Аратта - На головну

22 жовтня 2017, неділя

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- Гоголь, зупиняючись у німецьких готелях, підписувався як “Гоголь-українець”. Гоголя не любили в Росії, бо героїчною і красивою показував він Україну, а нерозумною і дикою Московщину. “Киньмо Московщину… Для кого ми працюємо?… Поїдемо до Києва, адже він наш, не їхній”, – писав він у листі до другого українця – Михайла Максимовича, видатного нашого вченого-природознавця, історика, філософа, фольклориста.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Голодомор-33: чому і як?

Голодомор 41289 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 13.07.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Голодомор-33: чому і як?
Після десятиліть заборони на публічне згадування В.Щербицький у грудні 1987 року змушений був визнати наявність такої прикрої сторінки у глорифікованій історії радянської України, як голод 1933 року. Відтоді в суспільстві триває полеміка навколо інтерпретації Голодомору.

Увага науковців зосереджувалася на відтворенні реальної картини подій. Тепер ми знаємо в деталях те, що відбулося. Щоб відповісти, чому це відбулося і як, треба виявити причинно-наслідкові зв’язки у двох групах подій. Перша з них пов’язана з кризою, що наростала у ході створення штучного соціально-економічного ладу, а друга — з реакцією на цю кризу в Україні.

«Держава — комуна»

Ті, хто стверджує, що Голодомор-33 був геноцидом, спираються на факти. Влада створювала для українських селян несумісні з життям умови. Опоненти не можуть пояснити величезної кількості жертв голоду. Але заперечують твердження, що радянська влада могла знищувати людей (цілими верствами!), не дивлячись їм у вічі. Закордонним опонентам теорії геноциду не треба пояснювати, чому младотурки винищували вірмен, а нацисти — євреїв. Та й вони не можуть уявити, щоб власний уряд знищував не політичних противників, а мільйони далеких від політики дітей, жінок і старих.

Всім відомий вислів «суто англійське вбивство». Скориставшись аналогією, можу сказати: Голодомор-33 — це суто радянське народовбивство. Підкреслюю: не російське, а радянське. Ланцюг причинно-наслідкових зв’язків веде до «Квітневих тез» В.Леніна, вперше опублікованих 1917 р. У цьому документі формулювалися стратегічні завдання більшовиків після захоплення влади. Конкретно йшлося про: 1) побудову «держави-комуни»; 2) зосередження в її руках контролю за фінансами, виробництвом і розподілом усієї народногосподарської продукції; 3) націоналізацію землі і перетворення поміщицьких маєтків на радянські господарства (радгоспи); 4) перейменування більшовицької партії в комуністичну і прийняття на її з’їзді комуністичної за змістом програми; 5) створення Комуністичного інтернаціоналу для керівництва «світовою революцією».

Коли проголошувалися «Квітневі тези», в Росії вирували два не змішувані один з одним революційні потоки — демократичний і радянський. Демократичний прийшов із попередніх революцій, а радянський став наслідком наявного в Росії соціального протистояння, загостреного світовою війною. Згуртовані самими умовами виробництва робітники і вперше об’єднані війною селяни у солдатських мундирах створили ради, які вимагали знищити великих власників. Це гасло віддалило їх від демократичного табору і привернуло до більшовиків — ворогів будь-якої приватної власності. Щоб пробратися в ради зсередини, більшовики тимчасово відмовилися від своїх стратегічних завдань і взяли на озброєння радянські гасла, з якими й перемогли.

Демократичний потік у революції вичерпався з розгоном Установчих зборів у січні 1918 р. Радянський за кілька місяців після більшовицького перевороту прибрали до рук чекісти. Партія більшовиків не знищила рад. Компартійні комітети стали носіями всеохопної, але не позначеної в конституції диктатури. Виконкоми рад — від сільрад до Рад наркому — зайнялися управлінням. Намертво скріплене з компартійною диктатурою, радянське народовладдя ледь животіло. Але і в партії більшовиків ніхто не відчував себе диктатором. Завдяки підпорядкованості її нижчих щаблів вищим диктаторська влада над партією і країною зосередилася в політбюро ЦК. Так сформувався двоєдиний компартійно-радянський режим, названий радянською владою.

Переворот, здійснений у листопаді 1917 року, більшовики оголосили народною революцією, яка нібито й розпочала реалізацію висунутих у «Квітневих тезах» стратегічних завдань партії. Однак насправді більшовики розпочали з весни 1918 року власну революцію. Комуністичні перетворення спрямовувалися на створення ладу, який надавав їм повний контроль за виробництвом та розподілом продукції. Політична диктатура доповнювалася економічною.

Два десятиліття комуністичної революції поділяються на три періоди: ленінський штурм 1918—1920 рр., нову економічну політику 1921—1928 рр. і сталінський штурм 1929—1938 рр. Під час першого штурму більшовикам вдалося побудувати основи командної економіки. Спроба перетворити поміщицькі маєтки на радгоспи зазнала невдачі. Провалилася і спроба об’єднати селян у комуни. НЕП підготував новий штурм і збігся в часі з боротьбою за владу в політбюро ЦК ВКП(б). Й.Сталін переміг суперників і з 1929 року розпочав новий штурм.

Новий вождь мав намір зробити те, чого бажав, але не зробив Ленін: загнати дрібних товаровиробників у комуни. Але на початку 1930 року став назрівати соціальний вибух. Сталін змушений був відмовитися від комун і обмежитися артілями, дозволивши селянам мати присадибні ділянки. Сподіваючись, що колгоспники задовольняться продукцією з присадибного господарства, він почав забирати з села майже весь урожай зернових. Селяни не мали права на хліб до виконання плану заготівель, на практиці — безрозмірного. Хліб, який знаходили у селі, вважався прихованим від обліку або розкраденим. Коли ж Сталін переконувався в тому, що весь урожай вже вилучено, він починав повертати його невеликими порціями в голодуюче село, щоб забезпечити посівну кампанію.

Трирічна (1930—1932) продрозкладка викликала дедалі сильніший опір. Селяни відмовлялися працювати в колгоспах безплатно, держава звинувачувала їх у саботажі. Криза колгоспного ладу загрожувала перетворитися в економічний колапс. У січні 1933 р. уряд був змушений перейти від безрозмірних заготівель до фіксованих державних закупівель зерна на податковій основі. Це означало, що держава визнала право власності колгоспів і колгоспників на вирощений урожай. Новий закон докорінно змінював відносини між містом та селом.

Роберт Девіс, визнаний у світі фахівець у галузі історії радянського суспільства з Бірмінгемського університету, передав мені написану у співавторстві зі своїм учнем Стефеном Віткрофтом книжку «Роки голоду (радянське сільське господарство в 1931—1933 рр.)», яка побачила світ 2004 р. Ще в рукописі він ознайомив зі змістом книжки Роберта Конквеста і домігся від нього відмови від твердження про голод-геноцид в Україні. Девіс і Віткрофт опублікували десятки таблиць, із яких випливало, що з лютого по липень 1933 року держава надала селянам УСРР і Північного Кавказу 265 тис. тонн продовольчої допомоги, тоді як решта регіонів, разом узятих, отримали такої допомоги всього 55 тис. тонн. Цей факт вони вважали переконливим доказом відсутності геноциду.

Погоджуюсь із Девісом: сталінські хлібозаготівлі не є ознакою геноциду в тому вузькому розумінні терміна, який закладений у Конвенції ООН. Вони були причиною голоду з багатьма смертними випадками в усіх хліборобних регіонах СРСР. Та не хлібозаготівлі стали причиною Голодомору в УСРР і на Кубані у першій половині 1933 року...
«Без брехні й заліза»

У січні 1918 р. ІІІ Всеросійський з’їзд рад оголосив утворену більшовиками радянську республіку вільним союзом націй. В.Ленін запевнив делегатів, що навколо Росії гуртуватимуться нові й нові народи, і ця федерація зростатиме цілком добровільно, без брехні й заліза.

Конституційні конструкції держави радянського типу нічого не важили для Кремля, бо за ними ховалася не відбита в Основному Законі диктатура жорстко централізованої партії. Ця особливість дозволяла як завгодно вибудовувати національну радянську державність. Контрольована більшовиками країна залишалася централізованою навіть тоді, коли не мала назви і складалася з дев’яти формально не залежних держав.

В.Ленін тричі посилав збройні сили Росії в Україну, а наприкінці
1920 р. зосередив у життєво важливій для Кремля республіці понад мільйон червоноармійців. Разом із чекістами та міліцією вони утворювали потужне силове поле, в якому ніхто не міг кинути виклик диктатурі ЦК РКП(б). Та все ж Ленін уклав договір між Російською Федерацією і радянською Україною, в якому кожна сторона визнавала незалежність і суверенність іншої.

Коли хворого Леніна поставили перед фактом утворення єдиної держави шляхом «автономізації» національних республік, він вніс у конституційну конструкцію принципові поправки. Утворювався федеративний союз держав, до якого «разом і нарівні» входили як Російська Федерація, так і інші незалежні республіки. У конституціях республік, як і в загальносоюзній, зазначалося, що кожна республіка має право вийти з Радянського Союзу, коли цього побажає.

Річард Пайпс, авторитетний фахівець з історії Росії, стверджує, що національна радянська державність була фікцією, тому що за нею приховувалася жорстко централізована диктатура з центром у Москві. Це твердження потребує уточнень, без яких ми не зрозуміємо ні українського Голодомору, ні руйнівного для долі СРСР протистояння Б.Єльцина і М.Горбачова у 1990—1991 роках.

Радянська державність — це непросте поняття як у первинному, тобто російському вимірі, так і у вторинному, національному. Підпорядковані диктатурі кремлівських вождів ради мали цілком реальну владу. Завдяки цій владі партія більшовиків перетворювалася на державну структуру. Двоєдина конструкція влади — геніальний у своїй підступності витвір Леніна. Але вона не була безпечною для центру, який я назвав би не Москвою, а Кремлем. Москва — це столиця Росії — тоді найбільш обділеної у правах республіки. Вожді більшовиків перетворили всеросійський ЦК РКП(б) на всесоюзний орган. Хоч Росія залишалася державоутворюючою республікою, Кремль не прагнув ні ототожнювати себе з нею (цьому заважала конституційна конструкція СРСР), ні створювати конкурентний центр влади.

Попри свої переваги, конструкція національної радянської державності теж становила для Кремля загрозу. Найбільша загроза йшла від України — республіки з міцними традиціями національного державотворення, яка, за економічним і людським потенціалом, дорівнювала іншим республікам, разом узятим. Багато важило й те, що Україна лежала на кордоні з Європою. Мільйони українців перебували у Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії. Мільйони українців, за Всесоюзним переписом 1926 р., перебували й за межами східних кордонів УСРР — у Центрально-Чорноземній області та на Північному Кавказі.

Після утворення СРСР Кремль почав розгортати в національних республіках кампанію коренізації — укорінення радянської влади в неросійському середовищі. В Україні коренізація вийшла за межі бюрократичної кампанії і стала знаряддям національного відродження. Після Всесоюзного перепису 1926 р. українські керівники ставили перед політбюро ЦК ВКП(б) питання про приєднання до республіки територій Російської Федерації, на яких українці становили більшість населення. Загальна кількість українців на прилеглих до українсько-російського кордону територіях із більшістю українського населення (Кубанський і Таганрозький округи, райони ЦЧО) налічувала 2733 тисячі осіб.

Клопотання відкинули, але керівництву УСРР вдалося добитися згоди Кремля на українізацію тих районів поза межами республіки, в яких українці становили більшість. На Кубані завдяки активній підтримці населення на українську мову було переведено діяльність адміністративних установ, шкіл, ЗМІ. У Кремлі на ці успіхи дивилися з подивом і стурбованістю. Цілком українізовану Кубань довелося б приєднувати до УСРР, тобто нарощувати її й так великий людський потенціал в СРСР.

Ми пам’ятаємо Радянський Союз таким, яким він став після Голодомору 1933 року і Великого терору 1937 року. Це був союз республік, що контролювалися центром через три вертикалі влади — партійну, чекістську і радянську. Основну частину об’єктів управління вже було переведено у підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Однак до терористичних акцій СРСР був союзом держав. Поширення радянської державності на національні окраїни допомогло більшовикам реставрувати імперію, але прищепило їй внутрішню нестабільність. Створена в Росії тоталітарна «держава-комуна» з максимально звуженою кількістю носіїв диктатури увібрала в себе національні держави, наділені реальною управлінською владою. Щоб відвернути загрозу повторного розпаду імперії, Кремль готовий був вдатися до будь-яких засобів терору.
Сталін не був відвертим навіть із найближчим оточенням. Але 11 серпня 1932 року він написав дуже відвертий лист із Сочі в Кремль Кагановичу. Суть листа — у двох абзацах:

«Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того, чтобы руководить райкомами, Косиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП и требованиями райкомов и вот — долавировался до ручки. Плохо по линии советской. Чубарь — не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу (Станіслав Реденс до січня 1933 року працював головою ДПУ УРСР. — С.К.) не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.

Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец — прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии. Самое плохое это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей. Так дальше продолжаться не может».

Вивчаючи становище в СРСР у другій половині 1932 р. за радянськими газетами, ми побачимо лише рапорти про введення в дію новобудов першої п’ятирічки. Рапорти ДПУ, на які посилався Сталін у цьому листі до Кагановича, малюють іншу картину. Місто голодувало, голодувало й село. Компартійно-радянський апарат перебував у розгубленості або відкрито фрондував. Серед рядових членів партії наростало обурення діями влади.

Якби становище сталінської команди у Кремлі захиталося, компартійно-радянське керівництво УСРР могло б згадати про конституційні права і стати з червоного жовто-блакитним. Це розумів і Сталін. Це розумів видатний український історик Іван Лисяк-Рудницький, який ще 1950 р. висловив таку думку: «Скасування комуністичного устрою в сучасних «союзних республіках», як і в сателітних державах, являло б собою ніяк не болючий переворот, але, навпаки, радісний і природний поворот до власної індивідуальності». Зрештою, так воно й сталося у 1990—1991 рр.

Отже, друга половина 1932 р. виявилася точкою перетину двох криз — у соціально-економічній та національній політиці Кремля. І Сталін найбільше боявся соціального вибуху в голодуючій Україні. Репресії, що незабаром розпочалися, були спрямовані одночасно проти українських селян (терор голодом) та української інтелігенції (індивідуальний терор у масових масштабах, партійна чистка). Вістря репресій скеровувалося не проти людей певної національності, а проти громадян Української держави. Не заперечуватиму, якщо мені скажуть, що йдеться про тих-таки українців. Але вся суть у тому, що громадяни України, навіть у гамівній сорочці радянської республіки, самим своїм існуванням створювали загрозу для зграї злочинців у Кремлі.

Новорічне поздоровлення вождя

Першою ланкою у ланцюгу репресій, який дозволив сталінській команді зберегти своє місце у Кремлі, був «закон про п’ять колосків», як його назвали в народі. 7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Мірою судової репресії обиралася вища міра «соціального захисту» — розстріл. «За пом’якшуючих обставин» розстріл замінювався позбавленням волі на строк не менше десяти років.

У листопаді 1932 р. Сталін відрядив надзвичайні хлібозаготівельні комісії: під керівництвом В.Молотова — в УСРР, на чолі з Л.Кагановичем — на Кубань. Згідно з одержаними від вождя інструкціями, Молотов відпрацював текст двох постанов — ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УСРР від 20 листопада, які мали однакову назву: «Про заходи до посилення хлібозаготівель» (остаточний текст завізував Сталін). Вони передбачали пункти про натуральне штрафування «боржників» із хлібозаготівель — м’ясом і картоплею.

Скориставшись надзвичайною ситуацією, викликаною терористичними діями хлібозаготівельних комісій, політбюро ЦК ВКП(б) оголосило українізацію Північного Кавказу «петлюрівською». У постанові від 14 грудня 1932 р. вимагалося «негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також усі газети та журнали, що видаються, з української мови на російську мову, як більш зрозумілу для кубанців, підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову».

Впродовж грудня 1932 р. у селян безперервно шукали хліб. Обшуки, під наглядом чекістів, здійснювали члени комітетів незаможних селян (вони мали певний відсоток від знайденого хліба) та відряджені з міст робітники. Потім чекісти прозвітували, що знайшли до 15 тисяч ям із хлібом за весь період обшуків у грудні та січні. Але в ямах і підпільних колгоспних коморах виявилося менше двох млн. пудів зерна. Як і попереднього року, заготівельники встигли вилучили майже весь урожай. 1 січня 1933 року Сталін надіслав в Україну телеграму з вимогою здавати хліб: «До колгоспників, колгоспів та одноосібників, які вперто продовжують приховувати розкрадений і прихований від обліку хліб, застосовуватимуться найсуворіші заходи покарання, передбачені постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р.»
Свідки Голодомору розповідають, що власників запасів хліба одразу висилали на північ. Але таких, як свідчить статистика ДПУ УСРР, було небагато. Чому ж Сталін, чудово знаючи становище українських селян, надіслав цю телеграму? Відповідь лежить на поверхні: треба було ініціювати черговий тур суцільних обшуків. Тільки з допомогою обшуків можна встановити, чи був хліб у селян. У телеграмі не йшлося про те, що мають робити бригади заготівельників, коли не знаходитимуть хліба. Але документи свідчать, що в грудні 1932 року у таких випадках спорадично застосовували натуральне штрафування м’ясом і картоплею. Під час обшуків, ініційованих сталінською телеграмою, як кажуть свідки Голодомору, у селян забирали будь-яке продовольство. Під прикриттям хлібозаготівель проводилася зовсім інша акція.

В офіційних документах про натуральні штрафи йшлося тільки про м’ясо (сало) та картоплю. Навіть неправове радянське законодавство не могло загрожувати боржникам конфіскацією цибулі, гарбузів або буряків. І все ж у селян на підставі усних вказівок вилучали все, що годилося для їжі. Наявність усних вказівок простежується за схожістю дій виконавців у різних районах, а також за результатом акції: повною відсутністю продовольства в селі, починаючи з лютого 1933 року.

Сталін не обмежився конфіскацією продовольства. 22 січня 1933 р. він власноручно (автограф зберігся) написав директивний лист ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, який починався так: «До ЦК ВКП і Раднаркому дійшли відомості, що на Кубані і Україні почався масовий виїзд селян «за хлібом» в ЦЧО, на Волгу, в Московську обл., Західну обл., Білорусію». Кремль ставив вимогу перед керівниками сусідніх регіонів заблокувати Україну і Кубань.

На початку квітня 1933 р. у містах було відновлено вільну торгівлю хлібом за підвищеними цінами, що розглядалася як додатковий канал постачання робітників та службовців (поряд із картковою системою). Голодуючі селяни кинулися в міста і вистоювали у чергах довгі ночі, щоб купити кілограм хліба (більше в одні руки не давали). Однак незабаром з’явилися постанови обласних органів влади про заборону продажу залізничних квитків селянам без спецпосвідчень сільрад. Кремль відрізав голодуюче українське село від благополучної Росії та від міст у самій Україні з очевидною метою: змусити селян помирати вдома.

У тих, хто вижив під час Голодомору, склалося враження, що влада нищила людей за етнічною ознакою. Дійсність була багатограннішою: влада одночасно нищила і рятувала українських селян. П.Постишев, який приїхав наприкінці січня 1933 року в Україну з диктаторськими повноваженнями, мав два головні завдання: організувати весняну сівбу і ліквідувати «націоналістичний ухил» у партії й радянському апараті. 19 лютого 1933 року він розбронював наявні в УСРР запаси хліба, щоб годувати голодуючих. Допомога надавалася тільки тим, хто зберігав фізичну здатність працювати. Так селян привчали працювати у колгоспі.

Навіть у суворо секретному діловодстві партійних комітетів тему голоду дозволялося порушувати тільки в «особих папках» з особливим режимом зберігання. Це робилося не з метою приховування всім відомої інформації, а для того, щоб виключити можливість допомоги тим, кого влада прирекла на повільну смерть. Заборона згадувати голод трималася до грудня 1987 року...

Можна доводити, що у колгоспів треба було забирати зерно, аби перетворити його на валюту й розплатитися за імпортовані верстати, без яких виявилася б неможливою перемога у 1945 році. Можна доводити, що у селян забирали хліб, аби прогодувати голодуючі сім’ї робітників у містах. Такі аргументи часто використовуються, відколи стало можливо говорити на заборонену раніше тему голоду. Але чим можна пояснити, що у селян на початку 1933 року забирали навіть фруктову сушку? У світовій історіографії факти вилучення нехлібного продовольства сором’язливо замовчуються, але ж вони — єдине пояснення страхітливої смертності. Коли роком раніше в Україні у селян забирали весь хліб, коли в першій половині 1933 року забирали весь хліб на Середній і Нижній Волзі, то селяни помирали від голоду десятками тисяч щомісяця. У березні—червні 1933 року люди помирали в Україні сотнями тисяч щомісяця.

Одночасно із застосуванням терору голодом Кремль завдав удару по КП(б)У і по безпартійній українській інтелігенції. Кількість осіб, заарештованих органами державної безпеки, становила 74849 у 1932 р. і 124463 у 1933 р. Після Голодомору-33 та масових репресій 30-х рр. Україна втратила бунтарський потенціал (за винятком західних областей, які увійшли до складу СРСР 1939 р.).

Давно вже немає тих політиків, які кинули Україну у вир жахливих репресій. Із 1991 року не існує тоталітарної держави, вищі політичні інститути якої відповідальні за Голодомор. Ми чекаємо від світової громадськості визнання цього злочину геноцидом. Передусім ми чекаємо цього від Російської Федерації, населення якої теж дуже постраждало від дій кремлівських експериментаторів.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Голодомор»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Якщо народ позбавити його історії, то через покоління він перетвориться на натовп, а ще через покоління ним можна буде управляти ”
Йозеф Геббельс

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.