Актуально
25223 перегляди
 |
За роки здебільше декларативного існування «незалежної національної держави» нація так і не вийшла з чергового «піддослідного» стану. Не буде перебільшенням сказати, що її соціальний організм важкохворий. Триває втрата соціальних орієнтирів. Якось стало забуватися, що кожна верства населення і кожна професійна спільнота виконують певну функцію в житті суспільства. Особливо небезпечним видається те, що за політичними баталіями освіта, наука та релігія втрачають свою конструктивну, стратегічну функцію.
Щодо останньої точиться особливо багато суперечок. Сперечаються представники релігійних громад, юристи, релігієзнавці. Чи повинна релігія бути традиційною? Чи може вважатись релігією «щось» новітнє, реформоване та модернізоване? Невже для когось не скінчилися «біблійні часи»? Які цінності мають переважати в суспільстві — традицій, які віками згуртовували людей у народи, чи прагнення окремих персон до власної свободи, необмеженої навіть традиціями й правами інших громадян? Але ж точаться не так обґрунтовані дискусії, як спроби на підставі жонглювання «толерантністю», «свободою совісті» та «демократією» навіювати пересічним громадянам стерті уявлення про те, що таке «релігійність» та чим насправді мають займатися релігійні організації. Нас залякують «невідповідністю» нашої власної самоідентифікації чиїмсь спотвореним уявленням про «демократичні цінності».
До психологів-практиків, на «телефони довіри» надходять численні благання про допомогу від родичів тих людей, котрі дуже змінилися, втратили майно, деякі навіть розірвали родинні стосунки після залучення до якоїсь офіційно зареєстрованої «новітньої релігійної організації». Щоб глибше розібратись у складній проблемі, Інститут соціальної та політичної психології АПН України провів загальнонаціональне дослідження на тему «Ставлення громадян до релігії та до поширення «нетрадиційних релігій» (опитано 2000 респондентів в усіх адміністративно-територіальних регіонах України).
Строкатість і пріоритети
Оцінюючи ступінь своєї релігійності, половина респондентів заявили, що вважають себе релігійною людиною, близько третини — не визначилися в цьому, і менш як п’ята частина відповіли негативно. Отже, в українському суспільстві переважає усвідомлення своєї причетності до релігійної віри.
Конфесійна структура суспільства виявилася, з одного боку, вельми строкатою, що не суперечить багатоманітності об’єднань громадян, зареєстрованих як релігійні, а з іншого боку, спостерігається виразне чисельне переважання віруючих православного обряду без чітко визначеної конфесійної належності (33,7%), та вірян, які зазначають до якої з наявних чотирьох православних конфесій вони належать (29,8%). Серед перших порівняно частіше траплялися етнічні росіяни, військовослужбовці та працівники правоохоронних органів, домогосподарки, жителі північно-східних областей і Донбасу. Приблизно п’ята частина респондентів назвалися просто «віруючими» без зазначення конкретної церкви, до якої належать. Таку позицію більше поділяють молодь, етнічні українці, військовослужбовці та правоохоронці, кияни. Як з’ясувалось, для більшості (57,6%) віруючих громадян конфесійне самовизначення не є принциповим.
Виразну перевагу за кількістю прибічників серед традиційних для України християнських конфесій мають православні церкви Московського (10,4% — найбільше серед літніх осіб, етнічних росіян і жителів Криму) та Київського (10,4% — переважно серед представників старшого покоління, етнічних українців, жителів україномовних регіонів, за винятком Галичини) патріархатів, а також Греко-католицька церква (7,8% — етнічні українці, Галичина, жителі села). Порівняно небагато прихильників мають Римо-католицька (1,4% — представники інших, крім українців та росіян, національностей, жителі західних областей) та Автокефальна православна (1,2% — Галичина) церкви. Серед опитаних частка старообрядців становить 0,3%. Що стосується прибічників інших світових релігій, то мусульманами себе вважають 0,8% опитаних, іудеями — 0,3%, буддистами — 0,2%.
Серед прибічників традиційних для України протестантських течій баптистів налічується 1,6%, п’ятидесятників — 0,8% та адвентистів сьомого дня — 0,5%. Послідовників різного роду нетрадиційних та екзотичних культів, які визначають себе як «релігійні», виявилося небагато. Коли до них додати тих, хто не назвав конкретної конфесії, то разом це становить трохи більше ніж 2% опитаних. Інша річ, що до цієї групи може тяжіти частина тих, хто назвався просто «віруючим».
«Будьте толерантні!»
Отримані результати свідчать про загалом високий рівень в суспільстві свідомого визнання громадянами своєї релігійності та значне переважання свідомих прихильників православної віри (63,5%). Істотним є той факт, що більшість православних вірян вважають себе православними без належності до певної церкви чи патріархату. Щодо чинників, завдяки яким може формуватись цей загал, припустимо вважати відчутну розмитість відчуття конфесійної належності. Наслідком цього є світоглядно-психологічні підстави для залучення частини вірян до мало поширених і «нетрадиційних» церков за умови відповідного впливу. Імовірним є те, що відмова від конфесійної самоідентифікації може бути наслідком, по-перше, усвідомлення її очевидної другорядності порівняно з причетністю до самої православної віри; по-друге, усвідомлення штучності підбурюваного державною владою розколу серед православних та протест проти цих дій; по-третє, прагнення уникнути втягування разом з певними «патріархатами» в заборонені законом та не притаманні віруючим політичні авантюри. Досить показовим є і те, що з тим чи іншим «патріархатом» пов’язують себе однакові частки православних вірян. Без сумніву, ці показники відображають не співвідношення кількості їх свідомих прибічників, а радше ступінь втягування вірян у політичне протистояння «патріархатів».
Що ж до поширеності «нетрадиційних» вірувань у середовищі опитаних громадян, то 62,6% зазначають, що різною мірою обізнані з членами таких організацій. З них 20,2% визнали, що досить добре знайомі з такими особами, ще 6,5% зазначили, що мають їх у своєму найближчому оточенні. Водночас 2,2% респондентів вважають себе членами «нетрадиційних релігійних організацій».
Як засвідчує опитування, у суспільстві помітно переважає негативне ставлення до факту участі співгромадян у діяльності нетрадиційних релігійних організацій. Частка тих, хто ставиться до цього цілком поблажливо, є відносно невеликою. Найменш прихильними до подібних утворень є особи старшого віку та пенсіонери, а порівняно частіше схвалюють їх жителі західних областей (крім Галичини) та Донбасу.
Щодо мотивації негативного ставлення до «нетрадиційних релігійних організацій», респонденти посилаються на те, що їм особисто відомі факти того, що з вини таких організацій люди втрачали своє майно та гроші (14,8%), їхньому психічному здоров’ю було завдано шкоди (13,5%), діти відмовлялися від спілкування з батьками (10,2%), розпадалися подружні пари (9,4%), руйнувалися дружні стосунки (8,6%), залишалися без освіти або професії (3,5%). За таких умов бездіяльність держави у захисті прав людей та контролю за діяльністю організацій, яким вона надала статус релігійних, є неприйнятною для суспільства. Особливо цинічно сприймаються заклики до постраждалих «бути толерантними».
Обережно: шахрайство!
Наведені відомості свідчать про те, що ці «організації» у масі своїй орієнтовані переважно на привласнення майна та коштів громадян. Наприклад, 42,9% вважають, що головна мета створення нової релігійної організації — одержання прибутку. Що стосується інших зазначених респондентами видів шкоди, то вони можуть бути наслідком та одночасно свідченням того, що привласнення відбувається з застосуванням технологій прихованого контролю свідомості. Тому 67,3% опитуваних згодні з тим, що «деякі релігійні організації використовують специфічні засоби впливу з метою залучити та утримати людей», а 63,9% — певні того, що «використання досягнень сучасної психології дає змогу непомітно впливати на великі маси людей». 72% респондентів свідомі того, що «у кримінальному законодавстві треба встановити спеціальну відповідальність за шахрайство в релігійній сфері». З тим, що «не слід надавати офіційної підтримки новим релігійнім організаціям в Україні, адже на Заході вони відомі за судовими процесами через те, що завдали громадянам фізичної і психічної шкоди», згодні 57,7% опитаних, а 50,7% проти того, що «нетрадиційним церквам» треба надати час, щоб вони могли вписатись у нашу культуру».
На запитання — «Чи можна сказати, що на вас самих чинили подібний негативний вплив?»— респонденти визнають факт «намагання осіб, причетних до таких організацій, змінити їхні особисті переконання» (24,7%), та «намагання залучити їх до такої організації» (13,4%). Наші співвітчизники вважають такі дії суттєвим зазіханням на власну безпеку, що може свідчити про високий рівень самоповаги та усвідомлення необхідності забезпечення психологічної недоторканності. З приводу цього 57,8% опитуваних вважають, що потрібна «державна служба охорони інформаційно-психологічної безпеки особи та суспільства».
Тільки 1,1% респондентів обізнані щодо спроб впливати без їхнього відома на дітей з боку осіб, що пропагують «нетрадиційні релігійні вчення». Так 60,7% респондентів впевнені, що такі особи не мають навіть права працювати в школі з учнями.
В оцінці дій «релігійних організацій» як протиправних опитувані насамперед зважають на порушення громадської моралі, використання неповнолітніх, загрозу життю і здоров’ю людей. На запитання — «За які, на ваш погляд, дії або заклики релігійну організацію слід заборонити в судовому порядку?» — отримано відповіді: використання в ритуалах дій сексуального характеру — 44,9%; залучення до організації неповнолітніх — 34,0%; агресивні або принизливі висловлювання на адресу інших релігій — 30,9%; заборона вдаватися до медичної допомоги — 28,7%; вимоги виконувати тільки розпорядження лідерів організації — 25,2%; заклики ігнорувати громадське життя — 19,1%; втручання в політику — 15,3%. Тільки 14,2% вважають що таких заборон не повинно бути.
Таким чином, пересічні громадяни усвідомлюють, що в країні, користуючись наданим державою пільговим статусом «релігійних» існують та діють організації, які насправді не є релігійними, а лише застосовують різноманітну релігійну атрибутику, ставлячи перед собою комерційно-політичні цілі, яких досягають із застосуванням сучасних технологій прихованого психологічного насильства. Як результат, в українському суспільстві загалом переважає цілком свідоме помірно негативне ставлення до «нетрадиційних» релігій.
Людина з широкою ерудицією, високим рівнем критичності мислення та особистісної зрілості може адекватно оцінити якість релігійної організації та наслідки перебування в ній. На жаль, таких не надто багато серед співвітчизників. На основі узагальнення практики психологічної допомоги жертвам тоталітарних культів можна стверджувати: до «групи ризику» щодо впливу деструктивних тоталітарних організацій релігійного спрямування належать: «агресивні» (особи з надмірною конфліктністю), «авторитарні» (особи, що мають підвищені запити у сфері владних відносин), «депривовані» (особи, які зазнали значних поневірянь у дитинстві або зазнають їх і тепер), «інфантильні» (соціально та психологічно незрілі особи), «тривожні» (люди з підвищеною схильністю до переживань і хвилювань). За підсумками дослідження, «група ризику» стосовно потрапляння під деструктивний вплив налічує близько 40% загалу. Майже половина дорослого населення. Цього факту не можна ігнорувати. Люди потребують захисту.
За висновками дослідників, громадська думка вимагає реагування на ситуацію, що склалася. Люди потребують законодавчого та практичного захисту від психологічного насильства, деструктивного впливу. Безсистемна політика держави в релігійній сфері дезорієнтує громадян та сприяє подальшому руйнуванню національних традицій та уяви про «релігійність». Суспільство чекає на позитивні зміни у цій сфері.
Публiкацiї за темою «Духовність»:
