Аратта - На головну

25 липня 2017, вівторок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в Україні знаходиться унікальний міст, що пролягає між правим берегом однієї річки. Не вірите? Можете переконатися на власні очі, якщо відвідаєте Кам’янець-Подільську фортецю, що на Хмельниччині. Стара фортеця розташована на скелястому острові, охопленому петлею каньйону річки Смотрич. Таким чином, міст, що веде до фортеці, пролягає між двома точками правого берегу однієї річки. Крім того, ми не знайшли більше прикладів у світі, коли б міст тримався без усіляких підпор, а спирався б тільки на скелі. За однією з гіпотез, цей міст було зведено римлянами ще у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію. Нині Кам’янецька фортифікація включена до переліку ЮНЕСКО

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Більшовицька влада санкціонувала медичні експерименти над людьми. У концтаборах

Пам’ять 38578 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 5.09.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Раби у більшовицькому концтаборі видобувають руду(фото з ахівів НКВС)
Раби у більшовицькому концтаборі видобувають руду(фото з ахівів НКВС)
Сьогодні у день пам'яті жертв комуністичного терору, коли їхні спадкоємці під різними прапорами знову рвуться до влади, ми вважаємо за необхідне поновити пам'ять тих, хто так настальгує за часами їхнього абсолютного правління. Але перед тим, ми не радимо дивитися цю статтю із фотодокументами особам із неврівноваженою психікою, вагітним жінкам та неповнолітнім дітям.

Проте, решті наших читачів ми радимо не тільки прочитати й побачити ці документи, а й добре задуматися: чи варто повертати вашим дітям та їхнім нащадкам рабське майбутнє? Бо у більшовизму, в які б маски він не наряджався, людського обличчя - ніколи не було й не може бути. А може варто б забити осикового кілка у труну цього звіра, та очиститися каяттям та правосуддям від залишків його отрути...

Бутичаг очима очевидця

Я бачив багато концентраційних таборів. І старих, і нових. У одному з них сам провів декілька років. Потім вивчав історію таборів Радянського Союзу по архівних документах, але в найстрашніший потрапив за рік до того, коли КДБ змусив мене втікати за межі країни. Називався цей табір "Бутугичаг", що в перекладі з мови російських північних народностей означає "Долина смерті".

Свою назву ця місцевість отримала коли мисливці і кочові племена оленярів з родин Єгорових, Дьячкових і Крохальових кочуючи по річці Детрин, натрапили на величезне поле, усіяне людськими черепами і кістками. Олені в стаді, яке пройшло повз це поле, почали хворіти на дивну хворобу - у них випадала спочатку шерсть на ногах, а потім тварини лягали і не могли більше встати.

Механічно ця назва перейшла на залишки берієвських таборів 14-го відділення ГУЛАГу, які знаходяться у цьому місці.

Зона, за розмірами – величезна. Мені знадобилося багато годин, щоб перетнути її з кінця в кінець. Будівлі або їхні залишки можна було побачити усюди: по головній ущелині, де стоять коробки корпусів збагачувальної фабрики; у безлічі бічних гірських відгалужень; за сусідніми сопками, густо порізаними шрамами пошукових шурфів і дірками штолень. У найближчому до зони селищі Усть-омчуг мене попереджали, що ходити по місцевих сопках небезпечно - у будь-який момент можна провалитися в стару штольню.

Наїжджена дорога кінчилася напроти збагачувальної уранової фабрики, зяючої чорними проваллями вікон. Навколо пустеля та запах тліну. Радіація вбила усе живе. Тільки мох росте на чорних каменях.

Поет Анатолій Жігулін, який відсидів в цьому таборі, розповідав, що біля печей, де на металевих підносах випаровували воду з уранового концентрату, після промивки, ув’язнені працювали один-два тижні, після чого вмирали, а на зміну їм гнали нових рабів-смертників. Такий був рівень радіації.

Мій лічильник Гейгера ожив задовго до того, як я підійшов до фабрики. У самій будівлі він тріщав вже без зупину. А коли я підійшов до 23 металевих бочок з концентратом, що були залишені біля зовнішньої стіни, сигнал небезпеки став нестерпно гучним.
Концтабір Бутичаг
Концтабір Бутичаг
Активне будівництво тут йшло на початку 40-х років, коли повстало питання: хто буде першим володарем атомної зброї.


Від дерев'яного коміра, з ручками до блиску відполірованими долонями зеків, переходжу на кладовище. Рідкісні палиці, увіткненні між валунів, із дощечками-табличками. Втім, написів вже не прочитати. Їх вибілило сонце, стерли час та вітер.

Свідчення: "Я - геолог, і мені відомо, що колишня зона розташована в районі могутнього поліметалевого рудного вузла. Тут, в межиріччі Детріна і Тіні, зосереджені запаси золота, срібла, каситериту. Але Бутугичаг відомий також наявністю радіоактивних порід, зокрема уранових. За родом своєї роботи мені багато разів доводилося бувати в цих місцях. Величезної сили радіоактивний фон згубний тут для всього живого. У цьому і криється причина приголомшливої смертності в зоні. Радіація на Бутигичазі має нерівномірний характер. Десь вона досягає дуже високого, надзвичайно небезпечного для життя рівня, але є і місця, де фон цілком прийнятний".
А. Руднев. 1989 р.
(Це лист Руднев опублікував в селищній газеті Усть-омчуга "Ленінський Прапор", з метою попередити проведення екскурсій школярів в район "Бутугичага")


Далі, по узгір'ю, під ногами почали попадатися залишки від протигазів. Дивлячись на них, я пригадав газетну замітку, що звернула на себе увагу своєю незвичністю і повним безглуздям.

"Радянська Колима"
22 квітня 1937 року.

"Днями в Магаданській лікарні було проведено дві операції, під час умовної "газової атаки". Лікарі, медперсонал, що допомагав їм, і хворі одягнули протигази. У операції брали участь хірурги Пуллеріц і Свєшников, медсестра Антонова, санітари Карпенюк і Терьохіна. Першу операцію зробили одному з бійців погранзагону, у якого було розширення вен сім'яного канатика. Хворому К. видалили апендицит. На обидві операції, разом з підготовкою, пішло 65 хвилин. Перший на Колимі досвід роботи хірургів в протигазах цілком вдався".


Якщо навіть під час експерименту на хворого теж одягнули протигаз, то як поступили експериментатори з відкритою діркою в животі? Втім, хіба це було важливо для більшовицьких експериментаторів?

Так, переходячи від будівлі до будівлі, від руїн малозрозумілих мені комплексів, зосереджених внизу ущелини, піднімаюся на верхівку хребта, до табору, що відокремлено стоїть, цілісінький і маже не ушкоджений. Пронизливо дме холодний вітер й жене низькі хмари. Широта Аляски. Літо тут, в кращому випадку, триває два місяці на рік. А взимку мороз такий, що якщо вилити воду з другого поверху, то на землю впадуть крижинки.

Поряд з солдатською вежею дзвякнули під ногами іржаві консервні банки. Підняв одну. Ще читається напис англійською мовою. Це тушковане м'ясо. З Америки, для солдатів Червоної Армії, на фронті. Під час війни, їх називали “Другий фронт”. І для радянських "внутрішніх військ", звичайно перепадала левова частка. Чи знав Рузвельт кого підгодовував?

Заходжу в один з бараків, щільно заставлений двох'ярусними нарами. Тільки вони аж занадто маленькі. Навіть скорчившись, на них не можна поміститися. Може бути – вони для жінок? Та ніби і для жінок розмір замалий. Але, раптом побачив гумову калошу. Вона сиротливо лежала під кутовими нарами. Боже милостивий! Калоша повністю уміщається на моїй долоні. Значить, це нари для дітей! Це означає я перейшов на іншу сторону хребта. Тут, одразу за "Бутугичагом", був розташований великий жіночий табір "Вакханка", що функціонував одночасно із чоловічим.

Людські залишки повсюди. То тут, то там трапляються уламки кістяків, суглоби гомілкових кісток.

Біля згорілих руїн натрапив на грудний кістяк. Серед ребер мою увагу привернув фарфоровий тигель, - я з такими працював в біологічних лабораторіях університету. Навкруги - ні з чим не порівнянний, нудотний запах людського тліну, що просочувався з-під каміння...

У Бутугичазі знайшли свою смерть 380 тисяч осіб. Це більше сучасного населення всієї Магаданської області. Саме в цьому таборі, окрім видобутку урану велися суворо втаємненні медичні досліди на мозку ув’язнених.

День досліджень добігав кінця. Потрібно було поспішати додолу, де в будиночку сучасної електростанції, у її доглядача, я знайшов притулок на ці дні.

Віктор, господар будиночка, сидів на ґанку, коли я утомлено підійшов і опустився поряд.

- Де був, що бачив? - односкладово запитав він.

Я повідав про уранову фабрику, дитячий табір, шахти.

- Так, ягід тут не їси і воду з річок не пий, - перебив Віктор і кивнув на діжку з привозною водою, яка стояла на автомобільних колесах.

- А шукаєш-то що?

Я примружився, впритул подивився на молодого господаря будинку.

- Шахту, під літером "Ц"...

- Не знайдеш. Раніше знали, де вона, а після війни, як табори ліквідовувати почали, - все висадили в повітря, а з геологоуправління зникли всі плани "Бутугичага". Тільки розповіді про те, що літер "Ц" забитий до самого виходу трупами розстріляних, й залишилися.
Він помовчав. - Та не в шахтах, і не в дитячих таборах таємниця "Бутугичагу". Їхня таємниця, - Віктор показав рукою перед собою. - За річкою, бачиш. Там лабораторний комплекс був. Сильно охоронявся.

- Що робили в ньому?

- А ти піди завтра на верхній цвинтар. Подивися сам...

Але перш ніж йти на загадкове кладовище, ми з Віктором обстежували "лабораторний комплекс".

Зона крихітна. Основу її складали декілька будинків. Всі вони старанно знищені. Підірвані вщент. Стояти залишилася лише одна міцна торцева стіна. Дивно: зі всього величезного числа будівель в "Бутугичазі", знищений тільки "лазарет", - він спалений вщент, та ця зона.

Перше, що я побачив, були залишки потужної вентиляційної системи з характерними розтрубами. Такими системами оснащуються витяжні шафи у всіх хімічних і біологічних лабораторіях. Навколо фундаментів колишніх будівель тягнувся периметр з колючого дроту в чотири ряди. Місцями він ще зберігся. Усередині периметру - стовпи з електричними ізоляторами. Схоже, для охорони об'єкту застосовувався ще й струм високої напруги.

Пробираючись серед руїн, я пригадав розповідь Сергія Ніколаєва з селища Усть-Омчуг:

"Перед самим в'їздом на "Бутугичаг" знаходився "Об'єкт №14". Що там робили, ми не знали. Але охоронялася ця зона особливо ретельно. Ми працювали як вільнонаймані, - підривниками в шахтах, і мали пропуск для проходу по всій території "Бутигичагу". Але для того, щоб потрапити на об'єкт №14, потрібний був ще один - особливий пропуск і з ним потрібно було пройти аж дев'ять контрольно-пропускних пунктів. Скрізь вартові з собаками. На сопках навколо - кулеметники: миша не проскочить. 06слуговував "Об'єкт №14", спеціально побудований поряд, аеродром".

Дійсно надтаємний об'єкт.

Свідчення: “У 1942 році був етап в Тенькинський район, куди потрапив і я. Дорогу на Тіні почали будувати десь в 1939 році, коли начальником Дальстроя став комісар 2 ранги Павлов, а начальником Усвітла - полковник Гаранін. Зі всіх, хто потрапляв в лапи НКВД, в першу чергу знімали відбитки пальців. З цього починалося табірне життя будь-якої людини. Цим вона і закінчувалася. Коли людина вмирала у в'язниці або таборі, то він вже мертвий проходив таку саму процедуру. У покійного знімали відбитки пальців, вони порівнювалися з первинними, і лише після цього його ховали, а справа передавалася
в архів”.
(Із спогадів з/к Вадима Козіна)

...“Повторюю, в Магадані живуть винні в загибелі тих увязнених, що були прислані під номерами літерної тисячі "3-2", з яких в живих залишилося за одну зиму 36 чоловік.”
(П. Мартинов, в'язень Колимських таборів № 3-2-989)

“Серед опису жорстоких мук приходить раптом як би само собою спогад про веселий, радісний - хай надзвичайно рідкісному в бутугичагському пеклу. Душа, занурена в болісні спогади, немов відштовхує їх і навіть серед них знаходить добро і тепло - два помідори Ганса. Ах, як вони були хороші! Але зовсім не смак і не рідкість такої вишуканої їжі тут на першому місці. На першому місці - Добро, дивом збережене в душі людини. Якщо є хоч крапля Добра, значить, є і Надія.”
(А. Жігулін)



Так, підривники свою справу знали. Мало що залишилося. Правда, уціліла, розташована поряд, будівля в'язниці, або, як його називають в документах ГУЛАГу, - "БУР" - барак посиленого режиму. Він складений з кам'яних, грубо обтесаних валунів, покритих зсередини будівлі товстим шаром штукатурки. На залишках штукатурки в двох камерах, ми і виявили написи видряпані цвяхом: "30.XI.1954. Вечір", "Убий мене" і напис латинським шрифтом, в одне слово: "Doctor".

Цікавою знахідкою були кінські черепи. Я нарахував їх одинадцять. Штук п'ять або шість лежали усередині фундаменту однієї з підірваних будівель.

Навряд чи коней використовували тут як тяглову силу. Цієї ж думки дотримуються й ті, хто пройшов табори на Колимі.
З архіву автора:

"Я особисто побував в ті роки на багатьох підприємствах і знаю, що навіть для вивезення лісу з сопок, буквально для всіх справ, не кажучи вже про гірничі, застосовувався один вид праці - ручна праця ув’язнених..."
З відповіді що був з/ка Ф. Безбабичева на питання про те,
як застосовували коней в господарстві таборів.

Що ж, на початку ядерної ери, цілком могли намагатися отримати антирадіаційну сироватку. А для цього, з часів Луї Пастера, вірою і правдою служили саме коні.

Як давно це було? Адже в цілому комплекс "Бутугичаг" зберігся добре. Основна маса таборів на Колимі була закрита після "викриття" і розстрілу їхнього останнього хрещеного батька - Лаврентія Берії.
Зеківська могила совітського раба
Зеківська могила совітського раба
У будиночку метеостанції, що стоїть вище за дитячий табір, мені вдалося знайти журнал спостережень. Остання дата, проставлена в ньому, - травень 1956 року.

- Чому ці руїни називають лабораторією? - запитав я Віктора.

- Якось під'їхала автомашина з трьома пасажирами, - почав розповідати він, розчищаючи в бур'яні, серед битого кахлю, ще один кінський череп. - З ними була одна жінка. І хоч гості тут рідкісні, називати себе вони не стали. Вийшли з машини біля мого будинку, озирнулися навкруги, а потім, жінка, показавши на руїни, говорить: "Ось тут була лабораторія. А онде - аеропорт...".

Пробули вони не довго, ні про що розпитати їх не вдалося. Але всі троє - в літах, добре одягнені...

Свідчення: “Бутугичаг, – місце де не ховали, а тіла просто скидали зі скелі. Там копали шурфи. Оксана їздила туди, вже коли була вольною (подивитися). Що там повинне бути таке, щоб здивувати людину, що відсиділа 10 років! Побачила там старого: йшов за зоною, плакав. Відсидів 15 років, не повертається додому, ходить тут, старцює. Сказав: це ваше майбутнє.”
(Ніна Гаген-торн)


Табори БЕРЛАГу, в системі НКВС були особливо таємними, і чи варто дивуватися, що ніяких офіційних даних про їхніх в'язнів отримати не вдається. Але архіви є. КДБ, МВС, партійні архіви КПРС - десь зберегаються списки в'язнів. А поки, лише скупі, уривчасті дані наводять на ретельно стертий слід. Досліджуючи покинуті Колимські табори, я проглянув тисячі газет і архівних довідок, все ближче і ближче підбираючись до істини.

Письменник Асір Сандлер, автор опублікованих в СРСР "Вузликів на пам'ять", розповів мені, що один з його читачів був в'язнем таємничої шарашки, - наукової установи, в якій працювали ув’язнені. Вона знаходилася десь в околицях Магадану...

Таємниця комплексу "Бутугичаг" відкрилася наступного дня, коли, ледь орієнтуючись в хитросплетінні хребтів, ми піднялися на гірську сідловину. Саме це відокремлене місце вибрала табірна адміністрація під одне з кладовищ. Два інших: "офіцерське" - для персоналу табору і, можливо, для вільнонайманих, а також велике "зековское", знаходяться внизу. Перше недалеко від збагачувальної фабрики. Приналежність його небіжчиків до адміністрації видають дерев'яні тумби із зірками. Друге починається відразу за стінами спаленого лазарету, що і зрозуміле. Чого заради небіжчиків тягати по горах... А сюди, від центральної частини, як мінімум миля. Та ще вгору.

Трохи прикметні горбики. Їх можна прийняти за природний рельєф, якби вони не були пронумеровані. Ледве присипавши щебінкою небіжчика, встромляли поряд палицю з номером, пробитим на кришці від банки тушкованого м'яса. Тільки ось звідки у зеків консерви? Номери двохзначні з буквою алфавіту: Г45; В27; А50...

На перший погляд, число могил тут не так вже й величезне. Десятка півтори рядків кривих палиць з номерами. У кожному ряді по 50-60 могил. Значить, всього близько тисячі зеків знайшли тут останній притулок.

Але, ближче до краю сідловини, виявляю мітки іншого типу. Тут немає окремих горбиків. На рівному майданчику, стовпчики стоять густо, як зуби гребінця. Звичайні короткі палиці - суччя обрубаних дерев. Вже без жерстяних кришок і номерів. Лише відзначають місце.

Два горби, що обпливли, указують ями, куди валили померлих купою. Швидше за все, цей "ритуал" здійснювався взимку, коли не було можливості ховати кожного окремо, в промерзлому і міцному, як бетон, ґрунті. Ями, в цьому випадку, виривали ще з літа.

А ось і те, про що говорив Віктор. Під кущем стланику, в розвернутій звіриною або людьми могилі, лежить половинка людського черепа. Верхня частина, на півдюйми вище за надбрівні дуги, рівно й акуратно зрізана. Явно хірургічний розпил.

Йду далі, - піднімаю уламок лобової кістки. То ж із слідами трепанації. Поряд з номером В24, на краю розкритої могили, розкидані кістки відразу декількох черепів.

Енкаведістські лікарі готують черговий “матеріал” для вивчення(фото з ахіву НКВС)
Енкаведістські лікарі готують черговий “матеріал” для вивчення(фото з ахіву НКВС)
Серед них безліч інших кісток від людського кістяка, але мою увагу привертає верхня відрізана частина черепа з кульовим отвором в потилиці. Це дуже важлива знахідка, тому як свідчить про те, що розкриті черепи - не медичний огляд для встановлення причини смерті. Хто ж спочатку пускає кулю в потилицю, а потім проводить анатомічний розтин для з'ясування причини смерті?

- Потрібно відкрити одну з могил, - говорю я попутникові. - Необхідно переконатися, що це "робота" не сьогоднішніх вандалів. Про набіги на табірні кладовища селищної шпани, розповідав сам Віктор: дістають черепи і роблять з них світильники.

Вибираємо могилу під номером "Г47". Копати не довелося. Буквально сантиметрів через п'ять ґрунту, що відтанув за літо, саперна лопатка на щось наштовхнулася.

- Обережно! Не пошкодь кістки.

- Та тут труна, - відгукнувся помічник.

- Труна?! Я здивувався. Труна для зека - така ж дивина, неначебто ми наткнулися на останки інопланетянина. Справді це - дивовижне кладовище.

Ніколи, ніде на неосяжних просторах ГУЛАГу, в трунах зеков не ховали. Кидали в штольні, закопували в землю, а взимку просто в сніг, топили в морі, але щоб для них робили труни?!.. Так, схоже, це кладовище "шарашки". Тоді і наявність трун зрозуміла. Адже зеків ховали самі ж зеки. І бачити розкриті голови їм не вважалося.

На північному кінці кладовища земля суцільно усіяна кістками. Ключиці, ребра, гомілкові кістки, хребці. По всьому полю біліють половинки черепів, що рівно розрізані над беззубими щелепами. Великі, маленькі, але однаково неприкаяні, викинуті із землі недоброю рукою, вони лежать під пронизливо синім небом Колими. Невже над їх володарям була визначена така страшна доля, що навіть кістяки цих людей приречені на наругу? І тут, як ніде, тягне смородом кривавих років й по сьогодні.

Знову низкою питання: кому був потрібний мозок цих нещасних? У які роки? По чиєму указу? Хто, хай йому біс, ці "учені", з легкістю, точно зайцеві, що пускали кулю в людську голову, а потім з диявольською дійшлістю виймали димлячі мізки, що ще патрали? І де архіви? Скільки потрібно зірвати масок, щоб судити радянський лад за злочин зване геноцид?

Жодна з відомих енциклопедій не приводить даних про досліди на живому людському матеріалі, хіба що пошукати в матеріалах Нюрнберзького процесу. Очевидно тільки наступне: саме в ті роки, коли функціонував "Бутугичаг", посилено вивчалася дія радіоактивності на організм людини. Ні про які розтини померлих для медичного висновку про причини смерті, в таборах, мові бути не може. Ні у одному таборі цього не робили. Нікчемно дешево коштувало людське життя в радянській Росії.

Трепанація черепів не могла проводитися і за ініціативою місцевих органів. За програму ядерної зброї і все, що з нею було зв'язано, особисту відповідальність несли Лаврентій Берія і Ігор Курчатов. Отже, місцева влада до того, що там діялося не мала жодного стосунку.

Залишається припустити про існування успішно запровадженої в життя державної програми, санкціонованої на рівні уряду СРСР. За аналогічні злочини проти людства, нацистів досі виловлюють по Латинській Америці. Але тільки до вітчизняних катів і людиноненависників, рідне їм відомство проявляє глухоту й сліпоту. Вже чи не тому, що сьогодні в теплих кріслах сидять сини й онуки тих самих катів?

Маленький штрих. Гістологічні дослідження проводять на мозку, витягнутому не більше ніж через декілька хвилин після смерті. У ідеальному випадку - на живому організмі. Будь-який спосіб убивання дає "не чисту" картину, оскільки в тканинах мозку з'являється цілий комплекс ферментів й інших речовин, що виділилися при больовому і психологічному шоці.

Тим більше порушує чистоту експерименту усипляння піддослідної тварини або введення їй психотропних засобів. Єдиним методом, вживаним в біологічній лабораторній практиці для подібних дослідів, є декапитация - практично миттєве відсікання голови тварини від тулуба.
Я узяв з собою два фрагменти від різних черепів, для проведення експертизи. Благо, був знайомий прокурор в Хабаровському краї - Валентин Степанков (пізніше - Генеральний прокурор Росії).

- Ти ж розумієш, чим це тхне, - втупився в мене прокурор краю із значком члена Верховної Ради СРСР на лацкані піджака, опускаючи лист з моїми питаннями для експерта. - Та і по приналежності цією справою повинна займатися Магаданська прокуратура, а не моя...

Я мовчав.

- Гаразд, кивнув Степанков, - у мене теж совість є. І натиснув кнопку в столі.

- Підготуйте ухвалу про збудження кримінальної справи, - звернувся він до співробітника, що увійшов. І знову до мене: - Інакше я не можу направити кости на експертизу.

- А справа? - запитав помічник.

- Передайте по приналежності - магаданцям...

Висновок експертизи 221-ФТ, я отримав через місяць. Ось його скорочене резюме:

"Права частина черепа, представлена на дослідження, належить тілу чоловіка молодого віку, не більше 30 років. Шви черепу між кістками не зарощені. Анатомо-морфологічні особливості свідчать про приналежність кости частини черепа чоловічої статі з характерними ознаками європеоїдної раси.

Наявність множинних дефектів компактного шару (множинні, глибокі тріщини, ділянки скарифікації), повна обезжиренность їх, білий колір, крихкість і ламкість, свідчать про давність смерті чоловіка, якому належав череп, приблизно за 35 і більше років від моменту дослідження.

Рівні верхні краї лобової і скроневої кісток утворилися від їхнього розпилу, про що свідчать сліди ковзання - траси від дії пиляючого знаряддя (наприклад, пили). Враховуючи локалізацію розпила на кістках і його напрям, вважаю, що цей розпив міг утворитися при анатомічному дослідженні черепа і головного мозку.

Частина черепа № 2, ймовірніше, належала молодій жінці. Рівний верхній край на лобовій кістці утворився від розпила пиляючого знаряддя - пили, про що свідчать ступенеобразні сліди ковзання - траси.

Частина черепа № 2, судячи по менш зміненій кістковій тканині, знаходилася в місцях поховання по тривалості менше часу, чим частина черепа № 1, з урахуванням того, що обидві частини знаходилися в однакових умовах (кліматичних, грунтових і т.п.)"

Судово-медичний експерт В. А. Кузьмін.
Хабаровське краєве бюро судово-медичної експертизи.
13 листопада 1989 р.

На цьому мої пошуки не закінчилися. У "Бутугичагу" я побував ще двічі. Все більш і більш цікаві матеріали потрапляли до рук.

З'являлися свідки.

З архіву автора:

П. Мартинов, в'язень колимських таборів під номером 3-2-989, указує на місце, що мало, пряме фізичне винищування ув’язнених "Бутугичагу": "Останки їх ховали на перевалі "Шайтан". Не дивлячись на те, що для заховання слідів злочинів місце час від часу очищали від останків розтасканих звірами з льодовика на перевалі, там і сьогодні зустрічаються на величезній площі з похованнями людських кістяків..."

Мабуть, там і потрібно шукати штольню під літерою "Ц"?

Цікаву інформацію вдалося отримати в редакції газети "Ленінський прапор" в Усть-омчуге (тепер газета називається "Тінню"), де розташований великий гірничо-збагачувальний комбінат - Тенькинський ГОК, до якого відносився і "Бутугичаг".
Журналісти передали мені записку Семена Громова, колишнього заступника директора ГОКу. Записка зачіпала тему, що цікавила мене. Але, можливо, ціною цієї інформації стало життя Громова.
Мозок раба готовий до досліджень. Наступний!(фото з архівів НКВС)
Мозок раба готовий до досліджень. Наступний!(фото з архівів НКВС)
Ось текст цієї записки:

"Щоденний "відхід" по Теньлагу складав 300 зеков. Основні причини - голод, хвороби, бійки між ув’язненими і просто "стріляв конвой". На копальні імені Тимошенко був організований ОП - оздоровчий пункт для тих, хто вже "доходив". Пункт цей, звичайно, нікого не оздоровлював, але працював там з ув’язненими якийсь професор: ходив і малював олівцем на робах зеков кружечки - ці завтра помруть. До речі, на іншій стороні траси, на невеликому плато, є дивне кладовище. Дивне тому, що у всіх, похованих там, розпиляні черепи. Чи не зв'язано це з професорською роботою?"

Записав це Семен Громов на початку 80-х років і незабаром загинув в автомобільній катастрофі.

Дістав я в ГОКу і інший документ - результати радіологічних досліджень на об'єкті "Бутугичаг" та виміри радіоактивності об'єктів. Всі ці документи носили суворо секретний характер. Коли військове міністерство США, на моє прохання, запитало геологічну карту даного району, то навіть ЦРУ заперечувала наявність у вказаних місцях уранових розробок. А я побував на шести спецоб'єктах уранового ГУЛАГу Магаданської області, причому один з таборів розташований біля самої кромки Льодовитого океану, недалеко від заполярного міста Певек.

Хасану Ніязову я знайшов вже в 1989 році, коли перебудова і гласність позбавляли від страху багатьох свідків. 73-річна жінка не злякалася дати годинне інтерв'ю перед телекамерою.

Із запису інтерв'ю Х. Ніязової:

Х.Н. - В "Бутугичазі" я не була, Бог милував. Він у нас вважався штрафним табором.

- Як ховали зеків?

Х.Н. - Та ніяк. Присипали землею або снігом, якщо взимку помер, і все.

- Труни були?

Х.Н. - Ніколи. Які там труни!

- Чому на одному з трьох кладовищ "Бутугичагу" всі зеки поховані в трунах і у всіх розпиляні черепи?

Х.Н. - Це розкривали лікарі...

- З якою метою?

Х.Н. - У нас, серед ув’язнених, розмова йшла: робили досліди. Вчилися чомусь.

- Це робилося тільки в "Бутугичазі", або ще де-небудь?

Х.Н. - Ні. Тільки у "Бутугичагзі".

- Коли ви дізналися про досліди в "Бутугичазі"?

Х.Н. - Це було приблизно в 1948-49 роках, розмови йшли мигцем, але нас всіх лякали цим...

- Можливо, це живим розпилювали?

Х.Н. - А хто його знає... Там була дуже велика медична частина. Були навіть професори..."

Хасану Ніязову я інтерв'ював після других відвідин "Бутугичагу". Слухаючи мужню жінку, я дивився на її руки з випаленим табірним номером.

- Цього не може бути! - вигукне потім Джак Шеахан, - шеф бюро CBS News, вдивляючись в екран і не вірячи своїм очам. - Я завжди думав, що це було тільки у фашистських таборах.

Я шукав перевал Шайтан. Пам'ятаєте, Мартинов, в'язень N 3-2-989, писав, що трупи після дослідів ховали в льодовику на перевалі. А вказане Віктором кладовище було у іншому місці. Там не було ні перевалу, ні льодовика. Можливо, спеціальні кладовищ було декілька. Де Шайтан, ніхто вже не пам'ятав. Назву знали, чули раніше, але перевалів в районі "Бутугичагу" десятки зо два набереться.

На одному з них я й натрапив на замуровану крижаною пробкою штольню. Вона б нічим і не привернула увагу, коли б не залишки одягу, що вмерзли в лід. Це були зековські роби. Дуже добре я їх знаю, щоб сплутати з чимось іншим. Все це означало тільки одне: вхід замурували спеціально, коли табір ще працював.

Знайти лом і кайло праці не становило. Вони у великій кількості валялися навколо штолень.

Останній удар лому пробив крижану стіну. Розколупавши дірку, щоб пройшло тіло, я зісковзнув по мотузку з гігантського сталактиту, що перегородив шлях. Клацнув вимикачем. Промінь ліхтаря заграв в якійсь сизій, ніби як задимленій курцями атмосфері. Нудотно солодкий запах лоскотав горло. Із стелі промінь слизнув по обмерзлій стіні і.

Я здригнувся. Переді мною була дорога в пекло. Від самого низу і до середини, прохід був завалений напіврозкладеними тілами людей. Лахміття одягу, що зітлів, прикривали голі кістки, черепи біліли під патлами волосся...

Задкуючи, я покинув згубне місце. Ніяких нервів не вистачить, щоб провести тут значний час. Встиг лише відзначити наявність речей. Торбинки, речові мішки, розвалені валізи. І ще... мішки. Здається, з жіночим волоссям. Великі, повні, майже в мій зріст...

Афіші моєї фотовиставки "Звинувачення СРСР в дослідах над людьми" так розбурхали власті Хабаровська, що на відкриття прибули і начальник Управління КДБ краю, і прокурори всіх рангів, не говорячи вже про партійних босів. Присутні чини скрипіли зубами, але нічого зробити не могли, - в залі знаходилися оператори японської NHK на чолі з одним з директорів цієї могутньої телекомпанії, - моїм іншому.

Масла у вогонь підлив генпрокурор краю Валентин Степанков. Підскочивши на чорній "Волзі", він узяв в руки мікрофон і... офіційно відкрив виставку.

Скориставшись моментом, я попросив начальника КДБ, генерал-лейтенанта Пірожняка, навести довідки про табори "Бутугичаг".

Відповідь прийшла дивно швидко. Вже наступного дня, на виставці з'явилася людина в штатському і повідомив, що архіви знаходяться в інформаційно-обчислювальному центрі МВС і КДБ в Магадані, але вони не розібрані.

На моє ж прохання по телефону про роботу з архівами, начальник УКГБ Магадану, сміючись, відповів:

- Ну що ти! Архів величезний. Ти його розбиратимеш, Сережа, ну. років так сім...
У свій третій і останній приїзд в "Бутугичаг", я поставив основною за мету зняти на відеоплівку спеціальне кладовище.

Обходжу розриті могили, шукаю цілий ящик. Ось виглядає кут дошки з-під каменів. Розгрібаю щебінь, щоб не обсипався в труну. Дошка гнила, підводити доводиться з обережністю.
Речові докази злочинів й досі ніхто не ховав та й не шукав для правосуддя...
Речові докази злочинів й досі ніхто не ховав та й не шукав для правосуддя...
Під рукою, притулившись лобом до бічної стінки, зубасто вищиряється крупний чоловічий череп. Верхня частина його рівно розпиляна. Вона відпала, як кришка страшної шкатулки, відкриваючи липкий наліт залишків колись вкраденого мозку. Кістки черепу жовті, такі, що не бачили сонця, на очних ямках і скулах волосся - задирали на обличчя скальп. Так йде процес трепанації...

Зношу в труну всі підібрані по полю черепи.

"Спіть спокійно", - чи можна сказати так на цьому кладовищі?

Я вже далеко від могил, а жовтий череп, - ось він, поряд. Бачу, як він лежить в своєму ящику-труні. Як був убитий ти, нещасний? Чи не тією страшною смертю, для "чистоти експерименту"? І чи не для тебе побудований БУР, що окремо стоїть, в ста метрах від підірваної лабораторії?

І чому на його стінах слова: "Убий мене..."; "Doctor"?

Хто ти, в'язень, як твоє ім'я? Вже чи не тебе чекає до цих пір твоя мати?

З архіву автора:

"Я пишу з далекої землі... Я все чекаю зустрічі з сином. Це так вийшло. 1942 рік. Призвали до армії чоловіка і сина. На чоловіка я отримала похоронну, а на сина немає нічого до цих пір. Робила запит, де тільки могла... А в 1943 році я одержала лист. Невідомо хто автор. Пише так: ваш син - Чалков Михайло не повернувся з роботи, ми були разом в магаданському таборі в долині Омчуга, буде можливість - розповім. І все!

Я до цих пір не можу зрозуміти, чому син не написав жодного листа і як він туди потрапив?

Пробачите мій неспокій, але якщо у вас є діти, ви повірите, як важко буває батькам. Я присвятила всю молодість очікуванню, залишившись одна з чотирма дітьми...

Опишіть той табір. Я все чекаю, можливо, він там..."

Карагандинська область, Казахська РСР,
Чалкова А. Л.




У таборі смерті "Бутугичаг" загинули:

01. Магліч Хома Саввіч - капітан 1 рангу, голова комісії з приймання кораблів в Комсомольське на Амурі;

02. Сліпцов Петро Михайлович - полковник що служив з Рокоссовським;

03. Козаков Василь Маркович - старшин лейтенант з армії генерала Доватора;

04. Назім Григорій Володимирович - голова колгоспу з Чернігівської області;

05. Морозов Іван Іванович - моряк Балтійського флоту;

06. Бондаренко Олександр Миколайович - заводський слюсар з Никополя;

07. Руденко Олександр Петрович - старший лейтенант авіації;

08. Белоусов Юрій Опанасович - "штрафник" з батальйону на Малій Землі;

09. Решетов Михайло Федорович - танкіст;

10. Янковський - секретар Одеського обкому комсомолу;

11. Раткевіч Василь Богданович - білоруський вчитель;

12. Зоряний Павло Трофимович - старший лейтенант, танкіст;

13. Рябоконь Микола Федорович - ревізор з Житомирської області;
...
330000. ...
330001. ...
...


Я описав тобі табір.
Пробач мене, мати.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Пам’ять»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

У сучасних умовах будь-яка нація, що не бажає «самознищення» чи рабського становища у світовому співтоваристві, повинна на перше місце висувати завдання інтелектуальної безпеки”
Юрій Канигін

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.