Аратта - На головну

25 січня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в селі Лемеші (Чернігівська область) на початку XVIII століття народився хлопчик Олексій Розум. У вільний від випасу корів час, він співав у сільскому церковному хорі, де був помічений, відправлений до Петербургу й згодом став графом Розумовським й вінчаним чоловіком імператриці Елизавети (щоправда без права престолонаслідування). Брат графа Кирило у 18 років (!!!) очолив петербургську академію наук, а згодом ще й став гетьманом Лівобережної України...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


цвет диванов http://www.flori1.com камелия цветы
Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Сіонізм

Є така думка 15079 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 15.06.2007 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Сіонізм
Пропонуємо читачеві дискусійний матеріал російського аналітичного центру «НАМАКОН» про так зване єврейське питання. Висновки читач нехай робить сам.

Зародження сіонізму дивним чином точно збігається за часом з початком російського комуністичного руху — всього півроку відокремлюють перший Світовий сіоністський конгрес від першого з’їзду РСДРП. Та й розпалися вони з дивною синхронністю: прийняття Декларації Бальфура (2 листопада) і Жовтнева революція (7 листопада) розділяють буквально дні.

«Політичний сіонізм і російський комунізм одночасно набирають історичного розбігу» («Сіонізм живий, а комунізм вже ні» // М. Горелік, «Новое время», 36, №1997).

Нині паралель між сіонізмом та комунізмом широко використовують ідеологи сіонізму з однією метою: вкотре наголосити, що сіонізм виявився більш життєздатним, а отже, «правильнішим» вченням, аніж комунізм, що сіонізм виконав своє історичне завдання — створення незалежної єврейської держави — й надалі живе, а комунізм помер, так і не реалізувавши своїх базових ідей.

Хоча, за їхньою думкою, «у цих двох рухів було дуже багато спільного. І комунізм, і сіонізм ставили за мету кардинально змінити світ, «виправити» історію, обидва вони за декларованого антиклерикалізму мали яскраво виражений квазі-релігійний месіанський характер. Обидва вони прагнули побудувати новий світ... Сіонізм обмежував себе національними рамками, комунізм не обмежував нічим...» (М. Горелік, там само).

Деякі апологети сіонізму, говорячи про схожість комунізму і сіонізму, пішли ще далі. Вони вважають, що цієї схожості просто не могло не існувати, оскільки обидві ідеології мають спільне коріння, яке виростає з єврейства (засновник сіонізму — єврей Теодор Герцль, засновник комунізму — єврей Карл Маркс).

Зрештою, з тим, що сіонізм і більшовизм (принаймні у Росії) розвивалися паралельно, «переплітаючись своїм корінням і тісно смикаючись своїми кронами» — згодні й деякі російські історики, які цілком справеливо вважаються непримиренними противниками сіонізму. «Чимало злісних сіоністів стали злісними більшовиками, а скільки більшовиків стали сіоністами! Відомий діяч єврейства І. Бікерман у збірці «Росія і євреї» справедливо зазначав, що «за всієї різниці змісту і шляхів існує глибока формальна схожість між сіонізмом і більшовизмом. Як більшовик знає правильний засіб проти зла — соціалізацію, так є воно і в сіоніста: Сіон.

Більшовик не хоче чекати еволюції — це для нього характерно; сіоніст чекати не може, бо йому доводиться починати спочатку. І тому, і другому чужі думки про трагізм життя; обидва з однаковою рішучістю відрікаються від старого світу, хоча світ одного — не світ іншого; в обох є обітована земля, з молочними ріками і кисільними берегами. Ця єдність схем накладає дивну печать схожості на мислення, мову, поведінку сіоністів та більшовиків.

Сіоніст, як і більшовик, не знає пропорцій, ступенів і міри; будь-яка випад­ковість має в нього універсальне значення, гірчичне зерно виростає в баобаб, уявний гріш — у готівковий мільярд». Більшовизм народжено нетерплячістю і нетерпимістю радикальної частини єврейства, яка зберегла у сховках своєї душі солодку мрію про Сіон» (О.Платонов. Історія руського народу у XX столітті. — Том 1).

У радянські часи офіційне визначення сіонізму звучало приблизно так: «Сіонізм — реакційна шовіністична ідеологія і політика єврейської буржуазії, спрямована на відволікання єврейських трудящих від революційної боротьби, збереження панування над ними буржуазно-клерикальної верхівки». А сьогодні нам кажуть, що «сіонізм — це необразливе прагнення євреїв зібратися під одним дахом». Втім, ці слова сказано не зовсім «сьогодні», а радше «вчора», тобто ще за радянської влади, десь на початку 1989 року. І почули їх ми не від якогось дисидента, а від партійного ідеолога Яковлєва, вірного марксиста-ленінця, як він сам себе тоді з гордістю називав.

Він розвинув свою думку про те, як ми тепер повинні ставитися до сіонізму: «Щодо сіонізму. Є тут (це моя особиста точка зору) певне нерозуміння. Адже є сіонізм релігійний, і, гадаю, він може мати право на існування… Якщо ж до релігійного сіонізму, то до нього, як до будь-якої традиції, потрібно ставитися з повагою. Є сіонізм політичний, і заперечувати цього не можна» (з виступу Яковлєва на зустрічі з партійно-господарським активом Черьомушкінського району Москви у лютому 1989 р.)

Сіоністам це сподобалося, і досить швидко вони додали до цього списку ще кілька видів сіонізму — поселенський, ліберальний, соціалістичний, і пояснили, що мається на увазі під кожним з них, зробивши попередньо застереження, що у кожного єврея свій сіонізм, такий, яким він його собі уявляє. Отож цей список можна постійно розширювати. Що й відбувається.

Послідовники Т.Гер­цля тепер вважають, що «сіонізм може існувати у «західному варіанті» (американського зразка), «східному», «політичному», «духовному» (Ахадха-Ам), «практичному», «соціалістичному» (всіх відтінків), «національно-релігійному» і «ліберальному». Однак він залишається сіонізмом.

Яковлєв першим розкрив «секрет сіоністського плюралізму» перед нашим (тоді — радянським) народом, для основної маси якого сіонізм все ще залишався «ударним загоном імперіалізму, який насаджував у світі войовничий шовінізм, расизм та антикомунізм».

Попри те, що на зустрічі у Черьомушках Яковлєв висловив «свою особисту точку зору», це висловлювання послужило сигналом до створення великої кількості сіоністських організацій у нашій країні (звичайно, під «нашою країною» мається на увазі Радянський Союз).

Вже у лютому 1989 р. у Москві відкрився Культурно-просвітницький центр ім. Соломона Михоельса, ешшубота — школа з підготовки рабинів, масонська ложа «Бнай Брит».

Ми вже згадували, що сіонізм як міжнародний єврейський рух оформився наприкінці XIX століття. Автор багатьох фундаментальних робіт з історії сіонізму Михайло Хейфец каже, що «сіонізм виник у єврейському середовищі як розряд блискавки — під впливом суспільних і інтелектуальних явищ своєї епохи».

Вперше за всю історію єврейства національний рух всередині нього виник не на основі юдейських релігійних традицій, а всупереч їм, як революційний виклик всім старим цінностям.

Слово «сіонізм» походить від назви гори Сіон, яка була символом міста Єрусалима і Країни Ізраїлю. Таку назву для єврейського національного руху обрано не випадково — вона виражає тугу єврейського народу, який живе на чужині, за своєю історич­ною родиною, за Сіоном.

Сіонізм, який оформився у XIX ст., не винайшов практично нічого нового, він лише перевів досить давню ідею і практику в сучасну організовану форму.

Батьком сучасного сіонізму справедливо вважається віденський журналіст Теодор (Беньямін Зеєв) Герцль.

1896 року він випустив книгу «Judenstat» (Єврейська держава), яка з часом стала своєрідним маніфестом сіонізму (повна назва книги Герцля: «Держава євреїв як досвід сучасного вирішення єврейського питання«). У дусі тоді поширених уявлень про національну державу як про найвищий етап розвитку будь-якого народу Герцль виступив з ідеєю об’єднання розкиданих по всьому світу єврейських громад для створення нормальної єврейської державності.

Герцль вважав: якщо євреї матимуть свою державу, то вони стануть, нарешті, «нормальним народом», і тоді єврейська проблема зникне. Для нього було важливо створити «Новий Сіон», а в якому кутку земної кулі — у Палестині, Аргентині, Кенії, Уганді, на Кіпрі або на Синайському півострові (було перебрано всі ці варіанти) — для нього було абсолютно байдуже. Лише після довготривалих роздумів він зупинився на «палестинському варіанті». Те, що Палестина була заселена, для нього не мало жодного значення, хоча його однодумці вважали палестинський варіант «неетичним».

З погляду ортодоксального юдаїзму спроби євреїв відродити Ізраїльське царство гріховні: у священному писанні сказано, що зробити це може лише Месія. Тому релігійні ортодокси бачили у несанкціонованому згори переселенні до Палестини богоборчу єресь і всіляко критикували сіоністів. Досі у Єрусалимі є кілька громад релігійних фанатиків, які вважають, що державу Ізраїль створено незаконно.

Немало списів зламано з приводу державної мови для нової єврейської держави. Іврит перестав бути народною, повсякденною мовою, хоча й надалі існував як мова богослужіння. У місцях великої концентрації євреїв говорили на інших єврейських мовах — частіше на ідиші (суміш німецького, івриту і слов’янських мов Східної Європи) і ладіно (суміш івриту й іспанської). Герцль вважав, що ні іврит, ні ідиш, ні ладіно для нової держави зовсім не прийнятні, і запропонував зробити державною мовою «Нового Сіону» німецьку.

Спочатку Світовий сіоністський конгрес планувалося провести у Німеччині. Однак рабини Німеччини категорично не підтримали пропозицію Герцля про проведення сіоністського конгресу на території імперії, заявивши, що «прагнення створити національну єврейську державу у Палестині суперечать месіанським заповітам юдаїзму».

У результаті конгрес відбувся 29 — 31 серпня 1897 року у Базелі. На Першому сіоністському конгресі Теодор Герцль напророчив створення єврейської держави через 50 років. І він мав рацію (погрішність становила лише кілька місяців). 29 листопада 1947 року було прийнято резолюцію ООН про створення на території Палестини незалежної держави Ізраїль, а 14 травня 1948 року в Тель-Авіві це було проголошено першим ізраїльським прем’єр-міністром Бен Гуріоном.

У «Декларації про створення Держави Ізраїль» від 14 травня 1948 р. міститься квінтесенція сіоністської ідеї. «У Державі Ізраїль», — мовиться в цьому документі, — виник єврейський народ. Тут він сформувався духовно, релігійно і політично. Тут він жив у своїй суверенній державі, тут створював цінності національної і загальнолюдської культури і дав світу у спадок нетлінну Книгу Книг«.

Перший Світовий сіоністський конгрес дав таке визначення сіонізму: «Сіонізм — єврейський національний рух, що ставить своєю метою об’єднання і відродження єврейського народу на його історичній батьківщині — в Ізраїлі, а також ідеологічна концепція, на якій цей рух базується...»

Однак, попри чітко визначену ідеологічну концепцію, сіонізм, на думку його нинішніх теоретиків так і не перетворився на ідеологію нації. Звісно, в його основі було прийняте всім рухом «посилання» («євреї повинні створити власну державу»), але перетворення ідеї на систему поглядів відбувалося принципово іншим шляхом, аніж у «типових» випадках. Передусім для сіонізму, як ми вже вказували трохи раніше, характерним є плюралізм... Кожна гілка руху випрацьовувала свої концепції, свої рецепти для досягнення мети, але будь-яка співпрацювала з іншими (і не з сіоністськими єврейськими організаціями) — хоча б у рамках Світового єврейського конгресу.

У такий спосіб сіонізм, на думку теоретиків, був не ідеологією нації, а лише загальнонаціональною метою.

Сьогодні мети досягнуто, і за всіма законами суспільного розвитку сіонізм — як система ідей — віджив своє. Тим не менше, він і досі успішно функціонує.

Але функціонує він, на жаль, не в напрямі служіння виключно інтересам ним самим створеної єврейської держави. Ізраїль сьогодні розколото на правовірних юдеїв і сіоністів. Цей розкол поглиблюється конфліктами між європейськими (ашкеназі) і африкансько-азійськими (сефардійськими) євреями. Деякі «правовірні» екстремісти Ізраїлю сприймають ашкеназі як «онімечених агресорів та гнобителів», які дискримінують «справжніх» (тобто сефардійських) євреїв. Ізраїльські органи правопорядку вони називають «нацистськими», заперечують Голокост. Очевидно, мають рацію ті теоретики, за якими сіонізм не має обмежуватися однією метою. На їхню думку в сіонізмі існує синтез цілей: звільнення та єдності. Одна мета полягала у звільнені євреїв з-під чужої, ворожої їм влади, яка їх пригноблює (зовсім не революційним шляхом, а через переселення євреїв з діаспори до Ізраїлю), друга — у відновленні єдності євреїв, зібраних з усього світу на їхній історичній батьківщині.

Схоже, однієї мети досягнуто, другої — на жаль, ні. І не буде досягнуто доти, доки сіонізм не стане ідеологією. До того ж ідеологією загальнонаціональною. Інакше з’являється небезпека зворотного процесу, коли єдина єврейська держава, створена сіонізмом, ним же й буде зруйнована. Ворожі один до одного, необ’єднані ані загальною релігією, ані загальною ідеологією великі групи людей не можуть довго залишатися разом. Або вони перегризуться між собою і в результаті їх витіснять з більшої частини своєї території палестинці, або вони розділять територію країни і створять кілька дрібних держав, або знову розбіжаться по світових діаспорах.

З самого моменту свого виникнення Ізраїль був змушений не так будувати свою державність, як захищатися від сусідів. Власне, воювати з цими сусідами він почав ще до свого офіційного проголошення. У війні проти незалежності Ізраїлю брали участь не тільки всі прикордонні країни, а й Саудівська Аравія, Ірак, навіть Ємен. Сумарне населення цих країн — близько 40 млн. Чисельність палестинських євреїв тоді ледве сягла одного мільйона. Звісно, у цей період головний лозунг сіонізму про повернення євреїв з діаспор на історичну батьківщину був як ніколи актуальний.

Зростання кількості репатріантів потребувала і демографічна ситуація у самому Ізраїлі. Адже на території Ізраїлю жили не лише євреї, а й араби-палестинці. Якби не постійне підживлення репатріантами, єврейській державі загрожувала б небезпека з часом стати державою з арабською більшістю. Це означало б кінець Ізраїлю та крах сіонізму.

Ось ще чому єврейське агентство «Сохнут» робило все можливе, щоб привезти до країни якомога більше євреїв.

Завдяки репатріантам Ізраїль вистояв у війні.

Ізраїль жив майже мирним життям. Уже не було потреби в поповненні ізраїльської армії новими репатріантами, оскільки вважалося, що загрозу прямої агресії проти Ізраїлю зведено до мінімуму.

Отож ідея повернення всіх євреїв на історичну батьківщину не має права на існування, оскільки національна держава на обмеженій території не може безмежно розростатися.

У 1990 — 1992 роках, коли на Ізраїль просто звалилося майже півмільйона радянських людей, сіоністська традиція вступила у жорсткий конфлікт з реальністю. Ентузіазм ізраїльського суспільства різко пішов на спад. Робочих рук і винахідливих єврейських голів одразу стало на десять відсотків більше. Число робочих місць не могло вирости. Конкуренція на ринку праці негайно стала жорсткішою. Це не тішило ані сабрів (корінних євреїв Ізраїлю), ані старих репатріантів (ватікімів).

Сіоністська мрія про те, що всі євреї світу з’їдуться у Ерец — Ізраїль поблякла.

У резолюції ХХХ сесії Генеральної Асамблеї ООН (1975 р.) зафіксовано, що сіонізм є «формою расизму і расової дискримінації». Кажуть, це було зроблено під тиском Радянського Союзу. Можливо, тиск і був, але навряд, що він суттєво вплинув на рішення Генеральної Асамблеї. Генеральну Асамблею зовсім непросто змусити узаконити той чи інший політичний ярлик, і якщо вона на це йде — отже, для цього є важливі причини.

Тому ми повинні подивитися на сіонізм і з іншого боку.

Після Першого світового сіоністського конгресу сіоністські організації почали з’являтися практично в усіх країнах Європи… і у США.

До Першої світової війни центром сіоністського руху була Німеччина. Однак поразка Німеччини у Першій світовій війні, яка супроводжувалася значним зростанням антисемітизму, надто ускладнила становище євреїв і єврейських політичних організацій у країні. До речі, теорія «єврейської міжнародної змови» з’явилася не в Радянському Союзі, як думають деякі євреї, які мають слабке уявлення про власну історію, а саме в Німеччині. На думку німецьких військових, «міжнародне єврейство обмануло Берлін» і змусило його підписати досить невигідну для Німеччини мирну угоду з Антантою.

Центр сіоністського руху перемістився спочатку у Лондон, а потім — у США. Там він і залишився, як офіційно вважається, до створення Ізраїлю. З неофіційної точки зору, він і досі у США. Сполучені Штати з 20-х років XX століття і донині є головним спонсором міжнародного сіонізму.

Можливо, з часу переміщення центру руху до США у сіонізму й з’явилося його друге (таємне) обличчя.

Окрім прямих сіоністських завдань, окремі функціонери сіонізму почали виконувати і спеціальні завдання, які ставили перед ними співробітники американського Центрального розвідувального управління.

До міжнародних політичних, гуманітарних, культурних та інших організацій завжди виявляли підвищену увагу розвідувальні органи всіх країн. У цьому американці не є «першопрохідцями». Але у сіоністському русі ЦРУ мало перевагу перед всіма розвідками світу. Ця перемога забезпечувалася, по-перше, територіальним розташуванням центру сіоністського руху, по-друге — цілковитою залежністю сіоністських лідерів від спонсорської щедрості США.

Щоправда, після створення Ізраїлю частиною цих перемог ЦРУ було змушене поділитися з Мосадом, але то були чисто моральні втрати, оскільки між ЦРУ і Мосадом дуже швидко встановилося тісне співробітництво і взаємний обмін інформацією.

Нині сіоністські організації діють у більш як 60 країнах. Координується діяльність усіх підрозділів Світової сіоністської організації, яка є своєрідним штабом сіоністського руху.

Вищий орган Світової сіоністської організації — світовий сіоністський конгрес, який збирається раз на чотири роки. Конгресом обираються сіоністська генеральна рада і виконком ССО. Робочим органом, який здійснює його практичну діяльність між конгресами, є виконком з резиденціями у Нью-Йорку та Єрусалимі. У складі виконкому більш як 12 відділів, кожен з яких керує певним напрямом діяльності Світової сіоністської організації: розвідка, координація дій сіоністських організацій, збір коштів, пропаганда, імміграція тощо.

Політична система сучасного міжнародного сіонізму організаційно представлена Світовою сіоністською організацією та Світовим єврейським конгресом, який примикає до неї та нині має філіали у більш як 70 країнах.

Світовий європейський конгрес створено 1936 року за ініціативи Світової сіоністської організації; при цьому лідери сіонізму мали на меті створити паралельну міжнародну організацію, яка мала б за мету «забезпечувати і захищати громадянські, релігійні і політичні права євреїв у діаспорі». Насправді Світовий єврейський конгрес є досить важливим придатком Світової сіоністської організації у справі наступу на єврейські уми і «євреїзації» євреїв задля їхнього духовного єднання.

Всі ці організації широко використовуються ЦРУ, ізраїльською та іншими західними розвідками. Практично вся діяльність сіоністських організацій планується і здійснюється під керівництвом кадрових працівників ізраїльської розвідки.

Останнім часом сіоністами США та Ізраїлю активізовано діяльність економічних, політичних, релігійних та інших культурних і молодіжних організацій, перед якими поставлено конкретні завдання з глибокого проникнення у колишні соцкраїни...

На початку серпня 1989 року в Москві відбувся Установчий з’їзд суспільно-політичної організації «Союз сіоністів», серед завдань якого «сильна орієнтація на Ізраїль, єврейську ізраїльську культуру, ідеологію релігійного сіонізму».

Так, за задумкою одного із засновників цього союзу Л. Городецького, така організація, включаючи і світові групи, має стати провідником «сіонізації, ізраїлізації» єврейського населення Росії. Однією з функцій сіоністської партії «мусить стати.. .боротьба за виживання тут євреїв як народу».

На початку грудня 1990 року в Москві відбувся установчий з’їзд сіоністської федерації євреїв СРСР.

Півтори сотні делегатів від 110 сіоністських організацій з майже 60 міст СРСР зібралися у театрі «Шолом», щоб випрацювати єдину тактику дій під час перебудови.

З розвалом СРСР загинула і федерація.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Є така думка»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Всяке партійне збіговисько складається із неуків і негідників”
Наполеон

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.