Аратта - На головну

21 липня 2017, п`ятниця

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- Київ був найбільшим містом Європи у ХІ сторіччі, в п’ятдесят разів більшим за Лондон, в десять – за Париж. Досяг свого розквіту за Ярослава Мудрого (1010-1054 н.е.), який поріднився з королівськими родинами Франції, Норвегії, Румунії та Польщі. Німецький церковний діяч XІ століття єпископ із Саксонії Титмар Мерзебурзький у своїй «Хроніці» у 1012 - 1018 роках, характеризує Київ як «велике місто, у якому більш 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість жителів». На початку ХІ століття теперішня столиця України мала 50 тисяч населення. Для порівняння, у Лондоні на той час мешкало 20 тисяч жителів. Німецький хроніст XІ століття Адам Бременський називав Київ «суперником костянтинопільського скіпетра, найчарівнішої прикраси Греції».

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Різнорасові витоки українців і росіян

Цивілізаційні процеси 19304 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 12.03.2006 | Всі публікації | Версія для друку

А московські політики «різного кольору» стосовно українців та України вперто повторюють вигідну їм імперську версію: «Ми - рідні брати, з одного кореня». Але багатовіковий досвід переконує, що Росія ніколи і ні з ким не об'єднувалася на рівноправних, демократичних засадах, бо таки ж полюбляє жорстоке поневолення. Отож «братання», як правило, увінчувалося ярмом на шиї «братнього» народу...

Передусім слід наголосити, шо Україна і Росія належать до різних цивілізацій - європейської (західної) і азійської (східної). Географічно Азію і Європу на континенті розмежовують Уральські гори та річка Урал. Однак цю межу азійська людність переступила ше в давні часи, колонізувала майже безлюдний басейн річки Волги, а північним краєм просунулася ще далі на захід, тобто повністю заселила всю східну Європу (на схід від меридіану 40°). Расово-етнічна ж межа між європейським і азійським цивілізаційними ареалами проходить від пониззя річки Танаїс (Дону) на північ через західну околицю Москви до Архангельська, по східному прикордонню українців, білорусів, литовців і латишів. Саме на цю межу вказують давні історики, географи, мандрівники, дипломати (Геродот, Птоломей, Помпоній Лет та багато інших).

Отож Росія з її різноетнічною людністю є західним форпостом азійської цивілізації, а українці, білоруси, прибалтійці - східним форпостом європейської цивілізації. Про азійську природу держави Росії, як і про європейську модель цивілізованості українського, білоруського регіонів, написано уже багато вітчизняними й зарубіжними істориками, економістами, філософами. Зокрема К.Маркс у праці "Таємна дипломатична історія XVIII ст." писав, що Московська держава "являє собою типовий приклад східного деспотизму". Видатний російський вчений Дм.Менделєєв - хімік, педагог. громадський діяч, добре розумівся також на питаннях економіки та господарювання - зауважував, шо землі на захід від Москви не можуть вважатися належними "справжній" Росії, і пропонував перенести столицю її на схід, до Уралу.

На початку XX ст. Г.Плеханов у праці "Історія російської суспільної думки" наголосив на разючій схожості Московської держави і східних деспотій. "Євразійці" (група російських вчених в еміграції), зокрема політолог і географ П.Савицький, наполягають, шо Росія "в своем истоке, духовном происхождении не єсть сушность русская" (тобто, не європейська, а азійська), тоді як історіографія промосковська висвітлює цю державу як західну, європейську. Ось "євразійці" й заповзялися розкрити східну, азійську сутність Росії. Багаті фактичним матеріалом. обгрунтованими висновками праці істориків І.Бунакова, Г.Вернадського, В.Іванова та ін. Останнім часом опубліковані в Києві змістовні праці Леоніда Залізняка ("Старожитності". 1991. №10), Мирослава Тризніва ("Літературна Україна", 1992, №23), де обґрунтовується, шо Україна і Росія історично й географічно належать до різних цивілізацій.

Різночасовим, самобутнім було й народотворення росів-українців і вятичів-московитів. Дослідники Трипільської археологічної культури (VІ-ІV тис. до н.е.) засвідчують, шо наші прадавні предки на Середньому Подніпров'ї уже в добу неоліту вели осілий спосіб життя, займалися хліборобством, приручали потрібних для цього тварин. Нью-Йоркський антрополог Девід Ентоні внаслідок численних досліджень обгрунтував висновок, шо саме в ті часи (IV тис. до н.е.) і на цій наддніпрянській території (пониззя ріки Ворскли) вперше було приручено дикого коня, започатковано верхову їзду - явище справді революційне, адже це сталося задовго до винайдення колеса. Наші давні попередники займалися ще ткацтвом, гончарством, будували просторі житла, а при них - двори з худобою (коні, свині, корови і т.ін.). Трипільці мали ще й алфавіт, письмо, творили легенди, міфи, описували рідну природу, займалися промислами. Адже в осілої людності життєвий досвід постійно збагачувався, набував традиційності, сприяв швидкому розвиткові.

У скіфську добу наддніпрянські слов'яни перебуватимуть у складі Скіфської держави, знайдуть порозуміння з прийшлим сюди людом - степовими скіфами, житимуть автономно сколотським царством, розмовлятимуть слов'янською мовою (лінгвісти В.Абаєв, В.Георгієв довели існування своєрідного скіфського періоду в історії слов'янської мови), широко торгуватимуть з греками. Слід відзначити, що у скіфські часи (VII-II ст. до н.е.) у межиріччі Волги та Оки жили, як засвідчує Геродот, андрофаги (людоїди), отже, попередників майбутніх московитів ще не було на тих землях, не було їх і в світі...

З приходом римлян у північне Причорномор'я (скіфи відкочували на схід) сколоти посилюють контакти з центрами європейської цивілізації. Більше того, у II сторіччі нашої ери розпросторені слов'янські племена від Дону до пониззя Дунаю об'єднуються в єдину державу - Антсько-Роське царство, провідну роль у якому відігравали поляни-роси (центром розташування їх був басейн річки Рось). Це була народоправна, незалежна, етнічно цілісна (українська) могутня держава, що взяла на себе функцію захищати молоду Візантію від східних кочовників, активно сприяла слов'янізації Балканського півострова. Київська Русь - спадкоємиця того царства - була уже третьою стадією українського державотворення, а отже - й розвитку нашого народу..

Таким чином, історично-генетичним порогом українців є Трипільська археологічна культура, а надбаннями наших далеких попередників стали й демократичне державотворення, й вічове народоправство, й рання феодалізація, коли навколо панувало рабовласництво, й виникнення та розвиток міст (нерідко етнічно своєрідних) - перші зародки республіканського устрою.

Родовою землею майбутніх московитів були Суздальські землі, які згодом обростуть новими князівствами. Мине ще немало часу, поки вони складуть Московську державу, яка вбирала в себе переважно угро-фінську, татарську людність з незначним вкрапленням слов'ян-ляхів (вятичів). Ця людність формувалася в умовах монгольського панування на цьому терені і засвоювала привнесене, бо монгольські впливи накладалися на певну расово-етнічну спорідненість суздальців з пришельцями. Російські історики, на жаль. не вивчали всебічно ні своєї прабатьківщини, ні предків своїх, так і не з'ясували: коли і в який час та спосіб людність східного, азійського ареалу переступила географічну межу з Європою і заселила її частину; хто ті пришельці, який ступінь їхнього розвитку? Насамперед про це повинні були розповісти російські історики, проте вони пішли іншим, легшим, хоча й облудним шляхом...

За прикладом М.Карамзіна, схваленим московським імператором, росіяни й досі вважають Київську Русь - прабатьківщину українців - своєю "вотчиною" (імперський прийом привласнення чужого). Численний народ виявився обдуреним, його примусили повірити, шо перша його держава виникла не в межиріччі Оки та Волги, а на Київських пагорбах; йому нав'язали чуже ім'я - роси, руси, - тоді як літописи підтверджують, шо суздальців та їхніх наступників ніхто в світі не називав росами чи русами, бо так називалася зовсім інша людність і держава по берегах Дніпра й Дністра, сформована ще в II ст. н.е., тобто майже на тисячу літ раніше. Все це ускладнює висвітлення етногенезу російського. Тож доведеться обмежитися переважно літописними джерелами та суттєвими явищами власне російської історії.

Лаконічна згадка Геродота про андрофагів у названому межиріччі, про знелюдненість територій на північний схід від цього регіону дає нам дуже мало. Пізніше у "Хроніці" візантійського історика Георгія Амортоли, завершеній близько 867 року, говориться про розселення булгар, угрів, обрів, але зовсім не згадується про вятичів. У Київській Русі цього й наступного часу також нічого не знали про них. Але переможені Святославом хозари повідомили йому. шо плем'я у Волго-Окському межиріччі платило їм данину. Святослав 966 року також примусив вятичів платити йому данину. Проте вони невдовзі запротестували проти цієї повинності, і молодому князеві Володимиру довелося йти на вятичів (981 р.) по данину. Однак ті збройно повстали проти такого насильства. Володимир все ж перемагає вятичів (982 р.), таки примушує платити йому данину. Ось так починалися перші змагання росів-українців із вятичами-московитами...

Маючи такі відомості, Нестор-літописець зафіксував їх під названими роками, а на початку літопису, де йдеться про слов'янські племена, зауважено, що "Радимичі ж і вятичі (походять) од ляхів (підкреслення моє - М.П.). Бо було в ляхів два брати - (один) Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на (ріці) Сожу (од якого) й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом по Оці: од нього прозвалися вятичі" (Літопис Руський. К.. с. 7-8). А втім, коли це сталося - не відомо. Важливіше інше: "Повість минулих літ" досить чітко засвідчує, шо поділ на племена був тоді етнографічний і вже доволі стійкий. "Усі племена, - читаємо в "Літопису" - мали ж свої звичаї і закони предків своїх, і заповіти, кожне - свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали". Вятичі також свій "звичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослов'я було в них перед батьками і перед невістками" (с.8).

За версією Нестора (а іншої немає!) вятичі (ляхи) сіли "своїм родом по Оці", отже, вони були пришельцями, а не автохтонами цієї землі. У Волго-Окському межиріччі уже жили чуваші, мурома, меря та інша різноетнічна людність угро-фінської й татарської мовних сімей (літописець їх називає "іншими народами з своїми мовами"). Жити тут у повній ізоляції "ляхи-вятичі" не могли, та й прийшли вони сюди задля освоєння нових земель, а це ніяк не обходилося без асиміляції, доволі гострої, бо зійшлися люди різних цивілізаційних ареалів. Цей процес, як відомо, обопільний, з певними втратами у мові, культурі, в етнічній своєрідності. Можна допустити, що вятичі були розвиненіші по відношенню до корінної людності Поволжя. Але ж етнічні особливості автохтонів не знівелювалися й досі, були уже стійкими й тоді, а прийшлим ляхам довелося пристосовуватися, асимілюватися не лише з мурома, меря, а й іншими народностями Поволжя, що належали до східного ареалу; і ставали ляхи, хай поступово, мало схожими на слов'ян.

Отже, на початку XII сторіччя, коли Нестор мав можливість довідатися предметно, хто такі вятичі, у своїй "Повісті минулих літ" твердо наполягає, що вятичі - не слов'яни. Російські ж історики нехтують свідченням сучасника вятичів і твердять, що мурома і меря на рубежі І-ІІ тисячоліть "слились с русскими". Якщо ці "русские" є вятичі - то це істинно. Але ж історики під "русскими" мають на увазі київських русів, отож вятичів зараховують до тих слов'ян, які склали Київську Русь, а це вже подвійна неправда. Нестор чітко стверджує: "Вятичі походять од ляхів" (с.7), а останні, хоч і слов'яни, але до Київської Русі, до росів не належали. Більше тою, асиміляційні процеси уже навіть до початку XII ст. (коли писав Нестор) дали свої наслідки: через асиміляцію з угро-фінами, татарами ляхи-вятичі набули іншої етнічності, і літописець мав підстави вважати вятичів не слов'янами. Отже, вони не були київськими русами, навіть слов'янами, а їхні нащадки, теперішні росіяни, також не мають ніякого відношення ні до подніпрянських росів, ні до слов'ян.

А втім, вятичі-ляхи, опинившись у лісовій ізоляції, мали справу з етнічно і расово відмінною людністю Поволжя, шо створювало небезпеку повної їх денаціоналізації. Хоч якоюсь мірою порятувало вятичів од неї насадження у Суздальському регіоні на початку XIII ст. християнства як державної релігії, впровадження церковнослов'янської мови. Це уже зобов'язувало корінну людність триматися, хай і про людське око, канонів церкви, що породжувало двоєдушність, лукавство, двоєвірство...

Церковнослов'янська освіта значно поліпшувала становите вятичів в асиміляційних процесах, робила їх у різномовному середовищі носіями державної мови, що знімало загрозу їх повної денаціоналізації. Є підстави гадати, що саме з того часу (XIII ст.) поступово укорінювалася тут церковнослов'янська мова, наповнюючись татаромонгольською лексикою, а згодом стає книжною, літературною мовою майбутніх росіян аж до кінця XVIII сторіччя. Така уповільненість зумовлена довготривалим процесом формування етнічного конгломерату (бо здійснювалося воно через асиміляцію), а мова ж є найпершою ознакою етнічної самобутності.

Своєрідною була еволюція християнства на цих землях. Зрозуміло, шо воно тут, за зовсім інших культурних обставин, не могло залишатися у "грецькому варіанті": щоб впливати на місцеву людність, необхідно було підлаштовуватися під її духовно-культурний стан. Тому зміни у церковних ритуалах, в обрядових звичаях поступово відбувалися, а з часом склалися у звичні канони, помітно відмінні од візантійських і київських. До речі, ця відмінність збереглася й до нашого часу, компетентні росіяни засвідчують, що старообрядець і досі не сяде за один стіл з українцем - як іновірцем...

Таким чином, одна за назвою віра, до того ж, насаджена волею Мономаха, грецькими та київськими пасторами, згодом стає на землях володимирсько-московських зовсім відмінною від того, що сповідувалося тоді на Україні. Такі фактично різні, у чомусь несумісні форми й канони її сповідання можуть бути лише у людей різного етносу та духовності. Отож маємо підстави твердити, що у "ляському" варіанті слов'янство тут не відродилося, а започаткувався своєрідний угро-фінотатаро-слов'янський симбіоз, який згодом легко сприйме відчутний вплив монгольський, що довершить формування неслов'янського етносу - предків росіян. Як бачимо, український і російський народи є суттєво різними расово-етнічно, культурно, за ступенем розвитку, відмінні своїми менталітетами та історичною долею. Говорити про тісну спорідненість цих народів означає зневажати українську специфіку й нехтувати специфіку російську...

Віддамо належне історикам російським, навіть великодержавно-шовіністичної орієнтації, які справедливо констатують, що культура України і культура Московії впродовж XV-XVI сторіч розвивалися зовсім різними шляхами, тому-то відмінність між ними і в наступному була "надзвичайно глибокою" (М.Трубецькой). Українці-руси, спираючись на досвід спілкування з Грецією та Римом у давні часи, тягнулися на південь і захід Європи, з часом вони навчалися, творчо працювали майже в усіх культурних її центрах, тоді як зі сходом, з Московією творчих контактів майже не було. Від Івана Лютого втік Андрій Курбський - і опинився на Волині, в середовищі, сприятливому до творчої праці; пізніше мусив тікати з Москви перший книгодрукар Іван Федоров і працював плідно у Львові та Острозі...

3 часом відмінність між українцями і московитами стає просто разючою, її бачать навіть царі. Олексій Михайлович запрошує з України вчителів для своїх дітей, прагне поліпшити церковні відправи - і викликає українських співаків. Його син Петро робить це ше з більшим розмахом, але ті зусилля не приносять бажаних наслідків з причини несприйняття. Цей культурно-інтелектуальний стан московитів Г.Плеханов визначає терміном "малоуміє" і деталізує різноманітні вияви нездатності мислити узагальнено (Сочинения, том XXI, кн. 11,с.6-7, 13).

Мабуть, оте "малоуміє" та ординсько-ханський менталітет й обумовили жорстокий деспотизм у ставленні до південно-західних сусідів. Згадаймо хоча б незаконне підпорядкування Української православної церкви Московському Патріарху (1685 р.) як засіб поневолення української людності. Тоді ж у Москві підготовлено "Коломацьку угоду" (1687), яка заперечувала існування незалежної України, державний характер гетьманської влади. А серед її статей є принципово нова, небувала в попередніх угодах - ХІХ-та, яка вимагає, щоб гетьман і старшини, "служа великим государям... народ Малороссійскій всякими мерами и способы с Великороссійским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением, чтобы были одною державою обще... и вольной переход жителем из Малороссійских городов в Великороссійскіе городы имети". Угода вимагала здійснювати це таким чином, щоб ніхто не казав, шо Україна є "якийсь інший край під гетьманським регіментом". а усвідомлював її як органічну частину Великоросії.

Ось звідки починається (з ініціативи царського уряду) зросійщення - як засіб денаціоналізації українців у Росії, оті шовіністичні твердження про те, що українського народу як самобутнього етносу немає, "малороси" є невід'ємною частиною "великоросів". Відтоді посилюється боротьба українців проти залежності від Москви, проти її шовінізму, імперіалізму. І так - упродовж трьох сторіч. Катерина II наставляла своє владне оточення: "Малоросія, Ліфляндія й Фінляндія суть провінції, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовки в лісі". Скасовуючи гетьманщину, слід "старатися викоренити серед українців фальшивий погляд на себе, як на народ цілком відмінний від москалів".

Активно діяли у цьому напрямку всі російські імператори - Олександри, Миколаї, а після них - уся ідеологічна система компартії, що заповзялася створити єдиний інтернаціональний народ - "в облике русских". Академік Д.Лихачов уже не говорить про самобутню своєрідність національних культур, а всю численну різноетнічну людність від Пруту і Німану до Тихого океану вважає носіями "русской культури", роз'яснює її "єдіную и нєдєлімую" сутність викладачам російської мови для іноземців на їхній міжнародній конференції, щоб вони понесли цю шовіністичну ідею по всьому світові (див. "Новый мир", 1991, № 1, с. 3-5).

Ось така вона - докорінна, багатовікова відмінність Росії від України, росіян - від українців. Росія ще й у XIX сторіччі не була справді цивілізованою країною (це не заважало їй бути жорстоким поневолювачем багатьох народів, але ні цивілізованою. ні поважною країною вона не стала - див.: Герцен А.И. "Избранные сочинения. М.. 1937. с. 391-395), а Україна уже на початку XVII ст. була серед цивілізованих народів Західної та Центральної Європи. І це бачив увесь світ. Нам же досі твердять: "Ми - рідні брати, з одного кореня".

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Цивілізаційні процеси»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Коли я ознайомився з партіями марксистів, соціалістів, лібералів та демократів, то за спиною кожної з них я побачив хитрий писок жида”
Іван Франко

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.