Аратта - На головну

25 травня 2017, четвер

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в Україні знаходиться унікальний міст, що пролягає між правим берегом однієї річки. Не вірите? Можете переконатися на власні очі, якщо відвідаєте Кам’янець-Подільську фортецю, що на Хмельниччині. Стара фортеця розташована на скелястому острові, охопленому петлею каньйону річки Смотрич. Таким чином, міст, що веде до фортеці, пролягає між двома точками правого берегу однієї річки. Крім того, ми не знайшли більше прикладів у світі, коли б міст тримався без усіляких підпор, а спирався б тільки на скелі. За однією з гіпотез, цей міст було зведено римлянами ще у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію. Нині Кам’янецька фортифікація включена до переліку ЮНЕСКО

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Все про те ж...

Думка українця 11919 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 18.05.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Українська культура є!
Українська культура є!
Нам загрожує культура путінської Росії, але не культура Толстого-Достоєвського-Буніна.

Я був вразливим підлітком. Того дня я їхав в тролейбусі №4 вулицею Артема. Буденний день, пасажирів мало, на черговій зупинці до тролейбуса увійшла незвично одягнена жінка. Потім, через роки, подібний стиль жіночого одягу я побачив в будинку Людмили Семігіної. Елегантний неяскравий одяг в українських традиціях. Жінка звернулася до пасажирів з питанням, яке свідчило, що вона в цьому районі міста не орієнтується. Оточуючих шокувало не питання, а його «оформлення»: воно було задане українською мовою! Не на звичному суржику київських передмість, а сьогоденною, культурною українською мовою. Негайно відповів невиразного вигляду немолодий чоловік, відповів грубо, жорстко, образливо. Його підтримали інші, почувся мат, через одну або дві хвилини я був присутній при публічній страті словами - невідомої людини, винної лише в одному: вона розмовляла українською мовою.

Я запам'ятав цю сцену на все життя. Тому що мені було страшно. Так я дізнався, що в цьому місті, столиці радянської України, поряд зі мною, євреєм, живуть інші «недоторканні», - українці, які зберегли свою культуру і гідність. У 12 років я вже багато знав про свою країну, і про державний антисемітизм, і про «засекречений» голодомор, так мене виховували батьки.

Не знаю, хто була ця тролейбусна попутниця, не пам'ятаю її обличчя, пам'ятаю лише власне враження і сором. Я був свідком приниження безвинної людської особистості агресивним натовпом лише унаслідок її «інаковості». Через роки, ставши старшим, я зрозумів: це і є Україна. Етнічні українці, радянізовані, агресивні, люмпенізіовані, третували таку ж етнічну українку.

Господи, а ці нескінченні примітивні антиукраїнські анекдоти кінця 60-х. Їх була численна сила - тупих, злобних, таких, що розповідаються колегами-студентами, які лише вчора виїхали з українського села і старалися негайно продемонструвати, мовляв, я свій, міський, я приймаю ваші правила, я хочу бути таким же. Ймовірно, я реагував на все це емоційно, тому що і сам був «другорядним» - радянським євреєм.

Справжню, іншу Україну я побачив, на жаль, тільки на Уралі. У політичному таборі ВС 389/35. Саме там я дізнався раніше приховану від мене правду про країну, що народила мене, дізнався її історію і трагедію. Табірні «люди» похилого віку - двадцатип'ятирічні Евген Прішляк, Дмитро Басараб, Василь Підгородецький, Степан Мамчур - стали для мене прикладом гідності в негідній, брутальной ситуації. Іван Світличний, Валерій Марченко і Ігор Калинець, найближчі мої друзі, відкрили мені висоти і ніжність нерадянської української літератури.

Саме там, в таборі, я побачив різницю в щоденній поведінці огрублених радянським життям «людей» похилого віку зі Східної України і постарілих у в'язницях не дуже грамотних селянських синів з України Західної. Дорогі мої друзі, я багатьом зобов'язаний вам, повірте, мені важко жити без вас в цій новій країні. Лише іноді, в гіркі хвилини, я в гріху думаю: «Як добре, що вони не бачать цієї своєї створеної мрії, цієї нової України.»

Збігом обставин великої історії ми знайшли свободу. І - свободи. Розпад імперії для нас, українців, виявився безкровним. Але ми все ще не навчилися користуватися можливостями вільного, незалежного від інших життя. Сьогодні ми живемо в країні, де громадянин, що вкрав мішок картоплі, отримує в суді покарання у вигляді п'яти років життя у в'язниці, а інший громадянин, що вкрав завод або тисячі гектарів української землі, стає членом Верховної Ради або високим чиновником президентського Секретаріату. І це відчуття гострої несправедливості турбує в абсолютно рівній мірі і жителя Галиччини, і донецького шахтаря, і київського вчителя. Турбує в набагато більшій мірі, ніж свідомо актуалізована аморальними політиками мовна проблема. Щиро вважаю: проблема нашої, вже тотальної, корупції, у тому числі і в так званій судовій владі, набагато небезпечнішої для нас, ніж неприхована антиукраїнська діяльність всіляких «російських партій».

Декларований вголос «патріотизм» не є міра професійної спроможності того або іншого політика. Не можна оцінювати в різних шкалах діяльність народних обранців Юхима Звягільського з Донецька і Миколи Жулинського з Києва. Але, без сумніву, слід оцінювати і фіксувати зростання особистого капіталу тих, хто нашими з вами виборчими голосами вступив в ложу захищених від кримінального переслідування «лідерів нації». Для мене в цьому сенсі депутат Борис Колесніков з Донецька мало відрізняється від депутата з Дніпропетровська Юлії Тимошенко.

Повертаюся до проблеми мови. Упевнений в одному: агресивним біснуванням наших «професійних українців» цю проблему не вирішити. Більш того, сучасній Україні загрожує не засилля другорядної російськомовної літератури, а відсутність письмової культури як такої. Радянська влада, яка по-садистськи знищувала українське село, в останні десятиліття свого існування намагалася хоч якось вирівняти можливості сільських дітей. Тоді працювали бібліотеки, продавалися книги. А що зараз? Порожнеча безкультурності. Сумно, але саме незалежна українська держава (тобто ми з вами всі разом) зробила все можливе для того, щоб сучасні нам Іван Світличний, Іван Дзюба, Василь Стус не стали культурними людьми. У них немає такої можливості. Ми з вами всі разом позбавили їх майбутнього.

Нам загрожує культура путінської Росії, але не культура Толстого-Достоєвського-Буніна. Нам нічого протиставити культурі його величності мату! Зрозуміло, окрім декларацій і вічного пошуку зовнішнього ворога.

Від "Аратти". Мусимо не погодитися з останнім реченням шановного Семена Фішельовича. У нас є що протиставити, але це не є результатом діяльності державних програм і ідеології. Українська нація, її етнос, культура, те, що породило Стуса, Дзюбу і Світличного, живі, і ми намагаємося себе зберегти. Попри намагання все ще не до кінця української держави...

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Свобода, якщо вона пустила коріння, швидко зростає”
Джордж Вашінгтон

 
Відпочинок на схилах Дніпра
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.