Аратта - На головну

20 липня 2017, четвер

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- гетьман Петро Дорошенко останні двадцять років свого довгого й бурхливого життя прожив у почесному засланні в Росії. Був Вятським воєводою. Отримав від російського царя в маленькому містечку Яропольче (Волоколамський повіт поблизу Москви) помістя - 1000 дворів і пенсію в 1000 карбованців. Там же він і помер 9 листопада 1698 року, де і був похований. Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була .... дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Магазин стероидов в украине купить тренболон steroid-max.com.ua.
Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Він пам’ятник йому... Скульптор Микола Рапай: «Булгаков незабаром повернеться до Києва»

Скульптура 33899 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 8.09.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Микола РАПАЙ
Микола РАПАЙ
У своїй майстерні по вулиці Володимирській відомий український скульптор Микола Рапай — нині булгаковський «бранець». Він працює над створенням пам’ятника славнозвісному письменнику. Пам’ятника Булгакову, як відомо, немає ні в Україні, ні в Росії. Сам же скульптор поки не вельми розводиться на цю тему — щоб не наврочити, певне.

Про бронзове втілення образу Михайла Опанасовича, у принципі, говорили давно і чимало людей. Але тут уже справді якась булгаковська містика: реально створити пам’ятник чомусь нікому не вдавалося.

«У мене є лише один знімок усміхненого Михайла Опанасовича»

— Миколо Павловичу, може, все ж поговоримо про майбутній пам’ятник?


— Це слизька тема. Поки що боюся про нього говорити. Триває творчий процес...

— Можливо, виникав якийсь містичний підтекст, характерний для цього письменника?

— Творчість — це одне, а життя персонажа, себто безпосередньо Булгакова, — зовсім інше. Адже я створюю Булгакова, а не його «Майстра та Маргариту». Письменник цікавить мене як особистість. Усе, що пов’язано з його творчістю, — для мене на задньому плані. Це його особиста справа — і таємна для нас. Це справа його геніальних фантазій. Тому мене цікавить типаж. Тобто всі складові зовнішні дані — інтелігентність, підтягнутість, зібраність. Ці компоненти я намагаюсь вловити й передати.

— Які матеріали про життя письменника ви використовували?

— Майже все, що видано. Зараз Будинок Булгакова випустив альбом із усіма прижиттєвими фотографіями письменника. Це чудова книга. Тому матеріал великий і розлогий. У мене є лише один знімок усміхненого Михайла Опанасовича. А на решті світлин він суворий і сумний. Його життя було саме таке. Навколо цькування, наприкінці життя невиліковна хвороба. Звісно, була і радість від творчості. Але це все проходило через муки. Адже дамоклів меч сталінського нагляду не зводив із нього очей і тримав у чорному тілі, відчуваючи до цієї людини просто містичну заздрість. Як відомо, сам Сталін у молодості балувався поезією і почувався певною мірою літератором. Однак як усякий дилетант, він перебільшував свої можливості. Звертаючись до Пастернака з проханням: «От мій друг пише вірші, подивіться, може, ви хотіли б йому щось запропонувати і підказати ...», він хотів, щоб поет, оцінивши цю творчість, сказав: «Як це чудово! Просто геніально!» А якщо «чудово», отже, я великий поет. До Булгакова у нього був дивний прихований інтерес.

— Напевно, тому, що його творчість неможливо логічно «домислити»?

— Неможливо! Хоч скільки вникай. Виставу «Дні Турбіних» Сталін дивився 17 разів. Хоча казав при цьому: «На безриб’ї і Булгаков драматург». Однак це все від лукавого, він приховував істину. А насправді, коли Булгаков написав «Батум» — п’єсу про вождя народів, — то сподівався, що легше йому стане дихати, припинять терзати. Але нічого не вийшло, все лише погіршилося. Сталін побоявся навіть публікації «Батума». Він ніби зрозумів хиткість своєї слави, роздутої на порожньому місці. Адже ця людина по суті нічого собою не представляла, окрім спритного єзуїтського бандитизму і вовчої хватки. І серед гвардії більшовиків він почувався скоробагатьком і найслабшим. А коли з усіма розправився, почав роздмухувати штучний культ самого себе.

— Тобто ви не поділяєте точку зору Ніцше стосовно появи час від часу певної надлюдини?

— Ні-і-і! Ніяка він не надлюдина. Це була просто дрібна і, як казав Паніковський, жалюгідна незначна особистість. Він просто став на місце іншої людини, розумнішої і гіднішої. І ця постійна сутичка Булгакова зі Сталіним постійно обтяжувала письменника. Він уже не знав, що вдіяти. Одну п’єсу напише, іншу... А їх забороняють, знімають. За такої ситуації, звісно, жити не захочеш. Він писав своєму другу в Пітер: «Якщо мене знайдуть мертвим, то у мене вся спина буде в ножових ранах, оскільки все життя мене б’ють туди ножем — критики, репертком, уряд».

Термін «булгаковщина» порівняний із «білогвардійщиною». Скажіть, як можна за таких обставин бути веселою і грайливою людиною? Хоча насправді в житті він був саме таким. У застіллі — душа компанії і чудовий жартівник, реготун. Любив запрошувати гостей. Завжди був уважним, тонким. Але при цьому душа його жила в жахливих умовах! Ось таке моє відчуття Булгакова... З цим почуттям і працюю.

— Який період його життя зображено в скульптурі?

— Це хто як сприйматиме. Я не можу скульптурі дати вік 27 чи 37 років. Це щось середнє пропорційне. Як хочете, так і думайте! Це буде «матерый человек», митець, але так побитий життям, що не дай Боже! Дещо елегійний, проте скорботний.

— А як ви гадаєте, чому в Москві не знайшлося місця для пам’ятника Булгакову?

— Це їхні проблеми. Важливо нам зробити так, щоб Булгаков незабаром повернувся до Києва — у бронзі. Він — киянин і не мати тут пам’ятного знака письменнику соромно. Цим хоча б відновимо добре ім’я міста. Адже музей Булгакова над­звичайно популярний. Відвідуваність фантастична! Тому і встановимо майбутню скульптуру біля будинку номер 13 на Андріївському узвозі.

— Чи існував якийсь тендер на створення подібного пам’ятника?

— Ні. Я давно працював над цим. Років 15 тому зробив один варіант, що був на виставці. Зараз це власність Українського музею. Конкурси могли б занапастити саму ідею! Не кожен це відчуває. Треба багато років «прожити» разом із Булгаковим, із його відчуттям, аби увійти в цей образ. Наскоком тут не вийде. Знаєте, я навіть не брав би участі в якомусь «кастингу». До мене просто прийшли люди і побачили, що це може бути цікаво… Потім і спонсор знайшовся.
«Параджанов боявся «викриття» — у скульптурі»

— Ви працювали над скульптурним зображенням багатьох відомих особистостей — Солов’яненка, Курбаса... Що передусім хотілося «упіймати» у характерах цих людей? І що, на ваш погляд, вдалося?


— Все те саме — проникнути в сутність особистості. І пластичними методами це висловити. Щоб у скульптурі вгадувався той же Солов’яненко чи Курбас. Адже живої людини не відтвориш. А Лесь Курбас — дивовижна людина. Я нещодавно дійшов думки, що він працював у тій сфері діяльності, коли після смерті майже нічого не залишилося. У кіно стрічки зберігають пам’ять про режисера, акторів. А тут... Його ж остаточно «вбили» Гнат Юра з Наталею Ужвій. Однак Курбас був злітним і романтичним, тому я і робив його більш відкритим, наче спрямованим у простір. Булгакова так подати не можна. Це інша людина.

— Як гадаєте, чому Сергій Параджанов відмовився свого часу від скульптури? Це скромність? Чи інші чинники?

— Так, було таке... Це містика. Ми з ним були близькими друзями. І він часто, коли я робив нову роботу, приходив і дивився. Йому подобалися деякі портрети, він завжди мене підтримував: «О, як добре, ти його впіймав, відчув!» А потім я кажу: «Сергію, нумо зробимо етюд, сідай, позуй!» — «Ні-ні, не треба, ти мене викриєш!» Він, може, боявся, що матиме непоказний вигляд? А я викрию те, що він приховує в собі? Отаке у мене було відчуття. Хоча до моєї творчості Параджанов дуже серйозно ставився. Я ж його просто боготворив. Він — дивовижна людина і як друг, і як творець насамперед. Вже потім я зробив пам’ятну дошку на будинок, в якому він мешкав. І знаєте, коли готувався до цієї роботи, міркував: майже не запам’ятав живе відчуття друга — а який у нього ніс, а який розріз очей? Тому і довелося дивитися фотографії...

— Багато років вас пов’язує дружба з Ларисою Кадочниковою і Романом Балаяном. У яких питаннях ви частіше однодумці? А які теми можуть вас зробити опонентами?

— Ми просто з ранньої молодості нерозлийвода друзі! Все це зав’язалося після параджанових «Тіней...» І не розстаємося досі. Розбіжностей немає — просто немає причин для чвар! Напевно, тому, що всі ми трудимося в різних сферах, однак все ж початок один — образний початок. Роман мене часто критикує, ми сперечаємося. Потім знаходимо «середню» думку. Він мені показує роботи в «сирому» вигляді, я обов’язково читаю сценарії його майбутніх фільмів.

— Його нову картину «Обранець», над якою він зараз завершує роботу, ви вже бачили?

— Так, він показував чорновий варіант. Хороший фільм. А Рома і не робить поганих! У нього завжди людська доброта і ніжність на першому плані.

«Секретарі ЦК мені замовляли портрети своїх матерів»

— Вам замовляють свої портрети або скульптури нинішні «нові українці»?


— Слава Богу, ні! А я й не робив би. Я створюю портрети тих людей, які мені імпонують. Тобто цікавих, котрі реалізувалися. Єдиний курйозний випадок був із Георгієм Товстоноговим. Він ніяк не погоджувався позувати: немає часу, зайнятий, пропонував лише свою фотографію. Я йому кажу, мовляв, Георгію Олександровичу, це забере всього годину часу, у мене вже глина замішана, може, щось вас зачепить. А в нього все розписано по хвилинах. «Ну, гаразд, поїхали!» — знехотя погодився. І знаєте, я за годину багато що встиг зробити. У мене завжди дуже плідний початок роботи. Тому що дике прагнення побачити, за що я можу зачепитися, коли задумую майбутній образ. І я починаю гарячково шукати. Пройшла година, він підводиться, підходить до мене: «О, і ви стільки зробили вже! Це цікаво... Гаразд, я ще посиджу». І ще три години сидів і позував, і наступного дня прийшов, і так десять днів поспіль... Будь-яка художня майстерня — це ціле джерело історій! Раніше у мене була майстерня на Малій Житомирській. Там я працював протягом чверті століття. Чудовий будиночок у дворі, ми там шашлики смажили, це діло любить Балаян. Але будинок руйнувався, там не можна було більше працювати. І мені виділили інше приміщення. З радістю погодився. Тут тихо, спокійно.

— А доводилося створювати «образи» можновладців?

— Мав справу... Секретарі ЦК замовляли портрети своїх матерів. Але я знав — це сільські бабусі. І з радістю погоджувався робити деякі барельєфи. Це ж такий кумедний народ! Ті партбоси мені тоді навіть заздрили. По закінченні роботи ці діячі, як правило, приносили в майстерню коньяк, чорну ікру. Ми сідали випити, закусити, відзначити завершення роботи. І починалися розмови: «Ви знаєте, я дивлюся, як здорово, що у вас така професія, незалежна ні від якої кон’юнктури... А я от поки «там», то все добре, а після я ніхто». Я розумів їхню собачу роботу. Там же скотиняча залежність була! Щонайменше не те, і ти просто знищений. Я це бачив. І у мене вони викликали жалість. Чомусь я увесь час розмірковував: як можна сидіти в такому стані в шикарному кабінеті і мати нову машину, а в душі при цьо­му — жахливе сум’яття і суцільні втрати?

— Чи цікавитеся нинішнім політичним життям у країні? Чи є у вас художнє бачення цього «життя»?

— Мені зовсім не цікаво це! В усьому відчувається непрофесіоналізм, дилетантство. І, звісно, жахлива, величезна корисливість усіх, хто «туди» рветься. Немає доброї основи і гуманізму.

— А як сприймаєте нові тенденції в творчості сучасних скульпторів? Чи все в них сприймаєте?

— От була у березні у нас виставка всеукраїнська... Цікаво... Нехай пробують! Я працюю в класичній формі, абстракція мене не дуже гріє. Звісно, можна попустити фантазію і зробити чимало цікавого. Проте все одно здебільшого йдуть повтори. Радикально нового — немає. Молоді скульптори це роблять через незнання. А я ж знаю, звідки ноги ростуть.

— Одна з ваших виставок на біблійну тему називалася «Пошук істини». У чому для вас полягає пошук істини?

— Це вічна загадка. Вона недоступна. Ми можемо опанувати лише частину істини, але всю — ніколи. Тому через Христа я й намагався щось зрозуміти. Мене приваблює ця постать як явище людського духу. Однак я — людина-скептик, увесь час сумніваюся. Тому мене і привабив Булгаков, ще той скептик. Він провів приголомшливо — на межі — біблійну тему в «Майстрі...». Це тактовно, розумно, високохудожньо. Гадаю, він теж шукав істину. Проте краще про це не думати. Краще просто жити.

Монолог на задану тему

— Я людина хутірська, кубанська, мої батьки — сільські люди, із мистецтвом не пов’язані, вони хлібороби, — каже Микола Рапай. — У дитинстві, ще до від’їзду до Одеси, я працював з батьками на селі. А далі почав малювати. І тут пішло-поїхало. Закінчив художнє училище, потім інститут. Вчили одного, а доводилося робити інше. Займатися мистецтвом — колосальна благодать. Це ізольованість від усіх. Думки можуть витати, де завгодно. Сам процес п’янкий... По-справжньому я навчався у класиків. Адже саме таке мистецтво — епохи відродження й античне — завжди було для нас джерелом пізнання, порівняння і всілякого поклоніння. Раніше ми, учні, завжди підглядали, вивчали. Навіть «нюхали» у музеях скульптуру, мармур. Адже безпосередньо навчитися можна лише на прикладі. А потім уже фантазувати як завгодно — і в абстракції, і в реалістичному плані. Проте все ж потрібно мати школу пізнання натури — людського тіла, фігури, пропорцій, форми. Треба було до Італії потрапити раніше, але мені тоді й пітерських зразків вистачило, на яких можна було вчитися й надихатися.

Скульптура — тема мого життя. Я найбільше займався саме скульптурою, потім ще паралельно прикладним мистецтвом, живописом. У мене є серія робіт на теми житія Христа. Це умовні фігурки, вони без облич. Ці персонажі діють на площині, і я ніби задаю їм тему. Хоча вважаю, що Бога зобразити неможливо — це імперсональна особистість.


Від “Аратти”: Не так давно Микола Павлович переніс тяжку втрату - не стало його коханої дружини Галини... Митець ніколи не користувався благами від сильних світу цього, - кілька десятків років проживає в скромній двокімнатній квартирі в Голосієві, кожного дня до своєї майстерні дістається громадським транспортоим. Знайомі, друзі та сусіди знають його як надзвичайно скромну, безконфліктну та інтелегентну людину. Про бажання подарувати Києву пам`ятник Булгакову, Микола Рапай говорив давно, але, як виявилося, отримати дозвіл, та профінансувати проект, - завдання надскладне для наших можновладців. Лише зовсім недавно було прийнято рішення про будівництво пам`ятника та виділене місце, - звичайно, на Подолі, на Андріївському узвозі, поруч з відомим будинком...

Удачі та творчої наснаги, Вам, Митець!

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Скульптура»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Люди, які ніколи не оглядалися на предків, не дбатимуть про нащадків”
Едмунд Берк

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.