Аратта - На головну

18 жовтня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- свій шлях до Місяця радянський «Луноход» розпочав в Україні. Для підготовки команди, що ним керувала, та для випробовувань самого апарата в кримських горах під Сімферополем було створено спеціальний «місяцедром». У 70-х на Місяць було запущено всього два «трактори» — «Луноход-1» та «Луноход-2». Під час виконання місячної місії «трактористи» теж знаходилися в Криму — у центрі керування в селищі Шкільне. Пізніше зі Шкільного керували роботою космічних кораблів «Союз», брали участь у здійсненні першої міжнародної стиковки «Союз»-«Аполон», відстежували перший, і єдиний, політ радянського «човника» «Буран». Після проголошення незалежності України центр у Криму було майже повністю знищено...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Дніпропетровці в УПА

Пам’ять 39995 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 14.10.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Дніпропетровці в УПА
Під час війни націоналістичне підпілля Дніпропетровщини являло собою потужну, добре організовану силу опору німецьким окупантам.

Мета цієї доповіді, матеріяли до якої ми зі ще одним дніпропетровським дослідником - Павлом Хоботом - збирали протягом восьми років - висвітлити участь дніпропетровців у формуваннях Української Повстанської Армії (далі - УПА). Проте, цей період діяльності учасників націоналістичного підпілля Дніпропетровщини важко характеризувати без, принаймні, короткого огляду попередніх подій, пов'язаних із їх попередньою роботою в регіоні, тому вважаю за необхідне подати коротку передісторію початку боротьби придніпрянців в лавах УПА.

Перші члени Організації Українських Націоналістів (далі - ОУН) з'явилися в Дніпропетровській області ще під час боїв за обласний центр. Це були учасники роїв Південної Похідної Групи (далі - ПдПГ), скеровані для роботи на лінії Дніпропетровщина - Донбас - Крим. У самий Дніпропетровськ свій рій привів наприкінці серпня 1941 року Тимофій Семчишин ("Річка"). Серед учасників цієї групи перебував також представник Головного Проводу ОУН Зіновій Матла ("Святослав Вовк"), який, після приходу до місця призначення, перебрав на себе обов'язки Голови Крайового Проводу. За допомогою членів Пд ПГ, головно її учасника Василя Регея ("Кіт") була утворена обласна управа із представників патріотично налаштованої української інтелігенції, на чолі з професором П.Олійниченком. Тут треба зауважити, що учасники похідних груп та деякі з українців - членів ОУН на службі в німецькій армії (переважно, перекладачі та водії) мали з собою рекомендаційні листи до мешканців Східної України, які вважалися Проводом носіями ідеї самостійництва: припускалося, що ці люди, цілком імовірно, погодилися б допомогати Організації в досягненні її завдань. Поміж таких осіб були, наприклад, дніпропетровський хірург Борис Андрієвський, старший брат якого - Андрій, ще з часу поразки військ УНР, перебував у еміграції на Заході, та, навіть, входив до складу Проводу Українських Націоналістів ще від 1 Конгресу (після розколу 1940 року залишився в ОУН А.Мельника); викладач А.Рябишенко, також дніпропетровець; нікопольський педагог Федір Вовк. Із багатьма потенційними союзниками контакти було нав'язано ще за короткий період передвоєнного об'єднання українських земель у складі УРСР, коли українців, нарешті, перестали роз'єднувати міждержавні кордони, а декого провідники націоналістичних груп пам'ятали ще з часу національно-визвольної боротьби…

Сам В.Регей був призначений завідуючим організаційним відділом управи, водночас обіймаючи керівництво обласним (а не міським, як пишуть деякі дослідники) проводом ОУН. Дніпропетровська обласна управа була єдиним відомим дотепер органом самоврядування на окупованій німцями території Східної України, на печатці та кутовому штампі якої поруч із її власним найменуванням та тризубом, стояв титул "Українська Держава".

У зв'язку із неузгодженим з німцями проголошенням незалежності України у Львові 30 червня 1941 року, в той час, коли Дніпропетровська область була зайнята німецькими військами, по раніше окупованих українських землях вже котилася хвиля репресій проти членів ОУН, як невигідної для окупантів політичної сили. Тому у Наддніпрянщині майже одразу ж після її завоювання, нацисти розпочали роботу по нейтралізації націоналістичних впливів на населення Східної України. Наслідком її стали репресії проти членства ОУН та політично-заангажованої частини населення, а саме арешти керівників ОУНівських груп, пошук і депортація до Генерал-губернаторства галичан, як носіїв самостійницької ідеї та усунення з новопосталих органів місцевої української влади та поліції політично свідомих українців. З прибуттям у регіон органів цивільного німецького управління, айнзатцкоманд та інших репресивних утворень терор набував чимдалі жорстокішого характеру. Так, якщо у вересні 1941 року заарештований "айнзатцкомандо 6" В.Регей був відправлений до Галичини як "почесний в'язень" (у той самий день, 16 вересня, кількома годинами перед тим, також були "взяті" учасники походу Амалія Регей, Тетяна Патроник, Зенон Матла), то вже за період кінця того самого року до літа сорок другого місцеві організаційні осередки по містах і районах області були майже повністю розгромлені нацистами із застосуванням до їх керівників смертної кари та ув'язнення у тюрмах та концтаборах. Найбільших втрат зазнали українські патріоти на Криворіжжі, де в лютому (за даними А.Пронченка - в квітні) 1942 року серед десятків інших були закатовані міський голова С.Шерстюк, поет-націоналіст, редактор місцевої газети "Дзвін" М.Пронченко, учасниця ПдПГ Анна Максимець. У концтаборі опинилися організатори підпілля у Дніпропетровську - Т.Семчишин ("Річка"), Д. Павлишин, С.Макух ("Роман") та ін.

У Головному Проводі розуміли складність ситуації, а тому весною 1942 року на Львівщині формується Крайовий Провід Південно-Східних Земель (далі -ПдСУЗ), на чолі з Василем Куком ("Леміш", "Степан", "Куркуль"), який прибуває на терен генерал-комісаріяту Дніпропетровськ з групою підпільників наприкінці травня того ж року, окремо дістається терену його заступник - організаційний референт Петро Дужий (Крученко, "Арсен", "Білий"). Також до складу ПдКП увійшли Омелян Логуш ("Іванів") - ідеологічний референт, Ярослав Петречко-молодший ("Граб") - керівник Служби Безпеки (далі - СБ), Михайло Медвідь ("Карпович") -військовий референт. Імовірно, до Крайового Проводу належав, як провідник юнацтва - Юрій-Костянтин Федорук ("Лемко"), у скорому часі - Обласний Провідник Дніпропетровщини. До Південного Краю за організаційним територіальним розподілом входили Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська, Херсонська, Миколаївська, Одеська області, а також Крим, Кубань та підрумунська "Трансністрія", центром було обрано Дніпропетровськ.

Можна погодитися з невідомим автором "Звіту про діяльність ОУН на Східньо-Українських землях", який у 1943 році поділяв період дії там ОУН на два етапи: перший - підготовчий, а з весни сорок другого другий - підпільно-революційний - етап. Саме від цього часу, тобто з початку роботи ПдКП на чолі з В.Куком, надзвичайно посилюється агітація за незалежність України, пропаганда набуває різко антинімецького пафосу, формуються десятки нових організаційних осередків по всіх районах генерал-комісаріату Дніпропетровськ, звена Організації утворюються часто навіть у невеличких селах, як це було, наприклад, у Широківському, Солонянському, Дніпропетровському приміському районах. Надзвичайний талант організатора та природний хист "Лемеша" всюди, куди б не відряджав його Провід, завжди давав позитивний результат. І коли дехто з "бандерівців", навіть з керівного складу, скаржилися на неможливість працювати на Сході, Василь Кук досяг лише за рік величезних успіхів у справі налагодження підпільної мережі.

На літо-осінь 1942 року припадає сплеск активності СБ при ПдКП, на чолі з Ярославом Петречком-"Грабом" та Іваном Біликом-"Костем"-"Півтораком": це замахи і ліквідації німецьких вислужників із числа поліцаів, агентів СД та службовців управ (Четвертак, Долін, Федулов та ін.), визволення із таборів ув'язнених членів ОУН. Арешти підпільників тривають. Розстріли і катування свідомих українців окупантами, як також активна протинімецька позиція ОУН, призводять до відчутного зросту симпатій до неї з боку місцевого населення. Свої плоди дає агітаційна, виховна, просвітянська робота націоналістів, їх наполегливі заклики до відродження національної гідності, пропагування героїки боротьби серед молоді. Кількість симпатиків до осені 1943 року, тобто до часу звільнення більшої частини території області від німців відраховується тисячами, українським націоналістам уже набагато легше доводити людям правильність їх ідеології та величність кінцевої мети. У відповіді офіційного представника Прес-центру УСБУ у Дніпропетровській області В.Ченцова загальна чисельність учасників націоналістичного підпілля в області оцінюється у понад 800 чоловік, підпільні звіти ОУН подають на літо 1943 року - 5 тисяч, разом із "організованими симпатиками". Укладений нами іменний покажчик нині налічує понад 700 установлених імен підпільників-націоналістів та симпатиків. Попередній аналіз віднайдених джерел примушує погодитись із цифрою, наведеною у звітах.

Саме на цьому тлі Провід ОУН(СД) - "бандерівців" на ІІІ Конференції в лютому 1943 року "зважив стан внутрішніх сил ворога, розглянув зовнішні політичні обставини для військової дії. Після цього на терені Полісся і Волині виступили перші збройні відділи Української Повстанської Армії". До сорок третього були окремі збройні відділи, які ще було зарано називати армією. Від цього часу підпільні видання ОУН посилено популяризують ідею розбудови власних збройних сил, а відомості про утворення УПА (часто-густо у значно перебільшеному вигляді) швидко сягають Дніпропетровської області. Влітку ж 1943 року, як свідчить одна з "Доповідних записок" начальника управління НКВС у Дніпропетровській обл. секретареві обкому КП(б)У, "особливо гостро було поставлене питання про негайний відхід членів ОУН до УПА перед приходом частин Червоної Армії" (переклад з російської цитованих документів НКВС - автора).

В іншій записці нач.управління НКВС зазначалося: "З 1943 р., за вказівкою Головного Проводу районні оунівські організації нашої області проводили велику роботу по вербуванню та відправленню до УПА призовних контингентів. Кожний район періодично направляв по явкових паролях до баз формування загонів УПА збройні групи для поповнення". Справді, у період літо-осінь 1943 року переправлення до лав УПА підпільників із Дніпропетровщини набуло розмаху. Викликано це було не лише наступом радянських військ, але й посиленням вивезення молоді на роботи до Німеччини.

Проте, дехто з дніпропетровських ОУНівців потрапив до УПА раніше. Так, наприклад, пропагандист Дніпропетровського обласного проводу Василь Худенко ("Остап"), уже весною 1943 року був відправлений на Рівненщину, де долучився до УПА, і виконував обов'язки шефа зв'язку штаба ВО (групи) "Заграва" на Північно-Західних Українських Землях, політвиховника куренів "Непитайло" та "Горлиця", а згодом політреферента Південної групи УПА. Його батько - Михайло Худенко також допомагав повстанцям, перебуваючи священиком УАПЦ у одній з волинських парафій. В.М.Худенко був взятий у полон військами НКВД у 1944 р. і помер 7 серпня 1948 р. у "Сєввостлагу", у Магаданській обл.

Основними напрямками слідування щойно сформованих груп повстанців були райони так званого Чорного лісу, що починався в Кіровоградщині та "Холодного Яру" на Південній Київщині (район Умані, нині - Черкаська обл.), що сам по собі був легендою українського повстанського руху. Формуванням повстанських відділів, організацією командування та кординації дій, а також розміщенням та прохарчуванням новоприбулих займався провідник Кіровоградщини Осип Безпалько ("Остап") та провідники, які щойно виїхали Дніпропетровська Петро Дужий ("Арсен"), Ярослав Петречко-"Граб", в Холодному Ярі - Михайло Медвідь ("Карпович"). Так, наприклад, Дужий з жовтня 1943 р. організовував боївки на обширній території переважно Кіровоградської області: Голованівські, Капітанівські, Олександрівські ліси, селища та містечка Аджамка, Фундуклеївка, Олександрівка, Новоукраїнка. Василь Кук пересувається тереном (Полісся, волинську Крем'янеччину, де вже була база колишнього обл. провідника Дніпропетровщини Петра Олійника-"Енея", у Дніпропетровську - "Романа", "Морозенка"), всюди полагоджуючи повстанські справи, і на більш тривалий час осідає в Умані. Через розуміння того, що закріпитися в Холодноярщині, через швидкий наступ Червоної Армії, за короткий час не було можливості, завдання перед організаторами поставало таке: об'єднати всі повстанські групи та бажаючих з числа втікачів і, ймовірно, частини поліцейських, призначити спільне керівництво - і відступати в напрямку Вінниці, або, зглядно з ситуацією, навіть, Волині. Там перейти фронт, підготуватися до бойових дій - і вже після серйозної підготовки вертатися назад і закріплюватися на місцях. "Леміш", уже, імовірно, як командир УПА-"Південь" полковник "Коваль", наказує відсилати людей на Крем'янеччину. Там їх вишколювали підпільники, обізнані з військовою справою, озброювали (більшість груп вирушали в дорогу без зброї): в такий спосіб творилася більш-менш боєздатна військова сила. Так само формувалися рейдові відділи у тій частині Київщини, що була на південь від автостради Сарни-Київ, в районі Славутицьких лісів. Ці відділи діяли практично єдиним комплексом, складаючи окрему військову округу, якою командував Омелян Грабець-"Батько"-"Богун".

Серед тих, хто займався організацією переправлення людей до УПА в м.Дніпропетровськ у 1943 році у документах НКВС називаються "Доктор", "Чорний". Наприкінці жовтня з обласного центру вирушають утримувач однієї з головних конспіративних квартир Крайового Проводу колишній вояк армії УНР Григорій Дудка (неправильно називаний учасником групи підпільників з Широківського району Г.С.Ільченком обласним провідником "Лемком") з дружиною, яку підпільники називали "мамою революціонерів" й донькою Лідією, разом із обласним провідником - галичанином "Юрою", під виглядом зятя. Окремою підводою, але разом із ними, їхали гласний агент СД, учасник підпілля Філоненко Олександр із Нижньо-Дніпровська та машиністка Крайового Проводу галичанка "Маруся", яка переховувалася у нього в хаті. Вони перевозили для УПА велику кількість літератури, пів ящика набоїв, міни. Велику частку цього вантажу довелося закопати на окраїні поля біля с.Аджамка на Кіровоградщині, через напад німецької сторожі, яка знайшла під час обшуку бланки генерал-комісаріату у "Марусі" та револьвер і гроші (30 тис.карбованців) у Філоненка. "Юра" після того прийняв рішення залишити його в с.Ново-Українка допомогати місцевому районовому провіднику під виглядом евакуйованого німцями. Доля "Марусі" невідома.

За наказом районового організатора "сітки" (мережі) ОУН на Лівобережжі Дніпропетровська (за німців цей район числився як окреме місто - Нижньо-Дніпровськ) Степана Макуха-"Романа" (нещодавно визволеного СБ із концтабора) приблизно в той самий час вирушає в напрямку Кіровоградщини група підпільників під командою лікаря "Арсена". Загін складався з 22-32 чол. У цій групі перебував пропагандист і поет Микола Самійленко ("Лисий"). Після збору в парку ім.Пушкіна, вони дісталися залізничного вокзалу, сіли на німецькі платформи і виїхали в напрямку Знам'янка - Олександрія. В одному із зазначених населених пунктів їх зустрінув місцевий провідник і допровадив до лісу в околицях, а надалі - до місць постійної дислокації у Голованівському лісі, що пролягав по колишньому Хмелівському та Маловисківському районах Кіровоградщини. Там цю групу очолив уже Петро Дужий, який щойно прибув із Новоукраїнки. Група складалася з семи боївок, з яких одна не була стабільною. У цій переходовій боївці скупчувалися, переважно, новачки. Двома боївками з цієї ж групи керував колишній червоноармійський офіцер - майор "Божко", ад'ютантом при якому був повстанець "Дубок" - вісімнадцятирічний юнак із Західної України. Головним завданням боївок на той час було паралізувати діяльність місцевої німецької адміністрації. Для цього потрібно було привернути на свій бік або нейтралізувати місцевих поліцаїв. Також дуже важливо було зробити запаси харчів та зброї, чим боївки займалися досить успішно, але при цьому не вбивали німців, аби уникнути терору з їх боку. А ось випадки вбивства поліцаїв траплялися, як, наприклад, у с.Очеретяному (двох місцевих поліцаїв було зліквідовано, що мало наслідком застрашення інших, і призвело до переходу до повстанців їх великої групи в сусідньому селі Кіровці). Восени 1943 р. боївки принаймні 7 разів зупиняли вночі німецькі ешелони, що проходили через терен. Також восени вдало проведено акцію по захопленню великої кількості зброї і амуніції з німецького обозу. Все це складувалося у визначених місцях для майбутньої боротьби з більшовиками. Боївки поповнювалися додатково за рахунок дезертирів-поліцаїв з місцевих сіл та військовополонених, серед яких були, крім українців, ще й росіяни і, навіть, євреї (наприклад, Федір Швець). Поміж поліцаїв траплялися і радянські агенти (імовірно, одним із них був такий собі Таровіков).
Із Дніпродзержинська ще у вересні вийшла група, очолювана, вірогідно, агентом НКВС, у складі якої перебували провідник Верхньодніпровського району Леонід Воловик ("Андрій"), Микола Страшко та друга група підпільників з Лівого берегу Дніпродзержинська, на чолі з невідомим військовим, капітаном. У дорозі вони зустрілися ще з двома командами. Одною із них, імовірно, була група підпільників із Карнаухівки і Тритузного (околиці Дніпродзержинська), очолені Володимиром Крамаренком (псевдо у Дніпродзержинську - "Анатолій Буряк") і Володимиром Ропацьким ("Микола Діброва"). Під кінець походу їх налічувалося більш, як сорок людей. Група зуміла перейти на територію Кіровоградщини, але під час зустрічі з озброєними і організованими червоними партизанами хлопцям здалося, що серед них перебуває радянський агент (як свідчать інші матеріяли, вони навряд чи помилялися. До речі, цей чоловік був одним із керівників підпілля). Непідготовлена та неозброєна молодь, щоби не наразитися на розправу, розійшлася. Дехто добирався далі до УПА самотужки, а більшість повернули назад.

Група підпільників із Широківського району, що на Криворіжжі, формувалася після випадкової зустрічі її майбутнього керівника, члена ОУН Григорія Ільченка ("Новела") зі своїм колишнім учителем нім.мови у широківській школі в 1941р., членом ОУН із Західної України В.І. Гордієнком (у своїх спогадах Г.С.Ільченко неправильно називає його "Бондаренком", імовірно плутаючи з П.І.Бондаренком - зав.пед.частиною тої самої школи), яка відбулася в середині жовтня поблизу с. Софіївка. Він сказав, що його місія в цих краях полягає в організації відправлення повного складу підпільників ОУН до УПА, видав Ільченкові стос підроблених нім. документів для евакуянтів- службовців нім.установ і вони пішли утрьох з товаришем - В.Черебилом ("Яруга") до давнього симпатика ОУН - голови Широківської сільради Микитенка. Там вони отримали адреси і пароль до командира "Батька" (Омелян Грабець) у містах Умань і Вінниця. Ільченко і Черебило виїхали до села Пологи Широківського р-ну. На протязі тижня Г.Ільченко організував і відправив до Умані п'ять груп підпільників із довколішніх сіл, по шість чоловік у кожній. Групи відправлялися на кінних візках. Ув організуванні відправки Ільченкові допомагали підпільники В.Шишко та Г.Малишко, яких було забезпечено документами і паролями. 30 жовтня і сам широківський районовий Г.Ільченко, у складі останньої групи, виїхав до УПА. З ним були підпільники В.Санчевський ("Довбуш", "Запорожець"), В.Черебило ("Яруга"), В.Шишко, М.Ващенко ("Нива"). За день до того їх боївка (без М.Ващенка), озброєна гранатами, парабеллумом і наганом напала на трьох власівців, які перебували на той час у Пологах. У тих відібрали три карабіни, а також трьох коней і віз-фірманку. Ця повстанська група дісталася до Уманщини, де об'єдналася з прибулими підпільниками з Софіївського р-ну, очолювану Борисом Вороною ("Юрко"), вже згадуваними ОУНівцями з с.Тритузне з провідником В.Ропацьким, а також із родиною Дудків та "Юрою". Не змігши встановити в Умані зв'язок із загоном "Сталевого", дніпропетровці виїхали до Вінниці. У грудні 1943 р. вони не без пригод (були роздягнуті в Гайсинському р-ні озброєними бандитами) дісталися кінцевого пункту і зголосилися до конспіративної квартири по вул.Пушкіна, 20 до надрайонового провідника СБ ОУН Михайла Климчука ("Хмара"). Цими ж днями 4 людей із складу дніпропетровців (у т.ч. Ільченка та Ворони) та 4 вінниччанина (за іншими даними - у складі цієї групи було 10 чол. з Широківського р-ну, 5 - з Солонянського та 5 - місцевих) напали на німецьку майстерню, де взяли багато зброї і амуніції та "вже відкрито Хмельницьким шляхом" пішли до "Батька", переховуючи зброю на возі, в соломі. Трохи згодом повстанці звільнили бл. 30 в'язнів з Літинської тюрми, на яких назавтра чекав розстріл, як про те свідчив захоплений німецький наказ. Усі вони долучилися до відділу "Батька".

Ільченко не раз виконував завдання самого командира: так, йому довелося знову повертатися до Умані, розшукати "Сталевого", щоб передати наказ від "Батька". Цього разу зустріч зі "Сталевим" відбулася. Дніпропетровці у складі загонів "Батька" брали участь у боях з німецькими відділами, які прагнули долучитися до своїх під час боїв під Києвом. Сам "Новела" був призначений референтом до сотні "Боруна" в курені "Бистрого", з якою рейдував Рівненщиною. З родини Дудків в УПА лишилася донька Лідія ("Веселка", "Наталка"), прийнята до складу загону під проводом О.Грабця у с.Лисогорка, Літинського р-ну, і яка була з "Батьком"-"Богуном" до самої його загибелі 10 червня 1944 року у с.Микулинці. Вірогідно, вона, навіть, була вагітною від нього, про що свідчать матеріяли її кримінальної справи. Л.Дудка-"Наталка" у квітні 1944 року була призначена "Батьком" окружним референтом по роботі з жіноцтвом у складі нового проводу, що його останній намагався сформувати, коли мав постій в одному з галицьких сіл на кордоні з Волинню. Микола Ващенко-"Нива", який у жовтні 1943 р. у в'язниці м.Кривий Ріг не витримав гестапівських допитів і видав товаришів, але був прощений, хоробро бився і був полонений у бою з НКВС у 1945 р.

Також восени 1943 року до УПА дісталися двадцять підпільників з Лоц-Кам'янки та Нижньо-Дніпровська, під проводом інженера Кирила Ларіна ("Ліщина), у якій перебував також його брат Сергій, та ще кілька груп.

На керівних посадах в ОУН та у складі Української Головної Визвольної Ради (УГВР) перебували надалі колишня студентка гірничого інституту, підпільниця ОУН у м.Дніпропетровську Катерина Мешко ("Верещак") та її майбутній чоловік, ідеологічний референт КП ПдСУЗ Омелян Логуш ("Іванів"). До УГВР, як третій віце-президент, увійшов також керівник підпілля в Нікополі Федір Вовк (відомий в еміграції як Іван Вовчук), а в одному з відділів охорони Першого Великого Збору УГВР, який відбувся на південь від села Сприня, що на Самбірщині, від 11 до 15 липня 1944 року перебував його син, також учасник підпілля ОУН на Нікопольщині Вадим Вовк.

Разом із останнім головнокомандувачем УПА полковником В.Куком, була весь час, аж до їхнього арешту в 1954 році, його дружина, також колишня дніпропетровська підпільниця Юлія (Уляна) Крюченко ("Оксана").

Нам тепер відомі також сімнадцять дніпропетровців, імовірно, із числа військовополонених, які служили в УПА і чиї імена вперше опублікував проф. В.Сергійчук (крім знаного нам раніше Кирила Ларіна): Варепа В. - "Незнаний", Голота О. - "Голота", Добровольський С. - "Жолудь", Завгородній А. - "Ластівка", Шамрай В. - "Ворон", Радченко Г. - "Дуб", Захарчук С. - "Голуб", Король В. - "Карась", Лугвиненко І. - "Брова", Лазуренко М. - "Різняк", Сашенко М. - "Зірка", Сверид Г. - "Голуб", Соколюк В. - "Молот", Тряпко В. - "Голуб", Чуприна І. - "Квітень". Під № 6 (в оригіналі №106) у списку прізвище командира гармати "Корнійчука" подане неправильно: "Ковера" замість "Коверя", як також і місце народження - "с.Знам'янка" замість "Знаменівка", Новомосковського р-ну; також треба читати, що він числився у ВО "Богун", група "Богун" від 03.12.1943 р. Ці помилки в публікації потрібно обов'язково виправити ще й тому, що в оригіналі його анкети з "Іведенційної книги УПА-Північ", яку, власне подав до друку В.Сергійчук, зазначається, що Олександр Коверя (нар. 01.08.1908.), артилерист, старшина РА, у підпіллі ОУН перебував від 1941р., але, звісно, не з 3 грудня, як у публікації (в "Іведенційній книзі" зазначено, що від 3 грудня 1943 року він числиться в УПА).

До наведених у списку "Іведенційної книги УПА-"Північ" віхідців із Дніпропетровщини треба також додати Чорненка Андрія ("Щигич") із с.Запоріжжя, якого професор, вірогідно, помилково зарахував до списку мешканців Запорізької области (с.Запоріжжя належить до Широківського району, Дніпропетровської обл.). Якраз він буде сімнадцятим у цій нашій доповіді, заміняючи вже згаданого К.Ларіна.

Установлено ще щонайменше 5 прізвищ наших земляків, які воювали в УПА, серед яких М.Пальцун ("Шулій"), що перебував у охороні ген. "Тараса Чупринки" - Романа Шухевича; у лісах на Львівщині пройшов пропагандистський вишкіл у сотні "Орлика" колишній редактор криворізького часопису "Дзвін", член ОУН Борис Євтухов, який перебував в УПА до арешту 14.02.1945 р. Був засуджений як військовий інструктор УПА.

У 1944 році, до боївки, розташованої поблизу Коломиї, приналежав відомий український поет, майстер бандури, священик УАПЦ Микола Соколовський (літературний псевдонім - Сарма), під псевдом "Микола Біда". Соколовський-Сарма називав також імовірними учасниками націоналістичного підпілля двох своїх рідних братів, але їх приналежність до ОУН або УПА поки що не доведено документально.

Цікаво, що у книзі спогадів про О.Грабця-"Батька" до числа загиблих у славетному бою під Гурбами 24.04.1944 р. зараховано, принаймні, трьох дніпропетровців - вояків УПА: командир чоти В.Санчевський-"Запорожець" (у книжці - "Синчевський"), командир ланки В.Ропацький-"Діброва" (у книжці - неправильно названий В.Байченком (хоча, слід перевірити також, чи був в УПА дніпропетровець із таким прізвищем) та командир ланки В.Черебило-"Яруга" (у книжці - "Чорнобило Василь").

Крапку ставити рано. Пошук триває.

Уривок з бесіди дослідника історії ОУН-УПА Дмитра Куделі з колишнім нікопольським підпільником-націоналістом Петром Гнатовичем Перепадою від 17 лютого 2003 року. (інтерв'ю подається зі скороченнями але без редакційних правок із збереженням автентичності мовного стилю)

Д.К. (Дмитро Куделя): Петре Гнатовичу, коли ви вперше почули про Організацію? Від кого і коли?

П.П.: Значить, я уперше про Організацію почув тоді, коли у Нікополь вступили німці. Буквально на слідуючім тижні про це я почув. Потому що разом із німцями приїхали "западенці" - їх було троє у Нікополі. І я звернув увагу на те, що вони говорили із акцентом, що вони були одягнуті не так, як ми, а більш… більш вишукано, і вони були дуже ввічливими і вихованими. Оце я звернув увагу.

Д.К.: Хто були ти західняки?

П.П.: Оце ж я хочу сказать, що це була одна - Ульяна Целевич (П.П. знав її як Уляну Тимченко, прізвище Целевич виникло далі, під час наших дослідів - Д.К.), Анатолій Іванович Захарчук, начальник поліції потім, і наш керівник підпілля Крук Лук'ян Іванович.

Д.К.: Хто перший вам про ОУН розказав?

П.П.: Перший я не можу пригадать, власне кажучи, ми до цих прибулих, комсомольці, молодь, відносились не то, що з недовірою, а навіть, вороже. Потому що вони для нас чужі були. Вони приїхали разом з німцями, тобто вони приїхали разом з німцями, тобто вони були німецькими посібниками, колаборантами. А в такому разі ми, патріоти Совєцького Союза, відносились до них з презирством, із, можна сказать, з ворожістю. І оця ворожість довго утримувала в стороні від знайомства з ними, та й не було ніякої потреби: в їх свої завдання були, а нам, аби було якби пожить як-небудь…

Д.К.: Вони працювали в адміністрації відразу ж?

П.П.: Всі - да, були в адміністрації. Той - в поліції, Крук був на біржі труда, а Ульяна - культурою, "Просвітою"… в її відомстві були всі культурні заходи і міроприємства.

Д.К.: Відділом культури чи "Просвтою"?

П.П.: Мабуть, відділом культури відав Кисіль Тимофій Григорович. А вона була "Просвітою" (керувала - Д.К.). Но так, як вона була як би провідною, і з новими ідеями приїхала то вона і туда і туда влазила… Школи тоже вона способствувала, щоб були відкриті зразу ж, хоч це була прерогатива Киселю…

Д.К.: Ви пам'ятаєте її зовні?

П.П.: Пам'ятаю, а чого ж не пам'ятаю? Я не сказав, що вона була красива. Їх видавав оцей "западенський" акцент, говір. Зразу видно було. Тільки заговорив, перша фраза - уже ясно було, що вона за птиця…

Д.К.: "Уляна Тимченко" вона була?

П.П.: Да, Ульяна Петрівна Тимченко… Ну що ще? Діло в тім, що так, як з ними мені не приходилось спілкуваться взагалі, але я знав… От, наприклад, такий випадок: Вечір пам'яті Тараса Григоровича Шевченка у великому кінотеатрі колишньому нашому, хотя там і були німецькі фільми показували… Кінотеатр Лєніна при етом… а як його оддали "Просвіті" - він став називаться імені Шевченка, в період окупації. Там, значить, в перших рядах - в першому, другому, в третьому подеколи вкраплені німці-солдати, там, один, два поряд, друзі прийшли… а я десь був в шостому-сьомому ряду. І от коли на сцені заспівали "Заповіт"… (Це було в сорок другому році, весною, уже "Просвіта" була організована і діяла). Коли заспівали "Заповіт", то десь у третьому-четвертому ряду раптом один із присутніх підвівся, і я впізнав у ньому того, хто приїхав із западних районів. Це був Лук'ян Крук. І за його прикладом підвелися і сусіди, і задні, і я підвівся, а німці тоді почали оглядаться та й самі піднялися. Раз усі піднімаються, і їм довелось підніматься! Ну, це було демонстрація, ніби гімн український виконувався. От тоді я його запам'ятав, що це він. Він був середнього роста, кремезний. І що характерно, я уже не знаю, що це була їхня мода така, що плечі отак вище торчали, чим у нас, покаті, чи в їх така структура, у "западенців", була. Ну, у всякому разі він був нижче середнього росту. Він жив на квартирі в Юрка Чернявського. Це Карла Маркса, 135, де він і зараз живе в батьківській хаті. Там його кімната є (Крука - Д.К.). Працював він у біржі праці і снабжав Організацію всіми бланками необхідними і сповіщав, коли буде ешелон в Германію, треба ховаться. У всякому разі нужний був чоловік, він робив хороші справи. Я тоді не знав. Ну, а далі, я коли дав згоду співпрацювать із Організацією. Це було в кінці сорок другого року, пізньої осені, потому що вже грязь була, я помню. Тоді мене познайомили з ним, як із керівником. Він повинен був бачить кожного, хто привлікався (залучався - Д.К.) до діяльності Організації. Вадим мене привів до нього, у двір Юрка, і представив. І я вже не пам'ятаю, як, що ми один на один поговорили, і він щось дав якісь брошури, щоб я ознайомився… Деякі я не міг зрозуміть, це, боюсь, чи в той раз, чи після того, коли б не Донцов був зі своїми філософськими творами, що там я ні в бісового батька не зрозумів, як теля. Однак, я… мене не стільки приваблювала сама ідея національного визволення, скільки боротьба з німцями. Ось вони були на шиї, з ними треба було бороться! Я не міг терпіть, щоб по моїй землі ходили чужаки, а я був у стороні. І я ладен був з чортом об'єднать свої зусилля, аби проти німців. І я пішов туда для боротьби проти німців, фактично.

Д.К.: А про комсомольське підпілля в Нікополі Ви не чули?

П.П.: Комсомольське підпілля ми взнали тільки після їхнього розстрілу. Там дві чи три групи розстріляли. Одну групу розстріляли в сорок третьому році… Та, мабуть, обидві групи, чи три групи в сорок третьому році. Одну весною, а дві - пізніше. Но вони були самодєятельні, вони не мали оцих…

Д.К.: Керівництва?

П.П.: Керівництва, по-перше, а по-друге, вони не знали правил конспірації. Вони методами проб і помилок… а помилки коштували їм життя.

Д.К.: А що вони робили?

П.П.: Ну, як вони що робили? Вони збирали, навіть, загальні збори своїх діячів. Тойсть (тобто - Д.К.), один одного бачив. Стоїло одного придавить, він не міг витримать… а допікали там і утюгом (праскою - Д.К.), цигарками пекли, і кості ламали, і пальці давили в дверях.

Д.К.: Цим поліцаї займалися?

П.П.: Ні, це - гестапо, німці… СД, гестапо - ото вони в основному боролися проти організацій.

Д.К.: У вас була група: Чернявський, Вадим Вовк і ви?

П.П.: Це була група. Ще був один товариш - Віктор БальвА (наголос на останньому складі - Д.К.). Но це була людина пасивна - він ті листівки, які я йому, за дорученням Вадима, передавав, він не розповсюджував, а зокопував в огороді під грушою.

Д.К.: Не пам'ятаєте, які тексти були в них?

П.П.: Різні були листівки: звернення до молоді, звернення до селян, звернення до поліцаїв. Особенно в сорок третьїм году, як уже УПА (…): не їдьте на Захід служить німцям, а їдьте в ліси в УПА. Для поліцаїв евакуйованих. А то для молоді: саботуйте всякі міроприємства (заходи - Д.К.), шкодьте, чим можете, німцям, запасайтеся зброєю, як можете. А для селян: утаюйте (приховуйте - Д.К.) харчові продукти, намагайтеся поменше їх здавать німцям, ну і тоже ж таке саме: не виконуйте їхні рішення, саботуйте. Пасивний спротив. Значить, ваша ціль (чи - наша з вами ціль) - самостійна національна держава без всяких окупантів і т.д. і т.п. Уверху листівки однієї помню: "Геть Гітлера!", в другому кутку - "Геть Сталіна!" Сталіна немає уже, вони уже десь у Сталінграді отам воюють, а листівка все рівно випускалася. Оце мені й пришили. Я кажу: "Я прийшов туда для боротьби з німцями!" А вони цього не пишуть (…) (у справі - Д.К.): "Це нам не нужно, це тебе хай німці, якби піймали, питали. А ти нам розказуй, як ви з совєцькой властю боролись!" Як я міг з нею боротись, єслі її не було там, вона була десь у Сталінграді! Як я міг боротися з нею?! - От ти нам не розказуй, як було! - Писали тільки те, що їм треба. Я деякі не підписував, возражав. Він сердився, рвав, писав заново, і те ж саме писав, тільки…

Д.К.: Який слідчий був найпаскудніший?

П.П.: А він один, фактично, був. Він був попередньо в Ярославлі, у великому, отам у Росії, який упевнився, що я - це я, що на мене прийшли матеріяли… Я служив в Ярославлі… А потім півроку я сидів у "Бутирках", і в мене був майор Виноградов. Він був чиновник, він виконував те, що йому треба було, (як наказувала - Д.К.) їхня інструкція: обвинить мене у націоналізмі любими средствами. Значить, що б я не говорив, він все рівно писав… як я збунтувався, коли він назвав "німецько-укрАїнська організація фашистська ОУН", то я сказав: - Це - єрунда, цього не було! Це була іменно тільки укрАїнська, ніяка не німецька, ніяка не фашистська, а це була укрАїнська націоналістична організація! Так він уже потом, після того, не писав цього. Так мені у приговор все равно вклеїли (…) це вираженіє, тому що треба було усугубить мою вину. Судили не мене, я, власне кажучи, протів совєцької власті нічого не успів створить, я тоді був на її боці, мені важно було протів німців, вони ж були осьо на шиї!… А мені записали, що я…

Д.К.: Але ж ви були за Вільну Україну?

П.П.: Ну так ясне діло, я згоден уже був з програмою, після того… Но тільки я вважав, що це недостіжімо, що протів цих потужних сил неможливо нашому народу…

Д.К.: А хто був вашим найпершим керівником?

П.П.: Вадим (Вовк - Д.К.). Він мені запропонував дать згоду на вступ, і я дав згоду… А над ним Лук'ян Крук.
Стенограма розмови дніпропетровських дослідників Дмитра Куделеі і Павла Хобота з учасниками підпілля ОУН-УПА на Дніпропетровщині і Кіровоградщині: заступником керівника Крайового Проводу ОУН-УПА на Східній Україні Василя Кука, організаційним референтом Петром Дужим і підпільником Миколою Самойленком. Київський Будинок Вчителя, Київ, 1993 рік (СПЕЦКОР: матеріал подається без редакційних правок).

Самійленко Микола (звертаючись до П.Дужого): - Йдеться ось про що… що боївки на Кіровоградщині - оце Хмельовський район, Мало-Висківський район, туди - Голованівський ліс, Олександрівський ліс…

Петро Дужий: - Так, так… Новоукраїнка, Аджамка, Олександрівка, Фундуклеївка, Капітонівські ліси (імовірно, Капітанівські - Д.К.)- скрізь я там був, і скрізь я там організував…

Дмитро Куделя: - Пане Петре, у Дніпропетровську під яким прізвищем Ви жили? (мається на увазі час підпільної роботи під час нім. окупації)?

П.Д.: - Крученко… Сергій Михайлович Крученко я був…

Д.К.: - А з Куком бачилися в Дніпропетровську?

П.Д.: (сміється): Я був його заступником, як же не бачився?

Д.К.: - А Романа Макуху також… там же, в Дніпропетровську?

П.Д.: - Це мій учень!

Д.К.: - У нього був випечений тризуб на лобі?

П.Д.: - За це я не можу сказати. Я знаю в той час, що не було, але, розумієте… Він є, і це написали в газеті, де це? Власне, він - не Макуха. Макух!

Павло Хобот: - Може…

П.Д.: - Не "може", а він називався Макух Степан, розумієте? Це був дуже ідейний хлопець… Я був у Дніпропетровську із травня сорок другого року до літа, майже до осені сорок третього. Після того я вже був у Кіровоградщині, конкретно по організації відділів УПА в Холодноярщині.

Д.К.: - Ви були провідником в УПА там, на Кіровоградщині?

П.Д.: - Я був організатором.

Д.К.: - А хто організаційний центр очолював, хто керував?…

П.Д.: - ОУН. ОУН місцева. В нас було кілька чоловік, ми організували з тих людей… обласний провідник "Остап" - Безпалько Осип з Золочівщини, який потім загинув. Тоді ще Медвідь Михайло, дальше - один ще такий, мав псевдонім "Граб", якого зараз я не… прізвище я знаю, але я маю записано окремо… Галичанин… Але були і з Східної України теж… Значить, яка була ідея? Творення відділів УПА в Холодноярщині. Вже більшовики наближалися десь коло Золотоноші, Лубен… вже до Дніпропетровська десь там наближалися. Отжеж, закріпитись частинам УПА, відділам УПА на терені Холодноярщини за такий короткий час було неможливо, але організували, бо люди не хотіли… от в Капитонівських лісах з нами зв'язався один командир загону, який командував двісті п'ятдесять(ма) чоловік(ами), який не був не більшовицький, ні, поки що, в УПА.

М.С.: - Так-так-так…

П.Д.: - Ми мали з ним об'єднатися, створити спільню і відступати. З наступом більшовиків відступати десь, може, до Умані, до Винниці (так вимовляє - Д.К.), а можливо, навіть, і до західних областей України. Там перейти фронт, і тоді, в тих місцях де це все організувалося, вертатися назад, і там вже закріплюватися.

М.С.: - А ми готували зброю, харчі, одежу…

П.Д.: - Отакий був план.

Д.К.: - З "Батьком" Ви контактувалися?

П.Д.: - "Батька" я знаю окремо. Грабець - то мій товариш близький ще з давніх часів, але він належав до УПА-"Північ", він не звідти виходив, він виходив від "Клима Савура" зі своїми частинами, переходив Вінниччину і - туди дальше.

Д.К.: - А в Дніпропетровську де Ви жили?

П.Д.: - Вулиця Карла Лібкнехта і вулиця, яка називалася Базарна, там, де був… наріжний дім, де був художник Максименко.

Д.К.: - Значить, Ви жили разом із Куком, там поруч?

П.Д.: - Недалеко. Я був у мешканні Кулинича, учителя, по вулиці Лібкнехта, наріжний дім. Я не пам'ятаю номера його вже…

Д.К.: - Ми знайшли сина Максименка, він живий…

П.Д.: - А Максименко - сам старий - був художник… та й син художник.

П.Х.: - Син був причетний до ОУН?

П.Д.: - Був причетний. Вони, художники, обидва були причетні -і батько і син… ну, вони, так сказати, були нами… то не було так, розумієте, щоб вони проводили ту роботу, але були нашими симпатиками…

М.С.: - Ну, так, як Струк і…

Д.К.: - Ви з ким іще прийшли в Дніпропетровськ, і звідки?

П.Д.: - Я прийшов в той час, коли там уже була організація, в самому Дніпропетровську очолював тоді ще Олійник, який пізніше був командиром "Енеєм" на Волині. Петро Олійник.

П.Х.: - Ви разом із Куком прийшли?

П.Д.: - Я навіть раніше (зупиняється)… Десь менше-більше в один час.

Д.К.: - Ви один йшли чи ще хтось був?

П.Д.: - Я їхав сам. Я мав свої документи, свою зброю і так дальше. Крім того, я мав своїх кур'єрів, то ті кур'єри не сиділи зі мною, роз'їжджали весь час… Я приїхав до Дніпропетровська, в Дніпропетровську ми організували Крайовий провід, тобто відновили вже його фактично, і вели там роботу. Причому Дніпропетровськ… Туди входила Запорізька область, Крим, Луганськ, Донецьк, Кіровоград, Миколаїв, Херсон, Одеса. Оце належало до нас.

Д.К.: - А зв'язки ви мали зо всіма областями?

П.Д.: - Безумовно, що зо всіма.

Д.К.: - А звіти ви посилали кому?…

П.Д.: - До Головного Проводу.

Д.К.: - Ну, кур'єри - то була технічна сила, що перевозили…

П.Х.: - Про Семчишина розкажіть…

П.Д.: - Викрали ми його з тюрми, і післали його до Одеси… "Річку"… (неправильно називає його Мирослав, насправді - Тиміш - Д.К.)… Працювало їх чоловік(а) чотири, вони були в тюрмі, і їх німці почали використовувати, частину в'язнів, з тюрми через дорогу… там були якісь гаражі, подвір'я таке… і давали їм роботу пакувати там якісь харчі, подарунки для тих військових частин, що були на фронті. Ми весь час слідкували за ними… (…) Це був сорок другий рік, десь місяць вересень… по-моєму, вересень був, так. Ми ту справу передали Службі Безпеки - конкретно, операцію проводив "Граб"… Дали їм сигнал, що викрадуть їх. І в той спосіб, що… були німці, що не пильнували так дуже строго. Десь при закінченні роботи, десь коло години четвертої-п'ятої по полудні… Частина з того подвір'я була загорожена колючим дротом, там зробили їм, розумієте, такий отвір, тоді вхопили так…

Д.К.: - То була центральна тюрма?

П.Д.: - Так… Дуже в короткому часі після того, як їх викрали, "Річка" був настільки знеможений, що десь, може, двісті-триста метрів не міг іти. Отже, його взяли під руки,і провели його до будинку по вулиці імені МОПРа, будинки залізничників. Великі корпуси, там були, по-моєму, сто тридцять шість, чи щось, квартир. Чи навіть більше. Ми там мали свою… Ми там мали не тільки цю - кілька мали квартир, де ми мали ключі… господар мав свої ключі, коли господар ішов на роботу, ми мали свої. Ми приходили туди, замикалися… Ми тоді лікували "Річку", він був зовсім дуже в такому депресивному стані. Довели його до повної свідомості і устійнили, що "Річці" працювати не можна, його німці розстріляють тут же. Нарада була - що робити? "Річку" відправили до Одеси.

Д.К.: - Його за націоналістичну діяльність заарештували?

П.Д.: - Він же у похідній групі був, південній. Його арештували ще в сорок першому році.

Д.К.: - Василя Регея Ви знали?

П.Д.: - Він там же був. Так, знав… Їх було… Тих, інших, ми їх відправили… Так, "Річку" ми залишили на Правобережжі в тому будинку, а тих трьох помістили на Лівобережжі, Амур-Піски. Не пригадую собі, в яку квартиру. Вони побули там… І з Лівобережжя через три-чотири дні, може тиждень, може, два тижні, не пам'ятаю… щоб вони трохи окріпли. Ми їх перевдягнули, все, і так дальше, ми їм виробили документи - "ліві", очевидна річ, і ми відправили їх замість тієї області Дніпропетровської, якщо непомиляюся, на Волинь.

Д.К.: - А хто очолював Службу безпеки?

П.Д.: - "Граб". А заступник був… е-е-е… "Вірменин". То псевдоніми. (…)

П.Д.: - "Кость" - його правдиве прізвище Білик, син директора гімназії (нерозбірливо)… Високий, два метри. Він був у військових частина німецьких, втік з тих частин есесівських. Мав форму свою, прийшов зі зброєю. Ми його перевдягли, зробили йому цивільне вбрання, а коли треба було (для проведення) акцій, він перевдягався, розумієте… Він володів німецькою мовою так само, як німець і на всякі акції посилали…

Д.К.: - А "Марусю" Ви знали?

П.Д.: - Знаю, машиністка була в нас така.

Д.К.: - А вулиця 7-а Переможна?…

П.Д.: - Я не можу сказати. "Маруся" працювала і писала на машині на Лівобережжі. На Правобережжі ми мали… Були, якийсь час навіть вона була на Правобережжі, десь коло проспекту Маркса, але пізніше там була квартира така не дуже надійна, то ми відіслали її на Лівий берег… і я одного разу чуть не втонув, бо було в березні - по Дніпру вже йшла, по льоду йшла вже вода, отак (показує), отакої глибини, і якраз треба було переходити мені на Лівий берег, і я дістав таку тичку, ломаку таку довшу - і йшов. І я прийшов. А після мене йшов один есбіст, розумієте, і провалився. І був би втонув зовсім, якщо б… (запис уривається)…

Д.К.: - Пане Петре, а хто був у Крайовому проводі?

П.Д.: - У Крайовому проводі так: Кук - Крайовий провідник, я уже засим його заступник, референт політичний і пропаганди - Логуш Омелян-"Іванів", "Граб" - СБ, "Лемко" - юнацтво. Оце була п'ятірка керівна, а до того ми мали людей уже, які не рахувалися членами Крайового проводу, але як в апараті тому працювали.

Д.К.: - Обласної управи вже не існувало на той час?

П.Д.: - Була міська… І була обласна, там же Криничанський район та цілий ряд іще…

Д.К.: - Олійниченко професор її очолював…

П.Д.: - Ну так то був ректор транспортного інституту…

Д.К.: - Але він очолював обласну управу, яку німці розігнали…

П.Д.: - Нє-нє-нє… Він був симпатик наш, але він членом не був…він був в управі… Це був ректор транспортного інституту. Високий такий, повна людина.

П.Х.: - А Корнієнко, він начальником поліції був?…

П.Д.: - Їм окремо займалось СБ. Люди, які були зв'язані з поліцією, або десь якісь органи очолювали, не мали права ніякого бути в Організації, жодного… Такими СБ займалася. Вона мала свої служби, вона мала своїх людей і так дальше, тому що… Там, з Корнієнком, не міг буть зв'язок якийсь ідейний, а чисто, так би сказати, технічний. Тільки так. Людей таких ніколи в Організацію не включали. І він не був членом Організації, я вам відразу кажу, а хоча він міг співпрацювати, але то…

Д.К.: - Сокіл прізвище Вам нічого не говорить? Був він у будинку "Просвіти", старий учитель…

П.Д.: - Годі мені сказати. Рябишенко там був, Розгін Іван був. Але Розгін Іван був такого мельниківського напрямку… Рябишенко працював також десь або в транспортнім інституті викладачем, чи, може, навіть доцентом… Рябишенко вийшов за кордон, потім був дуже активним за кордоном, так я чув про нього… Рябишенко, Олексіів… так… Педагог. Я у нього на квартирі теж деякий час був.

П.Х.: Вони симпатиками були, так? Не були членами ОУН?

П.Д.: - Ні, вони всі були членами, усі були членами ОУН, так. Тоді була ще завідуюча дитячим садком, що був по проспекті Карла Маркса. Прізвища я не пам'ятаю, називали "тьотя Мотя", була така висока жінка.

П.Х.: - А де друкувалися листівки, типографія була у вас якась?

П.Д.: - В Тритузнім, між Дніпропетровськом і Дніпродзержинськом село Тритузне - це було повністю наше село. Ми там мали дуже гарних людей, там були і криївки вже, розумієте, у той час. Те, що і на Заході не було ще криївок, а ми вже там мали криївки. Тритузне - було село, де ми могли йти вдень і вночі, коли хочеш, і…

Д.К.: - А по районах Ви їздили?

П.Д.: - По районах не було, я - по областях їздив.

Д.К.: - Були прямі зв'язки з областями, наприклад, з Одесою, з Кіровоградом?

П.Д.: - Обов'язково, ну як же? Мусіло так бути. І найбільше, власне, я їздив, я постійно в роз'їздах був, я менше… ну, жив і в Дніпропетровську, але мусів по областях різних їздити, по яких уже вам назвав…

Д.К.: - А передавали літературу з Заходу весь час?… "Ідея і чин"…

П.Д.: - Весь час, весь час. Кур'єри постійно їздили… Я потім був редактором, коли вже був на Заході…

Д.К.: - З Ярославом Самотовкою, мельниківцем, Ви зустрічалися?

П.Д.: - Можливо так, не пригадую.

П.Х.: - А взагалі контакти були з мельниківцями хоч якісь?

П.Д.: - Вони там не мали якихось таких, розумієте?… Там окремо були, розумієте… Взагалі на той час на Півдні дуже мало їх…

М.С.: - Прихильників я зустрічав, а так…

П.Х.: - А з більшовицьким підпіллям були контакти?

П.Д.: - Були (впевнено - Д.К.). Но то СБ була з ними… У них був підпільний обком… пішов один есбіст, який добре знав російську мову, і з ними почав говорити. І каже… і почав їм рисувати, так сказати, такий комунізм… такий націонал-комунізм… Так вони плакали - кажуть: "Оце було б хорошо!". Їх мали усіх, отак о всіх мали! І літературу… Ще вони фальшиві гроші привезли, підкинули їм фальшиві гроші… там зроблено, то таке було - халтура (цей епізод незрозумілий - Д.К.)… А я мав з одним таким лідером - старим більшовиком. Він потім, навіть, коли слідство вели (НКВД - Д.К.), то він сказав про це - за ту дискусію, називався він Тимошенко - такий старий, років сімдесят, під сімдесят йому було… Я йому то казав, і так дальше… і по тому… він мені тим допоміг, бо коли моє слідство йшло, то кажуть: - "Ви встрєчалісь с прєдставітєлямі…" (А він нелегально жив!) Я кажу: "Та я не пам'ятаю". "Ну, вот Тимошенко ви нє помнітє?" Я кажу: "Я не знаю, може…" "Ну, вот етот Тимошенко сказав, что дєйствітєльно - ви виступалі протів нємцев"… То мені чекісти вже говорили… Але я… воно мені було потрібно…

Д.К.: - А яке Ваше псевдо було вже в Кіровограді?

П.Д.: - "Арсен". Весь час.
П.Х.: - Хто в Дніпропетровську займався переправленням молоді до УПА?

П.Д.: - Мені зараз важко тих людей назвати, але були такі.

П.Х.: - А такі псевдо - "Доктор", "Тарасов"…

П.Д.: - Були такі, пам'ятаю. "Доктор" був.

П.Х.: - "Чорний"?…

П.Д.: - Були, були… "Циганка" була зв'язкова з місцевих… Потім з того… Крюченко була, жінка… бо я був "КрУченко", а вона "КрЮченко".

П.Х.: - У Вас документи були на "Крученко", так?

П.Д.: - У мене документи були на "Крученко"… У… різні документи були, були документи (на ім'я) "Башта", коли я їхав - невизначеної національності, вроді молдован, розумієте? А були в мене на "Крученко"…

Д.К.: - А псевдо "Степан", то просто загальновживане, мабуть?

П.Д.: - Так, ну та то…

Д.К.: - Ви знали всю структуру СБ, так? Скільки чоловік вони мали?

П.Д.: - То була референтура своя, вони мали свої інструкції… Вони звітували по ідейній роботі, по політитичній, яку проводили. Але вони мали свої завдання окремі.

Д.К.: - Проти німців конкретні які-небудь факти…

П.Д.: - Проти німців… в основному йшла роз'яснювальна робота: хто вони, що вони і так дальше, яка позиція по ним має бути українців, це була найголовніша наша… Тому що нам… Ну, наприклад, ми там могли вбити Розенберга, коли він їхав відкритою лімузиною, розумієте… і то було дуже легко зробити, то можна було плік гранат кинути йому в машину і розірвало би його. А нащо це було робити? Були б перестріляли українську інтелігенцію. Нам принесли… ми знали до години, як він буде їхати, якими вулицями. Там була його контора навіть, якась, - Розенберга, розумієте? Ну, як то не буде Розенберг, то буде там якийсь Швайнберг чи інший. Ну й що з того? А перестріляють… Ми дуже, дуже дивилися так: коли робити якийсь акт, то дивитися, що може потягнути за собою, які жертви? Ну, що таке Розенберг?… Ну так в той час… Ми знали в кінці сорок першого року, що Німеччина війну програє.

Д.К.: - А напади на концтабір в Ігрені? Ви що-небудь пам'ятаєте?

П.Д.: - Були. То, що до звільнення в'язнів, то ми мали дуже багато звільнювали в'язнів. Але звільнювали в'язнів в більшості таких, що ми мали через свою агентуру, поліцію і так дальше, під виглядом - приходили люди узброєні… А як ні - розумієте, то так як той Білик був -вбирався в форму есесмана, говорив прекрасно по-німецьки, (що) ніхто не міг додуматися, з пістолетом дальше прийшов: "Мені той, той потрібні". Забрали, розумієте, людей - і все. Але не зловживали, тому що його могли тільки використовувати тільки в таких дуже… Потім під ним грунт вже горів… (Де він подівся) я не знаю: я виїхав і залишив його. Я виїхав у Кіровоградщину, а він ще залишався.Потім я вже з ним не мав (контакта). Але то була дуже відважно… і він робив нам надзвичайно дуже великі услуги. Ну, то між нами, в Організації був. То людина, щодо якої… він і на вигляд був на німця похож - рижий трохи…

М.С.: - Який трохи! В нього золоте волосся…

Д.К.: - Оце - "Півторак"?

М.С. і П.Д.: - "Півторак". "Кость" - Білик.

П.Д.: - Ми йому шили костюм, розумієте… значить, ми не могли його брати до мірки… якась суперечка… "Самі поміряйте, і дайте…". Коли зшили штани, то швець і каже: "Що то за людина така висока?"… Йому десь так, коло двох метрів, мав широкий такий, високий хід, трохи так похитувався…

М.С.: - Але не повний…

Д.К.: - А з Уляною Дидою-Целевич, Вовком - з нікопольським проводом ви зустрічалися?

П.Д.: - Можливо, я не пам'ятаю…

Д.К.: - А з Михайлом Пронченком? Кривим Рогом? (…)

П.Д.:- Ну то більше, як п'ятьдесят років, ви розумієте? Чи ви можете сказати, з ким зустрічалися… От я з Миколою міг зустрічатися, а я не знав.

Д.К.: - Звітували вам, на Крайовий провід?

П.Д.: - На Крайовий. Обласні давали звіти на Крайовий провід. Були подвійні звіти: були звіти чисто організаційні, суто -кількість членів і симпатиків, і були так звані суспільно-політичні огляди - кожного місяця робилися.

П.Х.: - Ті люди, що брали участь у підпіллі ОУН - одні приймали присягу, інші могли приймати участь, але не приймали присяги?

П.Д.: - Могло таке бути… Знаєте, добір такий був не дуже поспішаючи. Людина робить свою роботу, розумієте, вважає себе націоналістом. А що то - формальність…

Д.К.: - В офіційних установах які-небудь люди належали до ОУН, наприклад, голови промислових спілок?

П.Д.: - У дуже виняткових випадках, дуже виняткових…

Д.К.: - Професор Андрієвський мав стосунки з ОУН?

П.Д.: - Так, він близький був у взаєминах, але він з Розгіном, по-моєму, мав зв'язки…

П.Х.: - Він симпатиком був швидше?

П.Д.: - Так, так. (про працівників СБ): - …люди, які політично мусіли бути грамотними… то не могли бути люди того типу: (давай) поліцаїв бить! А то були люди, яких туди брали на ту роботу - в СБ - з кадрів організаційних, перевірені люди, які були, і могли виконувати завдання такі особливі. (…)

Д.К.: - А конспіративні квартири які ще у вас були, крім тої, що у Кулинича, крім Максименка?

П.Д.: - Десятки в мене особисто… Та, ми ж мали в Дніпропетровську, слухайте… ми приїхали… Олійник, тобто "Еней", який пізніше був командиром на Волині, то він організував на заводі Петровського яких сімдесять людей з робітників, які були віддані… я не знаю, чи вони були заприсяжені чи ні… і там ще коло якої півтора сотні симпатиків, які були віддані так повністю… Він той робітничий сектор організовував прекрасно…

Д.К.: - А Кость Федоряк - Ви чули за такого?

П.Д.: - Може й був такий, не пам'ятаю. Ви знаєте, на пам'ять не можна посилатися, тому що можна… от, мені дехто підходить і починає: де, що? - ну, хоч би, навіть, і ви питаннями деякими, то я собі по тому… воно асоціюється з іншим… ага, згадав одного, згадав другого, третього і вже там пішло.

Д.К.: - А Гадада Василь - "Юрко"?

П.Д.: - Був такий, був. Не в Крайовому проводі, я вам членів Крайового проводу назвав… Ось такий ще Кишенько був (у проводі), псевдонім "Професор". Той був на Лівобережжі весь час, який працював постійно із Логушем -"Івановим". Вони постійно там двійко працювали - це був політично-пропагандивний сектор. Ну, і там ще мали вони з собою людей, чи то всіх можна згадати?

Д.К.: - Багато було галичан?

П.Д.: - Галичан? Ну, в керівництві було, взагалі в усьому краю кілька десятків. Може, сімдесят…

Д.К.: - З Волині чи були провідники - не відомо… А Ви за завданням кого приїхали в Дніпропетровськ? Хто особисто давав завдання?

П.Д.: - Головний провід… Провідник. Микола Лебедь тоді був урядуючий провідник.

Д.К.: - І Лебедь Вам дав наказ їхати в Дніпропетровськ?

П.Д.: - Так, так.

Д.К.: - Він мав, мабуть, уже вісті, що не вистачає людей?

П.Д.: - Ні, ні, ні! Взагалі, там монтувався тоді Крайовий провід. Монтувався він у Галичині, а потому виїхавши там, ми підбирали вже людей на місці. Ну, і крім того до нас же там вже були. Там були окремі люди, навіть звена окремі… Дальше йшлося, щоб це все організувати, знаєте, так оформити, щоб це була струнка організація. Тому ще були окремі райони, деякі райони… бачите в цьому справа - був такий… така засада, такий принцип: український націоналіст проявляє діяльність свою… як він один знайдеться на якомусь там острові, і там є кілька українців, - і він починає робити роботу, згідно зі своєю совістю, згідно з тим, як він до того підготовлений, розумієте? Це ж така засада була. І ось за таким принципом кілька місяців працював Олійник. І прийшли ми і побачили: розгалужена організація вже є, прийшли на готове вже…

М.С.: - Я прийшов у червні місяці сорок другого року: це була вже велетенська мережа! І оці робітники з заводу Петровського… мені "Роман" дає на зв'язок чоловіка, я йду туди - мене зустрічають бувші комсомольці - чоловік сімнадцять - я з ними на базарі розкладаюся на цьому всьому… одну пляшку на шістнадцять чоловік пива, щоб нас не запідозріли, і я з ними веду роботу, пропаганду, посвячую їх у це явище. І з них половину стають такі завзяті хлопці, і російською мовою говорять і все…

Д.К.: - А Зиновія Матлу Ви знали?

П.Д.: - Знав, очевидно. Він вже помер десь в Америці…

Д.К.: - А в Дніпропетровську Ви вже з ним не зустрічалися?

П.Д.: - Ні, ні. Він же був провідником Південної групи похідної.

Д.К.: - А хто був Вашим попередником?

П.Д.:- Попередники - то ті, хто були арештовані…"Річка". Семчишин.

Д.К.: - Ганну Максимець знали Ви?

П.Д.: - Була, знаю… Робили, навіть, картотеку. Зробили картотеку, вивчили її, а потім спалили… "Білик" - я знаю про нього, він був по лінії СБ, він мені ніби не звітував ніколи, але знаю, бо це людина така дуже активна.

Д.К.: - СБ стояла трохи особняком, так? трохи збоку?

П.Д.: - Не особняком, то була така референтура, яка мала свої конкретні завдання… То були ті самі члени Організації, але вони мали окремі (функції)…

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Пам’ять»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

...Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе. Чи ти рус?... Будь ним... Чи ти лях?... Ляхом будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французуй. Татарин? Татарствуй. Все добре на своєму місці в своєму образі, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкою, не перемішано з чужим по роду...”
Григорій Сковорода

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.