Аратта - На головну

29 березня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в місті Батурин (Чернігівська область) 5 листопада 1702 року у генерального писаря Пилипа Орлика народився син Григор. Згодом вони будуть змушені покинути Україну. Пилип Орлик буде гетьманувати понад тридцять років, але більша частина його гетьманства пройде в еміграції. Григор Орлик стане визначним державним і військовим діячем Франції, генералом і довіреною особою короля Людовіка XV, отримає графський титул і велику кількість європейських нагород. В 1747 році Г.Орлик одружиться на Луїзі-Олені де Брюн де Дентельвіль і стане володарем значних земель у Франції. Під Парижем він буде мати замок. В середині ХХ ст. на землях, що колись належали Григору Орлику буде побудований міжнародний аеропорт “Орлі”...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Червоні кати народу. Андрій(Анджей) Вишинський

Пам’ять 28110 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 24.07.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Червоні кати народу. Андрій(Анджей) Вишинський
Серед більшовицьких ідеологів червоного терору постать Андрія Януарійовича Вишинського можна назвати унікальною. Він був не тільки цинічним катом, а й науково обгрунтовував необхідність грабіжництва населення власною державою та масових екзекуцій. Вишинський заклав основи більшовицького, совітського права, які діють й донині у сучасній Україні.

Продовження. Початок читати тут

«Шахтинська справа».

Перед тим, як звернутися до короткого викладу суті «Шахтинської справи» спробуємо зрозуміти, навіщо вона взагалі була потрібна більшовицькій верхівці. Адже, відхід від воєнного комунізму і перехід до НЕПу так-сяк забезпечив позитивну динаміку розвитку державної економіки. Завдяки лібералізації політики щодо приватної ініціативи, відбулася відбудова економічного організму країни, вщент розтрощеного громадянською війною та безперервними експроприаціями. Селяни-одноосібнники, які отримали у користування (а не у власність, як було обіцяно Леніним) землю – на мозолях та каторжній праці виробляли продукти харчування і годували не тільки армію більшовицьких чиновників, а й міських та сільських «пролетарів», об’єднаних більшовиками у кооперативи та комуни, за зразком іудейських кібуц. І безперечно, об’явлений більшовиками курс на індустріалізацію, якби він спирався на природні економічні взаємини та приватну ініціативу, мав би значно відчутніший позитивний ефект, ніж те, що було насправді запроваджене у життя під цим гаслом.

Для того, щоб самому собі пояснити цей феномен - «більшовицьку владу», треба, як казав Ленін, розділити революційну теорію і практику, інакше кажучи – відділити сова від конкретних справ. І суть цього розділення, вочевидь, в даному випадку полягає у наступному: взаєминах чиновництва і народу.
В країнах, де суспільно-економічні відносини розвивалися еволюційним, природним шляхом, бути чиновником, тобто обслуговувати потреби громадян у менеджменті певних сфер життєдіяльності – стало вигідним і почесним бізнесом. Бо замовником цих послуг є громадянин, як платник податків, і суспільство, як утримувач структури послуг, які надаються державою. Тобто, у нормальному, суспільстві, яке ми називаємо демократичним, послуги держави існують виключно для громадян цієї держави і виключно в їхніх інтересах. В ньому – політик і державний чиновник, це особи, які дбають про те, аби потреби громадянина та суспільства громадян були реалізовані якомога продуктивніше й повніше. Це їхній бізнес і одночасно – моральна потреба, спосіб задоволення власних амбіцій. Система формування державного менеджменту за допомогою механізму вільних виборів реалізує конкуренцію суспільно-політичної пропозиції та постійну зміну правлячих команд, а відтак – безперервність процесу оновлення і самомодифікації самої системи та її складових.

У більшовицькій державі для громадян існували виключно привабливі пропагандистські гасла, здебільшого, таємничо-абсурдного змісту. Наприклад: «Комунізм – це соціалізм плюс електрифікація усієї країни!», або більш пізній витвір: «Економіка повинна бути економною!» чи «Будівництво доріг – справа всенародна!». Як частина цих гасел – були декларативні права, а як частина буття – матеріальні обов’язки перед чиновницькою номенклатурою, в якої права були матеріальні і залежали від місця у ієрархії, а відповідальність, навпаки – декларативною перед народом, але суворою на внутрішньо ієрархічному рівні. Від самого першого дня свого існування більшовицьке чиновництво(як воно себе називало «номенклатура», тобто штатний розпис) під пропагандистським гаслом диктатури пролетаріату, у революційній практиці здійснювало власну диктатуру. І так звана «революційна справедливість» із часів воєнного комунізму була досить відвертою: по країні нишпорили загони експропріаторів, які силоміць відбирали у підприємців – заощадження, а в селян-виробників продукти харчування, які звозилися на більшовицькі розподільники(до речі там починав свою кар’єру Вишинський) і розподілялися. І справедливість полягала в тому, що найбільше діставалося чиновництву, а крихти – пролетарям по карткам. Як свідчать спогади сучасників тих подій, зокрема поета Йосипа Мандельштама, у ті роки серед кремлівсько-більшовицького керівництва була мода: влаштовувати вечірки для творчої голодної інтелігенції, на яких столи ломилися від не простої їжі, а такої, що царі могли б позаздрити. Такий собі «хліб й до нього» у відповідь на лояльність до влади…Вам це нічого не нагадує із сучасного буття?

Зрозуміло, що реалізація не публічного, але головного принципу: «все для блага чиновництва» потребував перетворення усіх, хто не належав до номенклатурної касти, у покірне бидло. Зокрема, цій меті відповідала створена Лейбою Бронштейном(Троцьким) теорія трудармій, згідно із якою «вільні від експлуататорів» пролетарі мали б жити комунами у казармах і спільно трудитися чи то на ланах, чи то на заводах. При тому, сім’я, як пережиток темного минулого, ліквідовувалася, сексуальні потреби задовольнялися виключно «вільним коханням», а приплід від нього – вирощувався без участі батьків, у дитячих комунах. Зрозуміло, що над тими усіма «вільними» пролетарськими масами повинна була стояти більшовицька номенклатура. Яка, як і сам Бронштейн-Троцький, й не припускала думки, щоб жити у казармах, чи то махати кайлом на шахтах чи мотикою на ланах. На щастя, для нас, нащадків, із причини патріархальності населення збільшовиченої російської імперії та внутрішніх інтриг у самому більшовицькому керівництві, мрії Лейби Бронштейна реалізовані не були.

Проте, більшовицька номенклатура на чолі із Сталіним, абсолютно розуміла, що природні економічні стосунки, матеріальне благополуччя населення, можливість не користуватися розподільниками, а вільно купувати за зароблене все, що потрібно, матиме наслідком відродження природних стосунків між чиновництвом та його наймачем – громадянином. Це б означало втратити владу, бо ж навіщо народу напівграмотні керманичі?

Відтак, як засвідчують численні документи, час НЕПу більшовицька влада використовувала для посилення державних репресивних структур. Ще на початку 20-х років карна функція держави була розділена на дві частини: судову і позасудову. Тобто, якщо влада мала змогу довести злочин громадянина, то влаштовувався судовий фарс. Якщо звинувачення базувалося виключно на доносах і «класовому чутті» чекістів – вирок виносила так звана надзвичайна нарада, тобто різновид ревтрибунальної трійки. Наприклад, держава встановлювала селянам-одноосібникам обов’язкові рознарядки скільки і якого продукту він зобов’язаний здати державі. Зрозуміло – не за гроші чи іншу платню, бо термін «здати» означає добровільно-примусово віддати. І з кожним роком – ці «зобов’язання»(які ті ж більшовики до революції називали «панщиною») зростали. Як і зростали експортні зобов’язання більшовицької держави. За невиконання цієї більшовицької панщини надзвичайна нарада могла відправити сім’ю боржника на заслання або у Соловецький концтабір, а землю і майно – конфіскувати. Тому, локальні Голодомори в межах окремих сіл чи повітів – були повсякденним, буденним явищем, яке прогресувало, судячи із архівних документів, із середини 20-х років минулого століття.

Отже, виходячи із логіки забезпечення влади більшовицьким керівництвом, термін «індустріалізація» ленінцями-сталінцями розумівся, як тотальна мобілізація на будівельні майданчики гігантських підприємств мільйонів рабів, які б, на кшталт троцькістських трудармійців, працювали б за свинячу баланду. А це вимагало – нової хвилі репресій «шкідників» чи інших «ворогів народу», «контрреволюціонерів», «шпигунів» тощо, аби в зародку знищувати щонайменші прояви спротиву беззбройного цивільного населення.

Не набагато кращим, із точки зору матеріального забезпечення оплати праці, було буття й самого «гегемону», тобто міських пролетарів, які працювали на державних підприємствах. Зазначимо, що недержавними навіть у часи НЕПу були лише середні та дрібні виробничі потужності, так звані червоні артілі чи кооперативи, які працювали, здебільшого у сфері послуг та торгівлі. Промислове ж виробництво належало або ж виключно державі, або ж так званим концесіям, тобто змішаній формі власності, де домінувала також держава, як власник. Відповідно, до мети викачування надприбутків, охорона праці, техніка безпеки, санітарія тощо, вважалися пережитком темного минулого. Проте, «пролетарі», на відзнаку від селян, отримували хоч-якусь матеріальну винагороду за працю.

Як засвідчують архівні документи, «Шахтинська справа» була інспірована повноважним представником ОДПУ по Північному Кавказу Є.Г. Євдокімовим. «Правильну оцінку» фактам дав і начальник економічного відділу Північно-Кавказького управління ОДПУ К.І. Зонов. «Вийшовши» безпосередньо на Сталіна, Євдокімов подав аварії, що часто трапляються на шахтах тресту «Донвугілля», як результат діяльності нелегальної контрреволюційної шкідницької організації, що складається із старих (дореволюційних) технічних фахівців. Після «розгляду» у верхівках більшовицького керівництва питання та отримання найвищої санкції пройшли масові арешти. Пізніше, до цієї справи чекісти-легендотворці «прив’язали» відомого, з часів революції, англійського розвідника Рейлі, так би мовити для солідності, а також, для правдоподібності напівміфічну організацію білоемігрантів під назвою «Промпартія».

Одразу слід зазначити, що «слідством» особисто опікувався сам Сталін. Як засвідчують архівні документи його особистого листування, він навіть давав вказівки які покази й проти кого мали дати підслідні.

Розробкою справи зайнялася група слідчих (Курський, Федотов і ін.), перед якою було поставлено завдання за всяку ціну домогтися від звинувачених «щиросердного каяття» і додати справі загальнодержавної ваги. Застосування фізичного впливу (тортур – позбавлення сну до 3 діб і більше, мордування), використання «методу» безперервного читання обвинуваченому його майбутніх свідчень, на суді про нібито скоєні ним злочини, залякування і погрози репресій відносно сім'ї, — все це вводило заарештованих в стан крайнього фізичного і нервового виснаження. «Оброблені» у такий спосіб, вони признавалися на слідстві в нібито скоєних ними злочинах.

Такими методами були здобуті самозвинувачення в умисному шкідництві, в отриманні від закордонних керівників крупних грошових винагород, про плани перекидання з-за кордону зброї для членів контрреволюційної організації і повстанських загонів в козачих районах. При тому, будь-яких речових доказів суду надано не було. Зате обвинувальний висновок змалював багаторівневу систему шкідництва, що направлялася з-за кордону організацією «Торгпром». Шкідники діяли в керівництві вугільною галуззю у ВРНГ (Москва), в керівництві тресту «Донвугілля» (Харків), в рудоуправліннях і безпосередньо на шахтах.
Згідно із офіційною легендою слідства, «Шахтинські шкідники» були тісно пов'язані з колишніми власниками підприємств — російськими і іноземними капіталістами, з іноземною військовою розвідкою. Вони ставили за мету зірвати зростання соціалістичної промисловості і полегшити відновлення капіталізму в СРСР. «Шкідники» неправильно вели розробку шахт, щоб зменшити видобуток вугілля. Вони псували машини, вентиляцію, влаштовували обвали, вибухи і підпали шахт, заводів, електростанцій. «Шкідники» свідомо затримували поліпшення матеріального положення робітників, порушували радянські закони про охорону праці.

Серед обвинувачених більшість (35 чоловік) були гірськими інженерами, що закінчили, здебільшого до революції, Петроградський гірничий інститут і Катеринославський гірничий інститут та мали великий досвід роботи на шахтах Донбасу.

Ось їхні імена: П.І.Антонов, А.Б.Башкин, М.М.Березовський, М.А.Бояринов, С.П.Братановський, А.К.Валиковский, В.В.Владимирський, М.М.Горлецький, А.В.Деттер, С.Г.Іменитов, А.І.Казаринов, П.Е.Калнін, М.К.Кржижанівський, Л.Б.Кузьма, В.В.Люрі, Ю.Н.Матов, Л.М.Мешков, І.І.Некрасов, М.А.Овчарек, В.К.Одров, Е.Е.Отто — німецький підданий, В.Ф.Петров, Г.П.Потьомкин, Л.Г.Рабинович, В.С.Ржепецький, П.І.Скорутто, В.О.Соколов, І.К.Стояновський, Д.М.Сущевський, С.Е.Чернокнижніков, Н.А.Чинокал, Г.А.Шадлун, В.Е.Штельбринк, А.Я.Елиадзе, А.Я.Юсевич. У число обвинувачених потрапили також гірські техніки, електротехніки, механіки: С.А.Бабенко, В.І.Бадштибер — німецький підданий, В.І.Беленко, М.П.Бояршинов, С.3.Будний, Ф.Т.Васильєв, І.Г.Горлов, М.Е.Калганов, А.К.Колодуб, Є.К.Колодуб, В.М.Кувалдін, М.К.Майер — німецький підданий, В.М.Нашивочников, А.Е.Некрасов, М.Е.Нікішин, В.М.Самойлов, П.І.Семенченко, П.М.Файерман. ОДПУ намагалося пов'язати з «шахтинською справою» і таких видатних гірських фахівців, як П.І.Пальчинський і І.І.Федорович, заарештованих в квітні 1928 р.
Андрій Вишинський зачитує вирок у Шахтинській справі
Андрій Вишинський зачитує вирок у Шахтинській справі
Для судового фарсу була навіть придумана, за безпосередньою участю Вишинського, нова стаття у Кримінальний Кодекс і введено нове юридичне поняття – «шкідництво». Згідно обнародуваній незадовго до початку процесу «юридичній нормі» під «шкідництвом», як кримінальним злочином, розумівся будь-який збиток, нанесений як мимоволі, так і з наміром. Межі між наміром і помилкою (халатністю) в ступені відповідальності перед законом фактично не існувало. Але при цьому, саме доказ умисності шкідництва, як правило, сформульований у «зізнанні» обвинувачуваного відповідав актуальними для більшовицького керівництва, «потребам історичного моменту», тобто довершенні становлення абсолютизму необмеженої влади партійних функціонерів та повного безправ’я народу. На «шкідників» більшовицькі функціонери, як правило «списували» своє особисте невігластво, яке спричиняло аварії на виробництві, вихід неякісної, негодящої для вжитку продукції, невиконання галасливих, але із самого початку – нереальних планів п’ятирічок. Саме із «шахтинської справи» самозвинувачення ставало в практиці і теорії радянського судочинства «царицею доказів»(термін введений Вишинським). Речові докази і свідчення свідків відходили на другий план або ставали непотрібними. На цьому тлі, не визнання провини, тобто відмова від самозвинувачення, ставали «обтяжуючою обставиною» у судовому фарсі і мали наслідком більш суворе покарання.

Більш ніж за два місяці до завершення слідства і початку суду розгорнулася пропагандистська підготовка показового процесу, яка потім стала стандартною для подібного роду «заходів». У передових статтях «Правди» і «Ізвєстій», у виступі Сталіна на зборах партактиву Москви існування «контрреволюційної організації», «таємної групи» «буржуазних спеців» подавалося, як доведений факт із конкретними вимогами суворого покарання «злочинців». Ці виступи сприймалися як директиви слідству й суду. Паралельно по всій країні проводилися мітинги і збори, на яких «трудящі» давали «сувору оцінку» «злочинцям». На цих зборах, окрім цього, відповідно до інструкції вищого парткерівництва, «трудящих» закликали до пильності щодо «спеців», що стимулювало навалу доносів у ОДПУ, які практично миттєво, одразу ж після закінчення головної справи – переростали у тисячі містечкових «шахтинських справ».

Спеціальна присутність Верховного Суду СРСР під головуванням ректора МДУ Вишинського відкрила судові засідання в колонному залі Будинку Союзів 18 травня 1928. Засідання тривали 41 день. Окрім державних обвинувачів (Криленко і Рогинський) в засіданнях брали участь 42 громадських обвинувача. Обвинувачених захищали 15 адвокатів. У залі були присутні делегації трудящих, повз будівлю організовано проходили тисячі демонстрантів з гаслами, вимагаючи суворого покарання злочинців.

Та попри проведену слідчими «підготовку», 23 з 53 обвинувачених на суді відмовилися визнати себе винними, 10 визнали свою провину лише частково. З одинадцяти засуджених до розстрілу, для шістьох вища міра покарання була замінена 10 роками заслання(гірські інженери М.М.Березовський — винним себе не визнав, С.П.Братановський, А.І.Казаринов, Ю.М.Матов і Г.А.Шадлун, гірський технік Н.П.Бояршинов). 9 липня 1928 були розстріляні гірський інженер М.М. Горлецький як лідер «організації» (винним себе не визнав) і звинувачені в шкідництві та шпигунстві С.3. Будний, гірські інженери М.А.Бояринов, М.К.Кржижанівський і А.Я.Юсевич (винним себе не визнав). П.І.Пальчинського розстріляли в травні 1929. Рішенням суду четверо обвинувачених (зокрема два німецьких підданих) були звільнені і четверо (зокрема один німецький підданий) засуджені до умовних термінів покарання. Решта — до позбавлення волі строком від 1 до 10 років з поразкою в правах на термін від 3 до 5 років.

Після завершення «шахтинської справи» наступ на технічну інтелігенцію розгорнувся з ще більшим розмахом. Тисячі інженерів, техніків, кваліфікованих робітників опинилися у буцегарнях та концтаборах ГУЛАГу. Після судового процесу були знищені науково-технічні громадські організації, що залишалися відносно незалежними. Так, 27 серпня 1929 була скасована Всеросійська асоціація інженерів-більшовиків, звинувачена в «пособництві шкідництву», корпоративності і елітарності, відірваності від робочих і техніків. У 1927-1929 роках під тиском більшовицької влади також припинили своє існування інші незалежні професійні громадські організації, на чолі яких стояв Пальчинський: старе Російське технічне товариство і Клуб гірничих діячів.

Принагідно, слід відзначити, що від 1938 року до середини 80-х років минулого століття у СРСР, навіть попри так звану «критику культу особи Сталіна», запроваджену Хрущовим, щодо «Шахтинської справи» існувало тільки офіційне формулювання, видане ЦК КПРС – а саме «шкідництво спеців» проти радянського народу і держави. Всі документи були закриті грифом «таємно» і недоступні навіть для досліджень фахівців: істориків КПРС та юристів. І тільки тоді, у 80-х, Верховний Суд СРСР зняв із засуджених всі обвинувачення і повністю їх реабілітував. Після цього всі матеріали «шахтинської справи» були розсекречені, зрозуміло, за виключенням доносів сексотів, які й понині у Росії мають гриф «таємно».

Суд над Промпатією

Після «Шахтинського процесу», у 1930 році було влаштовано серію пропагандистських судових фарсів, відомих під узагальненою назвою «процес над Промпартією», такі самі як і попередній – галасливі та повністю фальсифіковані. Судовий серіал став логічним продовженням «Шахтинської справи», де «шкідництво спеців» було, за легендою слідства та судового фарсу, прямо пов’язано із контрреволюційною діяльністю білоемігрантів та антирадянською діяльністю іноземних розвідок.

Насправді ж віртуальність галасливих маніакальногігантистських пропагандистських планів напівграмотної вищої більшовицької номенклатури, які не базувалися на реаліях життя та наукових розрахунках, спричиняли провали і невдачі соціально-економічної політики ВКП (б) в кінці 20 – початку 30 рр., з одного боку, й доводили на конкретних життєвих прикладах правоту компетентних кадрів «спеців», а відтак – зростання їхнього авторитету серед «пролетарських мас», – із іншого. Ці протиріччя змусили партійно-номенклатурне керівництво «перекласти провину» за зриви темпів індустріалізації і колективізації на «шкідників» з числа «класових ворогів».

Відразу після «Шахтинського процесу», в 1928 році, в країні пройшли арешти, що захопили працівників Наркомату шляхів сполучення.

Головних обвинувачених (М.К. фон Мекка і А.Ф.Величко) не вдалося «підготувати» до відкритого процесу, аналогічного «шахтинському», і вони були розстріляні навесні 1929 року.
Проте, цей «провал» сценарію, аж ніяк не зупинив пропагандистсько-репресивну машину. Чергові «гучні» процеси готувалися ОДПУ після арештів в 1930 році трьох великих груп фахівців. Перша включала верхівку інженерії і учених (Л.К. Рамзін, В.А. Ларичев і ін.), друга — відомих аграріїв-вчених, що служили в Наркомфіні і Наркомземі (Н.Д. Кондратьєв, А.В.Чаянов і ін.), третя, — економістів і плановиків, колишніх членів партії меншовиків, що працювали в Держплані, ЦСУ і інших господарських і наукових установах (В.Г. Громан, М.М.Суханов-Гиммер і ін.). Відповідно, із заарештованих, ОДПУ сфабрикувало три «антирадянські підпільні партії»: «Промпартію», «Трудову селянську партію» і «Союзне бюро ЦК РСДРП(м)».

Як свідчать опубліковані в 1990 році в журналі «Комуніст» листи Сталіна, він не тільки уважно стежив за перебігом слідства, але і указував Менжинському, які саме свідчення повинні бути озвучені заарештованими(!). Він писав, зокрема: «...зробити одним з найважливіших вузлових пунктів нових (майбутніх) свідчень верхівки ТCП, «Промпартії» і особливо Рамзіна питання про інтервенцію і термін інтервенції... Якщо свідчення Рамзіна отримають підтвердження і конкретизацію в свідченнях інших обвинувачених (Громан, Ларичев, Кондратьєв і Ко), то це буде серйозним успіхом ОДПУ».

У листопаді 1930 року, ще до початку судового фарсу центральні газети, зокрема «Ізвєстія» опублікували обвинувальний висновок у справі «Промпартії». У ньому вказано, що за минулі два роки зусиллями ОДПУ розкритий ряд шкідницьких організацій, що діяли під керівництвом єдиного керівного центру. Констатується, що «матеріали у справі розкритої, нарешті, ОДПУ контрреволюційної організації, що називала себе «Промисловою Партією» або «Радою Союзу Інженерних організацій», об'єднала в єдину організацію всі окремі шкідницькі організації у різних галузях промисловості, що діяла не тільки за вказівками міжнародних організацій колишніх росіян і іноземних капіталістів, але і по прямих вказівках правлячих сфер та генерального штабу Франції з підготовки озброєного втручання і озброєного знищення Радянської влади, — підтвердили цілком ці висновки».

Окремо зазначимо, що вибір на роль «агресора», який нібито готується до знищення совітської влади, Франції – абсолютно не випадковий. Франція – країна-переможець у Першій Світовій війні, яка, за умовами капітуляції, фактично контролювала заборону Німеччині на власну армію та мілітаризацію промисловості. Із іншого боку, більшовицька верхівка, як справжній друг німецького мілітаризму, ще на початку 20-х років, підпільно, у порушення Версальського договору, розпочала активно готувати кадри та озброювати німецьку армію, чим, власне, заклала фундамент до приходу у Рейхстаг нацистів Адольфа Гітлера.

За даними слідства до складу ЦК Промпартії «входили» інженери П.І. Пальчинський (розстріляний за вироком колегії ОДПУ у справі про шкідництво в золотий-платиновій промисловості), Л.Г. Рабинович (засуджений по «шахтинському процесу»), С.А. Хренников (помер під час слідства), А.А. Федотов, С.В. Купріянов, В.А. Ларичев, професор Н.Ф.Чарновський. Главою «Промпартії» був оголошений професор Л. К. Рамзин — директор Теплотехнічного інституту, член Держплану і ВРНГ. Основні пункти звинувачення будувалися на його ж «свідченнях і зізнаннях» під час слідства і суду.
Процес у справі «Контрреволюційної організації союзу інженерних організацій (Промислова партія)» відбувся 25 листопада — 7 грудня 1930 року. Л.К. Рамзин і решта з чотирьох підсудних були засуджені до розстрілу, заміненого за рішенням ВЦВК десятьма роками тюремного ув’язнення.

Цікаво, що у 1936 році Л.К. Рамзина звільнили за амністією, а у 1943 році, за видатні наукові винаходи, йому була присуджена Сталінська премія. Багато засуджених у справі «Промпартії»вже без зайвого пропагандистського галасу, також незабаром були амністовані.

Окрім основної «справи», були сфабриковані так звані галузеві «справи» «Промпартії» про «шкідництво»: у вугільній промисловості, в нафтовій промисловості, в металургії та металообробці, в текстильній промисловості, в хімічній секції Держплану, в лісовій промисловості, в цементній промисловості, в електротехнічній промисловості, в ПЕК, в енергетичній промисловості, в енергетичній військовій промисловості, в енергетиці транспорту, в Наркоматі шляхів сполучення, а також «ленінградська група», «профспілка інженерно-технічних працівників», економічної групи у ВЗНГ, «галузева контрреволюційна організація «Промпартії» в Держплані» і інші.
На процесі «Промпартії» лунали звинувачення в адресу заарештованих у справі «Трудової селянської партії» М.Д. Кондратьєва, А.В. Чаянова, Н.П. Макарова, Л.Н. Літошенко, Л.Б. Кафенгауза і інших. Було відчутно, що готувався новий відкритий політичний процес. Про це, зокрема, свідчить лист Сталіна Молотову на початку вересня 1930 року: «Роз'яснення у пресі «справи» Кондратьева доцільно лише в тому випадку, якщо ми маємо намір передати цю «справу» до суду. Чи готові ми до цього? Чи вважаємо потрібними передати «справу» до суду? Мабуть, важко обійтися без суду. Між іншим: чи не думають обвинувачені визнати свої помилки і порядно обпльовувати себе політично, визнавши одночасно міцність радянської влади і правильність методу колективізації? Це було б непогано». Проте, через деякий час Сталін дав нову директиву: «Почекайте із справою передачі до суду Кондратьєвської «справи». Це не зовсім безпечно. У другій половині жовтня вирішимо це питання спільно. У мене є деякі міркування проти». Можна припустити, що причиною відмови від публічного суду стала поведінка на слідстві Кондратьєва, який, хоч і визнав «міцність совітської влади» і «правильність методу колективізації», але відвів звинувачення у підготовці інтервенції. Не останню роль в цьому відіграла хвиля протестів видатних західних діячів науки, літератури і мистецтва (А. Эйнштейн, М. Планк, Г. Манн і ін.) проти переслідувань радянських учених. Вірогідно, що це – саме та «обставина», яка навела Сталіна на «деякі міркування». При чому, абсолютно матеріальні – хвиля протестів громадськості та незадоволення і образи керівництва європейських країн могли негативно позначитися на зовнішній торгівлі СРСР а також на особистих рахунках вищої партноменклатури у західних банках.

Назва «Трудова селянська партія» була винайдена слідством для того, щоб пов'язати обвинувачених з організацією «Селянська Росія», створеною в 20-х роках в Празі есером С.С. Масловим, з яким М.Д. Кондратьєв був близько знайомий. У грудні 1927 року «Селянська Росія» була перейменована чекістами у «Трудову селянську партію».

Окремо слід зазначити, що «справа» ТСП, як й решта подібних, мали сприяти й становленню «ідеологічно вірної», совітської науки, яку очолив «народний академік» Лисенко. Саме її представники, які групувалися навколо Вишинського та Лисенка забезпечували «наукове» прикладне й правове «забезпечення» розправи над «контрреволюційними» угрупованнями інтелігенції, які могли становити потенційну загрозу для більшовицької номенклатури.

21 вересня 1931 року Менжинський затвердив обвинувальний вирок у справі «Центрального Комітету контрреволюційної шкідницької організації «Трудова Селянська Партія». До цього моменту Колегією ОДПУ вже були засуджені: у справі Московської обласної організації ТСП — 68 осіб; у справі Ленінградської обласної організації — 106; у справі північнокавказької організації — 120; у справі Нижегородської Краєвої організації — 24; у справі Обласної організації в Центрально-чорноземної області — 132; у справі Західної обласної організації — 174; у справі організації Середньоволзької — 107; у справі західносибірської організації — 35; у справі Кримської організації — 26; у справі Української організації — 143; у справі Уральської обласної організації — 26; у справі Іванівської обласної організації — 96; у справі організації Нижньоволзької — 56. Всього на периферії, за неповними даними, було заарештовано у прямому зв'язку із справою ТCП 1296 осіб.

Згідно обвинувальному вироку, особи, що проходять у справі, були визнані винними в тому, що входили до складу нелегальної «Трудової селянської партії», що ставила на меті ліквідацію Радянської влади і створення буржуазно-демократичної республіки. Їм також ставилося в провину вчинення «шкідництва» в різних галузях сільського господарства, зв'язок з керівниками контрреволюційних організацій, вербування в контрреволюційну організацію фахівців сільського господарства, а також злочинний зв'язок з іноземними громадянами.

Обвинувачені у справі ТCП так і не були виведені на відкритий процес. 26 січня 1932 року відбулося засідання колегії ОДПУ, яка винесла вирок ув’язнити в концтабір: строком на 8 років — професора Тимірязевської сільськогосподарській академії, директора Кон'юнктурного інституту М.Д.Кондратьєва; професора Тимірязевської академії, члена Президії Земплану Наркомзему РРФСР Н.П.Макарова; професора Московського планово-економічного інституту, начальника валютного управління, члена Колегії Наркомфіну СРСР Л.М.Юровського; строком на 5 років — професора Тимірязевської академії, члена Колегії Інституту великого господарства і консультанта правління Зернотресту А.В.Чаянова; професора Тимірязевської академії, редактора журналу «Вісник сільського господарства» А.Г.Дояренка; професора Тимірязевської академії і МДУ А.А.Рибнікова; строком на 3 роки із заміною цього покарання висилкою на той же термін — професора Тимірязевської академії, наукового співробітника Держплану СРСР Л.М. Літошенка; професора Тимірязевської академії, завідувача досвідченим відділом Наркомзему РРФСР С.К.Чаянова; професора МДУ і Інституту промисловості і праці Л.Б. Кафенгауза; строком на 3 роки із заміною цього покарання обмеженням в місці проживання на той же термін — старшого економіста Наркомзему РРФСР А.В. Тейтеля; доцента Московського планового інституту і консультанта Наркомфіна СРСР І.М. Леонтьєва; строком на 3 роки з подальшим звільненням від покарання — професора Тимірязевської академії і редактора журналу «Агропром» А.О. Фабриканта.

За заарештованих у справі ТСП клопотав академік М.І.Вавилов. Ця обставина, зокрема, послужила формальною підставою для звинувачення його в тому, що він «є одним з керівників антирадянської організації, що іменувалася «Трудова селянська партія», яке було висунуто проти нього в 1941 році. Насправді ж причиною «зарахування» Вавилова у ТСП були його особисті взаємини із «народним академіком» Лисенком, а точніше відчайдушні спроби довести невігласу та його послідовникам, в тому числі Сталіну, очевидне – шкоду для держави від псевдонауковців: «ідеологічно правильних», але абсолютно безграмотних.

У 1937-38 рр. багато із засуджених у справі ТКП були знов арештовані і засуджені до розстрілу (А.В. Чаянов, А.В. Тейтель — в 1937; А.А. Рибніков, М.Д. Кондратьєв, Л.Н. Юровский — в 1938; Л.М. Літошенко помер в таборі в 1943 році).
Отже, як бачимо, «справа Промпартії» та її «складових» мала стратегічне значення для сталінської номенклатури і діяла у часі більше десятиліття. На сьогодні дослідниками достеменно не встановлена точна кількість репресованих під час реалізації цієї пропагандистсько-репресивної акції. Ми назвали лише імена тих, кого більшовики «записали» у «організатори» «шпигунсько-шкідницького підпілля». Насправді ж кількість репресованих «виконавців», без сумніву, вимірялася сотнями тисяч.

Проте, поза тим подібні, менш галасливі процеси засудження «ворогів народу» були поставлені на «конвеєр», а Андрій Вишинський отримав чергове підвищення – Вишинський став прокурором та заступником Наркома юстиції.
«Шахтинський процес», «Справа Промпартії» та її складових – наочно доводять, що більшовицькому керівництву СРСР було абсолютно байдуже, яка, власне, перспектива очікує державу й народ, який вони пафосно називали «хазяїном країни». Їм байдуже було, що знищуючи інтелектуальні кадри, тим самим багатомільйонна країна відкидається на узбіччя світових процесів розвитку людства. Їм байдуже було, що їхня імперія не зможе довічно існувати на розтринькуванні природних ресурсів території. Бо їхня логіка володарювання будувалася на паразитичному принципі: те, що закінчилося у нас – ми можемо пограбувати в інших, окупувавши їх під комуністичними гаслами… Головне – їхня персональна комфортність у владі та її абсолютизм на натовпом покірного бидла, який вони називали «совєтський народ».

Справа ТСП, як всіх «складових Промпартії» в 1987 році переглянута Верховним Судом СРСР, особи, що проходили по ній, повністю реабілітовані.

Далі буде

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Пам’ять»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Коли ми не знаємо собі ціни, то чого ми варті?”
Микола Левицький

 
Відпочинок на схилах Дніпра
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.