Аратта - На головну

30 травня 2017, вівторок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- у 1919-1920 роках Кам`янець-Подільський ненадовго став державним центром України - останньою столицею УНР. Сюди перемістилися Директорія та Уряд УНР. В місті постав Комітет охорони Республіки. Однак у 1920 році Червона армія розгромила війська УНР.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Революційна стихія

Історія 18900 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 24.05.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Юрко Тютюник
Юрко Тютюник
Сьогодні ми розпочинаємо друк спогадів Юрка Тютюника - генерала-хорунжого української республіканської армії, видатного повстанського керівника, який тривалий час вів нерівну боротьбу із більшовицькою навалою в Україні.

Передмова

Видатний повстанчий отаман, ґенерал-хорунжий української республіканської армії, Юрко Тютюнник, був спершу начальником штабу армії Григорієва. Разом з ним, в 1919 р., він примусив відділи переможної антанти покинути українське чорноморське побереже. В літі, разом з своїми повстанцями, прилучується до української реґулярної армії, що оперувала на Поділю. Від кінця 1919 р. до травня 1920 є помічником ґен. Омеляновича-Павлечка в його славнім зимовім поxоді. В листопаді стає на чолі виправи повстанчих відділів, що вдерлися на теріторію підсовєтської України і дійшли майже до самого Дніпра; — на чолі виправи, що знайшла своє траґічне і героїчне закінчення в Базарі.

Опинившися на вигнанні, не перериває звязків з Великою Україною. Творить там військову орґанізацію — так звану ВВРаду (Висшу Військову Раду). Рівночасно, осівши у Львові, співробітничає в ЛНВістнику і Заграві, підписуючись Г. Юртик. В тій останній м. ин. виступав остро проти "сміновіховців", що шукали порозуміння з Московщиною і що думали повести за собою народ; бо — писав — "ніколи і ніде не перемогали маси, хочби й львину відвагу вони мали, коли на чолі тих мас стояли барани". Ті, хто вірив в можливість порозуміння з большевиками, заведуться, бо "мрії про братнє співжиття не знайдуть місця поруч з такими привабливими і такими захоплюючими кличами: пімсти і свободи!" (гл. Заграва ч. 3 і 5).

В імя сеї "пімсти і свободи", ся людина невсипущої рухливости, подалася в кінці 1923 року на Україну, але провокація та зрада у власній орґанізації привела його в руки Москви, яка незабаром і скінчила з ним своїм звичайним способом.

Один з тих, що брали участь в визвольній війні, — людина з острим даром обсервації, що знала Юрка Тютюнника, — так описує покійного: "3вичайно, не був він "реґулярний". Та тепер, дивлячись ретроспективно, бачу, що то був найбільш вартісний тип військового проводиря в ті, ажджеж такі далекі від всякої "реґулярности" часи. Як казали, був він з народніх учителів, скінчив школу підxорунжиx. В кінці 1919 робив вражіння 25—28-літнього мужчини. Очі холодного вогню, рішучі, сталева блакить. Говорив рвучко, але сінтетично. Воля і характер били з його постаті і рухів, неначе елєктричність... На ріжних зїздах — як видко з його споминів — не набрав великого пошанівку до діячів революції. Тому вічно шукав безпосереднього контакту з самою масою понад голови провідників. Не повелося йому. Певно тому, що "один в полі не воїн". Тому, що сильна була махновщина. Може чогось бракувало йому особисто, може спізнений інтелєктуальний розвиток, коли вже не було часу. Коли стало потрібним скінчити з "самопасом" — він зробив се, перейшов — в літі 1919 — до реґулярної армії. В ній лишився до кінця. Тоді знову рішив "сконтактуватися" з масами. На сьому й спіймали його большевики: вони знали, що на сей гачок він клюне... Большевики мусіли його зліквідувати, бо в ті часи ("українізація" і "неп") се був не лише дінаміт, але й щось для них ще гірше: характер плюс інтелєкт найбільш можливо повного на той час не скаліченого українця".

Людина наскрізь новочасна, чужа, якійби то не було народницькій розхлябаности, з острим розумінням траґізму нашої доби, Юрко Тютюнник не мав щасливої преси. Його "нещастя" було в тім, що не був — соціялістом. Ось чому на нього відразу накинулися як на зрадника, на большевицького запроданця. Ось чому, навіть довший час по тім, як справа його "переходу" до большевиків вияснилася, він не міг дочекатися хоч десятої частини тих усправедливлень, якими тепер обсипають чекіста, але соціяліста — Любченка, або ліберала, соціяліста, комуніста і солідаріста Винниченка.

Остаточно мабуть його справу вияснив в своїх спогадах "нєвозвращєнєц" Г. Бєсєдовський, був. член совєтської діпльоматичної місії у Варшаві. Ось що пише він в тих споминах:

"3 огляду на свою українську діяльність у Варшаві, я мусів бути також в курсі справ Тютюнника. ҐПУ одержало приказ за всяку ціну унешкідливити Тютюнника. Уважаючи його, не без підстав, за одного з найнебезпечніших ворогів, воно придумало такий плян. Аґенти ҐПУ впали на слід певної тайної української орґанізації, що звалася Висша Військова Рада. Замісць того, щоби арештувати членів орґанізації, аґенти ҐПУ увійшли в її склад і фактично взяли орґанізацію в свої руки. Потім післали одного керівника сеї орґанізації (не аґента ҐПУ, а особистого знайомого Тютюнника) з дорученням навязати зносини з Тютюнником для співпраці і викликати його на Україну в цілі таємного обїзду орґанізації. Тютюнник, дуже досвідчений конспіратор, післав наперед одного з своїх помічників. Той обїхав "орґанізацію", що мала розгалуження по всій Україні, і повернувши, заявив Тютюнникові, що ся орґанізація дуже поважна та що їй "можна цілком довіряти." Він казав, що можна навіть, в близькім часі, думати про розширення повстанчої акції. Лише керівники орґанізації настирливо жадали особистого приїзду Тютюнника, щоб отримати безпосередні вказівки. Перш Тютюнник вагався, та потім згодився. Перейшов совєтську границю в умовленім пункті. Але не встиг зробити й кількадесять кроків, як був схоплений. Його привезли до Київа, а потім до ҐПУ в Харкові. Почалася тепер боротьба між Харковом і Москвою за долю Тютюнника. Дзєржиньскі рішучо домагався його розстрілу. Але Харків (се був час розцвіту "українізації") уважав, що Тютюнника можна буде "присвоїти і використати"... Отамана лишили на разі живим. Але Тютюнникові спочатку всеж не довіряли. Майже кілька місяців він мешкав в домі урядовців ҐПУ під сталим доглядом. (Щоб його більше звязати, привезли хору жінку і діти). Пізніше призначили його лєктором в школі червоних старшин, доручивши викладати "стратегію і тактіку горожанської війни". "Памятаю, (пише оповідач), я спіткав його на вулиці в Харкові в 1925 і запитав, що він робить. Відповів з глумливим усміхом: "даю виклади бандитизму"... Настрій його щораз більше чорнішав. Нова політика Сталіна, спрямована спеціяльно проти селян, не могла не відбитися і на Україні, де вона повела до цілковитої зміни навіть тої обмеженої автономії, яка тоді ще істнувала... Тютюнник зачав настроюватися опозіційно і, на весну 1929, в одній приватній розмові сказав, що при такій політиці совєтська влада на Україні безсумніву впаде та що на її місце прийде фашізм. Про сю розмову донесли до ҐПУ. Тютюнника безпроволочно арештували і вислали в Москву. Там, потай, навіть без постанови ҐПУ, з особливого наказу Мєнжінского, його розстріляно" (Ґ. Бєсєдовскій — "Спомини совєтського діпльомата").

Отже Юрка Тютюнника не вдалося "присвоїти і використати", а тому він мусів вмерти. Характеристична при тім роля, яку грали в його долі, радше недолі, два кати — Дзєржінскій і Мєнжінскій.

В сій книзі даємо ті його спогади, що друкувалися в 1923 році в ЛНВІстникові, з якими сучасний читач мабуть ледви чи мав нагоду познайомитися. Відзначаються вони виразистістю малюнку і острим стилєм, зраджуючи в авторі непересічний письменницький хист. Вони чудово віддають настрої героїчної доби 1917—18 рр., зосібнаж ставлять памятник нашій селянській стихії, завжди чуйній, патріотичній і готовій до жертв.
ПЕРШИЙ СИМФЕРОПОЛЬСЬКИЙ ПОЛК ІМ. ГЕТЬМАНА ПЕТРА ДОРОШЕНКА

Трапилося так, що про початок революції довідався я в дорозі. Виконуючи службове доручення, я обїхав околиці Симферополя. Не доїзджаючи до міста, стрінув двох солдатів своєї роти. Солдати віддали військову пошану, а потім обидва разом гукнули:

— Пане поручнику! Царя вже нема... революція скр!зь...

Обидва солдати походили з Кременчужчини. На їх вусатих обличях виблискувало задоволення. Напевно вони думали, що й мені немалу приємність роблять звісткою про революцію. Я розпитував, як, що й від чого почалося. Солдати, один одного поправляючи, розповідали про події, що стали їм відомі за час моєї відсутности. Трохи дивно було. Ще кілька днів тому отсі самі "дядьки в шинелях" намагалися говорити тільки по російськи, звали мене "ваше благородіє", щовечера виспівували "Боже царя храні", а тепері і поміж собою говорили і до мене зверталися на рідній мові і не ховалися переді мною зі своїми почуттями з приводу такого надзвичайного випадку, як "царя вже нема".

По місту були вже розліплені ріжні відозви, заклики, оголошення і т. и. продукти творчости першого періоду революції. Чільне місце займав "Пріказ № 1" петербурзької ради робітничих та солдатських депутатів. Того дня у вечері я був на спільному зібранні офіцерів залоги і делєґатів од солдатів. Начальника залоги, він же командуючий охороною морського побережа, ґен. Радовського (поляка), постановою зібрання усунули з посади, а на його місце вибрали капітана Замятіна. Місце адютанта при революційному начальникові залоги довелося обняти мені. Тоді аж переведено перші вибори до "ґарнізоннаго совєта" (залогова рада) солдатських депутатів. Я попав у товариші голови нової інстітуції. За кілька днів потому відбулося перше зібрання українців. Присутніх було не більше двохсот, майже виключно інтеліґенція, більшість військових. По кількох промовах-докладах зібрання ухвалило утворити Симферопольську Українську Громаду і тут же вибрало раду громади на чолі з п. Клименком (ґімназійний учитель). Я теж попав у члени ради. Всі присутні записалися членами громади. Тоді ж постановлено, поміж иншими справами, розпочати освідомлюючу роботу серед українців, що перебували у війську. Практичне переведення всіх тих справ доручено раді громади. "Освідомлювання" не було легким завданням. Як відокремиш "наших" від "чужинців"? Як поведеш працю, щоби на перших же кроках не стрінути ворожого опору з боку росіян? А головне, з чого власне розпочати роботу? І в якому напрямку проводити її? Все се питання, які ми мусіли вирішати самотужки та ще до того й негайно, бо життя не чекало. Обміркувавши справу "освідомлювання" з прінціпового боку, рада громади доручила роботу серед війська п. Мацькові і мені. Користаючи зі свого урядового становища товариша голови залогової ("общерусской") ради і з того, що остання доручила мені кермувати культурно-освітною та аґітаційною справою, я виготовив відповідний звіт, в якому доводив конечність провадження дорученої мені справи на мовах, якими говорили поміж собою солдати залоги. Для того в докладі пропонувалося поділити солдатів залоги на національні секції і провадити роботу в кождій секції зокрема.

Звіт зустрінули москалі ворожо. Розпочалися гострі дебати на засіданні залогової ради. Але все ж таки звіт ухвалили, хоч і незначною більшістю. За приняттям голосували майже виключно самі "інородци". Зломлені в прінціпі, москалі погоджувалися на татарську, польську, грузинську, жидівську та инші секції, але не визнавали рації утворення української секції, бо "всє малороси прекрасно панімают русскій язик, да і лєкторов, знающих ґаліційско-українскій язик не отищеш в ґарнізонє", — говорили вони. Але й тут москалі потерпіли поразку: "інородци" визнавали таку рацію, а нас була більшість. Розіслано наказ до залоги приблизно такого змісту: "3гідно з постановою залогової ради солдатських депутатів, пропонується командірам окремих частин залоги сьогодня о такій-то годині вислати до будинку такої-то ґімназії всіх солдатів-"уроженців" ґуберній: волинської, холмської, подільської, київської, херсонської, катеринославської, полтавської, чернигівської та харківської. Туди ж прибути всім офіцерам, що походять із зазначених ґуберній. Можуть бути присутні й "уроженці" инших сумежних зі зазначеними ґуберній. Підписали: Начальник залоги капітан Замятін. Адютант пор. Ю. Тютюнник.

Прибуло щось до семи тисяч. Відкривши віче, я запропонував:

— Хто поміж вами українці, піднесіть руку до гори!

Піднеслося не більше трохсот рук.

— Малороси! Піднесіть руки!

Піднесло руки коло половини присутніх.

— Хахли! Піднесіть руки!

Знов піднесла руки добра третина.

— Українці, малороси і хахли! всі разом піднесіть руки!

Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук. Одиниці, що не піднесли рук, не були помітні серед загалу.

Я відчитав свій звіт, уже ухвалений залоговою радою, і зясував, що всім присутнім прочитають кілька лєкцій на ріжні політичні теми. Читати лєкції будуть на рідній мові "оттакій, як я тепер говорю". На се, щоби ухвалити проґраму лєкцій і встановити чергу поміж частинами, запропонував вибрати з-поміж себе депутатів по одному від роти. Вибори переведено тут же на площі. Потім говорило богато промовців, поміж ними: Мацько, Титаренко, Іванчук (старшини) і Масак та Близнюк (цівільні, члени Укр. Громади). Всі промовляли по українському. Промови інтеліґентів на "мужицькій" мові зробили надзвичайне вражіння на присутніx. Ніби не дишучіи, слухали "дядьки в шинелях", а коли промовець кінчав, буря оплесків зривалася понад головами і помішані "слава" та "гура" неслися вулицями Симферополя. Промовці зясували, що "малороси" і "хахли" се назви, якими наділили нас наші вороги, гнобителі і що правдива назва всіх людей, що говорять такою ж мовою, як і промовці, є українці, а наша батьківщина, коли була вільною, то звалася не "Малоросією", але Україною і так має знову називатися. Одному з промовців набігла думка показати синьо-жовту стрічку і запропонувати піднести руки тим, що знають значіння зєднаних кольорів. Всього з десяток людей знали кольори національного прапора. Маси ще не знали того.

Розійшлися в темряві ночі. Вибрані депутати назвали себе комітетом Українського Військового Клюбу імени гетьмана Петра Дорошенка. Почалася робота. Та разом же почалася і боротьба з москалями. Зразу москалі гадали без великого труду зломити вплив на маси "фантазьорів", як вони спочатку звали нас. Стали відбуватися лєкції по уложеній проґрамі. По своїй ідеї всі лєкції мали підкреслити нашу національну окремішність. Яку тему не зачепив би лєктор: земельне питання, війну, освіту, економічні справи і т.и. — обовязково само по собі перед авдіторією повставало питання про розбіжність, а навіть і протилежність інтересів України і Росії.

Не раз підводиться було й який-небудь бородатий козак, а часом і старшина*), щоб зробити запитання лєкторові:

— А чи не буде ота федерація відокремленням України від російської держави? Бо під час революції всі повинні єднатися, а не ріжнитися...

Уже відчувалася робота москалів. То від них пішла ідея "єдінаго революціоннаго фронта". Вона баламутила голови тим, що були найменше політично розвинуті і не мали досить природного розуму, щоби критично відноситись до теревенів язикатих московських соціялістів ріжних порід. Звичайно лєктор пояснював, що все буде залежати від бажання українського народу, який має висловитися на зїздах. Поміж ініціяторами "освідомлювання" були люди, що з початку ж стали на позіцію незалежности української держави від Росії. Революція тільки починалася, а вже відчувалося серед "дядьків у шинелях" стихійне бажання відокремитися в свої національні військові частини. Треба було бути вповні профаном, щоб не передбачити того, що коли хто-небудь стане на шляху дальшого розвитку нашого руху, то відокремлені в окремі військові частини "дядьки" докажуть, що вони вміють уживати зброю. А там, де запахне кровю, вже ніхто не жахатиметься зломати "єдіний революціонний фронт" і "відокремлення", хіба що наші вороги. Такою є льоґіка всякої боротьби. Розуміли се ми, розуміли й москалі.
На лєкції приходили по черзі, кождий баталіон окремо. Щовечера охочі записувалися в члени військового клюбу. А охочих було досить. Навіть ті, що з острахом поглядали на руйнацію "єдінаго рев. фронта", вписувалися в члени клюбу і пильно виконували всі постанови й розпорядки презідії. Стихійне бажання орґанізувати і виступати одностайно всім українцям було дужче від будь-яких страхіть "відокремлення". На перших же лєкціях з ініціятиви самих козаків повстало питання звести в "ротах" всіх українців в окремі чети ("взводи"). Мотивували козаки своє бажання тим, що "красше ходити в ладу на лєкції... і до своєї команди будем приучуватись"... Сам начальник залоги капітан Замятін (москаль) був людиною безхарактерною, політично малосвідомою. Кандідатуру його на революційного начальника залоги висунула ґрупа молодих старшин, які бажали мати вільну руку для своєї політичної роботи. То був типовий представник толстовського "нєпротівлєнія злу", хоч до чого-небудь доброго теж не мав здібностей. Солдати його любили, бо він з ними був запанібрата. Але честилюбство все ж таки він мав і влади, хоч би й фіктивної, не цурався. Почалися "впливи оточення". А серед того оточення моя роля не була останньою. Швидко "ґаспадін капітан", начальник залоги столиці Криму і командуючий охороною побережа, передав фактичне виконання всіх обовязків адютантові, а сам лише підписувався там, де йому запропонували. Презідія військового клюбу давала мені дірективи; я "висказивал свойо мнєніє" свойому шефу, а залога одержувала потрібний наказ. Розпорядженням по залозі українці були зведені в ротах в окремі чети. Виявилося, що в полках не все охоче виконували накази по залозі, особливо, коли вони відносилися до українців. В залозі було більше одинацяти тисяч "уроженцев", а на перше віче прислали не більше семи тисяч. Та обовязки слідкувати, чи виконують такі накази покладені на адютанта, і я виконував їх так, щоб не було шкоди нашій орґанізації. В половині квітня військовий клюб уже нараховував у свойому складі коло десять тисяч членів, що представляли, порівнуючи, значну силу, бо вся залога складалася з тридцяти тисяч. Вкупі з иншими "інородцамі" ми складали більшу частину залоги. Найвисшим орґаном військового клюбу вважалося зібрання депутатів від сотень (комітет клюбу). Всю практичну роботу провадила презідія клюбу, вибрана зібранням депутатів. Поміж старшинами і козаками панувала повна згода. Зовсім инакше було у москалів. Що дальше, то все більше ворожі ставали відносини поміж командним складом і масою. Допоміг загострити відносини і Керенський своїм приказом про окреме представництво в радах і комітетах від офіцерів і солдатів. Довіря, що панувало в нас, особливо підкреслювалося під час виборів до ріжних демократичних інстітуцій та на зїзди, яких досить було в перші місяці революції. Українські козаки рішуче відкидали прінціп Керенського про окремі офіцерські і солдатські виборчі курії.

— Будемо вибирати людей, а не наплечники ("паґони")... Всі ми українці, а потім тільки козаки та старшини, — звичайно відповідали козаки на пропозіції провадити вибори по прінціпу Керенського. Психольоґія "ніжняго чіна" була чужою нашому козакові вже в самому початку революції. В складі депутатів від сотень була більшість старшин; в презідії був тільки один козак, та й той мав середну освіту. Зібрання депутатів постановило звести всі українські чети в один полк. Перевести в життя сю постанову було вже тяжше. Наказ по залозі, навіть у революційні часи, занадто вже кинувся в очі своєю "нєзаконностью". Хоч я і повів з сього приводу тихий наступ на свойого шефа, але на сей раз нам не повелося. Москалі повели отверту боротьбу проти нас. За ними пішли поляки й жиди. Татари, грузини, білоруси та инші "інородци" орґанізовано підтримували нас.

Незабаром стало ясним, що лєґальним шляхом наша орґанізація дальше не піде. Треба було готовитися до "революції в революції"; власне треба було залишити на Божу волю "общерусскую революцію" і провадити свою національну, не звертаючи уваги на те, як відібється наш рух на внутрішному життю наших ворогів. До такого висновку і прийшла презідія нашого клюбу.

Отже, нібито не залишаючи проб вирішити справу лєґальним шляхом, ми послали Керенському довжелезну "служебну" телєґраму з проханням дозволити утворити український полк. Та одночасно з тим до Київа виїхав голова клюбу п. Мацько, де мав одержати відповідні розпорядження та інструкції від Центральної Ради, яка вже істнувала. А я, будучи заступником п. Мацька, запровадив, поки що на папері "самочинне" зведення українців в окрему військову частину. То був своєрідний мобілізаційний плян; українські чети одного "общерусскаго" баталіона мали скласти сотню, сотні, що знаходилися в складі одного "общерусскаго" полка, зводилися в куріні, а останні вже складали полк. Сотні та куріні мали свою чергову лічбу. Були визначені й командіри. Все, як і належиться в мобілізаційній справі, мало бути тайною. Але кожний козак і старшина повинен був знати, до якої сотні та куріня він приписаний, і так само знати своїх командірів. Одначе москалі пронюхали про наші приготовки. Знявся страшний галас. Пішли збори за зборами. Москалі закидали нам, що ми відокремлюємося, щоби не йти на фронт (тоді ще не вивітрився клич "до полной побєди!"). Ми запевняли, що як тільки сформуємо свій національний полк, то зараз же й вирушим умирати за "общеє атєчество". Та нам не вірили. І мали рацію, бо обороняти Росію, в погромі якої наша нація була зацікавлена, небогато найшлося б охочих навіть серед тих, що не хотіли "відокремлення". Там, де наші промовці перемагали, москалі зі своїми опільниками не цуралися й засобів недемократичних, як "арести по нєдоразумєнію" і т.и. Вони навіть почали побрязкувати зброєю. Ми теж стали у відповідну позу. Російсько-польська частина залогової ради послала таємно від нас делєґацію до Петербурга з проханням "ліквідіровать" нашу орґанізацію.

Замятіна таки повалили. На місце його прислали з Одеси полк. Кондратєва (москаль). 3 новим начальником залоги я не мав нічого спільного. На нових виборах до залогової ради переміґ бльок наших ворогів. На таврійському ґуберніяльному зїзді перемогли російські соціялісти-революціонери. Одно слово, ми не витримали наступу наших ворогів і повинні були зійти до ролі меньшости. В залоговій раді, в штабі залоги, в полках і ротах готовилися ліквідувати "разєдінітєлей, провокаторов, сепаратістов" та инших страшних людей, тобто нас. Не спали й ми. Мацько повернувся з Київа. Побув він у столиці більше тижня. Був і на Першому Українському Військовому Зїзді (5 травня), як представник нашого клюбу. Мацько зробив перший звіт презідії клюбу, а потім у головних рисах про те ж розповів зібранню депутатів. Нас цікавив кождий факт, кожде слово, кожда думка, що походила з Київа, де повинен би бути мозок нації. Подібно до нервів, ми готові були передати в маси зарядження центру і самі прийняти участь у виконанню. Доходило до дрібниць. Питали:

— А який собою Винниченко? Петлюра? Міхновський? Ол. Степаненко?... М. Грушевського всі вважали майже за ґенія. Хотілося, щоб там у Київі всі були ґеніями. І ми вірили, що там вони дійсно є. Але головного, якраз того, за чим їздив, не привіз Мацько. Не привіз ні діректив, ні інструкцій, ні наказів. В новоутвореному Українському Ґенеральному Військовому Комітеті Мацькові тільки порадили: "Продовжуйте працю, як і до сього часу — орґанізуйтеся". У Київі чи не хотіли, чи не вміли зрозуміти, що ми вже пройшли перший орґанізаційний період, вже відокремили "наших" від "чужинців", вже знайшли себе: пройшли період, коли революційна маса сама стихійно орґанізується і не потребує вказівок зверху; ми мусіли перейти в нову фазу боротьби за дальшу орґанізацію, а боротьба, навіть стихійна, вимагає коордінації. Не знаючи ні остаточної мети, ні хоч би якогось загального пляну, ми могли занадто сміливо виявити ініціятиву і тим пошкодити загальній справі. Психольоґія революційних мас у початку боротьби є така, що вони вірять в істнування загального пляну. Ся доля не минула й нас. Ми вірили. Навіть у думках ми не хотіли припустити, щоби наші "національні проводирі" не мали ніякого пляну. 3 того, що нас збиралися ліквідувати і що ми не мали наміру ліквідуватися, для нас було зрозумілим, що справа не обмежиться одними зборами, резолюціями, та паперовими протестами. Не виключена була збройна сутичка і, розуміється, кров. Треба було ж не спасувати на першій же репетіції. Залежало від нашої постави. До сього часу москалі уступали перед нашою рішучістю. Тактику не варто було міняти. В час, коли конечними були швидкі рішення, презідія клюбу сиділа над привезеними Мацьком газетами та листівками і студіювала їх, бажаючи знайти там відповідь на те, чого не привіз Мацько з Київа, бажаючи по промовах, відозвах, резолюціях і статтях, видрукуваних там, відгадати й ціль, що ставив собі київський центр, і плян і тактику його. Але чим більше закопувалися ми в премудрість, яку розповідали політики в своїх промовах та резолюціях, яку викладали ґазетні писаки в ріжних партійних і непартійних орґанах, тим густішим туманом вкривалося те, чого ми шукали. Силою обставин ми примушені були шукати на шпальтах ґазет того, чого там не було, та власне й не повинно було бути. Якимсь загадковим хаосом повівало з Київа, і ніхто з нас не знав, чи той хаос є наслідком дійсного хаосу в головах керманичів політичних ґруп і партій, що обєднувалися в Центральній Раді, чи може якась ґеніяльна рука навмисне утворює той хаос, маючи на меті з хаосу витворити нові форми життя нації. Перше ми тільки умовно припускали, а в друге вірили. Поперед усього урядові заяви. Ось Союз Українських Поступовців, що взяв на себе ініціятиву утворити Центральну Раду, закликає:

— Українці! Громадяни! Підпирайте новий державний лад, бо він і тільки він несе волю Україні й що більша наша участь у йому, то ширших прав собі здобудемо!

Отже виходило, що повинні ми підпирати той лад, що збирався ліквідувати нас. "Поступовці" збиралися йти по дороговказам, залишеним Кочубеями, Искрами, Носами... які теж дбали про свою участь у державному ладі Петра І, що був теж для свого часу "поступовим". А конференція української соціяль-демократичної партії (4-5 квітня), визначаючи соціяльний ідеал і нашу проґраму говорила:

— Конференція української соціяль-демократичноі партії з цілою непохитною рішучістю видвигає давне домагання парїії — автономію України... і дозволяє товаришам по партії піддержувати прінціп федеративної будови російської демократичної республіки і піддержувати автономічні змагання инших націй.
"Непохитна рішучість" наших соціяль-демократів імпонувала. Хребет партії складали товариші: Винниченко, Порш, Петлюра, Мартос — люди, що вже до революції були відомі ширшому загалові, не як "малоросси", а як українці. Ми міркували: "Ну, а що, як всі вони гуртом справді почнуть боронити "давне домагання" не тільки одними резолюціями?" Довелося би силою ломати не тільки "общерусскій" революційний фронт, а і свій таки рідний і близький. 3 наших і московських ґазет ми бачили, що в Київі вже розпочалася незгода поміж нашими. Про се промовляли до нас видруковані промови тих же українських соц.-демократів, яких вістря було звернене проти орґанізації української арміі. Бо й на що здалася армія автономній Україні! Проти соц.-демократів стояли: пор. Міхновський**) та "самостійник" Ол. Степаненко. Поміркувавши довгенько над соціяль-демократами, ми рішили, що "вони хитрі" — будучи правовіріними марксістами, безперечно працюють по заповіту свого апостола, що писав: "Як у приватному життю ми відріжняємо те, що думає і говорить людина, і те, що вона в дійсности уявляє і робить, так — і то навіть у більшій мірі — в історичній боротьбі ми повинні відріжняти фрази і продукти уяви партій від їх дійсного орґанізму та їх дійсних інтересів, їх уявлення від їх реального змісту"***). Ми прийшли до висновку, що наші соц.-демократи одне говорять, а зовсім друге роблять. "Реальний зміст" ми бачили в орґанізації реальної сили — української армії. І нам здавалося, що ми не помиляємося. Українські соціяль-демократи захопили кермуючі ролі в складі Українського Ґенерального Військового Комітету. А по своїй ідеї сей комітет мав стати військовкм орґанізацїйним центром. Не могли ж ми припустити, що наші українські соц.-демократи боролися за місця у військовому комітеті на се, щоби дезорґанізувати і провокувати українське військо. Ми ненавиділи ворогів і ідеалізували своїх. В тому не було нічого поганого. Бентежили нас тільки погляди москалів на діяльність наших чільних людей. "Кієвская Мисль", захоплюючись С. Петлюрою, писала такі річі: "В настрою зїзду (І Укр. Військ. Зїзд) помітно піднесений націоналістичний підйом і перевагу радикальних мілітаристичних тенденцій, але можна сподіватися, що під умілим проводом досвідного голови С. Петлюри (відомого укр. соц.-демократа) зїзд прийме лагідніші форми на дальших засіданнях". А "Русскоє Слово" інформувало своїх читачів про те, як довго й уперто закликали зїзд Винниченко та Петлюра не йти самочинним шляхом, а підтримувати контакт з російським Тимчасовим Правительством. І, розуміється, "Русскоє Слово" було задоволене роботою соц.-демократичних провідників і не ховалося з тим. Щоби москалі серіозно і щиро хвалили наших проводирів, ми не вірили.

— Люди добро нам роблять, а вороги хотять спровокувати нас, — гадали ми в Симферополі. — Те, що добре для нас, не може бути добром для наших ворогів. Отже — не піддамося провокації! — рішили ми.

Установчий зїзд партії українських соціялістів-революціонерів (4—5 квітня) вимагав у своїх постановах "широкої національно-теріторіяльної автономії України" і вважав, що найкрасшою формою устрою російської держави є федеративно-демократична республіка, якої установлення українська партія соціялістів-революціонерів буде домагатися на загально-російських установчих зборах". До загальноросійських установчих зборів було далеко. Ніхто не знав, коли вони відбудуться. А життя примушувало нас бути революційнішими, аніж навіть українські соц.-революціонери, котрі мали безумовно революційну назву і скрізь підкреслювали свій радикалізм. Бо утворення власної національної армії не мало місця в проґрамі, хоч би одної з політичних партій, що гуртувалися в Центральній Раді. Нас збиралися ліквідувати негайно, не чекаючи загальноросійських установчих зборів, а ми того не хотіли, хоч би самі установчі збори винесли таку постанову. І ми таки не допустили до ліквідації. Спільними силами Української Громади і Військового Клюбу 24 травня було улаштоване Шевченківське свято в м. Симферополі. Свято для Симферополя випало досить таки імпозантно. Одних військових українців з нашої залоги прибуло до десяти тисяч. Наші українські чети вперше практично були обєднані в сотні й куріні. Військо вишикувалося в каре. Цівільних українців теж прибуло кілька тисяч. Були й делєґації від українців залог м.м.: Феодосії та Севастополя, а також від Чорноморської Фльоти. Службу Божу й панахиду відправили українські пан-отці з п.-о. Чорноморської Фльоти А. Левицьким на чолі. Потім хор проспівав національний гимн. Відбулася парада війська. Карні ряди струнко проходили перед презідією клюбу, салютуючи відповідно до муштрового статуту. Піднесення надзвичайне. Настрій зворушуючий. Новий качальник залоги полк. Кондратєв, що прибув на свято на наше запрошення, як гість, не вдержався, щоби не сказати:

— А все таки національний прінціп при комплєктованню війська велика річ. Не тільки за час революції, а навіть і за весь час війни мені не довелося бачити красшого ладу, як у вас на святі... Та закінчилося свято тим, чого не сподівався ні полк. Кондратєв, ні хто-небудь инший з наших ворогів. По параді перед військом виступили з привітами делєґації від сусідних орґанізацій. Потім говорив член презідії нашого клюбу пор. Т. Промова останнього була і коротка і проста. Він сказав:

— Пан-отець читав у Євангелії — просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, добивайтеся і відчинять вам... Ми шукали і знайшли себе — зєдналися поміж собою. Просили у Керенського дозволу сформувати український полк, алє нам того не дано. Добивалися в двері, та нам ніхто їх не відчиняє... Що маємо робити? — Панове! маємо силу... так ломаймо ж двері!!!

Громове "слава" перервало промову. І довго розлягалося воно далеко навколо майдана. Коли затихло, промовець докінчив:

— Від нині ми не розійдемось... від нині ми складаємо Перший Симферопольський Полк імени гетьмана Петра Дорошенка...

Знову залунало "слава". За кілька хвилин полк машерував до касарень. Касарні були заняті. Над ними повівав синьо-жовтий прапор. А на дворі стояла варта, узброєна рушницями і кулеметами. В сотнях провадилося навчання і вправи.

Москалі заревли від люти. На бурхливому засіданні залогової ради винесено постанову зліквідувати нас негайно і то збройною силою. Але, як звичайно, від постанови ради до виконання не дуже мала дістанція була. До того ми також мали зброю і вміли нею володіти не поганьше від наших ворогів.

До презідії клюбу прибув поручник Ібрагимів, голова татарської військової орґанізації. Була то людина енерґійна, рішуча. Як татарський патріот, він ненавидів москалів усією душею. Мав універсітетську освіту. Весь час татари підтримували нас. Тепер пор. Ібрагимів просив у нас поради і підтримки. Ми порадили йому робити те, що ми вже зробили, й обіцяли свою підтримку. Через два дні на мусульманському цвинтарі відбулося татарське свято. Мені довелося 6ути в складі нашої делєґації, яку вислала презідія клюбу для привітання татар. Свято закінчилося маршем через місто до помешкань нашого полку, де татарам салютували наші частини. В той же день народився в Симферополі окремий татарський курінь. Москалі остаточно втратили голову. Жиди і поляки оголосили невтралітет. Москалі, "счітаясь с фактом", розпочали з нами розмови, "щоби запобігти непорозумінням".

30-го травня начальник залоги полк. Кондратєв передав до презідії клюбу телєґрафічний наказ Керенського про перевод мене "для пользи служби" в 228 піший запасовий полк (м. Катеринослав). Штаб одеського округа вимагав мого відїзду з м. Симферополя на протязі одної доби. Презідія клюбу не знайшла корисним входити в конфлікт з висшою військовою командою, яку ми все ж таки визнавали, хоч і "о стільки — о скільки" і корилися їй, коли те нам не шкодило. На сей раз наказ Керенського нічого не псував нам. Я вже був вибраний делєґатом на ІІ Всеукраїнський Військовий Зїзд і мав одїхати і без наказу, тільки не до Катеринослава, а до Київа.

Їдучи до Київа, я заїхав і до 228 полку. Командант полку полк. Дренфельд, довідавшися, що я українець, висловив при мені ж своє незадоволення, що "в полк прісилают безпокойний елємент, когда я і так достаточно імєю такового"... Не питаючись дозволу у полк. Дренфельда (не було надії одержати), я вибрався до Київа, а йому послав рапорт про відїзд.

По зїзді довелося залишитися в Київі, як членові Центральної Ради. Полк. Дренфельд мене більше не бачив, хоч і мав ще деякий клопіт зі мною. Зі зїзду я відїхав на три дні до Симферополя, де зробив звіт зібранню депутатів і Громади. Мене питалися:

— Чи справді провідники Центральної Ради вважають шкідливим утворити самостійну українську державу? Чи то може політична тактика примушує заховувати те до певного часу?

Я не міг дати відповіди, бо й сам не знав ще того, про що мене питалися.

Більше не довелося мені бути в Симферополі. Майже через рік я довідався, що Симферопольський Полк імени гетьмана Петра Дорошенка не піддався москалям в час муравйовської навали і, пробиваючись до Київа, загинув у боях під Олександрівськом та Синелькіковом. Сю звістку передав мені товариш по праці, старшина полку п. Шиманський.

*). Постановою комітета клюбу назви офіцер і солдат були замінені - старшина, козак.
**). Голова Укр. Військ. Клюбу ім. гетьмана Павла Полуботка в Київі, перший ідеольоґ і орґанізатор українського війська.
***). К. Маркс: 18-то брюмера Люі Наполєона.

(далі буде...)

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Історія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Ніколи не виживе той народ, котрий сприймає свою історію очима сусідів”
Фрідріх Ніцше

 
Відпочинок на схилах Дніпра
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.