Аратта - На головну

24 березня 2017, п`ятниця

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в Україні знаходиться унікальний міст, що пролягає між правим берегом однієї річки. Не вірите? Можете переконатися на власні очі, якщо відвідаєте Кам’янець-Подільську фортецю, що на Хмельниччині. Стара фортеця розташована на скелястому острові, охопленому петлею каньйону річки Смотрич. Таким чином, міст, що веде до фортеці, пролягає між двома точками правого берегу однієї річки. Крім того, ми не знайшли більше прикладів у світі, коли б міст тримався без усіляких підпор, а спирався б тільки на скелі. За однією з гіпотез, цей міст було зведено римлянами ще у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію. Нині Кам’янецька фортифікація включена до переліку ЮНЕСКО

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Бульварний академік. Про історичні міфи, галицізацію України, український менталітет та інше

Інший погляд 29283 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 10.03.2006 | Всі публікації | Версія для друку

П.П. Толочко на XVI богословській конференції Православного Свято-Тихонівського гуманітарного університета в Москві
П.П. Толочко на XVI богословській конференції Православного Свято-Тихонівського гуманітарного університета в Москві
В інших народів була державність безупинна, у нас — пунктирна. Був шанс щось зліпити в козацький час — не використали його. Одні тягли до Москви, інші — до Туреччини, треті — до Польщі, четверті — до Швеції. Ми увесь час входили в чужі державні утворення.

Пропонуємо в перекладі на українську мову інтерв’ю з академіком П.П.Толочком, що надруковане в останньому номері газети “Бульвар” за 6 березня в рубриці “Дим Вітчизни”, але в трохи скороченому вигляді.

Довідка: П.П. Толочко - народний депутат України, нині йде на вибори до наступної Верховної Ради України в списку Народного блоку Литвина, директор Інституту археології НАН України. Крім того, він є головою Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, членом Академії Європи і членом-корреспондентом Німецького інституту археології, а також членом Міжнародної унії слов’янської археології.

"Я чистий українець - репаний, з села, і в мене нічого немає, окрім Толочка-батька, діда за прізвищем Хмельницький і баби з рода Шевченка", - каже він про себе. Він родом з села Пристроми Київської області.

Петро Толочко: “Коли я вже став археологом і приїздив до рідного села, довідався, що біля нашого будинку знаходилося давньоруське городище. Воно було побудовано за наказом князя Володимира Святославовича, як і інші оборонні поселення навколо Києва, столиці Русі. Моє дитинство пройшло в цьому древньому городищі. Взимку ми там каталися на лижах, а влітку, після оранки, знаходили різні черепки, залізні предмети, збирали їх.

В 45-му році у нас в селі відкрили десятилітку, і я пішов туди в перший клас. Вчителькою історії була Галина Митрофанівна, мати нинішнього ректора Київського національного університету імені Шевченко Віктора Васильовича Скопенко. Вона мене заохотила до історії."

- Коли ви заявили про себе як про людину, що йде проти течії?

— В мене якесь особливе життя. Я працював в Інституті археології завідувачем відділом. Був, як можна сьогодні назвати, інтелектуальним опозиціонером, але не войовничим, не радикальним. П'ять років не міг захистити докторську дисертацію. Говорили, що в мене мало посилань на класиків марксизму-ленінізму, а на Брежнєва і Щербицкого зовсім немає.

За мною тягнувся шлейф неблагонадійної людини. Був такий директор Інституту історії Арнольд Григорович Шевелев. Приїхав він у Москву, його там запитують: "Чому ви не даєте ходу Толочку?". — "Так це на користь йому самому! — відповідає. — Усі говорять, що він трішечки з націоналістичним душком. На Грушевського посилається... Хлопець він гарний, і ми, щоб йому не нашкодити, трішки його притримуємо".

А обвинувачували мене тоді в "києво-центризмі", у тім, що я випинаю Київську Русь. Це все рівно що бути викритим у націоналізмі.

— Як же ви стали директором інституту з таким ярликом?

— Маю відзначити, що це більше міф, ніби в Радянському Союзі людей так давили, що нічого не можна було домогтися. При певній завзятості усе можна було перебороти. У мене так сталося, що я захистив дисертацію і вступив у партію одночасно. 81-й рік, я вже в зрілому віці, мені 43. Сказав собі: "Гаразд, Бог з ним, вступлю", — хоча випробував внутрішній опір. Інші розпиналися, говорили на засіданні райкому: "Я хочу стати членом Комуністичної партії, щоб визначити для себе, по яку сторону барикад знаходитися". А я просто вступив, і все, без якихось ідейних міркувань.

Коли у 87-му наш попередній директор Іван Іванович Артеменко мав був піти (чи його мали були піти), з’явилося моє прізвище... Мою кандидатуру затверджували в ЦК і міськомі партії. Я був на прийомі в Костянтина Масіка, Леоніда Кравчука, Юрія Єльченко. Якби не партквиток, я директором, звичайно б, не став.

— Партія допускала наявність у своїх рядах таких от інтелектуальних опозиціонерів, як ви?

— Думаю, так. Сьогодні ми спрощуємо минуле. "О! — стогнуть. — Тоді було так важко! Крок вправо, крок вліво — розстріл!". Але була хрущовська відлига, завдяки якій, власне, і з'явилися всі дисиденти. Якщо хтось був загрозою існуючому режиму, його чи висилали, чи давали можливість виїхати. А когось, природно, саджали, якщо свобода думки досягала крайнощів. За Брежнєва теж не було такої страшної гайковий закрученности, як за Сталіна. Усе, що я робив, було на очах. Я міг написати статтю і висловити в ній усе, що думаю. Комусь це не подобалося.

Пригадується, як незадовго до катастрофи Радянського Союзу в Національній академії наук були загальні збори відділення історії, філософії і права. Я у своєму виступі сказав, що от у Росії друкують забутих істориків, чому б і нам не робити те ж саме? У нас є заборонені Грушевський, Костомаров, Антонович...

Академік Борис Бабій обурився: "Я здивований, Петро Петрович, як же так? Ми ж усі знаємо, що Грушевський — ворог українського народу. А ми його будемо перевидавати?".

На наступний день мені подзвонив кореспондент "Известий" Сергій Цикора. Він звідкись довідався про мій виступ і запропонував надрукувати про це в газеті. Я не заперечував. Через кілька днів в "Известиях" вийшла замітка, що українські вчені хочуть перевидати заборонених істориків — з посиланням на мене.

І мене вражає, як нинішні дуже націоналістичні вчені, що тоді писали про колективізацію, про партійне будівництво, про політичні партії, про країни соціалістичної демократії, сьогодні пишуть зовсім протилежне. Хочеться запитати: "Хлопці, де ви були в ті часи? Сиділи в кущах, мовчали. Це я щось вякав. А сьогодні ви — патріоти, а я — ні? Тільки тому, що не кидаюся в сучасні крайнощі і міфологію?..".

— Які історичні міфи ви маєте на увазі?

— Взагалі б я назвав період нашої суверенності своєрідним періодом міфотворчості. У радянський час була ідеологічна міфотворчість, а зараз — етнічна, національна. Я думаю, це все від наших комплексів. Ми стали державою і розгубилися. З'ясувалося, що нічим ґрунтовним українська державність у минулому не підкріплена. Тому ми стали говорити, що завжди були державною нацією. Спочатку — козацькою. Але нам цього показалося мало, ми пішли в Київську Русь, оголосили її українською державою.

Багато хто з істориків, навіть академічних, професійних, чомусь вирішили, що українці були завжди: у шароварах, у вишиванках, "з найкращою у свiтi мелодiйною мовою". Поглибилися в трипільську культуру: там наші джерела. Але це така нісенітниця! А є люди, що договорилися до того, що ми дали світу Ісуса Христа, що він був щирий українець, гуцул.

Гірше, що ми культивуємо свою винятковість, це небезпечно. Адже знаємо з історії, чим це закінчується, не дай Боже. А усередині країни це призводить до відторгнення одного регіону від іншого. Якби ми хоч були рафінованими українцями. А в нас 100 з лишнім народів живе. Те, що ми є, - це результат тривалої еволюції. Багато було народів, що сходилися на історичній арені. І з'явилися слов'яни, а на якомусь етапі українці і росіяни.

— Те, що зараз відбувається, Ви називаєте спробами галицізації України.

— Але ж прийняти людям, що живуть у Східній і в Центральній Україні, того, що несе Галичина, неможливо. Її населення 600 років було в лоні римсько-католицького світу, у них своя віра, свої погляди, свої традиції, своя ментальность. І своя історія — наша їм не подобається. Для них Переяславская Рада — колонізаційний акт поглинання України, а Брестська унія — акт цивілізованого входження в Європу. У той час як для східного і центрального українця все може бути навпаки.

Тому існують два різні України з двома протилежними підходами до історії, жодна з них не визнає іншого домінуючим. Але якщо ми постійно будемо знаходитися в протиборстві, сил на творення не залишиться.

Пройшли вибори Президента, і розкол України на дві частини став ще більш очевидним. Пам’ятаєте, що культивувалося під час виборчої кампанії? Те, що Віктор Ющенко представляв національно-свідому Україну, а Віктор Янукович — русифіковану, національно-несвідому. І все це нагніталося, протиставлялося. Навіть Юлія Тимошенко в серцях сказала, що Донбас треба огородити колючим дротом. І вийшло, що боролися за посаду Президента, а в дійсності розколювали Україну. Сьогодні галичани беруть реванш, через коліно усіх ламають, а завтра прийдуть дончани і будуть робити те ж саме.

Це Франція існує у своїх кордонах сотні років, це в Англії тисячолітня історія. А ми разом скільки? Якихось 60 років. Ми зібрані зі шматочків лише в післявоєнний час. Останнє приріст до нас відбулося в 54-м, коли нам віддали Крим. Після Великої Вітчизняної війни до нашої території прирізали Західну Україну, що увесь час була в складі Австро-Угорщини. А Донбас нам дідусь Ленін пришив, коли Радянський Союз монтував. Україна зібрана от таким адміністративно-територіальним шляхом. Це не природне тисячолітнє утворення, як нам намагаються представити. Тому і немає єдності. І якщо хоч у чомусь є згода, це треба берегти і плекати.

— І як же нам згуртуватися, стати єдиними? Ви можете щось запропонувати?

— Я багато над цим думаю. Написав десятки статей. Одна називалася: "Без загального минулого неможливо загальне майбутнє". Що треба робити? Двом різним Украинам визнати історію один одного. Грубо говорячи, західні українці повинні прийняти Переяславскую Раду, а ми — їхню Брестську унію. Вони не відкидають Велику Вітчизняну війну, а ми з розумінням відносимося до їхнього опору на Заході.

Але не виходить! Якщо у Верховній Раді розглядається питання про те, щоб ушанувати пам'ять генерала Миколи Ватутіна, демонстративно виходять із залу. У свою чергу його залишають комуністи, коли піднімається питання про реабілітацію бандерівців, ОУН — УПА. При такому ортодоксальному протистоянні єдності України не досягти. Треба брати нульовий варіант. Починаючи із сьогоднішнього дня робити хоч якісь кроки назустріч один одному.

Колись в Україні природно складалася з 10-11 земель: Середнє Подніпров'я, Галичина, Волинь, Полісся, Покуття, Новоросія... Чому б не зробити ці землі знову самодостатніми в економічних відносинах? З'явиться зовсім інше скріплення — федеральне. Ідея унітарності, причому твердої, на правах переможця (сьогодні, як я казав, домінують галичани), ні до чого доброго не приведе. Це глухий кут.

— Західна Україна може бути самодостатньої?

— Так живуть Німеччина, Швейцарія, Бельгія, Іспанія — увесь світ! А нам чому не можна?

— У свій час ви критично сприйняли українську державну символіку — гімн, прапор, герб. Ваші погляди не перемінилися?

— Те, що я говорив раніше, і сьогодні можу повторити. Як людина законослухняна, я приймаю ці символи держави, встаю, коли звучить гімн і піднімається прапор. Але, як людина мисляча, усвідомлюю, що жоден з них не є оптимальним для України.

Колір прапору — "жовто-блакитний" — ми запозичили з Нижньої Австрії, тобто пішли по лінії найменшого опору. Він, до речі, там, в одній із провінцій, дотепер такийї. В Україні завжди превалював червоний (чи малиновий) колір козацтва. Убитого козака, наприклад, покривали червоною китайкою. А в Київській Русі воїни йшли в бій з червоними, червленими щитами. Тому я б зробив для прапора триколір — до блакитного і жовтого кольору додав би малиновий. Думаю, більшості населення це прийшлося б до душі.

Гімн, з мого погляду, зовсім невдалий. Перше — те, що він написаний у 80-х роках ХIХ століття, коли українська інтелігенція хотіла себе якось протиставити. Друге — явне епігонство. Поляки співають: "Ище Польща не згинела", а ми: "Ще не вмерла Україна". Сьогодні, коли утворилася велика держава, співати епігонський текст Чубинского, мені здається, якось недобре. Кращим гімном була б "Молитва за Україну" Лисенко. Там є такі слова: "Боже єдиний, великий, нам Україну храни". Коли звучить ця урочиста музика, народ встає.

Та ж історія з тризубом: він симпатичний тільки для якоїсь частини України, відбиває її традицію. Я колись зробив свій проект герба: у вінок з колос’їв вписав тризуб і козака з пищаллю. Мене розкритикували.

На мій погляд, прийняті державні символи єднанню України не сприяють, вони, я б сказав, містечкового, хуторянського штибу. Це не символи, що гідні великої країни.

— Що ви думаєте про український менталітет?

— Тут відповідей я знаходжу менше, ніж ставлю питань. Чому протягом всієї історії України — від Київської Русі до сьогоднішнього дня — усе наше життя йде із страшним скрипом? В інших народів була державність безупинна, у нас — пунктирна. Був шанс щось зліпити в козацький час — не використали його. Одні тягли до Москви, інші — до Туреччини, треті — до Польщі, четверті — до Швеції. Ми увесь час входили в чужі державні утворення.

Напевне, є в нашому генотипі є якась вада. Адже зовсім неприйнятно, коли наші патріоти увесь час проклинають когось — москалів, поляків, татар... Ми от такий славний народ з тисячолітніми коренями. Ми — суцільна Європа, але нам не дають жити. А може бути, причина криється в нас самих? Правда?

Мене не влаштовує, що сьогодні молоде покоління виховують на прикладі, скажемо, гетьмана Мазепи. Говорять, що він зрадив Петра I, а не Україну. Але він 20 років служив Петрові вірою і правдою, одержав від нього орден Андрія Первозванного, був у царя першим номером. А на якомусь етапі переметнувся до Карла ХII. Можна вивчати трагічну долю Мазепи — спокійно, без зайвих емоцій. Але ставити цю фігуру в повчання молодому поколінню не можна. Тому що неважливо, кого він зрадив і за що зрадив, але він зрадив, порушив клятву. Від комплексу невірності варто рятуватися.

Я знаю людей, що співали хвалу, гімни колишній владі, одержували від неї "Героїв України", а через кілька днів поспішали на Майдан, щоб цю ж владу звинувачувати в антинародності, у злочинній діяльності. Так чи можна побудувати процвітаючу Україну з такими людьми?

Поводитися стосовно історії так, як ми, — злочинно, безвідповідально, аморально. Сталася Переяславська Рада — відмовляємося від неї. Відбулася Велика Вітчизняна війна — це не наша війна. В усьому проклинаємо москалів: Російська імперія була в'язницею народів, і Радянський Союз теж гнітив українців. Але ж ми все це створювали разом і відстоювали в смертельних боях. Погана влада була, заблудилося суспільство з цим соціалістичним експериментом, я згодний. Але треба знайти в собі мужність взяти і на себе частку відповідальності. Ні, не хочемо, ми кристально чисті.

— Нищівний аргумент проти радянської влади — голодомор 32-33-го років, що прийнято розглядати як геноцид українського народу...

— Не було точкового геноциду, що стосується саме українців. У той час одночасно голодувало Поволжя, голодували Дон, Північний Кавказ. Голодували усі. Був неврожай. Говорять, в Україні вмерло більше, ніж в інших регіонах. Охоче допускаю. Але чому це сталося?

— Число померлих від голодомору називається жахливе. Причому з кожним роком жертв стає все більше і більше...

— Деякі політики на людському нещасті, горі роблять собі кар'єру. Це аморально. Навіщо ці астрономічні цифри? І мільйон — багато. І п'ятсот тисяч — багато. І одна людина — багато!

І хто знову виявляється винуватий? Росіяни, москалі, це вони вирішили знищити українців як націю. Але задумайтеся от над чим: чому з України вигрібли хліба більше, ніж з інших регіонів? З Кремля адже не видно, де мужик прикопав мішок із хлібом. Свої ж показували, свої ж витрушували. Виявляли надмірну ретельність, вислужувалися, догоджали, зраджували.

Нікуди ми від росіян не дінемося. Це наш стратегічний партнер на всі наступні століття. Нас хтось підкручує, щоб посіяти ворожнечу, і ми, як нерозумне дитя, стрибаємо від Росії убік. А Європа від Росії не відхрещується, хоче з нею дружити і зв'язати себе з нею нафтопроводами. Росія нас, слава Богу, ще поки терпить.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Інший погляд»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Є речі, котрі неможливо пояснити. Є голос, що керує нами...”
Микола Гоголь

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.