівці, прибалтійські націоналісти). На таку кількість посталих вказана кількість загиблих у придушенні повстання виглядає достатньо сумнівною, тож єдиним достовірним джерелом кількості загиблих можуть вважатися спогади учасників, які залишилися живими. Співставивши їхні свідчення виходить, що у середньому убитих і покалічених повстанців було понад 700 осіб. Цю цифру загиблих називає у своїх спогадах і політв’язень Ярослав Цилинський.

У ході операції придушення Кенгірського повстання, за даними слідства, на території житлової зони табірного відділення, у бараках, а також в ув’язнених вилучено: 1577 металевих прутів і пік, 291 ніж зразка „фінки”, 68 саморобних шабель, 36 саморобних гранат, 4 пістолети, 26 сокир, 40 саморобних вил і списів, 400 пляшок із негашеним вапном і 300 пляшок із піском, понад 20 кілограмів товченого скла, 2113 штук інших видів гостро ріжучих і металевих предметів.

Щоб скомпрометувати повстанців, адміністрація концтабору пустила чутку серед населення Казахстану, яке дізналося про Кенгірське повстання, ніби війська стріляли холостими патронами, а в’язні самі вбивали один одного. Копати могили цього разу не поставили, як раніше, в’язнів (щоб уникнути зайвого розголошення); це зробили військові. Біля 300 чоловік закопали в зоні, решту – десь у степу.

Спогади очевидців природно відрізняються одне від одного, оскільки кожен з них міг бачити іншу картину й інакше сприймати хід подій. „Нас по чотири вишикували у колону і в супроводі конвоїрів із собаками повели у степ, – згадує Ганна Борецька. – Там напоготові стояли „чорні ворони”. До кожної групи підходили військові з формулярами особових справ, зачитували прізвища в’язнів. Каторжників і тих, у кого термін покарання був 25 років, повантажили у „чорні ворони” і повезли у невідомому напрямі. Нас, десятилітників, повернули у зону. У зону подали вантажні автомобілі. Нас заставили вантажили тіла людей, розчавлених танками. То було страшне, нелюдське видовище. Карателі заставляли нас класти трупи один на один штабелем, наче дрова. З кузовів автомашин текла кров. Від болю і мук надривалися наші серця. Здавалося, що весь світ став пеклом для людей”.

Загиблих повстанців Кенгіру поховали у степу – так вважає інший учасник повстання Ілько Тафійчук: „Уся земля була залита кров’ю. На тій території, де щойно був табір, трупів лежало стільки, що не можна було йти, не ступаючи на криваве місиво. Отак солдати виводили під дулом автомата тих небагатьох, хто залишився у живих. Коли пилюка сіла, в зону в’їхали самоскиди і солдати почали вантажити на них розстріляних та рештки розчавлених гусеницями. Вивозили ховати в степ, де екскаваторами для цього викопали траншеї. Я бачив, як вантажили на самоскиди не лише мертвих, але й поранених, покалічених. Їх, ще живих, закопували бульдозерами разом із мертвими”.

Табірною владою було заарештовано 436 активних учасників повстання, з них 36 (у тому числі і члени Комісії) проходили по справі Кенгірського повстання, інші потрапили до тюрми. Тисяча ув'язнених (500 жінок і 500 чоловіків), які підтримували повсталих, були відправлені у "Дальстрой" і в Озерний табір.

У липні-серпні 1954 р. тривало розслідування причин Кенгірського повстання. 29-31 серпня начальник слідчого відділення режимно-оперативного відділу „Степлагу” МВС СРСР старший лейтенант Дерюгін склав обвинувальний висновок активістам повстання, які залишилися живими після його придушення. 31 серпня затвердив обвинувальний висновок начальник режимно-оперативного відділу „Степлагу” МВС СРСР капітан Васильєв. Попереднє розслідування завершилося 29 серпня 1954 р. Карна справа №84 мала назву „Справа про звинувачення Слученкова, Келлера та інших”, вона складалася із чотирьох томів, останній том містив речові докази (10 пакетів-підшивок).

У слідчій справі №84 обвинуваченими були: Енгельс Слученков, „Герша Келлер”, Віктор Рябов, Юрій Кнопмус, Капітон Кузнєцов, Зайдула Ібрагімов, Валентин Іващенко, Віталій Скірук, Анатолій Задорожний, Анатолій Кострицький, Болеслав Геріньш, Марія Шиманська, Іозас Кондратас. Їх було обвинувачено у злочинах за статтями 59-2 ч.1”а”, 59-3 і 58-14 КК РРФСР, ст. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 року „Про кримінальну відповідальність за крадіжку державного і громадського майна”, ст.2 ч.2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 року „Про посилення охорони особистої власності громадян”.

Суд над активістами Кенгірського повстання проходив від 21 липня до 8 серпня у місті Джезказган. Головою суду був член Верховного суду Казахської РСР Тлегенов, народними засідателями – Шейн, Татімов, секретарем – Владімірова. Як записано у вироку суду, Слученкова, „Келлера”, Рябова, Кнопмуса, Кузнєцова, Іващенка було засуджено на 10 років ув’язнення, а „згідно з указом від 13 січня 1953року „Про заходи для зміцнення боротьби з особливо злісними проявами бандитизму серед в’язнів у виправно-трудових таборах” – до вищої міри карного покарання, розстрілу. На підставі ст. 49 всіх звинувачених вважати засудженими до розстрілу”. Смертний вирок був виконаний 18 вересня 1956 р. Про Ібрагімова, Задорожного, Кострицького, Геріньша, Шиманську, Кондратаса у вироку йдеться: „На підставі ст. 49 звинувачених вважати засудженими згідно з ст. 59 п.3 на 10 років ув’язнення, окрім Шиманської, якій на підставі ст.51 знизити термін до 5 років”.

Із трьох жінок, що входили до складу комісії політв’язнів, засуджено було лише одну М.Шиманську. Л.Супрун загинула під час придушення повстання, Г.Михайлевич перевели до тюрми, як і В.Скірука.

К.Кузнєцов, попри смертний вирок, не був розстріляний. Одразу після придушення повстання протягом 27 – 29 червня він за власним бажанням написав на ім’я заступника міністра С.Єгорова і членам комісії МВС СРСР і Прокуратури СРСР повідомлення, де назвав усіх організаторів Кенгірського повстання. Це повідомлення зіграло значну негативну роль у формулюванні звинувачень активістам повстання. К.Кузнєцов детально описав хід повстання, вказавши головними його організаторами українських націоналістів. Щодо свого головування у комісії в’язнів під керівництвом і повним контролем конспіративного центру, Кузнєцов писав: „Мені довелося грати неблагородну роль артиста, але не маріонетки... Визнаю свою вину в тому, що брав участь у повстанні і був головою комісії, і, не дивлячись на мої зусилля, не зміг добитися виходу в’язнів на роботу”. І далі: „Я не заперечував наполегливості націоналістів бути присутніми на зустрічах із вами, щоб показати їх комісії МВС і прокуратури... Залишався в комісії з метою добитися того становища, яке було після другого протесту в’язнів, намагався знайти шляхи для виходу в’язнів на роботу, а також прагнув знайти можливість подачі будь-якими способами вам інформації про становище в таборі, про що повідомив вам через прокурора „Степлагу” Нікологорського”. Ціною зради К.Кузнєцов зберіг собі життя, а через кілька місяців після суду 1955 р. отримав 25 років ув'язнення у ВТТ і був переведений у „Карлаг”. Звільнений у 1960 р.

У 1956 р. «Степлаг» як табір особливого призначення агонізував. Ув'язнені ходили без номерів на одежі і спали у бараках без ґрат на вікнах. Нові засуджені за статтею 58 до табору не поступали. «Степлаг» поповнювався за рахунок переведення ув’язнених з інших таборів. Влітку 1961 р. табір припинив свою діяльність.

Кенгірське повстання тривало 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 р. Попри те, що повстання було придушене, політв’язні – повстанці Кенгіру – здобули перемогу, яка своїм значенням перевищувала жертви. Трагедія і героїзм повстанців – яскравий приклад незламності, прагнення до волі. Чітка організація постання та його масштабність свідчать про рівень політичних в’язнів: освіченість, інтелектуалізм, досвід національно-визвольної боротьби тощо. О.Солженіцин відзначав, що сила Кенгірського страйку в єдності. Об’єднуючу роль зіграли українські націоналісти, які гуртувалися між собою і ставали гідним прикладом згуртованості для представників інших поневолених націй і народів у боротьбі за свої права, у боротьбі за незалежність своїх національних держав.

Кенгірське повстання стало одним з найяскравіших виразників кризи ГУЛАГу. Воно спричинило серйозні зміни в каральній системі. Було проведено реорганізацію виправно-трудових таборів, створено нові табірні відділи з меншою кількістю ув’язнених, зосереджених в одному місці, оскільки цей фактор мав вирішальне значення під час повстання. Здійснено перегляд всієї системи кадрів, що займались вихованням і наглядом за ув’язненими, з вимогою більш суворої репресивної політики. Поступово почалось демонтування величезної мережі концентраційних таборів, чим змінювалася сама роль МВС в економіці країни. ГУЛАГ як економічна “імперія” міг вижити тільки за умови посилення терору і беззаконня, однак це було прямим протиріччям потребам бюрократичного апарату. Тому була здійснена повна реорганізація системи: протягом кількох років було звільнено дві третини ув’язнених, виправно-трудові табори (ВТТ) були скасовані; в’язні, що відбували термін ув’язнення у ВТТ, були переведені до колоній, а особливо небезпечні – до тюрем. Основною метою примусових робіт оголосили перевиховання ув’язнених, а не експлуатацію їхньої праці. Це «перевиховання» носило тоталітарний характер, було спрямоване на нівелювання особистості. Протягом кількох років було звільнено дві третини ув'язнених, величезна мережа концтаборів була суттєво зменшена. ГУЛАГ було реорганізовано, зменшилась роль концтаборів і в економіці СРСР.
Табори ГУЛАГ. Фрагмент мапи.
Табори ГУЛАГ. Фрагмент мапи.

Література:

1. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 228 – С. 171 – 173.
2. ДАРФ. Так само. – С. 189.
3. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 2616 – С. 21
4. Кравери М. Кризи Гулага. Кенгирское восстание 1954 года в документах МВД / Пер. С итал. С.Логиша // Cahiers du Monde russe? XXXVI (3), juillet-septembre 1995, рр. – С. 324.
5. ДАРФ. – Ф.8131. – Оп. 32. Спр. 3777 – С. 75.
6. Тамарина Р. Щепкой – в потолке… – Алма-Ата: Жазуши, 1991. – 224 с. – С. 191, 192
7. ДАРФ. – Ф.8131. – Оп. 32. Спр. 3777 – С.60.
8. ДАРФ. Так само. – С. 126.
9. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 228 – С. 272.
10. ДАРФ. – Ф.8131. – Оп. 32. Спр. 3777. – С. 18.
11. Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ, т.3. – М.: Инком НВ, 1991. – 384 с. – С. 197 – 198.
12. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 228 – С. 48.
13. ДАРФ. – Ф.9401. – Оп. 2. Спр. 445 – С. 268.
14. Силуети непокірних… // Визвольний шлях. – 1973. – 4 – 5. – С. 384 – 390.
15. Батоян В. Восстание в Кенгире // В кн.: …Иметь силу помнить: Расказы тех., кто прошел ад репресий / Сост. Л.М.Гуревич. – М.: Моск. Рабочий, 1991. – 81 – 101 с. – С.89.
16. Дашкевич Я. Вказ. Праця. – С. 126
17. ДАРФ. – Ф.9421. – Оп. 1. Спр. 265 – С. 93 – 94.
18. Кравери М. Вказ. Праця. – С. 132.
19. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 228 – С. 13.
20. ДАРФ. Так само. – С.13.
21. Солженицын А Вказ. Праця. – С. 216.
22. ДАРФ. – Ф.9401. – Оп. 2. Спр. 443 – С. 215.
23. ДАРФ. – Ф.9421. – Оп. 1. Спр. 285 – С. 115.
24. ДАРФ. – Ф.8131. – Оп. 32. Спр. 3777 – С. 21.
25. ДАРФ. Так само. – С. 21.
26. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 228 – С. 96.
27. Кропочкин А.Е. Воспоминания бывшего каторжника СЛ-208 // Поживши в ГУЛАГе: Сб. воспоминаний. – М.: Рус. путь, 2001. – 359 – 401 с. – С. 396 – 397.
28. Кільчик Й. Чайки Кенгіру. – Львів: Край, 2000. – С. 72.
29. Солженицын А Вказ. Праця. – С. 206.
30. Кравери М. Вказ. Праця. – С. 328.
31. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 228 – С. 18.
32. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 228 – С. 18.
33. Солженицын А Вказ. Праця. – С. 216.
34. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 228 – С. 18.
35. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 228 – С. 18.
36. ДАРФ. – Ф.8131. – Оп. 32. Спр. 3777 – С. 42.
37. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 228 – С. 18.
38. Алланиязов Т. Наймушкина О. «…Неповеновение надо пресечь.» К истории востания заключенных 3-го отделения Степного лагеря МВД СССР (16 мая – 26 июня 1954 года). Документы. Факты. Суждения. – Алмати: «Фонд ХХI век», 2004. – 157 с. – С. 101.
39. ДАРФ. – Ф.8131. – Оп. 32. Спр. 3777 – С. 29.
40. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 228 – С. 219.
41. ДАРФ. – Ф.8131. – Оп. 32. Спр. 3777 – С. 145.
42. ДАРФ. Так само. – С. 133 – 134.
43. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 228 – С. 219.
44. Дашкевич Я. Вказ. Праця. – С. 117
45. ДАРФ. – Ф.9421. – Оп. 1. Спр. 285 – С. 248.
46. ДАРФ. – Ф.9421. – Оп. 1. Спр. 299 – С. 92.
47. ДАРФ. Так само. – С. 98.
48. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 2616 – С. 156.
49. 500 Безіменник. Вказ. Праця. – С. 82 – 86.
50. Батоян В. Вказ. праця. – С. 126.
51. Спогади Урбонаса Альфонс аса. – Записані 19 жовтня 2004 р. – З приватного архіву Л.Бондарук.
52. ДАРФ. – Ф.9421. – Оп. 1. Спр. 285 – С. 311.
53. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 228 – С. 278.
54. ДАРФ. – Ф.9401. – Оп. 1. Спр. 1394 – С. 365.
55. Цилинский Я.Я. Записки при жизни реабилитированного. – М.: ООО «Фирма «Издательство АСТ», 19987. – 480 с. – С. 15.
56. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 228 – С. 280.
57. Карпенко В. Українці в Казахстані. – Газета «Вечірній Київ», Київ, 2000. – 126 с. – С. 81.
58. Спогади Борецької Ганни. – Записані 14 жовтня 2002 р. – З приватного архіву Л.Бондарук.
59. Спогади Тафільчук Ілька. – Записані 5 вересня 2002 р. – З приватного архіву Л.Бондарук.
60. ДАРФ. – Ф.9414. – Оп. 1. Спр. 228 – С. 282.
61. ДАРФ. – Ф.8131. – Оп. 32. Спр. 3777 – С. 147.
62. Дашкевич Я. Вказ. праця. – С. 121.
63. ДАРФ. – Ф.8131. – Оп. 32. Спр. 3777 – С. 91.
64. Кравери М. Вказ. праця. – С. 294.
65. ДАРФ. – Ф.8131. – Оп. 32. Спр. 3777 – С. 21, 26, 37, 38.
66. ДАРФ. – Ф.8131. – Оп. 32. Спр. 3777 – С. 21, 26, 37, 38.
67. Кравери М. Вказ. праця. – С. 334.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
Фотогалерея:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Пам’ять»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Скільки рабів, стільки ворогів”
Сенека

 
Відпочинок на схилах Дніпра
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.